Iван Пiльгук. Пiсню сну║ Черемош ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ "Осип-Юрiй Федькович - се, безперечно, одна з найоригiнальнiших фiзiономiй в нашiй лiтературi. Так i зда║ться, що природа гуцульсько┐ землi i гуцульсько┐ породи зложила в ньому що мала найнiжнiшого i найсердечнiшого". Iван Франко "Ще наша зелена Буковина спала тихим сном, ще була недоступним свiтом, забутим закутком Укра┐ни, як нечаяно, гей гiрський соловiй у гiрському лузi, заспiвав могутню пiсню верховинський гуцул i, розбудивши нею сплячих, внiс життя, внiс весну у стулену хату, та й тим зайняв перше мiсце побiч безсмертного Тараса". Марко Черемшина ГЛАВА ПЕРША. ТРЕМБIТА КЛИЧЕ Вiддавна переказують, що до схiд сонця злiтаються з Чорногори найдужчi орли полоскати сво┐ дзьоби i крила в бистринi, де зливаються Бiлий i Чорний Черемошi, несучи водогра┐, щоб химерними закрутинами обiймати задумливi гуцульськi гори. Шумить, нурту║ i пiниться вiн, як оскаженiлий, розпорошу║ дрiбнi бризки, б'ючись об камiння, нестримним плином перекочу║ через холоднi брили, несамовито вирива║ться з тiсних скелястих лещат i повiльним розливом заповню║ низовини, обрамленi ошатною габою густолисто┐ калини. Про що шепочуть шумовiйнi хвилi? Якi та║мницi хова║ в собi незмовкна мелодiя невидимих струн зачаровано┐ арфи? Яку пiсню награ║ вона, де ┐┐ початок i кiнець? Серцем пiзнавати ┐┐ бездонне глибоку печаль i коломийково-грайливе роздолля - така вдача гуцула, що увiбрав у свою мову та пiсню голос рiдно┐ рiки, ┐┐ барви й вигадливi несподiванки. Не спинити бунтiвливого виру нi в негоду, нi в ясну днину. Жарту║ i тоскно зiтха║ вiн, оспiваний i легендами повитий. Ватаг, пiдiймаючись на полонину, зупиниться над Черемошем, замилу║ться його плином. А коли доля закине буковинця десь далеко вiд Карпат, то довго в його душi дзвенiтиме зваблива симфонiя рiдно┐ рiки. Розповiсть вiн про не┐ i внукам сво┐м, а може, й проспiва║ коломийку, пригадуючи, як на затишному березi позбираються легiнi, - Озмуть сво┐ трембiточки Та й затрембiтають... Сну║ одвiчну пiсню Черемош, а ┐┐ вiдгомiн запада║ в дув наповнюючи почуттями, яких не змити хвилями часу... Погожого дня бiля Сокiльсько┐ скелi зупинився мандрiвний легiнь, задивившись на бурхливi водогра┐. Збуджене його молоде обличчя крило в собi та║мницю. На верхнiй губi ледь-ледь пробивалися волосинки. Звичайна гуцульська ноша' свiдчила, хто вiн: киптарик не прикрашено дармовисами 2, побляклi вiд сонця кольоровi гачi3, добре топтанi постоли остругвами 4, як для дороги, пов'язанi, крисаня 5, як водиться, оздоблена павиним пером, що торка║ться аж до кучерявого темно-каштанового непричесаного волосся. Замiсть бартки 6 тримав у руцi фло║ру 7, поклавши бiля нiг подорожнi, припорошенi пилом бесаги 8. 1 Одяг. 2 Оздоблення. 3 Штани. 4 Ремiнцi для постолiв. 5 Гуцульський капелюх. 6 Топiрець. 7 Сопiлка. 8 Двi з'║днанi мiж собою торби, якi носять, перекинувши через плече. Таких парубчакiв завжди можна зустрiти на березi Черемошу. Але цей дечим вiдрiзнявся вiд iнших - вираз його карих очей задумливий i палкий, в зблiдлому обличчi свiтилися гiднiсть i смiливiсть, наче вiн тi║ю фло║рою може орудувати краще, нiж барткою, i не поступиться перед зустрiлим якимось лиходi║м. Про це говорили i рiвна постава та мiцна рука. Стояв легiнь, наче пригадував щось, збираючи докупи , думки, як той, хто зна║, що людська втiха з прикрощами i ходять по свiту. Здавалося, разом з ним насторожилися й навколишнi гiрськi далi, вкритi прозорим серпанком. Якийсь неспокiй заповзав йому в душу i тужавiв роздумами. Знявши крисаню, видер iз не┐ павине перо й пустив за течi║ю, дивлячись, як воно закружляло, пiрнуло пiд хвилi i знову виринуло. Наче тепло огорнуло враз - усмiхнувся й поправив на головi розкуйовдженого чуба. Може, пригадалось юнаковi, як вiн хлопчиком пускав на воду пiр'ячко, бавлячись на березi рiдно┐ Путилiвки? А може, ще якiсь пригоди заронили сердечний неспокiй. Та найбiльше, мабуть, бентежить його та одвiчна пiсня, що ┐┐ сну║ Черемош. Наче голос рiдно┐ матерi вчува║ться в нiй. Такий вiн звабливий, пестливо прозорий, як та дрiбна хвиля, повита веселкою. I такий сумний, нiби скорбота матерi, що випроводжа║ сина в далекi свiти. Пiзнавав ┐┐ голос, як колись: - Осипку, Осипку! Ти вже прокинувся, рiдненький? Оглянувся навколо. Нiкого нема. Тiльки вуркотливо стогне течiя, а за нею повiнню ринуть спогади дитячих лiт. * * * - Не сплю, нене... Чому зарання стогнуть трембiти? Мо, хто помер? - Або я знаю... Недаром снився клекiт вiрлiв. А нiч була зорешлива. - Анна пильно дивилась у вiкно, прислухаючись до голосу трембiти. Здавна зрiднилась вона з тими звуками: чи хто помре, чи трапиться iнша бiда - на все обзива║ться гуцул голосом трембiти. Тiльки серед цих узгiр'┐в могла народитись вона, де розкиданi вiддаля оселi, зануренi в смерекових далях хутори. Не докличешся ж через долину вiд оселi до оселi, не сповiстиш про якусь наглу подiю - тiльки голосом трембiти можна гукнути до сусiдiв, закликати ┐х для поради. Трембiта стала засобом перегуку, ║днання людей. Навчилася Анна читати звуки трембiти ще з дитячих рокiв, бо то голос рiдних лiсiв i полонин, голос людсько┐ снаги i скарги. Дарма що сама попiвського роду - батько прото║рей з Дихтинця Михайло Ганiцький, але народнi звича┐ були ┐й рiдними, дорогими. Наче вичитувала в голосi трембiти промайнулi роки свого нерадiсного життя. П'ятнадцятирiчною красунею вiддалась за Миколу Дашкевича, придбала за ним восьмеро дiтей... Не раз голосила трембiта, коли доводилось хоронити померлих дiтей. Сумно звучала й при погребаннi першого мужа. Недовго залишалася вдовою, вдруге побралася з шляхтичем Адальбертом Федьковичем-Гординським. Набула й з ним трьох дiток. Цих уже охрещено за католицькими обрядами, з наданням вiдповiдних iмен. Найстаршого назвали Осип-Домiнiк. Отого ж, що зарання не спить, прислуха║ться та матiр запиту║. Навчила Анна й сина читати голос рiдно┐ трембiти. Ось йому вже дев'ять лiт, ходить добувати грамоту далеко, аж до двору родичiв Ганiцьких, бо в рiдному селi Сторонцi-Путиловi нема школи. Батько ж тепер наче запанiв, рiдко коли навiду║ться до двору. Десь за мандатора править. Живе то у Вижницi, то деiнде, наводячи порядки в ма║тках пана Ромашкана. Снувалися довгою волiчкою 9 гадки за голосом трембiти, розсiвали i множили тривогу. Навiть Осипко звiвся з лiжка, та й сестрицi його пiднялися. 9 Нитка з високоякiсно┐ вовни. Що трапилось? Адже гуцул не здiйме трембiти без поважно┐ причини. Чого так зарання кличе вона? Повелося тепер ще й сповiщати трембiтою, коли спостигне якась незвичайна подiя. За однi║ю трембiтою обзивалася друга, третя, четверта. Линули кличнi звуки зi всiх бокiв села. - Що то ║, мамцю? - Осипко вловлював печаль матерi. - Увесь у смутку нинi, Осипку... Тото десь газди збираються, - спокiйний вигляд удавала Анна, а голос злегка затремтiв. Недаремно ж на майдан простують люди - хто пiший, хто на конi, хто нiс бартку, а хто - крiс за плечима. Старший син Iван, а йому вже двадцяток рокiв, зачувши, як церковний дзвiн ударив на сполох, схопив топiрця, якого пильно нагострював напередоднi, накинув киптар та крисаню й миттю вибiг з хати, гукнувши: - То Лук'ян Кобилиця склика║ людей не на похорони, а на весiлля! Анна трохи зблiдла. Тепер вона збагнула, про яке сватання днями торочив Iван, оздоблюючи свою крисаню орлиним пiр'ям. Говорив, що так прикрашалися легiнi у ватазi славного Довбуша. Накинувши на себе що змогла, Анна збентежено вийшла на подвiр'я. - Нене! Я з тобов! - гукнув Осипко, побiгши за матiр'ю. Засновигали дорiжками й стежками люди, виходячи з сво┐х почорнiлих, критих драницями, обставлених грубезним воринням, осель. Iшли суворi й мовчазнi, наче несли свою бiдняцьку нужденнiсть, тяжкий безпросвiток на розсуд громади. Анна, а за нею й Осипко попростували за людьми до майдану, де зiбралася велика гурма народу бiля домiнiкально┐ управи - канцелярi┐. Прибули сюди газди з сусiднiх сiл Русько-Кимполунзько┐ округи. У всiх заклопотаний, збуджений вигляд. Розбурханими хвилями гойдався натовп, ряботiли крисанi, густоволосi кудельцi на головах чоловiкiв. - Депутати прибули! Депутатам дорогу дайте! - почулися голоси. - Най правду говорять депутати, яким законом позагарбували пани нашi лiси, землю, пасовиська! - Чи мають вони патент на те вiд цiсаря? - А ти меш читати тi патенти? - Час би приборкати тих панiв, як правив ┐х бартков Олекса Довбуш! - Правда, дiй його кату! 10 Кала┐ 11 голови пiдняли! 10 Лайка. 11 Бiднота. - Доста вже натерпiлись. Не меш пану вiрити! - Коби чорти живцем у пекло ┐х вхопили! - Киньмо заворуху! Послухаймо депутатiв. - Най Кобилиця скаже! Ще нiколи свого слова не потолочив! Наперед вийшли трембiтарi, стали в три ряди. За плечима в них крiси, бартки. Обiзвались разом трембiти, небо i гори потрясаючи. Наче виливали стогiн пiд'яремно┐ гуцулi┐, зубожiло┐ землi. Ви┐хав на конi перед громадою Лук'ян Кобилиця. Пiднiс бартку догори. Запанувала тиша. Навiть молодицi затамували сво║ хлипання. Кiнь пiд вершником вигравав, не мiг устояти на мiсцi, як перед походом. Гуцули добре знали Лук'яна. Цього разу вiн був рiшучий, гнiвний. Середнього зросту, широкоплечий, з виразними, правильними рисами обличчя, темнi вусики й пiдстрижена борiдка, пронизливi чорнi очi, орлиний нiс. Сво║ю мужньою поставою, владними рухами вiн справляв неабияке враження. Такому б командувати полками, вести народ на звитяги, а не хилитися в крiпацтвi пана Джурджувана. Здавалося, гори й урвища Черемошу випестили й загартували цього смiливого ватажка. - Братове гуцули! Вставайте громадою! Пiдiймайтеся за нашу прадiдiвську правду! Не патентами цiсаря Фердiнанда ┐┐ добувати, не у австрiйського ката - канцлера Меттернiха - випрошувати, не вiд галицiйського губернатора Стадiона сподiватися! Возили ми, обранi вами депутати, скарги до Вiдня. Але там на нашi щирi слова зважають так, як вовки на ягнят. Не до народного голосу прислухаються, а беруть до уваги те, що скажуть пани Ромашкани, Джурджувани, Айво┐, Флондори, Амброзiуси - всi цi п'явки, загарбники нашого добра, даного щедрою природою! - Говори, Лук'яне, говори про харцизяк-шкуролупiв! - Це ж тi, що в баби жебручо┐ хлiб з торби вкрадуть! - Говори, Лук'яне, говори! Ти наш, як ним завжди був! Як Черемош у повiнь нурту║, рушить камiння й дерева, завирувала громада. Пiдiймалися догори крисанi й бартки. - Нашi лiси! - гримiло сотнями голосiв. - Нашi полонини! - Нема моцi того все терпiти! - Цiлий тиждень робимо на пана, а в недiлю ходимо на обрахунки. - Обрахувати би ребра у того Ромашкана та Джурджувана! - Най ще говорить Лук'ян. Добру голову ма║. Кобилиця продовжував промову. Говорив про тяжкi податки й повинностi, що ┐х накладають пани на селян. Кожне його слово западало в серця слухачiв, збуджуючи гнiв. Заколихалася громада, звихрено загомонiли гуцули, готовi виступити грiзною силою. Легiнi стали в коло. Завели пiсню: А ви, хлопцi любi, милi, Хапайтеся за сокири! Острiть коси, острiть вила. Аж так пукне панська жила! Анна, не зводячи очей з Кобилицi, тримала за руку Осипка, слухала. Ущемилося серце матерi, коли побачила сина Iвана в колi легiнiв i почула в пiснi його знайомий голос. А Осипко радiв, що його братик ма║ крiс за плечима, гостру бартку у руцi та добрих побратимiв навколо. * * * Сторонець-Путилiв - село давньо┐ гуцульсько┐ слави. Тут подавали сво┐ кличi опришки, а легенди оповiдають про Довбушевi печери та стежки, якими ходив. Розкидане по узгiр'ях та в долинi Путилiвки, село увiбрало до себе окремi пiдсiлки - Сергi┐, Тороки, Киселицi, Сторонець, ставши найпомiтнiшим в Русько-Кимполунзькiй окрузi, обшири яко┐ сягають аж Бiлого Черемошу. Велике подвiр'я Федьковичiв упира║ться в берег грайливо┐ Путилiвки. Серед двору простора хата, в якiй народився 1834 року Осип. Найбiльше тiшилась ним Анна, плекаючи материнськi сподiванки. По-рiзному вона любила сво┐х синiв. Старший Iван уже вiдбився вiд рiдно┐ хати, часто вируша║ в мандри i тепер ось пристав до Лук'яна Кобилицi, незважаючи на осiнню сльоту, пiшов з ним добувати волю... Кожного ранку виходить Анна на шлях, вдивля║ться, прислухаючись та сподiваючись зустрiти Iвана. Не повертався син. Де його шукати? Кому повiсти про болi материнського серця? Несла свою журбу до хати. Найстарша донька Марiйка розповiдала вже казки та бавила спiваночками Осипка й дволiтню Павлинку. Оце й уся сiм'я в Анни - те мале, а те хворе. Хоч Марiйка вже дiвка, але помочi вiд не┐ мало - нездужа║ на ноги. Зате душа в не┐ чиста, ласкава, спiвуча. Спiва║ так, що й за Путилiвкою чути; добре й на фло║рi гра║. Нагородила цим умiнням Осипка, а найщедрiше дарувала йому гуцульських казок. Уже й сам вiн умiло проказував улюбленi з них - "Як парубок посватав царiвну-дiвку", "Як бiдний вiдiбрав душi з пекла", "Вiйт-лупiй у пеклi"... Найбiльше про Довбуша любив хлопець. Дивувався з того, як смiливий ватаг, добувши собi зачаровану бартку, перемiг на Чорногорi злого Арiдника, а Чорну Бiду загнав у печери. Вибереться Довбуш на високу кичеру 12, погляне на долини, бескеття й пiсню заспiва║. А спуститься в долину - обми║ в Черемошi бартку свою там, де вiрли полощуть дзьоби. Пiдiйме ┐┐ догори - зупинить хмари, i вони надовго зависнуть на карпатських схилах. Розмахне нею - нажене в долини та ущелини дощу. Пiдiйме вiстря догори - викреше блискавку. Ударить нею об землю - громовицею обiзвуться гори, покотиться вiдлуння з печери або потоне в Черемошi. Та ще й чарiвну фло║ру з денцiвкою золотою мав Олекса Довбуш. Задуднить нею - спiвоче царство птахiв обiзветься на той клич, приносячи вiстi йому з верховин i низин. Заховав казковий отаман опришкiв дивну бартку та фло║ру десь у печерi, а може, на днi Черемошу, най смiливi легiнi вiдшукують ┐┐, щоб чинити дивовижнi дiла. А в день народження Олекси сама гра║ та фло║ра - лиш почути ┐┐ або навчитися пiзнати, про що вимовля║ вона та що провiща║. Треба все знати... 12 Гора, поросла лiсом. З думкою про Довбушеву бартку засинав не раз Осипко, наслухавшись оповiдок Марiйчиних. А увi снi шукав той опришкiвський скарб, наче мандрував серед бескеть. Прислухався, як шумить Черемош, снуючи та║мничi вiстi... * * * Одного ранку Осипко почув, як у дворi затурготiла бричка. Глянув у вiкно й крикнув: - Неню! До нас д║дя 13 при┐хав! 13 Батько. Анна вийшла у двiр. Не часто доводилось ┐й тепер зустрiчати Адальберта. Бундючно сходив вiн з брички, тримаючи пiд руку чоловiка в мундирi комiсара. Кiлька вершникiв пов'язали до вориння окульбачених коней. Запросивши в хату прибулих, Адальберт гукнув: - Вiтай i частуй, Анно, дорогих гостей! До нас прибув комiсар. А це його помiчники й лiсничi! Всi прибулi увiйшли в хату, сiли за стiл. Адальберт взяв на руки Павлинку, дав ┐й цукерку, Марiйцi крамну хустку подарував, а Осипковi - якусь нiмецьку книгу. На хвилинку заяснiла радiсть у очах Анни. Вона задивилась на Адальберта. Пiзнавала його наче виточене з мармуру чоло, вилискували чiтко окресленi вилиця i рiвний нiс, розкриллями брови спадали на перенiсся. Хотiла уявити його усмiшку, як колись - у днi щиро┐ втiхи. Осипко, тримаючи подаровану книжку, звернувся до батька: - Д║дю! Менi коби бартку в подарунок! - Бартку?! - перепитав Адальберт. - Еге, бартку... Щоб гостра, гей у Довбуша! - весело подивився на батька i раптово принишк. Адальберт, знiяковiвши, розгнiвався, суворо глянув на Анну. Раптово зникла шляхетна його бундючнiсть. - Так ти навча║ш наших дiтей? Дуже зле, що в домi Гординських мовиться про опришка. То хлопська повадка! - висичав таким тоном, як читають сповiдь ченцi. - Д║дю... - хотiв ще щось мовити Осипко, але Адальберт не слухав, повернувся до гостей, заджерготiв по-нiмецьки, сiвши поруч пана комiсара. Анна не вiдповiла на докiр мужа, не звела очей, лише тихо. зiтхнула й продовжувала заставляти стiл пугарями, приносила з сiней наливку та рiзнi страви. Мовчала, бо добре знала, що краще ┐й не обзиватися. Та про що мала говорити? Думки ┐┐ сповненi гiркоти. Не хотiла перелити ┐┐ i в серце Осипка, який забрався в куток i звiдти запитливо позирав на гостей. Отой облисiлий головний за столом здавався йому схожим на руду диню. А навколо тi║┐ динi нiби обсiли то чорнi, то рижi жуки - i вусачi, й рогачi. Коли диня поверта║ сво┐ в'язи, то жуки теж ворушаться, гудуть. Щось i пахтiло ядуче вiд них, як вiд тих жукiв, що часом збирав у лiсi. Дедалi гомiнкiше гули гостi за столом. Хоч Анна не говорила по-нiмецьки, але мову розумiла. Прислухаючись, вона збентежено сiла осторонь, насторожилась, вловлюючи слова сп'янiлих. У тому варняканнi жiнка вiдчувала не тiльки глупоту, а щось хиже, пiдступне. Нарештi Адальберт обiзвався до не┐: - Анно! Випий i ти чарку перцiвки, шануючи наших гостей. - Най потiм... - не знала, що вiдповiсти. - Пий! - налив Адальберт. Анна взяла пугар, випила. Голова пiшла обертом. Наче гарячим приском обдало ┐┐, коли комiсар почав зачитувати написане на аркушi грубого паперу. Вловлювала слово за словом, хоч i похилила голову, наче в забуттi. "1843 листопада 19... N 21580. Iз донесення обласного комiсара пана Кароля, яке до цього дода║ться, ви дiзна║теся, що спокою i порядку в Русько-Кимполунзькiй окрузi можна досягнути лише з допомогою значно┐ кiлькостi вiйська. Причини заворушення пiдданих у цiй мiсцевостi вiдомi вам з надiсланих актiв..." Кожне зачитуване слово наче вогнем обпiкало Анну. Вона стиснула вуста, щоб не вронити якого слова. Комiсар продовжував читати: "Отже, треба приборкати непокiрних..." Стривожена Анна заслухалась, звелась i, беручи зi столу миску, вронила ┐┐. Докiрливо глянув Адальберт. У тому поглядi можна було прочитати: "Хлопка". Ще щось теревенив комiсар, але Анна далi не вловлювала його слiв. Почувала, як пiдкошуються ноги. Сiла на ослiнчиковi, незважаючи на злобливi позирки Адальберта. Байдуже ┐й до того, що вже звiвся комiсар i, пiднявши догори пугар, вигукнув: - Австрiйському цiсарю вiват! - I крулю польському! - додав Адальберт. - Н║х жи║! Комiсар, випивши пугар наливки, добродушно звернувся до Адальберта: - Пане Гординський, круль польський то ║ капiтан корабля, що пливе на буксирi. Присутнi засмiялись, прийнявши за жарт слова комiсари. Адальберт, знiяковiвши, мовив: - Хай на буксирi, але то корабель, що витриму║ штормовi хвилi. - Завдяки нашому мудрому Меттернiху. То державний розум, - комiсар окинув зором присутнiх. - Будемо говорити про дiло. Що скажуть лiсничi? Розохоченi до розмови доброю наливкою, заговорили лiсничi. - Недобре дi║ться, пане комiсар, в Русько-Кимполунзькiй окрузi. З кожним днем збiльшу║ться кiлькiсть непокiрних гуцулiв. Вiд повинностей вiдмовляються, податкiв не сплачують, лiсничих проганяють з панських лiсiв. Та ще й загрожують буками побити. - Бунтiвники не мають жодно┐ поваги до сво┐х священикiв, - додав другий лiсничий. - Не вiдвiдують служби божо┐. - У Розтоках заколотники прогнали вiйта, а замiсть нього поставили свого бунтаря. - Найбiльше зла чинить Лук'ян Кобилиця. Всi його слухають, виконують його крамольнi накази. - Вiн наче за отамана в них. Сходяться озбро║нi ватаги або десь на березi Черемошу, або забираються в нетрi, нiби тi опришки. Занотовуючи все почуте вiд лiсничих на паперi, обiзвався комiсар: - Де саме збираються бунтiвники, де тi нетрi? Яку навколо себе ма║ ватагу Лук'ян Кобилиця? Якою вони користуються збро║ю? Якими шляхами ходять? Про це все розповiдайте, панове лiсничi, докладно. Треба спiймати того гiрського дракона, не дати йому каламутити воду в Черемошi! - Пан комiсар набундючився. - За кожного виявленого або спiйманого вами бунтiвного матимете винагороду грошима. Та готуйте мiцнi буковi ки┐ на спини тих ворохобникiв. Киями настановимо порядок домовий у ма║тностях наших. За кожен вiдмiряний кий на спинi хлопа винагорода по одному злоту, - зухвало посмiхався комiсар. - Пане комiсар, - вставив Адальберт. - То все дуже добре. Але так можна наварити аж занадто солоно┐ кашi... - Пане Гординський! Вам як шляхтичу належить знати, що конфедерацi┐ завжди закликали схрещувати хлопiв киями, бо хрестом i молитвою не дошкулити його спинi. Буком спроможемося швидше навернути хлопа на послух, нiж пострiлом з гармати! - Комiсар закликав випити мiцно┐ перцiвки. Тепер лiсничi ще бiльше розговорилися. Комiсар наказав ┐м бути при вiйськових загонах i розвiдувати, де збираються повсталi ватаги. Коли повiдомили про одну з них, Анна ледве не зойкнула, бо гадала, що саме там перебува║ ┐┐ Iван. Адальберт був задоволений, що його оселя знагодилася для таких розмов. У домiнiкальнiй же канцелярi┐ збиратися небезпечно. Влучивши хвилину, вiн запитав у Анни: - А де це твiй Iван? - Свата║ться Iван... Десь пiшов аж у Вижницю. Там його молода, - вiдповiдала Анна, намагаючись не виказати свого хвилювання. - А дiвка гожа? - Говорить, що дуже гожа, душевна... Аж в обiдню пору гостi звелися з-за столу. Комiсар дякував Адальбертовi за всi добрi послуги. Коли пiсля недовгого гостювання ви┐здив Адальберт, Анну опанувала байдужiсть. Може, полегшало б ┐й на душi, коли б вiн налаяв та побив. Не знала, що сказати йому на прощання, тамуючи сльози, щоб не бризнули вони з ┐┐ великих очей. Все ┐й збайдужiло. Сумно дивилася, коли вiн одягав сардак14, прикро було бачити, як поклав кiлька злотих на стiл, наче жебракам кинув на безталання. Серце билося в грудях, а на устах зринали слова, не виливалися нi благаннями, нi докорами. 14 Верхнiй одяг. Не проводжала за ворота мужа, сидiла нерухомо, лише поглянула та й одвернулась, коли сiв з комiсаром у бричку, й по┐хав. Здавалося, що то назавжди помчали у безвiсть ┐┐ щастя, молодi лiта й радiсть, пустку i смуток залишивши в непривiтаному серцi. Куди понести його, з ким подiлити пекучi болi? Обняла Осипка, дивилась - зовнi вiн схожий на Адальберта. А яким виросте? Взяла за руку сина i попростувала, як жебрачка, на кладовище. Ось тут могилки ┐┐ дiтей, передчасно померлих. Усi сiм могилок повитi барвiнком, а над восьмою, де поховано першого мужа, понахиляла калина червонi, наче кров'ю налитi, кетяги. Анна стала на колiна й голосно заридала, виливаючи нестримнi болi. Осипко не знав, як дати раду матерi. Обняв ┐┐ за шию, припав губами до щоки, спиваючи з поцiлунком сльозинки. Здавалися вони терпкими i боляче краяли дитяче серце. - Велика печаль на нас, - мовила Анна i заклякла, схилилась бiля могилок. А вiтер, як ошалiлий вершник, бився об хмари; забунтувалися верхiв'я смерек, затрiпотiв зiв'ялий лист орiшника, й калина вронила сльози. * * * Минали днi, як каламутний плин вуркотливо┐ Путилiвки. Прислухалася Анна - чи не почу║ голосу Iвана в обiйстi. Вдивлялася в позавiшуванi туманами гiрськi далi. Захмарилось небо, засiваючи царину 15 дрiбномакiвчатою водяною порошею. Десь здалеку ненароком почу║ться протягле виття зголоднiлого вовка - мабуть, зазира║ в спустiлi загороди на пасовиськах. 15 Обгороджена дiлянка сiнокосу. Подоланий нудьгою час не приносив радiсних вiстей. Чекала гожо┐ днини Анна, щоб вирушити в дорогу. Треба повести Осипка до знахарки, бо часом очима хворi║ хлопчик. Може, дасть яке зiлля. Шлях не близький - аж до Вижницi. Там, може, де зустрiне Iвана, що пiшов з Лук'яном Кобилицею. Треба ж вiднести синовi дублений сардак та вовнянi онучi, бо незабаром спустяться з верховин холоди, принесуть зимову стужу. Недарма ж ото вовки обзиваються, вiщуючи неспокiй. Хотiлося Аннi, зустрiвши Iвана, розповiсти про все, що почула в сво┐й хатi, коли при┐здив комiсар з лiсничими. Збиралася в дорогу. А небо то розхмарювалось, то знову пелехата завiса закривала далину. Радiла, коли вiтер розвихрював нагромадженi хмари i сонце позолочувало крайнебо. Велiла Осипку лагодитись до мандрiв. Тiшився вiн з того, збирався, наче готувався вирушити в далекi, незнанi свiти. Уявляв ┐х такими, як розповiдала Марiйка в казках. Там, у мандрiвках, трапляються рiзнi пригоди. Зазнати б i собi такого дива, стати опришком або полетiти на крилах зачарованого птаха. Ходив аж до Путилiвки, прислухався. Всюди тихо. Лише десь чулися голоси п'яних жовнiрiв. А село - нiби чума притлумила, i воно принишкло, спустiло. По шляху обвiтренi вiти смерек наче вабили в сво┐ обiйми, кликали вирушати в дорогу. Читав тривогу в очах матерi, коли вона виходила до царини, позирала на замряченi обрi┐. Та ось наче змилостивилось над нею небо, посмiхнувшись цятками блакитi. Гiрське вiтровiння, розтерзуючи тумани, визволяло схили гiр, вкритих нiби порудiлою жебрацькою сардачиною, полатаною сiрим шматтям. Треба поспiшати. Осипко одяг червонi гачi. А бартку вистругав з дерева та ще й рiзьбою позначив. Готовий був до мандрiв, хотiлось побачити, де Путилiвка обiйма║ться з Черемошем. Наслухався ж доста про ту Кам'яну багачку, що сто┐ть заклятою на березi вiдтодi, як замiсть шматка хлiба кинула жебрачцi камiнь та й сама скам'янiла. Сто┐ть тепер, нагадуючи про нелюдську жорстокiсть. А там десь ще й печера Довбуша. Коби то хоч заглянути в не┐. Подорожували довго. Сiдали на порозкиданих камiннях вiдпочивати. - Неню! - гукав Осипко. - А цей камiнь, наче Довбушеве крiсло, витесане ним, як у тiй казцi. Пили воду з Черемошу. Занурював Осипко руки в його студенi хвилi, замахувався барткою, пiдгонячи хвилi, та прислухався, як за кожним ударом чувся нiби зойк. Може, то обзива║ться жива водяниця, кличучи веселого чугайстра до танку, як розповiдала Марiйка?.. Простували далi. Осипковi думки огорталися оксамитовими шумами смерек, що тоскно виводили: "Прощай, лiтечко, прощай, пташино, щебетушко швидкокрила..." А може, то щезник сво║ю бородою гра║ться: "Ш-ш-ш... Ш-ш-ш... Щезну-полечу, погуляю досхочу, чу-шу-чу..." Дiставав iз-за паска фло║ру, прикладав губи, i вона трiпотiла звуками. Ось би так задуднити, щоб почувся i голос чугайстра, i химерного щезника... Снувалися думки-казки, вiдганяючи втому. Анна, зупиняючись, приглядалась, чи не побачить де рясних слiдiв, що могла б залишити ватага. Сутенiло вже, коли почули сюркотливий плин Виженки, що вiддавала свiй гiрський потiчок поважному Черемошу. Ось i древн║ гуцульське село Вижниця. Добились до хати знахарки. Тут i заночували. Злива вражень не давала заснути Осипковi. Чув, як серед ночi десь ходила знахарка, приносила зiлля та привела до хати двох чоловiкiв. Швидко пiзнав брата Iвана. А другий - то ж той, що виступав у Путиловi перед гуцулами. Справдi, Лук'ян Кобилиця! Сiли до столика. Каганець, блимаючи, гойдав тiнi. Вiд розвихрено┐ Лук'яново┐ голови падала на стiнку велетенська тiнь. Уважно слухав тиху розповiдь Анни i дякував за принесенi вiстi. Не втерпiв Осипко, звiвся й пiдбiг до брата, обняв його, не зводячи очей з того крiса, що тримав у руцi Iван. А далi пригорнувся до матерi, вловлюючи ┐┐ слова. Хоч не все сказане розумiв, але вiдчував щирiсть тi║┐ розповiдi. Залишаючи хату, Лук'ян приязно поклав Осипковi руку на плече, мовив: - Рости великий, до правди щирий, а до кривди гнiвний. Цi║┐ ночi Осипко бачив дивовижнi сни. А рано-вранцi вирушав з матiр'ю до рiдного села. Здавалося Аннi, що за цю подорож набагато зрiс ┐┐ син. * * * У зав'юженi вiкна зазирнули пелехатi зимовi днi, приносячи несподiванi вiстi. Демон колючих снiговi┐в тоскно застогнав у бовдурi, пересиливши сюркотливий голос веселого цвiркунця. У хатi пахло лежаними яблуками, сухими травами та свiжим хлiбом. Трепетокрило, як свiтлячок, блимала в кутку лампадка, тьмяно освiтлюючи почорнiлу iкону, оздоблену вишиваним рушником. Все тут дихало святковою простотою. Не порушував ┐┐ сiрий кiт, що дрiмливо лежав на ослiнчику бiля печi. Час вiд часу вiн муркотливо простягав лапу. Осипко прислухався, хотiв збагнути, про що муркоче кудлай. Може, йому теж сняться Марiйчинi казки? Довгими вечорами засиджувався Осипко, задивляючись на оздоби до рiздвяних свят, що ┐х готувала вправною рукою мати. Але нi в ┐┐ очах, нi у виразi задумливого обличчя не читав святково┐ радостi. Та й Марiйка останнiм часом не розповiдала веселих казок, а все торочила про напасникiв, упирiв та рiзних зловiсникiв. ┐┐ спiваночки, повитi смутком, сiяли неспокiй. По вулицi крадькома iнодi проходили люди вiд хати до хати. До корчми нiхто не простував, бо там розташувалися жовнiри. Не одна молодиця заголосила вiд них. Котилися бентежнi вiстi вiд оселi до оселi, вiд села до села - того забрали жовнiри, того побили киями або погнали пiд конво║м до в'язницi у Вижницю. Звiстка про арешт Лук'яна Кобилицi облетiла навколишнi села, туском обзивалась у кожнiй хатi... Ой зв'язали Кобилицю мiцними линвами, Проводили у Сторонець з острими шаблями. Наче готувалась Анна до зустрiчi дорогого гостя. Квiтчала калиною святковий книшик, ставила його на покутi, а сама позирала у вiкна, когось виглядаючи. Вловлював материну тривогу Осипко, запитував: - Ма║ прибути д║дя в гостi!? - Боляче вкололи слова Анну. Жура гризла серце. - Хай йому радiсно буде з панами, а нам... - не домовила... У розчиненi дверi гуцулiв надiйшли рiздвянi свята, принiсши давно народженi вiншування, колядування. Рiздво - свято перемоги дня над нiччю, свято сподiванок, свято родючостi маржинки. Тиху радiсть да║ воно газдам з давнiх-давен, коли ще гуцули молилися Велесу й приносили йому в жертву ягнятка першого окоту. Найдорожчим гостем зустрiчають газди в цей день ватага - чарiвника полонини, що заступив тепер прадавнього отамана, який водив гуцулiв на смiливi вчинки, боронячи рiднi гори й долини вiд напасникiв-чужинцiв. Рiздво - свято готування в далекi мандри, зустрiчi рiдних i друзiв. Сходяться й обiймаються побратими в цi днi, а в колядках славиться праця скотарiв, хлiборобiв, вихваляються доброти й чесноти людей. То все дари сонця, що пiдiйма║ться щодень вище над заснiженими верхiв'ями, предрiкаючи перемогу тепла. Ще повитi долини снiговими заметами, ще не виходить iз сво║┐ гаври 16 ведмiдь-вуйко, ще не скинули з себе кучеряву паморозь смереки, а земля вже обiйма║ться з сонячним промiнням, впиваючи в себе силу родючостi, щоб дарувати ┐┐ всьому живому. 16 Ведмеже лiгво. Нуртують соки землi, як кров казково┐ царiвни, коли вона пробуджу║ться з тривалого сну. Неквапно одягала Анна святкове рiздвяне вбрання. Дивилася у вiкно, де залягали, сизиною повитi, вiддалини. Наче виглядала звiдти свою долю, що надовго забарилася серед гiрських роздорiжжiв... Надходив свят-вечiр. Не можна цього дня нi з ким сваритися, злого думати, гнiватися. Застилала стiл, за звича║м, пахучою пухкою отавою; поверх не┐ накидала насiння й прикрила скатеркою. Пiд не┐ поклала зубочки часнику. Звелiла Осипковi принести добрий оберемок отави й накидати пiд стiл. Та найбiльше розваги принiс день колядування... Радо запрошувала Анна колядникiв до хати. Здавалося, що з ними приходила на часинку ┐┐ молодiсть. При║днувала i свiй ще незгаслий голос до колядникiв. А з нею ставала до спiвiв i Марiйка. Слухав колядки Осипко, i здавався йому свiт пишним, урочистим. Ось заходить у хату ватаг колядникiв - "береза". У супроводi скрипки почав, а слiдом пiдхопили iншi голоси: Зажурила си крутая гора, Що не зродила шовкову траву, Але зродила зелене вiно. 17 Гречна газдиня вiно садила, Вiно садила та й обсторожила. А чорний ворон все злiта║ Та тото вiнце вiн iзтина║. Гречна газдиня все проганя║: "Ой гоя, гоя, чорний вороне! О тото вiно не ║ для тебе, Ой не для тебе оно саджено, Вiно саджено, та й обсторожено. к ж в мене у рiк ой три гостевi, Ой три гостевi, три колядники: Один колядник - ясне║ сонце, Другий колядник - мiсяцю ясний, Третiй колядник - се дрiбен дощик..." 17 Добро, надбане для молодо┐ або для .гостей. З колядкою наче увiрвався до хати подув снiгових полонин. Морозом запахли киптарi й сардаки колядникiв. Забилося непривiтане долею серце Анни, смуток повив ┐┐ добрi очi. А Осипковi велику радiсть принесла колядка. Ой рано, рано зорi зорiли, Але ще ранiше парубочок устав, Устав парубочок, наш Iваночок, Устав Iваночок, коника сiдлав, Коника сiдлав у сiм дев'ять попруг. А у десяту золотисту. Ой як усiдлав, сiв та й по┐хав. Бiжить вiн собi та й чистим полем, Ой чистим полем конем вороним... Вiд того коня буйний вiтерець, А в того коня срiбнi копита, А в того коня шовковий хвостик, А в того коня кильова грива. Срiбнi копита камiнь лупають, Срiбло-золото в свiт розсипають, Шовковий хвостик слiд замiта║, Кильова грива землю покрила... Блудило блудцiв сiмсот молодцiв Та й приблудили до брата Iвана. Брате Iване, виведи нас, Виведи нас з сего лiсу, Та з сего лiсу з медобора. У цей час з тiсного гурту колядникiв виходить i ста║ посеред хати Iван. Анна, забачивши сина, сплеснула руками, але не мовила слова, щоб не зашкодити колядникам i звичаю. Навколо Iвана тiсним колом стали його друзi. Iваночку, Iваночку, господарочку. Де барився, з ким журився, З ким журився-радився? Будь же здоровий, брате Iване... Ще тiснiше зближуються чоловiки-колядники, по-побратимському обiймаючи Iвана. Жiнки-колядницi обходять навколо, а з ними i Анна та Марiйка. Гречна Марiйка бiлизну бiлила, Бiлизну бiлила, братику дарила... Дужими голосами чоловiки перевершують жiнок. Дивну, ще не знану пiсню принесли вони, порушуючи звичай колядування: А чи чули, люди добрi, таке дозволiн║? Звоювали Путилiвку з початку говiння. Звоювали Путилiвку цiсарськi жовнiшки, Записали легiникiв, що вони опришки. Звоювали Путилiвку з початку говiння Та забрали барабульки, нема й на насiння... Розходилися колядники. Залишився один Iван, стояв наче привид. Анна зробила кiлька крокiв. - Iваночку! Сину мiй! Де барився? - здiймала руки. - Я, неню, прийшов посвяткувати у сво┐й хатi та попрощатися перед тим, як вирушити в далеку дорогу. - Оце такi тво┐ заручини, Iване? - Такi, нене... - Мо║ серце чуло, тривожилось. Для тебе спекла з калиною книшечок. Сiдай до столу. Осипко пiдбiг до брата, обiйняв. - I бартку гостру ма║ш, Iване, i крiс, - радiв Осипко. - Все маю, братику. Маю й долю гуцульську, - звернувся до матерi. - Цi║┐ ночi, неню, виряджайте мене в дорогу. - Куди, Iваночку? - За Гори! Не дам себе киями карати! Краще в Молдову тiкати... Пiдiйшла до столу й Марiйка, журно дивлячись на брата. Анна не могла вимовити слова, наче закам'янiла. Мерехтiв вогник, гойдаючи тiнi. У бовдурi стогнав вiтер, огортаючи материну печаль. Осипко не зводив очей з брата. Хотiв i сам стати таким великим, смiливим, дужим, щоб помандрувати разом. Уже вщухли голоси колядникiв, лягла над селом тиша святково┐ ночi, коли залишав оселю Iван. Випроводжала Анна сина аж за обiйстя. А Осипко, притулившись щокою до холодно┐ шибки, роздмухував паморозь на нiй i дивився на подвiр'я, хотiв бачити ще брата. Не вiдходив хлопець вiд шибки й пiсля повернення матерi. Знеможена, сидiла вона край столу бiля полив'яного горнятка, з якого на прощання напився Iван кринично┐ води. Тьмяно миготiв вогник лампадки. Тiнь зажури сповила Анну... - Неню! Горить! - гукнув Осип, не вiдриваючись од шибки. Анна теж припала до вiкна. Розгорялась пожежа. Горiла контора лiснича й будiвлi на подвiр'┐, куди загонили посiпаки забрану в селян худобу; там часом i катували за несплату податкiв. Заграва хвилястими вiдблисками падала на гори, сполохане гайвороння кружляло в небi. Уява Осипка вимальовувала на тлi заграви Довбуша з чарiвним топiрцем, яким вiн вимахував, примовляючи слова прокляття лиходiям. - Неню! То, мабуть, Довбуш з'явився! Еге ж, неню? Анна, глянувши на сина, тихо зiтхнула. * * * Сонце поволi вiдбирало хвилини в ночi, надаючи ┐х дневi, щоб разом торжествувати перемогу тепла над зимовими стужами. Ще лютували останнi заметiлi, засипаючи гостинцi та сутки 18, топтанi вiд хати до хати, вiд села до села - аж до в'язницi у Вижницi, куди щоденно жовнiри згонили арештованих. Сiв за грати i нескоримий Лук'ян Кобилиця. Десятки жовнiрiв супроводжували його. На майданi в Путиловi, де зiбралося багато люду, вiн, дзвонячи ланцюгами з залiзними наручниками, подав голос: 18 Вулицi та провулочки. - Крiпiть си, люде! Наша правда велика, як сонце! Бiльше не дали говорити жовнiри, погнали ватажка на тортури. Виходила й Анна проводжати завзятця, а потiм розповiдала Осипковi про все, що бачила, переказувала почуте. Глибоко запали в душу хлопця тi слова: "Наша правда велика, як сонце". Носив ┐х у сво║му серцi, а часом i на уста зринали. Нескоримий дух бунтiвливо┐ гуцулi┐ жив у пiснях, у традицiйних святах, проривався у вабливому звучаннi фло║ри й трембiти. З пiвдня повiвав легiт, а з ним на переможному конi з'явився лицар Юрiй, привiз сво║ провесняне свято. Розмахнув списом лицар, струшуючи снiгове покривало з лiсiв. Обiзвались йому назустрiч руча┐, помчали чистi води, а з ними й сльози скривджених до Черемошу. Заворушився, прокидаючись вiд сну, гiрський красень, загомонiв, заграв, застогнав, погнавши водогра┐ в синi неозори. Тепер Осипковi не сидiлося в хатi. Пробував все далi й далi пiдiйматися стежками в гори. Видереться на височiнь, гляне навколо - зда║ться, все посмiха║ться йому: i сонце, й смереки, i бiлi хмаринки в блакитному небi. Ненароком зустрiв на стежинцi трохи старшого за себе хлопця. Зупинилися один проти одного, мовчки поглядали. - Що ти за ║ден? Чо' ходиш тут? - першим обiзвався хлопець. Осипко побачив у його руцi крiс. Гачi на ньому латанi, киптарик драний, убогий. На головi кучма нечесаного рудуватого волосся. - А хiба тут не вiльно ходити? - вiдповiв Осипко. - Менi вiльно, а комусь нi. От вiзьму тебе та й покочу, як писанку, з це┐ кичери! - То ти фудулишся, бо крiс у руцi. Аби без нього, то би помiряли сили. - Хi-хi... Яке ти загонисте, - рудоголовий кинув крiс на землю. - Давай помiря║мось, може, гачi спадуть. - Аби тво┐ не спали. - Таке ти цокотливе, як курча, що вiдбилося од квочки, - ступив кiлька крокiв. Осипко теж ступив уперед, не здаючись перед несподiваним зухвальцем. - Бий ти перший! - наблизився рудоголовий, блиснувши сво┐ми сiрими очима. - Нi, ти перший засперечав! То й бий... За хвилину хлопцi обидва покотилися з кичери. Разом звелися на ноги. - Ти смiливий, - посмiхнувся рудоголовий. - Крiс залишився на кичерi, бiжи принеси менi! Та не стрiль, бо то не грашка яка! Осипко завагався. Але таке доручення здалося йому не образою, а честю. Вiн видерся на кичеру i взяв до рук крiса. - Неси! - гукнув рудоголовий. - Несу! - вiдгукнувся Осипко. - Для чого тобi крiс? - Я полюю... - Полю║ш? - заздрiсть прозвучала в голосi Осипка. - А чий ти? - Або я знаю... А ти? - Я Федьковичiв. Звуть мене Осипком. - А д║дю, неню ма║ш? - Маю неню, а д║дю... - завагався. - А ти? - Я не маю. - А живеш як? - В однi║┐ бабусi, що ген-ген ┐┐ покривлена безверха хата, - показав на узгiр'я. - Дерево ┐й рубаю, пiч розпалюю. Маржинку доглядаю... Та нiчо. Лiтечко надходить, подамся на полонину. - Звати тебе як? - Звуть Юзьком. А може, й не так. Кажуть, що десь записано мене Огоновським. А я не шляхтич. Бiгме, не шляхтич. Мiй дiд, кажуть, з Довбушем ходив. В Осипка прокинул