, стели постелю, горличко нiжна моя,- та сама лишень лiзь пiд стелю, а на долiвцi приляжу я.- Отак i жили без нужди та горя. Сусiди шепталися, як_ один: - Вiд чого товстi║ Петрова Федоря? - Аж гульк - у Федори син. I такий тобi хлопець, що далi нiкуди, i такий тобi хлопець, що - ну. На другий рiк вже навчився бiгати, а на шостий - виматюкав старшину. Прийшли тодi до Петра пузатi та й кажуть: - Ти зна║ш чи нi, що виродок твiй губатий сказав, нiби ми дурнi? - Розiзлився Петро: - Отаке тобi й на! Та я ж його витурю з дому, щоб не балакав малий сатана того, що усiм вiдомо...- Узяв i прогнав. А що дурному? Тiльки приказував, як проганяв: - Iди, лобуряко, з дому - ти з мене останню сорочку зняв! Iди собi, зла личино! Може, десь виб'║шся у пани, то гляди не поскупися, сину, матерi справить картату хустину, а менi - кисет i штани... Ну, йди вже, клята рахубо, бо дома з голоду врiжеш дуба...- I пiшло хлоп'я iз убого┐ хати кращо┐ долi собi шукати. Де воно не ходило, де воно не було! Спало, де впало, ┐ло, що мало, та, мов трава, росло. Та хлопця й вигнало - слава Богу: не менше саженя в рiст. Кулаки - мов горщата, мов обаполи, ноги - i де те здоров'я бралося в нього, коли ж все життя безконечний пiст? А люди про хлопця так говорили: - Чому б не рости, коли вiн - Дурило! - Отож, як Дурило уже змiцнiв i огидло хлопцевi байдикувати, раптом нi сiло, нi впало вiн захотiв навiдаться до рiдно┐ хати. Спакував у кишеню речi, доброго костура в руки взяв - i, як говорять, ноги на плечi та й пiшов, куди знав. Iде та й людей пита║: - А де тут дорога до Рiдного краю? - А люди говорять: - Кругла Земля, так що прямо┐ дороги нема║: сонце сходить онно звiдтiля, а тамечки он сiда║. Спитай у нього. Воно бiга довкола Землi давно, то, певне, тобi щось розумне пора║.- Махнув рукою Дурило та й пiшов навпростець, добре, що сонце у спину грiло, а в груди вiяв вiтерець. Iде та й iде. Аж у ногах занило, присiсти хотiв, та ба - з-за кущiв до Дурила вибiгла враз галаслива юрба. - Ти куди йдеш? - Додому. - А де ж та домiвка? - У Рiднiм краю. - А край де? - пй-богу, не знаю. Я люди, шукаю вiтчизну свою. - А навiщо шукати? Лишайся, хлопче, у нас - у нас не життя, а свято, щасливим зробишся враз.- I вмить та юрба оточила Дурила i дружно до нього отак говорила: РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ Порода наша мудра вiд природи, ми зна║м все, бо осягнули все. I глипа║ на нас зворушено i гордо щасливий предок - щирий шимпанзе. Йому гойдатись на гiллi рипучiм i на тропiчних тiшитись вiтрах, а ми пiдем i цiлий свiт научим, як у чорнильних плавати морях. У нас до того мудрi всi та вченi, що лiмiту║мо чорнило i папiр. Вулкани дiють дужi i скаженi в хребтах висотних паперових гiр. Ми зна║м все! Для нас усе вiдоме! буде завтра? Запитайте нас. Як живить вогнища руда суха солома, так нас году║ мудрiсть повсякчас. Ми пронесем, ми пiдведем i пiдем, ми дiйдемо, ми сягнемо висот! Ми стiльки iстин вам _за_ мить нацiдим, що подив назавжди зацiпить рот. Чого ж тиня║тесь по свiту, нiби п'янi, чого шука║те, коли ми все знайшли, коли ведуть дороги осiяннi пiд наше сонце з вашо┐ iмли? У нас давно нiхто й не чув про горе та iншi нiсенiтницi й бридню. Одна турбота чола нашi оре - а що, як в мудрi паперовi гори раптово влучить iскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А бiльше нам нiчого не болить Дурило, звичайно, розвiшу║ вуха, Дурило аж рота роззявив та слуха, Дурило гука║: - Зрiкаюся Рiдного краю! Вiзьмiть мене, друзi, до вашого раю! - I друзi Дурила пiд руки беруть, i друзi Дурила до себе ведуть. А хлопцевi думка сидить в головi: - Чого, люди добрi, в вас ноги в кровi? - Та це,йому кажуть,- така у нас звичка: до щастя дорога веде через рiчку - та рiчка iз кровi та трiшки зi слiз, але ти не бiйся. Не втопишся. Лiзь. Вона не глибока - либонь, до колiн... - А кров там чия? - не гаму║ться вiн. - Чия? А вiдомо чия - тих людей, що пiдло не визнали наших iдей... Ми ┐х, значить, трiшечки, зовсiм помалу кого задавили, кого зарубали. - А це хто тут висить? - пита║ться в них. - Це дурень один iз отих навiсних, що пруться на острiв... - На острiв? За чим? - Та, правду сказати, либонь, нi за чим: там щастя закуте в печерах нiмих не те, що для нас, а оте, що для всiх... - То нащо ж повiсили? - Так, для годиться: якби не повiсили, мiг би втопиться... I далi Дурило по Раю iде, круг себе очима дурними пряде. - А це що за iдол? - пита║ться знов. - Це той, хто закон наймудрiший знайшов: навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в вiчi оману пускати, навчив нас, як жити годиться на свiтi,- читай заповiта його на гранiтi ЗАПОВIТ ЗАСНОВНИКА РАЮ Що кому на роду написано, то й конем не обскачеш того. Одному доля дару║ лисину, другому шляпу з широкими крисами, а третього причастову║ батогом. А четвертому, п'ятому, шостому i дев'ятому цiлiсiнький довгий вiк стiльки добра обiцятиме, що врештi з четвертого, п'ятого, шостого i дев'ятого поробить стандартних калiк. А найкраще тому, кому доля багата не захоче нiчого дати - анi честi, нi глузду, нi сорому - нiчогiсiнько. Ось цьому ми з нiкчемства свого п'║дестала створимо та освятим в кадильнiм диму, та сипнемо пiд ноги квiтiв, та у лаври чоло вберем, та, щоб весело жив на свiтi, приведем панну Музу в гарем. А самi заживем без гризоти, бо вiдомо й дитинi малiй, що у Музи тi║┐ цноти вже не бiльше, нiж у повiй. Скiльки бiдною торгували, стiльки вже продавалась сама, що назвать ┐┐ лярвою мало, а сильнiшого слова нема. Ну а нам що до того? Ми люди тихi. Нам би повне корито бурди, теплу ковдру, затишну стрiху та цукерку вряди-годи. Бо таке на роду написано: вiд Адама до наших днiв будуть людям свiтити лисини величаво-мудрих вождiв. Думав, думав Дурило, аж йому голова заболiла, та нiяк собi не збагне: куди i до чого той iдол гне? Якщо йому правда - рiднесенька мати, то нащо ж йому п'яти лизати? А якщо йому люба лизня, то тодi його ненька - брехня? Так замислився, що аж присiв, сiм днiв не пив i не ┐в, а на восьмий устав i каже: - Якесь дуже дивне те щастя ваше! Не хочу такого, щоб я вмер! Сходжу ще на острiв до тих печер...- Та й ну Дурило вiд друзiв нових тiкати, а тi йому в спину кiлки метати. Добре, що наш Дурило водою не брiв - вiн, як i батько, ходить по водi умiв - отож вiн рершим став у печерi i давай сво┐м костуром бити у дверi. За третiм ударом впали дверi, i враз нiби сонце сяйнуло в печерi. I вийшло звiдти дiвча, i всмiхнулося мило: - Спасибi за помiч тобi, Дурило! Я долю тепер не мину i твою - жду тебе, парубче, у батькiвськiй хатi, у тво║му Рiднiм краю...- Сказало i щезло. Озирнувся Дурило - дивиться: гори вогнем охопило, i кривава рiка змеженiла, а там, за рiкою, на тихiй Зеленiй горi бiлi║ батькова хата, а пiд нею засмучена мати пасе сонячних зайчикiв у дворi... КРИВДА Новела У Iвася нема║ тата. Не питайте тiльки чому. Лиш вiд матерi ласку знати Довелося хлопчинi цьому. Вiн росте, як i iншi дiти, I вистрибу║, як усi. Любить босим прогоготiти По ранковiй колючiй росi. Любить квiти на луках рвати, Майструвати лука в лозi, По городу галопом промчати На обуренiй, гнiвнiй козi. Але в грудях жаринка стука, к завiтне в Iвася одно - Хоче вiн, щоб узяв за руку I повiв його тато в кiно. Ну, нехай би смикнув за вухо, Хай нагримав би раз чи два,- Все одно вiн би тата слухав I ловив би його слова... Раз Iвась на толоцi грався, Раптом глянув - сусiда йде. - Ти пусту║ш тута,- озвався,- А тебе дома батько жде- Бiг Iвасик, немов на свято, I вибрикував, як лоша, I, напевне, була у п'ятах Пелюсткова його душа. На порозi закляк винувато, Але в хатi - мама сама. - Дядько кажуть, при┐хав тато, Тiльки чому ж його нема?.. Раптом стало Iвасю стидно, Раптом хлопець увесь поблiд - Догадався, чому ║хидно Захихикав сусiда вслiд. Вiн допiзна сидiв у коноплях, Мов уперше вступив у гидь, З оченят, вiд плачу промоклих, Рукавом витирав блакить. А вночi шугнув через грядку, Де сусiдiв паркан стирчав, Вибив шибку одну з рогатки I додому спати помчав... Бо ж нема║ тим iншо┐ кари, Хто дотепи сво┐ в iржi Заганя║ буздумно в рани, У болючi рани чужi... ЛЮБОВ Дзвенять нiмою тугою лiси, Коли ┐х нiч тремтлива обнiма║ I вiд очей у ревностi хова║ Принади ┐х первiсно┐ краси. Бринять живою радiстю лiси, Як ранок спалахне на небокра┐, Як сонце огняне завiсу пiднiма║ Iз ┐х первiсно┐ i чисто┐ краси. Менi зда║ться, - може, я не знаю, - Було i буде так у всi часи: Любов, як сонце, свiту вiдкрива║ Безмежну велич людсько┐ краси. I тому свiт завжди благословля║ I сонце, що вста║, i серце, що коха║. МОНАРХИ Диктатори, королi, iмператори, Млiючи в димi хвальби, Роззявляли пащi, мов кратери, I гукали: - Ми - символ доби. - Хто не з нами, той против Бога. - Хто не з нами, той проти всiх.- I сипались лаври убогi До куцих кривавих нiг. Нiкчемна, продажна челядь, Банда кривляк для втiх, Щоб мати що повечерять, Годувала холуйством ┐х. Iдоли обслиненi, обцiлованi Iшли величавi в сво┐й ходi. А поруч вставали некоронованi Корифе┐ i справжнi вождi. Вставали Коперники i Джорджоне, Шевченко пiдводив могутн║ чоло, I бiля вiчного ┐хнього трону Лакузи жодного не було. Бо щире, високе небо Не пiдмалю║ш квачем, Бо величi справжнiй не треба Спиратись на плечi нiкчем. СТАРIСТЬ Сiм десяткiв дiдовi старому, Сам незчувсь, коли i вiдгуло, - Вже лице пожовкло, як солома, Борознами вкрилося чоло, Сяють очi глибоко спiдлоба, Тiльки пух лишивсь на головi.,, Ла║ син, що нi чорта не робить, Допiка невiстка; ще живi? Остогидло дiду хлiб жувати, Слухати образи вiд усiх, Цiле лiто горобцiв ганяти Та гракiв сусiдовi на смiх. Ваять би iстик, торбу через плечi I пiти свiт за очi з села, Але звик до хати, до малечi, Що його, мов батька, облягла- Все стерпить, хiба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюкiв. Все стерпить - докори, сором, лихо - Лиш би вмерти на землi батькiв! ЗЛОДIЙ Дядька затримали чи впiймали - Дядька в сiльраду ескортували. Дядька повчали i докоряли: "Як вам, дядьку, не ай-ай-ай Красти на полi свiй урожай! У кого ви крали? Ви крали в себе. Це ж просто сором красти свiй труд". Дядько понуро тiм'я теребив I смакував махру. Дядько клiпав товстими вiями, Важко дивитись в очi ганьби, Важко йому iз домашнiми мрiями Враз осягнуть парадокси доби. "Так воно, так,у кулак кахикав,- Красти пагано, куди вже гiрш". Рвися з горлянки свавiльним криком, Мiй неслухняний вiрш. - Чому вiн злодiй? З яко┐ речi? Чому вiн красти пiшов сво║? Давить той клунок менi на плечi, Сором у серце менi плю║. Дядька я вбити зневагою мушу, Тiльки у грудях клекоче гроза: Хто обiкрав, обскуб його душу, Хто його совiстi руки зв'язав? Де вони, тi вiдгодованi й сiрi, Недорiкуватi демагоги й брехуни, Що в'язи скрутили дядьковiй вiрi, Пробираючись у крiсла й чини. пх би за грати! пх би до суду! пх би до карцеру за розбiй! Доказiв мало??? Доказом будуть Лантухи вкрадених вiр i надiй. БАБА ОНИСЯ У баби Юнисi було три сини. У баби Онисi синiв нема. На кожнiй ┐┐ волосинi морозом трiщить зима. Я горя на свiтi застав багато. Страшнiшого ж горя нема, нiж те, коли старiсть мати в домiвцi стрiча║ сама. Нема║ тако┐ бiди i муки, нiж сумно з-пiд сивих брiв дивитись щодня, як внуки ростуть без сво┐х батькiв. За те, що ми в космос знялися, що нинi здоровi й живi, я пам'ятник бабi Онисi воздвиг би на площi в Москвi. Щоб знали майбутнi предтечi в щасливiй i гордiй добi: ┐х горе на утлi плечi Онися взяла собi. Щоб подвиг ┐┐ над землею у бронзi дзвенiв вiки, щоб всi, iдучи повз не┐, знiмали в пошанi шапки. ДУМА ПРО ЩАСТЯ Увiйшла вайлувате в сiни, з хати вi║ нудьга й самота. У руках засмiявся вiник - спритно валянки обмiта. Тупотить об долiвку ногами i мороз вибива з рукавиць. З нею в хату ввiрвався гамiр, ошалiлий смiх снiговиць. Мов воскресли принишклi дiти - тупiт, лемент, вищання й писк. Мiсяць хоче, мабуть, погрiтись - суне в шибку свiй блiдий диск. Загляда║, цiкавий, у миску: що ви з'┐ли таке смiшне, що од вашого реготу й писку тягне в хату iз неба мене? Хлюпа щастя дзвiнкою хвилею, нiби тут вiкувало воно - не життя тобi, а iдилiя, як в поганих книжках чи в кiно. Де фотографи? Де поети? Нуте, хлопцi, сюди скорiш! Можна знiмок утнуть до газети i жахливо веселий вiрш. Це ж так показна ситуацiя -- гарна мати i тро║ дiтей, це ж чудова яка iлюстрацiя для пiдтвердження наших iдей. Застрибають веселi цифри у грунтовно важких статтях, та не встане з словесних вихрiв многотрудне ┐┐ життя. Ви мовчанкою соромливою постара║тесь обминуть, що в доярки цi║┐ щасливо┐ руки й ноги вночi гудуть. I чи прийде пiд вашi кашкети блискавицею думка дзвiнка: в космос крешуть ота не ракети, але пружнi цiвки молока. А для не┐ це зовсiм не диво, бо збагнула давно таке: справдi, зараз вона щаслива, тiльки ж щастя яке важке!.. I тому ця Марiя чи Настя будить дзвоном дiйницi село, щоб поменше важкого щастя на Радянськiй землi було. ГРУДОЧКА ЗЕМЛI Ще в дитинствi я ходив у трави, В гомiнливi, трепетнi лiси, Де дуби мовчали величаво У краплинах ранньо┐ роси. Бiгла стежка вдалеч i губилась, А менi у безтурботнi днi Назавжди, навiки полюбились Нiжнi i замрiянi пiснi. В них дзвенiло щастя непочате, Радiсть невимовна i жива, Коли ┐х виводили дiвчата, Як iшли у поле на жнива. Тi пiснi мене найперше вчили Поважати труд людський i пiт, Шанувать Вiтчизну мою милу, Бо вона одна на цiлий свiт. Бо вона одна за всiх нас дба║, Нам да║ i мрi┐, i слова, Силою сво║ю напува║, Ласкою сво║ю зiгрiва. З нею я дiлити завжди буду Радощi, турботи i жалi, Бо у мене стукотить у грудях Грудочка любимо┐ землi. КИРПАТИЙ БАРОМЕТР I. Замiсть вечiрньо┐ молитви Ти лежиш iще впоперек лiжка - Ну до чого мале й чудне! А до тебе незримi вiжки Прив'язали цупко мене. Кажуть, носа ти вкрав у баби, Губи й ноги забрав мо┐, Взяв у матерi синю звабу I в очах сво┐х зата┐в. Спи, грабiжнику мiй кирпатий, Сумнiв диханням розiгрiй, Я тобi стану в голови слати Найнiжнiшi подушки мрiй. Розiшлю сво┐ думи в дозори, Щоб у сизому мiражi Не ступило свавiльне горе На кордони тво║┐ душi. Бо не змок ще убивчий порох Од потокiв дитячих слiз - Через трупи надiй бадьорих Твiй одвiчний i пiдлий ворог До усмiшки тво║┐ лiз. Над народами, над вiками Встало горе, мов чорний гном. Торохтять бойовi тамтами Над прозорим дитячим сном. Вiдгодована злiсть, i хитрiсть, I закута в броню брехня Атакують добро i щирiсть Серед ночi й бiлого дня. Гуркотять бойовi колiсницi, Свищуть ратища i шаблi... I тривозi мо┐й не спиться. Йде вона босонiж по землi. I вста║ проти кривди й злоби Мiй обсмалений сонцем гнiв, Щоби спав ти спокiйно, щоби Ти смiявся i жебонiв. I ладна║ совiсть гармати Проти пiдлостi i обмов, I виводить зневiру на страту Безпощадна моя любов. Наливайся земними силами, Вдосталь радощiв зачерпни - Над тобою трiпочуть крилами Тихi-тихi спокiйнi сни... II. ТАНЕЦЬ ПIТЕКАНТРОПIВ Ми не брешем, не лукавим - Що подужа║м, берем! Ми сьогоднi свiтом правим, Все жерем, Жерем, Жерем! Тiльки ми од страху вiльнi, Ми - сини квропи! Ми - могутнi, Ми - всесильнi, Ми - пiтекантропи! Нам живеться ласо й любо, А на совiсть ми плю║м - Що потрапило на зуби, Те жу║м, Жу║м, Жу║м! Тiльки ми вiд глузду вiльнi, Ми - сини квропи! Ми - могутнi, Ми - всесильнi, Ми - пiтекантропи! Танцювали, гупотiли, раптом провалились, На ┐х мiсцi генерали як з землi вродились. Оточили мою душу й заревiли п'яно, Били в груди кулаками, мов у барабани. III. Ранок Над тихим сном мого малого сина, Над плетивом думок мо┐х i мрiй Пливла тривога, нiби всесвiт, сива. Гойдаючись на гребенях надiй. Цiдилась нiч крiзь темне сито неба, I зорi танули, як вогники малi... Кирпатий мiй! Дивлюся я крiзь тебе У завтрашн║ страдалицi Землi. Я бережу для тебе ┐┐ квiти, Тобi несу думок сво┐х огонь, Для тебе запускаю на орбiти Ракети iз порепаних долонь. Ми народились в муках, щоб родити. Синами обезсмертити свiй рiд, Щоб квiтував на диво всьому свiту Козацький генiальний родовiд! Сини! Сини! Барометри кирпатi Людського спокою i завтрашнього дня! Ми перед вами разом винуватi, Що на планетi бiйки i гризня. Ми винуватi, що мiлiють рiки I лисинами свiтять береги, Що десь духовнi лупляться калiки I виростають вашi вороги. Будь проклят спокiй! Досить нарiкати На клопiтливий i суворий час! Грядуть сини - барометри кирпатi, Вони за все спитають завтра нас. ЛЕБЕДI МАТЕРИНСТВА Мрiють крилами з туману лебедi рожевi, Сиплють ночi у лимани зорi сургучевi. Загляда║ в шибу казка сивими очима, Материнська добра ласка в не┐ за плечима. _ Ой бiжи, бiжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебедi, як мрi┐, Опустiться, тихi зорi, синовi пiд вi┐. Темряву тривожили криками пiвнi, Танцювали лебедi в хатi на стiнi. Лопотiли крилами i рожевим пiр'ям, Лоскотали марево золотим сузiр'ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспанi тривоги. У хмiльнi смеркання мавки чорнобровi Ждатимуть тво║┐ нiжностi й любовi. Будуть тебе кликать у сади зеленi Хлопцiв чорночубих диво-нареченi. Можеш вибирати друзiв i дружину, Вибрати не можна тiльки Батькiвщину. Можна вибрать друга i по духу брата, Та не можна рiдну матiр вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очi материнськi i бiлява хата. I якщо впадеш ти на чужому полi, Прийдуть з Укра┐ни верби i тополi, Стануть над тобою, листям затрiпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на свiтi вибирати, сину, Вибрати не можна тiльки Батькiвщину. МОЯ МОВА Все в тобi з'║дналося, злилося - Як i помiститися в однiй! - Шепiт зачарований колосся, Поклик iз катами на двобiй. Ти да║ш поету дужi крила, Що пiдносять правду в вишину, Вченому ти лагiдно вiдкрила Мудростi людсько┐ глибину. I тобi рости й не в'януть зроду, Квiтувать в поемах i вiршах, Бо в тобi - великого народу Нiжна i замрiяна душа. САЛЮТИ МИРУ В днi травневi, мрiями багатi, Коли щастя хлюпа║ з пiсень, Ми щороку зустрiча║м свято - Перемоги радiсно┐ день. I встають у пам'ятi дороги, Тi, що довелося нам пройти, Щоб багряний прапор Перемоги Над рейхстагом гордо пiднести. I живуть у пам'ятi народу Його вiрнi дочки i сини, Тi, що не вернулися з походiв Грiзно┐, велико┐ вiйни. пх життя, ┐х помисли високi, Котрим не судилось розцвiсти, Закликають мир ясний i спокiй, Як зiницю ока, берегти. УКРАпНI Коли крiзь розпач випнуться надi┐ I загудуть на вiтрi степовiм, Я тодi тво┐м iм'ям радiю I сумую iменем тво┐м. Коли грозу║ далеч неокрая У передгроззi дикiм i нiмiм, Я тво┐м iм'ям благословляю, Проклинаю iменем тво┐м. Коли мечами злоба небо кра║ I крушить твою вроду вiкову, Я тодi з тво┐м iм'ям вмираю I в тво║му iменi живу! ВОНА ПРИЙШЛА Вона прийшла непрохана й неждана, I я ┐┐ зустрiти не зумiв. Вона до мене випливла з туману Мо┐х юнацьких несмiливих снiв. Вона прийшла, заквiтчана i мила, I руки лагiдно до мене простягла, I так чарiвно кликала й манила, Такою нiжною i доброю була. I я не чув, як жайвiр в небi тане, Кого остерiга║ з висоти... Прийшла любов непрохана й неждана Ну як менi за нею не пiти? * * * Чорнi вiд страждання мо┐ ночi, Бiлi вiд скорботи мо┐ днi Впали у тво┐ свавiльнi очi, Жадiбнi, глибокi i чуднi. Я тебе не хочу обминути, Я тебе не смiю обiйти. Дай менi губами зачерпнути Нiжно┐ тво║┐ доброти. Диких орд незлiченi навали Розтрощили пращури мо┐, Щоб несла ти гордо i зухвало Груди недоторканi сво┐. Щоб горiли маками долонi, Щоб гуло мо║ серцебиття, Щоб в тво║му соромливiм лонi Визрiвало завтрашн║ життя. I мо║ прокляття очманiле Упаде на тiм'я дурням тим, Хто тво║ солодке грiшне тiло Оскверня║ помислом гидким. Стегна тво┐, брови i рамена, Шия i вогонь тендiтних рук - Все в тобi прекрасне i священне, Мамо мо┐х радощiв i мук! * * * Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На яснi зорi i на тихi води Вже чорна ваша злоба не впаде. Народ росте, i множиться, i дi║ Без ваших нага┐в i палаша. Пiд сонцем вiчностi древнi║ й молодi║ Його жорстока й лагiдна душа. Народ мiй ║! Народ мiй завжди буде! Нiхто не перекреслить мiй народ! Пощезнуть всi перевертнi й приблуди, I орди завойовникiв-заброд! Ви, байстрюки катiв осатанiлих, Не забувайте, виродки, нiде: Народ мiй ║! В його гарячих жилах Козацька кров пульсу║ i гуде! * * * Там, у степу, схрестилися дороги, Немов у герцi дикому мечi, I час неспинний, стиснувши остроги, Над ними чвалить вранцi i вночi. Мовчать над ними голубi хорали, У травах стежка свище, мов батiг. О, скiльки доль навiки розрубали Мечi прадавнiх схрещених дорiг! Ми ще йдемо. Ти щось менi говориш. Твоя краса цвiте в мо┐х очах. Але скажи: чи ти зi мною поруч Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах? * * * Ти зна║ш, що ти - людина. Ти зна║ш про це чи нi? Усмiшка твоя - ║дина, Мука твоя - ║дина, Очi тво┐ - однi. Бiльше тебе не буде. Завтра на цiй землi Iншi ходитимуть люди, Iншi кохатимуть люди - Добрi, ласкавi й злi. Сьогоднi усе для тебе - Озера, га┐, степи. I жити спiшити треба, Кохати спiшити треба - Гляди ж не проспи! Бо ти на землi - людина, I хочеш того чи нi - Усмiшка твоя - ║дина, Мука твоя - ║дина, Очi тво┐ - однi. * * * к в коханнi i буднi, i свята, к у ньому i радiсть, i жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих iлюзiй вуаль. I з тобою було б нам гiрко, Обiймав би нас часто сум, I, бувало б, темнiла зiрка У туманi тривожних дум. Але певен, що жодного разу У вагання i сумнiвiв час Дрiб'язковi хмарки образи Не закрили б сонце вiд нас. _ Бо тебе i мене б судила Не образа, не гнiв - любов. В душi щедро вона б свiтила, Оновляла ┐х знов i знов. У мою б увiрвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: - Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!.. * * * Задивляюсь у тво┐ зiницi Голубi й тривожнi, нiби рань. Крешуть з них червонi блискавицi Революцiй, бунтiв i повстань. Укра┐но! Ти для мене диво! I нехай пливе за роком рiк, Буду, мамо горда i вродлива, З тебе дивуватися повiк... Одiйдiте, недруги лукавi! Друзi, зачекайте на путi! Маю я святе синiвське право З матiр'ю побуть на самотi. Рiдко, нене, згадують про тебе, Днi занадто куцi та малi, Ще не всi чорти живуть на небi, Ходить ┐х до бiса на землi. Бачиш, з ними щогодини б'юся, Чу║ш - битви споконвiчний грюк! Як же я без друзiв обiйдуся, Без лобiв ┐х, без очей i рук? Укра┐но, ти моя молитва, Ти моя розпука вiкова... Гримотить над свiтом люта битва За тво║ життя, тво┐ права. Ради тебе перли в душу сiю, Ради тебе мислю i творю... Хай мовчать Америки й Росi┐, Коли я з тобою говорю. Хай палають хмари буряковi, Хай сичать обращи - все одно Я проллюся крапелькою кровi На тво║ священне знамено. ============================================================== Микола Синга┐вський ВIД СЕРЦЯ ПОКЛОНЮСЬ Знову чую, мов спiва║ мати, долiта║ голос до зорi. I мене виходять зустрiчати край дороги нашi явори. Сонце з небокраю встало рано-рано. Знову розмовляю з вами, рiдна мамо. Ви спiвали дiтям колисковi, нiжне серце сповнили добром. Ви життя давали колосковi, щоб налився соком i зерном. Вашi материнськi заповiти, як найпершi на землi стежки. Виростають роботящi дiти i дарують пiсню нам жiнки. Заквiтують, як весна, бажання, я в тiй пiснi словом озовусь. Матерям з найглибшим побажанням я вiд серця щиро поклонюсь. Сонце з небокраю встало рано-рано. БАТЬКIВСЬКЕ ПОЛЕ Тихе батькiвське поле за полiським селом розляглось. Все чека║ когось, не дiждеться когось. Чу║ кроки господаря, чу║ дотик руки. I засiвом його наливаються вщерть колоски. Наливаються сонцем, вiтрами, теплом, споконвiчним, живим, невмирущим зерном. Ранн║ батькiвське поле змалку нам до роботи прийшлось. Все чека║ когось, не дiждеться когось. Сiячеве дихання воно чу║ щодня. Той, хто потом зросив його, той у поля рiдня. Той, хто слухав його вiд роси - до зорi - орачi, сiячi, а в жнива - всi як ║ - жниварi. Всi вiд поля, вiд грудки землi, вiд зерна, всiх об'║дну║ хлiб i турбота одна. Давн║ батькiвське поле, скiльки поту за вiк напилось. Все чека║ когось, не дiждеться когось. Хлiбороб його потом не раз поливав сподiвання душi, мов добiрне зерно, у рiллю висiвав. I воно проростало, бо в ньому, як iскра, жарiла душа,_ i живого зернятка не торкнулась посуха-iржа. Хлiбне батькiвське поле i менi пiзнавать довелось. Все чека║ когось, не дiждеться когось. Разом з батьком сюди я хлопчиськом прийшов. Скiльки лiт пролетiло,- я сьогоднi тут знов. Батько якось надвечiр, наче з поля, пiшов iз життя. Вiдчуваю i досi його думи-турботи, його втрати-скорботи, його зерна-чуття Щедре батькiвське поле, о, скiльки знало ти грому i гроз. Все чека║ когось, не дiждеться когось. Борозна залишилась - аж за обрiй, за хмари лягла. Жайвiр сi║ промiння, як умiлий сiяч, з-пiд крила. Тут менi, як i птицi,- все знайоме у рiднiм краю. В борознi, у зернi, у колоссi я батькiвський слiд пiзнаю. ============================================================== Олена Телiга ЛIТО Топчуть ноги радiсно i струнко Соннi трави на вузькiй межi. В день такий вiддатись поцiлункам! В день такий цiлим натхненням жить! П'яним сонцем тiло налилося, Тане й гнеться в ньому, як свiча,- I тремтить схвильоване колосся, Прихилившись до мого плеча. В сотах мозку золотом прозорим Мед думок розтоплених лежить, А душа вклоня║ться просторам I землi за свiтлу радiсть - жить! I за те, що стiльки уст палило I тягло мене вогнем спокус, I за те, що замiнить не сила - Нi на що - тво┐х ║диних уст! МУЖЧИНАМ Не зiрвуться слова, гартованi, як криця, I у руцi перо не змiниться на спис. Бо ми лише жiнки. У нас душа криниця, З яко┐ ви п'║те: змагайся i крiпись! I ми ┐х да║мо не у залiзнiм гимнi, У срiблi нiжних слiв, у вiрi в вашу мiць. Бо швидко прийде день i у завiсi димнiй Ви зникнете вiд нас, мов зграя вiльних птиць. Ще сальви не було, не заревли гармати, Та ви вже на ногах. I ми в останнiй раз Все, що да║ життя iскристе i багате, Мов медоносний сiк, збира║мо для вас. Гойдайте ж кличний дзвiн! Крешiть вогонь iз кремнiв! Ми ж, радiстю життя вас напо┐вши вщерть, - Без металевих слiв i без зiдхань даремних По ваших же слiдах пiдемо хоч на смерть! ЧОЛОВIКОВI Не цвiтуть на вiкнi геранi - Сонний символ спокiйних буднiв. Ми весь час сто┐мо на гранi Невiдомих шляхiв майбутнiх. I тому, що в сво┐м полонi Не тримають нас речi й стiни, Нi на день в душi не холоне Молодече бажання чину. Що нам щастя солодких звичок У незмiнних обiймах дому,- Може, завтра вже нас вiдкличе Канонада грiзного грому. I напружений погляд хоче Вiдшукати у тьмi глибокiй Блискавок фанатичнi очi, А не мiсяця мрiйний спокiй. ВЕЧIРНЯ ПIСНЯ За вiкнами день холоне, У вiкнах -першi вогнi ... Замкни у мо┐х долонях Ненависть свою i гнiв. Зложи на мо┐ колiна Камiння жорстоких днiв, I срiбло свого полину Менi поклади до нiг. Щоб легке, розкуте серце Спiвало, як вiльний птах, Щоб ти, наймiцнiший, сперся, Спочив на мо┐х устах. А я поцiлунком теплим, М'яким, мов дитячний смiх, Згашу полум'яне пекло В очах i думках тво┐х. Та завтра, коли простори Прорiже перша сурма -- В задимлений, чорний морок Зберу я тебе сама. Не вiзьмеш плачу з собою -- Я плакати буду пiзнiш! Тобi ж подарую зброю: Цiлунок гострий як нiж. Щоб мав ти в залiзнiм свистi -- Для крику i для мовчань -- Уста рiшучi як вистрiл, Твердi як лезо меча. Моя душа й по темнiм трунку Не хоче слухатись порад, I знову радiсно i струнко Бiжить пiд вiтер i пiд град. Щоб заховавши мудрий досвiд У скринцi без ключа i дна, Знов зустрiчати сiрий розсвiт Вогнем отрути чи вина. Щоб власнiй вiрi непохитнiй Палить лямпаду в чорну нiч I йти крiзь сiчнi в теплi квiтнi Крiзь бiль розлук -- у радiсть стрiч. ============================================================== Павло Тичина. Поезi┐ БIЛЯ ОЗЕРА У ЛIСI Темний лiс, стежина бiла: чудно так, немовби сниться... - Прича┐лась то лисиця? - Нi, гiлляка порудiла: хтось ┐┐ зламав i кинув. - За яку ж таку провину? Я мовчу - i ти мовчиш. День ста║ все гарячiш. Залишились батько й мати на узлiссi на травi,- нам обiд приготувати. ...Що це в тебе на бровi? Глиця? Дай знiму руками. Ну, та стiй же... дереза! Глянь он: на соснi над нами бiлка шишку обгриза... Та маленька Наталюка раптом крикнула: - Гадюка! - Нi,кажу,- звичайний вуж, сам тiкав вiн чимдуж. Де його, пита║ш, хата, i чого ушивсь прожогом? - Ой дiвчаточко-небого, ти - широкi оченята!. Ти до всього ж бо цiкава, квiтонько ласкава. Шум кругом, немов хто бродить... Грушка стежку загородить, вiльха руку пода║ - i не зна║ш, де тиi║... Гриб найшла ось Наталюся. Дай сюди - я подивлюся! Вiд такого - тiльки мор. Кинь його, це мухомор. Зараз на гриби ще бiдно: без дощiв же ┐х не видно, пiдем iншо┐ доби по опеньки й по гриби. Ось пеньочки, трухлi, прiлi; три берiзки бiлi-бiлi, всi у фартушках, в нарядi, аж тремтять - такi нам радi... Папороть тебе забавить: гостре листя розпушавить, руку враз твою шершавить, кличе все: - Жу-жу, жу-жу, пiдiйди - щось iскажу! - Нi, ти краще нас зiрви! - збоку чулось од трави. Оглянулись: там, де тiнi, лiсовi дзвiночки синi... Тут Наталя танцювать: - Осьде три... чотири, п'ять! Рву для мами, рву для тата,- чу║те, як дзвонять дзвiнко? - Ой русявенька дитинко, ти - широкi оченята! Павутиння мiж дерев; дума║ на нiм павук... Чути десь i грюк, i рев. То лiсник руба║ дрова, мука║ в дворi корова... А з сосни пташина: чирк! Гляне вниз - i нiчичирк... Ти це, дятлоньку рябенький, на голiвцi червоненький? Цiлий день ото клопочеш - ┐стоньки, голодний, хочеш? Сонце в листi прозира,- лискотить сосни кора... Ми з тобою iдемо. Стежка в - то знову щезне. Озеро - немов трюмо, та таке ж бо величезне,- тихо в берегах лежить. Пташка писне: хочу жить! Крильцем об трюмо черка║, вмент знiма║ться й зника║... Лiс шумить та все гуде - голова кругом iде... Враз шепоче Наталюся: - Я ж боюся, я боюся,- зуби скалить он ведмiдь... - Нi, виблиску║ то мiдь. - Звiдкiля ж узятись мiдi в стовбурi старого дуба? - Ох, дитинонька ти люба, скiльки побувало гидi в наших селах i лiсах!.. Ми той день запам'ятали в час фашистсько┐ навали. Що тут дiялось - це ж жах! Вороги прийшли в село, кожен з них - немов той звiр, забiгають просто в двiр. Ой, як страшно то було! В них на касках - наче роги. - Падай,гелгають,- у ноги! Вся земля ця вже не ваша: люди, й хлiб, i конi, й наша. Ви ж вiднинi в нас раби - що не скажем, те й роби. Нашу мову переймайте, а свою геть забувайте; те, що ┐сти i що пить,- за кордон до нас везiть! В мене ж думка: треба битись, а не тiльки боронитись! Влада нас попереджала: вирвати гадючi жала! Сили збройнi┐ готовi в нас були напоготовi, проти ворога щоб стати. Ти, Радянськая кра┐но, всiх сипiв скликай, як мати,- хай же встануть во║дино росiяни й укра┐нцi, бiлоруси й молдавани. Вдарить Армiя Радянська - сила знiтиться поганська. Ми ж iдем у партизани. Не збороть нам поодинцi цих загарбникiв, заброд, що розпалюють вiйну... ...Дай на мить передихну. Наталюню, що ти! що ти! в тебе сльози... Наш народ цих заброд змiтав аж доти, поки з них не залишилось нi одного палiя! З ними в нас давно скiнчилось. ...От i розповiдь моя. Нi, чекай... iще... згадаю: ми зiбрались там, у гаю,- партизани. Нас багато (хто в чiм вирвавсь од... собак) i улюблений твiй тато - молодий тодi юнак. Чу║мо: доби нiчно┐ бухають з гармат сюди. Розриваються набо┐ на узлiссi... й близ води... I один iз тих набо┐в в дуб попав... Далекi днi! Рану дуб свою заго┐в, а народ - не зразу, нi. Ленiн нам вказав дорогу в тi труднi, страшнi┐ днi. Перемогу, перемогу ми одержали в вiйнi! Будемо ж спiвать з тобою: паш народ за мир сто┐ть. Проти во║н ми й розбою, ми за те, щоб в дружбi жить. ...Я замовк. А Наталюся повторила: - "Наш народ..." Я ведмедя не боюся, я боюся тих заброд. Все сидiла та журилась. Щось спитать ┐┐ кортить? То на озеро дивилась, то на дуб, що блискотить... О! вже чути голос тата. Ну ходiмо ж, Наталюнь! Ти - широкi оченята, ти - не юнь, а ще пiд'юнь. Я пiдвiвсь. Вона устала i задумана iде... - "Наш народ..." - все повторяла. ...Лiс шумить кругом, гуде. Лиш берiзоньки мережка радо-радiсно дрижить... А iз лiсу бiла стежка щезне враз - то знов бiжить, уперед бiжить, бiжить... [1961] ДЕ ТОПОЛЯ РОСТЕ... До тополя росте, Серед поля стою. I шумить, i спiва Жито думку свою. Шумить жито, спiва, Заохочу║ жить. Вiтерець повiва, Жито хилить, п'янить... Жито шепче менi, Як привiльно навкруг, I тремтить вдалинi Й потопа виднокруг... Гей, простори якi. Любо-мило землi: Де не глянь - колоски Та всi в злотi-срiблi. Де не глянь - колоски Проти сонця блись-блись.. Лиш ген скраю лiски, Нiби дим, простяглись... Лiше скраю лiски, А то все, все жита, Колоски, колоски, Тиха думка свята. 1911 ДОЩ А на водi в чи┐йсь руцi Гадюки пнуться... Сон. До дна. Вiйнув, дихнув, сипнув пшона - I заскакали горобцi!.. - Тiкай! - шепнуло в береги. - Лягай...хитнуло смолки. Спустила хмарка на луги Мережанi подолки. 1918 ГАп ШУМЛЯТЬ Га┐ шумлять - Я слухаю. Хмарки бiжать - Милуюся. Милуюся-дивуюся, Чого душi мо┐й так весело. Гей, дзвiн гуде - Iздалеку. Думки пряде - Над нивами. Над нивами-приливами, Купаючи мене, мов ластiвку. Я йду, iду - Зворушений. Когось все жду - Спiваючи. Спiваючи-кохаючи Пiд тихий шепiт трав голублячий. Щось мрi║ гай - Над рiчкою. Ген неба край - Як золото. Мов золото - поколото, Горить-тремтить рiка, як музика. 1914 ХОР ЛIСОВИХ ДЗВIНОЧКIВ (Уривок iз поеми) Ми дзвiночки, Лiсовi дзвiночки, Славим день. Ми спiва║м, Дзвоном зустрiча║м: День! День. Любим сонце, Небосхил i сонце, Свiтлу тiнь, Сни розкiшнi, Все га┐ затишнi: Тiнь! Тiнь. Линьте, хмари, Ой прилиньте, хмари, - Ясний день. Окропiте, Нас нашелестiте: День! День. Хай по полю, Золотому полю, Ляже тiнь. Хай схитнеться - Жито усмiхнеться: Тiнь! Тiнь. 1917 ХТОСЬ ГЛАДИВ НИВИ... Хтось гладив ниви, все гладив ниви, Ходив у гнiвi i сiяв спiви: О, дайте грому, о, дайте зливи! - Нехай не сохнуть злотистi гриви. Хтось гладив ниви, так нiжно гладив... Плили хмарини, немов перлини... пх вид рожевий - уста дитини! Набiгли тiнi - i... ждуть долини. Пробiгли тiнi - сумнi хвилини: Плили хмарини чужi, далекi... Слiпучi тони - i дика воля! Ой, хтось заплакав посеред поля. Зловiсна доля, жорстока доля. Здаля смiялась струнка тополя. Слiпучi тони - й смутнi волошки... 1915 КОЛИ В ТВОп ОЧI ДИВЛЮСЯ Коли в тво┐ очi дивлюся - Зда║ться менi: Мов бачу я небо прозоре. Мов бачу брильянтових зiр цiле море, Що десь там горять-усмiхаються, Чудовi, яснi!.. Ах, очi, тi очi!.. Кохана, Чом серце тво║ не таке? Чому, як говориш - на думку спада║ Те поле у жовтнi. Туман погляда║. Суха бадилина хита║ться .. Спить груддя важке. 1911 МОЛОДИЙ Я, МОЛОДИЙ Молодий я, молодий, Повний сили та одваги. Гей, життя, виходь на бiй,- Пожарту║м для розваги! Гей життя, ставай, тремти! Дай я з тебе посмiюся. Хто смiлiший: я чи ти - Подивлюся, подивлюся. Горе?.. бiль? - як жарт мине. Скiльки сили молодо┐! Чи ж моя рука здригне, Що йде битись без озбро┐? Ой скажiть менi, скажiть, Любi мо┐ сестри, браття: Що в життi вас так гнiтить? Чом нема у вас завзяття? Там, де всесвiт я стягну, Де вiд болю шаленiю,- Там нiяк вас не збагну, Вас нiяк не розумiю. Молодий я, молодий, Повний сили та одваги. Гей, життя, виходь на бiй,- Пожарту║м для розваги! 1911 НА ЗАХИСТ МИРУ (НА ВСЕСОЮЗНIЙ КОНФЕРЕНЦIп ПРИХИЛЬНИКIВ МИРУ В МОСКВI У ВЕРЕСНI 1949 p.) Браття! Друзi! Побратими! Днi якi в нас яснi, чистi┐ А в буржуазi┐ - нiч... З почуттями iз святими ми в Москвi зiбрались вмiстi, щоб за мир пiднести клич. Хоч з кра┐н ми й рiзних свiту - в нас одна мета, едина: жити в здруженiй сiм'┐. Проти во║н ми i гнiту! Вiльна щоб була людина Й трудове життя ┐┐! Хай мiж нами океани - нас не роздiлити звiру (звiр в злобi сво┐й скона!). В нашiм прагненнi до миру всi ми вийдем, як титани: сила, сила в нас одна! Хто ж то збро║ю гуркоче? Хто плете iз брехень сiтi, нахваля║ться на нас? Наш народ лиш миру хоче, миру, миру у всiм свiтi,- i настане ж бо цей час! В палi┐в вiйни - нахвалка. Згинуть хай слова ┐х згубнi про те царство свiтове! Над колонiями палка? - Всi народи миролюбнi встануть за життя нове! Браття! Друзi! Гей на чати! Голос свiй за мир пiдносим: вiщий - в кожнiм з нас - Боян! Палi┐в вiйни проклятих ми навiк безжально скосим, ми пiдкосим, як бур'ян. Мирний труд, земля радянська... за морями ж крик i свисти - бiзнесу ┐м дай, вiйни! Знов це граються фашисти, чорна зграя самозванська? - Не жартують хай вони! За братерство, за свободу, за прогрес, за щастя люду! За все те, що нас живить! В iменi свого народу палi┐в вiйни до суду! Нам же розцвiтать i жить! Браття! Мир нам захищати! Ми ж бороним край свiй милий i жiнок сво┐х, дiтей... Вбивцi хочуть панувати? Маси вже ж давно прозрiли,- розкувався Прометей! З тьмою б'║ться Прометей! [1949] О КОСМОСЕ ВЕЛИКИЙ НАШ... О Космосе великий наш, безмежжя розпрозорене! Ми iз Землi блакитно┐ мчимо у далi зорянi. Ми всi до тебе звикнемо, ранiш ти був