iбом га┐, Де кохалися ми до згуби, Пахнуть хлiбом тво┐ Груди, очi, долонi, губи. Пахне хлiбом маля, Що любов його народила. Пахне хлiбом земля, Що дала менi сонце й крила. * * * Посеред ночi дощ пiшов, Зашелестiв, як збiжжя, в полi. Ми вийшли пiд його покров З-пiд явора чи з-пiд тополi. Вiн увiльнив нас вiд одеж - Зняв, як рiзьбяр, iз плотi глину. Те, що при сонцi не знайдеш, Знайшов наослiп за хвилину. Вiн лоскотав, мов колоски, Стелився, обвивав рамена. Вмивала душ сяйнi листки Його теплiнь благословенна. Тулились груди до грудi, Вода збиралася мiж ними. Шугали риби в тiй водi Iз плавниками вогняними. Носився блискавки лилик Над нами, наче iскор жменя. I вперше твiй дiвочий лик Свiтив од щастя i натхнення. * * * Розплелись, розсипались, розпались, Наче коси, вересневi днi. Ми з тобою ще не накупались, А вже гра║ осiнь у вiкнi. Вiднесла вода ласкавi зорi, Що все лiто кликали в рiку, З птицями на бiлiй крутогорi Горобину пробу║м гiрку. Може б, нам полинути у вирiй - За лiтами молодостi вслiд. Чом же крила в позолотi щирiй Важко пiднiмати на полiт? Я тобi зимовi днi срiблястi Заплету в сивiючу косу; Тiльки зорi, викупанi в щастi, З моря я назад не принесу. * * * Сонце, намальоване циноброю [1], На вiтрилах вечора пливло. В золотiй спечаленостi обрiю Ти свiтилась, як небесне тло. За зорею рiдною й далекою Ти тужила на мо┐м крилi, Нiби не принесена лелекою, А прибула в свiт на кораблi. Ми стояли в приднiпровськiй обочi, Ми вдивлялись, наче дiти, в путь, По якiй тво┐ космiчнi родичi Надпливуть чи просто надiйдуть... [1] Цинобра - кiновар, червона фарба. * * * Срiблиться дощ в тоненькому туманi, Як ниточка в прозорiм полотнi. А сонце по його блискучiй гранi Тече i душу сповню║ менi. Зустрiнь мене. Я повен пожадання Блакитно┐, мов сон, далечини. Мо┐х очей неголосне страждання Ти поглядом ласкавим зупини. Моя печаль тебе не поневолить, А тiльки радiсний розбудить щем, Немов цього туману срiбна волоть, Зама║на i сонцем, i дощем. * * * Та мить, яка надходить пiсля болю, Тобою завданого,- нiжна мить... Я все стерплю, я все тобi дозволю - Не бiйсь боляще серце надломить. Надламане, воно смачнiше буде, Як хлiб, що ┐сться з голоду й злоби; Заходь, як у свiтлицю, в мо┐ груди I все, що заманеться, там роби. В тiй хатi на пiдлозi, як у пущi, Клади вогонь, пали нужденний рай, Чи, мов зерня з твердо┐ шкаралущi, Розбиту душу з мене видирай. Я вiдновлюсь, я оживу, кохана, Хоч сто разiв од рук тво┐х згорю. Благословенна та найглибша рана, Що звiльна оберта║ться в зорю! * * * Так гарно ти снилась менi: Не руки, не очi, лиш голос, Лиш голос, як день у вiкнi, Як вiтру знадлива голiсть. Наче в блакитi зоря, Ти в словi замерехтiла. Зринали, як блиск янтаря, Згини твойого тiла. Зринали й зникали вмить Хвилею золотею. I серце хотiв я вмить Тим свiтлом i чистотою. Раптом - пробудження грiм, Де ж ти пропала, ноче? Метелик у серцi мо┐м Вогкими крильми трiпоче. * * * Так, ти одна, моя любове, Да║ш менi снагу обнови, Народжу║ш мене щодня Iнакшим, iншим, нiби з дна Душi кремнисто┐ мо║┐ Виборсу║ш новi каме┐ З мо┐м обличчям... Боже мiй, Мене ти змiнюй, та не смiй Сво║ натхнення на забаву Перевести, смiшну й лукаву, I, творячи немовби в снi, Чужi прикмети дать менi! Живу я правдою тi║ю, Що птах не може стать змi║ю, Що маску будь-яку лакей Бере, бо все йому о'кей! А я не раб, не хитрий служка, Чия натура, як подушка, Податлива й м'яка! Менi Пасують риси кам'янi. То звершуй перемiни диво, Але поважно i правдиво, Щоб не ослiп i не оглух В чужому образi мiй дух. * * * Там, де Лючка круто в'║ться, Де хати в садках, Де мене носила мати В поле на руках,- Там я знаю кожну стежку, Кожен камiнець, Там узяв я пiсню в серце Iз людських сердець. Там земля скупа на жито - Родить пирi┐. Люди потом, чорним потом Полили ┐┐. Мусить хлiб для них родити Неродючий глей. Добре мати в серцi пiсню Вiд таких людей! 1956 * * * Твого погляду вiтер пiднiма║ з землi мо║ серце наче кленовий листок i я вже лечу над свiтом i лоскiтно менi вiд польоту та в мереживi ранку хмари як пiр'я крилатого моря проламуються пiдi мною i я падаю падаю на мене летять полотна колючих стерень дзеркала ставiв плетеницi стежок отари осiннього лiсу леза колiй тарелi стадiонiв брили будинкiв i кранiв краби де ж бiлi дзвiницi грудей тво┐х щоб я розбитися лагiдно мiг? * * * Твоя душа звiздаста i смаглява, Як нiч, що светри вiхоли зняла. Тво║ волосся пахне, як отава З-пiд скатертi рiздвяного стола. В мо║ житло ти з неба прилетiла, Закрив я очi в радостi нiмiй, Щоб у вогнi твого сяйного тiла Не спопелiв грiховний погляд мiй. * * * Твоя протилежнiсть - пiсок, Пустиня безплiдна й сумна. Ти народжу║ш колосок, Наче нива, з мого зерна. Ти плека║ш його сама, Ти да║ш йому мови дар, Безконечну могуть ума, Плотi й долi земно┐ тягар. Як вода, ти блищиш i течеш В руслах рiк i слiдах пiдкiв. Я тебе малював би все ж, Наче марево серед пiскiв. * * * Ти навча║ш ходить легкома Попiд хмари навислi I гасити бентежнiсть ума Клоунадою мислi. Не приймаю веселих наук, Що гiркi, мов оливи... Он життя вирива║ться з рук, Як лоша полохливе. Он обламаний кущик бузку Вироста║, i квiтне, I ховав в сльозу боязку Безконеччя блакитне. Он пiдноситься небо, як жаль, Понад сонця бриндушу, I любовi щаслива печаль Переповню║ душу. * * * Ти пахнеш, як листя весняне, Як дитинство мо║ полотняне, Як тепла малинова стежка, Як мамина срiбна сережка. Ти пахнеш, як пломiнь живицi, Як бiленький дзвiнок медуницi, Як вулик, де сховане сонце, Як маминих мрiй волоконце. Ти пахнеш, як виспане море, Як жiноче невидиме горе, Як пилок на пшеничнiй нивi, Як маминi руки сяйливi. Ти пахнеш, як роси на житi, Як столи, рушниками накритi, Як спiваюча стружка ялова, Як мамина лагiдна мова. * * * Ти спиш, i на тво┐м обличчi Малю║ться печальний вираз... Яку ж бiду, яке нещастя Ти бачиш поглядом заснулим? Можливо, знов перед тобою Палають укра┐нськi ниви, А танки з чорними хрестами Тебе в полях наздоганяють, Малесеньку, як той метелик, Що спалахне ось-ось в племiннi Пiдпалених пшениць? А може, Ти бачиш, як на воловодi Чумнi бандерiвськi бандити Сусiду вашого старого Волочать, вiшають на грушу За те, що першим до колгоспу Вiн записався? Може, хлiба В людей ти вимiняти хочеш За хустку бабину - ║диний Ма║ток твiй? Цього не знаю. Перевести я не спроможний З глибин свiдомостi тво║┐ Оте скорботне сновидiння В думки сво┐, як з моря в море Пiдводний човен! Як я досi Не став одним ║ством з тобою?! Ти спиш у незбагненнiм смутку, Моя i не моя водночас. I тiльки усмiшка спросоння Зв'язок вiдновлю║ мiж нами, Лиш усмiх вiдкрива║ душу, Зачинену плитою горя, Замками туги i скорботи. Та холодно менi, i в грудях Щось ненастанно вибуха║, Та нiби в тiнi сну страшного, I на сирiй землi дитинства Я довго спав i простудився. * * * У дитячому серцi жила Укра┐на - Материнськi веселi i журнi пiснi, Та за мову мужицьку не раз на колiна Довелося у школi ставати менi. Непокривлену душу хотiли зламати, Та ламалися тiльки болючi ки┐, Надi мною ночами вiдплакала мати, Я ж не зрiкся нi мови, нi пiснi ┐┐. I померла з гризоти вона молодою, Залишився назавжди без матерi я, Та не був нi хвилини в життi сиротою, Бо вела мене далi Вкра┐на моя! 1955 * * * У хмарах безу, що висять, як грона, Над позолотою старих церков к затишок один - зелений схов Для кровi, що пала║, мов корона. Ти там була, знадлива й безборонна, I голову свою з важких заков Я увiльнив i в серцi поборов Безумство беркута й злобу дракона. До тебе пiдiйшов я без крила; Що ж ти, знiмiвши в показнiй покорi, В менi шукала - змiя чи орла? Чому, пiзнавши в збайдужiлiм зорi Душi мо║┐ пристрастi суворi, Мене безумно й люто обняла?! * * * Це неправда, що ми помрем! Ти - земля, а я - твiй сiяч. Плуг iде - пiд його тягарем Ти возрадуйся i не плач. Сокруши свою душу тверду Пестотливою зливою втiх. Я ж i сам, як зернина, впаду Помiж скибами гонiв тво┐х. Ми небес глибину збагнем, Вище зiр пiднесем колоски. Ми пшеницi незгасним вогнем Пролiтатимем крiзь вiки. * * * Ще днiв мо┐х багато за горою, За зорями в небеснiй глибинi. Все, що було, згубилось увi снi, Лиш те, що буде, володi║ мною. Опалене жагою вогняною, Чуття будущини живе в менi. В мо║му серцi, наче в стременi, Нога часу з острогою тугою. Та ║ на свiтi лагiдна рука, Яка в мо┐ думки i сподiвання Влива║ться, як в озеро рiка. Вона да║ мо┐й душi сiяння I дба║, щоб не згаснула зарання Вiдлита в словi кров моя дзвiнка. * * * Я бачив тебе сьогоднi Мiж дiвчатками з п'ятого класу. Ти така ж, як вони: Тонесенька стебелина, Навколо яко┐ скакалка Гуде, як пропелер. Я бачив тебе сьогоднi Мiж невiстами молодими. Ти така ж, як вони: Бiле чоло у веснянках, Навколо якого свiтить Ореол материнства. Я бачив тебе сьогоднi Мiж бабусями сивоокими. Ти така ж, як вони: Прозорий щiльник iз медом, Навколо якого лiтають Спогади, наче бджоли. * * * Я буду на свiтi, Допоки незнане свiтло В обличчi тво║му свiтить. Я житиму доти, Допоки горiти буде Долонi тво║┐ дотик. * * * Я пригадав собi один стiжок у горах. З молодика сiдав на нього срiбний порох, А я лежав на нiм тихенько, наче звiр, I поглядом ловив слiди падущих зiр. Я ждав, коли прийде косуля ┐сти сiно, Вона приходила щоночi неодмiнно, Тремтяча, як зоря, що впала в темнику! Я ж оглядав ┐┐, рожеву й боязку... Хотiв би я побуть ще раз на тому стозi, Дiждатися й тебе в закоханiй тривозi, Почути, як прийдеш, як скинеш кептаря, Як затремтиш, немов та сарна чи зоря... * * * Я пригорнусь до тебе Серцем i небесами, Плечима пагорбiв рiдних I дорiг поясами. Я пригорнусь до тебе Мислею i землею, Темнотами чорнозему I туманами глею. Я пригорнусь до тебе Пiснею i яворами, Золотими крильми пшеницi, Тiнявими ярами. Я пригорнусь до тебе Подихом лiсу i полем, Клекотом Днiпрельстану, Тарасовим ореолом. Я пригорнусь до тебе Срiбними вiями хво┐, Невмирущими голосами Укра┐ни ново┐. Я пригорнусь до тебе Свiтлом i далечиною Багряних зiрниць, що вiчно Свiтитимуть надi мною. В мо║му тiлi почу║ш Гомiн смереки, i рути, I того, що нiколи тлiном Не було i не може бути. * * * Я прилiтав до тебе як бджола до черешнi розквiтло┐ я вiд сяйва й запаху крони тво║┐ знесилено падав я слiпнув од радостi квiтучого простору i важко було менi перелiтати з квiтки на квiтку та ще важче було менi знати що ти неосяжна вiдкрита для мене для iнших бджiл а також для ос для джмелiв для шершнiв що ти не почу║ш нiколи крил мо┐х кожною сво║ю пелюсткою що я не зможу нiколи в кожну квiтку твою заглянути бо коротка весна а ти безконечна як всесвiт. * * * Я стужився, мила, за тобою, З туги обернувся мимохiть В явора, що, палений журбою, Сам-один мiж буками сто┐ть. Гра║ листя на веснянiм сонцi, А в душi - печаль, як небеса. Вiн росте й спiва║ явороньцi, I згора║ вiд сльози роса. Снiг летить колючий, нiби трина, Йде зима й бескидами гуде. Яворовi сниться яворина Та ┐┐ кохання молоде. Вiн не зна║, що надiйдуть люди, Змiряють його на поруби, Розiтнуть йому печальнi груди, Скрипку зроблять iз його журби. * * * Я - зернятко, а ти - зоря осiння, Навiки в полi по║днались ми. Виношу з глибини, з важко┐ тьми Тво║ сiяння в променi насiння. Велиш ти кiльчику в передвесiння Пробити шкаралупу й страх зими... Втiм, колосок з колючими крильми Злiта║, наче свiтла вознесiння. Ти прагнеш повернуться в небеса, Мене ж не вiдпуска║ рiдна нива, В ногах кайданами дзвенить роса. Так ми застигли в злетi, повнi дива, Не зiрка й не зерно - душа сяйлива, Що нi в землi, нi в небi не згаса. * * * Якби могла прийти до мене це┐ митi Та дiвчинка моя, що в ся║вi блакитi Приходила колись, весела, як струмок, I вся вливалася в рiку мо┐х думок, Просвiтлюючи ┐х сво║ю чистотою Аж до самого дна, якби вона святою Дитиннiстю мене пойняла нинi знов, Я б у собi згасив грiмниць буремну кров. Пал невдоволення, за iдеалом тугу, Посвяти печiю, ненавистi напругу, Печаль обов'язку, зневагу до раба - Стлумив би я в собi! I знову голуба Моя душа була б, як та вода зi звора,- Та вже не прилетить моя любов прозора. I добре, що нема нiкому вороття, Що на одну любов дано одне життя. А в той далекий час - я добре пам'ятаю! - Рай принесла вона - зробив я пекло з раю, З ┐┐ невинностi я честь кував свою, А з кротостi - той меч, що гостриться в бою, З незайманих зiтхань суворi блискавицi Творив я i вганяв, як цвяхи, в чола ницi, З блаженних намiрiв робив я дзвiн добра, Щоб вiн горлав-"ганьба" або кричав-"ура!" Прозорiсть радiсну я взяв на силу гнiву, Я тiнню свiтла став, дав правiй - руку лiву, Я цiлий свiт любив у дiвчинцi мо┐й, Я сотворив себе з ┐┐ дитячих мрiй,- I добре, що вона не прийде вже до мене, Не прояснить мо║ вiд почувань теменне, Вiд боротьби трудне й палаюче ║ство, В якому дух життя справля║ торжество. 1977 * * * Iду по рiдному селу... Яке то щастя - хто збагне... Дивитись, як вечiрню млу Пронизу║ тепер ясне, Могутн║ свiтло з хат, домiв, Де каганець колись димiв! Яке то щастя - свiй народ У свiтлi бачити! Менi Оце найбiльша з нагород За всi страждання i пiснi, За все, чим жив i що творив, За кожен молодий порив! В оселях тих смачнiший хлiб I голоснiший спiв дiвчат. Лиш хто на серце вже ослiп, Кого стру┐в минулий чад, Мойого щастя не збагне, Не зможе зрозумiть мене! 1959 ============================================================== Михайло Петренко НЕБО Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокiл, чому не лiтаю, Чому менi, боже, ти криллiв не дав? Я б землю покинув i в небо злiтав! Далеко за хмари, подальше од свiту, Шукать собi долi, на горе привiту, I ласки у зiрок, у сонця просить, У свiтi ┐х яснiм все горе втопить; Бо долi ще змалу здаюся не любий, Я наймит у не┐, хлопцюга приблудний; Чужий я у долi, чужий у людей: Хiба ж хто коха║ нерiдних дiтей? Кохаюся лихом, привiту не знаю, I гiрко, i марно свiй вiк коротаю; I в горi спiзнав я, що тiльки одна, - Далеке║ небо, - моя сторона. I на свiтi гiрко; як стане ще гiрше, Я очi на небо, - менi веселiше! I в думках забуду, що я сирота, I думка далеко, високо лiта. Коли б менi крилля, орлячi тi крилля. Я землю б покинув, i на новосiлля Орлом бистрокрилим у небо польнув, I в хмарах навiки од свiту втонув! ============================================================== Марiйка Пiдгiрянка СПIВАНКА ПРО МIСЯЦI Ой мiсяць сiчень кличе мороза, Морозить лиця, щипа║ носа. А мiсяць лютий вiтрами ду║, На водах з льоду мости буду║. Березень-мiсяць мости поломить, Весняну пiсню рiчка задзвонить. Квiтами квiтень всiх привiта║, Усi садочки порозквiта║. Гей, травень прийде у днi чудовi, Простелить всюди трави шовковi. А мiсяць червень луги покосить, Червоним соком ягiдки зросить. А мiсяць липень гарячим лiтом Обсипле липи пахучим цвiтом. А мiсяць серпень серпом задзвонить, Достиглий колос додолу склонить. Вересень-мiсяць добре газду║, Овоч смачненький дiтям дару║. А мiсяць жовтень мряку розвi║, В лiсах, в садочках лист пожовтi║. А листопад той жалю не ма║, З дерев останн║ листя зрива║. А мiсяць грудень на радiсть людям - Снiжком присипле замерзле груддя... ============================================================== Олександр Пiдсуха КАНАДСЬКИЙ ЗОШИТ День перший Дiстатись вiд Днiпра на лiтаку До Фрейзера чи, скажем, Нiагари - Це все одно, що iз мого села В село сусiдн║ - на волах ледачих. Я в пiднебессi. Помiж хмар - озера. Хтось каже: - Атлантичний океан. - Невже це вiн? Не схаменувся навiть, Як зникнув десь так званий Атлантичний, I я ступив на другий бiк землi. Я втратив ║днiсть простору i часу. Змiшалось все. Сум'яття у менi. В чужому опинившися просторi, Я ще у часi нашому живу. Прокинувся оце о першiй ночi, Коли якраз у Ки║вi свiта║. Заснути б ще хоч на якусь годину, Та сон не йде, бо в Ки║вi вже день. А за вiкном - капiталiзм. I нiби Уже i тут свiтати почина║ З рiзницею, мабуть, годин на вiсiм. Вона й да║ться нинi узнаки. I щоб менi ввiйти у час тутешнiй, Осво┐тися в ┐хньому просторi, Годин на вiсiм мушу й я вiдстать. Лише на вiсiм. Чу║те, на вiсiм! День другий к чарiвна якась принада У тво┐м iндiанському iменi. Ключ до серця твого, Канадо, Поможи вiднайти менi. к в тобi i саксонська поважнiсть, I слов'янська незаймана нiжнiсть. Всiх вража║ твоя неосяжнiсть, Всiх чару║ твоя бiлоснiжнiсть. к ж у мене бажання-потреба Подивитися зблизька на тебе. Заодно i на себе, Канадо, У тво║ подивлюся свiчадо. Я вiд отчого рушив порогу, Повен сили, добра i терпiння. Що узяв я з собою в дорогу? Я узяв лише чисте сумлiння. Це найлегше. Не давить на плечi. Це й найважче. Пiд силу не кожному. Бо не всяк його в пору тривожну Пронесе крiзь житейськi хуртечi. Я вдивляюся в очi Канади, Я шукаю в них правди-розради Не рожево┐ i не сiро┐, Правди справжньо┐, Правди щиро┐. День п'ятий _ Готель як готель. З кафе, рестораном, швейцарами, пилососами. Дiя вiдбува║ться в кафе. За столиком п'║мо каву: синьоока жiнка i я. Три днi вона "штурму║" мiй телефон i не заста║ мене. Сьогоднi застала... Просить хоч би хвилинного побачення. Маю вiльно┐ пiвгодини. Даю згоду. С и н ь о о к а ж i н к а. Даруйте... Ви повиннi мене вислухати. Нi, що я кажу? Я хочу слухати вас. Розкажiть про Укра┐ну. Все-все. Як люди живуть? Що думають? Я. На рiднiй землi живуть, днiпровим повiтрям дихають, новi стежки топчуть, та все прямiшi i прямiшi... С и н ь о о к а ж i н к а. Я так i знала. Ви можете зрозумiти мене? Скажiть - можете? Вивезли мене батьки, не було й дванадцяти. У школi вчилась, рiдною мовою. Все сво║, наше. А батьки кинули все це i по┐хали. А чого? Тепер каються. А я при чому? Скажiть, ще спiвають на Укра┐нi? Я. Хто вмi║ - спiва║. С и н ь о о к а ж i н к а. Я так i знала. Двадцять рокiв не чула на вулицi спiву дiвочого. Прошу вас, напишiть пiсню про нашi переживання. Я. Якi ж у вас переживання? С и н ь о о к а ж i н к а. Корiння мо║ там, де я народилась. Чого я тут? Почуваю якусь вину, хоч i не винна. Не було ж i дванадцяти... Я дивлюсь на годинника: менi пора. Жiнка вста║, вибача║ться. - Поцiлуйте за мене рiдну землю. Проща║мось. У синiх очах дрижать сльози. * * * Панi Галино, ┐й-богу, дивно! Яка ви панi? Чому ви панi? Ваш батько ходить не у жупанi, I мати ваша - панам не рiвня. А ви ж собою така цiкава. Вп'ялися очi у мене синi. - А що нового на Укра┐нi? - Лл║ ж бо, панi, холоне кава. - Холоне кава? Нехай. Байдуже. - Вп'ялися очi. ┐й не до кави. - Я чула, Ки┐в красивий дуже I не впiзнати тепер Полтави. Ой не впiзнати отчо┐ хати, Нi зелен-саду, анi подвiр'я. Щасливий батько, весела мати, Настала згода, прийшло довiр'я. Було i тяжко, було й страждали, Та не за морем шукали правди. А як пришилося - на смерть стояли. Вп'ялися синi. Вп'ялись назавжди. День шостий _ ПIСНЯ СИНЬООКОп ЕМIГРАНТКИ _ Як давно, як давно У розлуцi минають години. Чужино, чужино, Не замiниш менi Укра┐ни. I садки, i хати - Все кохане i рiдне до болю. Ти прости, ти прости За розлуку, мiй краю, з тобою. Не розвiять жалю, Не розрадити тугу безкраю. Я ловлю, я ловлю Кожну вiстку з далекого краю. Освiти, освiти Мою душу, повиту журбою. Ти прости, ти прости За розлуку, мiй краю, з тобою. Як давно, як давно У розлуцi минають години. Чужино, чужино, Не замiниш менi Укра┐ни. День сьомий _ Бачу людину вперше, а вона рiдна менi. - Кажуть, ви воювали в Iспанi┐ в сотнi iменi Тараса Шевченка? - Так. Середнього зросту, з порожнiм лiвим рукавом. Обличчя нiби знайоме з дитинства. Може, разом пасли череду або на робiтфацi вчилися. Питаю, чи родом не з Ки┐вщини. - Вгадали. - То ми земляки. - Земляки в другому колiнi. Я народився тут. Край, що був чужиною для наших батькiв, став для нас батькiвщиною. За не┐ в Iспанi┐ воював. Не один я тодi пiшов добровольцем. Потiм висаджувався з Другим фронтом. Для Канади живемо й боремось. ┐й - нашi почуття й помисли. - Даруйте. Невже нiякого вiдгуку у вашому серцi не знаходить земля батькiв? - Змалку пам'ятаю: мати все нарiкала на батька. "Куди ти мене завiз? Нi солов'я не почу║ш, нi на землi не посидиш". Земля тут вогка, навiть улiтку, так просто не сядеш. Менi, малому, байдуже до всього того, бо не знаю: що за Укра┐на? Що за солов'┐? А як побачив - мало серце не вискочило... - Ви були на Укра┐нi? - На п'ятдесят першому роцi життя. По┐хав поглянути на батькiвську землю, солов'я послухати. Магнiтофона захопив. - Солов'┐в записати? - Так. Зайду, бувало, в садок, чую безлiч пташиних голосiв, а який солов'┐ний - не вгадаю. Спитати соромився. Потiм синок двоюрiдного брата повiв мене у берег. Свiте мiй! I питати не треба. Слухав би - не переслухав. Другого вечора й записав... - Цiкаво. - При┐хав додому. Зiбралися родичi й знайомi. "Що там i як, розказуй?" - "Першим дiлом, - кажу, - послухайте". I завiв магнiтофона. Всього було: i радощiв i плачу. Тепер мати слуха║ солов'┐в улiтку i взимку. "Ще, - каже, - якби на землi посидiти..." Розмовля║мо, дiлимося враженнями - вiн вiд по┐здки на м о ю Укра┐ну, а я - вiд подорожi по й о г о Канадi. Брати по кровi, по духу, по боротьбi. Бачу людину вперше, а вона рiдна менi. День восьмий _ Розсiлися по кутках, атакують з крiсел. Мов трирiчнi дiти: чому? Чому? Чому? Не встигаю вiдповiдати, перебивають, вискакують один поперед одного з новими питаннями. I все: чому? Чому? Чому? Годину-другу розтовкмачую: тому! Тому! Тому! А коли надокуча║, читаю вiрша: Що ви, панство, вiд Вкра┐ни хочете? Що ви менi голову морочите? "Само-самостiйно┐"? Минулося. А чи пак гетьмансько┐? Забулося. Може, пiдшляхетсько┐? Пiдпруссько┐? Може, пiдтурецько┐? А дзуськи! Треба ж бути просто божевiльними, Щоби нас вважати пiдневiльними. Тiльки й чути: лайка, лайка, лайка. Однострунна ваша балалайка. Однострунна, хрипла й безнадiйна, Як i ваша дiрка самостiйна. Скрипите сво┐м трухлявим возом. А пора б узятися за розум. З виглядом не дурня-поторочi, А, як люди, подивитись в очi, В очiй тiй, що нам до болю мила, Що i вас, невiрних, спородила. День дев'ятий _ До готелю супроводжу║ один. - Ви людина нетутешня, ще заблудитесь. Iдемо мовчки, похрипли в дискусi┐. Бiля готелю не витриму║, бере мене за лiкоть i майже пошепки: - Я переконався, що ви любите Укра┐ну дужче, нiж ми, всi нацiоналiсти, разом узятi. Лiг спати в гарному настро┐. Прокинувся теж у гарному. Чогось на душi радiсно. Ага, он чого: цвяшками засiли в головi прощальнi слова нацiоналiста. ┐ду до аеродрому i занотовую в блокнот першi рядки. ЛЮБИМО УКРАпНУ Любимо! I зна║мо за вiщо. Зроду так не чулися на силi. I любов доводимо на дiлi, У трудi й на димнiм бойовищi. Любимо Вкра┐ну, та не слiпо, Щирим серцем, чистою душею. I не можем жити, мов без хлiба, Нi вона без нас, нi ми без не┐. Любимо не ту, що поза часом Ще iсну║ у чи┐йсь уявi. А й стару, оплакану Тарасом, I нову - у величi i славi. Любимо ходу ┐┐ чудову, До схiд сонця личенько умите. Карi очi, невмирущу мову, Серце, добротою оповите. Любимо не здалеку, а зблизька. Не заочно - на ┐┐ роздоллi. Наша це i мати, i колиска, I не треба iншо┐ нам долi. Любимо у радостi i тузi, Сили не шкоду║мо для не┐, Щоб сiяла вiчною зорею У братерськiм вольному союзi. День одинадцятий _ Якби а ким сiсти хлiба з'┐сти. Тарас Шевченко I ║ з ким сiсти, ║ що з'┐сти, Так хлiба доброго нема. З якого випiкають тiста, Що лиш iлюзiя сама? Хай ┐сть його абстракцьонiст! Менi ж подайте форму й змiст. День тринадцятий _ Усмiшечка, мов перелiтна птаха, на обличчi то в не┐, то в нього. Дивлюся на панка довгошийого i думаю: хто ти? Вчепився клiщем, силомiць поволiк до сво║┐ господи. - Дружина буде така рада, така рада... Дружина й справдi була рада. - Ой, такий гiсть!.. - i заходилася накривати стiл. Тепер усмiшечка на обличчi господаря затриму║ться надовше. - Пита║те, хто я? Звичайний комерсант. Роблю грошi. Полiтикою не займаюсь. Тому мислю не так, як дехто з нашого брата: мовляв, подайте ┐м самостiйну Укра┐ну. А дайте - перегризуть один одному горлянку. Так що не давайте. Недавно помер один. Нiби нiчого був чоловiк, а помер смiшно. До революцi┐ мав хутiрець пiд Полтавою. Ще цариця Катерина чи сам Мазепа надiлив його предка. З часом вiн дiстався нащадковi. А тут саме революцiя. Хутiр одi брали, а Мазепин нащадок з дарчою грамотою до Петлюри подався. Потiм з нею перешмигнув i через океан. Та бог з ним! Розкажiть, як там у краю? Ще фарбу║те сорочки бузиною чи, може, й до перлону доскочили? А нiчнi клуби? к де розважитись i коктейлю сьорбнути? Кажете, нема? А неоновi фей║рверки? Теж нема? А кока-кола? Нiчого, нiчого, зараз покушту║те... Пiдходить дружина, усмiшечку перехоплю║. - Прошу до столу. * * * Панок тупцю║ круг стола З пiвлiтрою "Смирновсько┐". I не нахвалиться нiяк Культурою заморською. Що втiк iз краю недарма I що, мовляв, не ка║ться. I вихваля заморський "рай", Аж, бiдний, за┐ка║ться. Та хвалиться не школами, не гарними музеями, А барами всенощними i голими мамзелями. Не танцями й театрами, не добрими поетами, А "карами", i "сторами", й модерними клозетами. Не хорами народними, не пiснею роздольною, А реслiнгом[1], коктейлями, бурдою кока-кольною. Не залами спортивними, не кiнопанорамами, А безумом неоновим, безтямними рекламами. Не яслами дитячими, не скверами зеленими, А рiзними сейлонами, перлоном, териленами. В однiй уже на денцi, У другiй - ще по вiнця. - Так випийте хоч трошки, Ми ж, пане, укра┐нцi. Я змовчати не можу, таку вже вдачу маю: - Ми просто дуже радi, що ви втекли iз краю. День чотирнадцятий СМЕРТЬ МИНИ Привидiлись йому буланi конi, Буланi конi попiдвiконню. У вiкна й дверi пнуться буланi Й Мазепа верхи в краснiм жупанi. Розплющив очi - буланi конi. Таке бува║ лише при сконi. На стелю глянув - усе в туманi. Уже у хатi iржуть буланi. - Насте, поклич сина й нотарiуса пана Омелька. Син прийшов i нотарiус слiдом. Всi стоять з безутiшним видом. Пiд кiнець прояснилося Минi. - Пошукай, Насте, грамоту в скринi. Хай на сина добродiй Омелько Клин запише - полтавську земельку. В нiй вiн знайде i славу, i долю... Син скривився, немовби вiд болю: - Нащо менi вiн, Той полтавський клин? Вiн же так далеко, За сiм тисяч гiн. Як його зорати За сiм тисяч гiн? Тату, не треба. - Краще б не казав цього, Краще б не казав. Мина звiвсь на лiктi, Тяжко простогнав: - Менi його переписав був батько, А батьку дiд, а дiду - прадiд, сину. Прапрадiду подарував Мазепа, Не мер якийсь чи голова сiльради, А гетьман сам. А ти не хочеш, га? У пазусi цю грамоту пронiс Через фронти, коли по Укра┐нi Гасав я на буланому конi. Буланi конi, ой буланi конi, Недаром вони лiзуть у вiкно. За не┐ кров пролив бiля Вапнярки, А потiм ще й контузило за не┐ У нiй - i сила, й слава твого роду Споконвiкiв. А ти не хочеш, га? Скажи, Омельку, голубе мiй сивий, Кому ж заповiсти ┐┐? - I Мина Враз поточивсь i впав на подушки. Сонячний зайчик на пiдвiконнi. Вiдгарцювали буланi конi. День п'ятнадцятий ПIСНЯ БРАТIВ Не шкодую за лiтами, Вiдшумiли вдалинi. А шкодую, що не з вами В рiднiй сторонi. Полетiв би, мов лелека, До Славути навеснi. Стороно моя далека, Хоч наснись менi. Та не снiться давнi роки, Анi цiсар, анi пан. А приснись Днiпро широкий I зелений лан. А приснись весела мати На вiдродженiй землi. Соловейко бiля хати, В небi журавлi. Материнська нiжна мово, Голоснiше долинай В сторону мою кленову, В мiй канадський край. День шiстнадцятий_ Вiн живе у Канадi. В його хатi - Вкра┐на. "Самостiйна" Вкра┐на, бо тризуб на стiнi. За вiкном неозора чужинська кра┐на, Незнайомi звича┐, незнайомi пiснi. I ростуть його дiти, молодi канадята, I чуже, незнайоме ┐м рiдним ста║. I уже по-чужинському мовлять до тата, I несила дiтей навернуть на сво║. Я живу на Вкра┐нi. В мо┐й хатi - Вкра┐на, Край добра, i звитяг, i надiй молодих. За вiкном - теж вона, сторона тополина, Вiд Днiстра по Дiнепь. Ще й у дiтях мо┐х. День сiмнадцятий Лечу над Кордiль║рами. Чув не раз у Канадi про ┐хню красу й мальовничiсть. На жаль, з високостi гори видаються звичайними сопками. Замiсть милуватися пейзажем, переглядаю свiжi газети. Довiдуюсь про iдеологiчну нараду в Москвi. Цiкаво, що пишуть про не┐ мiсцевi журналiсти. Ну ясно, розцiнюють як замах на свободу творчостi. Про свободу творчостi, панове журналiсти, розкажiть зна║те кому? Сво║му батьковi. Не тiльки про творчу, а й полiтичну. Про свободу, яка серед бiлого дня стрiля║ в страйкарiв, що сталося пiд час мого перебування в провiнцi┐ Онтарiо. Про свободу, яка корiнних канадських жителiв - iндiанцiв - зробила пасинками Канади. Про свободу, яка торгу║ американськими комiксами i порнографiчними журналами. Про свободу, яка вiд канадського робiтника вимага║ писано┐ довiдки: до якого належить приходу, якому боговi сповiда║ться. Про свободу, яка творам прогресивних канадських письменникiв зачинила дверi бiблiотек. Про свободу, яка показу║ очима на кожного, хто мислить iнакше. Про свободу, яка за вiдомим ки┐вським спiваком пiд час його гастролей у Канадi бiгала назирцi на чотирьох полiцейських колесах. I так далi i таке iнше. Один професор, вiн же поет-абстракцiонiст, заповзявся будь-що приперти мене до стiнки. - Чому у вашiй кра┐нi забороняють абстракцiонiзм? Це ж порушення елементарно┐ свободи. Чому партiя втруча║ться в справи митцiв? Кому яке дiло, як я пишу або малюю? Нiхто не ма║ права позбавляти художника вiльно самовиражатись. Що ┐м тепер робити? Пропадати з голоду? - Чому пропадати? Зароблятимуть на хлiб суспiльно корисною працею, а "самовиражатись" можуть за сумiсництвом, як це робите й ви. - ??? Згадую ще одного пiдпанка. Мрi║ проскочити колись на бiлому конi крiзь ки┐вськi Золотi ворота. Спить i бачить, як нашi дiти не слухаються батькiв, звертають з ┐хньо┐ дороги. Скiльки далекосяжних планiв пов'язу║ з кожним iдейно невиразним вiршем, ба навiть окремим невдалим рядком, що вискочить, бува, з-пiд пера молодого нашого поета. Невтямки горепацi, що: Усе народжу║ться, й гине, I знов скреса║ з небуття. Батьки i дiти - це ║дине I нерозривне, мов життя. Так нероздiльно ┐м i жити, Новi освоювать вiки. В очах батькiв сво┐х - ми дiти, В очах дiтей сво┐х - батьки. День вiсiмнадцятий КВЕБЕКСЬКИЙ ДIАЛОГ I _ Француз не сяде ┐сти без вина. А тут ще й гiсть. П'║мо, та не до дна. Пригубиш - i жвавiша║ розмова. Вiн теж поет, шукач нового слова. Ось тiльки я нiяк не доберу: Поезiю вважа║ вiн за гру. - Один у карти, другий у слова, - Так i сказав. Ця пiсня не нова. Цiкаво, що в поета за душею, Яку несе, боронить вiн iдею, Кого сво┐м пiдтриму║ плечем, Коли навколо граються з вогнем. А вiн сво║: - Ви про iде┐, змiст... Якi iде┐? Я не комунiст. Вiйни не буде, я не вiрю в не┐. Хто б захотiв iз матiр'ю землею Прощатися?.. Так думають усi. Я не трибун. Та я служу красi. Моя краса - це iмпульси душi, Що нам iз вами зроду не чужi, Хоч ви ладнi прикинутися iншим. То лiпше ми розмову цю облишим. Тут поблизу спiва один поет. Ходiм зi мною. А куди - секрет. II _ Кока-кола. Дiвка гола. I гармидер доокола. Ну й завiв! Дiвцi, може, вiсiмнадцять лiт. Виробля║, господи прости. А кругом - роззявленi роти, Очi як не вилiзуть з орбiт. Де я? Дiвка - в свiтлi. Дим вiд сигарет. Чую пiсню з темного кутка. - Це спiва вiдомий наш поет... - I на дiвку оком. - Ну, яка? - А про що спiва║ вiн, про що? - Же ву зем... Любовне тра-ля-ля... - Дiвка iмiту║ чортi й що, Голим тiлом центи заробля. Годi вигинатися. Облиш! Хто ти ║: людина чи вiвця? Нащо роздягнулась? Та тобi ж Споконвiку цнота до лиця. Не страми сво┐х дiвочих лiт, Не ганьби свято┐ чистоти. Плюнь у тi роззявленi роти, В очi, що аж лiзуть iз орбiт. А поет вiдомий знов i знов Iз кутка гугнявив про любов. Пише вiн за долари "вiршi" Про твариннi iмпульси душi. - Iмпульси, а не iде┐, змiст... - Белькотiв сво║ - сiрку пiд хвiст. Та на мене раптом очi звiв I осiкся. Зрозумiв без слiв. День дев'ятнадцятий ПОЧАТОК ТУГИ Мiж хмарами лечу i синiм небом, Мiж фiолетом i густою синню, I марю Батькiвщиною й шкодую, Що не вона внизу пiд фiолетом. Якби була це ти, моя Вiтчизно! Якби уже летiв я на Бориспiль! Та що я, справдi? Тiльки ж почалася Моя мандрiвка по свiтах далеких. Лiтак трима║ курс до Галiфакса. Ще тiльки лютий, а додому - в червнi... А що, якби я й справдi приземлився В Борисполi, а не у Галiфаксi? Не буде хай нi квiтiв, нi оркестрiв, ┐й-богу, почувався б, як Гагарiн, Коли, планету вперше облiтавши, Землi торкнувся рiдно┐ ногами. Нi, бiльшого нема║ в свiтi щастя, Як зустрiч з Батькiвщиною. Так само Нема║ й муки бiльшо┐ у свiтi, Анiж розлука з рiдною землею. День двадцятий_ До Галiфакса не долетiв. У Сейнт-Джонi роблю пересадку. Сиджу в примiщеннi невеличкого затишного аеропорту, i передi мною на всю широку скляну стiну - дивовижний зимовий пейзаж. Небесна синь вiдбилася на заснiжених ялинках, на аеродромному полi. Тиша i спокiй у природi теж дивовижнi. Проте зовсiм протилежне ко┐ться в мо┐й душi. Занотовую останню строфу туги, вiдриваю очi вiд блокнота, а за стiною - вже нi спокою, нi лiтакiв на ялинковому тлi. Снiгова завiя, суцiльна бiла каламуть запнула все навкруги i стала спiвзвучною хiба що одному менi. Полiт вiдкладено до завтра. Пасажирiв везуть до готелю в Сейнт-Джонi. За снiговертю не бачив нi мiста, нi готелю, а лише кiмнату з лiжком, двома стiльцями i столиком. к й телефон. Та що з нього? Хуртовина дужчай. Вiтер як не вийме рами i разом з нею не вломиться до кiмнати. Не сво┐ми голосами заголосили шибки. Чого я тут? На краю свiту - один. Жодного радянця в радiусi тисячi миль. Згадалася мати. Поховав ┐┐ перед самою по┐здкою за океан. На похорон прийшло все село. Плакали люди, плакало й небо, як везли на кладовище. Мати. Моя i не лише моя. Дiтям-сиротам у тридцятi роки замiнила батькiв, а хатина в кiпцi вузенько┐ вулички - дитячий будинок. Вже не зустрiне, як завжди було, - малого чи дорослого - з незмiнними радощами i словами: "Синочку, а чи надовго?" I почувайся ти найкраще, при повному здоров'┐ й силi, а ┐й неодмiнно здасться, що ти змарнiв... Мати! Все життя в чеканнях i вигляданнях. Нiби це була ┐┐ професiя. То з iнституту на лiтнi канiкули, то з донецького краю у вiдпустку, то з фронту... А з-за океану - нi, не вигляда║. Одна вона в мене була, одна... * * * Чемодани впакованi. Взято квиток. Я збираюсь летiти в заморськi кра┐. I прийшли попрощатися друзi мо┐. Та чомусь менi мати не йде iз думок. Телеграма у дiм! В серце звiстка - як нiж! Що робити менi? Зачекай, чужино! У село! У соло! У село чимскорiш! Хоч i пiзно уже. Все одно. Ось хатина. I люди iдуть до двора. Онде дядько Василь. А у хатi плачi. Вечорi║. В вiкно зазира дiтвора. - От i все, - каже дядько. - Сьогоднi... вночi. Ще ж учора спiвала ось тут на грядках (Як минаю подвiр'я, то завжди спиня), У бiленькiй хустинi, з сапою в руках. Все робила сама до останнього дня. Це я знаю. Хотiв же забрати з села, Щоб жила при менi, щоб у мiстi жила. I нарештi забрав. Та скiнчилась зима: - Сину, чом не везеш? Бо по┐ду сама. - Я не хочу везти, вiдмовляю, прошу. - Люди сiють уже. Я без дiла сиджу. Ще ж учора робила. Так всеньке життя. Ще учора спiвала. Й нема вороття. Рвися, серце мо║, вiд скорботи й жалю! Лиш одного б хотiв, про одне лиш молю: Щоб, як мати, не гнутися в горi-бiдi, Щоб, як мати, iз пiснею впасти в трудi. * * * Як спiшив я додому, до гай-сторони, До хатини, де першi наснилися сни. На подвiр'я ступив, далi рушить не мiг. Дверi й вiкна забитi. Зарослий порiг. I назустрiч не йде, як ранiше iшла, Притуливши долоню суху до чола. Не iде. Це уперше. Й нiкого нема. - Мамо, матiнко, ма!.. - Тiльки тиша нiма. Залунали людськi голоси навкруги. Удаю, що не чую, простую в луги. Дайте, дайте побути менi в самотi, Дайте виплакать очi хоч раз у життi! День двадцять перший ЯК ЛАВРIН БОРОЗНА пЗДИВ НА УКРАпНУ Бувальщина _ Жив собi вуйко за границею, Лаврiн Борозна. Родом з Тернополя чи з Коломи┐, Хто його зна. I було у нього чотири сини. Нiвроку, сини - немов соколи: Тарас, Андрiй, Ярослав, Найменшого Остапом нарекли. Малi дiти - горя не знати. Та як стали ото пiдростати сини, Давай свого батька по черзi питати: - Хто ми? - Чи┐ ми? - З яко┐ сторони? - Нiзвiдки! - скаже, було, як зав'яже. - А мама казали, що ми укра┐нцi... - Не слухайте мами, вона вам накаже. - А хто ж ми, тату? Хто ми? - Чужинцi. - А я бачив Укра┐ну на картi... - скаже старшенький. - I я бачив! - I я! Одвернеться старий, бо сльози з очей тiльки кап... кап... Сини вiдступляться. Вони не люблять, як батько плаче, Не розумiють причини. Переглянуться. Хай буде по-┐хньому! I в один голос: - Нема Укра┐ни! Нема Укра┐ни! Батьку, не плач. Погладить Лаврiн кожного по голiвцi. сини один за одним - у дверi. А надворi так гарно! I можна погратися У гангстерiв i мiльйонерiв. Так iз дня у день, Так iз року в рiк. I Лаврiновим повчанням Загубився лiк. Виросли сини. I по-всякому вмiють, Тiльки не по-укра┐нському. Правда, вареники, чи то пак пироги, i пiд подушку клали б. Поженилися. Пiшли дiточки. Одне за одним восьмеро внучат. Зберуться в недiлю всiм родом-родиною, Сидять дiд з бабою серед них, мов iноземцi. Не стерпить старий: - Хто ви? Турки якi, бусурмани? Слова рiдного мовить не зна║те? По-якому дiтей назива║те Ви, безрiднi Iвани? Джон, а ходи-iю сюди, - покличе онука меншенького. - Як тебе звати? - Джон. - Не Джон, а Iванко. А тебе, Бiлл, - Васильком. А тебе, Мерi, - Марiйкою. Чу║те, ластовенятка мо┐? Цукерки хочете? - Фазер! - скажуть сини одночасно. - Ми чужинцi, хiба вам не ясно? Тож i ма║мо просьбу велику: Не збивайте дiтей з пантелику. Вiзьме Лаврiн голову в руки: Дiждався синiвсько┐ ласки! Затуманяться очi одвiчною тугою, I на скатертину кап... кап... А Мерi, в'юнка непосида (Мале, а розумниця, бач!): - Я буду Малiйкою, дiду, Тiльки не плач. * * * Занедужав Лаврiн Борозна. Все ввижа║ться гай-сторона, Де край битого шляху тополi Розмовляють з вiтрами на волi. I застогне, так тяжко застогне. Може б, лiкар чим-небудь помiг, Так його не пуска й на порiг. Позбiгались сини: - Що з ним, мамо?