ий бубон у чи┐хось дужих руках, то затихала, то знову тонко виводила скрипка; часом зринала пiсня, проте ненадовго: видно, ще не настав ┐й час... У кiмнатi тиша. Всiх здолав мiцний сон. Добре, що Джальми нема, а то почула б i почала скавучати. Затамувавши подих, Леся злiзла з полу, навшпиньки пiдiйшла до дверей. "Що, як заскриплять?" Обережно натиснула клямку i пхнула боком дверi. Вiдчинила - аби як-небудь просунутись - i стала в сiнцях, прислухаючись... Тихо. Шхто й словом не обiзвався. Можна йти. Поза хатою, минаючи обору, щоб, бува, не зустрiтись iз куховаркою - вона ночувала надворi, - добралась до пастiвня, постояла в нерiшучостi i, не тямлячи себе вiд страху, подалася стежкою, яку запримiтила ще вдень, коли ходила до озера. Висока густа трава бризкала росою, при║мно остуджувала гаряче вiд хвилювання тiло. По небу блукали сивi хмари. Вони то заступали жовтий молодик, вiд чого блiдi тiнi повiльно котилися полями, то випускали його, i тодi м'яке сяйво розливалося над землею. Зiтхав легенький вiтерець мiж галуззям. Ось i узлiсся. Шд ногами затрiщав дрiбний хруст, ! його трiск легенько покотивсь мiж деревами. В кущах, що темними купинками пiдступали до стежки, застогнав пугач... Леся здригнулась i зупинилася. Колодяжного не було видно, гiнкi тополi ледь бовванiли в мiсячному свiтлi... "Може, вернутись?.." - спало на думку. "Як, не побачивши мавки?" - заперечував iнший голос. Кому вiн належав - не знала, лише вiдчувала в собi якусь роздво║нiсть. Одна Леся нестримно поривалася вперед, а iнша зупиняла ┐┐. Перемогла все ж таки перша. Пiдкоряючись ┐й, Леся перехрестилася i сторожко ввiйшла в лiс. Кiсники ┐й розмаялись, чiплялись за гiлки, та дiвчинка цього не вiдчувала, пробиралась вiд стовбура до стовбура... Нарештi перед нею вiдкрилося невеличке лiсове озерце iз тихим плесом. Блищало воно - спокiйне, сонне. Могутнi дуби, що росли бiля нього, мовчки милувались сво║ю вродою. "Отут i ждатиму, - вирiшила Леся й щiльно притулилась до дерева. - Вони найбiльше люблять купатися в мiсячнi ночi". ...Чекала, а нiчого не бачила. Понуро стояли в задумi дуби, кричало, наганяючи страх, нiчне птаствi, i хоч би тобi на смiх що привидiлось. "Видно, погане я мiсце вибрала: близько до села й до узлiсся. Зайти б далi, та заблудити можна", - мiркувала Леся. Щемiли пожаленi кропивою ноги, липла до тiла мокра спiдничка, хотiлось присiсти, зiгрiтися... "А дома, певне, шукають... Мама й Михайлик бiгають, кличуть, - снували думки. - Та де там! Вони собi сплять... Але чому ж нiчого нема║? Чи то нiч така видалась, чи що iнше?" Затихла молодь на вигонi. Заспiвали першi пiвнi. Леся постояла трохи, все ще сподiваючись побачити мавку, а потiм нехотя, оглядаючись на озерце, пiшла назад. Коли виходила з лiсу, щось людським голосом закричало над головою, зашелестiло в бур'янах, залопотiло. Заклякла на мiсцi, а потiм, отямившись, щодуху кинулась додому. XII Швидко минали днi. Леся нiкому не розповiдала про сво┐ нiчнi пригоди, тiльки ходила мов зачарована. Бачила тую мавку, високу на зрiст, з гарним округлим лицем i довгими косами, що хвильками спадають на плечi, на груди... Одяг мала прозорий, крiзь який просвiчувало утле тiло... То купалась безгучно в прозорiм лiсовiм потiчку, то забавлялась, гойдаючись на тонких березових вiтах, то легко, немов на крилах, бiгала горами й долами, аж розвiвався ┐й одяг, рвала квiти i заквiтчувалася ними... Як жаль, що нема фортепiано! Поклала б усе це на музику, грала б i грала - безперестанку... Музика завжди поверта║ бадьорiсть. Та й не лише тому. Скiльки тут чудових мелодiй! Вони бринять у серденьку голосними солов'┐ними переспiвами, срiбними жайворонковими дзвiночками. Десь тут була подоляночка, Десь тут була молодесенька... Одну за одною вiдкладала у пам'ятi, берегла пiснi, як найкоштовнiший скарб. "А Михайло Петрович радив записувати", - спав на думку недавнiй лист вiд Драгоманова. Випросила кiлька аркушiв паперу, зшила його i занотувала всi, що знала, пiснi. Ще й Михайлик додав трохи. Це було куди кориснiшим вiд щоденно┐ бiганини. Мама - й то похвалила! Навiть попросила змальовувати для не┐ найцiкавiшi узори, що не так уже й важко; Варка, Йосипа Пирогового, зна║, у кого в селi найкращi рушцики. Ну й бiдова та Варка! Тоненька, пожовкла вiд пропасницi" а метка, мов козеня. Щлий день вертiлася б дзигою, i ноги ┐й не болять. I на город - по бур'ян для кроликiв, i до сажалки - по ряску для качок, i на гойдалку - скрiзь устигав. Коли б не оте мале на ┐┐ ши┐ - хтозна-що б видумувала. А то й забавляй його, i дивися, щоб пiску в рот не гребло... Морока, та й годi! Вже скiльки Леся просила Федоську, Варчину матiр, частiше вiдпускати ┐┐ гуляти, - де там! Слухати навiть не хоче. "Вам, - каже, - панно, вiльно гул║ти, бо ║ за ким. А Варцi, коб ви те знали, вже заробл║ти пора. Дiвка... Хто на не┐ приробить? Нехтолиця отой прокл║-тий, п'║ниця невсипущий?" Це вона про чоловiка так, про Йосипа" Варчиного батька... Шкода його. "Слабий", - каже Варка. А люди подейкують, нiбито жiнка звела так, аби не пив та не длявся без дiла... Мо', воно й правда, бо Леся сама не раз чула, як Федоська взивала чоловiка неподобними словами, ще й проклинала: "А бодай тебе заглумило!.. Щоб ти скопитiв!.. Ось я тобi!" Чим би його допомогти Варцi? Не раз над цим думала, шкодувала, що не взяла з собою копилки. Там, певне, вже рублiв кiлька набралося. Коли не все, то половину можна було б вiддати. На новорiчнi подарунки ще збереться, а Варцi на каптан якраз вистачило б. Бо так уже вона задивлялася на ┐┐ вбрання та допитувалася, почiм купляли, що жаль проймав. А то, видно, не витримала. Це як вони пiд вербами бiля кадуба сидiли й читали. Слухала-слухала i раптом: "А дай-но, Лесю, я помiряю твою спiдничку". Бiдна вона. ...Од мрiйних думок про мавок поверталася до буденного. Слухала жалi селянськi, пiснi про зрадливую долю - i щось нило всерединi, у грудях. Гей, та вирiс я в наймах, в неволi, Та не знав я долi нiколи. Та гей... - спiвали парубки, йдучи на гуляння. Вразливий той спiв тужив над селом, тягарем осiдав на серцi. Леся щойно повернулася з гойдалки, розпрощалася з Варкою i сiла в дворi на колодах. Сутенiло. Кiлька разiв прибiгала Лiля, кликала вечеряти, поки й собi не вмостилася бiля сестри. Вiддалилася й стихла пiсня, i тодi виразнiшим став скрип журавля над колодязем, брязкання вiдер, мекання овець на оборах. Зненацька серед цього звичного гамору пролунав дитячий зойк. - Ой мамочко... не буду... не буду... Леся здригнулась: кричала Варка. - Ти, холеро, ще й плакати? - надривалась Федоська. - На ж тобi, на... а щоб знала. Леся залишила сестру й метнулась на крик (Варчина хата - через двiр). Федоська тримала дочку за руку i, раз по раз приказуючи, била скрученим рушником. Дiвчина звивалась з болю, намагалась обняти матiр за ноги, а та ще дужче злилася. - Оце тобi не слухатись... Ось тобi гул║нн║. Не тямлячи себе, Леся кинулась виручати ровесницю. - Не бийте ┐┐!.. То я пiдмовила... Не бийте! Жiнка завагалась i випустила Варчину руку. Леся схопила подругу в обiйми, цiлувала i мало сама не плакала. - Ходiмо до нас, Варочко... В нас ночуватимеш... - А то чого вона ма║ по чужих хатах дл║тись? - знов обiзвалась Федоська. Вона стояла, все ще тримаючи напоготовi рушника, хоч на лицi i в очах ┐┐ помiтний був розпач. Прибiгла Ольга Петрiвна з Михайликом i меншою донькою. - Що тут у вас? Леся крiзь сльози розповiдала. Федоська не витримала, схилилась на ворину, захлипала безгучно, здригаючись. Ольга Петрiвна заспокоювала ┐┐, умовляла. - Чи я не мати ┐й? - зрештою обiзвалася жiнка, витираючи брудним, тим же, яким лупцювала дочку, рушником сльози. - А що я зроблю?.. Терпцю вже нема║. Хоч живцем лiзь у землю. I нагодуй ┐х, i взуй... Де ж його взети? Той, - вона показала на клуню, де, мабуть, був чоловiк, - ядуха прокл║тий, все з дому та з дому т║гне... Даруйте, тiльки дочка ваша най не водить Варку. В не┐ робота, малу он гл║дiти нiкому. - Вона й так усе робить, а ви тiльки б'║те, - вiдповiла Леся. - Помовч, доню, - сказала Ольга Петрiвна. - А дитини не варто бити, цим ┐┐, Федосько, не навчите. З прочинених хатнiх дверей вирачкувало замурзане по самiсiнькi вуха дитинча i, чiпляючись за одвiрок, зiп'ялося на тоненькi рахiтичнi нiжки. Федоська пiдхопила його на руки, почала обтирати подолом личко. - Мо║ маленьке... Всi про не┐ забули. Скоро Моня прийде, поп'║ш i спатоньки л║жеш. Шби нiчого й не сталося, не було нi бiйки, нi слiз. Жiнка пестила свою найменшеньку, примовляючи та прицмокуючи ┐┐ в щiчки. - Та й чого ж ми сто┐мо? - збагнула вона. - Господи... Забили голову оцi дiтлахи, що не зна║ш i на якому свiтi жи║ш. Прошу до хати... Варко, а клич-но пан║нок i панича в гостi. Ольга Петрiвна завагалася, почала було вiдмовлятись, а потiм таки пiшла. В хатi стояла пiвтемрява. Бiля мисника ро┐лись мухи. Федоська запалила i поставила на припiчку, пiд комином, трiскучу скалку. По долiвцi, стiнах заплигали тiнi. - Як у вас душно! - зауважила Ольга Петрiвна. В не┐ починало стукотiти в скронях, хотiлось на свiже повiтря, але одразу виходити незручно. Хазяйка, посадивши малу на пiл, внесла i поставила на стiл миску вишень. - Куштуйте... сво┐. Воно б годилося не цим пригощати, та вибачайте... - Дякую, дякую, - заспокоювала Косачева, обережно, за корiнцi витягуючи ягiдки. - Оце коб менi Варку десь влаштувати, - вела далi селянка. - Хоч за харчi й яку-небудь лахманину... Та де там! Здорових он скiльки. А воно недолуге... Дiти стояли мовчки, нiби й не було ┐х в хатi. Леся i Варка все ще трималися пари. - Хай Варка зайде, я дам ┐й хiни од хвороби, - мовила Ольга Петрiвна i встала, - а про службу треба подумати. Може, в няньки? Вона дiтей любить? - Ой панi!.. Та ви зна║те, що це за дiвчина? Ходи-но сюди, Варуню. Ото покину ┐х на весь день, то й нагоду║, i приспить... i забавить. Ви вже, будьте ласкавi, не забудьте про не┐. Косачева попрощалася, а Федоська, проводячи ┐┐ до ворiт, все вихваляла дочку i розказувала, яка та в не┐ слухняна i роботяща. Пiсля цього Варка стала забiгати до Лесi частiше... - I як ото ти чита║ш ту книжку? - пита║, бувало. Леся показувала ┐й букви, розповiдала, що в книжках пишеться. - Мама казали, що я могла би вчитися, та лихо - чобiт нема║. От зароблю, справлю i пiду, нехай учать. - У вас тут i школи нема. - Нiчого. Зате в Ковелi не ┐дна. - Ким же ти будеш, як вивчишся? Дiвчинка замислювалась. Справдi-бо! Вона над цим не думала. - Ким гинчi, то тим i я... щоб зароблети гарно, бо бiднi ми. - А я теж, - казала Леся та║мниче, напiвшепотом, - хочу мати багато-багато грошей. I зна║ш для чого? Роздаватиму ┐х, щоб не було бiдних... Цi розмови велись один на один, найчастiше бiля кадуба. Леся любила цей тихий, оточений кущуватими вербами куточок, де годинами можна сидiти самiтно, дивитись, як невтомно б'║ з-пiд товстого дубового пня джерело, i думати-мрiяти... Несподiвано дружба була порушена. При┐хав Кароль i сказав, що тато велiв ┐хати додому. Почали збиратися в дорогу. Лесi не хотiлося вертати до мiста, кидати веселе сiльське товариство. - Мам, а Варку не вiзьмемо? - несмiливо запитала. - Таж не пустять ┐┐. Хай пiзнiше. Засмучена, збирала сво┐ вiнки та букети, складала книжечки. Нагодилася Варка. Вона тримала перед себе малу, весь час пiдпираючи ┐┐ колiньми, щоб не сповзала з рук. - пдете? - Татко велiв... скучив за нами. Та ти не журись, ми скоро повернемось сюди назавше. - Коли то ще буде... Я, може, в найми пiду, то й не побачимось... Обидвi замовкли. Пхинькнуло дитинча, та Варка не чула того, була заглиблена в невеселi роздуми. - На ось на пам'ять, - Леся пiднесла подрузi одну з кращих Лiлиних ляльок, проте Варка не поспiшала брати ┐┐. Стояла i журно дивилась перед себе. - Ну-бо, Варко, що ж ти мовчиш? - Вiзьми, Варуню, - обiзвалася Ольга Петрiвна. Дiвчинка нехотя взяла подарунок i дала його в руки сестричцi. ...От i готово. Речi всi складенi, можна рушати. Ольга Петрiвна да║ останнi розпорядження по господарству. Кароль поправляв упряж, а Михайлик господарем сидить спереду на бричцi. Тiльки Леся нiяк не розстанеться, нiби назавше проща║ться. То усмiхнеться, то похмурнi║ враз. - Сiдай уже, Лесенько, - обзива║ться мати. - Прощай, Варко... - пдь щаслива. Нiби дорослi. Рушила бричка. Варка вийшла i довго стояла на вулицi, дивилась услiд. Леся не зводила з не┐ погляду, аж поки не ви┐хали за село. В очах ┐┐ iскрилися сльози, а в серцi пекуча тлiла печаль. XIII ...I знову Ки┐в. Котрий раз вiдвiду║ його, а все не намилу║ться мiстом. Та й як ним налюбу║шся! Весною в однiм пишнiм вбраннi, влiтку, дивись, в iншiм, а восени... що за краса! Усе ряхтить у ньому, гра║. Володимирську гiрку хтось наче оббризкав фарбами - золотистими, коричневими, зелено-бурими. На тротуарах - листя-листя!.. Воно спада║, плавно кружляючи в повiтрi, з кленiв та ясенiв, з високих гiллястих лип, що цупким жилавим корiнням аж розпирають брук. Навiщо пiдмiтать листочки? Хай би лежали отак барвистим килимом. А то згребуть ┐х, викинуть на смiтник... i по красi. Леся поверталася вiд Лисенкiв сама. Мама дозволила ┐й цю прогулянку. Воно й недалеко до Хрещатика, де живуть Микола Вiталiйович з Ольгою Олександрiвною. Трошки пройти Великою Пiдвальною, спуститись по Прорiзнiй, а там зовсiм близенько. Але мама чомусь бо┐ться, що вона заблудиться. Не маленька ж. Щоправда, ота Прорiзна вельми ┐й не подоба║ться. Безлюдна, порожня. Навiть житла на нiй не скрiзь. Злiва якiсь горбки, порослi кущами, й аж унизу будиночки. I то маленькi. Iнша рiч Фундукле┐вська - широка, забрукована, з високими будiвлями. Каштанiв на нiй! Зараз вони ще красивiшi, анiж лiтом. Двома багряними стрiчками тягнуться ген угору. Легко попiд ними - вiд одного до другого, далi й далi - аж до театру. Леся й не зоглядiлась, як вийшла на Володимирську вулицю. Зупинилась, постояла трохи, спостерiгаючи людський потiк, i, згадавши, що мама, певне, заждалась ┐┐, пiшла додому. В очi впала величезна афiша. Ану-бо, що нинi в театрах? ТЕАТР - КАБАРЕ - ВАР'кТЕ! Кругло-Унiверситетська, 15 СЬОГОДНI ГРАНДIОЗНИЙ КОНЦЕРТ! ЛЮДИНА, ЩО ТАНЦЮк НА ГОЛОВI При театрi першокласний ресторан Цiкаво, як-то танцюють на головi... Про це вона навiть не чула. Проходячи повз Золотi ворота, Леся не втрималася, щоб не звернути у скверик. Вона вже була тут кiлька разiв, але з мамою, Михайликом i Лiлею, а гуртом, звiсно, не те. Одне тягне туди, iнше сюди, - хiба роздивишся як слiд? А хочеться ж i доторкнутися до тих напiврозвалених мурiв, i пошукати, може, й знайдеться щось серед них iнтересне... Як тут святково! Вузенькi дорiжки геть-чисто встеленi листом. Дихне вiтерець - i заворушиться, зашелестить воно, мов живе. Мiж ним каштани, як зiницi, виблискують холодним полиском. Набрати б ┐х, та дома i так чимало - наносили з ботанiчного. Леся все ж пiдняла кiлька й поклала в кишеньку. Внизу бiля земляного валу, на якому височiли ворота, стояв гурт людей. Вони щось слухали, уважно, зосереджено. Пiдiйшла. На каменi, тримаючи на колiнах бандуру, сидiв слiпий. Видно, вiн щойно скiнчив грати: пальцi злегка тремтiли, нiби струни пiд час рокотання, бiльма незрячих очей з надi║ю глядiли кудись у простiр - старий нiби чекав свого прозрiння i боявся поворухнутись, щоб не пропустить то┐ щасливо┐ митi. Леся пiзнала його: та ж сутула, суха постать, вилицювате обличчя. На ногах, правда, замiсть стоптаних шкарбанiв добре вшнурованi постоли. Серце ┐й забилося ще дужче, коли до кобзаря пiдiйшов хлопчина. На ньому недбало висiв колись пiдкинутий нею пiджак. Вiн уже зовсiм зносився, мав десятки латок, а все ж, видно, служив iще поводиревi i постiллю, i захистом у негоду. Напо┐вши старого водою, хлопець заховав кухлика в торбину i сiв, байдуже глянувши на людей. На мить його погляд затримався на тоненькiй Лесинiй постатi, i дiвчинка знiтилась. Шзнав чи просто так, випадково глянув? Кров ударила в скронi. Здавалося, присутнi помiтили той погляд i тепер дивляться на не┐ запитливо. - Дiду, чи давно ви не бачите? - запитав хтось кобзаря. Старий одiрвався вiд сво┐х думок, мовив: - А вiдколи пам'ятаю себе. I до того, кажуть, незрячим був. - I нiчого в свiтi не бачили? - Отак собi ходжу по землi, топчу ┐┐, а зроду-вiку не бачив, яка вона. - Заграли б, дiду, - попросили тi, що прийшли недавно. - Заграти не штука, та чи нема║ тутечки... - Вiн не сказав, кого саме остерiгався, проте в юрбi загомонiли: - Нема, дiду... I близько не видно. Кобзар ледь помiтно торкнув струни, прихилився до бандури i вслухався. Поводир присунувся до нього ближче, зняв i поклав бiля нiг картузика. I от забринiли струни. Старий враз ожив, пiдвiв сиву голову i заспiвав, що були у вдови три сини, як соколи. Вигодувала ┐х, довела до ума, а вони й вiддячили неньцi. Ой iди ж ти, мати старая, На чуже подвiр'я проживати, Ой годi наших дiток малих пужати, лякати, То будуть у нас куми i побратими гуляти! Старечий, а такий дзвiнкий голос. Стiльки жалю в тих виголосах та виводах! Аж серце щемить. Кобзар спiвав довго, а закiнчив немовби закликом: Гей, то-то ж, пани-молодцi! То треба ж отцеву молитву та матчину Штити i поважати! Дома, побачивши Судовщикову, Леся згадала, що сьогоднi заняття з нiмецько┐. Михайлик i Шура вже сидiли за столом над розгорнутими пiдручниками, а Ганна Iванiвна щось ┐м пояснювала. - От i пусти тебе саму. Не можна ж так, - кинула з докором мати, як тiльки Леся зайшла. Дiвчинка розгубилася: за що ┐й догана? Ага! Несво║часно вернулась додому. За це треба перепрошувати. I дочка винувато пригорнулась до матерi. - Мамочко, люба моя, прехороша. Та коли б ти знала, кого я бачила! - Ото-то... Завжди в тебе зустрiчi, якiсь побачення. - Нi-нi, мамуню. Ось послухай. - I розповiла про бачене у скверику. Змовчала тiльки про пiджачину - не варто нагадувати старе. - А про те, що розучувала в Ольги Олександрiвни, бач, забула, - зауважила Ольга Петрiвна. Леся збагнула. Справдi-бо! Тiльки не забула вона, нi, а якось сплелися в нiй обидвi пiснi - "Садок вишневий", що розучувала сьогоднi в Лисенкiв, i ота, про вдову з ┐┐ глибокими жалями. Яка ж iз них ближче була до серця - сама не знала. З чемностi вiдповiла: - "Садок вишневий". А зна║ш, мамочко, Ольга Олександрiвна сказала, що в мене гарний голос... Тiльки нерозвинений. - То треба частiше спiвати, розвивати його. Ну, гаразд, про це потiм... I так спiзнилася. - Iди до мене, Лесю, - покликала подругу Шура. Та не встигли дiвчатка всiстися, як у кiмнату веселою юрбою влетiли Оксана, Маня i Люда, а слiдом, широко розпустивши бороду i поскубуючи пишного вуса, зайшов i ┐хнiй батько, Михайло Петрович Старицький. Бiля порога вiн зупинився, зняв капелюха i пробасив: - Ходить гарбуз по городу, пита║ться свого роду: ой чи живi, чи здоровi ще родичi гарбузовi? - Живi, живi ще й здоровi! Того й вам зичимо! - вiдповiла Ольга Петрiвна. - Дiзнався, що ви тут, i поспiшив одвiдати. Старицький нiжно цiлував жiнкам руки i весь час усмiхався стримано, здавалося, самими тiльки очима. - Як ви посвiжiли, Михайле Петровичу, - сказала Ганна Iванiвна, - помолодiли. - Щедрiстю нашо┐ чарiвницi-природи, рай його батька! - кинув свою улюблену примовку Михайло Петрович. - Вона, матiнка, хоч кого на ноги поставить. Вiн недавно повернувся з Подiлля, куди щолiта ┐здив вiдпочивати з сiм'║ю, i був у тому особливому настро┐, який викликають у нас вiдвiдини рiдних з дитинства мiсць. Розповiдав дотепно, барвисте, як взагалi умiв викласти будь-яку пригоду чи iсторiю. Зайшов Петро Миколайович. - Одразу видно, що Старицький при┐хав. Чути на весь дiм. - Чути? То й добре! Хай чують! Хай знають: ще не вмерло наше слово - живе й буде жити! Оце ще коли б сюди Драгомана, то й сам чорт не страшний був би. - Вiн запитливо глянув на присутнiх i по-змовницькому додав: - У вiдповiдь на височайший указ 3 я посмiв сочинити цей опус. - Михайло Петрович сiв до столу i розiклав рукопис. - От, ма║те... "Тарас Бульба". Лiб-ретто майбутньо┐ опери, ┐┐ неодмiнно напише Микола Вiталiйович. - А прочитайте-но, Михайле Петровичу, трiшки, - попросив Солонина. Старицький подумав хвилину, перегорнув кiлька сторiнок i зупинився. - Хiба що оце. Малi принишкли, заслухались. Леся сидiла поруч матерi за столом, зiпершись пiдборiддям на руку... Один за одним оживали в пам'ятi епiзоди велико┐ епопе┐: козацькi походи, бо┐ зi шляхтою... Зрада Андрiя... Смерть Остапа i самого Бульби... Згадалася по┐здка в Дубно, i чомусь одразу, мов iз туману, випливала Оленка, згорблена постать бабусi, в котро┐ тодi ночували. "Зачинили синочка мого, в тюрму посадили..." - нiби над вухом, щойно сказанi, пролунали слова. Леся аж оглянулася, проте нiкого чужого в кiмнатi не було. Мати, Ганна Iванiвна, Петро Миколайович, дiвчатка - всi захоплено слухали Михайла Петровича. - Яв захопленнi! - першою порушила мовчанку Ольга Петрiвна, коли Старицький закiнчив читати сцену. - А Микола Вiталiйович зна║? - Зна║. Вже, каже, увертюру написав... Ну, а як же молоде поколiння? - раптом запитав Старицький. Вiн злегенька пригорнув Лесю, що стояла поруч, бiля матерi, нiжно погладив по голiвцi. - Чим живемо? Хлiбом-сiллю?! Молодчина! Швидка. Вiдразу знайшлася. А напам'ять що зна║ш? - Багато. - Он як! За це тобi цукерок, найсолодший. - Ми теж зна║мо, - застрибали дiвчатка. - I нам цукерок. - На всiх у мене не вистачить, - глянув на дочок Михайло Петрович, - а коли так, влаштуймо конкурс: хто найкраще прочита║, тому й гостинець найлiпший. Жюрi прошу зайняти мiсця. - Вiн швидко розставив стiльцi, посадив жiнок, Петра Миколайовича, а сам узявся керувати концертом. Першою зголосилася Люда. Вона голосно прочитала "Причинну" i одразу ж почала "Менi тринадцятий минало...", та Михайло Петрович зупинив ┐┐: - Досить, досить, голубко. Так ти в мене всi гостинцi виманиш. I взагалi - Старицькi, сьогоднi помовчте. Вас я i вдома наслухаюсь. - Тодi я! - попросила Шура. - Це iнше дiло. Шура декламувала уривок iз "Русских женщин" Некрасова. Леся вже слухала ┐┐, проте й цього разу, як i ранiше, не могла стримати хвилювання, що народжувала в нiй розповiдь про гiрку долю засланцiв. Прости и ты, мой край родной, Прости, несчастный край! И ты... о город роковой, Гнездо царей... прощай! Якi знайомi, близькi серцю слова! Як i в ┐┐ "Надi┐"... Рiдний край, нещасний край- Степ, могилки... синiй Днiпро... Шура декламувала: Мороз сильней, пустынней путь Чем дале на восток; На триста верст какой-нибудь Убогий городок. Зато как радостно глядеть На темный ряд домов, Но где же люди? Всюду тишь, Не слышно даже псов... Саме такий поставав перед нею Сибiр - безлюдний, холодний, суворий. А як же там людям? Як тiточцi? I знову здалося: крiзь заметiлi дивляться на не┐ затуманенi слiзьми тiточчинi очi. Дивляться i наче промовляють: "Нi долi, нi волi у мене..." Нi долi, нi волi у мене нема, Зосталася тiльки надiя одна, - це вже чита║ вона, Леся. Затихли оплески, адресованi Шурi, i якась незнана сила вивела Лесю на середину кiмнати. Слова самi вириваються з уст - спочатку тихо, несмiло, а далi дужче, голоснiше... Надiя вернутись ще раз на Вкра┐ну, Поглянуть iще раз на рiдну кра┐ну... Всi враженi, насторожено слухають. - Це ┐┐... сама написала, - шепоче на вухо Старицькому Ольга Петрiвна. Вона також при║мно здивована: знала-бо тiльки початок вiрша, а тут - весь. Правду казав чоловiк: який початок, такий буде й кiнець. Поглянуть iще раз на синiй Днiпро, Там жити чи вмерти - менi все одно... Старицький слухав, кидаючи погляд то у вiкно на одноманiтне сiре громаддя будинкiв, то на молоду Косачiвну, ще недавно, десяток хвилин тому, таку по-дитячому просту i на┐вну, а тепер - незрозумiлу, загадкову, не по вiку дорослу. В ┐┐ сiрих великих очах помiтив страждання, i вперше, принаймнi за сьогоднiшнiй день, з його обличчя зникла усмiшка. Нiяково стало за сво┐ веселощi. Подивився на Ольгу Петрiвну, вона теж сидiла не менше зворушена, слухала, не вiдриваючи вiд дочки погляду. Поглянуть iще раз на степ, могилки, Востанн║ згадати палкi┐ гадки... Леся читала пiднесено. Голос ┐┐ бився об стiни невелико┐ кiмнати, пташкою рвався на волю, де вiтрами осiннiми шумiли га┐, де степами безкра┐ми гордо стугонiв мiж скелями та порогами сивий Днiпро. I нiхто вже не думав про те, кому дiстануться ласощi, - щось незрiвнянно бiльше, важливiше полонило свiдомiсть батькiв i дiтей. Воно хвилювало, породжувало новi, не буденнi чуття. XIV У мiстi багато розмов про Лисенка. Зiбранi i виданi ним народнi пiснi знайшли сво┐х цiнителiв i виконавцiв навiть серед аристократично┐ публiки, яка нехтувала укра┐нською культурою. Звiстка про наступний концерт викликала пожвавлення. "Що нового в програмi?", "Чи спiватиме дружина композитора?" - допитувались нетерплячi. Чиновники канцелярi┐ генерал-губернатора теж - "на всякий випадок" - запросили репертуарний список, ┐х найбiльше цiкавило спiввiдношення росiйських i укра┐нських номерiв та, звичайно, благонадiйнiсть програми. - Цi держиморди виводять мене з терпiння, - обурювався Микола Вiталiйович. - Вони вважають, що забороною можна витравити любов до рiдно┐ культури. Яка близорукiсть, яке нерозумiння душi народу! Як гада║ш, Михайло? - Так, рай його батька! - вiдповiдав не менш схвильований Старицький. - Я певен, що ┐м однаково чуже як укра┐нське, так i росiйське мистецтво... Та ти не журись, Миколо, нехай йому грець. Леся кiлька разiв була свiдком подiбних розмов, хоч багато дечого в них i не розумiла. Для не┐ було ясно одне: якiсь люди хочуть перешкодити концерту, але це пм навряд чи вдасться. Вона слухатиме Лисенка, насолоджуватиметься чарами його музики. Скорiше б тiльки той день настав. Напередоднi при┐хав батько. Який вiн стомлений, змарнiлий! Але рiдний, дорогий, любий. Не раз бачила його увi снi: пестив ┐┐, лагiдно усмiхався великими чистими очима. Мама каже, що так бува║, коли багато про когось дума║ш. Справдi, нема такого дня, щоб вона не згадала татуся. Як йому там, самотньому? Чому не можна завжди бути разом, слухати його розповiдi про полювання, про дiдуня й бабуню клизавету, чи, як ┐i велича║ мама, клизавету Iванiвну, що ма║ незабаром од вiдати ┐х? Не вiдходила од батька, розказувала та допитува лась, щебетала, мов тая пташка на свiтанку. - Лесю, ти б iшла погуляти, не даси батьковi й спочити пiсля дороги, - зупинила дочку Ольга Петрiвна. Неохоче примовкла i ревниво спостерiгала, як мати - цiлком спокiйно, здавалось, байдуже? - вела розмову. По обiдi вiдвiдали Старицьких на Малiй Володи-мирськiй, поблукали по мiсту. Як хороше вiдчувати тепло широко┐ батькiвсько┐ долонi! Рiдко, ой як рiдко гуляють вони отак, побравшись за руки. Завжди татковi нiколи, все служба та служба. Непомiтно почало вечорiти. - Ну, час iти, - урочисто мовила Ольга Петрiвна. Вона ще раз уважно оглянула дiтей - щоб усе було бездоганно, попросила Ярину, куховарку Солонини, доглянути Лiлю, i ось вони, всi четверо, поспiшають до театру. Дрiбно цокотять по бруку колеса вiдкритого ландо, туго натягу║ вiжки машталiр. На руки, на колiна Лесi спадають останнi черленi листочки. Вона того не помiча║- думками-мрiями розма┐тими тiшиться. Театр... Як тут велелюдно, врочисто! Чотири ряди лож, оздоблених позолотою й червоним оксамитом, просторий партер, заповнений людом. Вiн шепочеться, смi║ться, мружиться вiд яскравого свiтла "Хто ж ту┐ проти концерту? - дума║ Леся. - Всi такi гречнi, святковi". Вона уважно обводить поглядом зал Ось, майже поруч, у бенуарi, Старицькi. Дiвчатка махають ┐й ручками, всмiхаються. Далi теж, видно, знайомi, бо вiтаються з татом i мамою. А он там, на гальорцi, де гуде неначе у вулику, - студенти. Вишиванi сорочки й блузи, стрiчки, розкiшнi чуприни. - Мам, а де ж Микола Вiталiйович? - пита║ Ми-хайлик. - На сценi, з хором. - Коли вже той початок?.. У театрi жодного вiльного мiсця. Погляди всiх зверненi на сцену, хоч вона ще й закрита важкою, малинового кольору завiсою. Поволi гасне свiтло, стиха║ шум людських голосiв, i - нарештi! - концерт почина║ться. Це була дивовижна картина. Як тiльки з-за лаштункiв вийшов i легенько вклонився Микола Вiталiйович, у залi прокотилася хвиля оплескiв. Лисенко стояв поперед хору в чорному фраку з бiлоснiжною краваткою i ждав, поки стихне гомiн. Композитор був спокiйний, зосереджений, i саме це, мабуть, додавало публiцi азарту. Спочатку пiдвелася гальорка, потiм ложi й партер - i ось весь театр стоячи вiта║ Лисенка. Микола Вiталiйович знову вклонився i трохи вiдiйшов убiк, звернувши погляд на хор. Леся, звичайно, не могла бачити того, що не всi були в захопленнi. В центральнiй ложi демонстративно мовчала губернаторська свита i дехто в партерi - бiльше вiйськовi. Та нiхто на них не зважав. Не стихали оплески, лунали вигуки, аж поки Микола Вiталiйович не пiдiйшов до фортепiано. Тодi все враз ущухло, заспоко┐лось, нiби й не вирувало тiльки що. Звичним рухом Лисенко вiдкинув поли фрака i сiв на стiлець. На мить вiн замислився, а потiм, трохи схиливши голову, мов прислухаючись до власно┐ думки, рiшуче, енергiйно вдарив по клавiшах. Це була увертюра до "Тараса Бульби". Пролунали вступнi акорди, i хор урочисто пiдхопив мелодiю. Вiйнуло роздоллям широкого степу, гордим духом козацько┐ вольностi... Пiсня гримiла, дужо билася пiд склепiнням театру, i здавалось, от-от вирветься з тiсноти й полине мiж людом. Леся водила зачарованими очима, зупиняючи погляд то на Лисенковi, то на хористах - переважно молодих, у яскравому нацiональному вбраннi. А коли непомiтно, якось надто вже швидко, згасли останнi звуки i раптом гучно вибухнули оплески, вона аж здригнулась. Петро Антонович, не менш зачарований пiснею, мовчки поклав на Лесине плече руку, та швидко зняв ┐┐ i теж заплескав у долонi. Не встигав Лисенко одiйти вiд рампи, як знову змушений був повертатися, дякувати публiцi. Зрештою, коли в залi трохи затихло, вiн швидко сiв за рояль i почав грати "Тройку"... Залились голосним спiвом дзвiночки... Зашумiли назустрiч вiтри... Понеслася у завихрений простiр тройка. Нi обiгнати ┐┐, нi зупинити. Затим - колядка з "Рiздвяно┐ ночi"... "Вечiрнiй дзвiн"... " Хлопцi-молодцi"... I ось, мружачись од яскравого свiтла, на сцену вийшла Ольга Олександрiвна. Червонi чобiтки, рясно вишита укра┐нська сорочка, на грудях разки дрiбненького, мов калина, намиста. Синя запаска щiльно облягла тонкий стан. - Мамо, поглянь, тьотя Оля, - зашепотiв Михай-лик. На нього цитьнули, бо в настороженiй тишi вiддавався найменший звук. Ольга Олександрiвна легенько кивнула чоловiковi, що сидiв за фортепiано, i в залi полинуло: Садок вишневий коло хати, Хрущi над вишнями гудуть. Чомусь згадалось Колодяжне - у вишневих садках та в пташиних пiснях, тихi сiльськi вечори i, як Лесi здалося, зовсiм недоречне: "Гуси, додому! Вовк за горою?" Усмiхнулася згадцi... А спiвачка чарувала голосом. Вона була не такою, як завжди, як удома, - трохи наче байдужою, - пломенiла, жила пiснею. Тiльки-но щебетала, звеселяючи душу, мрiйно кликала в ясну далину, а це вже смутком-журбою сповива║ серденько, бо ж.: "...молодiсть не вернеться, не вернеться вона". Пiсня дуже сподобалася Лесi. I в них у Луцьку ║ таке мiсце на Стару, де в^жуть човни. Там кiлька верб схилилося i миють у водi сво┐ зеленi коси. Водиця чиста-пречиста, глянеш у глибину - i видно, як там гуляють маленькi рибки, гойдаються стебельця лiлей. "А зараз, певне, там пусто й голо, - подумалось. - Треба буде, як повернусь, одвiдатн..." Концерт закiнчився. Публiка довго не вiдпускала зi сцени Ольгу Олександрiвну, аж поки вона щиро не зiзналася, що втомлена i просить вибачення. Хор виконав ще кiлька пiсень на прохання слухачiв. Останнiми йшли "Думи". Леся знала слова пiснi, проте нiколи не думала, що стiльки в них сили. Мелодiя сповняла серце величчю, пiдносила на дужих крилах, як вiтер билину. ...В Укра┐ну iдiть, дiти! В нашу Укра┐ну... Зал зачаровано слухав. Ш слова, нi звуку... Тiльки за оксамитовими порть║рами генерал-губернаторсько┐ ложi невдоволено покашлю║ його превосходительство. Що дi║ться з ним - не розгледiти в темрявi, але, видно, не до душi йому пiсня. "Ну i нехай! - радi║ Леся. - Аби всiм до вподоби. Хай зна, як забороняти..." Глянула на батька, нiби шукаючи пiдтримки. Звичайно, вiн тако┐ ж само┐ думки. Дома вона запита║ його, перекона║ться. ...Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу... Скiльки про ту правду говорять, а де вона, яка з себе, коли б хоч одним оком на не┐ глянути... "Цю пiсню треба неодмiнно розучити на фортепiано. Завтра ж попрошу Ольгу Олександрiвну, - дума║ Леся. - От коли б так, як Микола Вiталiйович, заграти! Нiчого б не хотiла. Тiльки - як вiн. I народу щоб стiльки було... навiть вiн, губернатор. Ото закрутило б йому в носi!.." Однак що це, кiнець? Всi повставали, плещуть у долонi, гукають. Справдi - кiнець. Завiса впала. Та ┐┐ одразу змушенi були пiдняти, бо публiка зааплодувала ще дужче. З гальорки спустилася молодь, заповнила проходи в партерi й гаряче вiтала артистiв. Хтось кинув квiти, й за ними полетiли на сцену десятки букетiв. Хористи вклонялись i потроху вiдходили за лаштунки. Тодi юнаки метнулись на сцену, оточили спiвакiв i не пускали ┐х доти, поки iншi не винесли на руках з-за кулiс Миколу Вiталiйовича. Його почали засипати квiтами. Лисенко то вклонявся, прикладаючи руку до серця, то витирав бiлоснiжною хустинкою зволоженi очi. Косачi й Старицькi дивились на все те з ложi, а коли на сценi трохи почало вгамовуватися, спустились, щоб поздоровити Миколу Вiталiйовича з успiхом. Лисенко з трудом, боячись поламати квiти, що оберемком тримав перед себе, пробирався до кабiнету. - Петре Антоновичу! - зрадiв вiн, побачивши Косача. - Яким вiтром? - Волинським, друже... Довiдався, що твiй концерт, i прилинув. Давненько такого не бачив. - Боюся, що все це так не минеться. Вiщу║ мов серденько... О, вже й першi вiсники з'явились, - кивнув Микола Вiталiйович на кiлькох жандармiв, що вдерлись на сцену й почали витiсняти молодь. - Без них я нi кроку. Настрiй його одразу ж пiдупав. - Пiдемо звiдси, - запропонував Старицький. - Не можу спокiйно дивитись на цих тупорилих. Швидко вдяглися, роздiлили квiти, щоб зручнiше було нести, й пiшли. Бiля виходу на них чекав жандармський офiцер. - Пане Лисенко, - нахабно витягнувся вiн перед Миколою Вiталiйовичем, - ┐х превосходительство просять завтра до них завiтати. Лисенко мовчки кивнув головою. - Ну, не казав я вам? - мовив, коли офiцер вiдiйшов. - Просять. А щоб вас трясця просила! В нього раптом заболiло серце. Довелося гукнути вiзника. Вечiрка, яку намiчали пiсля концерту, не вiдбулася. Другого дня Лисенковi повiдомили, що генерал-губернатор розпорядився заборонити укра┐нськi концерти в Ки║вi. XV Навiщо було пускати дiтей на той Стир? Погуляли б на вулицi, коло двору, i лиха не знали б. А то ж он куди заманулося. Тепер що його дiяти?.. Другий день Леся в гарячцi. Крутить ┐й руки i нiженьки. Вже й розтирали, i зiллям рiзним по┐ли - не допомага║. Пожовкла, як вiск зробилася. А все через необачнiсть. Ото як збиралися дiти на рiчку, - на водохрещi подивитися, - що б послати з ними дорослого, так нii Не маленькi, мовляв... Вони ж як подалися, то мало не пiвдня проходили. Вернулись голоднiсiнькi, зморенi. Хлопцi, Павло й Антiн, ще сяк-так, а Леся й слова не могла вимовити. Ледь роздягнули ┐┐. I от... - Особливо┐ небезпеки нема, - сказав лiкар, оглянувши хвору, - Криза минула. Могло бути гiрше... Вiн говорив коротко i якось непевно. Порадив вигрiвати хвору, виписав лiки i на прощання додав: - Простудилася сильно... Органiзм слабенький. Кiлька днiв сiм'я тiльки й жила турботами про Лесю. Петро Антонович повертався зi служби ранiше звичайного, а Ольга Петрiвна, переклавши господарськi справи на Шимановську, невiдступне чергувала бiля дочки. По┐ла ┐┐ малиною, розтирала, купала, однак температура не спадала. Тiльки наступного дня, коли Ольга Петрiвна, блiда вiд безсоння, знесилено сiла й схилилась у задумi, Леся ледь чутно покликала. Аж стрепенулась мати. Пiдхопилась, кинулась до дитини. Леся лежала з широко розплющеними очима, дихала рiвно, спокiйно. На чолi блищали дрiбненькi крапельки поту. Ольга Петрiвна аж заплакала з радостi. - Як тобi, донечко? - i всмiхнулась крiзь сльози. Що ┐й, безцiннiй, зробити, аби одужала? Свого не пожалiла б здоров'я. Не вiдповiла. Iскорки радостi заблищали в дитячих очах. Слабенькими пальчиками Леся торкнулася матерi. Шчого не прохала, тiльки тулилась до ┐┐ руки гарячою щiчкою. Здоров'я поверталось дуже повiльно. Болiла в Лесi голова, весь час хотiлося спати. Майже нiчого не ┐ла. Та й це ще було пiвбiди в порiвняннi з тим, що сталось кiлькома днями пiзнiше. А сталося справдi жахливе. Якось на свiтанку Леся прокинулася од раптового болю в лiвiй долонi. Рука обважнiла, найменший порух ┐┐ вiддавався глибоко в серцi! Всi ще спали, i Леся стиснула вуста, щоб не стогнати. Хвороба привчила ┐┐ до терплячостi. Але цього разу не витримала, розбудила матiр. Слiдом пiдiйшов i Петро Антонович. Обо║ метушились i не знали, що дiяти, - настiльки несподiваним був напад. А долоню тим часом розносило, знову повернулась гарячка. - Швидше б той день настав, - тривожно поглядала у вiкно Ольга Петрiвна. А надворi тiльки починало сiрiти, зимовий ранок тягнувся довго i нудно. - Треба лiкаря, Петре. Попроси лишень Станiслава Адамовича, хай сам огляне. Клали компреси, заспокоювали дитину, а в самих краялось серце i наверталися сльози вiд жалю. - Недобре почався цей рiк, - зiтхала Ольга Петрiвна. На свiтанку Петро Антонович звелiв Каролевi запрягти й подався до лiкаря. Станiслав Адамович Сохачевський, з яким Косачi кiлька разiв зустрiчалися на вечорах, мав репутацiю доброго спецiалiста. Вiн уважно розпитав Ольгу Петрiвну, перевiрив у хворо┐ пульс i, видно, залишився ним невдоволений, бо зробив це двiчi пiдряд, потiм неспiшно проглянув рецепти. Коли все було скiнчено, сiв на край лiжка, подумав i на нiмий погляд батька вiдповiв: - Кiстко┐д. Слово не вимагало пояснення. Чулi батькiвськi серця вiд нього защемiли ще дужче. - Який же рятунок? - запитав Петро Антонович. Лiкар зиркнув на нього з-пiд окулярiв i мовчки перевiв погляд на хвору. Що ┐м сказати? Що в його практицi такого ще не траплялось? Або - що хвороба досi не вивчена? Те й iнше мало ┐х утiшить. - Попробу║мо солонi ванночки, - роздумував уголос. - I змазування... йодом. Я щодня буду навiдуватись... А взагалi, - звернувся до Ольги Петрiвни, - ┐й конче потрiбен пiвдень. Постарайтеся... Крим чи Одеса. "Легко сказати, - мiркував Петро Антонович, - Крим чи Одеса. А за що везти? На заробiтки отi не на┐здишся. Та й Колодяжне чимало бере..." Кiлька днiв лiкування дали сподiванi наслiдки. Пухлина спала, хоч бiль нiяк не проходив. Леся майже не пiдводилася з лiжка, з сумом дивилась у вiкно, за яким слiпуче виблискував на сонцi снiжок, галасувала дiтвора. Нерiдко й заскочить хтось iз друзiв довiдатись, чи скоро одужа║, бо товариство жде не дiждеться ┐┐. Важко лежати хворiй. Безперестанно шумить у головi, ни║ тiло, а серце, мов незаго║на рана, щемить i терпне вiд туги. Що ж воно буде? Скоро два тижнi, як занедужала, а кiнця не видно. Звiдки взялось те лихо, яка йому рада? Нi вишивати, нi писати, нi грати. Все, чим жила, про що мрiяла, - раптом утрачено. Невже це - кiнець? Ш, не бути цьому! Вона ще спiватиме, гратиме. Як Микола Вiталiйович, як Ольга Олександрiвна. В не┐ ще вистачить сил! Ось i зараз... захоче - встане, пiдiйде до фортепiано й зiгра║. I "Думи" зiгра║... Та так, щ