За честь людини я ладен завжди виступити проти негiдникiв! - вiдповiв Котляревський. Генерал звiвся. - Ви, пане прапорщику, менi подоба║тесь! Беру вас сво┐м ад'ютантом. Завтра приступайте до виконання обов'язкiв! До побачення! - Слухаю, ваше превосходительство! Вийшовши iз штабу, Iван Петрович зустрiв друзiв. - Як! - Що? - Яке покарання? Котляревський спокiйно усмiхнувся, всi зрозумiли, що нiчого особливого не трапилося. Друзi запропонували завершити бенкет, перерваний несподiваною дуеллю. Пiшли на околицю мiста, в ту ж кiмнату. Там на столi так i залишилися недопитi напо┐, висiла срiбна татарська шабля. Сiли тiсним колом, бо тут зiйшлися лише друзi. Полилися вiльнiшi, нiж того разу, розмови. - Панове! - виступив найстарiший за вiком. - Я п'┐дiймаю келих за святого апостола Петра, який, залишив нагляд за ра║м, пiшов по грiшнiй землi i допомiг прапорщику Котляревському виступити на захист зневажено┐ честi. - Залишимо все святе боговi, а людям людське. Так говорить святе письмо, - обiзвався земляк Котляревського i зняв срiбну шаблю, що висiла над столом. - Пропоную оцю татарську кривулю передати прапорщику Котляревському як переможцю у боротьбi за честь людини! - Передати! - Хай руба║ не тiльки туркiв турецьких, а й тих, що душею потурчилися! - Ура! - розляглося по кiмнатi. Передаючи в руки Котляревському шаблю, земляк промовив: - Хай буде гострим, як ця шабля, i тво║ смiливе слово┐ Приймаючи подарунок, Iван Петрович вiдповiв: - Така шабля здатна не тiльки проймати сво┐м вiстрям серце, а й зачаровувати його. Саме сво┐ми чарами вона може принести бiльшу перемогу, нiж звичайним ударом вiстря. Поцiлував шаблю, звернувши увагу на нерозбiрливий татарський напис, а з другого боку леза прочитав: "Добув перемогу - поверни переможеному". 13 Служба ад'ютантом у генерала Дотiшампа не дуже подобалась Iвану Петровичу. Прикро було виробляти в собi великосвiтськi манери, що ┐х вимагав генерал, надавши ад'ютанту звання поручика. Зате охоче ┐здив у вiдрядження, побував у рiзних мiсцевостях, довiдався про та║мницю вбивства iмператора Павла гвардiйськими офiцерами. Побував Iван Петрович i в Золотоношi. У будинок колишнього свого господаря вiн не завiтав, але зустрiвся з давнiми друзями з селянсько┐ молодi. Його цiкавили розповiдi про безталанну Наталку. Дехто чув, що якiсь рибалки на Днiпрi рятували утопленицю. Iншi говорили, що мiсцевi прочани ходили до Червоногiрського монастиря i чули нiби Наталчин голос, коли хор черниць виконував "Iже херувими". Але виявилося, що то спiвала черниця Феофанiя. Нiхто не мiг розповiсти достеменно про та║мниче зникнення дiвчини з помiщицького дому. Навiстив старого друга - Сiркового дуба. Та не почув тут того рiдного голосу й тихо┐ пiснi, що слухав колись. Найцiкавiшою, бажаною подорожжю для Котляревського був при┐зд у Полтаву 1804 року. Вiдбулась задушевна зустрiч з давнiм другом Стеблiним-Камiнським. Разом з ним узяв участь у влаштуваннi традицiйного вертепу на Новий рiк. Готувався до свята i генерал-губернатор князь Куракiн. Полтавське дворянство збиралося вiдзначити успiхи дiяльностi генерал-губернатора. Справдi, вигляд мiста набагато змiнився. З'явилися мурованi споруди державних установ, вперше прокладено в мiстi тротуари, засновано лiкарнi, школа садiвництва. Поширились торгiвля, млинарська, винокурна промисловiсть. На свято в губернаторський будинок потрапив i Котляревський, який привiз Куракiну привiтання вiд генерала Дотiшампа. Полтавськi дворяни пiднесли губернатору коштовний подарунок - золоту табакерку, уквiтчану брильянтами. Це були найурочистiшi хвилини свята. Саме в цей час залунала хорова пiсня на вулицi бiля будинку. То прибула молодь. Губернатор дозволив пропустити у зал хор з вертепом. Швидко бiля дверей залу з'явилися юнаки й дiвчата в селянському святковому вбраннi. Полилася вiтальна пiсня. Далi наперед виступив юнак у синьому жупанi, пiдперезаний вогняно-червоним кумачем. То був Стеблiн-Камiнський. Вiн розгорнув папiр i став урочисто читати привiтання: "Пiсня на Новий, 1805 год пану нашому i батьку князю Олексiю Борисовичу Куракiну". Урочисто звучали поздоровчi слова. Губернатор i присутнi не чекали такого дотепного i гострого привiтання. Аж ось заворушилися дворяни, переглядаючись. Декому виступив пiт на лобi. А промовець з особливим пiднесенням читав; Хто чолом бив на сусiда, Хто на пана-людо┐да, А попросту - на суддю, Що за цукор та за грошi Iзробив суд нехороший, Цiлу розорив сiм ю... I таких було доволi, Що прохали на панiв, Що пани зо зло┐ волi Не дають пахати нив; Що козацькими землями, Сiнокосами, полями Вередують, мов сво┐м. Суд у правду не вника║, За панами потака║... Губернатор труснув вiд несподiванки сво┐м сивим париком i нахмурив чоло, але дослухав до кiнця читання привiтально┐ оди. Присутнiй на святi полiцмейстер збентежено поглядав то на губернатора, то на читача такого несподiваного вiтання i хапався рукою за ефес сво║┐ шаблi. Раптово гримнув хор, розкрилась скринька, виставлялася вертепна драма. Привiтання вразило присутнього на святi Василя Васильовича Капнiста. Адже вiн був не тiльки автор прославлених "Ябеды" та "Оди на рабство", а генеральний суддя Полтавсько┐ губернi┐, обраний дворянством на цю посаду. "Суд у правду не вника║", - весь час вчувалися йому слова. Поруч з Капнiстом сидiв Василь Назарович Каразiн - iнiцiатор i натхненник заснування в Харковi унiверситету, що незабаром мав вiдкритися. Саме з метою знайти пiдтримку серед полтавських дворян-просвiтителiв прибув вiн на свято в Полтаву, знайшовши насамперед найпалкiшого прихильника в особi Капнiста. Коли закiнчилася вертепна драма, до Стеблiна-Камiнського пiдiйшли привiтати його Василь Капнiст i Каразiн. - Ви зворушили мене, - говорив Капнiст, потискуючи руку. - Хто написав таку оду? - Автор ┐┐ - Котляревський. - Той, що написав "Ене┐ду"? - Так. - Це талановита людина, - вставив Каразiн, - хотiлося б познайомитись iз ним. В цей час пiдiйшов Iван Петрович. - Можу вас познайомити, - промовив Стеблiн-Камiнський, рекомендуючи Котляревського. - То це ви Котляревський? - запитав Капнiст. Каразiн задоволене всмiхався. - Приймiть мою прихильнiсть до себе за вашу смiливiсть. Прошу завiтати в мiй дiм, - тиснув Iвану Петровичу руку Капнiст. 14 А цi║┐ ж новорiчно┐ ночi в Червоногiрському жiночому монастирi, серед дубових дiбров пiд Золотоношею, перед iконою дiви Марi┐ стояла на колiнах молода черниця Феофанiя i била поклони. Блiде лице iнодi спалахувало рум'янцем, очi ронили син║ промiння, коли уста шептали молитву. Чи то молитва, яко┐ навчилася вiд iнших черниць? Чи, може, вислiв невловимих почуттiв, що чистими бризками ринули iз трепетного серця? Навколо залягла зловiсна тиша, в якiй пливла томлива безнадiя, виснажуючи мозок, шматуючи душу. Час вiд часу порушувалась тиша - ударяв дзвiн на монастирськiй вежi. Тодi коливався вогник у лампадцi, а звуки дзвону тремтiли сво┐м гудiнням, i вiд того нiби густiшою ставала темiнь ночi. Пригадувалося черницi, як мати розповiдала казку про новорiчнi дзвони. Колись якийсь князь замурував нескориму невiльничку у високiй вежi i поставив дзвiницю. Та в новорiчну нiч запала вежа з дзвiницею в землю. Щороку в цю нiч гудуть пiдземнi дзвони, i з ними вирива║ться душа невiльницi, прорiзу║ свiтанком нiчну темiнь. А прийде час, коли невiльничка вилетить золотою пташкою разом з ударами новорiчного дзвону i ося║ промiнням темряву ночi. Черниця била поклони i молилася за всiх невiльниць на свiтi. Молилася, а думки снувалися, перебираючи пережите... Ще тодi, коли врятували ┐┐ рибалки, не дали потонути в Днiпрi, знайшла притулок вона в старо┐ черницi. Сказала, що не пам'ята║ свого роду. За тиху вдачу сподобалася старiй черницi, i та повела ┐┐ до iгуменi. Iгуменя погодилася взяти дiвчину за послушницю до монастиря. Так стала черницею. - Даю тобi нове черниче iм'я Феофанi┐, замiсть твого мирського iменi Наталки. I будеш ти молитися, сповiдатися, доки чистий ангел увiйде в твою душу. Мине багато рокiв, i душа твоя очиститься послушництвом та молитвами. Чи буде так, чи нi - не замислювалась молода черниця. Вона виконувала велiння iгуменi, i в цьому знаходила заспоко║ння, але не втiху. Бiльше втiхи ┐й давало спiвання в черничому хорi. Сумовитими переливами Феофанiя виводила слова церковно┐ пiснi "Iже херувими". Не осмислюючи ┐┐ змiсту, вона серцем вiдчувала, що в звуках переда║ якусь невимовну скорботу. Здавалося, що спiвом розмовля║ з кимось, розповiда║ йому свою печаль, як розповiдала ┐┐ колись пiснею "Чого вода каламутна". От i зараз сто┐ть на колiнах, б'║ поклони, а на серце наверта║ться ця пiсня, пригаду║ться той час, коли спiвала ┐┐ на березi Днiпра. Зда║ться, що зашелестiв листям дуб Сiркiв, а пiд ним сидить... Та нi, обрива║ думки, бо iгуменя наказувала не думати нi про що житейське. А воно ж саме лiзло в голову, вселяло в душу розпач. Тодi черниця починала ридати. Не раз чула цi ридання iгуменя i вважала, що то душа черницi з богом розмовля║. Але не те вiдбувалося в душi молодо┐ черницi. Ладна була вирватися iз мурованих стiн, полинути на простори... Нудно пливе навислою хмарою новорiчна нiч. Тоскно мерехтить вогник у лампадцi, освiтлю║ лице божо┐ матерi. Вдивля║ться в те лице, i зда║ться, що воно не так святе, як засмучене. Держить на руках немовлятко. Мати... Та вигляд очей у не┐, наче в невiльнички. Хiба й мати божа була невiльницею? Здавалося, що в той смуток очей вливала власне пекуче горе. Думи пiдiймалися ро║м, обволiкали туманом тiсну келiю, а з того туману випливала дорiжка, що вела до Днiпра. Дорiжкою iде вона, а поруч той, вiд кого вперше почула людську приязнь... Та удари дзвону розвiюють туман, i щеза║ дорiжка. А вгорi у вiконце ледь-ледь зазира║ новорiчна нiч, б'║ в скло хуртовина, нiби хоче пригорнути черницю пухнастими обiймами люто┐ зими. Прислуха║ться до тоскного виття вiтру. Хочеться, щоб сильнiше гула хуртовина, може, розвiяла б думи тяжкi, понесла ┐х сивими просторами, де грозовий вiтер пестив колись червонi кетяги калини. Вiд поклонiв пасмо волосся вибилося з-пiд чорного запинала, впало на чоло. Зовсiм не черничим рухом схудло┐ дiвочо┐ руки пiдбирала волосся, а воно знову вибивалося, не скоряючись запиналу. У вiкно починала пробиватися синизна ранку, затихала хуртовина, здавалося, що набував голубого кольору монастирський монотонний дзвiн. Так минають ночi, роки розносять невiльницьку тугу. А за нею, нiби лебедi ячать, пливуть звуки монастирського дзвону. I здавалося черницi, що разом з тим дзвоном лине вона всi║ю сво║ю iстотою, неначе в каламутному водогра┐. Лише млосне зiтхання б'║ться об мурованi стiни, i тоне в лазуровiй глибинi дiвоча печаль. 15 Настав час походiв. У 1806 роцi Туреччина оголосила вiйну Росi┐, щоб повернути пiд владу султана Крим i захопити Грузiю. Вiйна не була несподiванкою. Туреччина чекала нагоди поправити свiй престиж, втрачений вiд поразок у попереднiх вiйнах. Наполеонiвська дипломатiя штовхала султана на вiйну з Росi║ю. З проголошенням Наполеона iмператором Францi┐ в 1804 роцi та пiсля блискучо┐ його перемоги в 1805 роцi пiд Аустерлiцем над австрiйською армi║ю, пiдтриманою росiйськими вiйськами, полiтична атмосфера наснажувалась во║нними грозами. З оголошенням вiйни Котляревського було направлено на фронт з наданням йому звання штабс-капiтана. Звiльнившись вiд казармено┐ одноманiтностi, вiн прибув у штаб командуючого корпусом генерала Мей║ндорфа i залишився тут ад'ютантом з дорученням вести щоденник во║нних дiй. Змiна ця нiби кайдани зняла з душi... У штаб-квартирi на березi Днiстра вiдбувалась консультативна нарада штабних офiцерiв. На стiнi висiла розгорнута карта Молдавi┐ i Валахi┐, позначена де-не-де маленькими паперовими прапорцями. Старий генерал, командир корпусу, говорив стисло: - Наше завдання - швидко переправитися через Днiстер, а потiм... Вiн показав двi крапки, позначенi прапорцями. - Бендери, Iзма┐л! Тут головнi скупчення ворожих сил. Вдалим форсуванням Днiстра забезпечимо оточення турецько┐ фортецi Бендери i падiння ┐┐. Використа║мо в цьому бойовий досвiд Суворова. Далi - Iзма┐л. Цей твердий горiх треба розкусити добрими зубами. Першокласна фортеця збудована французькими iнженерами. Коли ┐┐ штурмував Суворов у 1790 - 1791 роках, то на одинадцяти бастiонах стояло двiстi шiстдесят ворожих гармат, i пiд командуванням Айдозоле-Махмет-пашi захищав фортецю гарнiзон з вiдбiрних турецьких частин у кiлькостi тридцяти п'яти тисяч воякiв. Суворов вирiшив перейти вiд облоги до штурмово┐ тактики. Шiстсот росiйських гармат, виставлених проти Iзма┐ла, примусили замовкнути турецькi бастiони. А потiм раптовий штурм, рукопашний бiй i переможне "ура". Тодi вiдзначилась команда Кутузова, i Суворов призначив його комендантом фортецi. Перевiвши дух, подумавши, Мей║ндорф продовжував: - Не гiрше озбро║но Iзма┐л i тепер. До того ж турки мають консультантiв вiд Наполеона Бонапарта. При цьому генерал пiднiс руку, пiдкресливши значимiсть прославленого у той час полководця. - Зруйнований Iзма┐л у наших руках був недовго. По Ясському договору 1791 року його повернуто Туреччинi. За цi п'ятнадцять лiт Туреччина вiдновила i модернiзувала фортецю. Ми повиннi розумiти важливiсть i складнiсть нашого завдання. Примруживши жвавi очi, генерал окинув поглядом присутнiх. - Якi ║ запитання? Прошу штабс-капiтана Котляревського. - Вiдомо, що пiд час штурму Iзма┐ла Суворовим велику роль вiдiграло Чорноморське козацьке вiйсько. Тодi прославився кошовий Антон Головатий, командуючи козацькою флотилi║ю та пiхотою. Чи ║ намiр командування використати i в цiй вiйнi козацькi частини. Я маю на увазi козакiв Задунайсько┐ Сiчi. Запитання штабс-капiтана змусило генерала на хвилину замислитись. Вiн подивився на карту, потiм вiдповiв: - Так... Чорноморське козацьке вiйсько виявило свою хоробрiсть у взяттi Iзма┐ла. Вiдомо, що козацька флотилiя пiд Iзма┐лом за стратегiчними маневрами Головатого вписала геро┐чнi сторiнки морського бою. Про цi подвиги мiг би багато розповiсти тодiшнiй командуючий Чорноморським флотом адмiрал Ушаков. Але це справа iсторi┐... Що ж до практично┐ постановки питання, то використання у вiйнi козакiв Задунайсько┐ Сiчi можливе, якщо на це буде зволення його iмператорсько┐ величностi... Складнiсть поляга║ в тому, що Задунайська Сiч перебува║ пiд зверхнiстю султансько┐ Туреччини. Тут потрiбнi дипломатичнi заходи. Пiдiйшовши знову до карти, командуючий корпусом перевiв розмову на iнше: - Ми пiдходимо до Буджацьких степiв. По шляху до Iзма┐ла ма║мо перейти ┐х. В степах татарськi села. Буджацькi татари войовничi i мають при собi зброю. Мусульманська релiгiя ║дна║ ┐х з турками. Правда, ┐хнi во║води не завжди миряться з султанськими пашами. Нам треба обережно поводитись з буджацькими татарами i повести з ними дипломатичнi переговори. Слiд пам'ятати, що мусульмани вихованi в дусi нетерпимостi до iншо┐ вiри. При кожнiй необережностi до ┐хнiх звича┐в можна натрапити на опiр. Iслам часто штовха║ навiть поодиноких мусульман на фанатичнi виступи... Я наказую бригадировi Катаржi i штабс-капiтану Котляревському пiдготуватися для по┐здки на переговори з во║водою буджацьких татар. Це складна мiсiя. - Радий виконати доручення! - вiдповiв Котляревський. Далi офiцiйна розмова була порушена. Генерал перейшов на дружню бесiду, запитував, давав поради, зосереджуючи увагу на невiдкладностi форсування Днiстра. Незабаром ад'ютант Котляревський записав у журналi во║нних дiй: "15 числа командуючий корпусом прибув зi сво┐м штабом у Дубосари, де передбачено було головним начальником вiйськ генералом кавалерi┐ i кавалером Мiхельсоном, пiсля наведення через рiку Днiстр моста, переправитися вiйськам на молдавську сторону..." А 21 листопада при розгорнутому описi подiй занотовано: "Головна квартира командуючого визначена за Днiстром у селi Телицi на вiдстанi од Бендер у 25 верстах". Через три днi в журналi Котляревський описав похiдне розташування частин росiйсько┐ армi┐ з висновками: "Таким чином Бендерська фортеця взята без всякого кровопролиття. Паша про ┐┐ захоплення довiдався тодi, коли росiйськi вiйська зненацька захопили вал, батаре┐, вулицi та ворота, i всюди, де треба, встановили пости й караули". З падiнням Бендер турецькi вiйська вiдiйшли до Iзма┐ла, де були зосередженi головнi ┐хнi сили. Росiйська армiя без бо┐в просувалася на пiвдень, ввiйшла в Буджацькi степи. В татарських селах було понад 30 тисяч озбро║них або готових носити зброю. Турки сподiвалися на опiр буджакiв росiйському вiйську. Перед командуванням постало завдання: або силою розiгнати татарськi озбро║нi ватаги, або привернути ┐х на свiй бiк. Час вимагав дiяти негайно. Рiшення штабу ад'ютант Котляревський занотував 2 грудня 1806 року: "Протягом минулих днiв пiсля здобуття фортецi Бендери командуючий корпусом, окрiм встановлення внутрiшнього в фортецi порядку та доставки вiйськам потрiбного продовольства, спрямовуючи сво┐ види на Iзма┐л, велику мав турботу, щоб схилити буджацьких татар на бiк Росi┐. Татарськi начальники i найповажнiшi родом вагалися приймати дружелюбно росiйськi вiйська. Командуючий корпусом запропонував бригадиру Катаржi ┐хати в Татарiю з ад'ютантом командуючого штабс-капiтаном Котляревським, взявши з собою перекладача, i переконувати татарських старшин про прийняття миролюбивих пропозицiй, обiцяючи ┐м дружбу i лише вигоди вiд росiйських вiйськ, якщо вони будуть приязними до Росi┐ та дотримають спокою при переходi вiйськ через ┐хнi землi. Бригадир Катаржi i ад'ютант Котляревський, не щадячи себе для користi сво║┐ вiтчизни, без найменших вагань погодились на пропозицiю i, одержавши вiд командуючого настанови, вiдбули в Татарiю". 16 Стояли золотi днi запiзнiло┐ пiвденно┐ осенi. Шелестiла пiд копитами коней прибита легкими заморозками тирса та порудiлий придорожнiй спориш. Часом випурхне з ковилових кущiв сполоханий птах i сколихне степову тишу. Нiби в зачарованому маревi розкинулась придунайська далечiнь, повита сизою iмлою. Дзвенiли вiдiгрiтi пiд легким промiнням сонця коники-цвiркунцi, розсiвали ледве вловимi настороженим вухом срiбнi передзвони, вiтаючи вершникiв. Степова дорiжка губилася серед сухих похилених трав. На обрi┐ показалася бiла димова смуга. Злегка запахло терпким згаром. Зупинили потомлених коней. Ненапованi до пiвдня, вони стоячи дрiмали. - Нiби хтось люльку десь закурив, - пожартував Котляревський. - Коли б вiд цього курива не закрутились нашi голови, - вiдповiв Катаржi. - Не первина нам iз жару в полум'я попадати, - продовжував жартувати штабс-капiтан. Тим часом димова смуга поволi розвiялась i щезла, а замiсть не┐ показався кiнний роз'┐зд. Офiцери не сходили з коней, спостерiгали. Конi насторожили вуха, розширили нiздрi, нiби вiдчуваючи небезпеку. Мертву тишу порушували комахи, що нiби повисли на скiсних променях померклого сонця. - Очевидно, татарський роз'┐зд, - дiйшов висновку Катаржi. - По лементу та кольоровому вбраннi можна думати, що дiйсно татарська ватага, - зауважив Котляревський. - Не будемо ж драла давати, ┐дьмо назустрiч! - торкнув острогами коня i викинув бiлий прапорець. Вершники, озбро║нi рушницями, шаблями, ятаганами, оточили офiцерiв, якi через перекладача привiталися. Татари лементували, розмахували руками, збро║ю. В лементi можна було розiбрати слова: - Аллах... Султан... Рус... Iзма┐л... Частина вершникiв посходила з коней. Присадкуватi постави, круглi голови, вкритi мохнатими кучмами та чалмами, скiсно прорiзанi примруженi очi, - все це надавало ┐м вигляду степових тигрiв, що натрапили на здобич. Але в Iвана Петровича не сходила з лиця добродушна усмiшка. А кривуляста його шабля при боцi сво┐ми срiбними iскрами магiчно впливала на татар, приковуючи ┐хню увагу. Вони рушили супроводити офiцерiв у мiстечко Каушане до во║води Агаси. Бригадир Катаржi похмуро спостерiгав, кинувши Котляревському: - Будь готовий до несподiванок... - Несподiванку треба попереджувати несподiванкою. Для цього треба козацьку кебету мати та добре все на ус мотати, - вiдповiв Котляревський. Потiм вiн пробував жартувати з татарами i навiть по дорозi до Каушане тихо наспiвував. Татари вважали, що вiн молиться, благаючи спасiння, i через перекладача передали, що аллах таких молитв не прийма║. Вузька вулиця в Каушане вела до мечетi з невисоким мiнаретом. Поруч будинок во║води, який вiдрiзнявся вiд iнших будiвель розмiром i рiзьбленими дверима та вiконницями. У мечетi вiдбувалось служiння аллаховi. Во║вода Агаси щиро молився. Тому довелося посланцям зачекати, доки закiнчиться служба в мечетi. Нарештi з'явився во║вода в супроводi кiлькох слуг, озбро║них шаблями i пiстолями. Вигляд його був похмурий i злий. Очевидно, нiчого доброго вiн не вимолив у аллаха. Незабаром Агаси прийняв посланцiв росiйсько┐ армi┐ у сво║му будинку. Стiни й пiдлога просторо┐ кiмнати, де приймав во║вода, були оздобленi багатими килимами. На них розвiшана зброя, татарськi нацiональнi музичнi iнструменти, i серед них самотньо чомусь-то висiла звичайна скрипка, що одразу впала у вiчi Котляревському, Одягнений у червоний, розшитий золотом чекмень во║вода зустрiв суворим поглядом посланцiв, але зробив жест, запрошуючи ┐х сiсти. - Чолом свiтлому во║водi Агаси вiд штабу росiйсько┐ армi┐. Ми прибули засвiдчити буджацьким татарам приязнь i повагу. Росiйська армiя не йде вiйною на буджацькi села. Ми хочемо вступити в них не як завойовники, а як друзi. Всi збитки, що можуть понести татари вiд стоянок наших частин, зобов'язу║мося сплачувати золотом. Во║вода Агаси уважно, але похмуро вислухав бригадира Катаржi. - Буджацькi татари хочуть зберегти сво║ самоврядування, повагу до сво║┐ вiри i звича┐в. Буджацькi татари не складуть сво║┐ збро┐! Буджацькi татари не промiняють волi нi на багатства турецького султана, нi на обiцянки росiйських генералiв. Ми будемо збро║ю боронити свою волю i войовничу честь наших хоробрих предкiв! Аллах береже мусульманiв, що не порушують законiв священного корана. - Ми прибули вести розмову як вiльнi з вiльними, - почав бригадир Катаржi. - У коранi записано, що воля вимiрю║ться шаблями! - вигукнув татарський во║вода i звiвся iз стiльця. - Вам нема вигоди мiрятися з нашими шаблями, бо в нас багато ║ гострих шабель, - зауважив Катаржi, теж пiдiймаючись iз стiльця. Розгнiваний во║вода подав знак рукою, i наперед вибiг з оголеною шаблею татарський во┐н. - За волю позмагаймося на шаблях! - гукнув во║вода. Татарин ступив кiлька крокiв i занiс шаблю над Котляревським, який встиг уже оголити i свою кривулясту подругу. Схрещенi шаблi дзвенiли, мов струни, звивались гадюками, розсипаючи iскри, якi чимраз пломенистiше запалювали очi во║води Агаси. Бригадир Катаржi понуро стояв, не зводячи запитливого погляду з во║води. Скрегiт схрещених шабель раптово обiрвався пронизливим зичанням. Половина шаблi татарського во┐на закружляла кажаном у повiтрi i впала до нiг во║води. Вiн пiдняв руку. Важко дихаючи, Котляревський опустив шаблю. Татарський во┐н брязнув об землю обрубком сво║┐ шаблi. Минула хвилина напружено┐ мовчанки. Котляревський ступив крок уперед, тримаючи обома руками розпечене лезо шаблi, де красувались викарбуванi слова: "Добув перемогу - поверни переможеному". Ще крок - i шаблю пiднiс во║водi Агаси. Тремтячими руками во║вода взяв шаблю. У нього загорiлись очi, бо пiзнав у шаблi якiсь дорогi для татарина ознаки. Це несподiвано вразило Агаси, i вiн знову запросив офiцерiв сiсти. Ще оглянув шаблю, i на устах промайнула задоволена усмiшка. Тепер вiн змiнив тон сво║┐ розмови. - Буджацькi татари приймають подарунок i враженi вашим лицарством. Зав'язалась поважна розмова. - Буджацькi татари хочуть безборонне торгувати в мiстах i селах вашо┐ кра┐ни, - вимагав Агаси. - Буджацькi татари вимагають поважати закони корана. - Ми запевня║мо буджацьких татар у цiлковитiй повазi до корана. Будемо оберiгати вашi права i звича┐, - вiдповiдав Катаржi. Дивлячись на обстановку кiмнати, Котляревський дiйшов до висновку, що во║вода зна║ться не тiльки на збро┐, а й на музицi. Його непоко┐ла скрипка, що висiла на стiнi. Пiд час походiв якось затьмарилася пристрасть до скрипки, а тут, перед очима, вона нiби просить заграти якусь мелодiю. Пригадавши татарський народний мотив, що знав його ще з семiнарi┐, Котляревський, користуючись добрим гумором во║води, попросив дозволу заграти на скрипцi. Во║вода здивовано, але схвально хитнув головою. Швидко полились звуки мелодi┐, яка припала до серця во║водi, i вiн у такт хитав головою. Обличчя його ще бiльше прояснiло. Вiн промовив: - Хоробрий лицар умi║ поважати нашi звича┐ i розумi║ душу татарина... - А потiм дiловим тоном додав: - На знак нашо┐ доброзичливостi посилаю до штабу росiйсько┐ армi┐ сво┐х аманатiв... Iван Петрович повертався вiд буджацьких татар з таким настро║м, нiби брав участь у походi Ене║во┐ ватаги. А коли посланцi прибули в штаб i привели татарських аманатiв, генерал Мей║ндорф, заслухавши звiт, зауважив: - Ви, панове офiцери, здобули бiльшу перемогу, нiж могла збро║ю добути ┐┐ цiла дивiзiя. Мають одержати нагороди бригадир Катаржi i штабс-капiтан Котляревський за безстрашнiсть i кмiтливiсть. 17 Чарувала душу поета краса придунайських просторiв iз скiфськими могилами, гаями, вкритими пiзньою осiнньою позолотою. При нагодi Котляревський ви┐здив на конi в степ, попускав поводи, слухав мелодiю безмежностi... Через степ виднi║ться смуга - то пролягав тут колись шлях до моря. На нiй i трава iнша. Видiля║ться порудiла гармала[1], що темнокриле росте на солончакуватому грунтi примор'я. Вiд моря занесло ┐┐ сюди за возами, з яких чимало повитрушувалось солi. От i знайшла рослина солоний грунт. А може, ще зрошений вiн i слiзьми укра┐нських невiльниць, яких гнали у ясир татарськi та турецькi людолови. Хто розповiсть про це? На могилi сонно куня║, нiби оберiгаючи той давнiй шлях, мовчазна кам'яна баба - скiфський прабог. Дивиться вона сво┐ми вивiтреними очима на схiд сонця. А навколо розгорнулася степово┐ далi безмежна голубiнь. В нiй уява малю║ картини... Ось несуться, здiймаючи куряву, хижi шукачi здобичi й привiлля, виловлюють табуни диких коней. Не раз пiддавалися вогню i мечу степи Причорномор'я. Проходили столiття, i обжилi таборища скiфiв завойовували племена сарматiв. ┐х перемагали готи i гунни. Завдавав тут спустошення i завойовницький меч Аттiли, який вiв косооких гуннiв на грабунки степових скотарiв. Проходили ще часи, i в степове привiлля принесли хлiборобську працю слов'янськi племена. Вони зiтнулися з хижими племенами войовничих кочiвникiв, що живилися набiгами та грабунками. Сутички з хозарами, печснiгами, половцями, боротьба з татаро-монголами складають велику передiсторiю' слов'янського свiту. Слов янин - хлiбороб, скотар, мисливець, риболов i во┐н - ставав твердою ногою на Дуна┐, Днiстрi, Днiпрi, на Дiнцi i Дону. Вiн перенiс бiдування вiд татарсько┐ орди i прокладав шляхи через Дике поле до моря, а рiками - до Вiзантi┐. Шепче нескiнченну казку в сво║му шумовиннi степова тирса, постелена сизокрилими звоями, i, нiби прислухаючись до не┐, скнi║ на могилi мовчазна кам'яна фiгура - скiфський прабог. Щоб розвiяти думи, хочеться гукнути на повний голос: "Люди! Люди! Де ви, люди?!" I щоб гук той рознiсся з вiтрами - буйними володарями степу, що тисячолiттями оббивають ту кам'яну бабу на могилi, а вона сто┐ть обвiтрена i хова║ та║мницi у сво┐й безмовностi. Хочеться заговорити до кам'яного прабога, запитати про та║мницi сивих вiкiв, що крилися в повенi сонячного свiту, непiдвладного людським законам. "Люди! Люди! Де ви, люди?!" Зда║ться, що таки прокинулася вiд давнього сну скiфська статуя на могилi. Нiби обiзвалася... Нiби линуть вiд не┐ якiсь живi звуки. Навiть кiнь нашорошив вуха i пiдняв розширенi нiздрi. "Що це - чари? - промайнула думка. - Нiби линуть звуки сопiлки?" Ще наблизився. Кiнь, форкаючи, сторожко пiдступав до кам'яного iдола. Зупинив коня. Прислухався. Так, виразно звучить рiдна мелодiя сопiлки. Ще наблизився i побачив, що в затишку од вiтру за кам'яною фiгурою на могилi сидить чабан i гра║ на сопiлцi. За могилою паслася отара овець. Раптом кiнь почав задкувати, став дибки. На стежцi до кам'яно┐ баби лежала, звившись у клубок, змiя. Вона пiдвела голову, засичала, нiби перегороджуючи шлях до чабана. Побачивши вершника, чабан перестав награвати, звiвся, зняв кудлату шапку, пiшов назустрiч, привiтався: - Будьте здоровi з понедiлком! - Ти людина чи чарiвник? - запитав вершник, дивлячись на змiю. - Не бiйтеся, пане. Не та змiя, що повзе по землi, а та, що заповза║ в душу людини. Почувши рiдну мову, вражений такою несподiваною зустрiччю, Iван Петрович сплигнув iз сiдла. Чабан видався охочий на розмови. Вiн розповiв, що не тiльки в Добруджi поселились запорожцi, а ║ й такi, що чабанують по сей бiк Дунаю. - А в Дуна║вцi ║ i козацька рада, обирають старших, - повiдомив чабан. - Як же вам пiд турком живеться? - Не питайте, пане... Турок, звiсно, бусурман. Важко з ним дiйти до згоди. А от волохи та болгари, то цi звичайнiшi. Деякi нашi подружилися з болгарками, однi║┐ ж вiри. - А чого не поверта║тесь на Укра┐ну? - Та як повертатися, коли кожного тижня хтось тiка║ звiдти сюди, бо там, кажуть, тяжке крiпацьке ярмо накидають на нашого брата. - А тут хiба ярма нема? - Та воно й тут... - Подумавши, чабан додав, витягаючи з кишенi сопiлку: - А хочеться в рiдний край. Оце тiльки рiдна пiсня i тiшить думку. Полилася мелодiя - проста, задушевна. Нiби тривожний клич чайки обзивався, перегукуючись iз гудiнням вiтру. I чулося в тiй мелодi┐, як ча║чка вивела дiток при битiй дорозi, як чумаченьки йшли, чайку забрали, посиротили ча║нят. Пiд час награвання змiя пiдвела голову, нiби прислухалася до скиглiння сопiлки. - Отаке-то, - промовив чабан, опускаючи сопiлку, i, дивлячись на змiю, продовжував: - А це мiй гiсть. Навiть коли заповзе десь, то треба лише заграти на сопiлцi, зараз приповза║. Користь приносить. Спокiйнiше дрiма║ться, коли вона сторожить тут i розгонить надокучливих комарiв круг мене. За те я ┐┐ молоком частую... Вона мою самотнiсть розважа║... - Дивний i цiкавий ти чоловiк, - промовив Iван Петрович. - Я чоловiк звичайний. А от чи чули ви про волоха Тудора Владимиреску? Той умi║ зачаровувати. А правильний i добрий чоловiк. У багатi┐в забира║, а бiдним розда║. Про нього й пiснi складають. Збира║ навколо себе смiливцiв-побратимiв, гуля║ з ними по байраках i лiсах, завда║ страху волоським боярам та турецькiй стражi. Прийма║ i наших у свою ватагу. Притишеним голосом, яким розповiдають та║мницю, чабан продовжував: - Ви чоловiк наш, рiдний, по мовi чую i по очах бачу... Скажу, що задунайськi сiчовики братаються з ним. - А сюди не навiдуються сiчовики? - Бува║... Переправляють через Дунай втiкачiв. Але це тiльки до рiздвяних свят. Пiзнiше пообмерзають береги. Тодi важко переправлятися. Падали разом з туманом сутiнки на землю, коли розставалися. Вiд'┐хавши вiд могили, вершник зупинив коня, прислухався, як не вгавала сопiлка, голосила, нiби подiляла сво┐ жалощi з шелестом степових трав. Взявши коня в остроги, пiдiбравши поводи, понiсся вершник шляхом, а в думках його бринiла чабанська мелодiя i тiшила серце невимовними чарами, наповнювала його новими почуттями, що ║днають у людинi гомiн столiть з одвiчною красою землi. В штабi Котляревський доповiв про свою розвiдку i висловив думку про можливiсть використати задунайських сiчовикiв для прискореного форсування Дунаю. 18 Хотiлося зблизька глянути на прославлений у пiснях тихий Дунай. Iван Петрович тiшив себе думкою привiтатися з його голубими хвилями. Поруч з ним ┐хав гонець. Обидва вершники наблизилися до могили з кам'яною бабою. Але на цей раз скiфський кам'яний прабог мовчанкою зустрiв гостей. По┐хали далi, прислухаючись. Нарештi знайомi звуки чабансько┐ мелодi┐ почулися на цей раз вiд покрученого вiтрами явора. Тут вiдбулася зустрiч iз знайомим чабаном. - Ви знову навiстили нас, добродiю? - привiтно обiзвався чабан. - Так, добрий земляче! Хочу, щоб ти допомiг нам зустрiтись iз задунайськими сiчовиками. Чабан нижче насунув на лоба шапку, витяг з торби окра║ць хлiба, почав грпзти i роздумувати... - Можна, - промовив нарештi. - Вас дво║... Це добре, що небагато. Тiльки треба без коней i надягти простi чабанськi кобеняки поверх мундирiв. Тут недалеко в куренi ║ у мене такий припас. Там залишимо коней. У чабанському куренi напилися води, одягли сiряки, натягли на себе чабанськi шапки й пiшли. Чабан iшов попереду стежкою, яка вела в густi чагарники. Час вiд часу вiн зупинявсь, прислухався. - Вже недалеко берег. Чую, як запахла дунайська вода, - обiзвався чабан. Далi витяг сопiлку i заграв. Потiм замовк, прислухався. - Нiкого не чути, - промовив, - пiдемо далi... Знову зупинився, заграв на сопiлцi. Далеко десь почувся клич: - Пугу! Пугу!.. - Ага... То озиваються нашi. Пiдемо далi. Знову заграв, i знову почулося вже ближче: - Пугу! Пугу! - Ходiмте швидше, - промовив чабан i вивiв на галявину. Дорiжка слалася до берега Дунаю. Пастух продовжував награвати на сопiлцi. На березi стояли широкi рибальськi човни. Бiля них поралося шiсть дужих чоловiкiв. Серед них один видiлявся сво┐м зростом. - Це нашi задунайськi сiчовики, - сказав чабан. - Кого це ти нам привiв, Омельку? - Говорiть тепер самi, - звернувся до Iвана Петровича чабан. - Добрий вечiр, добрi люде! Яка воно вода в цьому Дуна┐? -_ _Диви... То це наш чоловiк. I оворить по-козацькому. Звiдки родом? - З Полтавщини! - О, з нашо┐ рiдно┐ Полтавщини? Дужий задуна║ць весь час пильно придивлявся до Котляревського. - Ми десь, мабуть, зустрiчалися? - запитав Iван Петрович. - Якщо пiзна║те пiсню, то зустрiчалися. Гомiн, гомiн по дiбровi... - Так! Пiзнаю! - Цебто пiзна║те Семена Битого з Турба┐в? - Пiзнаю! Добре пiзнаю i пригадую той вечiр бiля корчми! - Отож кажуть: "Гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком зустрiчаються". Яка ж доля занесла сюди? - Та доля, що перекотиполем котить людину до Дунаю. - Може, вiйна пригнала? Кажiть смiливо правду. Нiхто не видасть. Це мо┐ давнi побратими. Разом пробиралися за Дунай волю шукати. - Знайшли ┐┐? - стримано запитав Iван Петрович. - Втрачати волю легше, нiж шукати ┐┐, - мовив, похиливши голову, Семен. Тим часом один з його побратимiв пiдiйшов упритул до прибульця, вдивлявся в його обличчя, вимiряв поглядом з голови до нiг, нарештi промовив: - То ви ж, мосьпане, награвали на скрипцi вiдхiдно┐ на Полтавському шляху бiля корчми, коли ми лагодились у мандри. Ех! Закаблукам лиха дам! - радiючи, затанцював, як i при першiй зустрiчi. - Так, братове, - мовив Котляревський. - Свiт широкий, а бурлацькi шляхи сходяться на ньому. - Шляхи сходяться. А нашому брату сiромi тiсно на них. Всюди зустрiча║ й проводжа║ нас лихо, злиднямиобсиджене. Живемо за Дуна║м та погляда║мо на рiдний берег. Тiшимо себе сподiванками, може, лихе крiпацтво там минеться. Оце назбиралися ватаги лихотерпцiв зустрiти вiйсько, що йде на туркiв. Закортiло сво┐х людей побачити, бо нестерпно бути пiд владою бусурманiв, - спохмурнiвши, мовив Семен. - Хочеться i мову рiдну почути та й пiсню разом заспiвати, - додав iнший. - Ми радi при║днатися до того вiйська, щоб iржу зiгнати з наших щабель, - обiзвався пристаркуватий задуна║ць. - То вважайте, що ви вже зустрiлися з цим вiйськом... Хоч з одним його во┐ном. - Ось хто ти такий. А ми дивимося, що в простiй сiрячинi... Iван Петрович скинув шапку, вiдгорнув полу сiрячини, i всi побачили на ньому вiйськову форму. - Ми радi цiй зустрiчi, - продовжував Семен Битий. - Давно чека║мо на таку нагоду. На березi Дунаю зiбралося багато сiчовикiв, що виступають проти турецько┐ зверхностi i ненавидять султанських яничарiв. - То даваймо брататися, славнi лицарi Задунайсько┐ Сiчi! - Запрошу║мо до наших куренiв. - Вирушаймо, братове! Iван Петрович наказав гiнцевi повернутися до штабу, повiдомити про мiсце зустрiчi з задунайськими запорожцями, а завтра на цьому ж мiсцi чекати нових повiдомлень. Сам сiв iз задунайцями в човен. Пiд дужими ударами весел човен помчав по Дунаю. - Тут можна й пiсню затягти, - промовив Семен i почав: Розлилися крутi бережечки Гей, гей, по роздоллi... Пiсню пiдхопили iншi голоси: Гей, гей, по роздоллi; Пожурились славнi козаченьки Гей, гей, у неволi. Спiвав iз сiчовиками й Iван Петрович. Хвилi закружляли чорним гайворонням, пiною билися об човен i котили пiсню широку, як Дунай. Здавалося, що нема тако┐ сили, перед якою могла б зупинитися людина з рiдною пiснею у сво║му серцi, з почуттям вiрного побратимства. Червонястi вiдблиски заходу обливали гребцiв, i вони здавалися казковими героями, виплеканими в мрiях поета про смiливих троянцiв, що завжди у хвилини душевно┐ тривоги з'являлися до нього в гостi. Лягали вже сутiнки, коли припалилися до правого берега. Тихо. Тiльки хвиля плеще, лоскоче кiлька човнiв на самотньому березi. Аж ось сколихнулася тиша, i по Дунаю покотилося дуже: "Пугу!" То Семен Битий подав звiстку. Швидко з хащiв почали виринати озбро║нi люди. - Гостя привiз! - гукнув Семен. На березi скупчилися сiчовики. Довiдавшись про прiзвище гостя, один з ватаги запитав: - Чи не той Котляревський, що про нас написав книгу... "Енеiдою" зветься. Тут ║ такий втiкач-бурсак, що чита║ нам i потiша║. Доладна книга. Наче про нашi мандри та пригоди описано. Iван Петрович, здивований такою розмовою, скромно вiдповiв: - Якщо не цура║тесь Iвана Котляревського, то це буду я, що жартома написав книгу... Та не закiнчив ще ┐┐. Хтось з гурту обiзвався: Еней був парубок моторний I хлопець хоть куди козак... - Такого б нам за отамана! А то лише рибу ловимо, тютюн товчемо та нужу б'║мо. Аж занудило вже... Цiлою ватагою обсiли задунайцi вогнище. Здебiльше це була козацька голота - пiшаниця та тi, що ловили рибу в отамана Iвана Губи. Були й кiннi козаки. Серед гурту видiлялися сивугани, що знали Залiзняка i Гонту. До голосу досвiдчених у життi лiтнiх побратимiв прислухалися молодi, поступаючись у тiсному колi, коли сiдали ┐сти галушки та печену рибу. Прибулому гостю вiдвели теж шанобливе мiсце. Поруч нього Семен Битий повiв розмову про задунайських бiдакiв: - Отож, вiдгукнулася наша сiрома, щоб виступити проти турецьких найманцiв та лютих яничарiв. Ми заодно з волохами-бiдарями, що прислухаються до голосу свого ватажка Тудора Владимиреску. Слава про нього пiшла по волоськiй землi, бо виступа║ проти багатi┐в, румунських бояр, жандармiв. Навiть пiснi про нього спiвають, як про того Степана Разiна. А добра душа, товариська у славетного волоха. Носить на собi високу волоську чорну шапку, а свита звичайна, як у хлiбороба. - Так розповiда║ш, Семене, нiби зустрiчався з ним, - зацiкавився розповiддю Котляревський. - Авжеж зустрiчався, бо ходив i до волохiв шукати . правду. Ватажок волосько┐ сiроми всiх заклика║ боротися за волю. Чутка пiшла, що досить бiдаковi прибути до ньо-,го в табiр з однi║ю вуздечкою, то до не┐ знайде Тудор неабиякого коня. - Та не кожному, мабуть, доста║ться така ласка, - обiзвався похилий задуна║ць. - У кожного своя доля, - продовжив розповiдь Семен. - Зустрiвся я з Тудором, коли вiн свою ватагу назбирав для походу. Розпитав мене, зв