XII Наче й не багато минуло тих лiт, а скiльки подiй на тернистiй житт║вiй дорозi. Одружились Михайло i Шура (от уже несподiвана пара!), написано новi поезi┐, п'║си, оповiдання... Демонстрацi┐, обшуки, арешти... А ще ж i ота ганебна для всiх чесних людей коронацiя Миколи II. Сам бог вiда║, скiльки ця подiя вточила ┐й i так слабкого здоров'я! Особливо лицемiрство отих плазунiв-писак, що курили фiмiам росiйському катовi. Треба ж уродитись i жити отаким - без серця, без душi, без власно┐ гiдностi. Ганьба, та й годi!.. Проте найуразливiша з-помiж усiх подiй цього часу - смерть дорогого Михайла Петровича. Ось уже скiльки минуло рокiв, а перед ┐┐ очима, чи закри║ ┐х, чи розплющить, зжовтiле, все в зморшках обличчя, геть посивiле волосся, довга, на пiвгрудей, сивувата дядькова борода... Скiнчилися незгоди, суперечки, страждання. Навiки змовк голос, назавжди перестало завмирати в жалях по рiдному кра║вi невгамовне серце. I вже не почу║ вона нi жартiвливого "Леся-Сафо", нi сердечних порад, нi суворих, але щирих осудiв... Коли б хоч не була на той час бiля нього, не торкалась його рук, його речей, може, не так було б жалiсно. А то ж (десь уже все життя на таких рiзних контрастах) - чудова Софiя, квiтуча, оточена буковими гаями та полонинами, сповнена шуму срiблястих потокiв Владая i - недуга, щоденне згасання, нарештi невблаганна, немилосердна смерть... Хто вiда║, може, i вона ┐де оце в останнi сво┐ мандри, може, отут, на випаленiй сонцем, потрiсканiй далекiй землi знайде собi вiчний спочинок. Хто зна║?.. Все може бути. Бо доки ж то зноситиме ┐┐ серце, доки витримуватимуть нерви всi отi операцi┐, кровнi i безкровнi, всi отi процедури, од яких ┐┐ вже просто нудить i кiнця яким, видно по всьому, нiчого й ждати? к ж таки якась мiра, якась межа?.. Нi незаймана краса Пiвденного Криму, нi раптова свiжiсть, нi навiть увага кохано┐ тiточки Олени, доля яко┐ колись спричинила написання першого вiрша, - нiщо не радувало Лесиного серця. Думки полонили, сповнили ┐┐ душу знайомими вже напiврозпачем, байдужiстю, бажанням ║диного - спокою. Леся сидiла мовчазна i лише зрiдка, коли товстий, балакучий пасажир, що раз у раз пiдскакував напроти, вигукуючи: "Море! Дивiться, море!" - виглядала в маленьке, затягнене легкою завiсою ранкового туману вiконце. Машталiр, якого Леся ще не встигла розгледiти, бо ви┐здили рано, на свiтанку, не гнав коней, i коляска м'яко котилася розмитою дощами кам'янистою дорогою, заколисувала. Двiчi, а може, й бiльше задрiмала сидячи, i тодi, наче марево, перед ┐┐ очима зринали то зовсiм далекi, то, навпаки, недавнi, свiжi картини життя. Десь нiби спiвали, вигойдуючись на довгих березових косах, чарiвнi мавки; веселий гурт молодi водив купальськi таночки... Мiсячнi ночi у Гадячi, срiблястий Псьол... А то раптом привидiлись ки┐вськi вулицi, якiсь крики... I все це поглинав могутнiй заспокiйливий шум! Який вiн при║мний, лагiдний! Так тiльки гомонiли ┐й могутнi дуби. Одначе - що ж це, хто спiва║ ┐й колискову? Леся розплющила очi: на вiконцi вигравали яснi сонячнi променi, а поруч, за десяток метрiв, шумiло море. Здавалося, вони ┐дуть по ньому, бiлогривi конi везуть ┐х у якусь казкову кра┐ну, де мир, i спокiй, i вiдрада для душi. Хтось прочинив дверцята, i гомiн моря линув у тiсну коляску. Розвiялись галюцинацi┐ (останнiм часом вони почастiшали). Леся навiть запропонувала вийти зустрiти свiтанок. Вiзник порадив, що найкраще це зробити на горi. Вiн гукнув на коненят, замахав над ┐хнiми спинами довгим батогом, i пiд колесами зашурхотiла дорога. Коляска насилу ви┐хала на пiдгiр'я, спинилась. Пасажири посходили. - Ялос! Ялос! - загукав, показуючи рукою вперед, неспокiйний попутник. - Так назвали мiсто прадавнi греки, - пояснив вiн. - Вони пливли морем, довго блукали в туманi, а коли одного ранку побачили зелений берег, радо закричали: "Ялос, Ялос!.." Вiдтодi й пiшло. Ну, а нашi вже переiнакшили i з Ялоса зробили Ялту. В широкiй долинi, оточене з трьох бокiв горами, над самiсiньким морем лежало мiсто. Власне, воно нiби виходило з моря чи, навпаки, входило в нього. Будинки стояли так близько бiля води, нiби справдi збиралися викупатись, наче бавились хвилями, що котилися в затоку з неосяжно┐ далини - аж вiд берегiв Анатолi┐" - Боже, яка краса! - обiзвалась, нi до кого не звер гаючись, тiточка Олена. Леся не вiдповiла ┐й. Та й що було казати? Вона волiла в таких випадках мовчати - нехай говорять струни серця, нехай плетуться думки. Бо що отi буденнi слова про красу! Хiба збагнеш одразу замисленiсть струнких кипарисiв i суворiсть нагромадженого всесильною рукою природи камiння, ледве вловимий шепiт розкiшно┐ зеленi i оту вiльну, нi вiд кого не залежну широчiнь моря! В Одесi та й тодi в квпаторi┐ воно чомусь здавалось не таким. Близькiсть гiр, вiдсутнiсть людей робили його якимсь величнiшим, недоступнiшим, та║мничiшим. Навiть сонце замилувалось цi║ю красою. Пiднялося i задивилось на стрiмкi скелi Ай-Петрi, на широке, що справдi нагадувало спину ведмедя, погiр'я Аюдагу, на виплеканi промiнням розкiшнi сади й виноградники, обперезанi, мов рушником, звивистою гiрською дорогою. А Ялта очищалася вiд туману, наче дитина вмивалася пiсля сну свiжою криничною водою. Марево ховалось в ущелинах, блякло на сонцi, вiдкриваючи очам новi й новi чудовi витвори натури-матiнки... Сонце, гiрське повiтря, морськi прогулянки незабаром поставили Лесю на ноги. Вернулась бадьорiсть, майже вгамувались нерви, а щоденнi купання - от наче й звичайна справа! - додавали сил, наснаги. Жити б отут роками, то, може" й утопилося б ┐┐ горе в морськiй безоднi, а може, й не було б його зовсiм. Та вже! Минулого не вернеш, плачем та скиглiнням бiдi не поможеш. Цiлими днями Леся була на морi. Зранку, як тiльки пiднiмалося сонце, брала з собою куплену колись матiр'ю парасольку, книгу або журнал i пускалася в мандри. Мешкала в Чукурларi - невеличкому передмiстi Ялти, i дорога до моря була доброю ранковою прогулянкою. Друзiв чомусь не знаходилось. Певне, ┐┐ хворобливий вигляд, скромнi достатки не викликали особливого бажання знайомитись. До того ж i одягалася вона не так, як отi розбещенi московськi панночки, в котрих тiльки й на думцi розваги, флiрти, знайомства. Нi нових суконь, нi модних кофточок в ┐┐ гардеробi. Дещо поперешивала, поперелицьовувала, та так i буде. Бо де ж його набрати отих карбованцiв, коли куди не кинь - грошi i грошi... Гаразд, хоч трапився оцей пiдробiток - уроки з французько┐. Як не ║, а на харчi собi заробля║. Все ж легше батьковi. Рада б i зовсiм у нього не брати, час уже сво┐м хлiбом жити, та що вдi║ш? Мусиш. А так би хотiлося послати додому кiлька десяткiв карбованцiв - порадувати намучене щоденними клопотами батькове серце. Бо ж у нього, крiм не┐, он уже пiднялися i Лiля, й Оксана, i Микось. I кожному дай, кожного зодягни, взуй, ще й на учобу найди... Намагалася заощаджувати, скорочувала сво┐ витрати навiть на дрiбному. Iншi при┐жджi понаймали кiмнатиу центрi мiста, поблизу моря, харчуються в ресторанах i кафе, щодня ходять у театр, а в не┐ маленька кiмнатка на околицi, сама варить собi ┐сти, а в театрi за кiлька тижнiв була всього-на-всього двiчi, та й то на тiточчинi грошi. З тiточкою Оленою було куди краще. Вона й на базар збiга║, i поторгу║ться, i зварить, i попере, а тепер, як по┐хала, - важкувато самiй. Обiця║ при┐хати Михайло з Шурою i Ганною Iванiвною. Та й мама казала, що десь пiзнiше од вiда║, а нема║, нема поки що нiкого. Леся поверталася з моря. В однiй руцi тримала валiзку i парасольку, в другiй - палицю, без котро┐ тепер уже не могла. Дорога крутилась, збираючись вище i вище на пiдгiр'я, i Леся часто зупинялася, вiдпочивала i знову рушала далi. Неподалеку будинку, в котрiм мешкала, ще оддалiк помiтила знайому людину. Десь бачила ┐┐, а от де i коли - не пригаду║. Наблизилась. Чоловiк ступив назустрiч. "Та це ж той, що на сходцi виступав, на Сирцi... Як же його?.. Ще й привiт передавав од мiнських соцiал-демократiв. Ну, як-бо його?" Та роздумувати вже було нiколи. Гiсть став на дорозi. - Пiзна║те, Ларисо Петрiвно? - Ви зна║те навiть мо║ iм'я? - А ви, певне, забули? Лариса Петрiвна знiяковiла. - Мержинський, Сергiй... - ...Костянтинович, - додала Леся. - Не забула, а просто не сподiвалася тут зустрiти. Вони привiталися i все ще стояли в нерiшучостi. - Сердечне вдм вiтання од Вiри Григорiвни, Галi i од Тучапського. Це вiн направив мене до вас. -Спасибi. А то я вже починаю занепадати духом. -Чого б то? - Сама... кругом чужина... -Даремно. Я вам i гостинцiв привiз. А це... - дiстав кiлька асигнацiй i простягнув Лесi, - це вам допомога. I ради бога не вiдмовляйтесь. Таке доручення маю: передати у власнi руки. Лариса Петрiвна не знала, що ┐й робити. - Вiзьмiть... товаришко Лесю. - Змусили ви мене розгубитися, Сергiю Костянтиновичу. Сто┐мо обо║ серед дороги... Ходiмо до хати, осьдечки вона, там i поговоримо. Маленька, на два вiкна кiмната, в кутку старомодне, акуратно прибране лiжко. На столi - книги, папери, записники. А поряд з чорнильницею, в малюсiнькiй чарочцi, - пучечок дрiбненьких гiрських квiточок. - Оце такi умови митця? - спiвчутливо спитав Мержинський. - Скромно, навiть занадто. - Добре, хоч це знайшлося. В центрi таку цiну луплять, що жах. - Про це ми й догадувались. То прошу, Ларисо Петрiвно. - Вiн знову дiстав i поклав на столi грошi. Що з ними робити? Вiдмовитись - незручно, адже товаришi справдi проявили до не┐ увагу, взяти - теж якось... Зрештою, пiсля при┐зду в Ки┐в ┐х можна повернути, внести до тi║┐ ж таки каси. Леся подякувала. - Розказуйте, що там нового, як iдуть справи? - Вона посадовила гостя на ║диний старенький стiлець i почала готувати пiдвечiрок. Невдовзi принесла низенького дитячого стiльчика i сiла, впершись спиною в лiжко. Хвору ногу незручно випростала. - Може, вам тут краще? - встав iз стiльця Мержинський. - Нi, нi, не турбуйтеся... Менi краще, як нога не висить. Так ║ новини, кажете? При║мнi, багато? - к чимало i при║мних. Насамперед мушу вас повiдомити: всi соцiал-демократи Ки║ва злились в один "Союз боротьби за визволення робiтничого класу". Такий союз ще ранiше органiзований Володимиром Улья-новим у Петербурзi, незабаром будев Мiнську та iнших мiстах. Назрiва║, Лесю, - вiн вимовив ┐┐ iм'я якось по-особливому, нiжно, - необхiднiсть з'┐зду. Передбача║ться скликати його десь на початку наступного року, - Славно, бачу, працю║те, - мовила Леся, - а я... а менi, мабуть, не судилося... - Ну, що ви, Лесю! Одужуйте швидше, повертайтеся i - до роботи. А стане ┐┐ всiм... "хто живий, в кого думка повстала". Хороший, скажу вам, вiрш! Його часто цитують на зiбраннях, а деякi оратори так i закiнчують сво┐ виступи: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала!" - Не перехвалюйте, Сергiю Костянтиновичу. Щ слова я вихопила з промови Ювеналiя Дмитровича, тодi - пам'ята║те? - на сходi, де ми познайомились. - Пригадую, - пожвавiшав Мержинський. На запа-лих щоках його виступив слабенький рум'янець. - А я щось не чув у нього таких слiв. - Ну, не такi точнiсiнько. - То iнша рiч. Зна║те, цю поезiю добре було б перекласти по-росiйськи... "Вставай, кто живой..." - Далi? - засмiялася Леся. - Читайте далi. Мержинський задумався на мить. - Нi, не виходить. Рожденнмй ползать, летать не может. - А ви мене втiша║те: одужуйте, при┐жджайте... I що з того? З мо┐м смутком хiба що на цвинтар, щоб не морочити голови нi собi, нi людям. - Не сподiвався я, що ви така вразлива. А хiба вашi поезi┐, ваше слово не служать загальнiй справi? - Та знаю, знаю. I не од вас першого чую. Але як подумаю, скiльки вже тих мук перенесено i скiльки ще попереду, - жити не хочеться. - Це вже просто-таки, даруйте, нерозумно. - Облишмо краще цю тему... Я зараз. - Вона вийшла i незабаром повернулася. - Еге ж, ще забувся вам про газету сказати. Випустили вже кiлька номерiв. Правда, на гектографi, малого формату, але все-таки газета. "Вперед". - Отут, можливо, я б таки справдi стала в пригодi. - Так воно й передбача║ться. Будете першим ┐┐ лiтературним працiвником. - Мержинського, видно, й самого хвилювала ця думка, бо говорив запальне. - А там, як матимемо справжню друкарню i газета стане солiдною, вестимете питання, скажiмо, лiтератури, публiцистики. - Гаразд, Сергiю Костянтиновичу, я готова хоч зараз. А повернуся на тихi води - з охотою помагатиму. Тiльки публiцист з мене абиякий. Та й теоретик нiкудишнiй. Простудiювала оце половину першого тому "Капiталу" - Тучапський дав менi перед вiд'┐здом - i, зна║те, чим далi читаю, тим бiльше зоста║ться для мене незрозумiлого. Що ви на це скажете? - Скажу, що ви надто поспiша║те з висновками, не прочитавши книги. Адже це не белетристика. - Можливо, й так. Одначе заговорила я вас. Коли ж ви при┐хали? - З тиждень тому. А зупинився в Сергiя Васильовича Стаханова. - В завiдувача народною бiблiотекою? - Еге ж. Вiн i допомiг менi знайти вас. Ви ж, зда║ться, активний читач його бiблiотеки? - Так-так!.. То-то вiн i розпитувався в мене... Отже, вiн теж... - Це свiй чоловiк, надiйний. I зна║те, об чiм я вас одразу ж, щоб не забути, проситиму? Треба допомогти бiблiотецi придбати хоч один-два примiрники "Кобзаря". В них нема║ жодного. Як це зробити - подумайте. Спишiться, з ким необхiдно, попросiть, щоб прислали або краще передали. - Гадаю, що зроблю те без особливих труднощiв. В Одесi живе наш добрий приятель бiблiограф Кома-ров. У нього що завгодно можна дiстати. - Ото й напишiть йому i неодмiнно познайомте листовно з Сергi║м Васильовичем... Бачте, а ви все: "Що я можу та куди я iз сво┐м здоров'ям?" А такi люди, як Комаров, нам конче потрiбнi. Ви розумi║те? З Болгарi┐, з Женеви лiтература йде до Львова, Одеси, а звiдти недалеко Донбас, Катеринослав... Уявля║те, як це зручно? В кiмнатi стемнiло, i Леся засвiтила лампу. За ча║м Мержинський розповiв ┐й ще чимало цiкавого. Ранiше вiн чомусь здавався ┐й мовчазним, а тут - чи вплив моря, чи щось iнше спричинилось до цього - виявився гарним спiврозмовником, Леся навiть пошкодувала, що ранiше, в Ки║вi, не запiзналася з ним ближче. Погостювали та й по┐хали собi Михайло з Шурою, Ганна Iванiвна, i Леся знову залишилася сама. Доробляла розпочату ще в Колодяжнiм "Блакитну троянду", писала новi поезi┐, читала. Читала й читала "Капiтал", "Кримськi легенди", "Новое слово" - журнал, в котрiм привертали ┐┐ увагу фiлософськi трактати Володимира Ульянова та Георгiя Плеханова, переклала Гете i Байрона... А поза тим - щирi бесiди, товариськi розмови. А друзiв у не┐ побiльшало. Крiм Сергiя Костянтиновича--той же Стаханов, Руденко, молодий i здiбний лiкар Дерижанов з дружиною. Можливо, вiн таки ма║ рацiю, цей Дерижанов. Може, справдi хоч на кiлька лiт позбавити себе отого шарваркового життя, тi║┐ бiганини, нескiнченних турбот, аби поправитись, одужати. Може? Та чи варто задля експерименту тратити дорогий час? Не так, зда║ться, багато лиша║ться до кiнця, щоб на кiлька лiт поставити себе поза громадським життям, боротьбою. Нi, на це вона не пiде. Не тихе життя ┐┐ покликання, а стихiя, ота вiльна, незборима, лагiдна при сонцi i грiзна в бурю. Такi думки обсiдали Лесю не вперше. I закiнчувалися вони подiбними ж висновками. Проте останнiм часом, - певне, пiд впливом материних (та й не тiльки ┐┐!) листiв, у котрих тiльки й новин, що арешти та обшуки в Ки║вi, - знову й знову поверталась до них, нiби звiряла з часом вiрнiсть сво┐х почуттiв i переконань. Це помiтив Сергiй Костянтинович. Якось вiн запитав: - Чи ви завжди, Лесю, в такiй глибокiй задумi? Вiдколи знаю вас - iншою ще не бачив. Що могла сказати йому? Що в ┐┐ життi так мало радiсного, що сушить ┐┐ безправнiсть рiдного люду? Чи, може, про особисту недолю? Нi. Бо й сам вiн живе тими ж болями. Як треба йому вiдпочити, полiкуватися, а от не сидить, не терпиться йому - вже ┐де. Побув якийсь мiсяць i ┐де. А там знову чекають його холоднi безсоннi ночi, недо┐дання i праця. Тяжка, виснажлива праця пiдпiльника. I нiчого не вдi║ш. Хтось ма║ жертвувати собою в iм'я майбутнього, хтось же повинен жаром серця свого розпалювати полум'я боротьби... пде. Вiн уже ┐де. Сьогоднi востанн║ сидiтимуть вони бiля моря, слухатимуть зiтхання прибою, дивитимуться, як падають зорi. О вечоре нiжний, о зоре вечiрня! Скажiть йому, любi, шепнiть йому стиха. Яка лагiдна його щира розмовонька, який милий погляд очей... Про все, все розкажiть. I як завмира║ ┐┐ серце при ньому, i як бачить його увi снi неспокiйно┐ ночi, i як шепоче на самотi його iм'я... Чуеш-бо, вечоре, чу║ш, зiронько? - Ларисо Петрiвно... Аж здригнулася. Знову той голос. Насправдi чи, може, привидiлось? - Бачу, мина║те, то й вирiшив зупинити... Заходьте... Ну от. Хiба вiн сам не догада║ться? Вiчно в роботi, завжди в пориваннях, у мрiях... Про все, звичайно, лищ не про не┐. Леся зайшла у двiр, привiталася. - А я вже заждався. Що, думаю, сталося? Збирався одвiдати. Не було б ще кiлька хвилин- i пiшов би. - Спасибi, Сергiю Костянтиновичу. Зустрiла оце по дорозi одну знайому, москвичку, - Лариса Петрiвна ковтнула води з подано┐ Мержинським склянки. - Чого тiльки не трапля║ться на бiлому свiтi! Розумi║те, довiдалася, що я знаю французьку, i причепилась: навчiть та навчiть. Хоч кiлька фраз. - I що ж у цьому поганого? - засмiявся Мержин-ський. -Навпаки, треба вiтати. - Вiтати? А знали б ви, якi вона пiдiбрала фрази! "Я вас обожнюю... Я вас люблю... Мiй дорогий..." Аж бридко! Нiби сво║ю, рiдною мовою не можна освiдчитися. Мержинський смiявся. Вiн був у доброму гуморi, посвiжiлий - пiвдень повернув йому сили i бадьорiсть. - Та хай ┐й грець, тiй вашiй знайомiй, - мовив вiн зрештою. - Зна║те, що я надумав? От вiдгадайте! Не можете? Зараз при┐де татарин, i ми подамося аж он туди, на Ай-Петрi. Хто не бував на Ай-Петрi, той не бачив Криму. - Довго ж туди добиратися. - Ну то що? На нiч повернемося - i добре. Може, ви пiдобiда║те трохи? - Спасибi, я щойно по┐ла. - Гаразд. Ось вам газети, читайте, а я зберу дещо. Що ж, навiть цей, останнiй день вони проведуть у дорозi. Так уже треба, так судилося - нi хвилини спокою, нi митi самозабуття. Може, це й краще, може, це й вигарту║ в нiй таку зброю, яко┐ не мають iншi. Кривими вулицями та завулками вибралися за мiсто i покрученою дорiжкою посунули вгору. Власне, одразу важко було зрозумiти, куди ┐хати, бо спочатку пiднiмалися на пригiрок, потiм стрiмко покотили вниз, трохи про┐хали рiвним, а далi конi знову натягували посторонки, напиналися, витягуючи вiзок над якесь урвище. Орi║нтуватися можна було хiба що по рослинностi. Внизу стелився густий зелений килим, зiтканий iз плюща, лаврiв, магнолi┐, ховаючи пiд собою камiння, а тут стрiчалися ще дуби та явори, та й тих щоразу меншало i меншало, - пiшли рiдкуватi терни, низенькi кущики запашного полину i ще якесь рiзнотрав'я. - Диво, та й годi, -дивувалася Леся, -внизу, по гляньте, наче в раю, а тут - пустеля. Нащо вже забута богом Волинь, а такого не стрiнеш. Там лiс - так лiс, а поле - так поле... Зна║те, Сергiю Костянтиновичу, от скiльки вже об'┐здила кра┐в, а найрiднiшою все-таки лиша║ться для мене Волинь. Хоч i недуга моя звiдти, а все одно люблю ┐┐. - Ви завше так про не┐ гарно говорите, що й менi кортить там побувати. - То й що? При┐здiть до нас у Колодяжне. Будьте певнi, не пошкоду║те. - Мiсяць-два на лонi природи... А що?! Тiльки де ж його урвати того часу? Незабаром, напевне, доведеться ┐хати до Мiнська, а там уже думати про це нiколи буде. То ви прямiсiнько звiдси. Я напишу додому. Заперечень не буде. - Може, вiд когось i не буде, а сам я проти. В такий час вiдсиджуватись десь у глухому селi? Нi... Леся глянула на нього лукаво, обо║ однаково зрозумiли цей погляд. - Не вдалося? - Де вже вас переконати! Ну, гаразд, але майте на увазi: наша домiвка завжди до ваших послуг. - Спасибi, неодмiнно скористаюсь вашою гостиннiстю. Тим часом з'┐хали на вершину гори. Це була широка рiвнина без дерев, без трави, навiть невибагливого до вологи кримського полину й того не було на голiй, мовби навмисне вистеленiй гранiтом пустелi. Вiзник зупинився. Леся i Мержинський зiйшли. Камiння, камiння. Рiвне, вигладжене часом, i гостре, безформне, хаотично накидане. I тiльки в затiнках, в широких трiщинах - мох. - Зате навколо яка краса! Шкода, що я не художник, хоч колись i вчилася цьому мистецтву. - А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить. На човнi нас було тiльки дво║ Хвилi скрiзь вколо нас колихались, I такi ми самотнi обо║ Серед того простору здавались... - Може, й гарно, але не так. Перевага художника в тому, що його твiр бачать, а поезiю треба читати вмiючи. - Це так. Але ж хто не уявить собi картини величного моря, послухавши оцi ось пушкiнськi слова: Прощай, свобод ная стихия! Последний раз передо мной Ти катишь волни голубые И блещешь гордою красой. - Еге ж. Для цього треба небагато: бути Пушкiним... Або Шевченком, щоб написати справдi мистецьку картину грiзного Днiпра. - Це вже iнша тема, облишмо ┐┐. Ходiмо краще глянемо вниз. - Мержинський узяв Лесю пiд руку i помаленьку, боячись, аби вона не спiткнулася, повiв до кручi. Лесi було при║мно вiд цi║┐ уваги, вона вiдчувала тепло його руки - воно неначе переливалося в не┐. Хотiлося так йти i йти, нi про що не думаючи, нi на що не зважаючи. Якесь незнане, зовсiм одмiнне вiд усiх iнших почуття хвилювало, виповнювало душу безмiрним щастям. - Погляньте, Лесю! Ще одне диво, - зупинився чимсь уражений Мержинський. Над урвищем майже висiла гранiтна брила. Коло ┐┐ пiднiжжя кучерявилося щось подiбне до моху, валялись обмитi дощами i пожовклi на палючому сонцi кiстки. Видно, орли частенько трапезували в цьому недосяжному людському зоровi мiсцi, не одну розшматовували тут жертву. Але не це здивувало Мержинського. Трохи вище, з вузенько┐, запорошено┐ вiтровими наносами щiлини, витикалася велика, червона, мов пломiнь, квiтка. На чому вона трималася, як росла - не було видно, нiби квiтка пробивалася до свiтла крiзь все оце нiме громаддя, що панувало над свiтом, що скинуло iз себе i людей, i рослин, i навiть неподатливi терни. Лариса Петрiвна i Мержинський стояли, враженi незвичайним видовищем. - Чи не здалося нам? - стиха мовила Леся. Сергiй Костянтинович пiдiйшов i простяг до квiтки руку. - Жива! - Вiн пiдклав пiд ┐┐ пелюстки пальцi, i ┐┐ квiтка похитнулась. - Ходiть сюди, гляньте на ┐┐ стебло. Стебельце у квiтки справдi було незвичайне - товсте, покрите малюсiнькими волосинками-голочками. - Диво, та й годi: така мертвечина, така суворiсть - i раптом нiжна, майже неприродна краса. - Зiрвемо? - Що ви? Нехай росте. . - А я хочу для вас... на пам'ять. "На пам'ять... О друже! Знав би ти, як увiйшов ти менi в серце. Не квiткою i не дарунками коштовними, не пестощами - скромнiстю сво║ю та людянiстю, лю бов'ю щирою до всього земного i неземного, ненавистю до неправди, що запанувала над свiтом. I не треба менi iншо┐ пам'ятки - довiку свiтитимуть менi тво┐ очi, вчуватиметься твiй голос, твоя хода". - То як? - знову перепитав Мержинський. - Не ми, то хтось iнший зiрве. Не вiкувати ж ┐й тут? - Вiн висмикнув квiтку i подав Лесi. - Забув, у якого народу ║ звичай: хлопець, коли вiн хоче одружитись, повинен розшукати щонайкращу гiрську квiтку. Леся зашарiлась, опустила повiки й промовчала. Вони стояли, милуючись гiрським пейзажем i морем, що голубiло неосяжною широчiнню i десь далеко-далеко зливалося з обрi║м. - Уже сутенi║, Сергiю, - вона вперше назвала його на iм'я, та, зда║ться, вiн не помiтив цього - говорив, захоплювався квiткою, а ┐┐, що була зараз найближче, почуттiв не розумiв. - Будемо ┐хати. - Вiн знову взяв Ларису Петрiвну пiд руку. - Цiкаво, як називають цю квiтку? - А от ми зараз спита║мо. Проте й татарин-вiзник не знав ┐┐ назви. Вiн тiльки покрутив головою i сказав, що вперше бачить таку дивну квiтку. - Тодi я назву ┐┐, - мовила Леся, - ломикамiнь. Як, пiдходить? - Справдi, вона таки варта цього наймення. - Поставлю ┐┐ в себе на столi - як символ нескоримостi, твердостi... Хай нагаду║ i цю подорож, i вашу увагу-Леся не докiнчила думки: Сергiй Костянтинович узяв ┐┐ руку, поцiлував сухими, спраглими устами. - Спасибi, Лесю. Я теж не забуду. Мов оцей ломикамiнь, пробиватимусь до сонця, до свiтла. - Вiн стиснув ┐┐ слабеньку долоню i так тримав у сво┐й - теплiй та нiжнiй. Назустрiч ┐м пливла дорога, за тернами - дуби, явори, а там знову гордi, непорушнi кипариси, духмянi магнолi┐, пишнi лаври, в'юнкий та мiцний сво┐ми обiймами плющ... XIII Майже рiк, як вона в цьому добровiльному i водночас вимушеному засланнi. Промайнули лiто i осiнь, схо дить зима. Природа знову розкрива║ сво┐ незлiченнi скарби, знову манить, знов розпалю║ в душi вогонь неспокою, творiння, шукань. Леся переглядала один за одним щойно одержанi листи. В Ки║вi - масовi арешти. Аж в астраханськi степи заслали Кривинюка, ┐хнього доброго приятеля. Що ж, це все-таки лiпше Лук'янiвки. От тiльки Лiля - вони, зда║ться, кохаються - так i не бачилася з ним: не встигла повернутися з Криму. Мама турбу║ться про ┐┐ "Блакитну троянду", пише, нiби Заньковецька збира║ться грати в нiй Любу. Це було б дуже добре, кращо┐ од не┐ укра┐нсько┐ артистки зараз i не знайти... А це, чий же це лист? Iз Львова? Невже Франко?.. Вiн! Сповiща║ про заснування "Лiтературно-наукового вiсника" i запрошу║ до спiвробiтництва. Отже, вiн на не┐ не гнiва║ться за ту коротку публiцистичну суперечку з приводу укра┐нцiв Желябова i Кибальчича в росiйському революцiйному русi! Звичайно, вона ма║ рацiю: тiльки спiльною боротьбою можна добитися волi i правди... Iван Якович це зрозумiв, вона певна. I нiхто iз львiвських лiтераторiв не симпатичнiший ┐й од Франка. Хiба що Павлик? Нi скорiше обидва однаково ┐й рiднi по духовi... А жаль усе-таки "Життя i слова". У "Вiснику", напевне, Грушевський навряд чи допустить друкування матерiалiв про робiтничий рух. Та й автура там буде, з усього видно, не та. Але ж спасибi - не забув Iван Якович. Треба негайно йому одписати, подякувати. Леся вiдклала коротке Франкове послання i взяла iнший конверт. Вона нiколи не читала кореспонденцiю вибiрково, кожен лист цiнний, за кожним - близька ┐й людина. Цей був iз Мiнська, од Мержинського. Всього-на-всього третiй, вiдколи по┐хав Сергiй отодi, восени. Що там у нього, як? Лариса Петрiвна швидко розiрвала конверт, пробiгла нерозбiрливо написанi рядки. Вiн знову хворий, скаржиться на кляту недугу, що пiд'┐да║ здоров'я, не дозволя║ (i в такий час!) вiддатись роботi. Вона уявля║ його стан, його муки - душевнi й фiзичнi. Вiн же спокiйно анi долежить" анi посидить. Скаржиться, що пишуть мало. Тож i вона в тому винна. Леся дiстала аркушик паперу, вмокнула перо i на хвилину задумалась. Чи не занадто сухо: "Вельмишановний Сергiю Костянтиновичу!" - як зверталася вона ранiше? Адже йому, хворому, самотньому, так браку║ ласки, лагiдних, слiв. А скiльки ┐х у ┐┐ серцi! Скiльки щодня на устах - звернених до нього, далекого, рiдного. "Мiй милий друже!" - рука, нiби сама, мимоволi вивела цi слова. Леся дивилася на них, перечитувала, як перечитувала сотнi рядкiв сво┐х творiв. У цю мить i вiн, цей коротенький рядок, був голосом ┐┐ душi, ┐┐ зраненого серця. "Тво┐ такi нечастi листи чомусь завжди пахнуть менi зов'ялими трояндами. Легкi, тонкi пахощi, мов спогад про якусь любу, минулу мрiю..." Так-так. То була нiби мрiя, немов сон. "...I нiщо так не вража║ тепер мого серця, як сi┐ пахощi; тонко, але невiд-мiнно, невiдборонно нагадують вони менi про те, що мо║ серце вiщу║..." А може, не треба цих слiв? Хай серце його не вража║ неспокiй. Нi, скаже" напише, бо не може далi стримувати голосу серця. "...Мiй друже, любий мiй друже! Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю iнше життя? О, я знала ще iнше життя, повне якогось рiзкого, пройнятого жалем i тугою щастя, що палило мене, i мучило, i заставляло заламувати руки i битись, битись об землю, в бажаннi згинути, зникнути з цього свiту, де щастя i горе так божевiльне сплелись..." Чи так вiн ┐┐ зрозумi║? Чи не осудить за цей розпачливий тон? Зрештою, хай буде, як буде. Може ж вона висловити сво┐ почуття, сво┐ болi i жалi? Вони не перешкодять ┐й, коли треба, знову сказати: "Убий, не здамся!" - вони лиш гартують та вигострюють ┐┐ зброю. "Я бачила тебе i ранiше, але не так прозоро, а тепер я ┐ду до тебе, як сплакана дитина iде в обiйми того, хто ┐┐ жалу║. Се нiчого, що ти не обiймав мене нiколи, що помiж нами не було i спогаду про поцiлунки. О друже! Я пiду до тебе з найщiльнiших обiймiв, вiд найсолодших поцiлункiв. Тiлько з тобою я не сама, тiлько з тобою я не на чужинi. Тiлько ти вмi║ш рятувати мене вiд само┐ себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здiймеш сво║ю тонкою тремтячою рукою, - вона все тремтить, як струна, - все, що тьмарить менi душу, ти проженеш променем сво┐х блискучих очей..." Цих слiв вона не казала i, мабуть, не скаже йому нiколи. Тож нехай хоч прочитав, хоч побачить. "Мiй друже, нащо тво┐ листи так пахнуть, як зов'ялi троянди? Чому я не можу, коли так, облити рук тво┐х, що, мов струни, тремтять, сво┐ми гарячими слiзьми? Мiй друже, мiй друже! Я ж для тебе почала нову мрiю життя. Пи шеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери, бери й мене з собою. Ми пiдемо тихо посеред цiлого лiсу мрiй i згуби мось обо║ помалу... А на тiм мiсцi, де ми були колись у життi, нехай троянди в'януть i пахнуть, як тво┐ любi листи, мiй друже. Я простягаю до тебе руки, я благаю: вiзьми! I нехай в'януть бiлi й рожевi, червонi й блакитнi троянди..." Леся докiнчила писати i, безсила, вiдкинулась на стiльцi. Може, не варто вiдправляти цього листа, може, вiн не застане його! Нi, швидше! Швидше послати. Сергiй почув ┐┐ слова, вловить ┐х серед людського гомону - так, як i вона чу║ його тихий, як шелест осiннього листя, голос, навiть бачить його - зажуреного, з холодним блиском палаючих очей... Леся швидко накинула пальто, взяла паличку i вийшла. Здавши листа, вона довго, до втоми, ходила набережною, гамувала сво┐ розбурханi почуття. Хиталися розгойданi вiтром кипариси, шумiло море, спалахували блискавки, i десь далеко-далеко вчувалися перекати першого весняного грому. Скоро вона розпроща║ться з усiм оцим i тiльки в згадках буде вертатися до далеких берегiв, до цих духмяних ночей, що принесли ┐й стiльки доброго i лихого. XIV Ще в Ялтi Мержинський обiцяв Лесi познайомити ┐┐ з працiвниками щойно заснованого в Петербурзi журналу "Жизнь", а не минуло й пiвроку, як до не┐ звернулися з офiцiйним запрошенням спiвробiтничати в цьому виданнi. Листування, що зав'язалося, посилило бажання якнайшвидше зустрiтися з невiдомими друзями, а надто - з авторами, котрi друкувалися в "Жизни", - Ульяновим, Горьким, Чеховим, Скитальцем. ┐хнi полiтичнi й лiтературнi твори захоплювали Лесю, допомагали глибокому пiзнанню й розумiнню життя. До того ж це була нагода за┐хати до Мiнська, до Сергiя Костянтиновича, а в самiм Петербурзi - вiдвiдати Лiлю, яка вчилася там на Вищих жiночих курсах. Тож, вiдпочивши пiсля Берлiна, куди ┐здила на лiкування, Леся знову вирушила в дорогу. По┐зд приходить до Петербурга о шостiй вечора. Тiльки-но встиг вiн зупинитися, як до вагона, випереджаючи носi┐в, влетiла Лiля. - Та обережнiше ти... задушиш, - вiдмагалася од ┐┐ палких обiймiв Леся. - Сили в тебе - як у доброго парубка. Вони стояли в тiснiм, погано освiтленiм купе i милувалися одна одною. - Видно, балують вас на тих курсах. - Як кого, - лукаво посмiхнулася Лiля. - Гаразд, гаразд. Ось я роздивлюся, розпитаюся, i коли що, такого задам тобi перцю... - Овва! - Лiля знову мiцно обхопила за плечi та пригорнула сестру. - Не вдавай iз себе, будь ласка, тирана. - Облиш, - розсмiялася i Леся. Вагон тим часом спорожнiв, сестри зiбрали речi i вийшли. - Ти лiпше закутайся, - поправляла Лiля на Лесi хустку. - Це тобi не Волинь. Надворi справдi було холодно. Палючий вiтер обпiкав лице, забирався в рукава, за комiр, непри║мно холодив плечi. В бiлому свiтлi лiхтарiв кружляли поодинокi снiжинки. - Шукай хутчiше вiзника, нехай ┐й грець, цiй пiвночi. В нас уже весною пахне, а тут... хай бог боронить, можна дуба дати. Дорога втомила Лесю. I не так ┐зда, як думки - важкi, нерозраднi, невiдступнi. Гадала - хоч трохи розвi║ ┐х, розгубить у подорожi, а виходить зовсiм по-iншому. Видно, не втекти ┐й вiд себе, вiд свого смутку, не сховатись нiде. Лiзе в голову, свердлить мозок усяка всячина. - Як там Шура, Михайлик? - спитала Лiля, як тiльки вони всiлися в сани i вiзник накинув ┐м на плечi важкого, що, незважаючи на давнiсть, ще тхнув овечим потом, кожуха. - Певне, марить сво┐ми дослiдами. - А я його й не бачила. Сестра рiзко повернулася до не┐. - Як так, чому? - Не за┐здила в Тарту. Буду повертатися - тодi. В Мiнську довелося затриматись. - У Сергiя Костянтиновича? Леся ствердно кивнула головою. - У нього. Пробула там три днi. Одне, що себе почувала не зовсiм добре, а друге - Сергiй просив залишитись, i менi не хотiлось робити йому прикростi. - Йому зле? - Коли б хоч зле, а то ж... не знаю, як тобi й сказати... Вiн настiльки кволий, що не може навiть вiльно триматися на ногах. Лiкарi пророкують - звичайно, не при ньому - швидкий кiнець, а вiн бадьориться, запевня║, що поправля║ться... Леся примовкла. - Скоро й наш монастир, - заговорила Лiля. - Це ми так назива║мо житло сво║. - Багато у вас дiвчат? - байдуже, аби не дати смутку повнiстю оволодiти собою, запитала Леся. - Певне, з двiстi. - Ти б менi хоч розповiла, де ми ┐демо i що тут цiкавого? - Таж зараз нiчого не видко, нехай завтра вдень. Правду кажучи, я ще й сама тут як слiд не роздивилася. Знаю Невський - разiв зо три там ходила... Мiдного вершника бачила. Ермiтаж... Оце й усе, де встигла побувати. Правда, ще на Сенатськiй площi, де розстрiлювали декабристiв, була... А ┐демо ми вже Петербурзькою стороною - найстарiшою частиною мiста. Незабаром Архi║рейська вулиця - там i домiвка. Санки летiли попiд високими, що бовванiли в розрiдженiй лiхтарями темрявi, будинками, черкали, аж повискували, кутими полозками об тротуари, губилися в завихрених вузеньких провулках. ...Кiмнатка в Лiлi невелика, проте затишна. к де спокiйно попрацювати i вiдпочити. Першi два днi Леся так i робила: зранку, як сестра йшла на лекцi┐, писала, а по обiдi читала. Але скоро цей розпорядок набрид, i Лариса Петрiвна, наскiльки дозволяло ┐й здоров'я, взялася за справи. Насамперед - задля цього, власне, i ┐хала такий свiт - треба було знайти редакцiю "Жизни", зустрiтися з ┐┐ працiвниками. Судячи з адреси, редакцiя мiстилася не так далеко, а все ж дорога туди, кажуть, забере добрих пiвтори-двi години. Вирiшила по┐хати опiвднi. День видався морозний, непривiтний. Над мiстом висiло суцiльне снiгове хмариво i час од часу сипало на землю дрiбною порошею. Рiзкий вiтер, що налiтав з пiвнiчного заходу, з Фiнсько┐ затоки, зривав бiлу намiтку снiгу, вихрив нею у тiсних, мов криницi, двориках i, вибравшись на волю, нiс геть. Купи покидькiв, опала штукатурка так i чорнiли неприбранi й нiчим не прикритi. Особливо це впало в очi, щойно Леся пересiла з конки на "звощика" i той погнав свою цибату конячину провулками. "Ось воно, справжн║ тво║ нутро, Петербург, - думала Леся. - Виставля║ш напоказ Невськi та Сенатськi проспекти й майдани, диву║ш красою Адмiралтейства та Iсаакiя, а досить звернути на кiлькасот метрiв убiк, як од усього того й слiду не лиша║ться..." Стало тоскне вiд тих думок, i Леся, щоб вiдiгнати ┐х, не псувати собi перед зустрiччю настрiй, заговорила з вiзником. Вона й не подумала б, що везе ┐┐ не старожил-петербуржець, а звичайнiсiнький селянин-ест. Так-так, вони щозими при┐здять у мiсто катати панiв. Удома в цей час роботи майже нiяко┐, а тут, дивись, потроху й назбира║ться якийсь десяток карбованцiв. Санки зрештою зупинилися бiля масивних, пофарбованих у темно-коричневий колiр дерев'яних ворiт. Вiзник повернув назад, i Леся зосталася одна. Вона стояла в нерiшучостi, розглядала кам'яний будинок, що був тут чи не ║диною високого спорудою, сподiваючись когось зустрiти, розпитати. Проте поблизу нiхто не з'являвся, i вона наважилась зайти у двiр. В ньому було просторо i чисто. У глибинi - обшитий почорнiлими вiд негоди дошками дерев'яний будиночок. "Певне, там, - подумала Леся, - бо навряд, щоб у цьому, великому..."- вирiшила i подалася розчищеного вiд снiгу дорiжкою. Проте редакцiя "Жизни" мiстилася таки у великому будинку, що вiкнами виходив на вулицю. Молода привiтна жiнка, до яко┐ Леся звернулася, завела ┐┐ до пiд'┐зду, показала дверi I попередила, що схiдцями треба спускатися трохи вниз, у пiвпiдвал. Лариса Петрiвна пройшла в кiнець пiвтемного коридорчика i зупинилася перед широкими оббитими дверима. На стук нiхто не вiдiзвався. Почекавши з хвилину, Леся ввiйшла до просторо┐ свiтло┐ кiмнати. Нiкого. Кiлька робочих столiв, шафи, старенькi стiльцi. За напiвпричиненими дверима, що вели, певно, до сумiжно┐ кiмнати, чути було спокiйнi чоловiчi голоси. Злегка постукала в одвiрок i не встигла вiдняти руку, як дверi - туди, всередину - розчинилися i високий, худорлявий чоловiк став на порозi. - Вам до кого? - запитав, жестом запрошуючи ввiйти. - Насамперед скажiть, будьте ласкавi, чи тут редакцiя "Жизни"? - Тут, тут, товаришко, - вийшов з-за столу лисий, в окулярах чоловiк. - Судячи з усього, друзi, - звернувся до працiвникiв, - до нас гостi... i далекi. Леся всмiхнулася i хотiла було назвати себе, але той, в окулярах, зупинив ┐┐. - Даруйте, дозвольте менi познайомити вас... не дивуйтесь: всiм присутнiм вiдоме ваше iм'я. Еге ж? - звернувся вiн до товаришiв i, помiтивши в декого на обличчi подив, вiдрекомендував: - Леся Укра┐нка. Поетеса, перекладачка, критик. Що, правда, вгадав? - звернувся вiн до Лариси Петрiвни. - Так. Але мушу дещо спростувати. Критиком я себе не наважуюсь називати. I потiм, звiдки вам вiдомо, що це саме я? Хiба мало до вас заходять. - О-о, це вже iнша рiч. Сiдайте, будь ласка, роздягайтеся, в нас тепло, i поговоримо. Дво║ наймолодших допомогли Лесi скинути пальто, пiдставили ┐й стiлець. - Про це неважко було здогадатися, - вiв далi, вiдповiдаючи на Лесине запитання, чоловiк в окулярах, - хоча б тому, що позавчора я одержав iз Мiнська листа... - Ви Володимир Олександрович Поссе, редактор "Жизни"? - поспiшила з запитаннями Леся. - Вгадали. Я той самий злий дух, що ось уже - скiльки ж це? - вiдай, з пiвроку не да║ вам спокою сво┐ми листами та вимогами писати. Вони ще раз потиснули руки, i Леся вiдчула в тому потиску тепло добро┐, сердечно┐ людини. - Я, певне, зашкодила вашiй бесiдi? Може, зайти пiзнiше? - Полюбуйтеся на не┐! - розвiв руками Володимир Олександрович. - Тут ┐┐ ждуть кiлька днiв, а вона... - Простiть, ради бога, - вибачилася Леся. - Я ж по щиростi. - Ми теж по щиростi. Розповiдайте, що там у Ки║вi, чим живе лiтературний свiт? Лариса Петрiвна пригадувала останнi подi┐ лiтературно-мистецького життя на Укра┐нi, розповiла про масовi арешти соцiал-демократiв, про заворушення серед робiтникiв i селянсько┐ бiдноти. Поссе час од часу щось занотовував до маленького блокнота. - Тепер я розумiю захоплення Мержинського i Чирикова, - мовив вiн. - Ви ж справжня ходяча енциклопедiя. Нi, нi, тепер я од вас вимагатиму... Крiм статей-оглядiв, рецензiй, давайте переклади. Франко, Стефаник, Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Що зна║ про них росiйський читач? Хiба що фальсифiкаторськi рецензi┐ в лояльних журналах. Володимир Олександрович говорив так, нiби знав гостю принаймнi з десяток рокiв, наче вона щойно повернулася з по┐здки за й