рле, iз птаством почнiть Бабиних курей хапати, а я причаюсь у сiнях, - говорить Краягн. Так i зробили. Як почали Бабинi кури кричати, Баба з я║ць схопилась та в двiр побiгла, а Кра┐н тим часом у хату, яйця побив, кобил вiдшмагав та й у хлiв загнав. Бачить Баба, що вже вiн всю службу справив, треба платити. Пита║ вона Кра┐на: - Що ж ти хочеш за службу? - Тiльки що у вашому табунi народилося лошатко, от ви менi його й вiддайте. Баба почала його умовляти, мовляв, бери найкращого коня, та ще й у сакви чого твоя душа забажа║, а лошачку ще рости треба. Проте Кра┐н стояв на сво║му твердо. А Баба того лошачка, поки народиться, триста рокiв чекала, але нiчого не вдi║. Вона Кра┐новi службу вибирала, а вiн собi плату вибира║, а як не викона║ сво║┐ обiцянки, то згорить ясним полум'ям. Вiддала Баба Кра┐новi лошачка. Взяв Кра┐н його на плечi та й пiшов. Як вiдiйшли далеченько за овид, що ┐х уже Баба не бачила, лошачок як стрепенувся та й зробився чарiвним крилатим конем. Пита║ться вiн Краягна: - Як тебе нести, понад землею чи попiд небом? - Неси попiд небом до Змiя в палац. Прилетiли вони в палац, кра┐н схопив пташку сiру з золотим голосом i заховав за пазуху. Тут Змi┐в кiнь як заiрже, аж стайню розвалив. Прибiг Змiй i пита║ться: - Чи наздоженемо ми ┐х? - Нi, вже не наздоженем, бо пiд ним мiй молодший брат, як черкне копитами, то i тобi, i менi буде кiнець. А Кра┐н опустився зi сво┐м конем бiля калинового куща i пустив Солов'┐ху на той кущ. Стала Солов'┐ха дуже гарно спiвати, а Кра┐н притулив до губiв сопiлку та й почав ту пiсню переймати. Цю пiсню перейняв i заграв ще кращо┐. Як вiн заграв ще краще за Солов'┐ху, то птаха стала гарною дiвчиною - Солов'┐ною, а кущ калини гарним городом. Назвали люди той город Переяславом-на-Дуна┐, бо тут Кра┐н перейняв славу найкращого музики в свiтi. А вiд Краяна (красного вогню) i Солов'┐ни пiшов народ укра┐нцiв, або тарiйцiв, греки ж називали ┐х фракiйцями, або тракiйцями, а земля ┐хня звалась Кра┐ною. На синьому Дуна┐ жило могутн║ плем'я кра┐нцiв. Вони пасли отари i на мисливство тратили свою силу i мужнiсть, бенкетували пiсля вдалих ловiв, спiвали обрядових пiсень на весняному святi Слави, на лiтньому святi Купала, на осiнньому святi Рода i Роди i водили дiвчат вiд Дунаю до Шлюбу. Одного разу в часи Русальських свят чорнокосу красуню схопив Орел. Стрiли, випущенi мужчинами, упали з неба назад на землю. Тодi молодцi-козаки пiшли в гори шукати юнку, але через рiк повернулись нi з чим. I забули про не┐, як забувають про багато чого на цьому свiтi. Через двадцять рокiв вона сама прийшла, змучена i сухорлява, i з нею був юнак, гарний, дужий, як вона сама двадцять рокiв тому, але мав вiн холоднi i жорстокi орлинi очi. Коли жiнку запитали, де вона була стiльки часу, то розказала, що Орел занiс ┐┐ в гори i жила в нього. Народився у них син. Коли Орел став слабнути вiд старостi, вiн останнiй раз пiднявся високо в небо i впав звiдти на гострi скелi, а син його прийшов ось з нею. Всi дивились iз зачудуванням на сина Орла, вiн був як i всi люди, але вирiзнявся статурою i красою та очi мав, як у князя над птахами. Мати матерiв роду-племенi кра┐нцiв запитала юнака: - Чи ти зна║ш, що таке Рада найстарiших жiнок? Син Орла сказав: - Я не знаю, що таке Рада, але ви не зна║те, що таке Влада. Мати матерiв сказала: - Рада, це коли народ вибира║ Вiче - найстарших матерiв родiв, позначених Божистою мудрiстю, i вони радяться, як жити племенi. Син Орла сказав: - А Влада - це наказ i його виконання. Старiйшини загомонiли помiж себе: - Ми його не розумi║мо, у нас нема такого звичаю. - Я покажу вам, що таке Влада, - вигукнув син Орла. У його голосi зазвучав метал, i душi у всiх людей затремтiли, але радiсть покори i ║дностi поселилася в них. Син Орла пiдiйшов до гурту отроковиць, вибрав найкращу юнку i сильною рукою прихилив до себе. - Вона буде менi за жiнку. Чия вона наречена i хто забере в мене ┐┐? Ось я стою перед вами з голими руками, беззбройний? I виступив з гурту витязь з мечем i списом у шкiряному нагруднику. Хоча дiвчинi i подобався син Орла, але, побачивши свого нареченого, якому на Купала вiддала вiнок, вона рвонулась до нього, та син Орла затримав ┐┐ за волосся, i вона впала на траву, а син Орла наступив ногою юнцi на розхристанi груди, i з рота в не┐ пiшла кров, а душа вилетiла з уст i полетiла у Вирiй. Охнули всi люди i стали на колiна. Холоднi i жорстокi очi Орленка хилили ┐х у поклiн, витязь-наречений упав на колiна разом з усiма, а рука його так i заклякла на рукав'┐ меча. Син Орла сказав: - Князь i Влада князя посила║ться вам Богом вiйни Ар'ягном. Наносiть велику купу дров i покладiть цю юнку на самий верх, а бiля не┐ устромiть старовинний меч. Вiднинi кров'ю ворогiв наших ми поливатимемо цей меч. Волхвинi-поляницi хай принесуть вогню iз Родового Вогнища i запалять великий Вогонь. I запалало Вогнище, далеко його було видно в степу, i сусiднi роди запалили вогнище, i сусiднi села укра┐нськi запалили ритуальнi вогнища, сповiщаючи, що над народом укра┐нським сiв князем Орленко. Сама Богиня Влада спустилася з Неба в образi сина Орла. Вiн прекрасний собою, мудрий i могутнiй, але часом незбагненно жорстокий. З того часу на землi стала боротися Рада з Владою. Часом одна брала верх, а часом друга, але нiхто не перемагав до кiнця. Хто навчить ┐х жити у мирi i рiвностi, той мудрий iз мудрих. Х. АМ'ЯГНА 1. Року Божого 3000 до ново┐ ери Коли Сар'ягн (внутрiшнiй вогонь), Слав'ягн (славний вогонь), Вол'ягн (водяний вогонь), Кiмар'ягн (сплячий вогонь), Краягн (красний вогонь) пiшли шукати свою Долю, Ам'ягна (вогонь, який живе через по┐дання), ┐хня сестра, залишилась сама. Вiд батькiв у спадок ┐й залишився чарiвний пояс Тар'ягна i таке провiщення. Якщо цей пояс iз притороченим на кiнцi позолоченим коров'ячим рогом хоч одну добу поносить дiвчина, то у звичайний строк вона народить дитину - дiвчинку. Якщо коров'ячий рiг пiднести до губiв, то в ньому з'явиться священний напiй, один раз ковтнувши якого, жiнка ста║ непереможною поляницею-войовницею. Отже, вiд Ам'ягни i пояса Тар'ягна пiшов рiд амажонок, i в цю кра┐ну не потрапляв живим жоден мужчина, лише витязь роду Краягна по iменi Пал-Котигорошко-Кий, який народиться дуже не скоро, зможе побороти княгиню з кра┐ни амажонок. Столиця амажонок Варта красувалася на березi рiки Вардани неподалiк вiд гирла. Мiсто обнесене кам'яним муром i сiмома брамами i надбрамними вежами. Брама Ам'ягни головна i виходить до рiки Вардани; потiм брама Сар'ягна iз висiченим у каменi мечем над нею; брама Слав'ягна iз висiченою у каменi головою коня Тар'ягна; брама Вол'ягна iз висiченим у каменi списом; брама Кiмар'ягна iз висiченим луком та стрiлами i брама Краягна iз висiченою булавою над нею. Сьома брама - брама Лелi-Ягни виходить на Священне поле i гай, який вiддаля║ться вiд рiвнини старицею рiки Вардани. Цей острiв був обгороджений щiльно вкопаними високими дубовими палями, якi обросли густим колючим чагарником. Посеред дубового гаю - невелика i немала галявина, а посеред галявини - величезний священний дуб. А пiд дубом стояв залiзний теремок. Теремок був без вiкон, але всерединi стiни його свiтилися м'яким срiбним свiтлом. У теремку стояло широке ложе, а на вiзерунчастiй спинцi лiжка висiв пояс Тар'ягна. До теремка помiж кущами лiщини, дико┐ рожi, бузини, глоду, калини вела втоптана стежка. Кожну нiч сюди приходила жiнка або дiвчина з мiста Варти, щоб одягти пояс Тар'ягна i поспати в ньому. Коли жiнка лягала на лiжко, свiтло в теремку пригасало i починалося чудодiйство. Поспавши, жiнка ковтала iз Священного рога i купалася в Священному озерi, котре утворювалось у невеличкому ярку, а з озера теж витiкав струмок i тiк у Вардану. У цiй заводi колись давно купались Ладо i Лада. Раз на мiсяць до теремка приходила Велика княгиня на молитву i раз на три роки, щоб одягти пояс i народити. Як тiльки перша дочка Велико┐ княгинi досягала 25 рокiв, вона йшла у Священний гай i, ставши непразною, приймала посвяту у Великi княгинi. Всi iншi дiвки починали ходити у Священний гай iз 18 рокiв. Коли ж Велика княгиня помирала ранiше, нiж ┐┐ першiй дочцi виповнялося 25 рокiв, Велику Княгиню обирало вiче. Амажонки добре скакали на конях, вправно кидали списи, яких до коня було приторочено два, добре володiли мечем та ножем. На тiлi пiд час походу поверх одежi носили лускатий або кiльчастий бронзовий панцир, перехоплений у поясi не дуже широким шкiряним ремiнцем, що був поцвяхований вiзерунком. До ременя на позолоченому мiдному ланцюжку був причеплений золочений коров'ячий рiг для пиття - точна копiя священного рога Тар'ягна. Далеко по свiту розкотилася слава про амажонок як про непоборних войовниць. Отож одного разу у княгинi Роксолани народилась дочка. З першого дня народження вона була дуже гарною. Назвали ┐┐ Красулею. Вона була така гарна, що коли виходила iз княжих поко┐в i йшла на вежу Ами, щоб помилуватись далеким морем, усi жiнки кидали роботу i дивились на не┐. Усi амажонки були або русявими, або чорнявими, або бiлявими - згiдно трьох лиць Трояна. Красуня волосся мала бiле, як вибiлений льон, брови i вi┐ чорнi, очi - синi-синi, а колiр обличчя свiтло-смуглявий. В ┐┐ свiтло-блакитнi очi не можна дивитись, бо вони були безкiнечно бездоннi, здавалось, що за ними почина║ться Нiщо, зваба в них змiшувалась iз прекрасною байдужiстю i холоднiстю. Лице ┐┐, на перший погляд блiде i прозоре, освiтлювалось iз середини спалахами кровi. У призначений звича║м час пiшла Велика княгиня Роксолана у Священний гай. Надягнула пояс i лягла на лiжко, щоб побути нiч у ║днаннi з Богом. Лежала вона, розкинувши руки-ноги i, заплющивши очi. п┐ тiло налилося солодкою мукою, зникла склепiнчаста стеля теремка iз зображенням Дерева життя. Пояс охопив ┐┐ всю - вiд п'ят до кiнчикiв волосся на головi, ┐┐ лоно затремтiло, наче вода пiд легеньким вiтром i гарячим сонцем; i було ┐й таке провiщення: "Вiд часу, як народилася Красуля, почина║ться занепад держави амажонок. Праправнучка дочки, яку Роксолана народить пiсля цi║┐ ночi, пошлюбиться iз мужчиною з роду Краягна. Вiд цього шлюбу пiде могутн║ плем'я роксоланiв-гунiв." На другий день тяжко зажурена ходила Роксолана по сво┐х пишних князiвських покоях. Шкода ┐й було, що дочка, яку вона мала народити, втратить священний пояс i змушена буде пiдлягати ненависному чоловiковi. Вирiшила Роксолана, що винна у всьому Красуля, адже з ┐┐ народження i почина║ться занепад. Зiбрала Велика княгиня Роксолана найстарших жiнок-волхувальниць i розповiла ┐м про свою печаль. Нiчого не сказали ┐й ворожки, лише найстарiша прорекла: - Ти, Роксолано, наймудрiша серед нас, роби як зна║ш. Але кому iз нас хоч раз вдалося змiнити волю Ягни? Наше волхвування у вгадуваннi помислiв Божих, у вимолюваннi Божо┐ прихильностi. Молитвою ж ми лише вiдганя║мо злих i прихиля║мо добрих Духiв. Наш закон забороня║ тобi смертельно карати свою дитину, бо тодi i сама помреш. Три доби думала Роксолана i нарештi придумала. На березi моря теслi спорудили невеликий корабель на одне вiтрило, поставили туди води i ┐жi на три днi. У червоному покривалi занесли Красулю, пустили кораблик на море, а линву перерубали. Вiтер дув з берега, на морi починалася буря, i нiхто не сподiвався, що цей кораблик далеко запливе. Коли Красулю спустили на воду, ┐й було 24 роки i незабаром вона мала iти у Священний гай, щоб одягти пояс Тар'ягна. Два днi носив вiтер суденце, на третiй день його помiтили греки iз свого корабля "Арго". То аргонавти на чолi з Гераклом якраз пливли по пояс Тар'ягна у кра┐ну амажонок. Аргонавти побачили, що маленьким корабликом нiхто не керу║, i захотiли його упiймати, але вiн танцював на високих хвилях, можливо, Морана вiдштовхувала його вiд "Арго". Тодi аргонавти кинули жеребок, i геро║вi Афiн Тезею випало плигнути в море i вплав досягти суденця. Швидко доплив вiн до кораблика i як тiльки взявся за борт, обидва кораблi стали поруч. Зачудованi аргонавти дивились на дiвчину небачено┐ краси, i ┐хнiй некерований корабель крутила на одному мiсцi морська течiя. У лляному волоссi мала Красуля кiстяний гребiнь, золотом оздоблений. Лежала вона на дубовому ложi, яке з чотирьох кутiв прикрашали чотири золотi птахи, i яскравi рубiни полум'янiли у пташиних очах. п┐ пурпуровий плащ iз тонкого ягнячого руна був застебнутий лише на одну срiбну брошку з вкрапленням золота. З-пiд плаща виглядала тонка зелена сорочка, вишита золотом, на грудях намисто в три разки i золота гривна на ши┐ iз дивними звiрами. Сонячнi променi осявали ┐┐, тому слiпуче виблискувало золото i самоцвiти, але не могли вони заслiпити ся║во прекрасного обличчя. Барва ┐┐ волосся була нiби пелюстки бiло┐ ромашки, розсипанi по вузьких опуклих плечах, i дiвочi перса, наче два повних мiсяцi, сходили з-за викоту сорочки. Бiлi, як снiг, що випав за одну нiч, руки визирали по плечi з-пiд плаща i закiнчувались пещеними вузькими долонями з довгими непорочними пальцями. Щоки - нiжнi i гладенькi, як гiрська наперстянка. Брови ж такi чорнi, нiби спина жука, зуби - наче дощ перлинний. Очi блакитнi, як лазурит, вуста повнi, наче нiжнi пелюстки рожi. Бiлi, як морська пiна, стегна ┐┐ i тiло на дотик здавалися нiжнiшi за лебединий пух. Колiна мала круглi, i повнi видовженi литки, i невеличкi ступнi з довгими бiлими пальцями та округлими рiвними п'ятами. Промiння любовi грало в ┐┐ очах, радiсть палала на щоках, то червоних, як кров теляти, то вкритих бiлiстю снiгу. Голос ┐┐ був лагiдний, крок плавний i велична князiвська хода. Вона була найвродливiшою з усiх жiнок, якi будь-коли з'являлись на свiтi перед очима мужiв. Усi жiнки можуть бути привабливi, доки ┐х не порiвня║ш з Красулею. Коли мужчина потрапляв на не┐ зором, навiть загроза смертi зараз же або через нiч спiвжиття з нею не спинили б його бажання злягтися з красунею. Весь свiт зникав зi свiдомостi, з усiма його заборонами, тiльки вона одна, Красуля, панувала. Лише Тезей не втратив тями вiд цi║┐ чаруючо┐ вроди, а пiдiйшов до дiвчини i затулив ┐┐ лице кра║м пурпурового плаща. Аргонавти зразу почали рухатись. Вони помолились Зевсу Громовержцю, думаючи, що до ┐хнiх рук потрапила одна з нере┐д, а Геракл розпорядився, щоб ┐й на носi корабля зробили хатку i щоб Тезей за нею пильнував, бо тiльки його не паралiзувала ┐┐ зваблива краса. Вiн прислуговував Красулi i говорив з нею, але ближче, нiж на крок, вона його не пiдпускала, бо мала вiдразу до мужчин i разом з тим була такою грацiйною i сильною, що марними були всi його спроби до лагiдностi додати силу, щоб вона йому пiдлягла. Красуля розповiла аргонавтам, що вона амажонка. Тодi Тезей став розпитувати в не┐ про пояс Тар'ягна, по який ┐де Геракл з аргонавтами. Амажонка сказала, що лише з ┐┐ допомогою Геракл зможе взяти пояс, який вона мала скоро одягти. Ще 93 днi плив "Арго" до берегiв кра┐ни Артанi┐, i за цей час Красуля закохалася в Тезея, бо це був красивий, ставний, славний грецький герой, i ┐й першiй з-помiж амажонок довелося побути пiд одним дахом так довго iз чоловiком. Коли "Арго" наблизився до берега, йому назустрiч виплив корабель iз амажонками, i вони повели "Арго" в гавань. У гаванi стояв палац на три поверхи, на кожному поверсi була одна зала i десять кiмнат, де амажонки приймали гостей. Пiсля того, як аможонки дiзналися про мету при┐зду аргонавтiв, на Малiй радi вирiшили ┐х погубити, бо пояс вони вiддати не могли. Домовились, що назавтра Геракл зi сво┐ми супутцями пiде до Священного гаю по пояс, а тим часом уночi засiяли поле зубами непереможного Золотого кабана. Проте вночi Красуля повела Геракла на берег моря, де вiн запалив вогнище i принiс у жертву Ягнi бiлого коня, випив чарiвного трунку, що його приготувала Красуля, i намастив тiло чарiвною маззю, яку йому теж приготувала Красуля, бо вона була також i неперевершеною волхвувальницею. На другий день уранцi аргонавти вирушили до Священного гаю по пояс. Попереду Геракл iз сво║ю величезною палицею. Як тiльки Геракл ступив однi║ю ногою на Священне поле, встала з чорнозему шеренга величезних закутих у крицю во┐нiв. Лише Геракл мiг з ними битися, iншi ж геро┐ зразу вiдступили. Могутнiй Геракл кожним ударом палицi валив на землю одного за одним во┐нiв, стршнi ж удари по тiлу Геракла тамувала чарiвна мазь Красулi, i Геракл вiд тих ударiв не вiдчував болю, лише втому. На кожен крок Геракла iз землi вставала залiзна шеренга, так що до вечора Геракл дiйшов лише до середини поля i увечерi, зморений, повернувся на "Арго", щоб назавтра продовжити бiй. Тим часом наступила нiч, коли Красуля могла безборонно iти у Священний гай, тому нiякi обереги ┐й не завадили, вона вiльно пройшла в гай, забрала пояс Тар'ягна i втекла до аргонавтiв, якi тi║┐ ж ночi вiдпливли. Велика печаль, велике горе, велика гризота i велике зло охопило амажонок, коли вони про це дiзнались. Спiшно спорядили кораблi, посадили на них кращих войовниць i на чолi з княгинею Роксоланою погналися за "Арго". В яку землю не припливали амажонки, мiсцевi жителi ┐м казали, що аргонавти пiвдоби тому як вiдпливли. Тим часом "Арго" заплив до Мiкен, i Геракл вiддав пояс Тар'ягна царевi Мiкен Еврiсфею, якому Геракл змушений був служити. Еврiсфей дав пояс сво┐й дочцi, але, коли вона його одягла, вiн ┐┐ так здушив, що лише Красулi дався себе розняти. Еврiсфей перелякався i сказав, щоб пояс залишився у Красулi, а Красулю разом з поясом забрав герой Афiн Тезей, щоб одружитися з нею. Не встигли вони приготуватися до вiнчання, не встиг народ Афiн вiдсвяткувати повернення Тезея, як вiйсько амажонок обложило Афiни i взяло ┐х штурмом. Афiняни заховалися в Акрополi. На горбi Ареопагу Роксолана поставила свiй княжий намет. Настав день рiшучо┐ битви. На допомогу афiнянам зiйшлися жителi навколишнiх сiл. На чолi афiнського вiйська став Тезей, а поряд з ним у грецькому бойовому обладунку i в закритому шоломi - Красуля. Цiлий день не вщухала битва, i вже перемога хилилася на бiк амажонок. Роксолана метнула списа у Тезея, проте вiн потрапив у шию коня Тезе║вого джури. Роксолана метнула другого списа, i вiн, спрямований рукою Богинi Долi, потрапив джурi в шию, розiрвавши ремiнець, яким крiпився шолом, i сонну артерiю заразом. Впав джура навзнак зi здибленого болем коня, i далеко покотився шолом, випустивши з полону слiпучо-бiле волосся Красулi та ┐┐ прекрасне обличчя, яке вже пiдсинювала Смерть. Роксолана тим часом зняла з Красулi пояс, а у во┐нiв, якi билися довкруж, коли вони побачили лице Красулi, опустились руки iз закривавленими мечами. Бiй поволi вщух. Сторони замирились. Амажонки насипали над сво┐ми полеглими високу могилу i вiдступили на кораблi. Велика гризота напала пiсля цього на Роксолану вiд того, що Красуля загинула вiд ┐┐ руки. Року Божого 2532 до ново┐ ери Вийшли старiйшини, князi i волхви п'яти родiв Тар'ягна на Священнi Путi, i нiхто з навколишнiх племен, якi жили за законами Ягни, молились ┐┐ перевтiленням, не мав права напасти на людей, якi йшли i ┐хали, несучи поперед себе бiлий бунчук iз хвоста i гриви Священного коня, принесеного в жертву Велесу. Зiбрались вони в урочищi Священнi Путi, що в долинi Днiстра-Бережi, бiля струмка з цiлющою водою. Принесли священнi жертви Ягнi-Лелi-Бережi, послухали бувальщини про подвиги Тар'ягна, i старiйшина з роду Сар'ягна, як найдревнiший серед старiйшин, махнув рукою козаковi бiля литавр. I зарокотали литаври, i ущух гомiн Ради, i почав Добролик: - Вельмишановнi раднi! Усi ми творимо треби Ягнi. Усiм нам батько Тар'ягн, який зборов злих духiв i загинув за Добро на Землi. Тiльки рiк i час виходу на Священнi Путi зупинив кровопролитну вiйну, яка точилась мiж родом Слав'ягна i Кiмар'ягна. У цю вiйну поступово втягнулись i ┐хнi сусiди. Ще мiсяць тому нашi князi, котрi ось сидять за спiльною стравою, дивились один на одного з-пiд заборол шоломiв, з-за тятиви лука з накладеною убивчою стрiлою. Проте ми мусимо свято дотримуватись заповiту предкiв i не порушувати меж пасовищ, що ┐х обмежили нашi прадiди, коли встановлювали звичай збиратись у цьому урочищi, щоб вирiшувати спiльнi справи всього тарiйського народу. Чи нашi волхви забули веди про нашi родовi закони, веди братства, веди побратимства? Чому вони спiвають лише веди звитяги i вiйни? Довго радилися-сперечалися вождi племен, а коли Дарбог сховався за Овидом, всi розiйшлися по куренях. Завтра наставав останнiй день Ради. Але бачили старiйшини, що цьогорiчна Рада невтiшна. Волхви розпалили вогонь у шатрах, обкурилися конопляним сiм'ям, надiючись, що за цю останню нiч вiща Морана пiдкаже ┐м нових вед про буття i дiяння тарiйського народу. Наступного дня, коли компанея iз вогненним трунком була передана до рук наймолодшого серед князiв з роду Сар'ягна, князя Арея, вiн ковтнув iз чашi - позолоченого черепа - трунку i встав. Трунок обпiк вогнем йому гортань i зробив легшим язик. Вiн був високий i ставний, у руцi тримав соболину шапку i княжу булаву. Широкий черес перехоплював тонкий стан: - Товариство, браття! Хай вибачать менi старшi за мене, що я звертаюсь до них iз сво┐м неопереним словом, але iз наших балачок, якi тягнуться ось уже сьомий день, мало пуття. Знову нашi козаки вийдуть у степ на пограниччя пасовиськ i забудуть нашi настанови. Бо племена народу тарiйського стали численними i могутнiми, череди безмежними, а трави такi, як i кожного року. А як пiде на ранню засуху, то ще гiршi, нiж ранiше. Донесли менi гайдарi, що за горами Кавказ, шлях до яких лежить понад кра┐ною амажонок, ║ ще гори, а за тими горами ║ кра┐на, багата травою. Там не треба томити скотину у зимiвниках, бо там, де кiнчаються гори, нема Дудя, який холодить землю. Та кра┐на заселена смуглоликим людом, який, рознiжений щедротами землi, забув Бога свого i забув, що таке вiйна. В iм'я того, щоб смачно ┐сти або хоч просто ┐сти, вони бояться смертi в бою. Хочу я спробувати щастя i перегнати через гори худобу у тi долини, але мо┐ старiйшини кажуть, що, мовляв, iди лише сво┐м куренем, а в нашого роду ║ сво┐ споконвiчнi шляхи понад рiкою Дон. Проте менi з одним куренем не здолати того народу, то дозвольте i серед ваших родiв кинути клич. Хто чу║ в серцi звитягу, молодий i дужий, хай iде пiд мiй бунчук. Я поведу ┐х у кра┐ну, де рiки повноводнi, трава висока, лiси повнi дичини, а мiста повнi золота. Замовк князь Ар'я. Старiйшина з роду Краягна сказав: - Хто вiдрива║ться вiд сво║┐ землi, той ста║ iншим. Старiйшина з роду Кiмар'ягна сказав: - Там ви забудете сво┐х Богiв i мову, якою з ними говорили. Князь волинян Силослав сказав: - Скiльки вже таких молодих i невгамовних заманив Овид! Князь слав'ягнiв Владислав сказав: - Якщо там добре жити пришлеш гiнцiв, i ми дамо козакiв на помiч. Народовi потрiбен простiр. Тодi князь Ар'я знову сказав: - Я бачу, що ви не проти. Виберiть iз сво┐х родiв похiдних князiв, хай зголоситься також з кожного роду волхв, щоб волхви склали бувальщини i пiснi про наших Богiв, нашi землi i води. Щоб ми пам'ятали про наше родство i не воювали мiж собою. Обранi для походiв князi розiслали по селах вiсникiв з бойовою князевою стрiлою, з червоною китицею бiля оперення. Вiсник iз волхвом за┐здили в село i спинялися на майданi, де збиралося сiльське вiче. Вiсник бив у литаври i, коли сходились люди, кричав: - Молодих i дужих з дружинами i нежонатих зове князь Ар'я пiд свiй бунчук! Хто хоче, берiть свою долю з общини i йдiть з нами! Волхв спiвав пiд кобзу: - Високий i ставний князь Ар'я. Дужий, як вепр, i швидкий, як сокiл. Мудрий, як сова, i справедливий, як терези. Важка у нього булава i бунчук, як шовкова трава, яку не можна порахувати. Веде вiн у кра┐ну, де рiки молочнi, кисiльнi береги, де на вербi ростуть солодкi грушi, а земля родюча i плодюча. Берiть сво┐х жон на вози, а списи на перев'язi i збира║мося. А хто не ма║ жони, то забере ┐┐ у того народу, який ми повою║мо, а хто загине, той обнiметься з прекрасною Богинею Славою. Хто ма║ у руцi меч, а на поясi нiж i аркан, хто ма║ тверду руку i серце вовче, той буде дiлити здобич на Великому крузi i пити з кампане┐ священний трунок Слави. Десь далеко вперед пiшла кiнна тисяча гайдарiв, не обтяжена возами i сiм'ями. Це була тисяча хвацьких козакiв iз усiх п'яти родiв, якi нещодавно ще тузилися мiж собою на пограниччях. Козаки - це юнаки, якi досягли повнолiття, але ┐м ще рано було заводити сiм'ю. Досягши 18 рокiв кожен юнак iз сiм'┐ вiльного общинника iшов козакувати на 3-5 рокiв. Бажаючi могли козакувати все життя. Козаки пiд наглядом сотникiв i тисяцьких вивчали вiйськовi звича┐ i разом з тим охороняли обводи землi вiд сусiдських вторгнень. На час козакування вони брили голови i бороди, залишаючи на серединi голови лише такий чуб волосся, який можна просунути в каблучку вказiвного пальця. Не голили також вусiв. Звитяга i бажання вiйськового подвигу були головною метою життя козакiв. Вони привчались переносити бiль i зневажати смерть. Смерть у бою була в пошануваннi, але смерть геро┐чна. У козаче середовище заборонялося приводити жiнок. Тисячею гайдарiв верховодив князь Род. П'ять куренiв спокiйно й розмiрено, як пiд час лiтнiх пасовищ рухались по слiду розвiдникiв. Попереду куреня Сар'ягнiв на вороному жеребцi, тримаючи спис iз жовто-блакитним трикутним прапорцем, ┐хав князь Ар'я в оточеннi 33 козакiв. Позад них волхв iз роду кiмар'ягнiв ┐хав на чотириколiсному возi. На ручицю воза було накинуто довгий повiд, що утримував десь за п'ять лiктiв вiд воза бiлого коня. На конi було легеньке червоне сiдло i розцяцькований дiамантами кантар. На цьому конi ┐хав Бог вiйни Ар'ягн - Воляслав, але його нiхто не бачив крiм волхва у станi ясновидiння. За ними - курiнь сар'ягнiв на возах iз скарбом. Осторонь возiв, верхи на конях, ┐хали дорослi мужчини з мечами на поясах i луками з тулами. Важку зброю - булави, списи, келепи, щити - везли на возах. Позаду юнаки, якi ще не досягли козачого вiку, гнали табуни коней, худобу, овець, свиней, кiз. На чолi валки кожного племенi ┐хав старiйшина на великому критому шестиколiсному возi, з правого боку до ручицi було приторочено бунчук: висока, гладенька, обстругана i ошлiфована каменем i вовною тичка, пофарбована бичачою кров'ю, на вершечку яко┐ було насаджено оберiг кожного племенi, яке вiдпустило вiд себе бажаючих на новi землi. Вершечок оберега, прикрашений пучком кiнського волосся, а саме оберiг, обвiшаний маленькими дзвiночками. На возi Сарма був бунчук з мiдною головою коня, на возi роду Слав'ягна на тичцi стримiла мiдна голова корова, на возi роду Вол'ягна - тичка з головою вепра iз коштовним камiнням замiсть очей i iклiв, на бунчуку роду Кiмар'ягна було зображення Лелi у виглядi вагiтно┐ жiнки з шiстьома отворами, з яких витiкало шiсть найбiльших рiк, на яких жив тарiйський народ; на бунчуку роду Кра┐на крiпилась мiдна голова пiвня з червоним рубiновим гребенем, очима i рiзнобарвним хвостом з пiр'я. Цi обереги були в пошанi в тих селах i городах, звiдки родом старiйшини. Оберегами ж родiв, що залишились сидiти на сво┐х берегах, були: у амажонок - тигр; у сар'ягнiв - лев i лебiдь; у слав'ягнiв - ведмiдь i бусол; у волинян - вовк i горлиця; у кiмар'ягнiв - мамонт i галка; у кра┐нцiв - кабан i соловей. Як безлiч було сiл, у яких жив тарiйський народ, так безлiч було оберегiв, якi ┐м послала Ягна. Але весь народ молився Лелi-Ягнi-Бережi i ┐┐ дев'яти перевтiленням - Перунам, а також синовi Ягни, першiй людинi, Тар'ягновi. На чолi походу стояв князь сар'ягнiв Арей, на чолi слав'ягнiв князь Славко, на чолi вол'ягнiв князь Вогонь, на чолi кiмар'ягнiв князь Стриягн, на чолi кра┐нських во┐в стояв князь Доброслав. Дiйшли арiйцi до високих Кавказьких гiр. Чим вище i далi вони йшли, тим бiльше летiло в ущелини i зависало на скелях ┐хнiх зручних возiв. Залишалися лише бойовi двоколiснi колiсницi, якi можна було мiсцями переносити на руках. Так зникли арiйцi в горах, i нiхто про них бiльш не чув. 3. Року Божого 1155 до ново┐ ери Троя готувалася до вiйни з ахейцями, бо через вивiдачiв дiзнався цар Тро┐ Прiам, що греки всього Пiренейського пiвострова i навколишнiх островiв збираються в ополчення проти Тро┐, щоб зрiвняти ┐┐ з землею. Бо Троя перепиня║ кораблi з хлiбом, якi пливуть до Афiн з Тарiйсько┐ землi. Та ще й син царя Прiама Парiс до того знахабнiв, що потоптав закони гостинностi: коли був гостем у царя Менелая, звабив i вкрав його прекрасну жiнку клену. До столицi держави амажонок Варти вiдпливло посольство вiд царя Тро┐ Прiама просити у Вiча Варти вiйськово┐ допомоги. А в цей час посольство вiд ахейцiв, очолюване Одiссе║м, висадилось у гирлi Днiпра-Славути, у мiстi Бористенi, i розiслало нарочитих у Переяслав-на-Дуна┐, у Галич, у Волин, у Бусел, у Бiлу Вежу з проханням узяти участь у походi проти Тро┐. За якийсь час у Гiлею прибуло п'ять тарiйських золотих князiв iз загонами во┐нiв. Iз Переяслава-на-Дуна┐ прибув князь Палкий на чолi загону кiннотникiв у тисячу мечiв; iз Галича прибув тисяцький Чепiга на чолi тисячного загону, бо князь галичан Авхат був уже давно старим, мав одного сина Атiла, але його ще юнаком городяни прогнали з мiста за те, що був дуже розбишакуватим i у сутичках калiчив, а то i вбивав одноплемiнникiв. Несамовитий пiд час бiйки, вiн ще десятилiтнiм хлопчаком розiзлив знарошне бiлого Священного бика, i коли той кинувся на нього, схопив бика за роги, повалив на землю i задушив. У князя Авхата був на лобi бiлий знак Сонця, який трохи переходив на волосся, i в чорнявому чубi його бiлiло пасмо, але зi сво║ю жiнкою Мирославою вони не нажили дiтей. Не було в Авхата дiтей також iз iншими жiнками. Одного разу, пiсля довгих молитов богинi Родi, Лелека принiс ┐м немовля. У немовляти на лiвому плечi свiтився срiблястий знак Сонця, i назвали вони його Атiлом. Дитина дуже швидко росла, а тому що Атiл був набагато крупнiший за сво┐х однорiдцiв, вiн всiх кривдив, у бiйцi легко доходив до знетями. Iз Волина вiд волинян прибув князь Дулiб; на чолi полку слав'ягнiв прибув князь Руслав; похiдним князем у сар'ягнiв був князь Казар. Поки вiйсько збиралось, а греки i слав'ягни готували кораблi для походу, на рiвному полi поблизу мiста Бористена почалися великi змагання у вiйськовiй доблестi. Коли всi учасники iгор зiбралися в одному мiсцi, були обранi розпорядники, i вiйсько, змiшавшись, розмiстилось по обидва боки поля для змагань, на поле зненацька вилетiла бойова колiсниця, запряжена чотирма кiньми, а з бокiв колiсницi скакало дво║ молодих вершникiв у повному бойовому обладунку. пхнi золоченi шоломи горiли, як сонце. Але всi дивилися на во┐на, який правив бойовою колiсницею. Величезного зросту, статурою як Бог, довге русяве волосся майорiло навколо голови, наче завихрення вогню. Юнаки, якi скакали на конях обiч колiсницi, кричали: -- Атiл, Тар'я-Кiмар-Атiл! I всi во┐ни, захопленi прекрасним во┐ном, видихнули: -- Атiл!.. Кiмарiйськi во┐ни, якi в цей час стояли вперемiшку з усiма тарiйськими во┐нами, почали розказувати, як розлючений натовп, озбро║ний камiнням i палицями, гнався за десятирiчним Атiлом, щоб убити його, бо вiн силою набагато перевершував iнших людей. Як вiн тiкав по косi, яка з того часу стала зватися Бiг Атiла, як перебiг у землi амажонок, умкнув собi амажонку i жив з нею на березi озера Меотiди. В Гiлею Атiл прибув iз сво┐ми двома старшими синами. Почалися iгри. Билися на тупих мечах, прицiльно стрiляли з лука по дерев'яних щитах, що ┐х на всьому скаку проносили вершники, метали списи на дальнiсть, змагалися в перегони верхи на конях i на бойових колiсницях. Найкращим во┐ном виявився Авхат iз роду Кiмар'ягна. Коли вiн першим досяг рубежу на сво┐й колiсницi, все вiйсько кричало: -- Атiл, Атiл, Атiл! Все вiйсько його полюбило i на Великому крузi обрало похiдним вожа║м усього тарiйського вiйська. На честь цих змагань тарiйцi назвали це поле герцiв тирловищем Атiла, греки ж називали його ристалищем Ахiллеса. Вже були готовi кораблi i вiйськовий припас, та Атiл все зволiкав, чекаючи, поки з мiста Бусла йому привезуть бойовий обладунок iз та║много металу, якого не рубала нi гостра мiдь, нi бронза. От нарештi старiйшина ковалiв з города Бусла Хитрець привiз обладунок: щит iз залiзних пластин, залiзний шолом i залiзну сорочку з дрiбних вигнутих кiлець, поножi, налокiтники i наплiчники, залiзний меч i наконечник для списа, залiзну сiть на голову i шию коня. Обладунок i зброя були позолоченi, тому Атiл сяяв у ньому, як сонце. Нарештi принесли жертви Ар'ягну, Велесу i Славi та сiли за прощальну страву. I ось, коли голод i спрага були погамованi, а серця во┐нiв приглушено щемiли за домiвками i разом з тим почали нуртувати прагненням невiдомого походу i звитяги, а сонце вже ховалось за овид i спалахували вогнища, коли на притухлий жар кидали ще хмизу, бiля шатра князя Атiла забринiла кобза i в тон ┐й загучав молодий, свiжий i сильний голос кобзаря. Закiнчив кобзар свою пiсню, князi i козаки, якi сидiли навколо вогнища, ще якийсь час мовчали, i вiд iнших вогнищ стало чути пiснi, голоснi балачки i музику. Нарештi заговорили i бiля куреня Атiла. Хтось мовив: -- Ми йдемо в бойовий похiд, хто загине, а хто iз здобиччю повернеться додому. Троя багата, я там бував. -- Якщо ти там бував, то бачив, якi товстелезнi стiни, кажуть, що ┐х зводив сам грецький герой Геракл: може, вилiзеш, а може, i на штанях з'┐деш... -- Що козаковi мур, коли козак мов тур! -- озвався третiй. -- Ось я вже з козакування був додому налаштувався, бо минуло┐ зими на вечорницях гарну дiвку зазнав, обiцяв цього року женитися, та як почув про похiд, та ще з князем Авхом, -- то й додому перехотiлося. Десять рокiв воювали пiд Тро║ю ахейцi i з ними тарiйцi на чолi з князем Атiлом -- кiмарiйцем, та князем Палом -- кра┐нцем, та князем Руславом -- слав'ягном, та князем Дулiбом -- волинянином, та князем Казаром -- сарматом. Князь Атiл (греки називали його Ахiллом) дуже здружився з князем Палким (греки називали його Патроклом). Одного разу кобзар спiвав бiля вогнища билицю про дружбу Товариша i Побратима: -- Жили-були у славному роду-племенi слов'янському два молодих звитяжних во┐ни, Товариш i Побратим. Усi старшi во┐ни у вiйську мали друзiв, а вони обо║ тiльки-но покозачилися i ще нiчого не знали, а всi з них кпили, як з молодих i безвусих. Товариш був високий i гнучкий, а Побратим кремезний, середнього зросту. У Товариша було чорняве гарне лице, а у Побратима руде лице, але мужн║ i наче висiчене з каменю. Одного разу Побратим i каже Товаришу: -- Давай i ми станемо друзями, вдвох буде легше серед гурту. Але дружбу нашу освятимо кров'ю, щоб вона була мiцнiша i за родиннi зв'язки, i за любов. Друзi дiйшли згоди, купили грецького вина, забили бика i зварили його м'ясо, накликали поважних свiдкiв i, посiдавши на шкурi бика, пригощали свiдкiв вином i м'ясом, розказуючи ┐м про свою дружбу. Потiм Товариш i Побратим надрiзали ножами тильну сторону лiво┐ руки i в чашу з джерельною водою зцiдили потрошку власно┐ кровi. Тодi вмочили у цю чашу кiнцi сво┐х мечiв i поклялися Стрибогом, який вдиха║ в тiло душу, i Мораною, яка виганя║ душу з тiла, що нiщо в життi не змусить ┐х залишити один одного в бiдi. Тодi розлили воду у два позолоченi коров'ячi роги, якi носили пристебнутими до поясiв, i, зчепившись лiктями правих рук, випили цей трунок, а решту з чашi вилили на землю, рештки з ритонiв плеснули у вогонь. Тодi поклялися: "Земля, i Вогонь, i ви, люди, -- свiдки нашо┐ дружби, а якщо хтось iз нас полама║ ┐┐, то хай на нього впаде страшне прокляття Перуна". На четвертий день пiсля цього обряду почалася погранична вiйна мiж слов'янськими i сарматськими родами, якi тут випасали худобу. Слов'янське плем'я переправилося на лiвий, сарматський, берег рiки Дон, але рiд на чолi з князем Яромиром налетiв на них, вiдбив становище, тiльки кiннi во┐ни встигли переправитися на свiй берег. Лише Побратим потрапив у аркан сарматам i залишився на лiвому березi. У розпачi слов'янськi во┐ни дивилися, як на протилежному березi сармати дiлять мiж собою ┐хнiх жiнок i дiтей. Товариш не мiг роздумувати, заслiплений втратою друга, кинувся у воду без збро┐ i коня, вигукуючи слово "викуп". Коли його поставили перед князем Яромиром, князь почав його лаяти: -- Споконвiку в урочищi Священнi Путi вам кажуть зась до цього берега, а ви цього разу не тiльки скотину перегнали, а ще й жiнок з дiтьми перевезли! Тепер залишились голими, то чим же ти, голодрабцю, хочеш викупити свого Товариша, коли ти навiть без коня? -- Я вiддам найдорожче, те, чим ми можемо бачити священне ся║во Ягни! -- вигукнув Товариш i показав рукою на сво┐ очi. Холодок пробiг по спинi Яромира, але вiн опанував себе i повелiв: -- Гей, вiрнi, заберiть у нього те, що вiн да║, i вiддайте те, що вiн просить. -- Разом друзi перепливли рiку Дон, i, коли прийшли до сво┐х, Товариш теж себе ослiпив. Все плем'я, а потiм i народ тарiйський здригнувся, але змiцнився духом. Волхв цього пограничного племенi Полiсун сказав: -- Ми непереможнi, коли серед нас трапля║ться така дружба. В наступному бою вони вiдбили сво║ становище, але вiдiйшли на правий берег Дону, бо так велiв закон Священних Путiв. Обряд дружби став називатись побратимством, а Побратим з Товаришем дожили до глибоко┐ старостi i благополучно померли, бо куди б вони не прийшли: чи до сар'ягнiв, чи до кра┐нцiв, чи до вол'ягнiв, чи до кiмар'ягнiв, -- скрiзь вони мали одежину, ┐жу i прихисток на нiчлiг. Коли кобзар скiнчив спiвати свою билицю, Атiл сказав: -- Багато в мене друзiв, а от побратима жодного, хоча дехто ма║ ┐х аж по три. Серце князя Палкого затремтiло вiд якогось великого передчуття, i вiн з тремом у голосi сказав: -- Не можна мати бiльше трьох побратимiв, бо почуття це таке дорогоцiнне, що, навiть подiлене на трьох, воно губиться, наче крупинка золота в пiску. Як на мене, то може бути лише один справжнiй побратим. Атiл додав: -- Тож i звичай дозволя║ мати лише трьох побратимiв. Пал продовжив, хоча взагалi був неговiркий, а от сьогоднi слова зривалось з язика, наче краплi води з переповненого срiбною росою зеленого листка, коли вони, наче розплавлене срiбло, скочуються i не залишають за собою мокрого слiду: -- Багато хто набивався до тебе, Атiле, в побратими, але ти хоча i найдоблеснiший серед iнших, проте занадто гордий сво║ю силою i нi вiд кого не хочеш залежати, а в дружбi, а тим паче в побратимствi, ти належиш побратимовi, а вiн тобi. Для справжнього побратимства потрiбна безмежна самопожертва. От так було трапилося з Клером i Кедором з нашого укра┐нського роду. Пiдняли вони старого руса на заднi лапи, i Клер вже мав загородити йому списа пiд лiвий сосок, але перечепився за буреломину i впав навзнак, а ведмiдь кинувся на нього i став роздирати груди i горло лапами i зубами. Коли Кедор пiдбiг до них зi сво║┐ стежки, вiн побачив, що побратимовi не допоможе, але кинувся на руса ззаду i став голими руками роздирати йому пащу. Ведмiдь розвернувся i став душити Кедора, i хоча той устиг загнати вуйковi меч у живiт, проте i його ведмiдь доконав. Ми поховали ┐х разом, а ведмедя неподалiк ┐хньо┐ могили. Я сказав би, що дружба -- це тепло, яке зiгрiва║ хату, а побратимство -- це вогонь, який розплавлю║ залiзо i може спопелити навiть душу. Хоча душа священна i не горить навiть у вогнi. Атiл теж перейнявся глибинним трепетом i додав: -- Бачу я, що побратимство -- це почуття високе i достойне мужа доблесного. Це клич пота║мний до ║дностi колись ║дино┐ людс