амотнi матерi, Бо вони в гiркiй печалi, Ревно молячись до Бога, Чують лиш нiмий неспокiй - Тихий подзвiн на зорi. То не буря - панахида. Я не вперше чую в горах п┐ пiсню - пiсню волi Над пожовклими кiстьми,- Може, так, замордувавши, I мене десь лютий ворог, Як помру, без домовини Кине в прiрву Колими. 1958-1988 Снiг Пухкий снiжок, мов клаптиками вати, На мокру землю стелиться до нiг, А день такий, що тiльки сумувати, В нiмiй журбi вiтаючи той снiг. Дивлюсь на гори - щойно зеленiли I вже немовби в саванах стоять,- Так, як i ми, дочасно посивiли, Закутанi в кромiшню непроглядь. Та ми давно забули про волосся, Як i про скиби зморщок на чолi,- Вже стiльки мук знести нам довелося, Що й гiр з-за них не видно вiддалi. Тi муки не минулися нiкому, Усi на вигляд немiчнi й старi,- Якби ми повернулися додому - Нас не пiзнали б рiднi матерi. Подивишся - три чисницi до смертi, Ачей же всi замученi живцем, I тiльки нашi погляди упертi Горять так само - гнiвом i вогнем. Душа в неволi нiби не старi║, Витаючи за межами життя,- Ось випав снiг - i щось у нiй свiтлi║, Щось невiдоме, наче вiдкриття. А снiг iде й, мов клаптиками вати, На голу душу пада║ менi,- Бараки, дрiт - аж страшно сумувати, Вiтаючи той снiг - на чужинi. 1955-1988 * * * Хтось за стiнкою в камерi тихо спiва, Вилива║ сво┐ затамованi болi, Та приглушена пiсня в бездушнiй неволi, Як молитва, з душi добува║ слова. I бринить у менi, як туга тятива, Його туга за волею - я мимоволi Чую в нiй безталання i власно┐ долi, Видно, всiм у неволi так тужно бува. Вiн стривожив мене, наче крик побратима, Я крiзь стiнку ловлю його образ очима, Я i пiснею й ним переповнений вщерть. Чути: кру!.. в чужинi... заки море...- Аж плаче, Кра║ серце й менi... О незнаний спiваче, У неволi та пiсня - сильнiша за смерть. 1955-1988 Концтабiр iм. Белова Холодний край. Концтабiр. I навколо В два чоловiчих зрости - частокiл. Недремнi вишки й поверх частоколу Колючий дрiт, натягнутий навкiл. То свiт людського розпачу i втоми, Юдоль терпiння й злого торжества,- Тут все навколо мертве й нерухоме, Природа й та, зда║ться, нежива. I ми, худi й голоднi до нестями, Приреченi тут гинути в журбi, Самi собi зда║мося мерцями, Хоча про це й не кажемо собi. Ми, як дерева, зрубанi на дрова, Звика║мо до смертi взапертi, Адже концтабiр iменi Белова Живими нас хова║ в забуттi. 1955-1988 Розпука Серед гiр i заметiв Колимського краю, Де морози у зашпори й душу беруть, Вже сiм лiт я задарма в неволi караюсь, Вiсiмнадцять попереду ждуть. Та неволя, мов п'явка, припала до серця, День i нiч по краплинi висмокту║ кров,- Не дiждуся, коли вона врештi нап'║ться I хоч мертвого звiльнить з оков. Не дiждуся, коли вже для певностi в тому, Що помер я, навилiт прохромлять мiй труп I бездушно у горах зариють потому, Не прикривши й розтулених губ. Це, звичайно, розпука, та все ж я свiдомий, Що вiд смертi мене тут нiхто не спасе,- Як помру - на могилi поставлять мiй номер: "О - один - дев'ятсот тридцять вiсiм" - i все. 1955-1988 Прощання Так довго ми плiч-о-плiч прожили, Караючись у каторжнiй сваволi, Що вже й до горя звикли мимоволi, Як до ярма - спарованi воли. З усiм уже й змирилися самi, И збраталися: без дружби тут - могила,- Ця дружба нас ║днала й боронила Вiд всяких лих та зла на Колимi. Ми, як брати, зрiднилися - i ось Негадано (життя несповiдиме) Прийшла пора прощатись, побратими, Що ж, сядемо гуртом - i простимось. Останнiй раз, хоч подумки, в гуртi Помолимось за нашу Укра┐ну I чашу мук доп'║мо непоклiнно, Як той, що був розп'ятий на хрестi. Дарма, що можновладцi нас, немов Па ка┐рському базарi, розлучають,- Ми простимося мужньо, без одчаю, Як прийнято в неволi: - Будь здоров! Нiхто нас тут не вирядить у путь, Не скаже нам: "Щасливо┐ дороги!" - На волю - й то во iм'я остороги Нас пiд конво║м, мабуть, поведуть. 1955-1988 Повернення Як нещасний старець, у сухотницькiй зморi, Збайдужiлий до свiту й свого майбуття, Я з неволi, немов з катастрофи на морi, Повернувся, уздрiвши загробне життя. Я вже був примирився iз вироком долi, З тим, що руки на грудях в неволi складу, Вже й нiколи не снив, що в родинному колi Рятiвне забуття, як в нiрванi, знайду. Може, лиш материнська любов i тривога, Бiль ┐┐, що у серцi хрестом кам'янiв, Умолили, власкавили долю i Бога, Щоб на милiсть до мене змiнили свiй гнiв. I звершилося ┐х милосердя: можливо, Я на те й не помер, щоб звершилось воно,- То нiчого, що вже маловiри нi в диво, Нi у боже знамення не вiрять давно. Я немовби воскрес, повернувшись додому (По-домашньому пахне березовий дим), Але трудно повiрити навiть самому В те, що я повернувся з неволi - живим. 1956-1988 * * * Неначе птах з ключами журавлiв, Нежданий спогад з пiвночi прилинув, Торкнувсь менi до серця - й на хвилину Зашерхлий бiль у ньому розбудив, I пасма гiр в покровах снiгових, I вартових, що ревно стерегли нас, I крик тужби, важко┐, мов цеглина, В якiй ще жар погаснути не встиг. Збудив усе той спогад - i, як птах, Десь коло серця крикнув мимоволi, Немов привiт з далеко┐ неволi Принiс менi - й розтанув на очах. 1956 Вербовий цвiт 1 Недавно ти була ще молодою, А вже сто┐ш похилена й сумна, Як та верба, що гнеться над водою I срiбним цвiтом вiття запина. Сто┐ш - i сльози капають у воду, I боляче тремтять тво┐ уста... Чогось i вiтер жалiбно заводить, I крик гусей iз цвiтом облiта. Далеко все: i молодiсть, i муки, Тяжкi етапи, голод, Колима,- Нема уже нi чорно┐ розпуки, Анi жаданих радощiв нема. Усе, як цвiт, осипалось безслiдно I час його давно позамiтав... Чого ж ти так стривожено поблiдла? Дивись: то гуси падають на став. 2 Пiди й хоч трiшечки засни, Приспи настирливi гризоти, Ачей же ┐х перебороти Нiхто не зможе й до труни. Ти спала в клопотах з лиця: То хлiб, то лiки, то оплати,- Усi митарства перейшла ти, А злиднi мучать без кiнця. То через мене ти, мабуть, Тi муки зносиш безневинно,- Мо┐ сухоти в домовину Обох нас, мабуть, покладуть. А тиша тягнеться, як нить. Вже перша ночi продзвенiла. Твоя усмiшка омертвiла, Як гляну - душу кам'янить. Пiди й забудься хоч у снi, Покинь ту каторжну роботу,- Вона зведе тебе достоту Так, як колись на чужинi. Побережи сво║ життя,- Ти чу║ш? - третя пролунала! А ти й на мить ще не здрiмала, Припавши мовчки до шиття. 3 Ми йшли в поля дорiжкою вузькою. Вечiрнiй вiтер бiгав по вiвсi. Краса благословенного спокою Зiйшла на нас в усiй сво┐й красi. За кроком крок - навпотемки у полi. Стелилася i тиша, i спориш. Я чув, як ти вiд щастя мимоволi, Немов струна вiд дотику, тремтиш. Вже нiч на небi вишила узори, Здавалось, час, як паводок, тече, А ти iшла й, шукаючи опори, Довiрливо спиралась на плече. Щось незбагненне душi огортало, Ми чули тiльки музику вiвса, Ми йшли - немов здавались на поталу. Сiяли зорi. Падала роса. 4 Утихомирились печалi, Вляглися в серцi сум'яття, I спокiй - човен на причалi - Колише нинiшн║ життя. Вже далеч, променем залиту, Ти вiльно можеш обiйти, Не заступають круговиду Колимськi сопки i дроти. По рiднiй вулицi музично Стукочуть гострi каблучки,- Iдеш, притиснувши незвично Тепло сповито┐ дочки. Iдеш, задумана i сива, Контрастом - первiстка мала,- Мабуть, тому ти i щаслива, Що з нею молодiсть знайшла. 1969-1989 * * * Я жду чогось - якихось перемiн, Хоч змiни обстановки чи погоди,- Моя душа пiдводиться з колiн I тягнеться до рiдно┐ природи. Але нема нi вражень, нi думок, Я в порожнечу тягнуся рукою,- Застiй життя, мов плiснявий ставок, Тхне мертвою задухою спокою. Я жду чогось - хоч давнього листа, Хоч вiсточки - яко┐сь перемiни,- Перебираю по думки лiта, А день за днем, як листя, облiта, В мо┐й душi так б'║ться самота, Як билася у камерi - об стiни! 1958 Пiлiгрим З погiдними думками на чолi Я йду собi ходою пiлiгрима, Iду, хоч очi - гострi, мов шаблi, Услiд мене просвердлюють незримо. Iду й дивлюсь на сонце, на сади (Звикають же, бува║, й до отрути), А що в мо┐й душi - не доведи Того нiкому й подумки вiдчути. 1968 * * * Коли в житт║вому циклонi Знемога душу обiйма I думи - зморенi i соннi, Ти йдеш - i пада║ш сторчма... Ти сам-один, i снiгом суне, Проте iди, iди, iди, Хоч снiг зневiрою i сумом Завiю║ тво┐ слiди! Iди й не думай про негоду, Iди - на зло холоднiй млi,- Не стане сил - позич в народу, Позич у рiдно┐ землi. Iди в обiйми завiрюхи, Iди наослiп - крiзь югу, Бо знай, що тiльки слабодухих Вона завiю║ в снiгу! 1963 * * * На┐внi сцени завчено┐ ролi - Смiшна менi ┐х вiчна метушня. Я сам в собi, як в замкнутому колi, Насущнi думи думаю щодня. Вони менi - як ношi подорожнi, Нелегко ┐х телiжити в путi,- Чи ж дивина, що нинi ще спроможнi Сiзiфи перти каменi крутi? Трудний мiй шлях, i думи - як гранiти, Зносилися i сили, й постоли, Та де менi цi бесаги подiти, Коли вони до тiла приросли? То вниз, то вгору - важко, поступово. У серцi сумнiв моститься, мов птах... Чи ж дивина, що виношене слово Я вимовляю з кров'ю на устах? 1974 Дереворит Зачинене вiкно. Дереворит Iз контурами сiрого пейзажу. I шахiвниця вимощених плит. I гнiзда ватри, схожо┐ на сажу. I чорна туга... Лину крiзь вiкно, Як птах iз неба - комiть головою,- Мiй свiт - екран безмовного кiно, Обрамлений печаллю свiтовою. Я сам-один. Закутаний в халат. Магнiтнi бурi. Лiки. Лейкоцити. I сiре тло - нi буднiв i нi свят, Не доберу, як тугу пережити. Тiкаю в думи - виходу нема, Тiкаю в давнi спомини - в неспокiй I з туги сам на себе крадькома Дивлюсь як на приреченого - збоку. Не повертаю навiть голови, Дивлюсь на себе в профiль - як стороннiй, Стою, сховавши в довгi рукави Закляклий трепет рук на пiдвiконнi. I так щодня, однiсiнький як перст, В тужбi, що душу ┐сть несамовито, Я бачу лиш рiзьбу деревориту I це вiкно - iз рамою навхрест. Експромт Як тяжко дихати - задуха I кашель. Ока не зiмкну. Так надриваюся, мов глухо Товчу обухом об стiну. Чи то застуда, чи сухоти За груди знов мене беруть? - Уже не раз перебороти Менi вдавалося ┐х лють. I знову кашель - крематорiй, I в муках зведенi уста, I млiсть, i холод, хоч надворi Суха липнева спекота. Та що б не сталося - я знову Допоки Парка ще пряде, Пишу й надiюся на слово, Що всi недуги одведе. * * * Були у мене сумнiви i драми, Я в суть життя по-сво║му проник, Аби колись, як взорами рушник, Його у вiршах вишити словами. Я добираю в кольорi слова - Червонi й чорнi, зiбранi по слову, - У ┐хнiй гамi, вишитiй терново, Найтяжчий бiль неждано зажива. Сни Лiта. Безвихiдь. Колима. I погляд голоду тяжкого... Усе забулося - нема У мене гнiву нi на кого. Забув i кривду у життi, I настороженiсть недремну, Вже в душу спомини - i тi Вросли, мов каменi у землю. I тiльки сни тих лихолiть, Страшних, як трупи на морозi, В безсоннi ночi - мимохiть Менi привиджуються й досi. Тi сни - як вироки судьби, Що мучать душу до нестями,- Я все вiддав би ┐м, аби Вони не снилися ночами. Беззаконня Йому не вiрили - i розп'яли За те, що вiн шукав у них довiри, Цинiчно душу мацали, коли Воскрес,бо де ж повiрять маловiри? I пальцi пхали в рани, й крадькома З пiдозрою дивилися у вiчi,- Сво║ю недовiрою Хтома Розп'яв його, приреченого, двiчi. I суть не в тому - хто вiн: чи Христос, Чи iнший хтось, розiп'ятий невинно,- Якщо вини не виявлено - хто ж Дав право ┐м так мучити людину? Те беззаконня, ско║не чи нi, Було чуже й Пiлатовi-тирану, А втiм, якщо не вiрите менi, То ось - душа: помацайте, як рану. Сповiдь Як не жилось менi - не заздрив я нiкому, Я тiльки ним живу i житиму незмiнно,- Воно менi - як хрест, але я весь у ньому - В тво║му iменi святому, Укра┐но. Гiрка зоря ...I сходить над Днiпром гiрка зоря-полин. Лiна Костенко 1. Тривожнiсть Так i сплю - з тривожними очима, Слухаю, як серце стукотить, Як всю нiч нечутно i незримо Вiсь Землi в Чорнобилi скрипить. Бачу як журавлики з паперу Рятiвними птахами надiй Падають у Прип'ять стоозеру I шукають зцiлення у нiй. Понiмiли села i причали, Де стояв реактор - саркофаг.- Тi, що атом з Прип'яттю вiнчали, Криводушно каються в грiхах! Тихо й страшно дихають турбiни, Вже тривожнiсть - ока не зiмкне, I Чорнобиль болем Укра┐ни Вiчно буде мучити мене. II. Сосни Дарма, що в лiсi холодно, - iду, Цiлую кожну сосонку очима, - Вiн пережив чорнобильську бiду, Але його краса - неопалима. Тi чорнi сосни - я ┐х обмину, То жертви радiацi┐ - вже мертвi... Ось бiлочка стрибнула на сосну, Можливо, теж призначена тiй жертвi. А онде крук дрiма║ на сучку, Навшпиньки шелест ходить по гущавi... Я вiдслоняю тишу сторожку И молюсь на сосни - банi величавi. Той лiс - немовби замкнутий собор, Моя молитва кане в безгомiннi, А мертвi сосни тихо, як дозор, Стоять, завмерши в чорному одiннi. III. Роковини Знов запахло весною - квiтень Чути говiр бурхливих рiк. Так довiрливо сонце свiтить, Як свiтило воно й торiк. I не тiльки один Чорнобиль Пiсля року тяжких терпiнь Чорним спомином, як в жалобi, Перев'язу║ давнiй бiль. Вiн у пам'ятi - наче знiмок, Той оголений рiк жалоб: Затонув "Адмiрал Нахiмов", I зiйшлись по┐зди у лоб. I страшнi снiговi завали, I лавини, що сходять з гiр... Скiльки горя за рiк упало, Надломилося людських вiр! Катастрофи й стихiйнi лиха - Як iз чистого неба снiг Так, мов хтось насилав ┐х стиха Й випробовував нас у них. Та з приходом весни природа Воскреса║, всьому на зло,- Потеплiло надворi - й сходить Ярина й молоде зело. Заживають у серцi рани, I спiвають в садах дрозди... Тiльки страшно, щоб знов неждано Не наслав хтось на нас бiди. IV. Бджоли Ще природа заспана i гола, А верба аж мiниться - диви! - Кожну вiтку з котиками бджоли Облiпили з нiг до голови. День сто┐ть, наповнений, мов келих, Тишею, що стигне на лугу, Тiльки бджоли на вiолончелях Виграють, збираючи пергу. Не бояться радiонуклiдiв, Нi роси, холодно┐, як мла,- Мабудь, хтось ┐м загодя повiдав, Що верба у лузi зацвiла. Так уже стараються тi бджоли, Невсипущi в музицi й трудi, Так гудуть i нишпорять довкола, Мов на зло Чорнобильськiй бiдi! Що ┐м свiт, спечалений в нещастi,- Цiлий день клопочуться собi, Золотi, мов котики пухнастi, Що цвiтуть на збудженiй вербi. V. Мертве поле. Так тепло - земля як рута, Буяють сади та й лiси, А в полi життя не чути, Не видно його краси. Нема орачiв на ньому, Нi злакiв - лише трава, Та вiтер чи гуркiт грому Над ним пролетить, бува. Те поле святого хлiба Не родить вже другий рiк,- Заросле й забуте - нiби Його хтось на смерть прирiк. I, мабуть, нескоро буде На ньому рости пашня,- Даремно те поле люди Думками орють щодня. Засохле, як хлiб на сонцi, Запечене кров'ю сердець, Те поле засiяв стронцiй, Страшнiший за всяку смерть. Те поле приспала тиша, Тривожна, як в днi чуми, I тiльки полинна тирса На лонi його шумить. Поглянеш - таке безкра║, А мов неживе кругом,- Так, мабуть, дитя вмира║ З чи┐мось тяжким грiхом. VI. Гiрка зоря. 1 Гiрка зоря, що на Чорнобиль Упала - нагло, як стрiла, Крилом зловiсно┐ хвороби Усiх нас, мабуть, опекла. Ми безбороннi перед нею, Схрестивши руки, сто┐мо I мовчки, враженi зорею, Свого призначення ждемо. Адже ми жертви лейкемi┐, Вiд не┐ лiкiв ще нема,- Як меч караючий,тяжi║ Трагiзм епохи над всiма. Вiн так загрозливо уперше Завис над головами нам,- Пiд тягарем його, завмерши, Ми й смерть звiря║мо життям. Ми не страхуемось од смертi I не впада║м в сум'яття - Одначе будемо вiдвертi Перед жорстокiстю життя: Зоря, що впала на Чорнобиль, Гiрка i гостра, як стрiла, Крилом зловiсно┐ хвороби Вже й нашi душi опекла. 2 Не те вже нинi наше сьогодення, Не те, хоч ми й по-давньому живем,- Зоря Полин, вiдома з Одкровення, Упала в Прип'ять атомним вогнем. То не зоря - а притча во язи цех, I суть не в нiй, а наслiдках ┐┐: Були, звичайно, жертви iнквiзицiй, Але ж були безумнi мудрi┐. I хто керу║ свiтом - невiдомо, Забув про нього й Бог на небесi,- Якщо ми будем жити по-старому, То й без потопу згинемо усi. Чорнобиль попередив нас: мовчання - То самогубство! Чу║те чи нi?! - Не дай нам, Боже, каятись в одча┐, Не дай прозрiти - в атомнiм вогнi. VII. Нове лiточислення 1 Сталося те - що й статися повинно, Вже безсилi скарги i плачi,- Ти й тодi мовчала, Укра┐но, Як почула вибух уночi. Ти лише тремтiла, як в ознобi, З кляпом в ротi - Спокiй берегла I збирала вiстi про Чорнобиль, Як жебрачка - крихти зi стола. А тобi - то атомнi аз-буки, То бадьорiсть фальшi й глупоти,- Лжепророки iменем науки Вимагали жертв i нiмоти. I самi, з холодними очима, Хоч весь край у стронцi┐ горiв, Як святковi жертви, невмолимо На парад зганяли школярiв. пх колони - мертво, безгомiнно - Йшли, як на бенкет в розгул чуми,- За чи║сь безумство, Укра┐но, Ти платила рiдними дiтьми Ти була приречена, як здобич, Ти лише тривогою жила I збирала вiстi про Чорнобиль, Як жебрачка - крихти зi стола 2 Час мина║ швидко i невловно, Хоч-не-хоч, мина║ i життя,- Тi, що у вогонь саможертовно Кинулись, вiдходять в небуття. Люди прокидаються зi страху, Воскресають мертвi i живi: Той - поклавши голову на плаху, Цей - почувши кривди вiковi. Час зрива║ маски i перуки, Видно всiх - i речникiв брехнi, I бездушних виродкiв, що руки Грiють на чорнобильськiм вогнi! А великий мученик-Чорнобиль У сво┐й трагедi┐ живе,- Ще вiд не┐ (час його сподобить) Пiде лiточислення нове. 3 Сотнi лiт поволеньки пролинуть, Стронцiй розпадеться i помре,- На новому полi неодмiнно Час його, мов попiл, приоре. Знов життя повернется в Чорнобиль, Зацвiтуть жоржини коло хат, Й може, знов лелеки довгодзьобi Виведуть цибатих лелечат. Час очистить Прип'ять незглибиму, Оживуть i луки, i сади, Та Чорнобиль вiчно берегтиме Хрест сво║┐ чорно┐ бiди Вiчно буде пам'яттю судити Тих, що розп'яли його в огнi, I з ребра, що стронцi║м пробите, Кров його тектиме по менi. * * * Нема - як муки ностальгi┐, Нема - як смерть на чужинi,- В тривожних споминах - завi┐ Ще й нинi плачуть по менi. Без рiски в ротi - на поталу Голоднiй тузi та зимi, Як неприкаяний, бувало, Я погибав на Колимi. I, припадаючи до бога, Благально линув крiзь дроти, Аби до отчого порога Бодай на милицях прийти. В снiгу, що пада║ лапасто, Чи в снi, що лине звiддалi, Хоч на хвилиночку припасти До лона рiдно┐ землi. Бодай на старiсть, як до мами Не впавши духом на хрестi, Припасти спраглими устами I так померти в забуттi. Нема - як муки ностальгi┐, Нема - як смерть на чужинi... Чого ж так боляче завi┐ I нинi плачуть по менi? Не стало просвiтку й на сонцi, Земля в премудростi азiв,- Поцiлував ┐┐ - i стронцiй Мене, як вiрус, заразив. А час летить, як бiснуватий, З печаттю смертi на чолi,- Вже й у бiдi поцiлувати Не можна рiдно┐ землi. Вербниця Не весна, а дивна плутаниця, Холод пробира║ до кiсток,- Вербне свято - й хоч би для годиться Десь пробилась брунька чи листок. Замерзають птахи перелiтнi, I душа до тiла примерза,- Як зимою, холодно у квiтнi, Хоч у сiчнi блискала гроза. Щось непевне ко┐ться в природi, Вже нема нi лiта, нi зими,- Все перемiшалося вiдтодi, Як зiткнулись звихненi уми. Тi уми, як iграшку, зухвало Розщепили атомне ядро, В рiдних рiках села поховали, Затру┐ли Прип'ять i Днiпро! Тi уми, як божi шестикрили, Вознеслись у небо - й наяву, Наче воду в рiчцi, сколотили В атмосферi тишу вiкову. I таку у космосi тривогу Пiдняли, рятуючи прогрес, Що в слiпiй старанностi й самого Демiурга скинули з небес. Нi ладу, нi певностi в природi, Квiтень, а надворi - як взимi,- Свiтова анархiя, та й годi, Хоч у нiй i виннi ми самi. Я шукаю захисту у словi, Що людська духовнiсть зберегла... Вербниця - а котики вербовi Ще й у снi не бачили тепла. * * * Космiчна швидкiсть, атом, рок-н-рол - Щось незбагненне звихрило епоху,- Вже нi старих повiток, нi стодол, Дивись - i пам'ять струхлi║ потроху. Перевелись повiр'я i казки, Давно не чути голосу жар-птицi, Уже й по селах нинi не з руки Йти на оденки чи на вечорницi. Тепер же час транзисторiв, кiно, Усi цивiлiзованi - не дивно, Що рiдне слово декому дано Докучило як щось неперспективне. Як щось старе - докучило, i квит, Дере у горлi декого те слово,- Такий тепер невизначений свiт, Що й кревнiсть роду гине поступово. I давня пiсня кане в забуття - Космiчний вiк мов глумиться над нами, Але останнiм подихом життя Усi, проте, зверта║мось до мами. Слово Уста отверзлися - i слово, Лихим безбатченкам на зло, Глаголом iстини раптово, Як зерно в грунтi, ожило. I хоч те слово ще не всюди Пробилось ростом крiзь броню, Хоч злi манкурти й словоблуди Його бояться, як вогню; I хоч ще й нинi лжепророки Його зрiкаються в життi, Та крига скресла, i потоки Життя - змiтають ┐х з путi. Були валу║ви на нього, I циркуляри ┐х були, Але вони його, живого, Звести в могилу не змогли. Були й помазаники Божi, I слуги чортовi у них... Те слово стало на сторожi Рабiв - не кривдникiв сво┐х. I хоч ще й нинi ┐х зневага Його пригнiчуе - проте Воно й з глухого саркофага Крiзь людськi душi проросте. Джерело Ти даремно скаржишся, ┐й-богу, Не мiлi║ мовне джерело, А якщо намулом затекло, То себе винуй, а не епоху. Закоти рукава - ти ж поет, Прочищай, бо хто ж його прочистить? Я до нього, рiдного, врочисто Припадав i в темрявi замет. Припадав i серцем, i устами, По словечку пив його снагу,- Може, й через те я у снiгу Не замерз, хоч мучився роками. Чом же ти так боязко над ним Бiдка║шся, молячи пощади? - Таж його самим нам прочищати Й пити з нього воду - нам самим. Джерело не вiзьметься багвою, Мов ковбаня в пiтьмi лiсовiй,- Стань над ним навколiшки - i пий, Причащайся мовою живою. Вичищай намул iз джерела, Не лякайся втоми, нi простуди - I воно мiлiшати не буде, Хоч яка б епоха не прийшла. 1962 * * * За роком рiк - як птахи вдаленi, А ти так само рiдна i жадана, Так само завжди й вiддана менi, I та║мнича - мрiя первозданна. Почую дотик вiрно┐ руки - I не боюсь нi часу, нi голгофи,- Десь мимо нас пролинули роки, А з ними - й нашi лиха-катастрофи. I тiльки ми лишилися - удвох, У первозданнiй нiжностi й любовi, Лишилися у затишному сховi Сво┐х духовних та┐н i тривог. * * * Ми заховалися у дiм, Забутий осторонь галактик, Де свiт, мов атомний реактор, Горить у безумi сво┐м. Сей дiм - як рай: нi су║ти, Нi свiтового безголов'я,- Сьогоднi, мабуть, лиш любов'ю Себе ще можна зберегти. Святвечiр Хати в снiгу - мов iграшки iз вати, Чекають свята вiкнами й дверми,- Хтось, може, прийде, й нам колядувати, Не боячись нi свiдкiв, нi зими. По-давньому - з вертепом, чи звiздою, Чи просто так, як серце повелить, Заколяду║ весело - й святою Колядкою всю хату звеселить. I буде снiп на покутi, i сiно, I калачi, i свiчка на столi, I затишок на цiлу Укра┐ну, I наше свято в рiдному теплi. I буде в нас ялинка серед хати, I буде щастя, зрошене слiзьми... Хтось, може, прийде й нам колядувати, Не боячись нi свiдкiв, нi зими. Колискова Вiтер дме звiддаля - Завiрюха надворi. Спить пiд снiгом земля, Сплять i дiти, i зорi. I клубочками сплять Пси, похованi в буди,- пм така благодать, Що нiхто ┐х не будить! Спить у свiтi бiда, Сплять пiд кригою рiки, Вже й стара коляда Засина║ навiки. Сплять i села, й мiста, Спить у них Укра┐на, I людська су║та, I ця нiч безгомiнна. Лиш до ранку не спить Над колискою мати,- Видно, серце болить, Щоб чогось не проспати. Медитацiя П'ять рочкiв мо┐й онуцi - Вона ще така маленька, А очi - як двi волошки, Розквiтлi на цiлий свiт, Такi безбороннi й чистi, Аж страшно, коли зблизенька Заглянеш у ┐х довiр'я Крiзь сутiнь тривожних лiт. У них, як в живих озерцях, Без тiнi лукавства й смутку Вiдбилась дитяча мудрiсть I дивне життя казок,- Хай тiшить себе хоч ними - Дитинство мина║ хутко, Ще рочок чи два - й тi очi Збентежить шкiльний дзвiнок. Нiчого, що слабосила, Аби лиш була здорова, Не збилась з тi║┐ стежки, Що йде через отчий двiр, I завжди тяглася серцем До рiдно┐ пiснi й слова, До чистих джерел дитинства, Що б'ють з-пiд Карпатських гiр. Доля Мо┐й матерi Вона добра нi крихiтки не мала, Зате уволю - злигоднiв та лих,- На панському i сiяла, i жала, Гаруючи на кривдникiв сво┐х. А взимку ледь приходила до тями, Коли полотна ткала до смерку,- Вузли ниток в'язались мозолями I на ┐┐ руках, i на вiку. I от життя лишилося позаду. Лишилося? Чи, може, й не було? - Вже й думи рiдше ходять на пораду, Переоравши зморшками чоло. Влягаються i кривди, i печалi, Не так вже мучить туга в самотi,- Живе лише роботою й дедалi Частiше хоче спокою в життi. Та час ┐┐, проте, не втихомирив - У кожного ║ клопоти сво┐: Мiняють ┐й телят i бригадирiв,- Усiх мiняють - тiльки не ┐┐. Не раз ковта║ спогади солонi: Пройшли лiта - й не вернуться назад... Задивиться на долю з-пiд долонi - I посмiхнеться сумно... до телят. 1963 Дикий голуб I де вiн взявся - той приблуда, Той дикий голуб-вокалiст? - Прибився поночi - i будить Усiх, воркуючи до слiз. Вже третю нiч, як одержимий (Спiвак - без публiки й жюрi), Десь на причiлку невмолимо Сидить i тужить до зорi. Когось оплаку║ чи, може, Зове, покинутий в журбi, I тужним голосом, що схожий На стогiн, скаржиться судьбi? Вiн будить приспану тривогу, Кричить, як пугач на бiду,- Вже третю нiч я через нього У хатi мiсця не знайду. Не ┐сть, не п'║ - хоч до причастя, Лише ворку║ безугав,- Так невмолимо на нещастя Той голуб, кажуть, воркував. * * * Либонь, зима вже вичерпала лють - Похнюпилась i мокне пiд кущами, I сiрi днi навпотемки iдуть, Немов слiпцi, захльостанi дощами. Хати - як мертвi мамути, нiмi, Не пiзнаю ┐х зовнiшнього виду, Лиш слухаю, як вiтер по зимi В ┐х коминах спiва║ панахиду. Нiчого вже й не мариться менi, Мовчу - думки, як вiхоли, вляглися,- Анi зими, нi лiта - цiлi днi Дощi й дощi... iдуть... мов найнялися. 1974 * * * Ступив за хвiртку i неждано Сп'янiв, немов од похвали: Цвiтуть сади - так первозданно, Як зроду, мабудь, не цвiли. Залитi пахощами, дивнi I екзотичнi, як свiти, Цвiтуть, хоч радiоактивнi, Бо як весною не цвiсти Так ревно годить ┐м погода, Що хоч не хочуть, а цвiтуть,- Сади невиннi, що природа пх випробову║, мабудь. * * * Ставок, i верби в дзеркалi води, I жабуриння, й тиша первозданна, I крекiт жаб, що збуджено сюди В ║диний хор зiбралися ще зрана. I гайвороння в гнiздах на гiллi, I сонний гай, i свiжiсть прохолоди,- Як мило тут, на клаптику землi, Ще збереглась iдилiя природи! Ще не один завзятий риболов Над цим ставком душею вiдпочине, Тут навiть час, що лине стрiмголов, Пливе собi, як виводок качиний. Риба Закинув ятера - i рибу В порожнiй кошик, без води,- I болем риб'ячого схлипу Голосить свiт, не доведи. Якби душа - за душу взяв би, За душу - й криком по душi, Як рибу пальцями за зябра Беруть i б'ють ┐┐ в кошi. I, зата┐вши бiль мовчання, Зацiпивши з водою рот, Лиш криком погляду - з одчаю Вола║ риба до хрипот. 1968 Пес Вiн пес як пес - кудлатий i чуткий, З великими розумними очима, Але йому як псовi невтямки, Що гавкання - то служба невмолима. Вiн зна║ вiрнiсть, чесну i святу, Вiн сторожу║, вiдданий людинi, Вiн зна║ навiть службу - лиш не ту, Де всi собаки гавкати повиннi. А люди - злi i важать лиш на лють: Як пес мовчить - то вже вiн ┐м не вiрний, Вже не слухняний,- схоплять i припнуть Його, немов злочинця, на подвiр'┐. I денно й нощно, студiнь чи сльота, Вiн скнiтиме, голодний i прикутий,- Навчить його покiрностi - ота Собача служба, вимушена й люта. Така вже, видно, доля у собак. О, як йому я гiрко спiвчуваю! - Анi втекти, нi згинути нiяк, Хiба що вити й гавкати з вiдчаю. 1975 Су║слов Вiн завжди в образi пророка Живе, не сходячи з трибун, Дарма, що звивистий, як в'юн, Що вдача в нього - круглобока. За вiтром часу легкома Вiн поверта║ться, як флюгер, Дарма, що зроду недолугий I недовiрливий,- дарма. Непогрiшимий вiн, i завжди - На вiстрi всiх перебудов, У пишнотi сво┐х промов, Хоч i не вiрить ┐м, щоправда. Вiн звик лише до похвали - На смерть стоятиме за не┐,- Нi, недаремно фарисе┐ Його в пророки возвели. Лестуни Його боготворили, i боялись, I блазнювали, й терпли перед ним, А вiн стояв з обличчям кам'яним, Немов не чув ┐х лестощiв, здавалось. Були у нього блазнi, й лестуни, I тi, що стерегли його недремне,- Один за одним стежили та║мно, Не боячись вза║мно┐ вини. Але тепер, коли його не стало, Тi лестуни та блазнi, ледь живi, Бо ж, може, руки декому в кровi, Гуртом його розвiнчують зухвало. Тепер вони мiняють голоси И свою вину приховують старанно - Клянуть з трибун i мертвого тирана, I культ особи в сталiнськi часи. I воздають самi собi похвали, Мовляв, ми не боялися ЧК - Зi спiвчуттям, бувало, з лiтала Квадрати таборiв спостерiгали Що ж, табори - квадратнi з висоти, пх легко в лiтаку спостерiгати, Не так, як тим, що боляче крiзь грати Дивились в них на вишки i дроти. Тепер, коли вже Сталiна не стало, Тi табори лиш в пам'ятi живуть, Вони так само знесенi, мабуть, Як ┐х творець з нiмого п'║десталу. Але якби пiдвiвся вiн з труни Й на мить явився в образi колоса, То знов йому i оди, i доноси Писали б тi придворнi лестуни. 1962-1988 Злободеннiсть Отак собi вiршу║мо знiчев'я I товпимось без черги на Парнас. Не раз ┐дять нас завидки, як черви, I слово ┐сть, не слухаючись нас. А ми собi тупцю║мо на мiсцi I дивимось пiд ноги - як слiпцi,- к ж диваки на свiтi, що й у мiстi Збиваються, бува, на манiвцi. А ми собi вiршу║мо пiстряво На всi сво┐ метафори й лади,- Такi вже запопадливi до слави, Такi вже генiальнi хоч куди! Так строчимо тi вiршi випадковi До всяких дат, i рiшень, i газет, Не знаючи, як боляче у словi Народжу║ться iстинний поет. Багатоликий тлум i су║та Букети слiв, яскравих як гвоздики, I мед усмiшок - солодко-масних, I су║та, i тлум багатоликий,- О, як ми легко гинемо у них! Послуха║ш чи глянеш - не людина, А дух святий - живiсiнький Iсус, I той в нiмiй приреченостi гине, Пiддавшись волi су║тних спокус. А що йому обов'язок чи совiсть? - Вiн сам себе вже зрить на небесi. ...Невже ми так без болю i без кровi У тих спокусах згинемо усi? Ру┐нники Як боляче сяють у пам'ятi храми, Коли, iдучи на безумство i грiх, Безрiднi ру┐нники в шалi нестями, Бува, обертають в румовища ┐х! Жадаючи слави, тi виродки й нинi Готовi спалити i храми, i свiт,- Хiба дорогi ┐м народнi святинi, Де свiтяться лики не ┐х Артемiд? Прикритi щитами сво┐х демагогiй, Тi виродки хитро, немов торгашi, Руйнуючи храми як пам'ятки строгi Руйнують святинi i в нашiй душi. У кожнiй кровинцi винищують гени, Тихцем обезрiднюють душi й уми, Аби з особистостi - з тебе i з мене - Створити бездушну аморфнiсть юрми. Невже ┐м удасться той зрадницький замах I свiт попадеться у ┐хн║ сильце? - Такi ж, як вони, торгували у храмах - Ми добре затямили ┐хн║ лице. Ветеран Вже до сотнi - рукою подати, а смерть Не приходить по нього, старого служаку,- Всi такi непоштивi, що вiн спересердь Через них i на смерть нарiка║ всiляко. Ледь укупцi трима║ться висохла плоть, Обвисають i губи, й неголенi щоки,- Так спотворнiв увесь, хоч надвiр не виходь, Видно, час i над ним познущався жорстоко. Остогидло й життя, й мiшкувате пальто, Вiн же звик до туго┐ - взастiбку - шинелi, Вже й з дороги йому не вступа║ нiхто, Всi немовби не бачать його, мудрагелi. I нiхто не зважа║, що вiн ветеран, Всi лише вимагають яко┐сь моралi, Але ж те, що у нього нi шрамiв, нi ран, Заступають йому ордени i медалi. Недаремно ж, мабуть, ┐х давали йому, Заслужив ┐х вiн кров'ю, хоча й не сво║ю,- Та кого те цiкавить сьогоднi й кому Вiн правдиво повiсть про свою одiссею? Все засуджують нинi - i грiшне, й святе, Не щадять у словах нi вождiв, нi геро┐в,- Вже й не вельми вiдверто вiн згаду║ те, Що безстрашно в iм'я революцi┐ ко┐в. Продрозверстка. Село. Дев'ятнадцятий рiк. I дитя, що картопельку в жменi сховало... Як вiн спритно ┐┐ iз рукою одсiк, Прикриваючись iменем ревтрибуналу! Вiн стрiляв без вагання i суду - в упор, Мов на стрiльбищi, цiлився в жертви-мiшенi,- Ще й тепер, як згада║ червоний терор, Ожива║ - й шука║ нагана в кишенi. А тридцятi роки - завмира║ душа: Куркулi, шпигуни - вiн ┐х сотнi знешкодив! пхня зрима невиннiсть не варта й гроша, Ну а те, що вiн кат, виклика║ лиш подив. Сперечатися з кимось - йому не з руки, То полiтики здатнi на всякi демаршi, I нiкому не скажуть про те Соловки, Як вiн в'язнiв топив, пов'язавши на баржi. Може, хтось там згада║ собi Колиму I чи┐сь саморуби, сухоти, гастрити Чи тi жертви, що й досi ще сняться йому, Але ж вiн був на службi - i мусив служити. Вiн служив у ЧК i, наводячи страх, Дбав ретельно про шик - галiфе, портупе┐,- Тисячi безневинно в його таборах Пропадали, не знаючи долi сво║┐. Але врештi не мiг же вiн знати тодi, Що за мливо мололося в жорнах держави,- То тепер несвятими вже стали вождi И просiваються ┐хнi закони i право. Якби сила - вiн кров'ю вiдстояв би ┐х, Жаль, що мертвих нiхто не бере на поруки,- Сам себе вiн - i то захистити не змiг: Вiдреклися вiд нього i дiти, й онуки. Нi пошани, нi щастя в життi не знайшов, I, не в силi померти, кона║, мов Ка┐н,- Взяв би, може, онучку на руки, та кров, Що лишилась на них, хоч кого наляка║. Ледь укупцi трима║ться висохла плоть, Обвисають i губи, й неголенi щоки,- Так спотворнiв увесь, що, зда║ться, й Господь Вiдцурався його, щоб не мати мороки. Спересердя вiн ладен весь свiт шкереберть Запустити i кинути ним об дорогу,- Вже до сотнi - рукою подати, а смерть, Мов заклята, нiяк не приходить по нього. Притча про жертовнiсть Триптих 1. Мати В iм'я iде┐ - матiр до стiни, Перед холодне дуло карабiна. Але в очах - нi жалю, нi вини, Його душа - як статуя камiнна. Дивився в рiдне пасемко сивин - I цiлився у цяточку на лобi. ...Голгофа. Хрест. I вiн на ньому - син, Розiп'ятий у маминiй жалобi... В iм'я iде┐, зцiпивши уста, Наводив дуло - холодно i строго. А мати, наче здiйнята з хреста, Навпошепки молилася за нього. 2. Кохана Вiн дихав нею, вiн боготворив ┐┐, святу, довiрившись, як долi, И не стямився, як сумнiв мимоволi Закрався в душу й лиха натворив. Той сумнiв був сильнiший за любов, I вiн в iм'я велико┐ iде┐ Донiс верховним iдолам на не┐, Донiс - i сам за жертвою прийшов. Але вона без осуду i зла, Побачивши в очах його тривогу, Закохано всмiхнулася до нього I на жертовник - з усмiхом пiшла. 3. Самопожертва Яке життя - така йому i шана. Тут не зарадить жодний компромiс. Була у нього мати i кохана, Але вiн сам у жертву ┐х принiс. Не поступився совiстю сво║ю (Давав же сина в жертву Авраам) Вiн цiлий свiт оддав би за iдею, В iм'я iде┐ згинув би i сам. Але якось, побачивши, що руки Його в кровi - й нi роду, нi сiм'┐, Вiн сам себе iзгарячу-розпуки Принiс у жертву iдолам ┐┐. В iм'я iде┐ - з кров'ю на руках Вiн ка┐ном пребуде - у вiках. Притча про славу У терновiй славi й самотинi, Звикнувши до злиднiв та нiкчем, Як святий пустельник у яскинi, Жив поет, зацькований царем. Жив у самозреченнi, пiднявши Над собою Слово, як Атлант, В гнiвнiй непокiрливостi завше Вiн берiг i гiднiсть, i талант. Усiма покинутий, забутий; Мов чужий у рiднiй сторонi, Вiрив лиш у гамлетiвське бути, В те, що вiн ще буде й на конi. I на зло царевi й царедворцям, Що цькували й ганили його, Вiн у словi жив собi лиш творчим Болем самозречення свого. Сам себе викрешував iз слова I згоряв у творчостi дотла, Ждав тi║┐ митi, щоб тернова Слава, як троянда, зацвiла. Кров'ю вiршiв сходив ради не┐, Не боявсь нiяких заборон, Таж поети творчiстю сво║ю Вже не раз розхитували трон. Цар немов отямився i з ляку Мусив попустити поводи, Щоб його приборкати чи якось Приручити - й збутися бiди. Присипляв похвалами й грошима, Гладив по на┐женiй душi,- Обертав поета в херувима, Щоб спiвав йому отченашi. Не жалiв нi меду, нi отрути, Був такий спокусливий, як змiй, Мiг би цiлий свiт перевернути У лукавiй хитростi сво┐й. Вiн же знав, що ласкою зумi║ Хоч кого круг пальця обвести,- Царська ласка - наче лейкемiя, Що з'┐да║ душi i хребти. I поет, потрапивши в тенета Царсько┐ облуди, занiмiв, Впав у ситу видимiсть поета - Найстрашнiшу форму лейкемiй. Як рахiтик, зводився на ноги, Мов не чув, що звихнутий хребет., Ну а слава - слава мимо нього Полетiла, вирвавшись з тенет. Максимiн Фракi║ць Як дикий тур - нестримний, вольовий, Надiлений хоробрiстю й красою, Вiн не одному шапку з голови Здiйняв зухвало разом з головою. Дарма, що був iз роду пастухiв, Фракi║ць, варвар,- славився як во┐н I як тиран, що, падаючи в гнiв, Злораднi втiхи й витiвки засво┐в. Вiн не боявсь нi кари, нi грiха, Сповiдував лиш власну одержимiсть, Немовби знав, що стане з пастуха Всевладним iмператором у Римi. Славетний зростом (жаль, що не умом) Вiн був - як велет, схожий на Ахiлла, Але в душi лишився пастухом, Хоч i з тугими бiцепсами тiла. Не переносив, заздрячи усiм, Нi мудрецiв, нi сто┐кiв суворих,- Хто видiлявся розумом сво┐м - Ставав йому ненависним, як ворог. Вiн бачив ┐х талант за пiвверсти, Вiн чув себе ┐х жертвою живою, I не одному шапку з голови Здiйняв у гнiвi разом з головою. Як грушi в бурю, падали навкруг Тi голови - святi i безбороннi,- А вся бiда у тому, що пастух Возсiв на iмператорському тронi. Хто знав його ще з фракi┐ - усiх Вiн безоглядно вигубив як свiдкiв, Аби нiхто довiдатись не мiг, Якого вiн походження i звiдки. I хоч вiн був обачливий, та Рим Зумiв, проте, до нього пiдiбратись, Як з варваром розправився iз ним, Живим i мертвим римлянам на радiсть. Розправився - земля йому пером, Вiн був лиш зовнi схожий на Ахiлла, Але в душi лишився пастухом, Iз заздрiстю, що з лютi посивiла. Епiхарида Гей, одчайдухи заячого стиду, Ви, що на┐ли душi горобинi, Чи чули щось ви про Епiхариду - Жону, що стала вiльною з рабинi? То дiялося в Римi. За Нерона. Не до лиця ┐й, римлянцi, окови. I от вона, та жiнка безборонна, Попала в коло викрито┐ змови. I пощезали фарси чоловiчi. Хiба кому до фарсiв у в'язницi? Один одному свiдчили у вiчi,