го Сарм сирим м'ясом, i знову попросився Орел полiтати. Лiтав-лiтав цiлий день, а увечерi прилiта║ i каже: - Ще мала в мене сила, ще рiк годуй мене. Сар'ягн i каже Орловi: - Скiльки ж iще менi тебе годувати, коли я мушу йти шукати свою наречену, жiнка менi в хатi потрiбна. Орел йому й каже: - Добре, витязю, по землi пiшки ходити-дибати, долю шукати, а ще краще понад землею орлом лiтати - долю виглядати. Ще рiк годував Сар'ягн Орла сирим м'ясом, а тодi Орел i каже: - Сiдай на мене. Сiв Сарм на Орла. Орел пiднiс його аж у хмару, а потiм упустив. За лiктiв двiстi вiд землi пiдхопив Сарма та й запиту║: - А що, як тобi почувалося? А Сарм йому: - Так, наче душа iз тiла вилетiла та вслiд за мною летить. А Орел йому: - Отак i менi було, як ти перший раз на мене замахнувся. Летять вони далi. Знову Орел пiднявся вище хмар та й скинув Сарма, а десь за сто лiктiв вiд землi пiдхопив. - Ну, як тобi на цей раз було? - Пита║. - Так, наче вже й кiстки мо┐ розсипались, - Сарм вiдповiда║. Летять вони далi. Вилетiв орел вище найвищих хмар та й знову скинув Сарма. Аж бiля само┐ землi пiдхопив та й пита║: - Як же тобi на цей раз було? - Так, наче вже мене й зовсiм нема на свiтi. А Орел йому: - Отак i менi було, як ти на мене втрет║ намiрився. Прилiтають вони до Орлового дядька, Орел i каже: - Iди в хату. Як будуть питати тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш, що як дасте яйце-райце, то й на очi приведу. От зайшов Сар'ягн у хату, шапку скинув, перехрестився на покуть, привiтався до господаря i господинi, а його й питають: - Чи по волi козак завiтав, чи по неволi? - Добрий козак усе по сво┐й волi ходить, - вiдповiда║. - Чи не чув ти там про нашого небожа? Бо вже давно, як пiшов на вiйну, то нi чутки про нього, нi звiстки. А Сарм каже: - Як дасте яйце-райце, то я вам його на очi приведу. А господарi: - Краще нам його нiколи не бачити, як вiддати тобi яйце-райце. - Летiмо далi, - каже Сар'ягну Орел. Летять та й летять та й прилiтають до Орлового брата, i тут так само вiдповiли. Прилiтають до Орлових батька-матерi. Заходить Сар'ягн у хату, шапку скинув, хатнiм богам вклонився. Його за стiл посадили, пити-┐сти поставили, по тому i запиту║ його господар: - Чи по волi, козаче, мандру║ш, чи по неволi? - Добрий козак усе по волi ходить, та все ж не без причини. Тодi вони стали питатися, чи вiн не бачив, мовляв, нашого сина. Бо вже ген коли пiшов на вiйну, то, може, й загинув. А Сарм ┐м каже, що як дасте яйце-райце, то й на очi приведу. - Iди приводь, зараз тобi яйце-райце i вiддамо, - зрадiли батько i мати. Сар'ягн завiв ┐хнього сина у хату. Батьки плакали вiд радощiв, зразу ж вiддали яйце-райце та й кажуть Сар'ягновi: - Син нам каже, що ти шука║ш наречену, а в цьому яйцi тво║ придане на нове господарство. Як знайдеш наречену, прийдеш на мiсце свого проживання, нагородиш великi кошари, аж тодi розiб'║ш яйце. Побраталися Сарм з Орлом. Вивiв Орел Сар'ягна за ворота, дав йому пiр'┐ну з свого крила i сказав: - У всьому вважай на свiй розум i силу, але як настане в тво║му життi велика скрута, припалиш перо, i я прилечу на допомогу. Я запитував свого батька Орла, де твоя наречена. Будеш iти цi║ю дорогою. Як лiс закiнчиться, побачиш край лiсу криничку. Отам твоя наречена. Iшов Сар'ягн та й iшов, коли лiс закiнчився, побачив криничку, i так захотiлось йому води напитися. Нахилився вiн до води, а iз кринички дивиться на нього прекрасна дiвчина та й говорить: - Я наречена твоя. Визволи мене. - Як же тебе визволити? - Поцiлуй воду i напийся. Не встиг Сар'ягн поцiлувати воду i напитися, як яйце-райце випало йому з пазухи та упало на камiнець i розбилося. Почала з того яйця виходити рiзна домашня живнiсть: корови, воли, свинi, овечки, кози - i порозбiгалися в рiзнi боки. Став Сар'ягн заганяти - нiчого не може вдiяти, опустив руки i засумував. А Лиха сила перекинулась старенькою бабою, з'явилась Сармовi на очi та й каже: - Як викона║ш три мо┐х завдання, то я зажену твiй товар у яйце, а не викона║ш, то будеш у мене вiчним наймитом. - Добре, - каже Сарм, - збирай. От баба загнала скотину у яйце та й каже: - Щоб за одну нiч оцей луг викорчував, виорав, пшеницi насiяв, викосив, у скирти склав i щоб таки у ту нiч з нового врожаю спiк паляницю i на стiл поклав. Сiв Сар'ягн бiля кринички та й зажурився. А наречена з води його запиту║: - Чого журишся, Сар'ягне? Розказав вiн ┐й свою скруту, а наречена йому i говорить: - Навiщо ж ти, Сарме, з тою бабою угоду склав, навiщо ти рiшення приймав, не звернувшись з молитвою до Ягни? Тепер ми потрапили у залежнiсть вiд Лихо┐ сили, i важко нам буде вирватись. Але ти забувся, що треба тобi поцiлувати воду. Тут Сар'ягн про свою спрагу згадав, воду поцiлував i напився. Вийшла з води бiла Лебiдка, стрепенула крилами i стала прекрасною дiвчиною. - Тепер, Сар'ягне, лягай спати, до далеко┐ дороги вiдпочивати. Як Сарм заснув, вона в долонi плеснула: той луг трiщить-лущить, на тiм мiсцi ореться, пшениця сi║ться, на тому вже дозрiва║, на тому молотиться i мелеться... I до свiтанку спекла Лебiдка паляницю та й дала Сармовi. Вiн принiс паляницю до Лихо┐ сили в хату i на стiл поклав. Вона й каже: - Ну, якщо ти справився, гляди ж, щоб i друге дiло зробив: щоб ти за нiч оту гору розкопав i тудою рiчка Дон потекла. А коло Дону побудуй комори, щоб байдаки до берега приставали i щоб ти ту пшеницю повантажив. Пiшов Сар'ягн знову до кринички. Просвiтилась, засяяла вода у криничцi, з'явилась на водi бiла птиця Лебiдь з бiлим лотосом iз золотою короною на чолi. Стрепенула крилами i стала вродливою дiвчиною. Затремтiло Сармове серце, i вiн кинувся, щоб ┐┐ обняти-поцiлувати, а вона йому: - Зачекай, Сарме, ще ти Лихiй служиш, ще ти в наймах тужиш, ще мене не торкайся. Говори, яке тво║ друге випробування. Сарм ┐й розповiв. Лебiдка каже: - Лягай вiдпочинь, бо скоро нам додому вирушати. А сама в долонi плеснула. Та гора розкопу║ться. Дон туди тече, коло нього комори будуються, пшениця на байдаки вантажиться. Подивилась уранцi Лиха, що все зроблено, як вона загадувала, тодi загаду║ втрет║: - Щоб ти у цю нiч зловив золотого Зайця. Запитала у нього Лебiдка, що загадано. Вiн на не┐ подивився, а вона така гарна-гарна. З того часу повелася в укра┐нцiв приказка: така гарна, хоч води напийся. Розказав ┐й Сар'ягн загад. - О, це вже не жарти. Це Лиха загадала, щоб ти спiймав самого Леля. А це грiх. Хiба я прикинусь Зайцем, а ти мене принесеш i покладеш на стiльцi. Тiльки не вiддавай ┐й у руки, бо як вiддаси, то вона мене впiзна║, i будемо у не┐ вiчними наймитами - i ти, i я. Так вони i зробили. Поклав вiн Зайця на стiлець та й пiшов. Тiльки Лиха з хати, а За║ць знову перекинувся дiвчиною та за Сармом. Почали вони удвох тiкати. Бiжать та й бiжать, коли це Лиха побачила, що нема║ Зайця, здогадалася про все i послала свого чоловiка наздоганяти. Тодi дiвчина й каже: - За нами погоня! Я перекинуся пшеницею, а тебе зроблю дiдом та будеш стерегти мене. Як буде Лихий питати тебе, чи не бачив молодця з князiвною, то ти скажеш, що тодi йшли як оця пшениця сiялась. Коли це Лихий летить та й пита║ться в дiда: - Чи не бачив, не йшли сюдою витязь з князiвною? - Iшли, - каже, - як оця пшениця сiялась. Лихий каже: - Цю пшеницю вже пора косити, а ┐х учора не стало, - та й повернувся назад. Пшениця знову зробилась дiвчиною, а дiд - хлопцем та й давай знову втiкати. Лихий повернувся додому та й розказав усе Лихiй. Вона його ла║: - Чом ти того дiда i пшеницю не розiрвав? То ж вони були! Бiжи вдруге за ними. Бiжить-летить Лихий. Бiженцi чують, що за ними аж земля реве. Дiвчина Лебiдка й каже Сармовi: - Я зроблюся старим Божим храмом, а ти молiльником, та як буде Лихий тебе про витязя з князiвною питатися, то скажи, що бачив тодi, як ця церква будувалася. Коли летить Лихий та й пита║ волхва: - Чи не бачив, - каже, - не йшов тут князенко з князiвною? - Бачив, - каже, - як оцю церкву ще лише будувати починали. А Лихий йому: - пх позавчора не стало, а цiй церквi вже рокiв iз сто. - Та й полетiв назад. А Лиха йому: - Чом не роздер волхва i церкви не розваляв? Лихий вiдповiда║: - Бо на церквi священний напис був, а волхв саме противну Лихiй силi молитву творив. Тодi сама Лиха побiгла. Лебiдка каже Сармовi: - Тепер ми можемо i пропасти, уже сама Лиха бiжить. Зроблюсь я Рiчкою, а ти станеш Рибою-окунем. Прилетiла Лиха до рiчки та й каже: - А що, втекли? Перекинулась щукою i давай за Рибою-окунем ганятись: що хоче вхопити, то окунь повернеться до не┐ хвостом, розчепiрить плавцi, i не може щука його ковтнути. Ганялась-ганялась, аж окунь на берег викинувся. Тодi Лиха почала дмухати на Сарма вогнем. Припалилось у Сар'ягна за вухом орлине перо. Орел миттю прилетiв, схопив Сар'ягна i винiс на Бiлу Вежу. Розлютилась Лиха i вирiшила воду з Рiчки випити. Пила-пила i вже стала як гора, ось-ось доп'║. Сар'ягн тим часом узяв на Вежi золоту стрiлу, що була у сагайдацi Тар'ягна, i випустив у Лиху. Лиха лопнула, а Рiчка перетворилася на Лебiдку, а Лебiдка - на красуню-князiвну. Тут бiля Бiло┐ Вежi, на рiчцi Дон, Сар'ягн з Лебiдкою побудували курiнь, нагородили кошар i розбили яйце-райце. Зараз iз яйця найшло повнi кошари товару: корiв, волiв, коней, овець. Бiля Бiло┐ гори виросло мiсто Бiла Вежа, а люди, що пiшли вiд Сар'ягна i Лебiдки, стали зватись сар'ягнами, хоча греки ┐х називали сарматами. Мiсто Бiла Вежа також називали Сар'ягн. Зажили Сар'ягн iз Лебiдкою щасливо, народили багато дiтей, побудували церкву i молилися Ягнi-Лелi-Бережi. VI. СЛАВ'ЯГН Тим часом Слав'ягн, Вол'ягн, Кiмар'ягн i Краян iшли далi за срiбним клубком ниток. Довго чи не довго iшли, довела ┐х срiбна нитка до Великого Лугу. Нарештi клубок привiв ┐х до високого дуба, який рiс на кручi. На дубi сидiла Лелека i тримала в дзьобi золоту стрiлу Тар'ягна. Хотiв Слав'ягн забрати стрiлу, коли ж Лелека злетiла в небо. Затряс Слав чарiвною кантаркою, i з'явився Тар'ягнiв крилатий кiнь. Сiв вiн на того коня i почав ганятися за Лелекою. А та Лелека та впала в болото. Прийшов Слав'ягн до болота, а там сидить велика зелена жаба iз золотою короною на головi i золоту стрiлу в ротi трима║. Пiдiйшов Слав до не┐, хотiв стрiлу забрати, а вона йому каже: - Ось i ║ в тебе жона - жаба зелена, князiвна. Сiв Слав та й зажурився, а Вол'ягн до нього: - Ти, Слав'ягне, не журися, знайшов ти свою суджену, а тепер помолися Лелi, нашiй праматерi та ┐┐ лицям, то, може, вона тобi пiдкаже, як цiй жабi людську подобу повернути, а ми пiдемо свою Долю шукати. Та й пiшли собi далi. Узяв Слав'ягн ту жабу на руки й принiс у курiнь. Як тiльки Дарбог-сонце стало за овид ховатися, сотворив вiн до Лелi палку молитву. Ось сонце за обрiй сiло, Жаба стала прекрасною дiвчиною з русявим волоссям, синiми очима i бiлим-бiлим тiлом, яке ледь-ледь свiтилось у темрявi. Почав Слав'ягн з нею жити, а одного разу, коли жiнка спала, вiн устав уночi i вкинув у вогонь ┐┐ Жаб'ячий кожушок. Як устала Жаба, огледiлась, аж кожуха нема. Запитала вона Слав'ягна: - Чи ти, Славе, не бачив мо║┐ одежi? - Я, - каже, - шкiру спалив. - Ох, що ж ти наробив, княже?! Якби ти ┐┐ не займав, я б пiсля першо┐ дитини була б людиною i вже довiку була б твоя. А тепер знай, що здiйснилось провiщення мо║┐ матерi Славути: ┐┐ чоловiком був колись витязь Троян. Вона говорила, що прийде до мене таргiта┐д Слав'ягн i буде менi за чоловiка. Але я зачаклована Триголовим ведмедеголовим мiдноголовим злим змi║м ще в утробi матерi бути Жабою до першо┐ дитини. Того змiя убив у двобо┐ мiй батько Тар'я. Все це робиться з волi Ягни, яка веде нас через перевтiлення до ║дностi. Бiльше я нiчого не знаю. Тепер, коханий Славе, треба нам розлучатися, може, назавжди. Прощавай, шукай мене у тридев'ятiм князiвствi у Баби Ягни. Махнула рученьками, перекинулась Лелекою i полетiла. Довго князь Слав побивався за жiнкою, а тодi пiшов ┐┐ шукати. Iде та й iде, коли назустрiч йому дiд, наче молоко, сивий. То був Дiдо-Всевiдо. - Здоров, Славе, - каже, - куди Бог несе? - Iду, - каже, - дiдусю, свiт за очi, шукати сво║┐ жiнки. Вона десь у тридев'ятiм князiвствi у Баби Ягни. Але я не знаю, де те князiвство, чи ви, дiдуню, не зна║те? - Чому не знаю, знаю. - Скажiть, будьте ласкавi, i менi. - Я тобi скажу, а ти прийми мо║ слово до серця. Дiйдеш до отого найвищого дуба, стань пiд ним i щиро помолися Лелi. Якщо твоя молитва щира, то вдосвiта впаде до тво┐х нiг клубочок iз ниток, що зсуканi з Лелiв - променiв Дарбога. То буде знак Ягни, що вона да║ спосiб знайти жiнку i бути з не┐ щасливим. Три днi молився Слав пiд дубом i за цей час нiчого не ┐в, лише пив воду iз струмка, що тут пробiгав. На третю нiч, удосвiта, впав йому до нiг клубочок ниток, зсуканих iз сонячних променiв, та й покотився перед ним. Iде Слав таким густим лiсом, що навiть удень темно. Зустрiча║ться йому Ведмiдь. Слав'ягн розмахнувся сулицею, хотiв його заколоти, а Ведмiдь йому й каже: - Славе, княже, не бий мене, я тобi у великiй пригодi стану. Слав'ягн пожалiв Ведмедя, не вбив. Iде далi, вийшов на край лiсу, бачить: сидить на скелi Сокiл, зайця патра║. Слав наклав стрiлу на лук, а Сокiл i каже: - Не бий мене, я тобi у великiй пригодi стану. Опустив Слав'ягн лука та й пiшов далi. Iде та й iде, клубочок попереду котиться, дiйшов аж до Чорного моря. Бачить лежить на березi Риба зубата, без води пропада║. Хотiв Слав ┐┐ взяти та з'┐сти, а вона просить: - Славе-князенку, кинь краще мене в море-океан, я тобi у великiй пригодi стану. Вiн кинув Рибу в море i пiшов берегом. Аж бiля самого моря сто┐ть хатка на курячiй нiжцi. Вiн увiйшов, перехрестився, привiтався, а з печi до нього озвалася стара-стара баба у червонiй, як вечiрнiй вогонь, хустцi: - Здоров був, Славе. Чи по волi, чи по неволi? Сам вiд кого хова║шся чи когось шука║ш? - Нi, - каже, - бабусю, не ховаюсь, а шукаю жiнку свою любу. - Знаю, знаю, - каже баба, - у Полеля вона на службi. Загадаю я тобi, козаче, одну службу. Як упасеш табун мо┐х кобил, то й до Поле ля, мого племiнника, на острiв Буян дiстанешся, а як нi, то вертайся додому. Вигнав Слав'ягн табун кобил у степ, а вони без жеребця розбiглися на всi чотири сторони. Тут Слав потряс чарiвною кантаркою, i з'явився перед ним жеребець, що жар ┐сть, полум'я п'║, як бiжить - земля дрижить, листя з дерев осипа║ться. Як заiржав кiнь, кобили зразу позбiгалися. Слав'ягн сiв на жеребця i загнав табун у залiзнi стайнi. Вийшла з хати Баба Ягна, замкнула стайнi та й каже: - Мо║му табуновi якраз жеребець був потрiбний. Сумно кобилi без жеребця. Мiй племiнник Полель живе посеред моря на островi, як ти туди доберешся без свого коня, то й твоя жона зразу тобi в руки дасться. Пiшов Слав'ягн до високого дуба, що рiс на кручi над морем, щоб помолитися Найдосконалiшiй, та вона його напоумила, як на острiв дiстатися. Тiльки хотiв перше слово молитви вимовити, аж бачить навколо дуба ходить Кiт на золотому ланцюгу i солодкi казки розказу║. А це Полель прив'язав тут свого Кота, щоб вiн заговорював тих, хто хоче до острова Буяна добратися. Наслухався Слав'ягн тих казок, а в них все про те, як хороше тут, на землi, на березi, що нiкуди не треба мандрувати. Слуха║ Слав - не ┐сть, не п'║, йому i невтямки, чому навколо людськi кiстки валяються i ┐х пiсок замiта║. Геть знесилився Слав'ягн та все слуха║, а в очах пливуть солодкi марева. Аж пролiтав над цим мiсцем Сокiл, якого Слав пожалiв. Упав Сокiл з неба i вчепився пазурями Котовi в голову. Кiт продовження казки забув, доки Сокола вiдганяв, а Слав'ягн тим часом отямився, бачить - срiбний клубок до моря котиться. Встав Слав i пiдiйшов до само┐ води. Коли виплива║ з моря Риба. - Славе, князенку, чого ти журишся? - Та-а... - Каже. - У морi ║ острiв Буян, де живе Полель, але я не знаю, як туди добратися, та ще й бiля того острова завжди бушують вiтри. Воду з небом змiшують. Ударила Риба хвостом об воду, став такий гарний мiст: палi срiбнi, побiчники золотi, а помiст склом настелений, як iдеш, немов по твердiй водi. Слав'ягн пiшов тим мостом та й вийшов на острiв. А на островi такий лiс густий, що нi пройти, нi просунутися, та темний-темний. Коли виходить з лiсу Ведмiдь. Як узявся Ведмiдь лiс трощити, такi дуби верга║ - на пiвтора обiймища. Проламав стежку. Пiшов Слав тi║ю стежкою, аж серед острова сто┐ть скляний палац, замiсть дверей - висока кришталева арка. Зайшов вiн аж у третю кiмнату, а там сидить Лелека-Буслиха та сорочки сонячними променями вишива║. А узори такi, що й не придума║ш. Кинулись вони одне одному в обiйми. Нарештi затряс Слав чарiвною кантаркою, спали чари Баби Ягни iз Тар'ягнового коня, розчинилась залiзна стайня, i кiнь прибiг на острiв Буян. Як вихопився Слав'ягн на коня та взяв Лелеку на руки, кiнь вiд радощiв заiржав, кобили Баби Ягни почули i прибiгли на клич жеребця. Рушив Слав'ягн додому, а за ним табун коней з вогненними гривами. Прилетiли вони на те мiсце, де розлучилися, i стали жити щасливо. I пiшли у них дiти одне за одним, i заснували вони город Бусел, а тiльки подумки називали його Лелекою, i пiшов вiд них народ слав'ягни (слов'яни), яких греки у сво┐х писаннях називали скiфами. Вiд жеребця Тар'ягонового i кобил Баби Ягни пiшли конi для всього тарiйського народу. Тар'я! VII. ВОЛ'ЯГН Вол'ягн, Кiмар'ягн та Краягн тим часом мандрували за срiбною ниткою i дiйшли до рiки. Бiля рiки стояв високий дуб, на дубi сидiло три горлицi. Середуща тримала у дзьобi золоту стрiлу iз колчана Тар'ягна. Намiрились тро║ молодцiв iз лукiв, а одна з горлиць i каже: - Не стрiляйте, молодцi, горлиць, може, серед них котрась вам полюбиться. - Козаки опустили луки, двi горлицi знялись i полетiли, а середня зiйшла на землю i стала перед ними гарною-прегарною дiвчиною. Подивились на не┐ брати i закохались всi тро║. Хоча це була Вол'ягнова суджена, брати вирiшили запитати Долю, може, вона комусь iншому присудить наречену. - Кого з нас, Горлице, найбiльше сподобала? - Запиту║ Краягн. - Того, котрий з вас принесе менi найладнiший подарунок. Розiйшлися брати на три сторони. Кра┐н пiшов по рiчцi Буг на пiвдень i дiйшов аж до Чорного моря та зустрiв Дiда. Розговорилися, Кра┐н розповiв Дiдовi про свою пригоду. Дiд подарував Кра┐новi люстерко i сказав: - Коли хочеш довiдатися, що з ким дi║ться, подивись у люстерко i там побачиш. Подякував Краян Дiдовi i повернув назад. А той Дiд, а це був Дiдо-Всевiдо, що його образ приймав Дарбог, як хотiв ходити помiж людей, опинився на шляху Кiмар'ягна, який по рiчцi Буг дiйшов до Балтiйського моря. Пита║ться Дiдо Кiмара, за чим вiн мандру║. Той розповiв. - На тобi, - говорить Дiд, - килим. Як розстелиш його i скажеш, куди тебе нести, вiн i понесе. Подякувавши Дiдовi, повернувся назад Кiмар'ягн. А Дiдо-Всевiдо опинився на шляху Вол'ягна, який у цей час вже перейшов Карпатськi гори. Пита║ його, куди i за чим вiн iде. Той розповiв, Дiд йому й каже: - На тобi оце яблучко. Воно ма║ таку силу, що коли хто вмиратиме, то пiднесеш йому це яблучко до рота, зразу видужа║. Узяв Вол'ягн те яблучко та й повернув назад. Зiйшлися брати на тому мiсцi, з якого розiйшлися. Показують одне одному сво┐ дарунки. - Ану, - каже Кра┐н, - подивимось у люстерко, що наша панна тепер робить. Подивилися, а вона помира║. Тут Кiмар каже: - Сiдаймо мерщiй на килим-самолiт, може, ми ┐й ще допоможемо. Сiли вони на килим. Килим знявся в повiтря i понiс ┐х аж попiд хмарами - над лiсами i горами. Прилетiли до хатинки Горлицi. Як тiльки Вол'ягн притулив до вуст яблучко, вона зразу i одужала. Стали витязi чекати ┐┐ вибору. - Всi вашi дарунки менi дорогi, - сказала Горлиця. - Якби не дзеркало, ви б не поспiшали менi допомогти; якби не килим, ви, можливо, не встигли б; але якби не яблучко, я б не жила. Заглянула я в сво║ серце... Воно менi каже, що найбiльше я чекала Вол'ягна. Вол'ягн залишився з Горлицею, а Кiмар'ягн i Краян помандрували далi. А Вол'ягновi Горлиця сказла: - Я зачаклована Вовкоголовим залiзноголовим чотириголовим злим змi║м бути Горлицею. Як ти мене вiдшука║ш i я заприсягнуся тобi на вiрнiсть, то ми разом якось визволимося з цi║┐ бiди. Обернулась Горлицею i полетiла. Вирушив Вол'ягн у далеку дорогу. Iшов-iшов та й зайшов у густезний лiс. У тому лiсi надибав на галявину, а на галявинi - хату. Зайшов до хати, а на печi Ведмедиха з ведмежатами. - Добрий вечiр, панiматко, у вашiй хатi! - Прошу ближче, легiню, - попросила Ведмедиха, - сiдай на лавку i розказуй, куди це ти манджа║ш отакими глухими дорогами. Вол'ягн розповiв. - Погано тобi там буде, Вол'ягне-князенку, бо в тридев'ятiм князiвствi не дають лизати меду. Ведмедиха пригостила Вол'ягна медом, горiхами. Вiн ┐в, а Ведмедиха ворожила. - Колись дiд твiй чи прадiд, Вол'ягне, визволив мого прадiда з подоби Ведмедеголового змiя. Будеш ти мати багато клопоту, але жодна волосина не впаде з тво║┐ голови. Цими лiсами i хащами ще ма║ш iти дев'ять днiв. Натрапиш на велике озеро. Там на березi росте кущ калини, то ти сховайся в той кущ i чекай. Прилетять дво║ дiвчат, скинуть крила i поскачуть у воду купатися. Вiдтак прилетить ще одна. То твоя наречена, що ти ┐й яблуко життя дав. Але вона тебе не впiзна║. Хапай ┐┐ i не випускай, доки не поклянеться бути тобi вiрною. Воля подякував i вирушив у дорогу. Дiстався до озера. Дочекався дiвчат, як прилетiла третя дiвчина, зненацька вискочив з-за куща та й затулив ┐й очi двома руками. - Пусти мене! - Благала Горлиця. - Якщо ти старий, будеш менi за рiдного тата, як чоловiк середнього вiку - станеш мо┐м братом, а якщо козак, то вiддамся за тебе. А Воля говорить: - Поклянися, що будеш менi вiрною жоною, то вiдпущу. - Клянусь Перуном, що буду тобi вiрна. Як ║ хоч крапелька неправди в мо┐х словах, хай вiн мене спопелить. Але щоб я була тво║ю, треба, аби ти виконав тро║ Змi║вих завдань, у якого я в полонi. Будеш iти до мо║┐ оселi ще дев'ять днiв. Там побачиш великий палац, а у дворi того палацу хатина. Отам я i живу. Вiдпустив ┐┐ Вол'ягн, i вона полетiла. Через якийсь час знайшов Вол'ягн ┐┐ хатинку, Горлиця йому й каже: - Тепер iди до Змiя, стань по праву руку i слухай його розказ. Вигада║ для тебе дуже важку роботу, то ти не кажи, що не зробиш, бо тодi загинеш. Перше завдання Змiй загадав Вол'ягну таке: - На пiвночi галявини i на пiвднi видно двi гори. Вiзьми мотуззя i перетягни ┐х: одну на схiд, другу на захiд. Воля узяв мотуззя i пiшов до гiр. Обмотав одну з бiдою i почав тягти, а як звечорiло, пiшов до Горлицi. Вийшла вона на подвiр'я i ляснула в долонi. Умлiока збiглася вся Змi║ва челядь, яка Горлицю дуже любила. - Чого тобi, Горлице? Вона загадала. Челядь котячими кроками побiгла до тих гiр i, як оком клiпнути, зробила всю роботу. - О, ти мiцний легiнь, - похвалив Змiй. - Тепер ма║ш висадити одну гору на iншу. Воля цiлий день ходив попiд горою, прикладав плечi, а увечерi пiшов до Горлицi. Вийшла вона на подвiр'я i легенько плеснула в долонi. Змi║ва челядь збiглася. Коли розвиднiлося, перед Змi║вим палацом була висока гора, що затуляла усе небо. Став Вол'ягн перед Змi║м i говорить: - Я виконав твiй наказ. - Ти, лайдаку, зробив так, аби в мо║му палацi не було свiтла! Ма║ш дiстати мiсяць i прикувати його на горi, щоб вiн постiйно менi присвiчував. Пiшов Воля до Горлицi, а вона йому й каже: - Не роби того, бо люди проклянуть, а людськi прокляття гнiтять душу, i вона ста║ хворою. - А що ма║мо робити? - Треба втiкати, а там - як Бог дасть. Горлиця взяла Вол'ягна за руку i вийшла надвiр. Але коли виходила, одна сльоза ┐┐ упала в хатi, друга в сiнях, а третя на порозi. Обняв Вол'ягн Горлицю, i вони полетiли. Вранцi Змiй устав, а на горi мiсяця нема║. Покликав вiн доньок i сказав: - Приведiть сюди Горлицю i того хлопця! Доньки пiшли до хати i постукали в шибки: - Ей ти, нiхтолице, ходи до тата на вiдповiдь! А сльоза, що впала у хатi, вiдказала: - У мене болить голова, прийду завтра. Доньки переказали Змi║вi, i вiн погодився почекати до завтра, другоднi доньки знову постукали в шибку: - Ходи, нiхтолице, бо тато сердитi! А сльоза, яка впала на порозi, мовила: - У мене болить нога, прийду завтра. Доньки передали Змi║вi i це. Вiн погодився ще зачекати. Третього дня доньки знову покликали: - Ходи вже зараз, тато не хоче бiльше чекати тебе! Сльоза, яка впала на порозi, мовила: - У мене болять руки, не можу вiдчинити. Як дiзнався Змiй, став лютий i наказав: - Зв'яжiть ┐┐ i приведiть сюди разом з подорожнiм! Четвертого дня доньки видерли вiкно, аж там нiкого нема. Доньки полетiли в палац i закричали: - Нiхтолиця втекла зi сво┐м чоловiком! Змiй на те кинувся вгору i полетiв, як блискавка. А Горлиця летiла з Волею пiд саме небо. Воля сказав: - Тво║ пiр'я вже мене пече. Горлиця опустилась на землю та промовила: - Нам треба розлучитись. Я зроблю тебе невидимим, доки Дундулюк житиме на свiтi. Дмухнула на нього, i Вол'ягн став невидимим. Вирушив вiн додому сам, а Горлиця заховалась у траву. Прилетiв Змiй, витрiщив очиська: - Ти хитра, але хитрiсть твоя слаба перед мо║ю! Змiй повернув ┐┐ до себе, i там його доньки пантрували ┐┐ i вдень, i вночi. Горлицi набридло сидiти в хатi, почала вона збирати трiски на подвiр'┐. Дундулюковi доньки питають: - Нащо тобi трiски? - Хочу собi купiль зiгрiти. - А ми б теж скупалися. - Я вас покличу, - мовила Горлиця i зайшла в хату. Розпалила трiски, а сама стала Димом i вийшла через комин. Доньки довго чекали, потiм увiйшли в хату, а там нiкого нема. Побiгли вони в палац: - Тату, нiхтолиця знову щезла. Змiй став наздоганяти Горлицю, вона перекинулась на Зiрку i просить Хмарку: - Хмарко, сестричко, накрий мене! Хмарка ┐┐ накрила, але Змiй засапався i так дмухнув, що iз хмарки лише пiр'я полетiло. - Кажи, чого тiка║ш вiд мене? - Я присягла Вол'ягновi, що буду йому вiрною. - Я його знищу! - Не зможеш, бо тво║ око його не побачить. - Тодi ти стань каменем! - Не навiки, а до того часу, як Воля додому, до Волина, прийде, принесе жертву Ягнi i помолиться за мене кожного ранку три тижнi. А в тебе хай вiд кохання до мене серце лопне. Змiй упав мертвий. Вiдтодi сказано: Не заклинай iменем Бога, бо сам станеш вразливим до супротивних прокльонiв. Через три тижнi Горлиця ожила, залетiла у Вол'ягнову свiтлицю i стала прекрасною князiвною. Вiд шлюбу Вол'ягна i Горлицi пiшов рiд волинян, а стольним мiстом Волинського князiвства став город Волин. Греки ж називали волинян венедами. VIII. КIМАР'ЯГН Тим часом Кiмар'ягн та Краян iшли далi за срiбною ниткою. Iшли та й iшли, сiли вiдпочивати на галявинi. Дорогою вполювали козулю i стали смажити ┐┐ на вогнi. Коли пiдскаку║ до них Галка i просить, щоб i ┐й дали шматочок. Кiмар вiдрiзав шмат м'яса i кинув Галцi. Галка й запиту║ витязiв людською мовою: - Куди це ви, козаки, мандру║те? - Ми шука║мо золоту стрiлу Тар'ягна, що ┐┐ випустив Кiмар, а Галка ┐┐ пiдхопила i десь понесла. Галка й каже: - Ти, Краягне, iди далi сам, бо Кiмар'ягн уже прийшов. Хай садовить мене на плече, i я поведу його до воронячого князя, бо стрiла у його доньки. Посадив Кiмар Галку на плече, а Кра┐н пiшов далi за срiбною ниткою. Галка сидить у Кiмар'ягна на плечi i нашiпту║: - Iди праворуч, iди лiворуч, iди прямо. Йшли вони так три днi й три ночi. Пройшли один, пройшли другий густий лiс. Раптом вийшли на велику галявину. Трава i квiти на тiй галявинi - все з чистого срiбла. Серед галявини скеля, теж iз срiбла, а на скелi чудовий палац. Галка знялась з Кiмарового плеча i полетiла. Кiмар'ягн прийшов пiд мури палацу, тут його зустрiла сторожа i повела просто поперед срiбний трон, на якому сидiв воронячий князь. - Як ти сюди дорогу знайшов? - Трапець привiв. - Чого тобi вiд мене треба? - Маю вашу доньку засватати, бо вона вхопила мою золоту стрiлу. - Хто ти родом? - Я Кiмар'ягн, син Лада i Лади. - Чули ми, що цей рiд княжий, але не до сватання нам. У нас велике горе. Жили ми з жiнкою добре та мали сiмох синiв i одну прийомну дочку. Знайшли ми ┐┐ на березi Днiстра i назвали Галкою, бо вона була дуже чорнява, волосся - як галчине крило. Одного разу сини гралися в хатi i дуже гармидерували. Жiнка спересердя вiзьми i скажи: - А щоб ви полетiли свiт за очi! А в цей час вона варила ┐сти i була повернута до Сварога. Почула ┐┐ слова Ягна i вволила ┐┐ волю: сини стали гайворонами та й десь полетiли. Пiшла Галя ┐х шукати, забрела в густий лiс. Бачить - блима║ свiтло. Пiдiйшла ближче, аж то хата. В тiй хатi жила Мiсяцева мати. Попросилась Галя переночувати. Мiсяцева ненька ┐┐ запиту║: - Звiдки ти, дитино? Розказала ┐й Галя все. - Не знаю, де живуть тво┐ брати, - сказала Мiсяцева мати, - ось як зайде додому мiй син, то я його запитаю, у якiм краю тво┐ брати. Прийшов Мiсяць додому, запиту║ його мати. Вiн i каже: - Я там не бував, але, зда║ться, це в тiм краю, де Дар-Сонце сходить. На другий день Мiсяцева мати нагодувала дiвчину i звелiла синовi випровадити ┐┐ до Сонця. Прийшла вона до Сонечка в хату, там теж була старенька Сонечкова мати. - Куди йдеш, дитино? - Спитала вона дiвчину. - Я йду братiв сво┐х по свiту шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гайворонням та й полетiли. - Не чула я про це нiчого, хiба лишень Дарбог-Сонце зна║, - каже Сонцева мати. Прийшов Дарбог-Сонце додому, мати запитала його про братiв гайворонiв. - Нi, не знаю, - вiдповiло Сонечко. - Певно, менi не доводилось заглянути у тому краю у всi мiсцини. Нагодувала дiвчину Сонечкова мати i загадала синовi вiдвести ┐┐ до Стрибожо┐ (Вiтрово┐) матерi. Стрибогова ненька нагодувала Галю, а потiм запитала про ┐┐ скруту. - Iду сво┐х братiв-гайворонiв шукати. Як прийшов Стрибог додому, запитала його мати, де живуть сiм братiв, якi стали гайворонами. - Знаю, - каже Стрибог. - Як змочив мене дощ, то я сушився бiля комина тих братiв. Уранцi, як Галя встала, Вiтрова мати нагодувала ┐┐, а потiм Вiтер узяв ┐┐ на плечi та й понiс до тi║┐ хати, де жили брати. Але на той час братiв не було вдома, певно, десь полетiли на здобичництво. Опiвночi посiдали вони на подвiр'┐, стрiпнули крилами та стали козаками. Наймолодший з них, що варив на сьогоднi обiд, вийняв з печi страву, подивився та й каже: - Еге, брати мо┐, хтось наш обiд куштував! - Хто ж мiг куштувати? Ми вже стiльки рокiв тут пробува║мо, але нiкого стороннього не бачили, - загомонiли. На другий день вони знову запримiтили, що страва над'┐дена, а на третiй день почали шукати та й знайшли Галю пiд лiжком. Почали ┐┐ розпитувати, вона ┐м усе розказала. Зосталась вона жити з ними, батька й матiр забрали до себе i заснували мiсто Галич. Як стали брати i сестра дорослими, то закохався в не┐ найменший брат. Ми вже й пошлюбити ┐х збиралися, вона ж у нас прийомна дочка, але перед самим весiллям Галя заснула i нiхто ┐┐ не може розбудити. Брати зробили для не┐ кришталеву труну й пiдвiсили пiд дубом на золотих ланцюгах. Але князевi над воронами снився сон, що мандрiвний витязь з роду Тар'ягна може ┐┐ розбудити, бо вона його наречена. Пiдiйшов Кiмар'ягн до кришталево┐ труни, брати зняли накривку. Торкнувся Кiмар устами ┐┐ вуст, i вона ожила, нiби й зовсiм не спала. Як тiльки Галя прокинулась, то ┐┐ брати вже перестали бути воронами, i батько й мати стали князями над людьми, i срiбне камiння стало городом Галичем. Князь вiддав князiвство Кiмар'ягновi, i вiд них пiшов народ, який звався галичанами, або кiмарiйцями. Греки ж називали ┐х у сво┐х писаннях кiмерiйцями. IX. КРАЯГН Краягн iшов далi за срiбним клубком, який став зовсiм маленьким. Нарештi клубок весь розмотався пiд калиновим кущем. В калиновому кущi стримiла Краягнова стрiла. Сiв Кра┐н пiд кущем, розвiв ватру, засумував за братами, батьком-матiр'ю i сестрою. А серед усiх сво┐х братiв вiн умiв найкраще грати на сопiлцi. Ото i зараз зрiзав вiн калинову гiлку, зробив сопiлку та й заграв. А сопiлка вимовля║ дiвочим голосом: Грай, мiй любий Кра┐не, грай, Та не врази мого серденька вкрай, Я ж у Змiя в неволi страждаю, У золотiй клiтцi по той бiк Дунаю. Переплив тодi Кра┐н широкий Дунай, iде далi, а сопiлка вказу║ йому шлях. Прийшов до великого палацу. Зайшов у сiни - нiкого нема, зайшов у вiтальню - нiкого нема, зайшов до свiтлицi - теж нiкого нема, лише сто┐ть у свiтлицi золота клiтка, а в клiтцi сiра птаха. Вiн ту пташку за пазуху заховав та й рушив назад до Дунаю. Чу║ Змiй, що його кiнь iрже. Прибiг у стайню та й пита║: - Що сталося? - Кра┐н узяв пташку сiру iз золотим голосом. - Чи можемо ми ┐х наздогнати? - Можемо. На┐вся Змiй, напився, сiв на коня i за хвилю наздогнав Краягна. Забрав пташку i каже: - Не уб'ю я тебе, бо ти ще молодий, але бiльше не приходь. А Краягн йому: - Краще миром вiддай менi цю пташку, бо це моя наречена, а як ти мене не зна║ш, то я правнук Тар'ягна. Але Змiй не послухав i знову зачинив пташку в золоту клiтку. Кра┐н знову помандрував до палацу. Змiя знову вдома не було, але бiля палацу його племiнник, триголовий пес, прив'язаний. Сiв Краян неподалiк нього i заграв на сопiлцi колискову. Пес зачудувався, заслухався та й заснув. Кра┐н заховав пташку за пазуху i - в дорогу. Знову заiржав кiнь. Наздогнав Змiй Кра┐на, забрав пташку i хотiв його вогнем спалити, а Кра┐н йому й каже: - Що ж ти поспiша║ш мене вбити, коли ще мо║┐ гри на сопiлцi не чув. - Та й почав грати. Та так гарно грав, що Змiй зачудувався i говорить: - Я ще тако┐ музики зроду-звiку не чув, але кажу тобi востанн║: за третiм разом тебе не помилую. Сiв Кра┐н та й зажурився. Коли настав вечiр, лiг у позу найбiльшо┐ Божо┐ благодатi i помолився Ягнi. - Ягно-Лелю-Бережо, Боже наш милостивий i ║диний, порадь менi на цьому свiтi, як здобути Солов'┐вну, Тар'я! По цих словах Краягн заснув, i у снi Ягна йому сказала, щоб вiн знову iшов по пташку. Вирушив Кра┐н знову до палацу. Коли назустрiч йому iде Дiд з бiлою бородою. Це був Дiдо-Всевiдо. - Добридень, - вiдповiв Дiд на привiтання Кра┐на, - куди, козаче-молодче, йдеш? Кра┐н йому розказав. Дiд порадив Краягновi дiстати чарiвного коня, сильнiшого, нiж у Змiя. - А де ж його дiстати? - У Баби Ягни ║ такий кiнь. Помандруй свiтами. Доля зведе тебе до Баби Ягни. Проминув Краягн Змi┐в палац i пiшов туди, куди дорога його вела. Iшов лiсом, коли бачить Вовка, прив'язаного до дуба. - Що сталося, сiроманче, потрапив у бiду? Але я теж потрапив у бiду, то хоч тебе виручу. - Вiдв'язав Кра┐н Вовка, а той йому й каже: - О, коли ти такий добрий, то ще заграй на сопiлцi, хай i я почую, бо я чував, що ти дуже файний музика. Заграв йому Кра┐н на сопiлцi вовчу пiсню, а тодi вовк йому й каже: - Цi║┐ пiснi я повiк незабуду. Коли тобi буде в життi скрута, загра║ш цю пiсню, i я миттю прибiжу тобi на допомогу. Пiшов Краян далi. Коли бачить - на березi лежить жива Риба. Кра┐н i каже: - Що, Рибо, викинуло тебе бурею на землю та й потрапила в бiду? Але я теж потрапив у бiду, тож хоч тебе порятую. Взяв Рибу i кинув в океан, а Риба йому й каже: - Чула я, Краягне, про твою доброту, але чула також, що ти гарно гра║ш. Заграй менi, Кра┐не, риб'ячу пiсню. Сiв Краягн на каменi та й заграв. Уся риба вiд то┐ гри припливла до берега. Пiшов Краягн по тiй рибi, як по твердi, вийшов на берег великого острова. Риба йому на прощання й каже: - Дуже гарно, Кра┐не, гра║ш. Ти подарував нам риб'ячу пiсню. Нiколи я не забуду ┐┐. Як буде тобi в життi яка скрута, ти цю пiсню заграй, i я зараз до тебе припливу. Пiшов Краягн далi. Йшов та й iшов, аж бачить - Орел в сiтях павучих б'║ться. - Що, - говорить Кра┐н, - потрапив у бiду? Але я теж потрапив у бiду, дай хоч тебе виручу. Випустив Краягн Орла, а Орел йому й каже: - Чував я, Кра┐не, про твою доброту, але ще чув, що ти дуже гарно гра║ш. Заграй менi пташину пiсню. Сiв Кра┐н на поваленому деревi та й заграв. Як заграв - то все небо стало чорне вiд птиць. От Орел йому й каже: - Нiколи я не чув тако┐ гри, i нiколи я цi║┐ пiснi не забуду. Як треба тобi буде яка помiч, то загра║ш цю пiсню, я вмить прилечу. Пiшов Кра┐н далi. Бачить - край землi, а далi - знову вода. На березi сто┐ть хатка на курячiй нiжцi, сама округла, як яйце, а на хатцi стрiха блискуча на призахiдному сонцi так i горить. А вiкна в хатцi круглi та золотими цвяхами обцвяхованi, а на опуклому даху сто┐ть на високiй нiжцi золотий пiвник - тонесенько кукурiка║. Куди сонце йде - туди й хатина поверта║ться. От Краян i говорить: - Хатко, хатко, стань передi мною, як лiс перед травою. Хатка повернулась до нього дверима, але дверi зачиненi. Коли чу║ Краягн - в нього над головою щось нiби зашелестiло. Подивився вверх: прямо з неба на залiзнiй ступi спустилась на дах Баба, та так i провалилася в комин разом з мiтлою. Аж тодi дверi вiдчинились i стала на порозi молодиця. Сорочка на нiй бiла та гарно вишита, спiдниця червона, чобiтки червонi, губи червонi, щоки нiби червонобокi яблука i очi червоним вогнем горять. - Добрий день, - каже Кра┐н. - Добрий день, - вiдповiда║ йому Червона Баба. - Чи прийма║те на службу? - Чом би й нi, приймаю. Вечеряй, лягай спати, а завтра пiдеш коней пасти. На другий день вигнав Кра┐н коней в поле. А то не конi були, а Бабинi доньки. Тiльки присiв пiд кущ вiдпочити, аж тут навалився йому на очi такий сон, що вiн тримався-тримався, а таки заснув. Прокинувся перед вечором - нема коней. Сiв та й зажурився, а тодi став молитися: - Боже-Дарбоже-Бережо-Княгине Ягно-Лелi║-Славо-Морано, напоум, просвiтли, щасливу думку пошли! Та й приходить йому на розум, що Вовк у нього за товариша i треба в нього запитати поради. Вийняв Кра┐н сопiлку та й заграв вовчу пiсню. Прибiг Вовк, а за ним ще зграя вовкiв: - Що в тебе за клопiт? - Треба табун коней у Бабинi стайнi загнати. Вовки зараз на всi боки шатнулися, всiх кобил загнали, Кра┐н стайню зачинив i до Баби пiшов. Баба й каже: - Добре ти, Кра┐не, служиш, а чий же ти будеш? - Я Тар'я-Ладо-Кра┐н - найменший у матерi Ам'ягни син. - Ах, знаю, знаю, я все знаю, - каже Баба, - тiльки вивiряла, чи ти правду кажеш. Лягай спати, завтра пiдеш знову коней пасти. На другий день погнав Кра┐н знову коней у поле. Щоб не заснути, сiв пiд терновим кущем, коли голова хилиться, колючки лице колять. Але Баба наслала такий сон, що Кра┐н пiдклав пiд щоку шапку i таки заснув. Проспав аж до вечора, прокинувся, а коней i близько нема. Тут вiн уже довго не думав, вийняв сопiлку i заграв риб'ячу пiсню. Випливла з глибин Князь-Риба: - Нащо, Кра┐не, кликав? - Чи не зна║ш, друже, де подiлися Бабинi кобили? - Знаю, вони рибами стали, в море пострибали. Зараз ми ┐х звiдти потуримо. Почали кобили з моря вискакувати. Кра┐н ┐х зiбрав у гурт, у конюшню зачинив, потiм до Баби пiшов. - Добрий iз тебе, Кра┐не, пастух. Видно, на роду у тебе написано конярем бути, - каже Баба Червона. - Ще раз коней попасеш, а тодi i плату за службу вiзьмеш. I на третiй день погнав Краягн коней пасти. Знову Баба наслала на нього нездоланний сон. Прокинувся увечерi - нема табуна. Запитав у Вовка - не зна║, запитав у Риби - не зна║. Запитав у Орла, а той i каже: - Баба ┐х яйцями поробила, сама на яйця сiла. Що тут робити? - Ти, О