- Бо i ┐х не впуска║ так само. Пiд дверима посидять, та й пiдуть. Лаврiниха не зна║ нiчого. Не доб'║ться i слова вiд нього. Смерть прийшла чи найшло божевiлля? Наварила цiлющого зiлля, Так не хоче нi зiлля, нi лiкiв. Умовляли, просили, благали. Не виходив з кiмнати два тижнi. А як вийшов - насилу впiзнали, Тiльки блиски в очах дивовижнi. - Де, стара, саквояж мiй дорожнiй? Переглянулись всi: що вiн каже? Нащо, нащо йому саквояжi? - Схаменися, отямся, Лаврiне... - Схаменувся, лечу на Вкра┐ну, Гляну хоч перед смертю на не┐. - Батьку, ви при сво║му розумi? Там же бузувiр Вас заарешту║ I зашле в Сибiр. Та Лаврiна нiчим не злякати. - Вже менi все одно помирати. А зате хоч вклонюся Днiпру I у рiдному кра┐ помру. Оточили сини i онуки. Але стримати, бачать, несила. - Я ж, Лаврiнчику, вмру вiд розпуки... - Лаврiниха, ламаючи руки, Мов бiля труни заголосила. * * * Ой ще довго Лаврiниха голосила. Якось ┐й приснилася могила, У якiй Лаврiнчик спочива║ У сибiрськiм у холоднiм кра┐. Сорок днiв, як вiн пiшов на "муки". Сорок днiв - нi вiстки з Укра┐ни. Родичi, сини i навiть внуки - Всi зiйшлися на сороковини. Може б, довше голосила Лаврiниха, Дак у шибку хтось постукав тихо. До вiконця пiдступила ближче, - З саквояжем там стояв небiжчик. - Та впускайте! Доки тут стояти? - Дiд при┐хав! - крик зняли внучата. Вiдчинили дверi: - Батьку! Дiду! - Бачить: вiскi, рештки вiд обiду. Й миготять свiчки на всеньку хату. - Це по кому? - По Вкра┐нi, тату! - Тут Лаврiн як завола║ басом: - Дурнi ви i я iз вами разом! - Кинувся, немов несамовитий, I давай-давай свiчки гасити. - к Вкра┐на, край наш солов'┐ний! - А сини: - Нема║ Укра┐ни! Батько: - к! Сини: - Нема! Перший: - Швидко на гачок впiймався! Другий: - Що, бiльшовикам продався? Третiй: - Чадом гемонським подихав? А четвертий: - Батько з глузду з'┐хав! Оце тобi! Навчив на свою голову! I як стукне кулаком по столу, - Всi чарки iз дзенькотом додолу. Стало тихо, мов у домовинi. Та Марiйка раптом: - к Вкла┐на! Кинулись до дiда всi онуки. - к Вкра┐на! - й просяться на руки. - Ви ж мо┐ розумники... - гладив кожного по голiвцi, а з очей кап... кап... День двадцять другий У високостi дума║ться краще. Може, тому, що розсуваються обрi┐ i вся планета перед тобою мов на долонi. Бачу Москву i Ки┐в, Бухарест i Варшаву, Пхеньян i Гавану. Видно весь свiт i дорогу, якою iде людство. Чого лише не дiялося на нiй за людську iсторiю! Усе, що дiялося, дi║ться i дiятиметься, - бачу з пiднебесся. Кожна епоха пахне по-сво║му: Одна - постолами, дьогтем, таранею, Королями, князями, поборами, ладаном, Людським потом - з ранку до вечора. Друга - мазутом, паровозною сажею, Прейскурантами кровi, шинелями й порохом, Образами у хатi i голими ребрами, Ворожнечею - з ранку до вечора. А епоха, яка на порозi, Пахне зрiлою мудрiстю, атомом, м'ятою, I вселюдським довiр'ям, i дружбою чистою, Комунiзмом i космосом - з ранку до вечора. День двадцять третiй_ Днi подовшали, повернуло на весну. Вдома радiв би цьому, а тут навпаки. Довшi днi - довша й розлука. Дню║ й ночу║ в думках Батькiвщина моя, Днiпро, дорогi побратими. Лечу до Нью-Йорка й пишу "Листа на Укра┐ну". Дайте повiтря днiпрового, Запаху рiдного лугу. Друзi! Розвiйте як-небудь Заокеанськую тугу. Дайте землi барвiнково┐, Стежки круто┐ пiд ноги. Друзi! Докиньте до мене Вашi пiсеннi тривоги. Дайте блакитi у шибку, Стиглого синього неба, Хлiба радянського скибку. Ви розумi║те - т р е б а ! День двадцять четвертий НАД ГУДЗОНОМ _ ПIСНЯ _ Над Гудзоном мiсяць ся║, Срiбну стежку вистеля║, Рiвну, як струну. Поведи мене, стежино, До кохано┐ дружини В рiдну сторону. Я за нею знудьгувався, Все життя поневiрявся, Гей, на чужинi. Скiльки раз хотiв рушати, Не давали вiзи Штати Бiдному менi. А коли настала криза, Вже була в кишенi вiза, Доларiв чортма. Так i вiк кiнчитись може, Тут нiхто не допоможе, Хоч ридай ридма. Потiм щось там заробив я, На бiду ж, на безголiв'я Почалась вiйна. А тепер нема║ сили Полетiть у край свiй милий, Доленька сумна. День двадцять п'ятий СЕРВIС Ну й сервiс в Америцi, братця! Не те, що, скажiмо, у нас. Куди нам iз ними змагаться!.. Це - перший, як мовиться, клас. Все зручно. Усе як годиться. Навчилися мiстери жить. Продумано все до дрiбницi, Як лiпше людей обслужить. Примiром, вам хочеться ┐сти. Будь ласка. Не зга║те час. За столик не встигнете сiсти, Як вiн чи вона бiля вас. I всi такi чемнi й хорошi, Були б у вас грошi. Хлiб - вата. Та справа не в хлiбi. По┐ли, незчулись коли. Вам скажуть ласкаво "спасибi", Аби ви iще раз прийшли. I всi такi милi й хорошi, Були б у вас грошi. Хвалю заповзятiсть тамтешню. Iще б пак! Нi давки, нi черг. Ви платите ┐м за я║чню, За сервiс - окремо, поверх. I всi такi любi й хорошi, Були б у вас грошi. Чи, скажем, хильнули ви пива, I треба кудись вам пiти. Дiстались в те мiсце щасливо, А там автоматик: плати! Ще добре, як ║ у вас грошi, Iнакше - викручуй холошi. Ось так! ПОВЕРНЕННЯ На Вкра┐ну лечу, де сади Узялися вишневим рум'янцем. ┐хав просто радянцем туди, А вертаюся - тричi радянцем. 1963 [1] Один з видiв боротьби, який нiчого спiльного iз спортом не ма║. МОВА Ой яка чудова укра┐нська мова Де береться все це, звiдкiля i як к в нiй лiс-лiсок-лiсочок, пуща, гай, дiброва, Вiр, дерелiсок, чорнолiс. к iще байрак. I така ж розкiшна i гнучка, як мрiя. Можна "звiдкiля" i "звiдки", можна i "звiдкiль". к у нiй хурделиця, вiхола, завiя, Завiрюха, хуртовина, хуга, заметiль. Та не в тому справа, що така багата Помагало слово нам у боротьбi. Кликало на битву проти супостата, То звучало смiхом на полях плаката, I за все це, мово, дяку║м тобi. Скрiзь одне жадання, i мета, i яснiсть. Живемо, працю║мо, як одна сiм'я, I краса новiтня окриля сучаснiсть. Цю красу звеличу║ мова i моя._ _ Нас далеке чути, нас далеко видно. Дмуть вiтри iсторi┐ в нашi паруси. Розвивайся й далi, мово наша рiдна, I про нас нащадкам вiстку донеси. 1961 р. РОВЕСНИКИ Батьку, ми ровесники з тобою. Обiрвав свинець тво┐ лiта. Над тво║ю двадцять третьою весною Вiчнiсть пролiта. Розминулись ми навiк з тобою. Ти мене не бачив, я - тебе. У мо║┐ долi, долi молодо┐ Небо голубе. Батьку, в серце крадуться тривоги. Заслоня║ тiнь мою зорю. Без вагання я пройду тво┐ дороги, Подвиг повторю. Ой ти весно, весно двадцять третя, Не даруй нам ранньо┐ зими. Хоч ввi снi явися, батьку, iз безсмертя, Сина обiйми. Батьку, ми ровесники з тобою. Обiрвав свинець тво┐ лiта. Над тво║ю двадцять третьою весною Вiчнiсть пролiта. ЗАПАХЛО КВIТНЕМ Запахло квiтнем. Чорногузи Летять до рiдного Днiпра. Добридень, нiмцi i французи! Я щиро зичу вам добра. Позаду все: прокльони, шанцi, Розтерзаний боями свiт... Добридень вам, американцi! Я шлю вам з Ки║ва привiт. Уже з мо║┐ Батькiвщини До зiр торуються путi... Добридень вам, японцi, фiнни! Нехай щастить вам у життi. До всiх вас простягаю руку Через хребти, через лiси, Як миру й дружби запоруку На всiй землi! На всi часи! Шлях людства стелеться угору. Привiт Барбюсу i Тагору. Здоров був, Данте i Шекспiр[1]. Ви всi мо┐ iз давнiх пiр. Усi мо┐, усi зi мною, Усi ввiйшли до мене в дiм, Навiк здружившись мiж собою,- Чом не дружити нам, живим? Хай не свинець гарячий в груди, Не вибух атомний вгорi. Добридень вам, всi чеснi люди, Земно┐ кулi трударi! Лети ж, лети у Лондон, Вiдень, У Вашингтон, Париж i Рим Не бою атомного грiм, А слово радiсне: "Добридень!" 1963 р. [1] Барбюс, Тагор, Данте, Шекспiр - видатнi представники французько┐, iндiйсько┐, iталiйсько┐ та англiйсько┐ лiтератур. * * * Нумо в лiс чи в поле з су║ти мiзерно┐, До дубiв днiпровських, тишi крайозерно┐, Де первiсне небо i луги первiснi, А з куща калини - солов'┐на пiсня. Там для серця знайдем втiху i розраду... А знайшли - зажуру i гiрку досаду. Пiд кущем калини - голопупi "мiстери", Солов'┐ поглухли, бо ревуть транзистори. Хто вони, i звiдки, i якого роду - Цi "вiнцi природи", що ганьблять природу? Все втекло до бiса - звiрина i птиця. О, ви ще не зна║те, як природа мститься! 1971 ============================================================== Степан Руданський ЗАСIДАТЕЛЬ Гнався постом засiдатель На чиюсь бiду. Серед ставу й заломився На тонкiм льоду. Б'ються соцькi й розсильнi┐, Б'ються й рибаки, Водять шнури край пролому, Остi i гаки. Але йде жидок убогий, Пейсами потряс: "Гирсти! Гирсти? -став питати. Що таке у вас?" "Засiдатель утопився, Господи прости!.. Ходи, жидку, хоч поможеш Шнура завести". "Гирсти! - нащо то шукати Людсько┐ бiди? Лиш карбованця наставте, Вийде сам з води!" 1857 ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ Чи в Ки║вi, чи в Полтавi, Чи в самiй столицi Ходив чумак з мазницею Помежи крамницi. I в крамницях, куди глянеш,- Срiблом-злотом ся║,- А йому то i байдуже: Вiн дьогтю пита║! Реготять купцi дурнi┐, А вiн тiльки сплюне Та й до друго┐ крамницi, Багатшо┐, суне. В найбагатшi┐ крамницi Два купцi сидiло, I туди чумак заходить З мазницею смiло: "Добридень вам, добрi люди!" Та й зачав питати, Чи нема у них принаймнi Дьогтю де продати. "Н║ту, н║ту! - купцi кажуть Та й, шельми, смiються: - Зд║сь н║ дьоготь - толькi дурнi Аднi продаються!" А чумак ┐м: "То нiвроку ж, Добре торгувалось, Що йно два вас таких гарних На продаж осталось". 1857 НАД КОЛИСКОЮ Спи, дитя мо║, ти життя мо║! Спи, дитя мо║ красне! Поки сонечко не запалиться, Поки мiсяць не згасне!.. А я, бiдная, над колискою Цiлу нiч не здрiмаю, Про життя тво║ нещасливе║ Тобi пiсню спiваю. Спи, дитя мо║, ти життя мо║! Тiльки щастя i долi! Будеш цiлий вiк, як той чорний вiл, У ярмi та неволi! Тiльки губонька залепечеться, Слаба нiженька стане, Слаба рученька перехреститься,- Тво║ горе настане! Не пiдеш з дiтьми, не побавишся На пуховiм пiсочку, Не прийдеш у сад, не положишся, Не заснеш в холодочку!.. Не з дiтьми пiдеш,- панську череду Поженеш ти на поле!.. Не пiсок м'який,- стерня острая Босi ноги наколе!.. I вiд сонечка не схова║шся За вiдорану скибу; Зав'ялить тебе в полi сонечко, Як ту в'ялую рибу!.. I не раз сльоза iз очей спаде На запаленi груди,- I сльозу твою тiльки бог ┐ден З неба видiти буде! Станеш хлопцем ти, станеш парубком, Тобi все ┐дна доля: Череда пройде, найде панщина - пдна й тая ж неволя. I що божий день осавула йде: Ти вставай до роботи!.. Ти вставай, роби вiд недiленьки До само┐ суботи... I що божий день будеш досвiта До роботи вставати; Свою силоньку нi собi, ш мнi, А панам виробляти. А там пановi не вподобався, Писаринi якому,- Ноги здибають , руки сплутають I звезуть до прийому. Станеш голий ти у "присутствi┐", Як родила тя мати... I зачнуть тебе пани з дохтором, Мов коня, оглядати... I забриють лоб - i до церкви враз, Там присягу прикажуть; У мундир вберуть, оружжя дадуть, Свiт навiки зав'яжуть. Поженуть тебе в чужу сторону, I зачнуть муштрувати, I приказ дадуть - мову рiдную На чужую зламати... НАУКА Дочекався я Свого святонька, Виряджала в свiт Мене матiнка. Виряджала в свiт Мати рiдная I промовила Менi, бiдная: "Нехай, сину мiй, Ми працю║мо, Нехай цiлий вiк Ми горю║мо; Нехай сохну я, Тато горбиться, Ти на свiт поглянь, Що там робиться,- Та не всi ж. як ми, В землi риються,- Може, ║ такi, Що i миються; Та не всi ж, як ми, Говорив менi I приказував: "Видиш, сину мiй, Як працю║мо, Видиш, сину мiй, Як горю║мо. Кожний на свiтi На то родиться... Не дивись на свiт, Що там робиться! I на пчiл поглянь: к робучi┐, Але й трутнi ║ Неминучi┐. Так i на свiтi: Iднi риються, Другi потом ┐х Тiлько миються. Будь ти проклятий, Милий синочку, Як пiгнеш таким Свою спиночку; Як пiгнеш таким Свою спиночку, Як простелешся На рядниночку. I чоло тобi Нехай зморщиться, I хребет тобi Нехай скорчиться! Ти тiкай вiд них, Як вiд гадини, Ти не жди вiд них Перекладини; Ти не жди вiд них Перекладини, Ти у свiт iди, На оглядини. Ти у свiт iди, Милий синочку, Ти усе спiзнай - I билиночку. Димом куряться,- Може, ║ такi, Що й не журяться. Коли найдеш ┐х, Милий синочку, Ти склони себе, Як билиночку, Ти склони себе, Як билиночку, Простели себе, Як рядниночку. Спина з похилу Не iскорчиться, Чоло з пороху Не iзморщиться. Спина з похилу Не iскривиться,- З з то ступить пан Та й подивиться; Зато ступить пан На покiрного I прийме тебе, Як добiрного. I в годиночку- На драбиночку. I пiдеш тодi, Милий синочку, I з панами сам Порiвня║шся, В срiблi-золотi Закупа║шся: В срiблi-золотi Закупа║шся, З полем батькiвським Розпроща║шся'" Але сталося Друге святонько- Виряджав у свiт Мене батенько Виряджав мене, Путь показував, Тодi з святом ти Порiвня║шся, В добрi-розумi Закупа║щся, З полем батьковим, Привiта║шся" 1860 ПАВЛО АПОСТОЛ Укра┐но-Укра┐но, Що ти за то дала, Що старого Апостола Гетьманом обрала?[2] Укра┐но-Укра┐но, Що ти заплатила, Що до себе та Петрика[3] Ти так прихилила? Укра┐но-Укра┐но, ; Що то з москалями, Що посланцi повертають До тебе з дарами?[4] I за ними Лизогуб наш, Чарниш, Жураковський? I чим же так прихилився До них цар московський? Не питайте, добрi люди, Каже Укра┐на: Колись була в Московщинi Тяжкая година. Колись була в Московщинi Тяжкая година: Петро судив царевича,[5] Судив свогосина. I просився син Петровий, А Петрикiв тато, I було там сенаторiв Багато-багато; Але жоден не подумав За нього обстати, Не смiв жоден проти кари Голосу подати. пдна тiлько Укра┐на За нього обстала, пдна тiлько Укра┐на Голос свiй подала. I був гетьман в Петрополi, Як Петрик вiнчався,[6] I до гетьмана старого Петрик обiзвався: "Спасибi вам, добрi люди, Що ви серце мали, Що ви в кровлi мого батька Рук не покаляли. За то тепер i гетьмана Я вам позволяю, За то тепер i права вам Давнi повертаю! I чого лиш буде треба, Просiть, добрi люди, Усе для вас я учиню, Усе для вас буде!" I подякував Апостол, Назад поверта║ Та й до царя, до Петрика, Послiв посила║. Посила║ до Петрика, Просить милость мати: Позволити поспiльную Старшину обрати. Не перечить добрий Петрик, Зараз позволя║. Не чека║ i Апостол, Зараз обира║. I Лизогуб став обозним I зараз до дiла; У судцi пiшов Кандиба[7] I сотник Забiла[8], В писарi пiшов Турновський,[9] Панич чи попович, В осаули пан Лисенко[10] I пан Мануйлович; У поспiльнi┐ хорунжi - Горленко-бунчужний,[11] А в поспiльнi┐ бунчужнi Борозна[12] недужний. I пiдняв на ноги гетьман Слабу Укра┐ну I ще чогось до Петрика Iде в Московщину. Аж там Петрик помира║,[13] Ганна наступа║,[14] Вона ж уже Укра┐ну Не так пригорта║. Вона тiлько Апостола В очi пригорта║,[15] А за очi тридцять тисяч Людей вимага║.[16] I пiднялось тридцять тисяч З полковником Танським,[17] Пiшли, бiднi, з Укра┐ни В степи бусурманськi. I пiднялось тридцять тисяч, Та усi чубатi, Пiшли в степи бусурманськi Вали висипати. I пiднялось тридцять тисяч Ще до сходу сонця, Висипають вал вiд Дону До самого Донця. На другий рiк тридцять тисяч Свiжих посила║, А торiшнiх тридцять тисяч Назад поверта║. На третiй рiк iз Польщею Бiйка розпочалась,[18] Щоб вiд естiв i вiд курiв Польща вiдцуралась;[19] Бо любовник Ганнин Бiрон[20] Став ┐┐ просити, Щоби його у тих Курах Князем iзробити. I почалась тая бiйка, Вiйсько знемага║... .Тодi гетьман запорожцям Стиха промовля║: "Покидайте, - каже,- хлопцi, Турецькi границi[21] , Та давнього собi мiсця; Просiть у царицi..." I просяться у царицi, Цариця прийма║ I булаву,бунчук, пернач, Хоруг посила║. I каже ┐м, запорожцям, На вражую кару, Заселити два Кодаки[22] I рiчку Самару.[23] А тим часом в Бiлiй Церквi Каже присягнути Та у Польшу з отаманом На час завернути. I пiгнались запорожцi З Бiлецьким Iваном,[24] Здибалися з Лизогубом Та iз Галаганом; Здибалися, полетiли, , Назад поглядають - Аж там уже Апостола Козаки ховають.[25] Аж там уже Апостола Козаки ховають, Аж там уже i укази З Москви посилають, . Лизогуба пiвгетьманом Тiлько обирають...[26] Лизогуба пiвгетьманом Тiлько обирають, А другого пiвгетьмана З Москви посилають. 10 июня [1] Апостол Павло - пiд цим iменем вiдомi два визначних дiячi кра┐нсько┐ козацько┐ старшини кiнця XVII - початку XVIII ст., миргородськi полковники, батько та син гетьмана Д. Апостола, якому, власне, й присвячено поему С. Руданського i якого в поемi помилково названо Павлом. [2] Що старого Апостола Гетьманом обрала... - Д._ Апостола обрано гетьманом Лiвобережно┐ Укра┐ни в 73-рiчному вiцi, у вересня 1727 р. Влада його була обмежена. [3] Петрик - Петро II Олексiйович (1715 - 1730) - росiйський iмператор (1727 - 1730), онук Петра I, син страченого ним царевича Олексiя. [4] ... Що посланцi повертають До тебе з дарами... - У груднi 1727 р. делегацiя укра┐нсько┐ козацько┐ старшини у складi нiжинського полкового суддi Михайла Забiли, гадяцького полкового суддi Мартина Стишевського, прилуцького сотника Григорiя Стороженка та переяславського осавула Луки Василь║ва ┐здила до Петербурга з подякою за скасування Малоросiйсько┐ колегi┐ i вiдновлення гетьманства. Петро II прихильно прийняв делегацiю, обдарував ┐┐ членiв подарунками i разом з ними вiдпустив з Петербурга I. Черниша, В. Жураковського та Я. Лизогуба, яким було заборонено жити на Укра┐нi. [5] Петро судив царевича... - Суд над царевичем Олексi║м вiдбувся 1718 р. На судi були присутнi гетьман I. Скоропадський i козацька старшина (генеральний бунчужний Я. Лизогуб, полковники П. Полуботок (чернiгiвський), А. Маркович (лубенський), М. Милорадович (гадяцький)). [6] Iбув гетьман в Петрополi,||Як Петрик вiнчався... - Гетьман Д. Апостол був присутнiм на коронуваннi Петра II у 1728 р. разом з козацькою старшиною, полковниками, бунчужними товаришами i та║мним радником Ф. Наумовим. [7] Кандиба Андрiй - генеральний суддя. [8] 3абiла Михайло - нiжинський полковий, згодом генеральний суддя. [9] Турновський - генеральний писар. [10] Лисенко Федiр - генеральний осавул. [11] Горленко Яким - генеральний хорунжий. [12] Борозна Iван - генеральний бунчужний. [13] Аж там Петрик помира║... - Петро II помер ЗО сiчня. [14] Ганна наступа║... - Пiсля смертi Петра II росiйською iмператрицею 9 травня 1730 р. стала небога Петра 1, донька царя Iвана Олексiйовича Анна Iванiвна (1693 - 1740), курляндська княгиня. [15] Вона тiлько Апостола || В очi пригорта║... - Iмператриця Анна Iванiвна нагородила Д. Апостола орденом святого Олександра Невського, зробила його сина Петра лубенським полковником. [16] ...А за очi тридцять тисяч||Людей вимага ║. - 1731 р. з iнiцiативи головнокомандуючого росiйською армi║ю графа Мiнiха почалося спорудження оборонних валiв i фортець вiд Днiпра до Дiнця для забезпечення пiвденних кордонiв Росiйсько┐ iмперi┐ вiд татарських наскокiв. До цих робiт залучалися укра┐нськi козаки i селяни. [17] Танський Антiн - ки┐вський полковник. [18] Натретiй рiк iзПольщеюIIБiйка розпочалась... - Пiсля смертi короля Августа II Сильного (1670 - 1733), союзника Петра i у Пiвнiчнiй вiйнi (1700 - 1721), в Польщi почалась боротьба за владу мiж його сином Августом III i ставлеником Швецi┐ Станiславом Лещинським. На прохання Августа III росiйський уряд надав Польщi вiйськову допомогу. В складi росiйського вiйська брало участь 20 000 укра┐нських козакiв пiд проводом Я. Лизогуба та прилуцького полковника Г. I. Галагана (? - 1748). [19] ...Щоб вiд естiв i вiд курiв//Польща вiдцуралась... - Йдеться про Курляндське герцогство, створене 1562 p. з столицею в мiстi Мiтавi (нинi - клгава), яке перебувало у феодальнiй залежностi вiд польського короля. З початку XVIII ст. почало пiдпадати пiд вплив Росi┐ i 1795 p. було остаточно при║днане до Росiйсько┐ iмперi┐. [20] Бiрон Е. (1690 - 1772) - фаворит Анни Iванiвни, згодом старший пiдкоморiй i правитель державних справ; 1737 p. обраний герцогом Курляндi┐. [21] ...Покидайте, - каже, - хлопцi, || Турецькi границi... - Пiсля зруйнування 25 травня 1709 p. Старо┐ (Чортомлицько┐) Сiчi царськими вiйськами частина запорожцiв перейшла на пiдвладну Кримському ханству територiю i в пониззях Днiпра заснувала в Олешках (нинi Цюрупинськ, Херсонсько┐ областi) Олешкiвську Сiч. Тут для життя запорожцiв склалися тяжкi умовч, i 1714 р. козаки звернулися до царського уряду з проханням дозволити ┐м повернутися на батькiвщину. Але царський уряд вiдмовив козакам. Незважаючи на вiдмову, козаки самовiльно групами i поодинцi поверталися на Укра┐ну. Прагнучи змiцнити пiвденнi кордони Росi┐ в зв'язку з небезпекою татаро-турецьких нападiв, царський уряд з iнiцiативи Д. Апостола 1734 р. дозволив ┐м повернутися до Росi┐, на Запорiжжя, де в березнi 1734 р. за _три-п'ять кiлометрiв вiд Старо┐, Чортомлицько┐, Сiчi (бiля теперiшнього села Покровського, Нiкопольського району, Днiпропетровсько┐ областi) вони заснували Нову Сiч (1734 - 1775). [22] Два Кодаки - тобто Старий Кодак (нинi Старi Кодаки, село Днiпропетровського району, Днiпропетровсько┐ областi) i Новий Кодак (Кодак, Кодаки), фортеця на правому березi Днiпра проти Кодацького порогу, в кiнцi XVIII ст. перейменована в село Старi Кайдаки. Тепер входить в межi мiста Днiпропетровська. [23] Самара - лiва притока Днiпра поблизу Днiпропетровська. [24] Бiлецький (Бiлицький) Iван - кошовий отаман Олешкiвсько┐ Сiчi. [25] ...А ж там уже Апостола || Козаки ховають. - Д. Апостол помер 28 сiчня 1734 р. вiд апоплексi┐. Похований у Великих Сорочинцях, Миргородського району. Полтавсько┐ областi у Покровськiй церквi, збудованiй за його наказом 1732 р. [26] ...Лизогуба пiвгетьманом Тiлько обирають...- Пiсля смертi Д. Апостола указом iмператрицi Анни Iванiвни на Укра┐нi було встановлено тимчасовий уряд (Правлiння гетьманського уряду), який складався з призначених царським урядом росiйських чиновникiв та укра┐нсько┐ козацько┐ старшини (росiяни - князi Олексiй Шаховськой та Андрiй Баратинський, полковник Василь Гур'║в i запасний полковник Iван Синявiй; укра┐нцi - генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний суддя М. Забiла, пiдскарбiй А. Маркович i запасний осавул Ф. Лисенко). ПАВЛО ПОЛУБОТОК Полуботку-Полуботку, Наказний гетьмане! А хто ж тобi гетьманськую Булаву дiстане? Полуботку-Полуботку, Голубе-соколю! А як же ж ти пiдiймешся За козацьку волю? Полуботку-Полуботку, Рiдная дитино! А як же ж ти iзiйдешся З вражим Вельямiном?[2] Не питайте, хто Павловi Булаву добуде, к у нього Укра┐на, к у нього люди. I пiшли вже Семен Рубець I Василь Биковський[3], Лиш чекайте, що то скаже Цар Петро московський, Нема царя в Московщин┐, Десь у Тегеранi[4]; Але посли й туди за ним - I вже в Астраханi. I за море, за Хвалинське[5], Листи посилають Та у царя серед бiйки Гетьмана благають. А тим часом i Вельямiн Листи посила║[6] Та до царя московського Стиха промовля║: "Що робити, - каже, - царю, З тими козаками? Либонь, вони хотять знову Битись з москалями! Шумить-гуде Укра┐на, Козаки гукають, А найбiльше Милорадич[7] З Маркевичем[8] грають". I подумав цар московський, Та й iз Тегераня Серед зими сво┐ листи Шле до Астраханя, Та й i каже укра┐нцям: "Почекайте, люди, Повернуся в Московщину - Тодi все вам буде! Але за то й мене тепер Послухайте, дiти, I п'ятнадцять менi тисяч Козакiв пошлiте! З Милорадичем пошлiте В Ладогу п'ять тисяч, А з Маркевичем до Хреста Пошлiть десять тисяч!"[9] I пiшли сумнi козаки, Нiчого дiяти... "Зато, - кажуть, - ми гетьмана Будем живо мати!" Та не ворон же то чорний Iз соколом б'║ться, То Вельямiн з Полуботком За права дереться. I обидва Петра-царя Просять розсудити. I говорить цар московський: "Нiчого робити! Треба, - каже, - Полуботка В Петропiль[10] зазвати I тут йому по-московськи Правду розказати!" I з Савичем[11] i Чарнишем[12] Павла виклика║, Але Павло послiв собi Вперед посила║. I прибули у Петропiль Посли молодецькi: Полковники Данилович I Петро Корецький. Бунчуковий Володьковський I судець Грабенко, I вiйськовий з ними писар Завзятий Ханенко[13] I прибули у Петропiль Та й говорять: "Царю! Вiзьми собi Вельямiна, Вiзьми нашу кару; Судцi тво┐ московськi┐ Нас добра не учать, Багатого обдирають, А бiдного мучать. Козакiв за хлопiв мають I гризуть гетьмана... А чи ж так то, ясний царю, Було за Богдана?.. Ти говориш, що Хмельницький Сам царям прирадив, Щоб московський во║вода На Вкра┐нi рядив; Але Павло Полуботок Не хова║ слова, Вiн говорить: "Що там, - каже, Батькова умова! Спершу, царю, пiднови ти Нашу давню волю, Щоб ми самi судилися Помежи собою; Щоб нi стольник, нi боярин, Анi во║вода Не питали, не судили Нашого народа; Щоб козаки самi собi Розправу чинили, I, де три ┐х, щоб два собi Третього судили. I всi царi московськi┐ Те║ право знали I за нього сво║ слово Царське║ давали. Та й ти давав, ясний царю, Як iзбирав раду, Як давав нам у гетьмани Пана Скоропаду[14] Чого ж тепер на Вкра┐нi Во║води .стали, Чого права козацькi┐ И вольностi пропали?!" Незабаром за послами Й Павло прибува║ I з Чарнишем i Савичем К царю пiдступа║. Пiдступа║, да║ листи, Просить за Вкра┐ну, Але, знати, й Павло прибув В лихую годину: Анi Петро, нi бояри За нього не дбали, Його листи за Вкра┐ну Пiд сукном лежали. I чека║ Павло мiсяць, Ба й другий чека║, Ба й чека║ мiсяць третiй - Цар не заклика║. "Почекай же, - Павло каже, пдна менi доля, Але стане й тобi хроном Козацькая воля". I останн║ сво║ слово Царевi готовить; I приходить з старшиною I до нього мовить: "Знаю й бачу тепер, царю, Що ти без причини Пiдiйнявся на погибель Мо┐ Укра┐ни. I всi царськi┐ укази Хочеш попалити, I всi вольностi козацькi Хочеш потопити. I козакiв, як худобу, На роботу гониш, I над ними "Вiчну пам'ять" По болотах дзвониш... I гетьмана обирати Нам не позволя║ш, I судити судцiв сво┐х З Москви посила║ш! I нас судять без закону, Без всякого права; Чи вже ж тобi за то, царю, Буде яка слава? Але нехай менi буде Вiльно i сказати, Що нiчого тобi, царю, З Укра┐ни ждати. Укра┐на - не дитина, Вона волю ма║, А вiльного не неволя - Правда пригорта║. Тепер кажи менi, царю, Хоч залiзо терти, Хоч у тюрмi холоднi┐ Iз голоду мерти; Усе ┐дно менi, царю, Тiлько б не видати, Як та бiдна Укра┐на Буде пропадати!.." I стиснув Петро зубами. "Шкуру, - каже, - здерти!" Але трохи одумався: "В тюрму аж до смерти!" I у тюрмi Петра й Павла Разом з старшинами Обiллявся Полуботок Дрiбними сльозами... Обiллявся не за себе, А за Укра┐ну Та за сво┐х товаришiв, Що без долi гинуть. Та не довго ж Павло плакав. Заслаб, помира║... Цар доктора посила║ - Павло виганя║. "Нащо, - каже, - життя мо║ Назад повертати, Коли я не можу долi Батькiвщинi дати?" Петро сам iде до нього, Щоб перепросити, I да║ йому лiкарство, Просить його пити. Але Павло Полуботок Йому промовля║: "Дармо, царю; ти не вернеш, Що вже погаса║... Живо-живо Павла й Петра На свiтi не буде,[15] Тодi обох нас розсудять Правдивi┐ люди..." 8 июня [1] Полуботок Павло Леонтiйович (близько 1660 - 1724) - наказний гетьман Лiвобережно┐ Укра┐ни (1722 - 1724), у 1706 - 1722 pp.- чернiгiвський полковник. Прагнучи змiцнити привiлейоване полiтичне становище укра┐нсько┐ старшини i забезпечити за нею монополiю гноблення трудящих Укра┐ни, домагався вiд царського уряду вiдновлення права виборiв гетьмана i лiквiдацi┐ найвищого адмiнiстративного органу Укра┐ни - Малоросiйсько┐ колегi┐, створено┐ 1722 p. з наказу Петра I у Глуховi. Ув'язнений Петром I, помер у Петропавловськiй фортедi в Петербурзi. [2] Вельямiн - Степан Лукич Вельямiнов, царський бригадир (вiйськовий чин, середнiй мiж полковником i генералом), президенi Малоросiйсько┐ колегi┐. Вiдзначився службовими зловживаннями. [3] I пiшли вже Семен Рубець i Василь Биковський... - Пiсля смертi гетьмана I. I. Скоропадського (1646 - 1722) П. Полуботок послав вiйськових товаришiв С. Рубця та В. Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана. Проте посли до царя не були допущенi. [4] Heмa царя в Московщинi,||Десь у Тегеранi... - У 1722 - 1723 pp. Росiя вела вiйну.з Iраном. [5] I за море, за Хвалинське... - У староруських лiтописах Хвалинським називалось Каспiйське море. [6] Aтим часом iВельямiн||Листи посила║... - С. Вельямiнов особисто зустрiвся а Петром I 1723 р. в Москвi пiсля повернення останнього з Персидського походу 1722 p. [7] Милорадич - Михайло Iллiч Милорадович, укра┐нський помiщик, за походженням серб, у 1715 - 1726 pp. - гадяцький полковниц. [8] Маркевич - лубенський полковник. [9] ...В Ладогу п'ять тисяч,|| А з Маркевичем до Хреста || Пошлiть десять тися ч!" - Царський уряд використовував козакiв на будiвництвi каналiв, оборонних валiв та фортець, зокрема Ладозького каналу бiля Петербурга та фортецi святого Хреста на Каспiйському морi. Козаки працювали безкоштовно i через важкi умови роботи масами гинули або ставали калiками. [10] Петропiль - Петербург. [11] Савич Семен - генеральний писар Укра┐ни. [12] Чарниш (Черниш) - генеральний суддя. [13] Хан║нко Микола Данилович (1691 - 1760) - укра┐нський помiщик, генеральний хорунжий (1741 - 1760). 1723 р. разом з П. Полуботком був звинувачений у зрадi i заарештований у Петербурзi; звiльнений 1726 р. У 1738 р. брав участь у походi росiйського вiйська на Крим. Написав щоденники "Дiарiуш" та "Щоденник генерального хорунжого Чиколи Ханенка 1727 - 1753 pp.", якi мiстять вiдомостi з iсторi┐ Укра┐ни 20 - 50-х рокiв XVIII ст. [14] Скоропада - I. I. Скоропадський. [15] 15 Живо-живо Павла й Петра На свiтi не буде..." - ГI. Полуботок помер 29 грудня 1724 p., а Петро I - 8 лютого 1725 p. ПIСНЯ Повiй, вiтре, на Вкра┐ну, Де покинув я дiвчину, Де покинув чорнi очi... Повiй, вiтре, з полуночi!.. Мiж ярами там долина, Там бiленькая хатина; В тiй хатинi голубонька, Голубонька - дiвчинонька... Повiй, вiтре, до схiд сонця, До схiд сонця, край вiконця; Край вiконця постiль бiла, Постiль бiла, дiвча мила. Зупинися нишком-тишком Над рум'яним, бiлим личком; Над тим личком зупинися, Чи спить мила - подивися. Як спить мила, не збудилась, Ти нагадай, з ким любилась, З ким любилась i кохалась I кохати присягалась... Як заб'║ться ┐й серденько, Як дiвча зiтхне тяженько, Як заплачуть чорнi очi, Вертай, вiтре, к полуночi!.. А як мене позабула Та нелюба пригорнула, То розвiйся край долини, Не вертайся з Укра┐ни!.. Вiтер вi║, вiтер вi║, Серце тужить, серце млi║, Вiтер вi║, не верта║, Серце з жалю завмира║. 1856 ПОНИЗИВ П'║-гуля║ у недiлю На коршомцi Гарасим; З Гарасимом п'║-гуля║ I сусiд його Трохим. А обидва стрiльцi жвавi. От перечка i пiшла... Далi Трохим розходився, Пiдiйнявся з-за стола: "То ти кажеш, що ти луччий? Що ти гаспидний стрiлець? Збий же менi з чуба шапку: Тодi будеш молодець!" "Кажеш, може, що не зiб'ю?" - "А ти кажеш, що зiб'║ш?!" - "А ┐й-богу, що iзiб'ю!" - "А ┐й-богу, не зiб'║ш!.." "Та от тобi i рушниця!" - "Ану-ну! давай! давай!" - "На! Ставай лиш край порога!" "Та я стану: ти ставай!.." Цiлить ┐ден вiд порога, Другий сто┐ть за столом Та щосили натяга║ Сиву шапку на чоло. Бах рушниця!.. Стало димно... Йде до столу Гарасим... А за столом в сивiй шапцi, Як баран, лежить Трохим! (Йому куля пролетiла Через шапку i чоло...) Пiдiйма║ той Трохима, Пiдпира║ за столом. Сам вiдходить до порога. Знов рушницю в руки взяв, Прицiлився разiв кiлька Й головою похитав: "Вибачай менi, Трохиме,- Гарасим проговорив,- На два цалi1 лиш понизив - Та й i шапки не iзбив". 1859 р. 1 Цаль - дюйм (2,54 см). ВОВКИ "Чого, брате, так збiлiв? Що з тобою сталось?" - Ах, за мною через став Аж сто вовкiв гналось! "Бог з тобою... Сто вовкiв!.. Та б село почуло..." - Та вiрно пак i не сто, А п'ятдесят було. "Та й п'ятдесят диво в нас... Де б ┐х стiльки взялось?" - Ну, Iванцю! нехай так, Але десять гналось. "Та i десять не було! Знать, один усього?" - А як один? аби вовк! Страшно i одного... "А може, то i не вовк?" - А що ж то ходило? Таке сиве та мале, А хвостик, як шило. 1859 ============================================================== Максим Рильский. Поезi┐ ДОЩ Благодатний, довгожданий, Дивним сяйвом осiянний, Золотий вечiрнiй гiсть Впав бадьоро, свiжо, дзвiнко На закуренi будинки Зголоднiлих передмiсть. Вiдкривай гарячi груди, Мати земле! Дощ остудить, Оживить i заплiднить,- I пшеницею й ячменем Буйним повiвом зеленим Бiлi села звеселить., 1925 p. МОВА Треба доглядати наш сад Вольтер Як парость виноградно┐ лози, Плекайте мову. Пильно в ненастанно Полiть бур'ян. Чистiша вiд сльози Вона хай буде. Вiрно i слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч i живе сво┐м живим життям. Прислухайтесь, як океан спiва║ - Народ говорить. I любов, i гнiв У тому гомонi морськiм. Нема║ Мудрiших, нiж народ, учителiв; У нього кожне слово - це перлина, Це праця, це натхнення, це людина. Не бiйтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садiвник, Достиглий овоч у Грiнченка й Даля, Не майте гнiву до мо┐х порад I не лiнуйтесь доглядать свiй сад Квiтень, 1956 р. НА ВIДКРИТТЯ МУЗЕЮ ШЕВЧЕНКА Хоч би малесеньку хатину Вiн мрiяв мати над Днiпром, Щоб у вечiрнюю годину Животворить сво┐м пером Народну душу, закликати Громадою обух сталить. Та не дiждавсь вiн то┐ хати, Священний прах його лежить На березi Днiпра-Славути. Але воздвиг народ розкутий Не вбогу хатку - свiтлий дiм, Щоб перед iменем тво┐м Чоло схилити святобливо, Щоб дiл тво┐х незгасне диво Явити свiтовi всьому. Минулого розбивши тьму, Сто┐ть Кобзар перед очима; Його тяжка й велична путь, Що нам нiколи не забуть, У даль простерлася видима. Так, ти живеш у нашi днi, Ти з нами в працi i в борнi. Ти з нами йдеш до сонця сходу, Ти, правди й вольностi пророк, Прийма║ш росяний вiнок , Iз рук радянського народу. 1949 ПЕРЕД ГРОЗОЮ Старайся наблюдать различные приметы. А С Пушкин Натрудившися у квiтнi, Перецвiвши у маю, Йдуть дерева передлiтнi В повiнь лагiдну свою. Пелюстки зронивши в ноги, Ждуть у зав'язi вони Благодатно┐ вологи З рук 'дозрiло┐ весни. На травi роси нема║, Дим прослався над селом. Землю ластiвка черка║ Розтривоженим крилом, Горобцi в пiску сипкому - Нiби дiти у ставку... Стане ясно i малому, Рiч побачивши таку: Йде гроза з-за верхогiр'я... Справдi, тiльки примiчай: Чорних птиць iмлисте пiр'я Затемнило небокрай. Прокотився грiм з розгоном, Грають блискавок шаблi, Пахне морем i озоном Вiд притихло┐ землi: 3 червня, 1955 р. Ки┐в_ ПIСНЯ М.В.Лисенковi Вийся, жайворонку, вийся Над полями, Розважай людськую тугу Ти пiснями. В небi, чистiм i прозорiм, Сонце ся║, Наче в морi, в жовтiм житi Хвиля гра║. Подивись: женцi схилились, Потомились I вiд працi вiд тяжкой Потом вкрились. Розважай же iх пiснями Ти дзвiнкими... Вийся, жайворонку, вийся Все над ними!... 1910 р РОЗМОВА З ДРУГОМ Лiс зустрiв мене як друга Горлиць, теплим воркуванням, Пiзнiм дзвоном солов'┐ним, Нiжним голосом зозулi, Вогким одудiв гуканням, Круглим _циканням дроздiв. Лiс зустрiв мене як друга Тiнню вiд дубiв крислатих, Смутком бiло┐ берези, Що дорожчий нам за радiсть, Кленiв лапами густими, Сосни гомоном одвiчним, Срiбним шемранням осик. I до друга я звернувся Iз промовою такою: Ти рости на втiху людям, Отiняй кохання чисте, Бережи нам свiтлi рiки, Що полям несуть вологу, Що заплiднюють сади, А за кожну деревину, Що пiде нам на будови Чя на щогли корабельнi, Ми новi га┐ посадим, Щоб земля була весела, Як веселе птаство в лiсi, Як веселi дерева. 1954 p. СИНОВI Ти був iще малий котигорошок, Така собi одна iз людських мошок, Що виповзли на сонце, бо весна Тепло лила iз келиха без дна, I щось собi блаженно лепетали,- I от тебе розумники спитали (Можливо, й сам слова сказав я тi): Чим хочеш бути, хлопчику, в життi? Серйозний, як усi котигорошки, Ти на питання це подумав трошки I вiдповiв: людиною. Дитя! Благословляючи тво║ життя, У трудну виряджаючи дорогу, Яку пораду чи пересторогу Я кращу дам, нiж дав собi ти сам? Будь вiрним слову, що усiм словам Iз ним одним нiколи не зрiвняться! Хай веселять тебе любов i праця, Хай дружби непогасно┐ крило Гiрке вiд тебе вiдганяв зло, I хай у час останнiй свiй про сина Спокiйно я подумаю: людина! 21 жовтня 1948 р. СОЛОВ'ЯМ УКРАпНИ В розлуцi а вами, солов'┐ Вкра┐ни, Так ни║ серце, що аж смiх бере З самого себе. Хоч воно й старе, А в рiдний край, як в юнiсть давню, лине. Дива Версаля, Лувру красота Та й Ейфелева башта не поможе. Воно, звичайно, гостевi негоже В Парижi _думать про сво┐ мiста, Про Лохвицю, про Миргород, про Сквиру, Про Голосi┐вський веселий гай,- Булонський лiс, поете, споглядай, Подiбний i до раю, i до виру! Тут люди приязнi. Навкруг ряснi Стоять сади, платани i каштани, Та шелест верб у пам'ятi не тане, Вiя ще чутнiший тут, на чужинi. Ти груди кра║ш поглядом дитини, Печеш i мучиш, рiдний краю мiй, П'яниш, як жоден на землi напiй... Тужу за вами, солов'┐ Вкра┐ни! 29 травня 1957 р Париж ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД Iз поля дiвчина утомлена прийшла I, хоч вечеряти дбайлива кличе мати, За сапку - i в квiтник, де рожа розцвiла, Де кучерявляться кущi любистку й м'яти. З путi далеко┐ вернувся машинiст, Укритий порохом, увесь пропахлий димом,- До виноградника! - Чи мiльдью часом лист Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем! В саду колгоспному допитливий юнак Опилення тонкi дослiджу║ закони,- А так же хороше над чорним грунтом мак Перелива║ться, мов полум'я червоне! Ми працю любимо, що в творчiсть перейшла, I музику валку, що нiжно серце тисне У щастя людського два рiвних ║ крила: Троянди й виноград, красиве i корисне. 6 вересня 1955 р Ки┐в ШЛЯХ Шлях без краю лежить... а над шляхом - iмла, Шлях, камiнням укритий, тернистий, I життя на той шлях вже мене посила. Чи дiйду ж до кiнця його чесний i чистий? Чи в знемозi впаду, притулюсь до землi I брехнею й неправдою вкриюсь, Чи дiйду до мети з потом я на чолi I сльозами утiхи умиюсь? Як впаду i с