стiл  вазу,
повну запашних червонобоких яблук. - ┐ж, тато передав.
   - Нi, краще давай поприбира║мо. Особливого нiкого не буде, а все ж...
   - А неособливий хто ж? ┐хнi погляди зiйшлися.
   - Ти ж i лисиця, Лесю. Зна║ш напевно, а допиту║шся.
   - Гаразд, гаразд. Не хочеш говорити - не треба. Пiду скажу  малим,  щоб
не дуже галасували, - Леся вийшла в  сусiдню  кiмнату,  де,  скориставшись
вiдсутнiстю старших, дiвчата зняли справжнiй рейвах.
   У коридорi теленькнув дзвоник, i Михайло поспiшив вiдчинити.
   Прийшов Зюма.
   - Отже, я перший? - звернувся вiн до Михайла.
   - Проходь, проходь. I сiдай отут, - Михайло показав на стiлець.  -  На,
дивись поки що, - подав журнал.
   Гiсть одразу ж заглибився в читання.
   Трохи  чудний  вiн,  цей  Зюма,  але  розумний,  товариський.  Це   всi
визначають, не поминаючи, однак, нагоди покепкувати з його неуважностi. За
цю рису ще на першому курсi хлопця прозвали  ."Професором  медицини",  хоч
сам вiн про медицину нiколи й не мрiяв, бiльше  захоплювався  лiтературою.
Серед iнших Зюма вирiзнявся чорною, мов смоляною, чуприною.  Вiн  постiйно
закидав на потилицю непокiрнi пасма волосся, поправляв окуляри, якi раз  у
раз сповзали, бо були, як кажуть, не з його носа - батьковi.
   Жодно┐ хвилини Зюма не тратив марно. I коли вже брався за щось,  чимось
захоплювався, то вiддавався йому до кiнця.
   Ось i тепер вiн настiльки вняпився  в  журнал,  що  не  почув  Лесиного
вiтання. Михайло пiдiйшов, злегка взяв товариша за  плечi.  Той  одiрвався
вiд читання i, уздрiвши дiвчину, знiяковiло, обережно потиснув простягнуту
руку.
   - Зюма, - вiдрекомендувався i почервонiв.
   - А менi про вас Михайло розповiдав, -  мовила,  аби  вивести  гостя  з
нiяковостi, Леся. Та Зюма знiтився ще бiльше.
   - Що ж вiн мiг про мене розповiдати?
   - Про ваше захоплення лiтературою. Хiба цього замало?  -  Вона  приязно
всмiхнулася,  вiдкривши  разочки  бiлих  зубiв,  i  ця  усмiшка  розтопила
хлопцеву сором'язливiсть.
   - Тодi i я про вас знаю. Вашi поезi┐, скажу по щиростi,  захоплюють  не
тiльки мене одного. Я ще знаю прихильникiв вашого таланту.
   В коридорi знову задзвонили, i почата розмова урвалася.
   Цього разу прийшли дво║ -  Шура  i  високий,  зодягнутий  в  тужурку  з
офiцерського ясно-сiрого сукна  юнак.  Вiн  артистично  вклонився,  провiв
рукою по гладко зачесаному волоссю, нiби переконуючись, чи на мiсцi воно i
чи нiхто не порушив звично┐, з рiвненьким продiлом зачiски.  Леся  глянула
на нього, i вiдчуття чогось непри║много охопило  ┐┐,  але  вона  сво║часно
приховала те вiд стороннього ока: рiзна бува║ в людини зовнiшнiсть, по нiй
не можна судити.
   А Шура тим часом рекомендувала свого знайомого:
   - Прошу, студент юрфаку  Максим  Славинський.  Гiсть  знову  вклонився,
якось роблено усмiхнувся, вiд чого його моднi куценькi  вусики  розтяглися
на тонкiй губi i зробилися ще вужчими.
   - Тож я й думаю, - зрадiв Михайло. - Обличчя знайоме, а де стрiчав - не
пригадую.
   -  То,  прошу  пана,  певне,  десь-таки  в  унiверситетi,  -   вiдповiв
Славинський.
   - Еге ж.
   Лесину руку Максим тримав надто довго, навiть поцiлував. Вiн  шкодував,
що не мав нагоди ранiше познайомитися, бо ж i сам пише - хе-хе -  ль┐ричнi
поезi┐. Саме так, Лесi не здалося, вiн так i сказав: "ль┐ричнi". I  потiм,
називаючи ┐┐ iм'я, теж гаркавив. Це вона почула досить виразно.
   Пiдiйшла Шура, i  пан  Максим,  вибачившись,  при║днався  до  чоловiчо┐
компанi┐.
   - Як тобi, Шуро, не соромно, - звернулася до подруги Леся, - зна║ш,  що
лежу, i хоч би раз навiдалась.
   - Даруй, сестро, але  сама  цими  днями  застудилася...  Та  й  клопоти
рiзнi... Мала замовлення вiд одного журналу  на  оповiдання  з  сiльського
життя.
   - Про мiсто ти, зда║ться, не пишеш зовсiм?  Шура  крутнула  головою,  i
кiлька пасем ┐┐ коротко
   пiдстриженого волосся впало на очi. Дiвчина звично
   одкинула ┐х назад.
   - Не люблю мiста. - Вона дiстала з невеличко┐ шкiряно┐ сумки портсигар,
вiдкрила його. - Мiсто псу║ людину, вбива║ в нiй усе найкраще, що вона ма║
вiд природи. - Шура  витягнула  цигарку  i,  поспитавши  в  Лесi  дозволу,
запалила. - Та й ти нiчого про нього доброго не сказала.
   - Так. Живемо в мiстi, захоплю║мося ним, а от писати не пишемо.
   - Ну, це не така вже велика бiда,  колись  виправимось.  Кого  чека║мо,
Мих? - звернулася Шура до Михайла.
   Не було одного - Нестора Гамбарашвiлi. Вiн мешкав у  цьому  ж  будинку,
наймаючи всього-навсього куток, де ледь ставало лiжко  i  плетена  з  лози
етажерка.  Нестор  був  двома  курсами  старший  за   Михайла,   проте   в
унiверситетi його знали майже всi, вiн приваблював простотою i  вiдданiстю
дружбi.  З  Косачами  Гамбарашвiлi  подружив  одразу,   як   тiльки   вони
зустрiлися, i одразу ж  захопив  ┐х  багатим  знанням  пiсенно┐  творчостi
грузинiв, ┐хнiх самобутнiх легенд та переказiв. Нерiдко Нестор весь  вечiр
був у центрi уваги, його з задоволенням слухали  не  тiльки  Косачi,  а  й
Лисенки та Старицькi, якi мало не щодня одвiдували  Ольгу  Петрiвну  i  ┐┐
чад.
   Батьки Гамбарашвiлi не дуже пiдтримували сина, бо  жили  скромно,  тому
лiтнi вакацi┐ Нестор використовував для пiдробiткiв, жив ощадливо,  багато
в чому собi вiдмовляючи. Всi це бачили, знали, а оскiльки таких, як вiн, в
унiверситетi було чимало, то й вирiшили органiзувати збирання  коштiв  для
допомоги.
   Нестор  запiзнився.  Навiть  Зюма,  який  вiдзначався  терпеливiстю   i
споко║м, буркнув щось невдоволено.
   - Друзi, - звернувся Гамбарашвiлi, -  бiля  унiверситету  демонстрацiя.
Там багато студентiв, у примiщення нiкого не пускають.
   - Якi пропозицi┐? - спитав Михайло.
   Всi притихли: справдi, як у такому разi дiяти?
   - Там вирiшили, - вiв далi Нестор, - коли не дозволяють провести  вечiр
- вимастити ректору дьогтем дверi.
   Присутнi переглянулися.
   - Це вже занадто, панове, - Славинський скривився i поправив  модне,  з
синiми скельцями пенсне, яке носив скорiш для фасону, нiж з  необхiдностi.
- Я розумiю... Але перед нами храм науки. - Вiн покрутив головою,  зморщив
носа, наче йому вдарив у нiс той запах дьогтю. - Соромно, панове, - додав.
   - А ми й не знали, що серед нас ║ такi легкодухi, - з погано прихованою
iронi║ю сказав Зюма. - Дивуюся, як це пан Славинський не запропонував пiти
до ректора, впасти на колiна й слiзно просити вибачення.
   - Ти m`offence, mais  qu`importe!  -  Славинський  пiдвiвся,  обсмикнув
тужурку. - Невже Зюма претенду║ на незаперечнiсть сво┐х доказiв?
   - Я  ще  нiчого  не  доводив,  -  заперечив  Зюма.  -  Пропоную:  думку
Славинського не брати до уваги.
   Мовчанка скiнчилася. Кожен хотiв висловитися, та Михайло  враз  обiрвав
розмови:
   - От що! Розбалакувати  тут  особливо  нiчого.  Пан  Максим  висловився
просто необдумано. Моя пропозицiя: iти до унiверситету, дiяти гуртом.
   - Заперечень нема, - пiдтримала його Шура. Леся мовчки  кивнула.  В  ┐┐
очах блукала зажура. "Зараз устануть всi, пiдуть  туди,  де  вже  точиться
хоча й невелика, все ж боротьба, - думала. - А я? Знову  жди,  виглядай  у
вiкно, поки прибiжить хтось i п'яте через десяте розповiсть..."
   А друзi вже одягалися.  Не  поспiшав  тiльки  Славинський.  Вiн  поволi
пiдвiвся, надiв кашкета, непомiтно для iнших  крутнувся  перед  дзеркалом.
Прощаючись, знову поцiлував Лесину руку, кокетливо усмiхнувся  i  задкуючи
вийшов.
   - Що за один? - спитала Леся в Шури. - Де ти з ним запiзналася?
   - Хлопець вiн порядний, живе в Липках, у графинi Трубецько┐. Доводиться
┐й рiднею. Та це, бач, не заважа║ йому  знатися  з  нами  i  навiть  брати
участь у студентських товариствах. Дивне в ньому щось ║, але  нам  вигiдно
мати з таким зв'язок.
   - Гляди-но, Шуро.
   - Не турбуйся. Ну, я пiшла. Бувай...
   - Щасти вам, - провела подругу до порога. - Дивися ж за Михайлом.
   Шура процокотiла каблучками по схiдцях,  внизу  лунко  грюкнули  дверi,
Леся, засмучена, повернулася до кiмнати. Тут усе  ще  стояв  запах  модних
парфумiв  Славинського,  змiшаний  з  цигарковим  димом.  Леся   вiдчинила
кватирку. Вона з задоволенням вiдчула, що товариство добре на не┐  вплива║
i що варто частiше отак  збиратися,  бо  стiльки  всюди  вiдбува║ться  тих
подiй, що сама за всiм не встигнеш стежити. А з ┐┐  здоров'ям  i  поготiв.
Незабаром повернулася Ольга Петрiвна.
   - То там i Михайло! - здивувалася, коли Леся розповiла  ┐й.  Вона  йшла
повз унiверситет, бачила розгнiваних студентiв,  але  не  звернула  на  це
особливо┐ уваги. - Що вiн собi дума║?  -  хвилювалася.  -  Накликати  гнiв
начальства або пiдозру полiцi┐ простiше простого. А потiм? Що буде  потiм?
Звiльнення з унiверситету, а може,  й  арешт...  Чи  довго  в  цi  жахливi
часи?..
   - Та не турбуйся, мамочко, - заспокоювала  Леся.  -  Нiчого  з  ним  не
станеться.
   - Як я потiм стрiчатимусь з людьми? - не вгамовувалась Ольга Петрiвна.
   - Менi зда║ться, що ти перебiльшу║ш. Адже, зрештою,  Михайло  не  пiшов
грабувати.
   - Завжди ти його захища║ш, а не зна║ш, чим це може скiнчитися.
   Леся помовчала хвилину, затим вiдповiла:
   - Рiч у тiм, мамо, що ти не розумi║ш Михадлових  захоплень.  Або  ж  не
хочеш ┐х визнавати. - Леся зняла  з  вiшалки  легеньке  осiнн║  пальтечко,
поспiхом накинула його на плечi. - Я теж туди. Удвох нам буде  безпечнiше.
- I вже м'якше од порога додала: -Не думай тiльки про  нас  зле,  мамочко.
Ось пiду й приведу твого неслухнянця.
   - Тобi не можна виходити. - Ольга Петрiвна з докором глянула на дочку.
   - Надворi не холодно. Я хутко.
   Вечорiло. Ботанiчний сад, де Леся любила вiдпочивати в  затiнку  в'язiв
та каштанiв, потемнiв.
   Швидко, наскiльки дозволяла ┐й хвора нога, Леся вийшла на Володимирську
вулицю i, помiтивши бiля  парадного  входу  в  унiверситет  групу  молодi,
прискорила крок.
   На схiдцях стояли кiлька жандармiв. Вони  вправно  орудували  кулаками,
розштовхуючи та вiдкидаючи тих, що проривалися до дверей.
   Ле║ю побачили здалеку. Iз гурту назустрiч ┐й вибiгла Шура.
   - Чому ти тут? - запитала стурбовано. - Щось сталося?
   - Нi. А що тут у вас?
   Пiдiйшли Михайло i Славинський.  Пан  Максим  був  на  диво  збуджений,
зовсiм не схожий на того, яким бачила його Леся годину-двi  тому.  Зачiска
розкуйовджена, кiлька пасем довгого, намащеного  рициновою  олi║ю  волосся
кумедно стирчало з-пiд кашкета.
   - Що ж далi? - поцiкавилась Леся. - По-мо║му, зараз варто розiйтися.
   - Як? - не розумiючи, глянув на сестру Михайло.
   -  Удати,  що  ми  розiйшлися,  -  спокiйно  пояснила,  -  а  коли  все
втихомириться, пробратися в примiщення з чорного ходу.
   -  Ай  справдi!  Леся  ма║  рацiю!  -  пiдтримала  Шура.  -  Бо  iнакше
нiчогiсiнько не доб'║мося. Викличуть ще один загiн жандармiв.
   - Гаразд, - погодився i Михайло. - Треба порадитися  з  товаришами.  Ви
тут зачекайте. - Вiн наблизився до  гурту,  вiдкликав  Зюму,  Нестора,  ще
кiлькох юнакiв i вони запально почали один одному щось доводити,  зиркаючи
в той бiк, де стояла Леся.
   Через деякий час молодь почала  розходитися.  Жандарми,  схрестивши  на
грудях руки, переможно посмiхалися.
   - Учинили так, як ти радиш, - сказав Михайло. - Але як тепер пройти?
   Вони завернули за рiг Володимирсько┐, потiм, нiби прогулюючись, у сад.
   - Ось вам хiд. Уже темно, нiхто вас тут не помiтить. А там самi зна║те,
що робити.
   Леся i Шура повернули назад. Вони довгенько походжали, прислухаючись до
найменшого шерхоту за високим парканом.  Але  нiщо  не  порушувало  спокою
цього затишного куточка. Тiльки пошелестував вiтер в осiнньому листi та на
стрiмких осокоринах галасливо вмощувались на нiчлiг галки.
   А хлопцiв не було й не було. Чи не сталося, бува, чого? Зупинилися бiля
входу  до  саду.  Та  коли  терпець  ┐м,  здавалося,  увiрвався,  почулися
приглушенi голоси, i юнаки один за одним перемахнули через паркан.
   ...Другого дня в  унiверситетi  ко┐лось  щось  неймовiрне:  заняття  на
багатьох факультетах було зiрвано, студенти  групами  снували  коридорами;
викладачi хоч би й хотiли поскаржитись, так нiкому:  ректор,  довiдавшись,
що дверi його кабiнету вимащенi дьогтем, раптово захворiв.
   Порядкували жандарми. Сам шеф - генерал Новицький -  завiтав  на  мiсце
подi┐  i,  ходили  чутки,  досить  рiзко  висловився  про  унiверситетське
начальство. З наказу Новицького одразу  ж  почалося  слiдство:  в  кiлькох
кабiнетах засiли слiдчi i почали викликати на допит. Це ще бiльше вплинуло
на студентiв: аби  уникнути  непри║мно┐  зустрiчi,  багато  взагалi  пiшли
додому. Як не билися "охоронцi" порядку, дiзнатися прiзвищ смiливцiв ┐м не
вдалося.  Однi  справдi  ┐х  не  знали,  а  тi,  хто  й  догадувався,   не
наважувалися накликати на себе гнiв товаришiв, твердили, що  були  на  той
час  удома,  в  театрi  або  ж  просто  -  i  це  вони  можуть  довести  -
прогулювалися на Володимирськiй.
   Досвiдчений у таких справах Новицький  наказав  припинити  слiдство  до
слушного часу.
   - Почека║мо, нiщо з нiчого  не  виникало  i  безслiдно  не  зникало,  -
спокiйно мовив вiн. - Час сво║ покаже.

   III
   З Колодяжного надiйшов лист,  у  якому  Петро  Антонович  скаржився  на
здоров'я, на те, що всi його покинули. Леся взагалi близько брала до серця
будь-чию скаргу, тим паче вразили ┐┐ батьковi слова.
   - Бiдний татусь. Чи не по┐хати нам до нього? - питалася матерi.
   - Мабуть, доведеться.
   - А чому - мабуть? - Лесю аж образив надто спокiйний,  як  ┐й  здалося,
материн тон. - ┐хати - i все!
   - Коли ти вже так наполяга║ш, по┐демо, - погодилася Ольга Петрiвна.
   Недовгi збори, кiльканадцять годин дороги, i ось вiн  -  завжди  людний
ковельський вокзал.
   - Татусю, - першою кинулась Леся до батька. - Як ти змiнився, тату!
   А Петро Антонович  справдi  змарнiв,  якось  нiби  поменшав,  ще  дужче
посивiв.
   - Служба, дочко...
   Вона розумi║. Все розумi║. I од чого ота сивина, ота постiйна втома  на
батьковому обличчi. Нелегко йому, бiдному, ой як нелегко! Сама вона,  самi
┐┐ по┐здки чого вартi!
   - Та  ти  не  журися,  Лесю,  -  веселiше  заговорив  Петро  Антонович,
помiтивши доччин смуток. - Якось воно буде. Не змелеться, то скрутиться...
   Петро Антонович замовк.
   Кароль теж був цього разу не  в  гуморi,  мовчки  пiдганяв  коней,  щоб
швидше встигнути додому, бо вже воно й сутенiть почина║.
   - От i Кароль наш зажурився, - мовив зрештою Петро Антонович. -  А  вже
веселiшо┐ од нього людини треба пошукати. Життя сво║ бере.
   - А що з вами, Каролю? - запитала Ольга Пет рiвна.
   - Ет! - махнув той рукою i ще дужче погнав коней.
   -  Брат  його  до  Сибiру  збира║ться,  на  поселення,  -  мовив  Петро
Антонович.
   - Куди саме?
   - А туди, де обiцяють землi кожному без мiри.
   - Щось вельми щедро.
   - Iншого виходу, Ольго Петрiвно, нема║, - обiзвався Кароль, - хоч тутки
гинь, хоч що хоч. А чоловiк же собi не ворог. Не було б у нього надiй,  то
й життя, мабуть, нiчого не було б варте.
   - I багато збираються ┐хати? - знову спитала Ольга Петрiвна.
   - Та поки що одиницi. Ждуть, що вони напишуть звiдтiля, а тодi, мовляв,
буде видно.
   Такими нерадiсними новинами зустрiчало Лесю  Ко-лодяжне.  Восени,  коли
вона повернулася з Одеси, якось не так впадала в очi убогiсть, а  тепер  -
мовби нiчого iншого, крiм злиднiв, тут i нема║. У  дворi,  де  колись,  за
першого ┐хнього при┐зду, привiтався до них старий полiщук, було  безлюдно.
Пiд плотом лежав брудний, нiби догнивав,  останнiй  снiг.  Не  видно  було
навiть дiтвори... Од того  безлюддя,  од  тi║┐  тишi  робилось  моторошно.
Тiльки бiля Варчиного двору стояло закутане в якесь лахмiття дитинча. Леся
довго придивлялась до дiвчинки, нiяк не могла ┐┐ пiзнати.
   - Та то ж Яринка, меншенька Варчина сестричка, - пiдказала ┐й мати.
   Справдi, але яке ж воно блiде, аж свiтиться.
   - А де ж Варка? - Леся зiскочила з вiзка, подала Яринцi гостинця  i  не
могла дочекатися, поки дiвчинка збереться з думками та вiдповiсть.
   - Слаба лежить, - зрештою обiзвалася та.
   - А що з нею?
   Дiвчинка подивилася з-пiд насуплених брiв на Лесю, перевела  погляд  на
гостинчик, що його крутила в руцi, не наважуючись ┐сти, i вже потiм,  нiби
переконавшись, що Варчине здоров'я таки хвилю║ панночку, мовила:
   - Або я знаю. Живiт, каже, болить. Мати ┐й i цитварне насiння давали, i
чорницi...
   - Ну, гаразд, - заспоко┐лась i заспiшила  додому  Леся,  бо  вiзок  вже
давно був у дворi. - На тобi ще гостинцiв, даси Варцi i скажеш,  що  я  до
не┐ прийду.
   Дiвчинка слухала, не рухаючись  iз  мiсця.  Та  як  тiльки  Леся  трохи
вiдiйшла, прожогом кинулась у двiр.
   ...От  i  домiвка.  Господи,  як  тут  звично,  затишно.  Скiльки   вже
┐здила-пере┐здила та перебачила всього, а кращого мiсця не видiла. Бо таки
й нема кращого. Хоч i  не  забрукованi  тут  вулицi,  не  побачиш  увечерi
лiхтарiв, а все одно манить сюди, тягне якась невидима сила, супроти  яко┐
не встояти.
   Леся поклала  книжку,  пiдкрутила  лампу,  що  почала  була  пригасати.
Стомлена дорогою, спала мати, певне, заснув i батько.
   Леся встала, вiдчинила кватирку,  i  нiч  свiжим  струменем  дихнула  в
обличчя. Яка вона при║мна, ця весняна прохолода! Пити б  ┐┐,  настояну  на
пiвденних  вiтрах,  на  весняних  вiдталинах,   на   сумному   журавлиному
курликаннi, пити до сп'янiння...
   Ой чи так красно в якiй кра┐нi,
   Як тут, на нашiй рiднiй Волинi.
   Звiдки це? Ага, то ж ┐┐ власне, написане кiлька  рокiв  тому.  Так-так.
Тодi вона, правда, пiзнiше, теж повернулась  iз  Ки║ва.  Саме  розвивались
садки.
   ...Нiч обгорнула бiленькi хати, Немов дiточок маленьких  мати,  Вiтрець
весняний тихенько дише" Немов дiток тих  до  сну  колише-Згадувала  власнi
рядки, i вони здавалися ┐й якимись чужими,  далекими  од  ┐┐  сьогоднiшнiх
почуттiв.  Справ-дi-бо,  де  тi  бiленькi  хати?  Чи  й  були   вони   тут
коли-небудь? Чи то не витвiр ┐┐ бурхливо┐  фантазi┐,  потро║но┐  безмежною
любов'ю до цього краю?
   Прислухалась: нi пiсень,  нi  спiвiв...  Тiльки  пугач  вiщував  комусь
смуток та собака жалiбно скавчав на  другiм  кiнцi  села.  А  поза  тим  -
глушина, туга i туга... Навiть гай,  що  чорнiв  удалинi,  -  Леся  бiльше
вгадува ла його, нiж бачила, - навiть вiн здавався нiмим.
   Тож чи  про  бiленькi  хатки  ма║  вона  спiвати?  Нi!  Слова  палкого,
огнистого слова шукатиме, щоб розтопити  цей  лiд,  збудити  цю  домовину,
незрозумiле чому названу життям. Вона, коли б оте слово, гукнула б на весь
свiт, спрямувала б сво┐ громи на глибокi темницi, де за кованими  замками,
за товстелезними гратами закута правда людська, вона розбила б мури, i хай
тодi ясна-голосна розляглася б у рiдному кра┐ пiсня, хай квiтла б у  ньому
нова весна-Леся взяла олiвець i на зворотi конверта, що лежав на  столику,
поспiшно записала кiлька рядкiв, подумала i додала:
   Чом я не маю огнистого слова,
   Палкого, чому?
   Може б, та щира, гарячая мова
   Зломила зиму!..
   Закiнчивши писати, довго переглядала папери, листи, нiби  вишукувала  в
них того палкого, огнистого слова.
   Варка справдi заслабла. Коли  Леся  другого  дня  зайшла  одвiдати  ┐┐,
дiвчина лежала на полу, закутана в якесь лахмiття - чи то драний кожух, чи
просто витерту до дiрок шкуру. В хатi було  важке  повiтря.  Косачiвна  аж
похитнулась - так сильно вдарив ┐й у нiс той сморiд.
   - Заходьте, заходьте, панночко, - приязно  запрошувала  Федоська.  Вона
висмикнула з-пiд фартуха ганчiрку, змахнула на лавi коло столу. -  Сiдайте
отутечки... Варка вчора хотiла пiти, та я розра║ла. Куди ┐й? Ледь на ногах
сто┐ть - так вимучила ┐┐ та кл║та хороба.
   Леся пiдiйшла до полу, де, зачувши ┐┐ голос, ворушилася Варка.
   - Це ти, Лесю? - кволо обiзвалася. - Бач, як  мене  звело?  I  де  воно
вз║лося, на мо║ нещаст║? Думала, на весну подамся кудись на  заробiтки,  а
тут ма║ш. - Вона ледь ворушила висохлими, як  стовбурцi  пiдтятих  молодих
дерев, руками, силкувалася пiдвестись.
   - Лежи, лежи, Варуню, - зупинила ┐┐ Леся.
   - Ото i я ┐й кажу - лежи, так нi, рветься, вста║, наче хто ┐┐ силу║,  -
обiзвалася Федоська.
   - Увечерi з батьком при┐де Короткевич, то вiн i  тебе  огляне.  -  Леся
говорила, а в уявi  чомусь  поставали  найпершi  днi  ┐хнього  знайомства,
Варчинi пiснi, вiнки, якi  плели  коло  кадуба,  мрi┐...  А  ще  збиралася
заробити собi на чоботи й плахту, щоб бути як людськi дiвчата.
   - Як ти виросла, Лесю, - шепотiла Варка. - А здоров'║? Хору║ш?  Десь-то
вже така наша доля. - Вона не докiнчила, болiсно скривилась.
   Леся прикрила ┐й плечi.
   - к у вас окрiп? - звернулася до Федоськи.
   - То чого доброго.
   - А в що налити?
   Федоська подумала, заглянула пiд припiчок, у судник, де  стояло  кiлька
череп'яних мисок, i розвела руками.
   - От притьмом нема тако┐ посудини... Хiба, може, в баклагу? -  Федоська
вийшла в комiрчину, i Леся через одчиненi  хатнi  дверi  бачила,  як  вона
порпалася в старих речах, щось примовляючи сама до себе. Увiйшла,  обтерла
з баклаги пилюку.
   - Давайте швидше окрiп. - Леся скинула  пальтечко  i  закотила  рукавця
плаття. Федоська витягла  з  печi  горщик,  ополоником  налила  в  баклагу
окропу, заткнула i подала. Леся розгорнула  Варчине  вкривання  i  поклала
баклагу хворiй на живiт.
   - Отак i лежи. А припече - знiмеш... Скоро лiкар при┐де.
   - Навiщо вiн ┐й? - знову обiзвалась Федоська. - Перележить,  переохка║,
i мине... Господи, коби-то на все зважати, то й жити нiколи.
   - Поставте, тiтко, бiльше води у пiч. Окрiп, як  вихолоне,  треба  буде
мiняти, - мовила на те Леся. - Я хутко. - Вона швидко одяглася, вийшла,  а
за кiлька хвилин повернулася з чималою грудкою цукру.
   - То ви вже за нею, як за панi║ю, догляда║те, - зауважила Федоська.
   - Не знаю, чи дивилася б я так за панною, тiтко Федосько. А  до  людини
ма║ бути i ставлення людське.
   - Ет!.. - махнула рукою Федоська. - Балачки, та й годi. Бо то таки пан,
а то мужик. У панiв, кажуть, i кiсть бiлiша, i кров нiби не така...
   - Кажуть? А ви слуха║те, - з серцем мовила Леся.
   - А що, хiба не правда? От ждали тi║┐ волi  i  дiждалися.  А  далi  що?
Злиднi злиднями... А пан як був паном, так i е.
   - к, - вiдповiла Леся. - Проте не вiчно. Не навiчно, чу║те? В мiстах он
уже стають за правду. Та й у селах не те, що було колись.
   - Та хiба я що? Господи, хiба я ворог сво║му  щастю?  Хiба  в  мене  не
кривавиться серце, як подивлюся на оцих дiток? - Федоська раптом обм'якла,
куди й подiлися ┐┐ недавня обережнiсть  та  байдужiсть.  Вона  за  звичкою
пiдняла фартуха, тернула ним по  сухих,  набряклих  од  безслiззя  очах  i
голосно висякалась. - Ви собi тут балакайте, а я пiду... Десь  наш  батько
забарився. Пiшов зароблене получати та  й  засидiвся.  Ти  ж  дивись  тут,
Варуню... А ви, Лесю, матерi поклонiться вiд мене, скажiть: у гостi ждемо,
- кинула вона вже з порога.
   - А батько все п'║? - запитала у Варки Леся.
   - П'ють. То були перестали i пiдчуняли трохи, а це за щось полаялись  з
матiр'ю i знов почали...  А  живiт  i  справдi  нiби  переста║...  Спасибi
тобi... то розказуй же, що там у свiтi...
   - По┐здила я, надивилася.
   -  То  таки  правду  кажуть:  "От  Ки║ва  до  Кракова  -  скрiзь   бiда
однакова..."
   - Та коли б же тiльки до Кракова, а то  по  всiй,  Варко,  землi.  Поки
молода людина - чогось жде, сподiва║ться, а там незчу║ться, як i смерть за
плечима стане.
   - I доки ж воно буде отакечки?
   - Недовго. Але напевне - хто його зна║. Он дядько Михайло пишуть, що  в
них, за границею, теж люди заворушилися.
   - Так-так, - аж зiп'ялася на лiктi Варка. ...Уже й Федоська повернулася
з клуночками збiжжя, уже й молоти його почала на саморобних жорнах,  що  в
сiнцях, а подруги все  говорили.  Не  було  цього  разу  в  ┐хнiй  розмовi
колишнiх дитячих мрiй - були надiя, сподiвання.
   Ввiйшов господар,  за  ним  Федоська.  Йосип  мовчки,  нi  на  кого  не
дивлячись, тинявся по хатi.
   - А це що за оказiя?  -  накинулась  на  нього  Федоська.  -  Мов  знов
напився?.. Чи не бачиш - гостя в хатi?
   Йосип спокiйно звiв насупленi брови. Очi його, забачивши  Лесю,  злегка
заяснiли, проте ненадовго - поки вiтався.
   - Твоя правда, - звернувся до дружини, - напився... Лихом та бiдою  так
уже встиг впитися, що аж нудно, - Вiн скинув подерту на лiктях  лахманину,
повiсив ┐┐ на вбитий в одвiрок кiлочок i, певне, сам не знаючи, чого  йому
треба, почав щось шукати у суднику.
   - Чого б ото я копалася? - спересердя  обiзвалася  Федоська.  -  Иди-но
лишень покрути жорна.
   - Устигну, - спокiйно вiдказав Йосип. - Де оте письмо, що я од Блощукiв
принiс?
   - Одразу спитав би... А то ри║ться, наче скарба якого шука║. - Федоська
витягла iз столу невеличку шухлядку, пошарудiла  якимись  там  паперами  i
ткнула чоловiковi потертий, з багатьма штемпелями конверт.  -  На,  читай,
грамотiй.
   Йосип узяв конверт, покрутив у руках i пiдступив до Лесi.
   - Ану, Лесю, прочитай, що тута написано, - попросив. - Це аж звiдтiля -
як його - аж з Сибiру. - Вiн важко сiв коло столу, пiдперши рукою нечесану
голову, непорушне втупивши очi в долiвку.
   В багатьох, видно, руках побував лист. Навiть адреси вже не розiбрати.
   Леся спочатку пробiгла очима розгонисте писання, а вже потiм почала:
   - "Рiдному мо║му братовi у село Колодяжне..."
   - Тiльки ти не спiши, - попросив Йосип, - а то я й не второпаю нiчого.
   - "...Дорогий мiй брате! Низько вклоня║ться тобi твiй рiдний брат  Яким
iз сiм'║ю. Ти прохав мене, аби по при┐здi написав тобi, як тута i  що,  чи
варто собi зриватися в дорогу. То слухай. Як ми ┐хали з  початку  вересня,
то на пристанях, на двiрцях стрiчали  гурти  людей  з  дiтьми.  На  нашому
пароходi ┐х було стiльки, що не то що лягти, а деякi не мали де  й  сiсти,
стояли на ногах всю дорогу або мiнялися однi з  другими.  I  всi  нужденне
вбранi, годувалися сухарями з водою або, як нашi укра┐нцi, самою таранею.
   В Тюменi всiх чекала звiстка: пароход не йшов до ┐евлево┐. Отже,  треба
йти до не┐ пiшки 130 верст або зоставатись на зимiвлю  в  Тюменi.  Тюмень,
Ялутовськ та Курган з повiтами гинуть вiд голоду. Декотрi, правда, хто без
дiток, таки подалися пiшки, та чуток про них i нема║.
   Отаке-то, брате коханий, наше переселенське життя. Десь поки доберемося
- коли таки доберемося до тих обiцяних вiльних  земель,  -  то  прийдеться
одразу в домовину лягати. Бо нi сил, щоб  обробити  ┐х,  нi  насiння,  щоб
засiяти, нi в кого не лишилося. Все про┐да║мо. Зосталися хiба що руки, та,
бiда, нiкому ┐х збути.
   Судiть тепер самi, ┐хати вам  чи  нi.  На  цьому  зоставайтеся  живi  i
здоровi.
   Поклонiться усiй нашiй рiднi та й не згадуйте лихом.
   Може, й було коли мiж нами що не так,  то  простiть  хоч  перед  смертю
далекою.
   Цiлу║мо всiх вас i обнiма║мо.
   Прощайте.
   Твiй брат Яким з дружиною i дiтками".
   Останнi слова Леся прочитала зовсiм  поволi,  наче  то  й  справдi  був
заповiт. Деякий час усi мовчали, навiть  Федоська,  що  саме  розчиняла  в
макiтрi, перестала мiшати ложкою, замислилась, обiпершись об комин.
   - От тобi, стара, й Сибiр, - обiзвався Йосип.
   - Або я тебе силувала? - сплеснула руками Федоська. - Чи ти  ба!  Ще  й
претензiю ма║. Люди он i тутеньки  дбають  та  й  мають.  А  тебе  хоть  у
самiсiнький рай, то й там хлiба проситимеш. Iди домелюй збiжж║, бо вже он,
бач, розчинила.
   Йосип  глянув  на  жiнку,  нехотя  пiдвiвся,  вийшов.  У  сiнях   глухо
загуркотiли жорна.
   - Тiтко, - звернулася до Федоськи Леся, - дайте менi  на  врем'я  цього
листа.
   - Таж берiть, берiть. Навiщо вiн вам?
   - А я про це  напишу,  нехай  усi  дiзнаються.  Леся  хутко  зодяглася,
попрощалася.
   - Увечерi я ще зайду, а коли що,  пришлiть  Яринку,  -  попросила  вона
Федоську.
   Але того вечора вона так i не  одвiдала  Варки.  Зачинившись  у  другiй
дитячiй кiмнатi, писала й писала.  Лиш  як  покликали  до  вечерi,  вийшла
стомлена, блiда.
   - Боже мiй! На тобi лиця нема║, Лесю! Чи не заслабла й ти коло Варки? -
стурбувалася Ольга Петрiвна.
   - Я просто стомилася, мамочко. Ти якось передавала менi  прохання  пана
Павлика надiслати щось для ┐хнього журналу... то ось ма║ш.
   - Новi поезi┐, переклади? Ти, зда║ться, Гейне переклада║ш?
   - Не те й не iнше.  Це  кореспонденцiя  про  становище  переселенцiв  у
Сибiру. Не дивуйся, ┐хньому журналу якраз пiдiйде. Хай знають усi, що таке
хвалена органiзацiя "переселенческого движения".
   - А зна║ш, Оленько, це справдi потрiбна рiч, -  пiдтримав  дочку  Петро
Антонович. - Адже тисячi людей iдуть на цю принаду. А що ┐х там чека║,  не
знають. - Вiн нашвидку проглянув писання. - Схвально.
   - Не в цьому, Лесю, хотiла б я бачити тво║ покликання. Поезiя,  лiрика,
музика - ось твоя стихiя.
   - Не можу спiвати, мамочко, коли серце плаче. Така вже вдача.
   Читання  вiршiв  Ольги  Петрiвни,  яке  вона  намiчала  на  вечiр,   вд
вiдбулося. Настрiй цi║┐  весни  виявився  не  таким,  яким  був  торiк  чи
позаторiк.
   IV
   Спливав березень. У Колодяжному, як i щороку, готувалися до Шевченкових
роковин. Напередоднi з  Ки║ва  Лисенко  передав  ноти  "Жалiбного  маршу",
написаного ним на Лесинi слова.
   Леся одразу ж програла мелодiю, а наступнi  кiлька  вечорiв  з  дитячо┐
кiмнати линув злагоджений спiв: там  розучували  "Марш".  До  спiву,  крiм
рiдних, Леся запросила Варку, яка  на  той  час  цiлком  видужала,  та  ще
кiлькох сiльських дiвчаток i хлопчикiв.
   пй довелося чимало потрудитися, поки спiваки засво┐ли сво┐ партi┐.  Час
вiд часу вона мусила терпляче пояснювати то переходи в музицi,  то  окремi
слова.
   Вдень вона також не знала спокою: треба було зiбрати рушники,  наплести
вiнкiв, поговорити з учасниками вечора...
   Якось до Косачiв завiтав знайомий ковельський художник Зозуля.
   - От добре, що ви нагодилися, - зрадiла Леся.
   - Слухаю вас, Ларисо Петрiвно, - охоче обiзвався Зозуля.  Рокiв  кiлька
тому, коли в Лесi ще були дужi руки, вiн учив ┐┐ малюванню i шкодував"  що
хвороба вiдiбрала в нього таку здiбну ученицю.  Пiсля  першо┐  ж  операцi┐
навчання припинили, але Зозуля нiколи не минав нагоди вiдвiдати Косачiв.
   - Хiба не догаду║теся? - здивувалася Леся.
   - Щиро кажучи - нi.
   - Таж на днях Шевченковi роковини, а в нас i портрета путнього нема║.
   - Он як! Пiзнувато... Втiм, не хвилюйтеся - зробимо.
   А через кiлька днiв Зозуля при┐хав до Колодяжного з  чималим  портретом
Тараса Григоровича.
   - Саме такий, як я думала! - роздивлялася Леся. - Тiльки ж погано  буде
без рамки.
   - Так це дрiбниця, - заспоко┐в Зозуля. - Ольго Петрiвно, дошки,  гадаю,
у вас ║?
   - Та чого доброго, - вiдповiла Косачева. -  Тiльки  навiщо  вам  самим?
Кароль...
   - Нi-нi, - заперечив Зозуля. - До столярсько┐ роботи я звичний.
   - Як зна║те, -  мовила  Ольга  Петрiвна,  -  бо  я  пiшла:  ще  пирiжки
пiдгорять. - Вона поспiшила на кухню, де разом  з  Федоською  готувала  на
вечiр страви.
   Зозуля швидко обмiряв портрет i теж вийшов - до майстернi.
   - Час уже й нам до дiла, - звернулася Леся до  подруг.  -  Варко,  неси
хутко вiнки.
   Варка вiтром вискочила  до  комiрчини  i  внесла  кiлька  сплетених  iз
житнього колосся та сухих квiток вiнкiв.
   Почалося прибирання: однi пiдмiтали, iншi розставляли стiльцi, витирали
вiкна.
   Повернувся зi служби Петро Антонович, i теж не  з  порожнiми  руками  -
принiс  рiзних  цукерок:  i  простих,  i   в   кольорових   обгортках   та
розмальованих коробках.
   Нарештi  приготування  скiнчилось.  Леся   гостинно   розчинила   дверi
вiтальнi.
   Першими зайшли батьки й Зозуля.
   Трохи згодом заглянув Йосип, Варчин батько.
   - Добривечiр вам у хату, - привiтався. - А чи тут мо┐?
   - Тут, тут, заходьте, Йосипе, - запросила Ольга Петрiвна.
   - Та спасибi,  -  вiн  нiяково  топтався  на  мiсцi,  не  знаючи,  куди
приткнути свою облiзлу заячу шапку та й самого себе.
   - Сiдайте, - запропонував Петро Антонович. Йосип криво  посмiхнувся,  а
таки пройшов, сiв на кра║чок чистенько┐ табуретки.
   Не встигли чоловiки й зав'язати розмови, як у сiнях  зачовгали  ногами,
зашкряботiли в дверi, шукаючи клямку,  -  зайшло  кiлька  жiнок.  У  дворi
заторохтiв вiз, запирхали конi.
   - Оце вже Микола Федорович при┐хав. Пiдемо зустрiнемо, Олю, -  пiдвiвся
Петро Антонович.
   Господарi вийшли, а Леся заходилася садовити  гостей.  Незабаром  дверi
широко  розчинилися  i  на  порозi  став  невисокий  чоловiк  у   гарному,
фабричного сукна пальтi, сивiй смушковiй шапцi, що за кiлька рокiв, видно,
добре обсидiлася на господаревiй лисинi.
   - Добривечiр, люди добрi, - голосно привiтався Ко-роткевич. - А  я  ото
┐ду та й гадаю: в кого воно i чого так ясно свiтиться? Придивився - у вас.
Дай, думаю, заверну, бо твiй, Ольго Петрiвно, чоловiк не шану║ сусiда, нi,
не шану║. Щоб ото за┐хати запросити на чарку - нiколи. Певне, скисла  вже?
- Вiн пiдморгнув Петровi Антоновичу  i,  не  перестаючи  сипати  дотепами,
почав роздягатися. - А оце вам гостинець. - Подав Ользi Петрiвнi  маленьку
поштову картку. - Зда║ться, з Софi┐.
   - Невже од Михайла? -  зрадiла  Косачева.  -  Справдi!..  Лесю!  Дядько
Михайло здоровить нас iз роковинами.
   Листи вiд Драгоманова надходили рiдко, тому кожному його  рядку  Косачi
щиро радiли.
   - Просимо вас, дядьку,  до  вiтальнi,  на  Шевченкiв  вечiр,  -  низько
вдарила чолом Леся.
   - Спасибi, дочко, спасибi... Най тобi  бог  да║  здоров-ля  мiцного  та
щастя рясного. - Короткевич поздоровкався з селянами. - Та  й  гарно  ж  у
вас!
   Вiтальня справдi мала врочистий вигляд. Попiд стiнами стояли стiльцi  й
табуретки,  а  мiж  вiкнами,  на  невеличкому  столику,  зап'ятому  донизу
занавiсками, прибраний барвiнком i колосками портрет Тараса Григоровича.
   В кутку, на сво║му постiйному мiсцi, стояло вiдкрите фортепiано.
   Коли всi повсiдалися, Леся розставила спiвакiв, востанн║  щось  шепнула
┐м настановчо i повернулася до гостей.
   - Розпочина║мо вечiр, присвячений роковинам  з  дня  народження  Тараса
Григоровича Шевченка, - оголосила вона. - "Жалiбний марш", написав  Микола
Вiталiйович Лисенко. -  Вона  повернулася,  сiла  за  фортепiано,  ще  раз
глянула на спiвакiв, що аж  зiп'ялися  навшпиньки,  i  плавко  вдарила  по
клавiшах.
   Всi слухали стоячи.  Багато  незлагодженого  було  в  тому  спiвi,  але
кожного вiн брав за серце.
   Гей! Браття милi!

   Батько наш в могилi,

   Та на Укра┐нi

   Слава його не загине!

   Бо зостались вiчнi

   Думки тi величнi...
   Навiть Микола Федорович, у кутиках уст  якого  весь  час  блукала  ледь
помiтна посмiшка, посерйознiшав - стояв, низько опустивши голову.
   А спiв то дужчав, то затихав, i кожен промовляв серцем:
   Звiдки ж тебе виглядати?
   Чи по степах, чи по лугах шукати?
   Чи сокола послати?
   Батечку ж наш!
   Та вернись до нас!
   Та порадь же ти, батьку, нас,
   Як без тебе в свiтi жити Укра┐нi
   При лихiй годинi?
   ...Останнiй акорд. Леся  встала  i  разом  з  хором  низько  вклонилась
присутнiм.
   Петро Антонович приголубив дочку. В очах його блищали сльозинки.
   Потiм проспiвали "Садок вишневий коло хати"  та  ще  кiлька  пiсень,  i
хористи розiйшлися - хто пiдсiв до батькiв, хто на вiльнi стiльцi.
   Почалася декламацiя.
   Читали "Тополю", "Менi тринадцятий минало...". Найбiльше зворушив  усiх
Варчин виступ. Вона вийшла на середину  кiмнати,  обсмикнула  спiдничку  i
почала:
   ксть на свiтi воля,

   Та хто й знав?
   ксть на свiтi доля,
   Та хто ┐┐ мав?..
   Лесi, що сидiла бiля фортепiано, було добре видно кiмнату й гостей.  Он
Йосип, а бiля нього Федоська, за  ними  Килина  Гетьманчукова,  а  там,  у
самiсiнькому кутку, прича┐лися сiльський парубок Левко, дiд  Мартин,  який
завжди першим приходить на Лесинi читання, i ще чимало iнших  селян.  Однi
слухають, дивуючись, як-то таки можна вивчити такого довгого  вiрша,  iншi
понуро опустили голови, враженi глибокою правдою Шевченкових слiв.
   Коли Варка проказала останнi рядки, всi разом пiдняли голови,  дивилися
на не┐, нiби чекали, що ж вона скаже далi, де ж, зрештою, тая правда i  чи
довго ще шукатимуть ┐┐ люди?  Дiд  Мартин  навiть  головою  кива║-  видно,
збiглися з його  думками  Кобзаревi  слова,  зачепили  у  серцi  хлiбороба
найвразливiшi струни. Бо сидiв, сидiв та й упустив непрохану  сльозу,  сам
не помiтивши, коли i як вона викотилась. Пiдхопив сльозу витертим сукняним
рукавом, кинув очима туди-сюди - чи, бува, не бачили. I першим обiзвався:
   - От нiби поговорив з нами Тарас  Григорович.  Кажете,  по  Волинi  вiн
мандрував? То-то й видно, бо ж геть усi нашi гадки та жалi списав.
   - Так вони, дiду, всюди однаковi, -  обiзвалася  на  його  слова  Ольга
Петрiвна, - що на Волинi, що на Подiллi чи Слобожанщинi.
   - Е-е, однаковi то  однаковi,  а  проте  всякий  пан  ще  й  по-свойому
норовить укусити. Шкода, що  менi  не  привелося  здибатися  з  Шевченком,
шкода, а то б ми з ним...
   Дiд Мартин так i не  доказав,  бо  враз  пiдвiвся  Микола  Федорович  i
артистично мовив:
   - А серед нас же ║ свiдок Шевченкового похорону. - Всi  повернулися  до
нього. - Ольго Петрiвно, чого ж ти  мовчиш?  Анумо,  не  одставай,  -  вiн
навiть узяв Ольгу Петрiвну за плечi i  нiби  пiдняв  ┐┐.  Нiхто  цьому  не
здивувався, бо всiм вiдома була широка  приятельська  натура  Короткевича,
його простота й щирiсть у стосунках.
   Ольга Петрiвна задумалась.
   - То тяжкi були днi. З Петербурга привезли до Ки║ва  труну  Тарасову  i
понесли через усе мiсто... Ольга  Петрiвна  часто  зупиня║ться,  добираючи
найвиразнiшого слова, а перед слухачами поста║  весняний  Ки┐в,  невеличка
бiла церковка над самiсiньким Днiпром, бiля пiднiжжя Володимирсько┐ гiрки,
де  перепочивав  Тарас  пiсля  тяжко┐  останньо┐  сво║┐  подорожi   рiдною
Вкра┐ною.
   ...Гойда║ться на руках  оббита  червоною  китайкою  труна,  все  бiльше
збира║ться за нею люду, i ось уже процесiя заповнила вулицю, пливе i пливе
древнiм мiстом. Старi i малi проводять в  останню  дорогу  свого  Кобзаря,
свого захисника. Лунають траурнi мелодi┐, жалобнi маршi, в якi вплiтаються
полум'янi рядки "Заповiту":
   Поховайте та вставайте,

   Кайдани порвiте...
   Шалiють жандарми - не передбачали такого, думали - забула Укра┐на  сина
свого. Не розганяти ж кiньми та шаблями похоронну процесiю!
   Так i витали до самiсiнького вечора  над  Ки║вом  невмирущi  Шевченковi
думи.
   ...Пiзно, вже густа безмолодикова темрява оповила село, сховала вiд ока
людськi злиднi, проте нiхто не поспiша║. За  декламацiями  -  спогади,  за
ними - пiснi, потiм читання i  ще  читання.  Вже  вкотре  читала  Леся  ту
"Катерину", а ще просять, i вона дiста║ з шафи i врочисто кладе  на  столi
невеличкий, подарований  Комаровим  томик  Шевченкових  поезiй,  розгорта║
його, i така знайома вже розповiдь про долю обдурено┐  москалем  сiльсько┐
дiвчини знову й знову бентежить серце.
   Щойно годинник  пробив  десяту,  Леся  знову  зiбрала  сво┐х  спiвакiв.
"Заповiт"!
   Це була якась незнайома мелодiя. Ольга  Петрiвна  пригадала,  як  дочка
годинами просиджувала бiля фортепiано, награючи ┐┐. Думала  -  нову  якусь
пiсню розучу║... Що ж, непогано як  для  першого  разу.  Всi  заслухались,
нiхто й не догаду║ться, що це тiльки спроба покласти на музику "Заповiт".
   Роздумувала над цим, певне, сама лиш Ольга Петрiвна,  бо  iншi,  хоч  i
знали вже слова "Заповiту", були враженi нездоланною силою пророчих  слiв.
I коли скiнчили спiвати, всi почувалися напружено, нiби  готовi  от  зараз
пiти i "вражою злою кров'ю волю окропити".
   - "...В сiм'┐ вольнiй, новiй", - промовив хтось у задумi, i  нiби  луна
прокотилась кiмнатою.
   - Коли-то ще воно буде, людоньки? Це, зда║ться, зiтхнула  Федоська.  Чи
Килина. I Леся, не чекаючи, поки озветься хтось iз старших, вiдповiла:
   - Буде! Може, й за нашо┐ пам'ятi. Вона  помiтно  хвилювалася,  i  Ольга
Петрiвна поспiшила змiнити тему.
   - Ну,  Лесенько,  -  обiзвалась,  -  будемо  вважати  офiцiйну  частину
закiнченою. Тепер я порядкуватиму.
   Посеред кiмнати поставили стола, накрили великим бiлим обрусом i почали
подавати. За кiлька хвилин з'явилось малинове варення, яке Ольга  Петрiвна
щороку тримала спецiально на свята, у полив'яних  хлiбницях  -  пирiжки  з
грушами, рiзне печиво. Розпочиналася традицiйна вечеря...

   V
   Генерал Новицький мав рацiю: невдовзi йому,  хоч  i  не  зовсiм  точно,
стали  вiдомi  органiзатори  унiверситетського  заворушення.  Переглядаючи
поданий список, вiн не без подиву натрапив,  на  прiзвище  Косача.  Колись
десь вiн уже з ним зустрiчався. Але де, з яко┐ нагоди?  Заклавши  руки  за
спину, генерал став бiля вiкна  i  довго  дивився  на  безлюдний  Думський
майдан, потiм пройшовся по новенькому килиму, що рiвною  стежкою  стелився
од столу через увесь просторий кабiнет, i зрештою, так нiчого певного й не
пригадавши, теленькнув дзвiночком.
   - Пiдполковника квецького, - наказав i, коли той з'явився,  запитав:  -
Ти не пригаду║ш, - генерал звертався до пiдлеглих тiльки на "ти", - такого
прiзвища? - Вiн пiдкреслив i ткнув олiвцем.
   Худорлявий, довгий квецький перегнувся через стiл:
   - Косач?
   Генерал запитливо подивився на пiдполковника.
   - А чи не той часом, що замiшаний у справi Петро вського?
   Новицький наказав негайно принести справу полiтемiгранта Петровського.
   - Так i ║, - констатував, переглянувши список осiб, причетних до справи
Петровського. - Значить, син iде слiдами батька?
   - Син-то син, - додав квецький, - але мiж ними е ще небезпечнiша особа,
пане генерал.
   - Слухаю, - насторожився Новицький. - Ти  мене  тiшиш  останнiм  часом,
пiдполковнику. То що ж там за осо