iм не така?! Невже?! Що ж тодi вона про мене дума║? Вона ж таки дума║, що я справжнiсiнький бовдур. I це таки правда! I нiхто цього не зна║ так, як я знаю! РОЗДIЛ останнiй, в якому iсторiя наша за добрим звича║м старих класичних романiв закiнчу║ться весiллям На другий день усе село облетiла звiстка про те, що наша вчителька, наш класний керiвник Галина Сидорiвна Герасименко виходить замiж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе. Це було так несподiвано, що всi аж роти пороззявляли вiд подиву. Нiхто нiколи нiчого не помiчав i не пiдозрював. Усiм було вiдомо, що наша Галина Сидорiвна дуже горда, неприступна i незалежна. У не┐ закохувались - так! Але вона - нiколи! Вона ходила, як цариця, i нiхто не одважувався наблизитись до не┐. У вiдповiдь на несмiливi залицяння вона тiльки смiялася. I ось виявля║ться, що вже понад рiк вона кохала цього старшого лейтенанта i не признавалася нi йому i нiкому в свiтi. Вона заборонила йому на людях навiть пiдходити до не┐. Вона вважала, що вчителька не ма║ права закохуватись, бо це принизить ┐┐ в очах учнiв, пiдiрве ┐┐ авторитет, негативно вплине на виховання у школярiв високих моральних якостей. I хтозна, скiльки б iще мучила вона лейтенанта i мучилася сама, якби не ми з Павлушею... А тепер дiватися вже було нiкуди. Ото одне-едине слово, що мимоволi зiрвалося в не┐ з уст при нас i при ньому, вiдрiзало ┐й шлях до вiдступу. Наша Галина Сидорiвна виходила замiж! - Ну, дай ┐й боже щастя, - говорили баби. - Хлопець вiн, видать, хороший. - Кажуть, розумний, добрий... - I не п'║... - I пристойний який! - Та що там казать - просто герой, та й усе! Дитину врятував! - Я б свого Карпа хоч сьогоднi на такого промiняла... - Таж такий тебе не возьме, бо ти кислоока. - Обiзвалася красуня! - Та цитьте ж бо! Розкудкудакались! - Було б рокiв тридцять тому про це сперечатися, тепер пiзно. Онукiв скоро женитимете. - От я ж i кажу - дай ┐й боже щастя! - Жаль тiльки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Iнша ┐х би й грамоти не навчила. Так би й ставили у в║домостi за трудоднi хрестики замiсть пiдпису. - Кажуть, ┐хнiй полк зимою десь пiд Ки║вом сто┐ть. - У казармi, значить, житимуть... - Чого там у казармi! Офiцери сiмейнi в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник - усе, що треба. - А через рiк, кажуть, вiн в академiю поступатиме. На генерала вчитиметься. - Дай ┐м боже щастя! А нам якось i не подумалося, що це ж вона вже не буде бiльше нашою вчителькою. Ми були схвильованi й збудженi, ми зiбралися всiм класом, щоб обговорити цю надзвичайну подiю. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить замiж. Та ще яка! Класна керiвничка, яка веде тебе i вихову║ буквально з першого класу, яка зна║ тебе як облупленого i до яко┐, незважаючи на ┐┐ "вийди з класу" i двiйки, ти звик, може, бiльше, нiж до рiдно┐ тiтки, бо рiдну тiтку бачиш переважно на свята, а ┐┐ щодня з ранку до вечора. Але з обговорення нiчого не вийшло. Ми тiльки мдакали, гмикали й колупали пiдборами землю. Хтось (зда║ться, Антончик Мацi║вський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, вiн принишк i рота бiльше не розтуляв. Нарештi серед загально┐ тишi Гребенючка тремтячим голосом промовила: - Не буде в нас уже тако┐ класно┐ керiвнички... Нiколи... Кого б не призначили... I тут тiльки ми збагнули, що наша Галина Сидорiвна бiльше не наша, що ми розлуча║мося з нею назавжди. I ми похилили голови, i запала мертва гнiтюча тиша. I я раптом вiдчув, просто фiзично вiдчув, як щемить не тiльки мо║ власне серце, а серця всiх - i Павлушi, i Гребенючки, i Стьопи Карафольки, i Колi Кагарлицького, i Васi Деркача, i Антончика Мацi║вського... Наче серця нашi були з'║днанi мiж собою тоненькими невидимими дротинками i по тих дротинках враз пустили струм - щемливий струм суму. - Зна║те, - тихо мовив Павлуша. - Треба попрощатися з нею. I так, щоб вона запам'ятала це на все життя. - Правильно, - сказав я. - Правильно, - пiдхопила Гребенючка. - Правильно, - пiдхопив Карафолька. I всi по черзi сказали "правильно", наче iнших слiв не було на свiтi. - Якось урочисто так, зна║те, - вiв далi Павлуша. - Зiбратися в нашому класi, принести квiтiв, пiдготувати виступи... - Правильно, - знову сказав я, - i... Я хотiв сказати щось на доповнення до Павлушиних слiв, та нiяко┐ думки, як на зло, у головi в цю мить не було. Але я вже сказав "i" i мусив вести далi. I я сказав: - i... правильно! Це було смiшно, але нiхто навiть не посмiхнувся. Такий в усiх був настрiй. Для пiдготовки урочистого прощання з Галиною Сидорiвною вирiшили обрати спецiальну комiсiю. Почали обирати i обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького i Гребенючку. Нi Павлушу, який висунув саму iдею прощання, нi мене в комiсiю не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для тако┐ серйозно┐ справи ми не пiдходимо. Не станеш же сперечатися i висувати свою кандидатуру. Прощатися вирiшили у переддень весiлля. Часу для пiдготовки вистачало - майже два тижнi. Ну, що ж, хай готуються... А ми з Павлушею сiли на велосипеди i гайнули до Вовчого лiсу. Хоч це вже було й не так цiкаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали отi "тро║ невiдомих", отi "Г.П.Г.". У лiсi бiля дота було тихо й урочисто. I якось не хотiлося порушувати цю тишу. Мимоволi ми намагалися ступати безшумно. Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою i витягнув згорток: у прозору полiетиленову торбинку було загорнуто якийсь папiр. Павлуша розгорнув, i я зразу пiзнав почерк - чiткий з нахилом у лiвiй бiк, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе). Ми сiли на холодну замшiлу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечi, притулився головою до його голови, i ми почали мовчки читати. "Дорогi друзi! Яво I Павлу шо! - писалося там. - Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша та║мниця тепер не потрiбна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. I ми сподiва║мося, що ви не образитесь на нас за це._ Ми хочемо вiд усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це дiло_ - дружба. Найсвятiше i найчистiше почуття в свiтi. I найчистiше воно в дитинствi. Бережiть його i шануйте! Бо найвiрнiшi, найбiльшi, найкращi друзi в свiтi - це друзi дитинства. I той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гiрко буде. Бо дитинство не повторю║ться... I проживе той сво║ життя без дружби. I буде воно дуже безрадiсним, хоч, може, й довгим. I не вiдчус вiн себе по-справокньому людиною. Бо найбiльше ти Людина, коли щось робиш для друга._ Пам'ятайте про це, хлопцi!_ I хай ваша дружба буде мiцна, як цi кам'янi брили доту, що е пам'ятником справжньо┐ солдатсько┐ дружби, дружби до останньо┐ краплi кровi..._ Г. П. Г."_ Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали. I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися. Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий! Безглуздя якесь! Невiдь що! Але... невже ж оце Гребенючка писала цього листа?! Не вкладалося в головi! Хоч убий! Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i - раптом - хороша, цяця! То лише в книжках так бува║, що герой тiльки - рраз! - i вмить поверта║ться на сто вiсiмдесят градусiв: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидiв, одразу почингг║ любити i навпаки. Я так зразу не можу. Я буду поступово. Менi треба звикнути. Звичайно, листа писала не-Гребенючка, а Галина Сидорiвна. Ну, писав у буквальному розумiннi Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорiвна. Вiн би так не написав, хоча б тому, що вiн мови не зна║. Виявля║ться ж, Галина Сидорiвна й ту розмову зi мною по телефону йому написала, i вiн читав з папiрця (тому й повiльно, та й щоб акцент збити). Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити та║мно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися. Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойово┐ слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав. Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося. Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання. В армi┐, виявля║ться, завжди так: нiхто нiчого не зна║, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога - бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно - армiя щохвилини мусить бути готовою до бою. Добре, що хоч Пайчадзе з сво┐м пiдроздiлом лишився в таборi - "в охранении". Бо Галина Сидорiвна сказала йому: "Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мо┐ даремно не хвилювалися й не переживали!" Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту ┐здив звiтувати ┐й, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею). I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону. А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно. Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка. Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i стражда║ Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав... Iудою його називав!). I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я ┐┐ люблю, вийшло б усе навпаки. I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни. А Галина Сидорiвна пiдпрягла до цього дiла свого Пайчадзе. I вже втрьох розробили план операцi┐. Гребенючка прямо сказала: - Треба щось цiкаве придумати. Бо вони такi хлопцi... Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вреднi. Треба якусь загадкову та║мницю. Оце вони люблять! Ну й що! Подума║ш! А хто це з хлопцiв не любить, щоб було цiкаво, не любить та║мниць i загадок! А взагалi, з тим розкопуванням доту - то була на┐вна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, i ┐хня затiя провалилася б. - Скажи, Павлушо! - Ага! - Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров. От не знаю, що та комiсiя зараз дума║, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всi вiдмiнники, серйознi, позитивнi люди, але ж фантазi┐ у них, як кiт наплакав, ┐й-богу! А тут же треба щось таке грандiозне, небувале, космiчне. - Ой! Слухай, Павлушо! - раптом скрикнув я. - А давай... I, захлинаючись, я почав викладати йому свою iдею. - Молодець, Яво! - скрикнув вiн. - Молодець! ГенiйI Я завжди казав, що ти генiй! - Тiльки, щоб нiхто не знав, - сказав я. - Хай вони собi готуються офiцiйно, а ми... - То буде наша та║мниця, - пiдхопив Павлуша. - Та║мниця двох невiдомих! - Точно! Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже велико┐, копiтко┐ роботи i часу. Добре, що з вiдбудовою вулицi Гагарiна було вже закiнчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагарiна стала ще кращою, нiж до стихiйного лиха, як лялечка. Тепер усе село готувалося до весiлля. Такого весiлля наше село ще не знало. Любима всiма вчителька виходила замiж за героя-лейтенанта, який разом зi сво┐ми солдатами самовiддано рятував село вiд повенi. Правлiння колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весiлля на все село, запросивши рятiвникiв-солдатiв. У колгоспному саду теслярi збивали довжелезного, майже на кiлометр, стола. За цим столом мало всiстися все село до одного чоловiка i гостi... Той стiл було радiофiковано: через десять метрiв стояли переноснi мiкрофони, а на деревах висiли гучномовцi - щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всi. Це було здорово! А ми з Павлушею готувалися собi окремо... За три днi до весiлля з Грузi┐ прилетiли родичi й друзi нареченого, ┐х було чоловiк сто, не менше. До Ки║ва вони закупили цiлий лiтак ТУ-104, а з Ки║ва замовили три автобуси i одне вантажне таксi. На тому вантажному таксi при┐хало десять бочок грузинського вина i вже не знаю скiльки ящикiв з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та iншими кавказькими ласощами. Це було здорово! А ми з Павлушею готувалися собi окремо... Вся наша самодiяльнiсть пiд керiвництвом завклуба Андрiя Кекала ночами до самiсiнького ранку розучувала i репетирувала нову програму для весiльного концерту. "Гвоздьом" програми був новостворений "хор старiйшин" (тобто дiдiв i бабусь). Кекало десь вичитав, що в Грузi┐ ║ такий хор, i негайно вирiшив створити i в себе. Як не дивно, нашi дiдусi й бабусi охоче вiдгукнулися на цю iдею. I вийшов могутнiй хор. Бо чого чого, а дiдiв i бабусь у нас таки багато. Сусiдн║ село так i зветься ж - Дiдiвщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вiсiмдесят-дев'яносто - це в нас дуже просто. Професор з iнституту довголiття з Ки║ва при┐здив, то казав, що це через те, що в нас добра вода - раз, свiже повiтря - два, люблять працювати - три, i майже нема лихих людей - чотири... А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усi люблять жартувати й смiятися. А смiх - це здоров'я! I той хор дiдiв усi пiснi, казали, розучу║ веселi, жартiвливi. Це було здорово! А ми з Павлушею готувалися собi окремо... I от надiйшов переддень весiлля. Комiсiя скликала нас всiх, увесь клас, вранцi на шкiльному подвiр'┐ i доповiла про наслiдки сво║┐ роботи. Вирiшили, значить, так. Спершу святково прибира║мо клас. Щоб був, як пiд час екзаменiв: стiл, накритий китайкою, вiд дверей килим-дорiжка, на столi i на вiкнах квiти. Потiм iдемо додому, вбира║мося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це - обов'язково. Сiда║мо за сво┐ парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок - ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. ┐┐ вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсi┐). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В не┐ написано двi сторiнки. Вона прочитала - всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче - з iменами, з фактами, мене з Павлушею згаду║, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все... Третiм виступить Карафолька i прочита║... вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом... Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю - шiсть днiв. Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки: Ми вас дуже по справжньому любимо, i нiколи ми вас не забудемо. Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав - "мадригал", потребу║ ще серйозно┐ авторсько┐ доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як: Ви навчили любити нас префiкси, Коренi слiв, закiнчення й суфiкси. Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси. По-друге (i це головне!), "мадригал" був безособовий i неконкретний - у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я. Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло. Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: "Дорога наша Ганно Iванiвно!", "Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!", "Не забудемо Ганну Iванiвну...". Але називати ┐┐ Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно. А "Дорога наша Галино Сидорiвно" ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: "Дорога i любима учителько!" Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзня║ться вiд графомана, що вмi║ долати творчi труднощi. Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч... На завершення урочистого прощання Антончик Мацi║вський сфотографу║ Галину Сидорiвну з усiм класом. I ми подару║мо ┐й цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося. Отак придумала наша комiсiя. Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно. Всi з цим погодилися. I розiйшлись. А о пiв на другу зустрiлися знову. Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за сво┐ парти, сiли й почали чекати. Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував "службу безпеки", i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсу║ нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи. Хвилин з десять ми сидiли й мовчали. I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були ┐┐ першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама - заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у сво║му життi екзамен, а вона - державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем укра┐нсько┐ мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от... Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде "нашою вчителькою! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спита║ дзвiнко, як завжди, одне й те саме: "Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання.? Признавайтесь!" Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: "Рень, до дошки!" I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки... Невже цього не буде нiколи?! Нi-ко-ли! Чи не вперше в життi це безжальне слово так вразило мене!.. Серце мо║ стиснулося... У коридорi - знайомi легкi й швидкi кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всi, мов по командi, не змовляючись, пiдхопились i встали ще до того, як вона зайшла. Домовленостi заранi про це не було. I коли вона рвучко, як завжди, розчинила дверi, ми вже стояли за партами з букетами в руках, - нерухомо як укопанi. Але вона не зразу розчинила дверi. Нi. Ми чули, як вона пiдiйшла, спинилася перед дверима. I якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. I це була мить, яку важко передати... I от дверi розчахнулися, i вона завмерла на порозi. Вона повiльно обвела нас усiх поглядом, - зда║ться, зазирнула кожному в очi. I мовчки простягнула до нас руки - наче хотiла всiх разом обняти. Губи в не┐ тремтiли, пiдборiддя тремтiло, вона часто-часто клiпала очима. I тут ми помiтили, що вона... плаче... Що тут знялося! Буря! Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до не┐, i обхопили, облiпили ┐┐ з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи. А ми, хлопцi, як по командi, повернули голови й стали дивитися у вiкно, кривлячись i кусаючи губи. I ковтали i нiяк не могли проковтнути щось туге, що нiби застряло у горлi. Який тут мiг бути художнiй виступ Гребенючки, i художньо-гумористичний виступ Колi Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин "мадригал"? Усе суньголов полетiло к бiсовому батьку! А потiм ми вийшли зi школи i, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорiвни, пiшли на рiчку, а тодi в поле, а тодi до лiсу... I ходили так довго-довго, до самiсiнького вечора. I майже нiчого не говорили, просто отак ходили разом i не хотiли розлучатися. А тодi в лiсi посiдали на галявинi кружка навколо не┐ i спiвали пiсень. Довго-довго... I нiхто не викрикував, як то бува║, всi дуже старалися, i виходило так гарно, як нiколи. I пiснi вибирали всi лiричнi, мелодiйнi, що хапали за душу. I в дiвчат по щоках текли сльози, та й не тiльки в дiвчат... I нiхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пiсня бере за душу. А на другий день було весiлля. Ну, що вам сказати? Щоб описати це весiлля, мабуть, треба було б запрягти всю Спiлку письменникiв Укра┐ни. Скажу тiльки, що такого бучного свята в нашому селi не пам'ятали найстарезнiшi дiди. Певно, його й не було зроду. За одним столом сидiло геть усе наше село, та ще пiв грузинського села, та ще майже цiлий полк солдатiв, та ще гостi з району на чолi з секретарем райкому товаришем Шевченком. Це було не тiльки весiлля. Це було свято дружби народiв. Це було свято доблестi нашо┐ армi┐. Так говорили, проголошуючи тости, i секретар райкому товариш Шевченко, i полковник Соболь, i голова нашого колгоспу Iван Iванович Шапка, i голова грузинського колгоспу Шалва Тарi║левич Гамсахурдiя, i багато iнших поважних товаришiв. Гучномовцi не змовкали нi на хвилину, i всi цi тости було чути, мабуть, аж у сусiднiх селах. Дитячий стiл був накритий окремо. I що вже того лимонаду ми понапивались i морозива, цукерок та рiзних грузинських ласощiв пона┐далися - од пуза! До речi, коли я бiгав на хвилину додому (перевiрити, чи замкнув сарай, де була наша "та║мниця"), я бачив, як вулицею про┐хав на машинi отець Гога. I бiля колгоспного саду спинився. I визирнув з машини, i приглядався, i прислухався до весiлля. А побачивши мене, знiтивсь i одразу по┐хав. I обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гостi на свято, бо вiн погано поводився. I я чогось подумав, що отець Гога вiдчува║ себе зараз дуже самотнiм i заздрить нашому бучному весiллю. У них у церквi такого весiлля нiколи, мабуть, не було й не буде. А оi ой загадковий вираз "темна вода во облацех", який так мене перестрашив, нiчого нi загадкового, нi страшного не означа║. Так кажуть, коли якась плутана, незрозумiла справа. Це менi дiд пояснив (я його спитав). I, мабуть, отець Гога хотiв натякнути, що вiн погано розумi║ться на моторi свого "Москвича". Весiлля почали гуляти десь в обiд. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрiбна була темрява. Обов'язково. Та чим бiльше розгулювалося весiлля, тим тривожнiше ставало в мене на серцi. У колгоспному саду стояв такий галас, смiх i гармидер, що як далi так пiде, то на наш сюрприз нiхто й уваги не зверне, просто не помiтить нiхто. Вихiд був один - оголосити по радiо, через гучномовець. Але нi я, нi Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайнятi. Отже, доводилось у нашу "та║мницю двох невiдомих" вта║мничувати когось третього, бо iнакше все мо┐ло зiрватися. Павлуша зиркнув на мене, потiм одвернувсь i несмiливо пробубонiв: - Може... Ганю? Я махнув рукою: - Давай! Яка врештi рiзниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кiнець кiнцем байдуже. I як йому хочеться... Так Гребенючка стала учасницею ще однi║┐ "та║мницi трьох невiдомих". I от нарештi смеркло. Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамiрного весiльного гурту i гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою "та║мницю", приторочили до багажника, сiли на велосипеди i по┐хали у поле, що за колгоспним садом, де весiлля. Погода була чудова, така, як треба, i небо чисте, i вiтер ║. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипедi, стискаючи у руцi котушку, а Павлуша бiг позаду, пiдтримуючи його. Аж от нарештi злетiв, знявся й пiшов-пiшов. Все вище й вище вгору... Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку. Пiдбiг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати. Ну от, усе! Котушка розмоталася. - Ну, пiдключай! - кажу я, а в самого серце - як телячий хвiст, - вийде чи не вийде... Павлуша пора║ться бiля кошика, руки в нього тремтять. I... Я навiть сам не сподiвався, що так буде здорово. У темно-синьому небi барвисто засвiтився чарiвний лiхтар. "Слава Галинi Сидорiвнi!" - золотом палали на ньому слова з одного боку. "Бажа║мо щастя!" - червоно свiтилося з другого боку. "Не забувайте нас!" - жовто промiнилося з третього. А з четвертого боку щасливо усмiхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютно┐ портретно┐ подiбностi з нареченим, звiсно, не було, але що ви хочете - без натури, по пам'ятi сам Анатолiй Дмитрович не намалював би краще. Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повiтряний змiй. (Павлуша ж змалечку мрi║ стати льотчиком, ми тих змi┐в з ним попоробили - ого-го.) I потiм Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика i художника вклав вiн у того змiя. А я придумав "електрифiкацiю" (спершу ми думали просто вдень запустити, але хiба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дротi (спецiально до району в електромагазин по нього ┐здили). Акумулятори i лампочки вiд тракторних фар випросили в мого тата-механiзатора. Я навiть не думав, що так буде здорово! Як тiльки змiй засвiтився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвiнкий Гребенюччин голос. - Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо! На якусь мить весiльний гамiр ущух, запанувала тиша. А потiм враз вибухнули оплески, крики, смiх. "Молодцi! Молодцi!" - чулося крiзь цей галас. Я глянув на Павлушу, усмiхнувсь i пiдморгнув. I вiн пiдморгнув i усмiхнувсь у вiдповiдь. Ми були щасливi. Наш сюрприз удався. Вiн свiтився високо в небi, i його бачило водночас геть усе наше село, i пiвгрузинського, i цiлий полк солдатiв, i гостi з району на чолi з секретарем райкому партi┐... Такого трiумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодцi! Минала хвилина, друга... Оплески ущухли, весiльний галас набрав iншого забарвлення, хтось уже зривався на спiв. В одному мiсцi затягували "Посiяла огiрочки", в другому - "Русское поле". Весiлля розгулювалося. У небо вже, мабуть, нiхто й не дивився. Нам треба було кiнчати. Тим паче, що вiтер односив нашого змiя в поле, у бiк лiсу, i його вже з саду не видно було. Але кiнчати було дуже важко. Такого величезного змiя ми ще не запускали нiколи. Та й вiтер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав менi лише однi║ю рукою, бо у другiй тримав кошик з акумулятором. Нас тягло по полю, наче собачат на мотузцi. I раптом... Вiтер шарпонув змiя так, що ми трохи не попадали. Щось там у змi┐ блиснуло, i лампочки згасли. А за мить десь iзбоку засвiтилася на змi║вi червона цяточка i почала бiльшати. - Вимкни! - крикнув я Павлушi. Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пiзно. Змiй уже горiв, падаючи на землю. Вiн був iз сухих дерев'яних планок, обкле║них цупким папером, i спалахнув, як.сiрник. Долiтаючи до землi, вiн уже палав, мов величезний смолоскип. Вiн з трiском упав на землю, розсипаючи iскри. I враз земля спалахнула i загорiлася навколо нього. I тут серце мо║ сповнилося жахом. Це ж на узлiссi! Там же лежить скошене сiно, яке ще не згребли! - Павлушо! - скрикнув я i кинувся туди. Павлуша пустив на землю кошика i рвонувся за мною. Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добiгли, вiн розпросторився уже метрiв на двадцятп по фронту в один i в другий бiк вiд палаючого змiя i бiг далi, злизуючи вогненними язиками сухе сiно, що покосами лежало на землi. I вже iз трiском займалися кущi на узлiссi, Загориться лiс - буце лихо! Я знав, що таке вогонь. Позаторiк загорiлася хата Чучеренкiв. Спалахнула, як свiчка. I поки люди добiгли з поля, згорiла дотла. Самi головешки лишилися. Не можна гаяти нi секунди. Я на бiгу зiрвав iз себе новий святковий пiджак i кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами i збиваючи полум'я пiджаком. Павлуша був без пiджака, у самiй сорочцi. Вiн кинувся до кущiв, рвонув кiлька гiлок з листям i ними став збивати вогонь. Холошi штанiв почали тлiти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися вiд диму й жару, але продовжували боротися з вогнем. А з саду лунав веселий весiльний галас, регiт, пiснi. Нiхто не бачив, не знав i не пiдозрював, що тут ко┐ться... I як не гукай - нiхто не почу║. - Сiно, сiно вiдгребти треба! Щоб далi не займалося! - почув я раптом голос... Гребенючки. Я обернувся. Жмутом гiлок вона квапливо одгрiбала сiно, яке ще не загорiлося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далi, а тодi вже гасити. Я кинувся допомагати ┐й. Павлуша теж. Як потiм з'ясувалося, оголосивши по радiо, вона зразу побiгла шукати нас. I бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змiй. I побiгла нам на допомогу. Ми швиденько одгребли сiно i кинулися знову в бiй з вогнем. Утрьох справа пiшла краще. Вогонь почав потроху вiдступати. Вже бiльше було диму, який несамовито ┐в очi, так що сльози струменiли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи нi на що, з усiх сил боролися з вогнем. I нарештi вiн скоривсь i згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорiлося знову I от усе скiнчено. Знеможенi, ми посiдали на землю i сидiли мовчки, тiльки перезиралися, важко дихаючи. Обличчя в нас були закiптюженi, аж чорнi, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку i усмiхнувся. А вона таки молодець. Справдi-таки молодець! пй-богу! Не кинула нас у бiдi, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум'ям, як... як тигриця. Молодчинка! I я подумав: "Цiкаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять тро║ пiсля того, як загасили пожежу, - обiдранi, бруднi, закiптюженi, але щасливi, як солдати-переможцi..." I ще я подумав, що, мабуть, i Гребенючка, i Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як ║ здiбностi? Бач, якого ж змiя розмалював Павлуша. Красота, а не змiй був. I раптом у мене виникла несподiвана думка: хоч би ким ми стали в життi, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кiнчимо школу i пiдемо в армiю. I, може, навiть попадемо в цi табори, що в нашому лiсi. До полковника Соболя. Ото було б здорово! I будемо ми з Павлушею дружити наймiцнiшою, найвiрнiшою солдатською дружбою - до останньо┐ краплi кровi. Ну, а... Ганька? Гребенючка? Ну, що ж, хай буде й Ганька! Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у "Чапа║вi". Хай!