сно забiгала по двору. Поки розпрягали коней. Косач допомiг зiйти дружинi, позсаджував дiтей i повiв усiх до квартири. Широкими залiзними сходами пiднялися нагору, пройшли невеличким коридорчиком i опинилися перед дверима. Помешкання з трьох просторих кiмнат, вiкнами на захiд, на мiсто. В кiмнатах було порожньо, лише в передпоко┐ лежали кiлька клункiв, дрiбнi речi, якi встиг уже внести Кароль. - Це ми тут будем жити? - допитувалася Леся. - Менi подоба║ться, гарно. Деякий час сiм'я милувалася мiстом, широкими луками, що тяглися вздовж рiчки, мальовничими околицями в жовтавiй зеленi. - Ну, любi мо┐, скоро нiч, - мовив Петро Антонович. - Давай, Оленько, влаштовувати сво┐х пташенят... Чоловiки вносили лiжка, Ольга Петрiвна з Лесею почали розкладати на них перини, готувати постiль. Михайлик допомагав старшим. Тiльки маленька Лiля, тримаючись за стiни, раз у раз падаючи i знов пiдводячись, безтурботно гуляла по кiмнатах. V Першi днi минули в клопотах. Леся допомагала матерi порядкувати, бiгала до крамницi, читала. Надходив час вiддавати дiтей до гiмназi┐, але Ользi Петрiвнi нiяк цього не хотiлося, вона вважала, що сухi науки вб'ють у них всяку iндивiдуальнiсть. Тому порiшили, що Михайлик i Леся навчатимуться вдома, з репетитором; поки ж його не було - керувала навчанням мати. Ольга Петрiвна дiстала пiдручники, виробила розпорядок дня, за яким малi кiлька годин щодня вiддавали науцi. Лесю бiльше цiкавили лiтература, мови й iсторiя, захоплювало все геро┐чне. Якось, почувши iм'я Жанни д'Арк, вона весь вечiр не давала матерi спокою, аж поки та докладно не розповiла про подвиг юно┐ француженки. Ольга Петрiвна часто читала дiтям про Пугачова, Степана Разiна, Устима Кармалюка. Про Кармалюка Леся чула багато - спогадами про народного героя i про тi страшнi для панiв часи жила бiднота. Одного разу, пiд час ярмарку, що збирався неподалiк ┐хнього будинку на просторому майданi, Леся побачила, як слiпий, висушений лiтами кобзар, примостившись бiля чийогось воза, спiвав жартiвливих пiсень. Навколо зiбралося чимало цiкавих - хто сидiв на морiжку, а хто зiпершись на воза, попихкував люлькою. Леся й собi протиснулась i стала бiля старого. Низькорослий, у брудному полотняному одязi i в личаках хлопець-поводир сумно глянув на ┐┐ чистеньке вбрання i перевiв погляд на свiй вилинялий пiд дощами та сонцем кашкетик, в якому лежало кiлька мiдякiв. Кобзар закiнчив "Ой що ж то за шум учинився", щось запитав у хлопця i звернувся до присутнiх: - А що, люди добрi, мов старий перебендя одспiвав сво║, розносив голос по шинках та панських хоромах?.. Чом не смi║тесь? - Вiн водив бiльмами незрячих очей" нiби вiдшукував того, хто мав вiдповiсти. - Гай-гай, та ви наче понiмiли. Видно, одучили вас пани веселитися. - Стривай, кобзарю, не кепкуй, - обiзвався високий, у засмальцьованiм одязi ремiсник, що стояв поруч Лесi. - Не те спiва║ш, от i мовчимо. Не до жартiв. Тут угору не дають глянути, а ти про комарика. Байдужно-веселе обличчя старого ураз споважнiло, на чолi поглибшали зморшки. - Спасибi, чоловiче, за правду. Кажеш, лютують пани? Випустили манiфест про волю, а чесний люд у ярмо запрягають. Погибелi на них нема║... - Знайдеться, дiду. Тягне вовк, потягнуть i вовка. Та так, що й дух з нього вийде, - запевнив ремiсник. - А звiсно, коли гуртом... громадою, - загули навколо, пожвавiшали селяни. Кобзар знову поставив на колiна бандуру i звично забiгав пальцями по струнах: За Сибiром сонце схо-о-о-дить, Хлопцi, не зi-i-iвайте, Ви на ме-е-не, Кармалгока, Всю надi-i-ю май-те-е... Леся намагалася вловити кожне слово, в ┐┐ уявi поставав нескоримий Кармель, що не раз мiряв з кайданами на ногах шлях сибiрський дальнiй. Всi слухали, в задумi схиливши голови. Нiхто й не помiтив, як до гурту пiдiйшов жандарм. Вiн постояв ззаду, прислухаючись, а потiм кинувся до кобзаря: - Ану геть, лайдаче! Ти що тут варняка║ш? У буцегарню закортiло? - Вiн узяв старого за плечi, сiпнув i грубо вилаявся. - Божий я чоловiк, хiба не бачиш? - обiзвався старий. - Христа на тобi нема║. - Ну, ну, побалакай менi! - гримнув жандарм. - Забирайся пiд три чорти. А ви чого роти пороззявляли? - визвiрився на селян. Тi помалу почали розходитись. Лесi стало шкода кобзаря i хлопця, але як ┐м допомогти - не знала. Вона чомусь сподiвалася, що чоловiк, котрий стояв поруч не┐, неодмiнно заступиться за них. Оглянулася, але той десь уже зник. Старий устав, перекинув бандуру за спину i почвалав, тримаючись за поводиря. Леся дивилася на його сутулу, висохлу постать, i знову ┐й чулася пiсня. "А чому жандарм гримав на нього?" - спливло на думку. Пригнiчена, пiшла додому. Ввечерi Леся довго не лягала спати. Батька саме не було - десь по┐хав у справах, i вона, влаштувавшись за його столиком, пригадувала подробицi баченого, нерiвним дитячим почерком вписувала пiсню у свiй заповiтний зошит. "Зiбрав собi хлопцiв славних..."- виводила, роздумуючи над рядками. - А чого ж тепер нiхто ┐х не збере?" Мати зайшла, нагадала, що час вiдпочивати, - Михайлик i Лiля вже давно сплять. - Матусю, - звернулась до не┐ Леся, - скажи менi: чого на свiтi не всi люди однаковi? к бiднi й багатi. Хiба не можна всiм гарно жити? Ольга Петрiвна кинула на доньку здивований погляд. - А чому це тебе цiкавить? Леся розповiла про випадок на ярмарку, додала, що часто бачить у мiстi людей, якi випрошують собi шматок хлiба, ходять обшарпанi. - То божi люди, доню, старцi, калiки нещаснi. - А хiба iншi - не божi? I зовсiм вони не калiки. Тiльки худющi... Та очi - страшнi, блискучi... Спантеличена простою дитячою логiкою, Ольга Петрiвна не знала, що сказати. - В життi чого не бува║, - мовила зрештою. - А зараз - лягай спати. Та i в лiжку Леся не могла розлучитися зi сво┐ми думками. Лежала з широко розплющеними очима, втупивши погляд у темряву, що обзивалася за вiкном сумним зiтханням вiтру i далеким незрозумiлим нiчним шарудiнням. "...Надто вже багато тих старцiв, щоб на них не дивитися, - думала. - Ходять, нiкому не потрiбнi... мов привиди. А вони ж люди... Що щось мама вiд мене кри║... Треба зiбрати товариство... хлопцiв славних... Нiчого, що всi малi. Мiж комунарами були й такi... А Жанна д'Арк хiба набагато старша?.." Незабаром Леся мала невеличке товариство. Це були сусiдськi хлопчики та дiвчатка, переважно ровесники. Збиралися у дворi старого замку, що бовванiв над мiстом напiвзруйнованими мурами. До нього було зовсiм близенько перейти - невеличкий проти собору майдан, де дiтвора часто бавилася, а за ним - глибокий рiв i мiсток, що вiв прямiсiнько в замок. Вечорами крадькома, виставивши сторожу, сходилися в одному з глухих закуткiв двору на раду. Нiхто з "великих" не мав сюди доступу, навiть не повинен був знати про товариство - таку взяли врочисту обiтницю. Правувала над усiма Леся. Вона обрала собi iм'я Жанни д'Арк, одначе виявилося, що нiхто з малечi його не зна║ i не може як слiд вимовити. Довелося затратити немало часу, щоб розказати про вiдважну француженку. Оповiдала Леся захоплююче. Ото як зберуться всi, залазила - тоненька, бiлолиця - в замкову бiйницю i мовила. Призахiдне сонце ┐┐ голiвку червонить, очицi блискавками сиплють, а голос бринить, немов дзвiночок. Леся добре запам'ятала мотив "За Сибiром сонце сходить", розучила його, i часто в надвечiр'┐ ця пiсня, вириваючись крiзь зубчастi стiни, котилася широким берегом аж ген за рiчку. Захопленi пiснями, не помiчали, як довшала тiнь вiд замкового муру i небо у бiйницях ставало темно-синiм. Розходились аж тодi, коли сторожа подавала умовний знак: "Гуси, додому, вовк за горою!" Все затихало вмить. Нiхто не озивався. Мовчки, нiби дорослi, стискали одне одному руки на прощання i розходилися потай. Одного разу люди, що входили в замок, привернули Лесину увагу. Було в них щось знайоме, ранiше бачене. Сутулi постатi, важка хода... Як вона не впiзнала! Це ж кобзар, той, що спiвав на ярмарку. Он i бандура за спиною. А другий, меншенький, то поводир. Старий iшов, човгаючи стоптаними чобiтьми по бруку, а хлопчик ступав нечутно, бо в личаках. Леся мимоволi потяглася за старцями. Назирцi, скрадаючись у вечiрнiх сутiнках, вона дiйшла до найдальшо┐ вежi i сховалася за виступом муру. Слiпий намацав патерицею камiнець, сiв i, перевiвши подих, почав скидати з себе торби, бандуру. Поводир вiдразу зник у вежi. Незабаром вiн з'явився, розстелив на травi ряденце i почав готувати вечерю: дiстав з торбини кiлька огiркiв, пирiжок, розламав його i половинку подав старому. Той мовчки став на колiна i, тримаючи ┐жу перед собою в пригорщах, якийсь час беззвучно молився на схiд. Потiм сiв, звично пiдiбгавши пiд себе ноги, i почав обережно, щоб не розкришити, ┐сти. Розмовляли вони мало. Та ось старий з'┐в свою порцiю i промовив: - Може, в нас яблучко знайдеться? Прокислити б душу... Поводир заглянув у торбу, понишпорив у нiй i сказав винувато: - Нема. Було двiйко, то я ще вдень з'┐в. - На здоров'я тобi... -i змовк. А за хвилину: - Кепськi нашi з тобою дiла, хлопче... - Та чого ви, дiду? Яблук i на ярмарку було мало. - Отож я й кажу... Убожiють люди. Ш нам подати не мають, нi самим з'┐сти. - Вiзьмiть гiрочок солоний. Ви ж любите, - запропонував хлопець. - Не про те я, голубе. Забiлiють скоро снiги, завихрить у полi, а в тебе нi лейбика, нi шапчини. Поводир, не перестаючи жувати, байдуже оглянув сво║ убоге вбрання i, нiби мова йшла про зовсiм сторонню людину, сказав: - Якось буде... розживемося. - Авжеж, як та сорока на лозi. Охо-хо, життя наше... Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи. - Кобзар потер долонями колiна, пiдвiвся. - Ще день перебули, хвалити бога. - Обмацуючи костуром дорогу, вiн почвалав до вежi. Незабаром, захопивши торби i бандуру, там зник i хлопець. Леся, нiби зачарована, стояла, не зводячи погляду з отвору, який тiльки-но поглинув людей i знову чорнiв хижо, зловiсно, мов паща гiгантського звiра. Здавалося - в цих ру┐нах i пiдземеллях ворушаться десятки знедолених, знiвечених життям калiк. Зараз вони тремтять вiд холоду i проклинають тих, хто позбавив ┐х домiвки i примусив поневiрятись по свiту. Мине нiч, зi сходом сонця знову виповзуть вони зi сво┐х нiр i бродитимуть вулицями, з сумною надi║ю поглядаючи на перехожих. Лесi раптом стало лячно, хотiлося покликати когось на помiч, та острах сковував i рухи, i мову. Невидимi в сутiнках кажани шурхали над головою, вiд Стиру тягло холодом. - Лесю, Лесю! - загукав хтось оддалiк. - Де ти, Лесенько?.. Михацлик? Видно, чекав-чекав та й пiшов шукати. Братова присутнiсть, хоч вона й не бачила його в темрявi, заспоко┐ла Лесю. Обережно, щоб не спiткнутися, попрямувала до виходу, раз у раз здригаючись вiд дотикiв до холодного муру. ...Якось Ольга Петрiвна виявила, що з вiшалки, яка стояла в коридорi, зник старий пiджак. Петро Антонович не одягав його вже давно, проте цiкаво було, куди ж подiлася рiч. Стала розпитувати - нiхто нiкому не вiддавав. Диво, та й годi. Адже нiкого з чужих у квартирi не було. Що б це означало? Перешукала ще раз - даремно. - Справдi загадка, - сказав за вечерею Петро Антонович i запитливо глянув на дiтей. Леся, що сидiла напроти, не витримала того погляду, опустила очi, зашарiлася i раптом, зiрвавшись з мiсця, кинулася до сво║┐ кiмнати. Всi знизали плечима. Тiльки Лiля, думаючи, що сестра з нею бавиться, кинула ляльку, пiдвелася з пiдлоги i задрiботiла слiдом. Та одразу ж повернулася засмучена. - кся... тям, - жебонiла, показуючи на кiмнату, i терла кулачками оченята. Петро Антонович поспiшив до дочки. Вона лежала на лiжку ниць i схлипувала. На лагiдний дотик батьково┐ руки обернулася. - Даруй менi, таточку, - сказала благально. - Скоро зима, а вони... Вони замерзнути можуть! - припала до грудей, обвила тоненькими рученятами батькову шию. - Татусю, рiдненький... - Стривай, донечко. Про кого ти, хто може замерзнути? Пiдiйшли вкрай здивована Ольга Петрiвна i Ми хайлик. - Вони... божi люди... старцi, - видавлювала слово за словом Леся. - Я бачила ┐х... там... у замчищi. I я взяла. - Вона затихла, зiтхнула з полегкiстю, нiби ски нула з плечей важку ношу, запитливо глянула на присутнiх iскристими вiд слiз очима. Батьки мовчали. Петро Антонович гладив розгарячi лу доньчину голiвку i думав, думав... Десь зовсiм близько обiзвався пугач. Вiд несподiваного "пу-гу", "пу-гу" Леся здригнулася i знов благально глянула на батька. - Не треба так хвилюватися, - заспоко┐в той, голублячи дочку. - Вчинила ти правильно. - Петро Антонович пильно подивився на дружину i ще раз ствердив: - Справедливо. Леся знову заплакала, вдячно обцiловуючи батькову руку, але то вже були сльози радостi, свiдомостi першо┐, хай незначно┐, все ж допомоги скривдженим. Потiм вона пiдбiгла до матерi, що сидiла на кра║чку лiжка, тримала Лiлю, поцiлувала ┐┐. - От i гаразд, люба моя, - сказала Ольга Петрiвна, пригортаючи доньку. - Тiльки ти бiльше так не роби. Коли що забажа║ш, скажи менi чи батьковi. - Авжеж, спитайся, попроси, - пiдтримав Петро Антонович. - Навiщо ж та║мно? - Така у нас обiтниця. - Обiтниця? Та перед ким? Леся зрозумiла, що сказала зайве, пробувала вiдма гатися, та було вже пiзно: батьки вловили в ┐┐ натяку значно бiльше, нiж вона сподiвалась. Довелося розповi сти про товариство, про мiсце, де вечорами збираються. VI Довга, затяжна волинська осiнь. З вересня аж до початку грудня iдуть дощi. Над болотами та озерами, в долинах рiк стоять тумани, важкi хмари пливуть над селами i хутiрцями. Зрiдка вигляне сонце, пробiжить холодними блiдими промiнчиками по пустих полях i знов схова║ться, немов жахнувшись побаченого. Розмоклими шляхами, по бездорiжжю, чвалають заробiтчани. Однi до мiста, на фабрики несуть сво┐ молодi, ще не спрацьованi руки, iншi понуро бредуть назад, втративши i сили, й надi┐ на краще. В них тiльки одне бажання: доплентатись як-небудь до домiвки, щоб хоч не вмерти на дорозi. В такi днi Леся майже не виходила з дому - читала, писала бабунi листи i через день вiдвiдувала уроки музики. Заняття ┐й дуже подобалися. Вона уже розумiлась на нотах, виконувала простенькi музичнi етюди. - У вашо┐ доньки - незвичайний хист, - дiлився з Косачем сво┐ми враженнями вчитель. Батьки й самi помiтили, як Леся швидко i бездоганно запам'ятову║ почутий десь мотив, не раз милувались тоненьким доччиним голоском, що бринiв то безтурботно, весело, то задумливо, тужливо. Часто сестричцi пiдтягував Михайлик - дитячий спiв лунав напрочуд злагоджено, нерiдко захоплював дорослих. Одного разу батько повернувся зi служби у гарному настро┐: - Ну, Лесенько, нарештi знайшов тобi фортепiано. Не нове, правда, але хороше. Лесиним радощам не було меж. Вона одразу ж почала складати програму свого першого концерту, розшукувала ноти, обiцяла Михайлику навчити його грати. А коли наступного дня iнструмент привезли, не вiдходила вiд нього нi на крок: радила, де краще поставити, витирала пил, навiть знайшла i почепила на стiнi пучок сухих чорнобривцiв. - Галасу тепер буде, хоч iз хати тiкай, - сказала Ольга Петрiвна. Проте побоювання ┐┐ були марнi. Як i досi, дiти поводилися чемно: вдень училися, розважались, а вечорами, коли сходилась уся родина, Леся сiдала за фортепiано. Це були для не┐ найкращi хвилини. В музицi виливала вона свою дитячу радiсть, сво┐ думки, веселi й сумнi. Перед рiздвяними святами вдарили морози. Замело, завихрило надворi. Кiлька днiв вузенькими вулицями Луцька гуляв вiтер, змiтаючи з бруку снiгову порошу. Вiн вривався в мiсто з-понад стирських невисоких горбiв, кружляв на безлюдному майданчику бiля кафедрального собору, сердито грюкав одiрваною iржавою бляхою. А коли буря вщухла i в затишшi виразнiшими стали пискливi голосочки снiгурiв i синиць, повалив густий лапатий снiг. Вiн сипнув зненацька, зблизька, нiби збирався давно, та все ждав нагоди. - Зима!.. Прийшла-таки, - радо потирав долонi i хукав у них Кароль. Коли вiн заходив до кухнi, слiдом вривався мороз i безсило звивався по кутках клубками холодно┐ пари. - Чому ж ви радi║те? - Е-е-е, голубко... пiдростеш - не питатимеш. Мужицька прикмета вiрна: зима без снiгу - лiто без хлiба. Он як! Вiн хутко кiнчав сво┐ справи, накидав на голову потертого жовтувато-зеленого башлика i зникав за дверима, де починався манливий, пропахлий снiгом простiр. Лесi теж кортiло вибiгти, погратися з дiтворою, з котрою через погану погоду давно не стрiчалася, або просто стати i дивитись, дивитись, як кружляють у повiтрi й нечутно падають на землю, на дахи будинкiв, на луг i рiчку легенькi зiрчастi снiжинки. Дiвчинка то пiдбiгала до вiкна, вдивлялася в бiлий снiг, то щось нашiптувала Мишковi, та так настирливо, що той зрештою не витримав, зiтхнув скрушно i, зиркнувши спiдлоба на матiр, закрив пiдручника. - Щось голова розболiлася, - вдав iз себе втомленого. - Мамусю, ми пiдемо з Лесею погуля║мо трiшечки. - I поки Ольга Петрiвна наказувала, як поводитись на морозi, обо║ швидко вдягнулись i за мить були на подвiр'┐. Зима! Кого не чарувала ┐┐ казкова краса, кому не пам'ятний отой галас, коли качають снiгову бабу, де - i радiсть першого снiгу, i зашпори в руках, i невдоволення тим, що комусь, а не тобi, вдалося першому причепити тiй бабi голову. А катання на санчатках! Летиш, примруживши очi, тiльки вiтер свище у вухах. А ззаду ще й ще дiтвора... Однi вже ┐дуть, iншi тiльки сiдають. Крик, смiх, плач - усе злива║ться. I так з ранку до пiзнього вечора. I нi втоми, нi болю нiякого, коли перекинешся i зненацька на тебе наваляться "купою невеликою" кiльканадцять товаришiв. Тiльки вдома виявля║ться, що на тво║му лейбику не всi гудзики, а руки аж тремтять вiд утоми, розхлюпують на скатертину напрочуд смачний, правда, холодний уже борщ. Та хiба тiльки цим багата зима! Ваблять заснiженi далi, поля. Дивись на них хоч до болю в очах, а нi межi не помiтиш, нi рiденько┐, скупо посiяно┐ озимини - все замело, зрiвняло до наступно┐ весни... Поки Мишко дiставав з горища санчата, Леся бавилася з Джальмою. Собака скавучала, тяглася до обличчя, кружляла довкола, збиваючи снiг. Од радощiв вона трохи не звалила Лесю з нiг, за що та пригрозила ┐й, пообiцяла зачинити в будку. Тодi Джальма метнулася по подвiр'ю, розiгнала курей, що греблися бiля порога, заскочила в хлiв i невдовзi вилетiла звiдти попереду Мишка. За хвилину всi були за ворiтьми, поспiшали до гiрки, звiдки чути було дитячi голоси. На розi вулицi пх зустрiв батько. Поруч нього iшла незнайома, тепло одягнена жiнка, а за ними на санях везли небагатi пожитки, серед яких, по-дорожньому закутана, сидiла дiвчинка. - Ось, Ганно Iванiвно, i мо┐ пташенята: Михайло i Леся, - сказав батько й додав: - Доведеться, Михай-лику, вам назад повертати - гостi до нас. Ганна Iванiвна лагiдно обняла i пригорнула до себе малих, зняла з саней дiвчинку. - Познайомся, донечко. Це Мишко i Леся Косачевi. Я тобi розповiдала про них, пригаду║ш? Дiвчинка злегка кивнула головою, поволi витягла з велико┐, мабуть материно┐, потерто┐ муфти худеньку ручку i несмiло промовила: - Мене звати Шура... Олександра. - Сiдай, ми тебе пiдвеземо, - запропонувала Леся i допомогла дiвчинцi сiсти на санчата. - Вже й подружили... Що то дiти, - з ледь помiтним смутком у голосi мовила Ганна Iванiвна. - А од мене всi вiдцуралися, забули... Ганна Iванiвна приятелювала з Косачами давно. З Ольгою Петрiвною разом училася в пансiонi, а через не┐ познайомилася з Петром Антоновичем. По закiнченнi навчання ┐хнi шляхи розiйшлися. Косача i його молоду дружину направили до Новограда-Волинського пiд та║мний нагляд начальства, а Ганнi Iванiвнi випала труднiша дорога. Незабаром пiсля весiлля ┐┐ чоловiка, квгена Судовщикова, за "поширення бунтарських iдей" було заарештовано й вислано до Костромсько┐ губернi┐. Слiдом за ним по┐хала i Ганна Iванiвна, щоб хоч трохи полегшити його страждання* Разом терпiли вони незлагоди, пiдтримували, як могли, одне одного. Там i знайшлася в них донечка Шура. Росла вона кволою, в холодi, а нерiдко i в голодi. Подружжя жило надiями на повернення в рiднi кра┐. Та не збулися цi мрi┐. Етапи, заслання пiдiрвали й до того слабе здоров'я квгена Васильовича. Помер вiн, не дочекавшись волi. А Ганна Iванiвна, поховавши чоловiка та наплакавшись уволю на його могилi, по┐хала з дитиною назад. Батькiв у не┐ вже не було, а в чоловiкових жити не схотiла: зреклися вони сина, а отже i ┐┐. Та притулок шукати треба було. Тодi й згадалася привiтнiсть та гостиннiсть Косачiв. Довго не наважувалась вона входити в чужу сiм'ю, але нiчого не вдi║ш. А ще коли порожньо в кишенi... На ┐┐ лист Косачi вiдповiли одразу. Вони саме збиралися до Парижа, на Всесвiтню виставку, i пропонували побути цей час на господарствi, вiдпочити, поки знайдеться десь робота й житло. По при┐здi гостей у Косачiв потiснiшало. Для Ганни Iванiвни i Шури у вiтальнi поставили ще одне лiжко, бiля якого вечорами велись нескiнченнi розмови. Розповiдала переважно при┐жджа. Коли доходило до заслання, очi туманили сльози. Витирала ┐х, не соромлячись, гладила бiлявi голiвки дiтей, що принишкло тулились одне до одного, i вела далi. З ┐┐ оповiдi Леся уперше почула слова, змiст яких тiльки-но розкривався перед нею, глибоко зворушував дитяче серце. Якось, не в змозi затамувати пекучо┐ туги, залишила товариство, заплакала й вибiгла до сусiдньо┐ кiмнати. - Що тобi, моя пташко? - запитала стурбовано мати. - Болить що-небудь? Дочка заперечливо похитала головою, витерла сльози. - Не знаю... Щось нiби давить, не да║ менi дихати. Ольга Петрiвна заспоко┐ла доньку, повкладала дiтей спати й тодi звернулася до гостi: - Я забула сказати тобi, Ганно: Леся надто до всього чутлива... Кожна дрiбниця ┐┐ вража║. То ти розказала трохи - i досить, про щось iнше почни. А то, бач, не знати що з дитиною дi║ться. Пiсля цього бiльше говорили про звiрiв, природу, що Лесю теж дуже цiкавило. Дещо iз сво┐х вражень вона пробувала навiть покласти на музику i часто довше, нiж звичайно, засиджувалась бiля фортепiано. Воно то гримiло вiд дотикiв ┐┐ тоненьких пальцiв, то обзивалося ледве чутно, приглушено, нiби десь далеко-далеко шумiла безкрая тайга, хлюпотiв по камiнню потiк. - А це, - пояснювала Леся, починаючи щось маршове, - втiкач поверта║ться додому. - Овва! - смiялась Ольга Петрiвна. - Та вiн мов iз походу верта║ться... Насправдi, Лесенько, так не бува║. - А як, як?! - Ховаються вони там по лiсах, щоб не натрапити на сторожу. Бува║, що й гинуть без шматка хлiба... Дiвчинка замислювалася, з веселого переходила на жалiбний тон, аж поки Михайлик чи хтось iз дорослих не зупиняв ┐┐. Часто дiти зображували геро┐в улюблених книг - русалок, середньовiчних лицарiв чи персонажiв народних казок. Здебiльшого це бувало, коли батьки йшли з дому на вистави Луцького драматичного товариства чи на зiбрання. VII В кiнцi лютого морози спали, i Косачi почали готуватися до вiд'┐зду на виставку. Петро Антонович закiнчував розпочатi напередоднi службовi справи, розпоряджався по господарству, а Ольга Петрiвна переписувала з чернеток сво┐ вiршi, якi мала завезти до редакцiй львiвських журналiв, приймала знайомих, що приходили з проханням передати комусь iз близьких за кордоном листа чи просто уклiн. Леся помiтно змiнилася. Спроба вблагати батькiв узяти ┐┐ з собою виявилася марною, i дiвчинка засумувала. Мовчазнiшим став i Михайлик. Аби хоч трохи розвiяти пхнiй пригнiчений настрiй, батьки вирiшили повезти ┐х до Дубна. Звiдти Косачi мали по┐хати до Львова, що лежав по той бiк кордону Росi┐ з Австро-Угорщиною, а малi - повернутися з Каролем додому. Звiстка про по┐здку до стародавнього мiста звеселила дiтей. Все ж таки це було принаднiшим, нiж просто сидiти вдома, очiкувати, поки тебе поцiлують на прощання, скажуть слухатися старших, наобiцяють купу гостинцiв i, зрештою, залишать бiля вiдчинених ворiт. Подорож мала бути цiкавою хоч би тому, що всю дорогу старшi розповiдатимуть рiзнi пригоди й бувальщини, та й що можна придумати кращого, нiж прогулянка погожого зимового дня до мiсць, про якi стiльки чувано й читано! - Татуню, а Шура теж з нами по┐де? - допиту║ться Леся. - Вже як тобi так хочеться, то чого ж. пдьте всi... От позастуджу║теся дорогою. - Нiчого нам не станеться. В шубах та валянках, нехай хоч який морозюка, - не страшно. - Ну-ну, подивимось, якi з вас геро┐, - жарту║ Петро Антонович. - Хвалитись будете потiм. У недiлю всi повставали рано, та поки зiбрались, поснiдали, сонце пiдбилося височенько. Ви┐хали, коли на базарi вже стояло десяткiв зо два саней, а звiдусiль, пiшки i на пiдводах, сходився люд. Широкi, вимощенi запашним сiном санки промчали заснiженою головною вулицею, потiм Лубенською i незабаром - за мiсто. Яка кругом дивна невимовна краса! Iскриться пiд сонцем стужавiлий снiг, аж дивитися боляче, рiвно в'ються i тануть у морозному просторi рiденькi димки над поодинокими хатинками понад шляхом, темно-коричневими клаптями стеляться на обрi┐ гайки, хутiрцi... Багато розмовляти на холодi мама не дозволя║- ще, чого доброго, застудяться. Тому доводиться бiльше мовчати, хоч так же хочеться виявити сво║ захоплення. Леся всiляко намага║ться заговорити з матiр'ю, але та вiдповiда║ одним-двома словами й одразу ж застерiга║: - Гаразд, гаразд, Лесенько, ти лiпше помовч. Закутайся гарненько й сиди. Тiльки дорослi не зважають на стужу. Кароль знiчев'я погуку║ на коней, коли тi уповiльнюють ходу, й розповiда║ якусь малоцiкаву пригоду з свого колишнього солдатського життя. Сухими бризками розлiта║ться з-пiд копит, монотон-но пiдспiву║, наганяючи дрiмоту, зустрiчний вiтер, а попереду, за невисоким пагорбом, уже виднiють сторожовi вежi та церкви Дубна... Невеликi одноповерховi будиночки з високими черепичними i гонтовими дахами тiсно обступають просторий квадратний майдан у центрi мiста. Посерединi його тягнуться ряди довжелезних дерев'яних столикiв, ятки, де в базарнi днi прода║ться рiзний крам. Майдан безлюдний, завалений снiгом. В його найдальшому кутку, бiля стiн кам'яних будинкiв, стоять ящики з покидьками, порпа║ться, добуваючи поживу, зграя галок. Недалеко вiд центру височить над мiстом фортеця. З пiвночi та сходу й надiйно заступа║ болотиста iква, од мiста вiдмежову║ глибокий, наповнений водою рiв. Зайшли у фортецю через пiдйомний мiсток. Дiтей цiкавить, коли та хто спорудив фортецю, якi точилися пiд ┐┐ стiнами битви, що в нiй тепер... Ольга Петрiвна ледве встига║ збагнути все, про що ┐┐ питають. А коли сказала, що колись тут був Тарас Григорович, малi аж зупинились од несподiванки. - А я вже хотiв вас розшукувати, - зустрiв ┐х Петро Антонович. - Квитки купили, незабаром ┐хати, а вас нема║. Дорослi забрали валiзки i пiшли на перон. Слiдом Кароль нiс великого дорожнього чемодана. - Пильнуйте, Каролю, щоб не поморозили дитинчат, - наказу║ Ольга Петрiвна. - А ви щоб не розкутувалися дорогою, - малим. - Чи нам первина? - мовить Кароль. - Звiкували в дорозi. - А одначе будьте уважнi, благаю вас. - Воно звiсно... Береженого й бог береже. Усяко трапля║ться. Хтось гукнув, що йде потяг. I хоч на колi┐ ще нiчого не видно, опрiч маленького клубка диму на обрi┐, - натовп хвилю║ться. Почали переставляти скриньки, забряжчали вiдра, чоловiки поспiхом докурюють i вибивають чорнi вiд кiптяви люльки. А коли з-за повороту вихопивсь i несамовито, на всю мiць сво┐х сталевих грудей, заревiв паровоз, неспокiй охопив i Косачiв. Малi стоять, розпачливо дивляться, не знаючи, плакати ┐м чи радiти. Аж тодi, як батьки поцiлували ┐х на прощання, дiвчатка не витримали. Перша схлипнула Шура, а потiм забринiли сльози i на очах у Лесi. ...З Дубна поверталися надвечiр. Сани раз у раз на щось натикались, провалювалися. В дитячiй уявi малювалися страхiтливi постатi, якi, здавалося, тiльки й ждали моменту, щоб зненацька накинутись на людей. А завiрюха не вщухала - сипала й сипала снiгом. Малi сидiли, зiщулившись, слухали завивання хуги та незлобивi Каролевi прокльони, якi той посилав не вiдь-кому Раптом Михайлик штовхнув Лесю i шепнув та║мниче: - Вогник! Диви... он-он блима║... Дiвчатка заворушилися, мов прокинулись од сну, напружили зiр, вдивляючись у нiчну темряву, але нiчого не бачили. - Село попереду! - зрадiло обiзвався i дужче загукав на коней Кароль. - Та де ж воно? - Леся аж пiдвелася. - Ючого не видно... - Ондечки, - тикав рукою перед себе Михайлик. - А я вже бачу, - мовила Шура, - ось глянь. - Вона обняла Лесину голiвку, притягла ближче до себе: - Дивись прямо туди... Тiльки тепер Леся помiтила одинокий мерехтливий вогник, на який вони прямували. На серцi враз одляг-ло, а коли з темряви проступили невиразнi обриси села i, зачувши оселю, жвавiше пiшли конi, - всi повеселiшали, загомонiли. Сани спинились. - Як ви тут? - пiдiйшов Кароль до дiтей i, зачувши бадьору вiдповiдь, похвалив: - От молодцi... Тепереньки аби нiчлiг добрий знайти. Перебудемо до ранку i подамося далi. - А це село далеко вiд мiста? - поцiкавився Михайлик. - Хто його зна║. Ось розпита║мо... Ну, по┐хали, бо вже таки пiзнувато. - Кароль абияк примостився скра║чку саней, узяв до рук вiжки. В'┐хали в село. Низенькi, напiвзасипанi снiгом хатки стояли вiддалiк одна вiд одно┐, наче ┐х розметав снiговiй. Кароль пильно придивлявся, куди б його краще попроситися на нiч, та, певне, нiчого путнього не знаходив, бо весь час то притримував, то поганяв коней i невдоволено бурмотiв. Зрештою вiн зупинився бiля якихось похилених набiк ворiт, злiз i, наказавши Михайлику пильнувати, зник у дворi. За кiлька хвилин там знявся сердитий гавкiт, який скоро перейшов у жалiбне скавучання; рипнули дверi, почулись голоси. Кароль повернувся веселий. - Ну, будемо ночувати в теплi. Не вельми, правда, розкiшно, та й то гаразд. - Вiн провiв коней у двiр, пiд стареньку повiтку. - Злiзайте... при┐хали. Малi неохоче вилiзли з кубельця i побрели до хати. В сiнцях, звiдки вдарило гострим запахом гною, горбилася, тримаючись обiруч за дверi, якась постать. - Заходьте, заходьте, - прошамкотiла вона, коли дiти нерiшуче зупинилися на порозi. Долiвка, кiлька невеличких, геть-чисто заснованих морозом вiконець i пiч, що займа║ майже половину хати; потрiску║ скалка. Вона то пригаса║, то яскраво спалаху║, вихоплюючи промiнчиками хатнi речi. Попiд стiнами тягнуться довгi тесанi лави, що сходяться у кутку, пiд божницею; там же сто┐ть не накритий нiчим, з масивними нiжками стiл; на полу пiд лахмiттям спить дiвчатко; бiля лежанки висить колиска. Немовля, що лежить у нiй, весь час ворушиться, схлипу║ увi снi. Коли дiти зайшли, з печi злiзла i привiталася до них молода жiнка. Звичним рухом вона одкинула назад волосся, що вибилося з-пiд очiпка, i заходилася бiля гостей. - Роздягайтеся, дiтки, скорiше нагрi║тесь, - припрошувала. - До Луцька чи звiдти ┐дете? - До мiста, - сказав Михайлик i перший почав скидати кожуха. - От молодчина! - похвалила його жiнка. - Давай його лишень сюди. А ви, панночки, чом сто┐те? - Вона пiдiйшла до дiвчаток i стала допомагати ┐м роздягатися. Зайшла старенька, перевалюючись, мов качка, з ноги на ногу, внесла з сiней i поставила вiдро з водою, запалила нову скалку i, важко дихаючи, прошкандибала до полу, сiла. - Чи┐ ж ви будете? - спитала, дивлячись одразу на всiх. - Косачевi? А вечерять вже похотiли? Малi не наважувалися вiдповiсти. В дорозi про це забулося, - та й чи до ┐жi було там! - а тепер, звiсно, не вадило б. Одначе як його тут ┐сти? Шч, пiвтемрява, душне повiтря. - Ось я зараз наллю молочка... та з хлiбом... - подалася стара до мисника. - Вони його ┐стимуть? - втрутилась молодиця. - Аби ото тiльки морочитись. - А чим кепська страва? Одними ласощами ситий не будеш... Сiдайте, дiтки. - Старенька поставила кiлька череп'яних кухлiв з молоком, поклала окрайчик хлiба. - Не соромтесь... Голод не свiй брат. Михайлик почав було вiдмовлятися, але стара й слухати не хотiла. - Сiдайте, не гордуйте, - припрошувала, а потiм взяла дiвчаток за руки i пiдвела до столу. Малi, спiдлоба зиркаючи одне на одного, полiзли на лаву. - Ви вже й гостю║те! - мовив, нагодившись, Кароль. - Хуткi! А я ось теж дещо прихопив. - Вiн дiстав iз торбинки й поклав на стiл шинку, окра║ць промерзлого й тому крихкого хлiба, надрiзане кiльце ковбаси. Був у доброму гуморi, мов господар, що скiнчив якусь нагальну роботу. - Коб це ще чарочку, то й горе б забулося, - потер набряклi вiд холоду руки. - Горе - море, чаркою, сину, не залл║ш, - сказала на те бабуся. - Ти лiпше сiдай, пригощайся, чим бог послав, та дiток нагодуй, а то якiсь вони у вас вельми проханi. - Зморилися... Ну, не гайте часу, - звернувся Кароль до малих, - берiть, хто що бачить. Перше з'┐жте ковбаски, а молочком зап'║те... Сiдайте й ви з нами, - запросив жiнок. - Вечеряйте на здоров'я, - одказала стара, - та вибачайте, що хата ма║, тим i прийма║. Але тут уже встряли в розмову дiти. - Бабуню, та йдiть же, - припрошував Михайлик. - I ви, тьотю. - Сiдайте, сiдайте, - прохали дiвчатка, - ось тут, коло нас. - I посунулись, даючи мiсце. - Малих не послухати - грiх, - резонно зауважив Кароль. - Авжеж, - згодилась стара. - Пiдемо, Килино. Жiнки примостились край столу, взяли по шматочку шинки. - Гарна ┐да, та не на мо┐ зуби, - мовила скрушно бабуся. - В городi он панам новi вставляють, - сказав Кароль. - Панам усе можна... Вони багатi. А в нас багатства того - як у жаби пiр'я. Корiвка ┐дна на хазяйствi, та й ту, видно, за податки потягнуть. Боргами так обросли, що далi вже нiкуди. Зборщик то перше кожного божого дня сiкався, а це вже й не навiду║ться. Подейкують, скоро все прийдуть описувати. Леся жадiбно ловила кожне бабусине слово, забувши недавнi дорожнi страхи i втому. А старенька лила-виливала свiй жаль, мов спорожняла од нього наболiле серце. - ...Гадалося - самi того щастя не видiли, то, може, хоч дiтям прийдеться... А воно десь уже на роду так написано: не вийти бiдному з бiди, як каменю з води. - Без господаря жи║те чи по┐хав куди? - запитав у молодицi Кароль. Та зашарiлась, нiби провинилася чим, глянула на свекруху. - По┐хав, - сказала якось непевно. - Еге ж, - зiтхнула важко бабуся, - на заробiтки подався та й занапастив свою душу. - Вона змахнула сльозу, що нiколи, мабуть, не висихала в старечих очах, втерлась землистого кольору хусткою i мовила: - Зачинили синка мого, в тюрму посадили. - Отако┐! - вiд подиву навiть перестав жувати Кароль. - Завiщо ж його в тюрму? - не втримавсь, щоб не спитати, Михайлик. А дiвчатка аж принишкли обидвi. - Тож i я питаю: за що? А пiди добийся правди. У волостi кажуть: розбiйник твiй син, супроти властi пiшов... Хто його вiда║, мов й сказав що невгодне, серце ж не камiнь, - розвела розпачливо руками, як пiдбита чайка крильми, нахилила сиву голову до столу. - Нiчого, якось перебудете... Вернеться вiн, - розважливо мовив Кароль. - Доки-сонце зiйде... Малих он двiйко, я вже нездужаю, хорую часто. Що вона з ними вдi║? - Глянула на невiстку. - Та чого ви, мамо?.. - втiшала молодиця. - Живемо, слава богу, незгiрше людей. Стара на те тiльки похитувала головою. Пiзня вечеря скiнчилася. Килина почала готувати постiль, ладнаючи ┐┐ з ряденець та свиток, а бабуся прибирала зi столу. Малi все ще були пiд враженням розмови i з цiкавiстю мовчки стежили за жiнками. - Де ж вас покласти? - звернулась до Кароля Килина. - Про мене. Я де приткнусь, там i спатиму. Ляжу отутечки на лавi, бо доведеться до коней уставати, то щоб не будити нiкого. - Змерзнете... - А ти кожуха пiдстели, теплiше буде, - порадила стара. - Справдi! - зрадiла невiстка. - Я й не здумала. - Вона приставила до лави ослона, щоб ширше було, зняла з жердки i розстелила напiвоблiзлого кожуха, поклала подушку. - Лягайте... Чи, може, ще що покласти? - Та гаразд, досить... Дякую, не клопочiться. Менi не звикати... Як там малi? Михайлику, як вам? - Кароль пiдiйшов до полу, де покотом уже лежали дiти. - Мама й не догаду║ться, як ми сьогоднi ночу║мо. - А вони вже далеко, мабуть, - засинаючи, мовила Леся. - Далеко... Либонь, до Львова добираються. Ну, спiть собi, спiть. Я ще до коней вийду. Рипнули хатнi дверi, стиха мукнула в сiнях корова... Десь хтось розмовляв... Усе це швидко розпливалося i зрештою пропало зовсiм у солодкому мороцi. ...Дiвчатка прокинулись од чи┐хось легеньких дотикiв. Михайлика вже не було. Поруч сидiла розпатлана дiвчинка i бавилась ┐хнiми кiсничками. - Оленко, ось я тобi... Тiкай-но звiдти, - сварилась мати. Мала на хвилинку смирнiла, а потiм, коли мати кудись одверталася чи виходила, знову бралася за сво║. Улучивши зручний момент, Леся схопила дiвчинку за РУку. - А що, пустухо, пiймалася? Мала враз похмурнiла, сiпнула руку, намагаючись вирватись. - Пусти, я бiльше не буду. - Гаразд... Тiльки сiдай ближче. - Мати лаятимуть... Лучче я тут... - Ми ┐й скажемо, - заспоко┐ла Шура, - сiдай. Оленка недовiрливо дивилась то на дiвчаток, то на матiр, що поралась коло печi. - Та йди вже, йди, - обiзвалась Килина, яка, мабуть, чула дитячу розмову, i додала: - Воно ж таке замурзане, хоч би вмилося. Останнiх ┐┐ слiв нiхто не слухав, бо Оленка, зачувши доброзичливий материн тон, шмигнула i всiлася мiж Лесею та Шурою. - Давай хоч носа витру, - пришкутильгала бабуся. - Мо', панночки ще б поспали... - Нi, бабусю, ми вже виспались. - Ну, то бавтеся собi. Поки тривала ця розмова, Оленка встигла одержати в подарунок вiд Шури маленьку блакитну стрiчечку i тепер заклопотано вплутувала ┐┐ в сво┐ розкуйовдженi пiсля сну непiдрiзанi кiски. - Розчесатися треба, - порадила ┐й Леся. -к в тебе гребiнчик? Дiвчинка заперечливо покрутила голiвкою. - Та киньте ви з нею морочитися, - обiзвалась Килина. - А то вiзьмiть ось, - вона подала широку надщерблену гребiнку, i дiвчатка заходились чепурити малу. За цим i застали ┐х, увiйшовши знадвору, Кароль та Михайлик. - Повставали? Доброго ранку! - привiтались обидва. - А ми вже виспались, - похвалилися дiвчатка. Були веселi пiсля спочинку, рум'янощокi. - Тепер одягайтесь хутенько, по┐демо, бо ж нас чекають удома. - Та поснiдайте! Скiльки там ┐хати зосталось?.. Сiдайте до столу, я зараз, - заметушилась Килина. - Заким по┐сте, дорогу проб'ють... Таке понамiтало, що з хати не вилiзти, - додала стара. В колисцi запхинькала дитинка, i Оленка кинулась колихати мале. Це, видно, був ┐┐ обов'язок. - За ласку - спасибi, а одначе снiдать ми будемо вдома, - вiдмовив Кароль. - Воля ваша, силувати не можемо. Михайлик тим часом допомiг дiвчаткам взутися, i тепер усi тро║ були готовi в дорогу. Неспокiйними оченятами Леся обдивилась хатину, нiби щойно в не┐ вступила. Блiде промiння, яке ледь пробивалося крiзь матовi од морозу шибки, вiдкривало новi, не помiченi ввечерi речi: двi прядки, дерев'яну ступку пiд лавою, пар зо двi постолiв, невелику дiжечку на цеглинах коло мисника та ще чимало дрiбних хатнiх пожиткiв. - То зоставайтеся здоровi! - почав прощатися Кароль. - Спасибi вам за нiчлiг. - Богу дякуйте. - Заходьте, як будете в городi. З порога Леся ще раз глянула на Оленку. Та сидiла, пiдiбгавши нiжки, i журно дивилась услiд гостям. VIII Ще в Новоград-Волинському Леся щиро заприятелювала з меншою батьковою сестрою Оленою Антонiвною. Невисока, струнка, з вольовим обличчям i гарною темною косою, дiвчина приваблювала веселою вдачею. Наче й не було в не┐ нi горя, нi смутку. При┐здила неждано й одразу, навiть у найбiльшому товариствi, звертала на себе увагу. Олена Антонiвна прибула до Луцька через кiлька днiв по вiд'┐здi Косачiв. - Добридень, я ваша тiтонька! - привiталася з дiтьми. Потiм познайомилася з Ганною Iванiвною. - До вас тепер поки доберешся... I по┐здом, i поштовими, i чим тiльки не ┐хали. - Провiнцiя, - пояснила Ганна Iванi