нiж на Колимi? Кiлька днiв ми щастя святкували - Воскресiння нашого життя, Думали, що вже без вороття Нашi бiди в свiт помандрували. Рятували душi як могли. Воля нам здавалася святою. Та лiта бездушного застою Навiть в душах волю розп'яли. ...Вже давно забулася та зустрiч. Гояться i враження, i бiль. Вся епоха в маминiй судьбi На очах вiдбилася, як в люстрi. Мати в нiй не йшла на компромiс Iз сво║ю совiстю, одначе Корiнь роду, вирваний в Дзвинячi, В iншу землю - так i не прорiс. 15 Звечорiло - всi наговорились, Позбирали посуд зi стола, I, почувши втому та безсилiсть, Мати, помолившись, прилягла. Я присiв скра║чку бiля не┐ - Гострий бiль протяв мене, мов нiж: Страшно ждати немочi сво║┐, А коли приходить - ще страшнiш. Боже! Скiльки мати через мене I тривог, i мук перенесла! - Вже душа у не┐ - як священна Плащаниця, спалена дотла. Все життя не вiдала спокою, Забувалась лиш в отченашi, Мабуть, вже й клiтиночки живо┐ Не лишилось в маминiй душi. Все у нiй та┐ла: i нестримнi Сльози, й нарiкання на бiду,- Так i чую: "Господи, прости м'нi, Як на себе руки накладу!" Не гадала старостi дiждати, Не жила, а вже й вiсiмдесят, Хоч, напевно, з нинiшнього свята Страшно ┐й оглянутись назад. Подивлюсь на зморщене обличчя, Мов на вир круто┐ течi┐: Кожна зморшка - наче та║мнича Лiнiя житт║пису ┐┐. Кожна зморшка - зболена й тривожна, Я вже ┐х читаю навманцi, Хоч менi й не снилося, що можна Прочитати долю на лицi. Навiть руки - свiдки ┐┐ долi: Вузлуватi, репанi, худi,- Так лежать у не┐ на подолi, Як рабинi, злiгши по трудi. Через ┐хню зриму слабосилiсть Бiль мене й на мить не полиша: Може, тими зморшками покрилась I ┐┐ опечалена душа? Вже нiчого маму не цiкавить, Долi ж i конем не обжене,- Все за мною виплакала - навiть Одспiвала в грамотi мене. Находилась мати й до ворожки, I на панахиди - за живих,- Тiльки душу мучила - нiтрошки Не було полегкостi од них. Сили в мами - й крапельки нема║, Випило i горе, i життя,- Згорнута калачиком, дрiма║, Вже така маленька, як дитя. Загострились вилицi i плечi, Так змарнiла - шкiра й кiсточки,- На старiй постелi коло печi Дожива║ вiку у дочки. Дожива║ вiку в самотинi I тихцем печалиться за всiх... Може, перед нею ми й не виннi, А проте спокуту║мо грiх. Ми самi любов'ю не зiгрiтi I не завжди грi║мо ┐┐,- Вирвали свiй корiнь - i по свiтi Котимось, неначе кура┐. Ми вже стали схожi на сарматiв, Забува║м рiдне i святе,- Може, хоч iз пам'ятi про матiр Корiнь наш - у землю проросте?.. ...Переспали - й час уже збиратись. Чашу свята випили до дна. Я прощаюсь з матiр'ю, i радiсть Зустрiчi зника║, як мана. Мовчки обцiловую тi руки, Що мене носили в сповитку, И так боюся нашо┐ розлуки, Як тяжко┐ втрати на вiку. А матуся сперлася на костур I, щоб якось бiль перемогти, Зiгнута, малесенького зросту, Просить, щоб писати ┐й листи. За всiма вона переболiла, Дiти - тiльки горе матерям,- Через них звелась i постарiла, Кинута й обiйдена життям. Цiлий вiк не вiдала спокою, Забувалась лиш в отченашi, Що немов незримою рукою Го┐в бiль стражденно┐ душi. Пiзнання семизвучного iмення Магiстрал На щоглах часу пiднято вiтрила, В мо┐х очах нурту║ далина, Стремлiння за стремлiнням вирина - Жага плавби чуття мо┐ збудила. Пливiть до сонця, човники стремлiнь, Допоки день у поглядi не гасне,- Недовiрки, маскуючись пiд гасла, Не впеленають сонця в чорну тiнь. Не розклюють шулiки голубизни,- Менi над свiтом райдугою висне Пругка надiя сонячного дня. Хiба менi лякатись грозобою, Коли душа звiтрилена плавбою? Пливу - i дума думу здоганя. I На щоглах часу пiднято вiтрила, I я пливу, припавши до стерна,- Вже зграя мрiй над хвилями зрина, Зника║ в морi туга сизокрила. Тривожно берег дивиться услiд, Вiтри стають на диби, наче конi, I на далекiм обрi┐ мiй свiт Схвильовано простягу║ долонi. Я допливу до тебе, свiте мiй! Чекай мене пiд музику стихiй, Пiд музику - величну i печальну. I суть не в тiм (я думаю про суть!), Чи допливу, чи хвилi проковтнуть, Аби не прагнув тихого причалу. 2 В мо┐х очах нурту║ далина. Чайки вагань, не скиглiть на негоду. Я зневажаю далеч мiлководу, На мiлинi - пiвп'ядi до багна. На мiлинi зав'язнеш неодмiнно, На мiлинi - порiддя плазунiв, На мiлинi, мiй свiте-Укра┐но, Без тебе я зачахнув би, зiскнiв! I що менi розгойданi глибини, Коли до тебе, свiтоньку, неспинно Моя душа на весла наляга! Я зневажаю ницих мiлколазiв, Я зневажаю виплеканих блазнiв - пх спопелить свята моя жага! 3 Стремлiння за стремлiнням вирина, Аж хвилi розлiтаються на бризки,- Я вiдкриваю свiт собi з колиски, Я вiдкриваю свiт собi щодня. I кожен раз оновленим ста║ вiн: Чогось-таки не знав, не спостерiг,- Вiн став для мене стимулом житт║вим У пошуках незвiданих дорiг. О свiте мiй - величний, нездоланний! До тебе вiчно йтимуть Магеллани И вивчатимуть по-сво║му тебе! А ти сто┐ш на обрi┐ незмiнне, кдинонько - мiй свiте-Укра┐но, А ти вроста║ш в небо голубе! 4 Жага плавби чуття мо┐ збудила, I вже менi турботи - не до сну, Вже поглядом обходжу далину - Неспокiй пiдхопив мене на крила. Тривожуся, що атомнi вогнi Вже блискавками крешуть над тобою,- О свiте мiй, як хочеться менi Перепливти цю темiнь громобою! А блискавки - як танцi на мечах, А блискавки - тигрицями в очах - Вигулюють на обширах звологлих! Не вiдаю, куди менi пливти. А хвилi часу б'ються об борти Мо┐х стремлiнь з вiтрилами на щоглах. 5 Пливiть до сонця, човники стремлiнь, Пливiть крiзь настороженi тривоги,- У морi не питаються дороги, Не нарiкають в морi на далiнь. Метелики - i то летять на вогник, Летять, хоч крильця, може, спалахнуть. Чи ж варт, злякавшись обширiв тривожних, На мiлинi знiкчемнювати путь? Пливiть, пливiть, бо сонце - не жар-птиця, Хто звикне в тьмi - тим сонце й не присниться, I слiпота загляне ┐м до вiч. Байдужiсть ┐хня - ┐х же й покара║. Лиш тi, що люблять далечi безкра┐, Пливуть до сонця суднами сторiч! 6 Допоки день у поглядi не гасне, Цiнуйте серцем вистраждану мить, Бо час - не птах, що в вирiй полетить I навеснi прилине сво║часно. Нiколи мить не сяде на плече I, мов голубка, в очi не загляне,- Замиготить - i в далеч утече, Як олень в хащi з тихо┐ поляни. I ссатимуть вас черви каяття За згаяне, розтринькане життя,- Не знайдете прощення у сумлiннi! I, дивлячись на знiвечену путь, Нащадки вас добром не пом'януть, Якщо в життi ви пройдете - як тiнi. 7 Недовiрки, маскуючись пiд гасла, Пильнують вас, не вiдаючи снiв, Щоб часом хто з вас яблучка не з'┐в З пожовкло┐ Адамово┐ казки. Самi без няньки немiчнi вони, А шиють вам костюмчики на вирiст I забобонно вiрують в чини, Докiль душа не здiйметься у вирiй. Смiшнi, маруднi виплеканнi нянь, Без власних мрiй, без власних сподiвань В осiнню нiч вiдчалюють безслiдно. Закоханi у царство темноти, Вiдчалюють наослiп, мов кроти, Нi разу не поглянувши на свiтло. 8 Не впеленають сонця в чорну тiнь Бездушнi мудрецi i генерали, Так само, як його не впеленали Диктатори й ру┐нники святинь. Навколо нього вишиють орбiти Ще не однi флотилi┐ столiть,- Лиш той за ним iз мороку не пiде, Кого не вабить сонячний зенiт. Не оскверняйте сонця слiпотою, Воно й у днi iмлистого застою Незримим свiтлом тягнеться до вас. Нема над нього iншо┐ вам правди Усе ║ство на соненько направте, Допоки день в очах вам не погас! 9 Не розклюють шулiки голубизни, Не вип'ють зору людського з орбiт,- Повi║ вiтер злагоди - i свiт Вишневим соком, а не кров'ю бризне. I хвилi колисатимуть весну, I роси напуватимуть колосся, I, може, я до свiтку не засну, Вслухаючись у тихе передгроззя. I, може, з серця виспiваю я, О свiте мiй - калинонько моя, Невгасний бiль, знекровлений за тебе. Той бiль, як вiдсвiт сонця на мечi, Як смолоскип, i в пiтьмi, i вночi Горить менi, сягаючи до неба. 10 Менi над свiтом райдугою висне Пiзнання семизвучного iм'я,- У ньому вiчна молодiсть моя I паморозь останньо┐ сивизни. З тим iменем пiд музику громiв Я слухаю весняне проростання, В тiм iменi - любов моя i гнiв, Мо┐ печалi й радощi свiтання! I хто мене тим iменем кляне, Хто гiрко ним зневажу║ мене, Той сам не гiдний власного iмення! В тiм iменi i честь моя горить,- Якщо б його згубив я хоч на мить Нiчого б не залишилось у мене! 11 Пругка надiя сонячного дня Прокльову║ться паростком з-пiд снiгу,- I я вже розпукаюся, веснiю, Скреса║ крига з серця, як броня. I ви, зловiщi ворони, не крячте! I ви, папуги немiчнi, замрiть! - Вста║ мiй свiт, належавшись добряче, Вста║ мiй свiт з-пiд холоду столiть! I вiтер ма║ крилами вiдлиги, I юнi Нестори мережать книги На чистому пергаментi небес. Ген-ген весна веселиками лине. Вiтай ┐┐ усмiшкою, калино, Бо з губ тво┐х вже приморозок щез! 12 Хiба менi лякатись грозобою, Коли душа нурту║ - аж кипить, Коли ста║ ареною блакить У по║динку блискавки з iмлою? Мiцнi дерева гнуться, як шаблi, I знову пiдiймаються до битви, Лише кущi, припавши до землi, Шепочуть перелякано молитви. О, як вони тремтять тодi - аж мруть! А в пiслягроззя чваняться, мабуть, Що не страшнi грiмницi дрiбнорослим. Але навiщо гнутись дрiбнотi? Громи ж бо в того цiлять, хто в життi, И згинаючись, не кланя║ться грозам. 13 Коли душа знесилена плавбою, Коли в'ялить ┐┐ самотина, То згибi║ у гаванi вона Над вицвiлою немiччю-журбою. Не пiде в море тiльки боягуз, Бо вiдчайдушний з якоря зiрветься,- Ганьба того настигне, хто загруз У власнiй нерiшучостi по серце! Хто жабуринням затишку обрiс - Не знатиме нi усмiшки, нi слiз I батькiвська земля його не прийме! А як менi?.. Виру║ течiя... А що ж менi, калинонько моя? Пливу, пливу - розкрий менi обiйми. 14 Пливу - i дума думу здоганя. Передi мною - вимрiяна далеч. Даремно чорнi сумнiви, як галич, Кричать - тривожать душу серед дня. Я не зiйду iз курсу через них, Не повернуся з обраного шляху I не злякаюсь недругiв сво┐х, Що радо повели б мене й на плаху! Я бачу рiдний берег! Ця плавба В менi - як пiсня в серцi,- а хiба Бува║ справжня пiсня без натхнення? Докучили вже вигадки нуднi. Плавбо моя, будь совiстю менi В пiзнаннi семизвучного iмення! 1965-1988 [1] "Двосотка" - стаття про закiнчення. ============================================================== Павло Грабовський. Поезi┐ ДО МАТЕРI Мамо-голубко! Прийди, подивися. Сина вiд мук захисти! Болi зi споду душi пiднялися, Що вже несила нести. Мамо-голубко! Горю║ш ти, бачу, Стогнеш сама у журбi; Хай я в неволi конаю та плачу, - Важче незмiрно тобi. Бачити бiльше тебе я не буду; Не дорiкай, а прости; Та вiд людського неправого суду Сина свого захисти! ДО ОРЛА Обох нас, орле стерво┐дний, Знажа║ поле боротьби: Рвемо у других шмат послiднiй, Жаги нiкчемно┐ раби. Та чом не в мене тво┐ крила? Я полинув би вище хмар: Тут кров злочинства землю вкрила, Скрiзь повно слiв, в повiтрi - вар! Де б не поглянув - боже! - всюди Слiд жертв, загублених дарма; Не змовк стон тiней,- рвуться груди; Нищаву смертю обiйма. О, браття серби, - гiрко плачуi Свята надiя геть зника... Все кров та кров... Мiж нами - бачу, Червона рiчка протiка! ДО СIЯЧIВ Де ви, правди всенародно┐ Та братерства сiячi? Де ви, мислi благородно┐ Твердi духом дiячi? Вийдiть купою, порайтеся, Гляньте: трупи та хрести; Всюди - бранцi... не цурайтеся пх велико┐ мети. Розсiвайте жменя жменею Чисто звiяне зерно: Вороги над Руссю-ненею Iзнущаються давно... ДО ШКОЛИ Ну, прокидайтеся, дiти: Ранок - до книжки пора! Сонечко вспiло залити Все посереду двора! Швидше вдягайтесь до школи! Кращi прога║те днi, - Пiзно вертати, - нiколи пх не завернете, нi! Змалку кохайтесь в освiтi, Змалку розширюйте ум, Бо доведеться у свiтi Всяких назнатися дум. Треба самим розвертати': Як i до чого все йде, Шлях безпомилишно взяти - Той, що до правди веде. Щоб не зросли ви на сором (Бiйтесь найпаче того!) Та не зробились позором Рiдного краю свого! ' Розвертати - в розумiннi розмiрковувати. ТРУДIВНИЦЯ Хмуро дивилася школа, В бовдурi глухо гуло, Вiтер вривався зокола, Сумно в хатинi було. Мертва трудiвниця-панi Бiла, як вiск, на столi Там почивала, зараннi Збувшися скорбiв землi. Рук i на час не складала, Щиро кохала дiток, Листу якогось-то ждала,- Тiльки i знав наш куток. За день одсунула книжку, За день не стала робить, Як опинилась на лiжку, - Нiчим було пособить. В непогiдь, стужу злиденну (Певно, сама сирота!) Зайде в хатину нужденну, Словом усiх повiта. Дасть, коли треба, поради, Викладе все до пуття... Боже! З яко┐ б то ради пй вiдбирати життя? Журно посходились дiтки Обiк нiмо┐ труни: Втратили неньку сирiтки, Втратили промiнь вони. Вдарив i дзвiн похоронний... Нiчого, мабути, ждать: Треба людинi стороннiй Шану останню вiддать. Дим закурився з кадила, Серце зворушував спiв... Що дiтвора голосила, - Просто не чути попiв! А як на цвинтарi стали, Кинули грудку землi, - Гiрко батьки заридали, Аж надривались малi. Мовчки вернули на помин, Що громадяни знесли. Якось не складувавсь гомiн, Навiть дяки не пили. Та й розiйшлися по хатах, - Школа осталась пуста... Хуга свистить по загатах, Жалiбно труп замiта. ШВАЧКА Рученьки терпнуть, злипаються вiченьки... Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пiзньо┐ нiченьки Голкою денно верти. Кров висиса║ оте остогиджене, Прокляте нишком шиття, Що паненя, вередливе, зманiжене, Вишвирне геть на смiття. Де воно знатиме, що то за доленька Вiдшук черствого шматка, Як за роботою вiльна неволенька Груди ураз дотика. ВЕСНЯНКИ I Зiйшли снiги, шумить вода, Весною повiва; Земля квiточки викида, Буя║ травка молода; Все мертве ожива. Веселе сонечко блистить, Промiння щердо лл║; Гайок привiтно шелестить, Неначе кличе пригостить; Струмочок вигра║. Сiяють злотом небеса, Витьохкують пташки... А груди думонька стиса: Хова║ зверхня ця краса Смердючi болячки. II Знову, ластiвочко-серце, Ти вернулась, знов звила В нас пiд хатою кубельце... Заспiвай же, де була? Розкажи: чи й там, як тута, Пекло скрiзь - нi верть, нi круть: Люди носять рабськi пута, У чужiй кормизi мруть? Свiтлi поклики колишнi До братерства та рiднi, Мов тi дрiб'язки залишнi, Затопталися в багнi? Крук недолi над всiм кружить, А соборйще панiв, Знавiснiвши, гiрко тужить, Що, бач, мало кайданiв? Розкажи: чи й там, як тута, Замiсть працi все слова; Люд бездольний в пiтьмi плута, На наймитiв упова? III Сумно заспiвала Ластiвочка люба На питання тi: -Скiльки свiта знала, Скрiзь пану║ згуба, Люд - узапертi. Мiсть 1 любовi - злоба; Брат пiднявсь на брата, Душить за шматок, Та нiде пригноба Не справля║ свята, Як-от ваш куток! Нiде розбратання Посеред громади Не було, як тут. Ницi2 почування, Продажнiсть та зради Не кули бiльш пут. Нi в якiй кра┐нi Брак самопошани Так людей не жер, Як у вас донинi... Бийте, рвiть кайдани, Доки дух не вмер! - З отим словом втiхи Пiсенька знiмiла, В небi вiддалась. У блакить з-пiд стрiхи Ластiвочка мила Пурхнула-знялась. IV Правду мовила пташина; Чи на добре ж, чи дарма? Перед нами - домовина, Сором вiчного ярма. Промiнь згас над рiдним кра║м; А ми, скiльки кожен змiг, У провалля себе пха║м, Грунт пуска║мо з-пiд нiг. Та не пiзно: ║ поправа, Певен я - минеться все; Ще заблисне наша слава, Праця вгору пiднесе. Тiльки треба сил та труду, Щоб не згинути цiлком, Не стогнать до вiку-суду Пiд вельможним канчуком. V Годi ж нудитись, складаючи руки; Кличе робiтникiв рiдна земля... Вiра, впотужнена словом науки, Хай нас мiцнiш окриля! Бiльше уваги до власного горя, Бiльше любовi до люду свого! Близько - загибель... зника наша зоря... Чого ж нам ждати, чого? VI Розцвiтайся ти, веснонько красна, Духом творчостi все онови; У нарузi кра┐на нещасна... З муки-смертi ┐┐ вiдживи! Розворуш нашi груди холоднi, Запали в них притухлий огонь, Щоб рятунок знайшли ми з безоднi, Не стояли в борнi осторонь! Одiгнала надовго ти хвижi, Розбудила надi┐ та сни. Багла┐ 3 - цi ворiженьки хижi, Так послизнуть нехай i вони! Розцвiтайся та нас iз могили До живого життя пiдведи, Щоб ми очi на себе розкрили; Свiтлi думи в душi вiдроди! ' Мiсть - замiсть. 2 Ницi - пiдлi, негiднi. 3 Багла┐ - неробство, лiнощi. ДО Б. С-ГО' Прощай, коханий ляше-друже! Час розiстатись наста║. А як болить, як б'║ться дуже Вiд туги серденько мо║. Одно гадали ми з тобою, Шукали одного шляху, I от зiйшлись в тюрмi з собою, Найшли недоленьку лиху. Мир чарiвничо┐ омани Пред нами птахом зник давно: Неволя вiчна та кайдани - То нам судилося одно. Але ж i ту судьбу шалену Не довелось дiлити нам: Ти - за Байкал, а я - за Лену,- Розтечемось по чужинам. Хто зна: чи вернеться спромога До працi стать за все святе, А чи навiк тяжка дорога Колючим терном заросте? Отак-то, голубе мiй, ляше! Тобi - рудник, менi - тайга... Та не належить серце наше До пут утисника-врага. Вiддавна руки нам невiльнi, Душi ж неволя не ску║; кднають нас змагання спiльнi,- Хто ┐х хортами зацьку║? Не кривда п'яного магната, Не заздрiсть жирного ксьондза, - Нас поруша║ проти ката Журби вселюдсько┐ сльоза. В чаду скаженого прокляття Потоком кров лили батьки; Той час минув: ми рiднi браття, Ми - нерозлучнi бояки. За що ж? За те, щоб духом згоди Все понялося мiж людьми, Щоб нашi змученi народи Так побраталися, як ми! 'Вiрш присвячений Бронiславу С║рошевському - товаришевi П.Грабовського по засланню. ДО ДIТЕЙ Коли бо, дiтки, малась мога Знов повернутися мiж вас! Так заросла давно дорога, Побив надi┐ хмурий час! Зазнайте ж втiх, поки не пiзно, Шд пильним доглядом сiм'┐, Та не розкидано вас рiзно З-пiд крилець неньчиних ┐┐. Нехай же вам господь - благаю Протягне дiтство золоте, Щоб ви росли на радiсть краю Без мук, що потiм уздрите! До Н.К.С. Тако┐ певно┐, свято┐, Тако┐ рiдно┐, як ти, Тако┐ щиро┐, просто┐,- Вже бiльше, мабуть, не знайти. Таку не часто скинеш оком, Такою тiльки що марить... А раз зустрiнеш ненароком - Навiки долю озарить! * * * Зранку в холодну могилу Ти жертвою часу лягла; Без жалю загублено силу... А в мене пак гадка жила: Що повiвом навiть не скине На тебе пануюче зло, Що смерть над тобою залине Отрутою повне жало! ДО РУСI-УКРАпНИ Бажав би я, мiй рiдний краю, Щоб ти на волю здобувавсь, Давно сподiваного раю Вiд себе власне сподiвавсь. Щоб велич простого народа Запанувала на Русi, Щоб чарiвна селянська врода Росла в коханнi та красi. Щоб Русь порiзнена устала З-пiд вiковiчного ярма I квiтом повним розцвiтала У згодi з ближнiми всiма! ДО УКРАпНЦIВ Укра┐нцi, браття милi, Вiдгукнiться, де ви ║; Чи живi ще, чи в могилi Давня слава зогни║? Чи покраща доля наша, Мине сором, що вкрива; Чи до краю спита чаша,- Рабства чаша вiкова? Гей, докупи, певнi дiти! Всiх веде мета одна: Шлях любовi та освiти Нас навiки по║дна! НАДIЯ Не зiтхай так безнадiйно, Скорбних уст не замикай, Рук не складуй ще подвiйно, З лану битви не тiкай, Глянь на луг - не вся травиця Ще потоптана упрах; Глянь на люди - чеснi лиця Ще не всi обвiяв страх. Ще великi перепони Злу поставлено кругом, Не безкарно рвуться стони Пiд ворожим батогом. Встануть мученики-браття, Встануть сестри, як живi... За годиною прокляття, Мук, кайданiв та кровi, Зрадно куплено┐ слави,- Панство волi йде услiд, I на чолi миросправи Власно з'явиться нарiд! УПЕРЕД Уперед за край рiдний та волю, За окутий, пригноблений люд, Хоч нiчого не знайдеш, крiм болю, Хоч нас жде невiддячений труд! Уперед проти зла однодумно! Розрослася ворожа юрба. Не гадаймо прожити безсумно, Бо життя - неминуча борба. Уперед, хто не хоче конати, Статись трупом гнилим живучи! Смiле слово - то нашi гармати, Свiтлi вчинки - то нашi мечi. Уперед до завзятого бою За громадськi та власнi права, Коли бути бажа║м собою, Коли серце позор вiдчува! Уперед до звершення замiрiв, Що поклав дев'ятнадцятий вiк; Скиньмо владу катiв-бузувiрiв, Щоб людиною став чоловiк! Уперед! Годi скнiти рабами, Час кормигу гидливу знести! Нашi кубла нам стануть гробами, Швидко знiвечать яснiсть мети. Уперед! Не жде поступ всесвiтнiй: На шляху пристаючих лиша, Iнший лад, iнший мир заповiтний Виробля║ iз себе душа. Уперед проти хижих порядкiв! Гине войник чи здобич бере, Вiн стежки протира для нащадкiв, - Його дiло нiколи не мре! * * * Я не спiвець чудовно┐ природи З холодною байдужiстю ┐┐; З ума не йдуть знедоленi народи, - пм я вiддав усi чуття мо┐. Серед ясних, золочених просторiв Я бачу люд без житнього шматка... Блакить... пташки... з-пiд соловйових хорiв, Мов нiж, вража скрiзь стогiн мужика. Нехай кругом розумний лад та втiха, - Не здужа ┐х мiй мозок осягти, Бо скiльки кривд, бо скiльки всюди лиха, Як хижий звiр, братiв гризуть брати. Нехай людцi, що до вiтхнення вдатнi, Спiвають нам на всякi голоси Про райськi сни й куточки благодатнi, - Де плачуть, там нема║ вже краси! Нехай вони, кохаючись "на лонi", Мук забуття вишукують дарма, пх не заспать: у серця вiдгомонi Озветься свiт з турботами всiма! ============================================================== Петро Гулак-Артемовський. Байки (збiрка) ЦIКАВИЙ I МОВЧУН (Приказка) Цiкавий, Мовчуна зустрiвши раз, спитав: "Вiд чого голосний так дзвiн той на дзвiницi?" "Вiд того, що (коли не втнеш се┐ дурницi) Всерединi, як ти, порожнiй вiн",- сказав. Харьков, 1 декабря 1820 года ДВI ПТАШКИ В КЛIТЦI "Чого цвiрiнька║ш, дурний, чого голосиш? Хiба ж ти трясцi захотiв? Що заманулося, чого ти не попросиш, Чи сiм'ячка, просця, пшонця, чи то крупiв,- Всього ти в клiточцi по саме нельзя ма║ш, Ще й витребеньку║ш, на долю нарiка║ш",- Так в клiтцi пiдлiтка корив снiгир старий. "Ой дядьку, не глузуй! - озвався молодий.- Недарма я журюсь i слiзками вмиваюсь, Недарма я просця i сiм'ячка цураюсь. Ти рад пожорнi сiй, бо зрiс в нiй i вродився; Я ж вiльний був, тепер в неволi опинився". 1 ноября 1827 г. ПАН ТА СОБАКА (Казка) На землю злiзла нiч... Нiгде анi шиширхне; Хiба то декуди скрiзь сон що-небудь пирхне, Хоч в око стрель тобi, так темно надворi. Уклався мiсяць спать, нема анi зорi, I ледве, крадькома, яка маленька зiрка З-за хмари вигляне, неначе миш з засiка. I небо, i земля - усе одпочива, Все нiч пiд чорною запаскою хова. Один Рябко, один, як палець, не дрiма║, Худобу панську, мов брат рiдний, догляда║, Бо дарма ┐сти хлiб Рябко наш не любив: пв за п'ятьох, але те ┐в, що заробив. Рябко на панському дворi не спить всю нiчку. Коли б тобi на смiх було де видно свiчку. Або в селi де на опiчку Маячив каганець. Всi сплять, хропуть, А деякi сопуть, Уже i панотець, Прилiзши iз хрестин, до утренi попхався... А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався. Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток: То зазирне в курник, то дейко до свинок, Спита, чи всi таки живенькi поросятка, Iндики та качки, курчатка й гусенятка; То звiдтiль навпростець Маха║ до овець, До клунi, до стiжкiв, до стайнi, до обори; То знов назад чимдуж, - щоб часом москалi (А ┐х тогдi було до хрiна на селi), Щоб москалi, мовляв, не вбрались до комори. Не спить Рябко, та все так гавка, скавучить, Що сучий син, коли аж в ухах не лящить, Все дума, як би то пiддобриться пiд пана; Не зна ж, що не мине Рябка обрадована! Як гав, так гав, - поки свiнуло надворi; Тогдi Рябко простягсь, захрiп в сво┐й норi. Чому ж Рябку не спать? чи знав вiн, що з ним буде? Заснув вiн смачно так, як сплять всi добрi люде, Що щиро стережуть добро сво┐х панiв... Як ось - трус, галас, крик!.. - весь двiр загомонiв: "Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка кликнiте!.. " "Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, скажiте?" Стриба Рябко, вертить хвостом, Неначе помелом, I знай, дурненький, скалить зуби Та лиже губи. "Уже ж, бач, - дума вiн, - не дурне це в дворi Од само┐ тобi зорi Всi панькаються коло мене. Мабуть, сам пан звелiв вiддать Рябку печене I, що осталося, варене, За те, що, бач, Рябко всю божу нiч не спав Та гавкав на весь рот, злодi┐в одганяв". "Цу-цу, Рябко" - ще раз сказав один псяюха, Та й хап Рябка за уха! "Кладiть Рябка", - гукнув. Аж ось i пан прибiг. "Лупiть Рябка, - сказав, - чухрайте! ось батiг!" - "За що?.. - спитав Рябко, а пан кричить: "Чухрайте!" "Ой! йой! йой! йой! А пан ┐м каже: "Не вважайте!" "Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?.. " "Не слухай, - пан кричить, - лупiть, дерiть Рябка!.." Деруть Рябка, мов пiр'я, На галас збiглась двiрня. "Що?.. як?.. за що?.. про що?... - не зна║ нi один. "Пустiть!.. - кричить Рябко. - Не будь я песький син, Коли вже вдержу бiльш!.. " Рябко наш хоч не бреше, Так що ж? Явтух Рябка, знай, все по жижках чеше. "Пустiть, швидчiй, пустiть!.." - пан на весь рот гукнув Та й з хати сам умкнув. "Пустiть, - гукнули всi. - Рябко вже вдовольнився!.. " "Чим, люде добрi, так оце я провинився?.. За що ж глузу║те?.. - сказав наш неборак. - За що знуща║тесь ви надо мною так? За що?.. за що?.. " - сказав та й попустив патьоки... Патьоки гiрких слiз, узявшися за боки. "За те, - сказав один Рябковi з наймитiв, - Щоб не колошкав ти вночi сво┐х панiв, За те... але... щось тут... ходiм, Рябко, лиш з хати, Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти: Ходiм, братко, надвiр". Пiшли. "Се не пусте, - Сказав Явтух Рябку, - оце тебе за те По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали, Що пан iз панею сю цiлу нiч не спали". "Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух, здурiв?" "Гай, гай!.. - сказав Явтух. - Рябко! ти знавiснiв; Ти винен, бра Рябко, що нiччю розбрехався; Ти ж знав, що вчора наш у карти пан програвся; Ти ж знав: Що хто програв, Той чорта (не тепер на споминки!) здрiма║, Той батька рiдного, роасердившись, програ║; Ти знав, кажу, Рябко, що пан не буде спати: До чого ж гавкав ти?.. нащо ж було гарчати? Нехай би гавкав сам, а ти б уклавсь тихенько, Забравшись в ожеред, та й спав би там гарненько. Тепер ти бачиш сам, що мокрим вiн рядном Напався на тебе - i, знай, верзе притьмом: Що грошей вчора вiн проциндрив щось не трохи, Що паню через те всю нiч кусали блохи, Що буцiм вчора вiн грать в карти б не сiдав, Коли б сьогоднiшню був нiч хоч закуняв; Що буцiм ти, Рябко, так гавкав, як собака, Що буцiм по тобi походить ще й ломака; Що, бачся, ти йому остив, надосолив, I, бачся, вiн тебе за те й прохворостив. А бач, Рябко, а бач!.. не гавкай, не ганяйсь; Ляж, хирний, та й мовчи i з паном не рiвняйсь! Чого брехать? нехай наш пан здоровий буде: Вiн сам i без собак сю панщину одбуде". Послухав наш Рябко поради Явтуха. "Нехай тяжка йому година та лиха, - Сказав, - що за мо║, як кажуть люди, жито Та ще й мене i бито! Коли мо║ невлад, То я з сво┐м назад. Чи баба з воза, - що ж? велика дуже вада!.. Кобилi легший вiз, сьому кобила й рада". Отак сердега наш Рябко помiрковавсь, Та й спать на цiлий день i цiлу нiч попхавсь; Заснув Рябко, захрiп, аж ожеред трясеться. Рябку й не сниться, не верзеться, Що вже москалики в коморi й на дворi - Скрiзь нишпорять, мов тут вони й господарi, Що вовк ягнят, а тхiр курчаток убира║. Аж тут i надворi туж-туж усе свiта║. "Цу-цу, Рябко!.. - тут всi, повибiгавши з хат. - Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. " - гукнули, як на гвалт. А наш Рябко тобi i усом не морга║, Хоч чу║, та мов спить i мов недочува║. "Тепер-то, - дума вiн, - мiй пан всю нiчку спав, Бо не будив його Рябко i не брехав? Тепер-то вiн менi свою покаже дяку, Тепер уже не втре менi, як вчора, маку... Нехай цуцукають... Мене сим не зведуть, Поки самi сюди обiд не принесуть; Та ще й тогдi, не бiйсь, поскачуть коло мене, Поки вiзьму я в рот хоч страву, хоч печене!" "Цу-цу!.. - сказав iще Рябковi тут Явтух. - Цу-цу!... - задихавшись, мов з його перло дух. - Ходiм, Рябко!.." - "Еге? Ходiм!.. - Не дуже квапся, Сам принеси сюди..." - Iди ж хутчiй, не бався!.. " "Ба, не пiду, Явтух!" - "Iди, бо кличе пан!.. " Сказав та й зашморгнув на ши┐ вiн аркан. "Чешiть Рябка!" - гукнув. Аж тут ┐х щось з десяток Влiпили з сотеньку ки┐в Рябку в завдаток. "Лупiть Рябка!" - кричить тут пан, як навiсний; Рябко ж наш тiльки вже що теплий та живий. Разiв iз шiсть Рябка водою одливали I стiльки ж раз його, одливши, знов шмагали, А потiм перестали. Рябко спитать хотiв, але Рябкiв язик Був в ротi cпутаний, неначе путом з лик, I герготав щось, як на сiдалi iндик. "Постiй, - сказав Явтух Рябковi, - не турбуйся, Я правду всю скажу: ото, Рябку, шануйся, Добра сво┐х панiв, як ока, стережи, Зарання спать не квапсь, в солому не бiжи, Злодi┐в одганяй та гавкай на звiрюку. Не гавкав ти, Рябко! За те ж ми, бач, в науку, Iз ласки, з милостi панiв, Влiпили сотеньок iз п'ять тобi ки┐в". "Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька, I дядину, i дядька За ласку ┐х!.. - сказав Рябко тут наодрiз. - Нехай ┐м служить бiльш рябий в болотi бiс! Той дурень, хто дурним iде панам служити, А бiльший дурень, хто ┐м дума угодити! Годив Рябко ┐м, мов болячцi й чиряку, А що за те Рябку? Сяку мать та таку! А до того iще спороли батогами, А за вислугу палюгами, Чи гавка║ Рябко, чи мовчки нiччю спить, Все випада-таки Рябка притьмом побить. Уже менi, бачу, чи то туди - високо, Чи то сюди - глибоко: Повернешся сюди - i тута гаряче, Повернешся туди - i там-то боляче! Хоч би я тiсто внiс псяюсi iз дiжею, То б вiн розтовк i ту над спиною мо║ю. З ледачим все бiда: хоч верть-круть, хоч круть-верть, Вiн найде все тобi хоч в черепочку смерть". 2 декабря 1818 г. СПРАВЖНЯ ДОБРIСТЬ Писулька до Грицька. Прокази Хто Добрiсть, Грицьку, нам намалював плаксиву, Понуру, мов чернець турецький, i сопливу, Той бiсiв син, коли не москаля пiдвiз, Той Добростi не зна, не бачив i не чу║. Не пензлем той ┐┐, але квачем малю║, Той Добрiсть обiкрав. Не любить Добрiсть слiз, Вона на всiх глядить так гарно й веселенько, Як дiвка, од свого iдучи панотця До церкви - до вiнця, Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько. Не квасить Добрiсть губ, бо iз ┐┐ очей Пала║ ласка до людей. Вона регоче там, де i другi регочуть, Сокоче без брехнi, де i другi сокочуть, I не цура║ться гульнi i вечорниць, Чорнявеньких дiвчат i круглих молодиць. Вона й до милого пригорнеться поволi, Та ба! та не да║ рукам, як кажуть, волi, Вона й горiлочки ряди-вгоди хлисне, Та носом, мов свиня, по улицi не ри║, По-соромiцькому не кобенить, не ви║, Пiд лавкою в шинку, мов цуцик, не засне. Вона, де треба, пожарту║, Та з глуздом жарти всi i з розумом мiрку║. Вона не виверта спiдлоба бiлкiв, Мов цап, задушений в кошарi од вовкiв, Не стогне, не сопе i нiгтiв не куса║, То з тим, то з сим таки слiв скiльки погада║. Як патока, так рiч у не┐ на губах, I смiх ┐┐ цвiте, мов мак, що на грядках. Для не┐ все одно, що в згодi, що в пригодi: Бог лучче, каже, зна; вiн сам зна - поки годi. Хоч кiл на головi, як кажуть, ┐й теши, Хоч ти вiзьми ┐┐ - печи або души, Не зна вона, що то людськi переполохи, I не ляка║ться нi од чого нiтрохи. Як паля в лотоках, простiсiнько стримить, Хоч хвилi як в не┐ бушують i бурхають, Хоч на не┐ шматки iз криги напирають, I Добрiсть так в бiдi i в лiсi так сто┐ть. Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу, А Добрiсть вигляда, як камiнь з-пiд покосу: Наскочить на його коса, задзеленчить... Хрусь надво║!.. мов скло, а камiнь все лежить! Нехай, як хоче, море гра║, Нехай роз'юшений так, як бугай, Нептун Тризубцем байдаки i човни виверта║, - А човник Добростi, шамкенький, мов цвiркун, Як селезень, на дно за качкою пiрна║ Та вп'ять звiдтiль наверх без шкоди вирина║ - До берега ставка цiленький доплива║. Не любить Добрiсть слiз. Бува║ черваку Всього, як кажуть, на вiку! Бува, що i ┐┐ зле панство зневажа║, Мов товарякою, так нею поверта║, - Чи вже ж i голосить? I, в лихотi сво┐й Розприндившись, скакать у яму ┐й живiй? Здихне там нищечком пiд нiс собi до бога, Iз лиха заспiва, та й за сво║, небога: Бо серце ┐й, що тьох, знай, шепче, що той ║, Хто за терпiннячко спасiннячко да║. Зна Добрiсть, що який бог змочить ┐й свитинку, Той висушить з не┐ останню капелинку, Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе, Та вп'ять пожалу║, пригорне до себе. Трапля║ться i те, що паплюга, брехня, Iз висолопленим жалом, неначе списом, Як циндря гаспидська, до ворогiв ганя. Секту║ на не┐ i позира║ бiсом; Що заздрiсть з жовтими очима, мов жовтки, З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами, Де ступить Добрiсть, скрiзь копа пiд нею ями: Пекельнi┐ ┐┐ губки, мов пауки, Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, - Замiсть щоб мед з ┐х брать, одну отруту смокчуть. А Добрiсть не вважа на злi┐ язики, Не пристають людськi до не┐ побрехеньки, I як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски, То, стрепенувшись, вп'ять виходять з ┐х сухенькi, - Так Добрiсть чепурна виходить iз брехнi, У не┐ ворогам одкази все однi: Хто часнику не ┐в, той i смердiть не буде, А добрий ворогiв завсiгди перебуде. Псу вiльно й на попа брехать, як кажуть, все Собака гавка║, а вiтер те несе. Од злиднiв не втечеш нi вдень, нi серед ночi: У Заздростi, мовляв Пархiм, попiвськi очi. Бог з нею!.. пй - в завiсть, А Добростi - в користь! "Сiль в вiчi, в зуби ┐й печина", - Добрiсть каже Та й хоч якiй брехнi сим словом рот замаже. Як шкурка з бузiвка у шевчика в руках Або у лимаря в зубах, Чого не витерпить, що ┐й не виробляють! Смердячим дьогтем ┐й i жиром до┐дають! Крий боже! що ┐й мук, голубцi, завдають! I крутять, i вертять, i пруть, i мнуть, i труть, I в дудку зцуплюють, i рвуть, i натягають, I в сто погибелей муцують, i згинають... Що збоку чоловiк, зирнувши, задрижить! Подума: тiльки вже на свiтi ┐й i жить! Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку пiдiйма║ I юхтою ┐┐ або габельком велича║, I щоб за шкурку мав п'ять золотих узять, То за габелька вiн не хоче й десять брать! Так Добрiсть на свiтi чим бiльш в нудьзi помнеться, Чим бiльш, мов реп'яхiв, лихоти набереться, Чим сала бiльшенько за шкуру ┐й заллють, - Тим бiльше за не┐, де повернись, дають. Адже ж за битого, нашi батьки мовляли, Небитих двох колись не раз притьмом давали, Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали! Нехай в олiйницi олiйник тараном Макухам завда║ якмога гiршу муку, - Так не завгорить ┐м, а здавить в каменюку, Що потiм чорта й сам вдовбе ┐х долотом. Нехай вовтузають i Добрiсть кулаками, Мов воскобiйними нехай з не┐ клинками Останню слiзоньку видавлюють i п'ють, - Овва! дурнi! того не знають, що дають Таку принаду ┐й до стусанiв частеньких, До штовхання пiд бiк, до кулакiв тугеньких, Що хоч в потилицю тодi ┐й i обух, Хоч довбню в лоб, то все не випре з не┐ дух. I довбня, я ж кажу, тогдi ┐й так дошкулить, Як вош за комiром або постiл замулить. По сiм-то, братику, i Добрiсть пiзнають: Клеймо ┐й - канчуки, iмення ┐й - терпiння. Хто ┐х не скоштував, не буде мать спасiння, Того нехай помiж святими не кладуть! Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить, Трохи лиш на того не скинувся синка, Що матiнка пестить i до голiвцi гладить, - Поки не вiзьметься пестунчик до замка! Але всьому свiй час i черга, Грицьку, буде! Ми пiд богом, як бач, всi ходим, грiшнi люде: До часу глек, - мовляв один розумний лях, - До часу, голубе, нам глечик носить воду; I на його пошле зла доля ту невзгоду, Що глек побачимо в череп'яних шматках! До часу над слабим, хто дужчий, вереду║, До часу мужикiв ледачий пан морду║, - Колись до ┐х усiх смерть в гостi примандру║, То, мов ║хлейтар, ┐м в вiкно заторохтить I по-московськiй ┐м гукне: ''В паход iтить!"_ Не гляне, чи то ┐х кульками хата вшита, Чи, може, дереном земляночка накрита, - Всiх нас сира земля до себе прибере, Але ледачий так, як добрий, не умре! Як з Городищ чумак, пiшовши в Крим за сiллю, В дорозi нидi║ двадцяту вже недiлю, Обшарпавсь до рубця, в коломазь облiпивсь, Та ба! та як другi - дощенту не пропивсь, Щодень, то неборак, знай, молиться все богу, Щоб швидше дiвчину побачити небогу, I чулих воликiв, знай, хльоста батогом, Поки опиниться перед сво┐м двором, - Так Добрiсть квапиться iз свiту в домовину, Терпить нудьгу й бiду, пропасницю й гостець, I так попа вiн жде в останнюю годину, Як на великдень всi червоних ждуть я║ць. Але ти, Грицьку, бiльш, нiж я, учився в школi, Далеко бiльш, нiж я, помазавсь ти письмом; Ти й грекiв, ти й латин, ти зна║ш всiх доволi, Ти в церков хоч яку годився б буть дяком; Ти краще Добростi обличчя наригу║ш, Бо й добрий сам ║си, i добре всiх малю║ш! Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобi втямки, Як зiйдуться, було, до тебе нарубки, А ти, було, й звелиш граматку ┐м читати, А сам почнеш, було, псавтир перевертати, Скрiзь нишпорить - пiд тмою, мною, здом, Пiд азом-ангелом або i в ярмоло┐ Од палiтурочки в часловцi до друго┐, I спинишся, було, аж на окто┐хом, Та й об якiмсь, було, почнеш читать Сократi - Так гарно, що було аж сумно всидiть в хатi! Нехай над ним сира земля пером лежить! Дивiться, хлопцi, лиш, - казав ти нам, - глядiть, Як Добрiсть на свiтi живе i умира║, Як, не злякавшися, кайдани надiва║! З якою радощою держить у руцi мишак I кухличок коли б, скривившись, випива║, До бога рученьки невиннi простяга║! Отак-то, братики, умер Сократ, отак! Чого ви, дурники? - сказав вiн веселенько Сво┐м заплаканим в хурдизi школярам. - Чого голосите? Чкурнiть лиш ви швиденько Та дайте пiвня ви скулаповим попам! Отак-то, братця, й ви, - казав ти, - хлiб ви ┐жте, А правду, хоч яким панам вельможним, рiжте! Не скрiзь ледачi так, як грецькi┐ пани, Хоч скрiзь на свiтi ║сть ахвинськi брехуни, I ║сть земля така правдива i заможна, Де правду i панам сказать, як богу, можна. Дивiться, - ти казав, - як вiрний Довгорук Писульку царську рве iз ║дноральських рук I на шматки ┐┐ iз серця роздира║! Чи бач, як старшина iз ляку умира║! А Довгорук сидить i усом не моргне! "Ай, що ж ти наробив! - усi заверещали. - Тепер же поминай, як Довгорука звали! " А Довгорук сказав: "Не бiйтесь за мене! Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий! Я покажу, що й вiн, як всi ми, чоловiки, Помилиться, згрiшить, спiткнеться i впаде, I ворог той йому, його хто не зведе". Аж бач! Таки воно й на правду вийшло, хлопцi, - Прибiг Петро, гукнув, затупав, загурчав, Уже й був кинувсь бить, але як розпитав, Аж Довгорукого погладив по головцi, I цмокнув в лисину та ще й перепрохав - Та ще й на змирщини кiп з п'ять вiн грошей дав. 17 сентября 1817 г., Харьков БАТЬКО ТА СИН (Байка) "Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! - Так панотець казав сво┐й дитинi: - Шануйсь, бо, далебi, колись Тму, мну, здо, тло - спишу на спинi!" Хведько не вчивсь - i