ла земля. Чу║ Кий -- пита║ться Жеретiй свого коня: -- Чого це ти, коню, спiткнувся, адже проти нашо┐ сили нема║ супротивно┐ сили. к тiльки Котигорошко, що його Ки║м звуть, але вiн на Тому свiтi в мого брата Дiдька загостився, а хто в мого брата в гостях, то вже його не знайдеш i по костях. Звiдти i ворон костi не донесе. -- Ворон костi не донесе, а путнiй козак пiшки дiйде, -- озвався Кий. -- Чи битися, чи миритись прийшов? -- Помирить нас, либонь, сира земля-мати. Бились вони, бились. У Жеретiя з 12 голiв лише три зосталося, а Кий уже по пояс землю ногами вибив, от-от зовсiм охляне. -- Слухай, -- говорить змiй, -- у тебе батько був? -- Та, либонь, був батько -- князь Тар'я-Кра┐н-Палкий, але я його не пам'ятаю, бо вiн пiшов у похiд пiд Трою, як я ще тiльки зачатий був. -- Тож твiй батько, як робив важку справу, вiдпочивав? -- А що, вiдпочивав. Не може людина працювати без перепочинку. -- От давай i ми вiдпочинемо. -- Давай. -- На цьому мосту ми вже всю землю вибили, -- хитру║ далi Жеретiй, -- а за дев'ять верстов вiдсiль ║ залiзний мiст. От туди завтра вночi i приходь. -- Добре, -- говорить Кий. Змiй на свого коня -- i полетiв, а Кий пiшов до джерела, щоб напитися, а вже почало на день займатися. Бачить Кий, стоять бiля джерела два прекрасних юнаки у повному бойовому обладунку, коней за вуздечки тримають i вже от-от хочуть вихоплюватися на коней. -- Стiйте, козаки! -- гукнув ┐м Кий. Притримали вони сво┐х коней. Пiд одним юнаком кiнь бiлий, як вогонь, а пiд другим чорний, наче темна весняна нiч. Один юнак бiлявий, а другий чорнявий. -- Мене звуть Ки║м, а як вас звати, козаки? -- Я звуся Щек, -- сказав чорнявий. -- Я добрий Дух ночi. -- А я звуся Хорив, -- сказав бiлявий юнак. -- Я добрий Дух дня. Ми iдемо вiдсiля, бо тут завiвся злий Дух ночi i дня, i нема витязя, щоб його перемiг. Але той витязь без нас не зможе перемогти Жеретiя, а ми без нього не зможемо перемогти. -- А я Тар'я-Кра┐н-Кий, син Пала, тiльки що з тим Жеретi║м цiлу нiч бився, але нi вiн мене, нi я його не зборов. Як сам б'║шся, то нiкому i води подати. Може б, по┐хали, молодцi, зi мною до залiзного мосту та разом дамо тому Жеретi║вi раду? Скрiпили вони побратимство та й пiшли до залiзного мосту. Посiдали пiд мостом, аж Жеретiй ┐де, всi дванадцять голiв змiя гарячий дим виригують. -- Як я йому голову зiб'ю, то ти, Щек, бери голову за вуха i геть вiдкидай, а ти, Хорив, те мiсце, де голова була, розпеченим до червона мечем припiкай, а я вже буду ки║м махати, то, може, таким чином удасться його трохи налякати, -- радить Кий. Почали вони з Жеретi║м бiй, i таки за нiч i день зосталася з нього купа попелу. Кий осiдлав того коня, що жар ┐сть, полум'я п'║, i по┐хали вони далi. Бачать, волиняни до мосту останню худобу женуть. -- А женiть ви цю худобу на пашу, та не забувайте i помiч нашу, як хто iз наших родiв тарiйських до вас коли приб'║ться, хай йому у вас смачно по┐сться i поп'║ться, -- сказав ┐м Кий. Тут волинськi старiйшини наперед виступають, до козакiв-молодцiв, сво┐х заступникiв, крилате слово промовляють: -- А годi вам, юнаки, козакувати, можемо вам у жiнки по найкращiй дiвцi дати, а тобi, Кию, як найдужчому, -- князiвну. Тут дво║ дiвчат прекрасних на чолi з князiвною наперед виступають, хлiбом-сiллю, холодною водою джерельною витязiв пригощають. Кий, Щек i Хорив шоломи i шапки познiмали, по глибокому поклону людям поклали, а тодi Кий мовив: -- Хай вашi дiвчата ще трохи почекають, бо ще i слав'ягни, i сар'ягни пiд Змi┐ним кодлом страждають. Як дасть найдосконалiша Ягна менi Змi┐не кодло i могутню Дiву побороти, то посватаю вашу князiвну, а у мо┐х побратимiв своя воля i своя дорога. По цих словах витязi по┐хали далi. Кий каже сво┐м побратимам: -- Я ще тiльки коня придбав, а пiшки я мало свiта повидав. Ще моя молода кров гра║, на теплiй печi ще менi мiсця нема║. пдуть Кий, Щек i Хорив далi. Де стануть -- обiд зварять, коней попаcуть, а де у доблеснi iгри пограють. До┐хали так до славного мiста слав'ягнiв Бусла. Сто┐ть славен город Бусел на горi Буслiвцi, високим земляним валом з дубовими зрубами обгороджений, у ровi вода з рiчки Буслiвки протiка║. Всi чотири брами повiдчинювано, сторожi на воротях нема║, таке враження, що слав'ягни або нiкого не бояться, або вже ┐м нема чого оберiгати. На арцi над брамою -- буслине гнiздо, а в гнiздi -- бусол iз малими бусленятами дзьобами стрекочуть. Перше коло будинкiв, та все одноповерхових, бiлою глиною обмазаних, попiд самим валом iде; друге коло довгих будинкiв, та все двоповерхових, з рiзьбленими дерев'яним мереживом вiкнами, i дверима, i ворiтьми, -- усерединi першого кола, а мiж ними широка вулиця; трет║ коло довгих будинкiв, та все триповерховi тереми, -- усерединi другого кола будинкiв. А посеред города великий майдан круглий. В центрi майдану тулумбаси пiд шатром, бiля них дубовий помiст для старiйшин i великий древнiй дуб з сухим вершком, на якому теж буслине гнiздо з бусленятами. Весь майдан вiдгороджений вiд будинкiв високим лозовим плотом з перелазами, лише з чотирьох широких вулиць у плiт вмонтовано четверо широких двобрамних ворiт. Вiчове мiсце теж обгороджене вiд майдану невисоким плотом з перелазами. Худоба була на випасi, майдан порожнiй, поодинокi жителi у жалобному вбраннi пробiгали понад трiйкою прекрасних витязiв, що дуже пасували сво┐м гордим виглядом до славного мiста слав'ягнiв Бусла, але над мiстом зависла печаль, i бiля вiдчинених на майдан ворiт було багато черепкiв вiд мальованого буслiвського посуду, яким слав'ягни славились серед усiх тарiйських племен та й навiть далi. На багатьох будинках виднiлись лелечi гнiзда, але на деяких гнiзда були порожнi, з них стирчало невпорядковане галуззя. Сумний та невеселий зустрiв витязiв князь слав'ягнiв Володимир, адже Змiй Горинич, найстрашнiший серед змi┐ного кодла, сьогоднi князеву дочку Либiдь до себе силою забере, а як вона не пiде, то вiдкри║ пащу, i туди Днiпро потече, а тодi вигорить весь край i загине народ. -- Хто ж ви такi будете? -- пита║ться в них князь Володимир. -- Ми по свiту ┐здимо, козаку║мо, слави шука║мо. -- Я -- Кий. -- Я -- Щек. -- Я -- Хорив. Розказав ┐м князь Володимир про скруту сво║┐ землi: к вище по Днiпру, неподалiк города Бусла, три гори, на тих горах лежить три Змi┐нi голови, а тiло десь далеко на пiвнiч сяга║. У цей день челядь князiвська князiвну Либiдь у дорогу виряджала, до Змiя Горинича в неволю. Глянув Киян на прекрасну князiвну Либiдь, i серце його вперше вiд дiвочо┐ краси знiтилося. От вiн i каже: -- А дозвольте, шановнi бусляни-лелеки, щоб ми доправили князiвну Гориничевi. Посадили вони князiвну Либiдь на лодью, а лодью висадили на сани, а в сани впрягли п'ять пар волiв i рушили дорогою понад Днiпром навстрiч Гориничу. При┐хали таким чином до рiчки Почайни. Сiли тро║ витязiв на коней, а в цей час iз трьох гiр почали спускатися до води три вогненнi голови Змiя Горинича. Отут побратими подiлилися: Кий напав на середню голову, Щек --на лiву, а Хорив -- на праву. Те мiсце, де витязi подiлилися, щоб iти битися на три шляхи, стало зватися Подiл. Три ночi i три днi билися вони зi Змi║м Гориничем, над горами стояв дим i курява, на четвертий дим i курява розвiялись, i побачили слов'яни на горах три княжих шатра. На горi Хоривицi -- золоте шатро, на Ки║вiй горi -- червоне шатро, на Щекавицi -- блакитне шатро. А за горами чорний дим валу║, то безголовий Змiй Горинич, обкладений сухим хмизом, догора║. Заледве не згодився князь Кий одружитись на князiвнi Либiдь, та в останню мить серце його вiдступило вiд голови i вiн згадав, що не виконав сво║┐ обiтницi. Справили слов'яни на трьох горах велику учту. Пiднiсши у двох руках братину-компанею, князь Кий сказав: -- Ще ми, браття-побратими, iз себе козацько┐ обiтницi не складали, щоб iз жiнками на печах вiку доживати, ще треба нам, добрим юнакам, чуби пiдголяти, оселедцi козацькi залишати, бороди оратайськi пiдголяти, вуса козацькi довгi запускати, у чистому полi iз сулицею, арканом, булавою погуляти. к у чистому полi ║дина стежка, веде вона до мiста Бiла Вежа. Сюдою наш ║диний прабатько Тар'ягн уперше iшов, не пошкоду║мо ж i ми кiнських копит i сво┐х пiдошов. Князiвна Либiдь дуже журилася тим, що витязi ┐дуть далi, а вони тим часом сiли у велику лодью, Кий почав кийлювати, а буселяни на весла, коней плавом пустили i попливли на лiвий берег Днiпра. А князiвна Либiдь стояла з дiвчатами на ки┐вськiй обривi i махала ┐м хусткою, бажаючи хуткого повернення. На горах, де стояли шатра Кия, Щека i Хорива, виросло три городи, а для князiвни Либiдь князь Володимир побудував високий терем з вiкнами аж пiд небом. Князiвна Либiдь сидiла бiля вiкна, плакала i вишивала рушник, довгий, як Ки║ва дорога. Вiд слiз Либедi пробився з-пiд гори струмок i побiг по долинi до Днiпра, а в нього потекли iншi струмки, i виникла таким чином рiчка Либiдь. Князь Володимир оголосив через гласних, що хто iз витязiв доскочить на конi до вiкна терема, проти якого сидить князiвна Либiдь, i вона йому подару║ перстень, той вiзьме ┐┐ за жiнку i разом все князiвство на додачу. Назвав народ терем, у якому сидiла князiвна Либiдь, Ки║вим, бо скiльки не з'┐здилося витязiв iз усi║┐ Тарiйсько┐ землi до Ки║ва, нiхто не змiг доскочити князiвни. Тож люди i говорили, що то Ки┐в терем i Ки┐вна там сидить. Тим часом Кий, Щек i Хорив ┐хали на конях степом, якраз була середина лiта. Коли про┐здять байрак, Кий наглянув джерело. -- Отут ми, братове, i коней напо┐мо, i самi нап'║мося. Щек його спиня║: -- Пiдожди, хай я до цього джерела придивлюся, -- та як ударить по водi мечем, так вода i стала чорною. Тодi вже i Кий iз Хоривом побачили, що навкiл цi║┐ води не росла трава, у водi не жила нiяка риба-жаба чи павучок-рибачок. А це донька само┐ Нечисто┐ сили, матерi Змiя Горинича, джерелом стала, щоб потру┐ти витязiв, якi зганяють з бiлого свiту Змi┐ну рiдню. По┐хали вони далi, скiльки не пильнують -- нiде нiяко┐ дичини нема, зголоднiли i пити похотiли, коли дивляться -- у вибалку хатина сто┐ть. Заходять у хатину, а там на столi усяких на┐дкiв i напиткiв, тiльки що господаря в хатi нема. Незручно без господаря за чужий стiл сiдати, от Хорив i каже: -- А погляньте-но, братове, на покуть, на сволоки та на дверi, нiде тут нема нi знаку, нi образу Ягни, -- та як ударить мечем навхрест столу: -- Ось я цей знак ставлю! Так стiл i знявся чорним димом, а хатка зникла. -- Не журiться, побратими, вже коли вибалки починаються, то скоро i рiка Дон, а там город Бiла Вежа, там нащадки Тар'ягна живуть. Аж ось i Дон. Напо┐ли коней, самi напилися. Тiльки Дон перепливли, за хвости коней узявшись, та одягли свiй бойовий обладунок, як потемнiло крайнебо на заходi. Оглянулись, аж наздоганя║ ┐х сама Нечиста сила. Одна губа у не┐ аж пiд небесами, а друга понад землею. Кий говорить до побратимiв: -- Помолимось, товариство, Ягнi та ┐┐ звитяжному синовi Тар'ягну, може, вони нам допоможуть та пiдкажуть, що дiяти, бо без Божо┐ помочi ми тут нiчого не вдi║мо. Тiльки склали вони втрьох молитву Слави Ягнi, як побачили пiд мiстом Бiла Вежа величезну кузню. Пришпорили коней, постукали у дверi. Ковалi вiдчинили ┐м 12 залiзних дверей, i вони влетiли в кузню просто на конях, а дверi миттю зачинилися. Стала Нечиста сила вогненним язиком дверi пролизувати. Кий гука║ до ковалiв: -- Скорiше робiть залiзне рало, та таке, щоб аж пiд стелю кузнi, i величезнi щипцi! Почали ковалi швиденько кувати, тiльки що закiнчили, як Нечиста сила вже останнi дверi пролизала i язик до кузнi просунула. Як дихнула вона раз, так усi ковалi зразу i померли. Тут Щек розпеченими щипцями Нечисту силу за язик ухопив i трима║, Кий махнув булавою, розвалив кузню, вибiгли вони з Хоривом надвiр, швидко запрягли Нечисту силу в рало i почали нею орати. У Нечисто┐ сили на ши┐ дванадцятеро залiзних дверей висить, а Щек ┐┐ за собою щипцями тягне, Хорив на чепiги наляга║ i веде таку борозну, що в нiй коня разом з вершником невидно, а Кий булавою Нечисту силу лупить, щоб скорiше тягла. Так вони сiм разiв навкiл города Бiла Вежа оборали. Як тiльки зайшли на восьмий круг, Нечиста сила так розiгрiлася, що парою та димом зiйшла, а рало так i застрягло в землi, що його вже нiхто не мiг витягнути. Голосними криками "слава" вiтали витязiв жителi города Бiла Вежа. Став Кий розпитувати людей про кра┐ну амажонок, бо туди заповiдана йому дорога старшим волхвом роду Кра┐на. Люди розказали йому туди дорогу, проте ┐хати розраювали. Сiли побратими на сво┐х добрих коней та й рушили у дальню дорогу. Коли ж напала на них у дорозi страшна недуга. Як надихались вони чаду вiд Нечисто┐ сили, то у Кия на тiлi почали з'являтися вавки, Щек не мiг напитися -- все йому хотiлося пити, а Xорив не мiг нiяк на┐стися, все йому хотiлось ┐сти. Стали побратими худющi i, похнюпленi, ┐хали, куди дорога вела. Коли назустрiч ┐м бiлий-бiлий Дiд. Зажуренi, вони навiть не привiтались, тодi Кий схаменувся, завернув коня та й каже: Добридень, Дiдусю. Нас така недуга до землi пригнула, що й привiтатись забули, а нас же батьки вчили старших шанувати. Дiд ┐м каже: -- А куди ви ┐дете? То, може, й мене вiзьмiть, я вам дорогу до Велико┐ Знахарки покажу, бо далека вам дорога, а здоров'я вас покинуло. Сiв Дiдо-Всевiдо на круп Ки║вого коня, i по┐хали вони далi. пдуть, а Дiдо бувальщини розказу║: Добре, синки, що старших шану║те. От колись було на нашiй землi -- старих не шанували. Як уже старе не може чи то з сулицею, чи то за чепiгами ходити, чи вже не може i за дiтьми доглянути, то лобанили i справляли похоронну утчу. Один син дуже любив свого батька, i коли община стала йому говорити, що це зайвий рот, все батька виправдовував: вiн, мовляв, ще менi дiтей глядить, хоча, як приходила весна, то син, щоб сусiди не бачили, виносив батька на призьбу i садовив грiтись на сонечку, бо той уже сам i вийти не мiг. Сказано, чоловiк пережив сам себе, проте Яма не приходила по нього. Аж незабаром настав дуже важкий рiк для народу. Зима була холодна, i весна холодна i затяжна. Люди по┐ли все, i дiйшло навiть до того, що по┐ли i насiнн║ве зерно. Так перебились ще й корiнням до того часу, коли можна було копати землю, а от що кинути в не┐, щоб вона вродила, -- не було. I от батько люблячого сина, який дожив до цi║┐ весни, порадив людям розкидати по землi торiшнiй околот, i жито зiйшло. Бог дав, не дуже густо, але колоски були, як прачi, 3 того часу старих людей стали поважати i догодовувати ┐х до смертi. Отак-то. А ви, молодцi, куди мандру║те? -- Та оце ┐демо в кра┐ну амажонок, там треба ще з могутньою Дiвою на борню стати, а оце напала недуга, здоров'я покида║, так що Щек не може нiяк напитися, i я його зву П'ю не нап'юся, а Хорив не може нiяк на┐стися, i я його зву пм не на┐мся, але воно не так смiшно, як сумно, бо вони все навкiл по┐дають i випивають i залиша║ться голий степ. I все це нам пороблено Нечистою силою. Аж ось степ закiнчився, i в'┐хали витязi на Великий Луг. Висока зелена шовкова трава, мiсцями -- блакитнi озера, мiсцями -- пагорби з могутнiми дубовими гаями. Над Лугом прозорий iмлистий серпанок, пахощi трав, сюрчання коникiв i пташиний спiв. Витязi вiд тi║┐ розкошi стали наче п'янi. Тут вийшли ┐хнi конi на простору галявину, посеред галявини росла величезна Iва. Росла та Iва на маленькому островi, навколо якого було кругле озеро, котре звалося Бублик. На маленькому острiвцi пiд Iвою ходила Коза i об'┐дала листя, а на ┐┐ вершку сидiла Орлиця. Посерединi по товстелезному гiллi ходило чотири Оленi i ┐ли вербове листя. Навколо озера Бублик дванадцять русалок водило хоровод. Першу русалку звати -- Господиня. Другу -- Водана, мудра, iз дзеркалом, у якому можна було бачити все, що було i що буде. Третьою була Вiра, вона навiювала юнакам i юнкам думки про кохання i була дуже гарячою, у вiнку з червоних троянд. Четверта -- Надiя, дуже нiжна, наче тепла вода, у якiй зароджу║ться всяка живнiсть. П'яту русалку звали Любов, гаряча i нiжна водночас, яка у бiлiй, наче туман, фатi ходила по вершечках трав. Шосту звати Вiдьма, вона могла бути i гарячою, i холодною, знала властивостi всiх трав, струмкiв i каменiв i могла вилiкувати всяку недугу. Сьома Дiва опiкувалась цнотою дiвчат i надiляла ┐х полохливiстю перед чоловiчим сажалом. Восьма була Молодиця, яка клопоталася замiжнiми жiнками, вийшла замiж за Ора, а Ор пiшов орати степ, тепер ┐┐ доля -- то любов, то розлука. Дев'яту звати Лона, опiку║ться жiночим лоном, догляда║ плоди, ходить з розпущеним волоссям i ма║ на головi золоту пов'язку. Десятою була Ловка, яка ловить серця юнок i юнакiв у солом'яний кошик i пита║ дозволу в Господинi, чи ┐х з'║днувати. Як отрима║ дозвiл, то пуска║ кошик пливти по водi, а як не отрима║, то серця випурхують з кошика горлицями. Одинадцята -- Соня, вона склеплю║ очi втомленим вiд кохання солодким сном i оберiга║ ┐х увi снi. Дванадцята -- Гнана, яка ║ гiнцем у любовних i господарських справах, а також гонить людське серце до нових пригод i втiх. Коли витязi на конях з'явились на галявинi, русалки з вереском шугнули у високу лугову траву. З трьох бокiв пiд'┐хали витязi до озера Бублик, щоб напо┐ти коней. Як тiльки ┐хнi конi нахилились до води й витязi глянули у ще не торкнуте гладеньке дзеркало води, свiт одразу ж у ┐хнiх очах перевернувся, i вони очутились на Дивi. Там, де була Iва, рiс величезний Ясень, пiд ним ходив Бик i об'┐дав з нього листя, на гiлках Ясеня ходило чотири Оленi, а на верхiвцi сидiв Орел. Вода в озерi Бублик вирувала, а навколо трьох коренiв Ясеня заплiвся величезний Змiй. Перший корiнь -- це Мужнiсть, другий -- Мудрiсть, третiм коренем було джерело Вар. Бiля кожного кореня сидiла Дiва. Одна давала Долю, друга -- Рiст, третя -- Мету. Всi тро║ весь час поливали Ясень, черпаючи з джерела Вар воду з мулом. З цього джерела витiка║ сiм рiк: Холодна, Гаряча, Поглинаюча, Несамовита, Швидка, Хижа, Плесо. Озирнулись витязi -- аж навколо них город, у якому двадцять чотири палаци. З них дванадцять -- блакитних, а дванадцять -- золотих. Посерединi -- найбiльший палац, наполовину замальований у блакитну фарбу, а наполовину--в золоту. А город цей обнесений стiною вогню, так що з нього виходу нема. Стриножили вони коней i вiдпустили, а самi пiшли до золото-блакитного палацу. В ньому було дванадцять дверей, якi вели в одну велику залу. Посерединi зали стояло кругле крiсло, а в крiслi сидiла Ягна. З якого боку не глянеш, вона повернута до тебе лицем. Золота корона сяяла на ┐┐ бiлому, як вибiлений льон, волоссi, розчесаному на продiл, а ззаду взятому в серпанкову намiтку. Кругле лице ┐┐ було папiрно-бiле, але за цi║ю бiлiстю просвiчувався ясний вогонь. Синi, блiдо-синi очi дивились нiби i на витязiв, i разом з тим здавалося, що дивляться вони безмежно далеко, i хоча на ┐┐ червоних, як вишнi, губах грала привiтна посмiшка, за цi║ю посмiшкою стояв безмежний смуток, так що козакам стало не по собi. Вони хотiли завертати, але жiнка сказала: -- Зайдiть, юнаки, до мене в господу, я знаю, куди ви мандру║те, але якщо ви не поми║тесь у мо┐й лазнi, то нiчого вам далi ┐хати, там вас не чека║ удача. Одягнена вона була у бiлу полотняну сорочку, пишно вишиту по широких рукавах i манишцi, а на ши┐ в не┐ сяяло намисто iз дiамантiв у три ряди. Чорна запаска облягала ┐┐ стрункий стан i по подолу була вишита зеленим i червоним хрестиком, а на ногах мала срiбнi сандалi, i золотi пряжки на сандалях виблискували дорогоцiнним камiнням. Аж тут iз одних дверей вийшов вродливий юнак. Одежа щiльно облягала його струнке тiло i свiтилася срiблом. Каже вiн ┐м: -- Я Полель, ходiмо зi мною. Пiшли вони за Полелем всi тро║, а Дiд зробився невидимим i теж пiшов з ними. Вийшли з палацу i пiшли лiсовою стежкою. Пiдiйшли до гранiтно┐ брили сажнiв п'ять заввишки. Як пiдiйшли до не┐, замшiлий камiнь розступився перед ними склепiнчастою аркою, i зайшли вони у кам'яну свiтлицю без вiкон, лише з-пiд округло┐ стелi лилося м'яке бiле свiтло. Позадирали вони голови. Стеля була опуклою i бiлою, наче я║чна шкаралупа, а пiд самим верхом, там, де в яйця пуха, рiвно зрiзана, i свiтло лилося через прозору плiвку. Посеред кругло┐ свiтлицi стояв круглий стiл, заставлений рiзними напоями i на┐дками. Навколо нього було розставлено напiвм'якi крiсла. Глянули вони, а там закусок на цiлий полк, серед столу засмажений цiлий бик, уперся носом у писок вепра, великi тарiлi зi смаженою, в'яленою, копченою i тушкованою рибою, холодець, пампушки з часником, вареники з маком у меду, з яблуками, сиром м'ясом, сметана в полумисках, узвар у корчагах, вино в невеликих бочечках, барила пива стоять у чотирьох нiшах обабiч столiв, мед хмiльний у куманцях, гарячий укра┐нський борщ iз сметаною пару║ в глибоких мисках, пироги з капустою, квасолею, калиною i з вишнями, миски з квашею, ряжанкою i рiзними киселями, яблука, грушi, сливи, помiдори, редька, огiрки у полив'яних розмальованих мисках, кавуни, динi, виноград, печеня в горщиках, хлiб бiлий i хлiб чорний, смажена птиця, коржики, пундики, цукерки, цибуля зелена з бiлими головками, зайцi фаршированi, полуниця i мед в стiльниках. I ще було там усякого: хрiн, часник, перець, салат, крiп..., отже, нi в казцi сказати, нi пером описати. Посiдали вони за стiл, от Кий i каже: -- Воно-то смачно, але хiба ми його по┐мо? Але пм не на┐мся i П'ю не нап'юся як узялись до того всього, то геть i впорали. Як по┐ли i попили напо┐, то розчинилась стрiльчаста брама, та й зайшли вони до роздягальнi. Роздяглись, аж вiдчиня║ться ще одна брама. Зайшли ще й туди. Там вода з труб гаряча i холодна бiжить, великi кадуби дубовi стоять, щоб у них паритись, цiлий вiз березових вiникiв. Стали вони потроху паритися. Коли чують, задуха гаряча душить. Дивляться на стiни а вони зразу були чорно-синi, а зараз червонiти стали. П'ю не нап'юся каже: -- Я вже пити не хочу. пм не на┐мся каже: -- Я вже ┐сти не хочу. А в Кия тiло очистилось вiд струпiв стало молоде, ясне та чисте. Кий мовить: -- Тут ми й згоримо, товаришi, хоча з нас уже й спало наслання Нечисто┐ сили. Тодi Дiдо-Всевiдо, що з ними теж викупувався, пита║: -- А що, браття, ще терпите чи вже не можете? -- Уже не можемо, -- волають усi тро║. Тут Дiд одну волосину iз бороди висмикнув, стало так, як спекотного лiтнього дня. Вiн ще одну висмикнув, стало наче теплою весною. -- Ну, а тепер як? -- пита║. -- Добре, Дiдусю, треба вдягатися, щоб б не простудитись. Вийшли вони в роздягальню, а там нiби i не було спеки. Пиво прохолодне iз в'яленою таранею. Випили по кухлю. П'ю не нап'юся вiдчув, що йому бiльше пити не хочеться, пм не на┐мся одну таранину з'┐в i вiдчув, що ситий. Тут вiдчинились боковi дверi, i в кiмнату заглянув свiтлий сонячний день з травою, деревами, птахами i повiтрям, яке тривожив вiтер, i побратими мерщiй вийшли на простiр. Груди ┐хнi ледве не рвалися вiд простору i запiненого вiтром повiтря. Бiля озера Бублик пiд Ясенем на дерев'янiй лавцi сидiла мати Ягна i приязно до них посмiхалась. Помитi юнаки опустились перед нею на одне колiно, як личить козакам, i схилили в поклонi голови. В цей час заграла Божиста музика i вiдчинилися дверi двадцяти чотирьох палацiв. Iз дванадцяти блакитних палацiв вийшли дванадцять русалок, тих, що подорожнi бачили пiд Iвою, а iз дванадцяти золотих палацiв вийшло дванадцять русiв. Першого руса звати Ясень-Триглав-Господар. Другого -- Брунатий, був вiн володарем поля, яке да║ силу. Третiй витязь звався Радний, вiн головував на Майданi Згоди. Був дуже гарний i доброчинний, навiть брови i вi┐ мав, як борошно, а очi -- як свiтла вода. В його оселi нiколи не порушувався звичай. Четвертого звати Ан, вiн носить кораблi, управля║ рухом вiтрiв, пасе рибу i вичiсу║ водянi рослини тризубим гребiнцем. Дуже багато ма║ скарбiв. П'ятий витязь по iменi Хун, нема║ нiкого за нього нахабнiшого. Йому пiдкоряються дощi i сонячне свiтло. Йому треба молитись, коли просиш дитину або урожаю. Шостий звався Юр, дуже меткий, вправний до всякого бою i хоробрий. Сьомий -- Хмiль: мудрий, веселий, склада║ пiснi i вiршi, робить мед хмiльним. Восьмий витязь, Сторож, живе крайнеба, оберiга║ Вогняне мiсто. Чу║, як росте трава i вовна на вiвцi. Дев'ятий витязь -- Хитрий, котрий може обдурити i розумного. Десятий витязь -- Слава, який нiчого не бо┐ться, а якщо пiднiма║ меча, то всi во┐ни стають п'янi, неначе вони обпилися хмiльного. Одинадцятий витязь звався Сила -- вiн такий сильний, як всi дванадцять витязiв заразом. Дванадцятий витязь мав iм'я Честь, вiн нiколи нiкого не мiг обдурити. Голови витязiв поголенi, залишенi лише оселедцi, якi були заплетенi в кiску. Русалки -- з розпущеним волосям, на головах -- вiнки з живих квiтiв, босi, у приталених сорочках з блакитного краму. Руси були вдягнутi у бiлi вишитi сорочки, червонi штани i високi чоботи. На правому плечi i передплiччi святковий обладунок: металевий наплiчник, налокiтник i обручка. Вони взялися за руки i почали водити коло навкруг матерi Ягни i трьох схилених юнакiв. Тодi кожен з них поклав по черзi руку на голову князя Кияна, i стали вони вiддалятись, вiддалятись, доки i зовсiм зникли. Ягна погладила Кия по головi, як малу дитину, дала подивитись у дзеркало i пiднесла до його уст позолочений коров'ячий рiг iз священним трунком, перед тим ковтнувши з нього раз сама. Звiвся Кий, встав на рiвнi ноги i випив трунок до дна, вiдчувши у сво║му тiлi силу велику i владу безмежну. пм не на┐мся i П'ю не нап'юся продовжували стояти на одному колiнi, трiшки схиливши голови. I сказав ┐м Кий: -- Вiднинi ти, пм не на┐мся, будеш зватися Гiнцем, а ти, П'ю не нап'юся, Джурою. Встали всi тро║ на рiвнi ноги, а Ягна ┐м i каже: -- Тепер, пiсля мого благословення, вислухайте ще й мою одну пораду. Зараз на Великому Столi в кра┐нi амажонок сидить Марiя. Як будете ви, козаки, укладати умови герцю Кияна з Марi║ю, то оговорiть, щоб перша сутичка була на сулицях при повному бойовому обладунку, друга -- лише iз щитами, а третя -- без нiяко┐ збро┐ i поясiв. Бо якщо ви погодитесь на три сутички у всеоружжi, то буде вам смерть, а слави не буде. Стримiтимуть вашi голови на стiнi. Поклонились вони Ягнi в пояс, сiли на коней i наструнчились на пiвденну дорогу. Тут Дiдо-Всевiдо ┐м i каже: -- Тепер ви, дасть Бог, i без мо║┐ помочi висвата║те Марiю. Попрощавшись зi Всевiдом, витязi пустили коней трушака. Скiльки вони там ┐хали, та й при┐хали в кра┐ну амажонок до мiста Варти. Ви┐хав назустрiч полк озбро║них амажонок у сто во┐нiв. От сотниця ┐х запиту║: -- Хто такi, куди мандру║те? Ще такого не бувало, щоб до брами нашого мiста аж тро║ мужчин прибувало, бо ще ми так близько нi одного не бачили. -- Я -- Тар'я-Кра┐н-Котигорошко-Кий, син Пала, це Джура, а це Гонець, -- заявив Кий. -- Тепер ти скажи, Джуро! -- При┐хали ми сватати вашу князiвну Марiю, -- промовив Джура. -- А умови ви чували? -- Одним вухом чували, а в друге випускали, -- докинув Гонець. Вiдвели ┐х амажонки у розкiшнi поко┐ вiдпочити i приготуватись до герцю. На другий день вивели витязiв на рiвну, широку сонячну галявину, оточену стiною молодого дубового лiсу. Довкола лiсу стало вiйсько амажонок, повернене лицями назовнi кола. Лише три амажонки, в тому числi i князiвна Марiя, гарцювали на конях з одного, полуденного, боку галявини, а з пiвнiчного вирiвнювали коней ув одну шерегу тро║ витязiв-мужчин. Джура i Гонець з'┐халися iз двома амажонками посеред галявини обговорити умови герцю. Скiльки амажонки не настоювали, щоб усi три сутички були смертельними, Джура i Гонець не погоджувались. Нарештi амажонки згодились на умови Кияна, бо ще нiякий витязь не витримував першого удару ┐хньо┐ князiвни i не падав мертвим. Наче вiтер i швидше вiтру мчали конi витязiв, як влитi, сидiли вершники, закованi в броню, прикрившись щитами. Кожен мiтив у центр щита супротивника, бо удар мусив бути страшно┐ сили i щит повинен лопнути перед всепроникним вiстрям списа, голодного живим тiлом витязя. Коли супротивники зiткнулись, бiлий вогонь спалахнув на ┐хнiх щитах. Марiя проскакала мимо до протилежного кiнця галявини, Кий же вилетiв iз сiдла, перевернувшись у повiтрi, став на ноги лицем у той бiк, куди поскакала Марiя. Ще нiколи вiн не одержував такого сильного удару, проте, стоячи на ногах, прийшов до тями, а Джура пiдвiв йому коня. Скочивши на нього, Кий ви┐хав на рубiж, Марiя i Кий вiдкинули списи, мечi, ножi i тiльки з щитами ринулись назустрiч одне одному. Пiсля дзвiнкого удару ┐хнi щити розлетiлись на друзки, проте обо║ вершникiв втримались у сiдлi, послабивши i повернувши корпус за щитом у момент удару. Амажонки зрозумiли, що цей витязь незвичайний. Третiй раз зiйшлися супротивники, скинувши броню, шоломи i пояси. Кий залишився у бiлiй вишитiй сорочцi, синiх шароварах i жовтих чоботях. Марiя -- у бiлiй вишитiй сорочцi i зеленiй плахтi, вишитiй жовтим i червоним хрестиком. Коли Марiя скинула пояс Тар'ягна i повiсила на рукiв'я увiткнутого в землю меча, то вiдчула, що вона не витязь, а лише жiнка. У високiй квiтучiй травi по пояс зiйшлися вони втрет║ помiрятися силою. Ледве Кий узяв Марiю у сво┐ могутнi обiйми, як вона стала нiжною i податливою. Легко поклав вiн ┐┐ у траву. Коли устав, на ши┐ у нього була пов'язана Марi┐на вишивана хустка. Опоясався Кий поясом Тар'ягна i помахав рукою до Джури й Гiнця, якi чекали далеченько в кiнцi галявини. Свiдки герцю пришпорили коней, i дво║ козакiв i двi амажонки прискакали на середину галявини, де Марiя й Кий тримались за руки. Вiд пошлюблення Кия i Марi┐ народився перший чоловiк в роду амажонок, i назвали його Гуном, бо вiн, на противагу малят-дiвчаток, якi пищали в колисках, гув хлопчачим голоском. Жителi кра┐ни амажонок стали зватися гуни, або роксолани. Коли Марiя пiдлягла Ки║вi, то й усi молодi амажонки захотiли мати собi чоловiкiв. Зiбрались вони на Раду, i Кий порадив ┐м таке. У долинах рiк Дунаю, Днiстра, Бугу, Днiпра i Дону молодi хлопцi тарiйських родiв Краягна, Кiмар'ягна, Вол'ягна, Слав'ягна i Сар'ягна пасуть товар. Хай молодi амажонки розiб'ються на п'ять загонiв i стануть таборами бiля пасовищ, де юнаки тирлуються разом зi сво┐м товаром. Отож хай кожна дiвчина привабить собi юнака. Так вони й зробили. Коли юнаки внаджувались до стоянок амажонок, тi дуже ласкаво ┐х приймали, але якщо хлопцi хотiли женитися, амажонки казали: -- Ми ваших звича'┐в не зна║мо i не вживемося з вашими матерями. Краще берiть у сво║┐ общини кожен свою долю та й по┐демо до нас. Нiчого було юнакам робити, мусили на те приставати. За якийсь час всi загони амажонок прибули на берег рiки Вардани з чоловiками. Одного разу пiшов князь Кий на озера полювати. Пiсля полювання сiв iз товаришами на березi озера i почали, вечеряючи, розповiдати рiзнi бувальщини. Один козак розповiв, як колись вцiлив стрiлою лебедя, а лебiдка вслiд за лебедем розбилась об землю. Тодi Кий згадав, що десь за ним побива║ться князiвна Либiдь. Забрав вiн iз собою Марiю i по┐хав на Днiпро. На тому мiсцi, де вони колись з Щеком i Хоривом перемогли Змiя Горинича, вже було збудовано город, i люди звали його Ки║вом. Кий там поселився i взяв собi ще одну дружину, князiвну Либiдь. Потiм узяв собi за дружину князiвну Галю галицьку, потiм узяв собi за дружину князiвну волинян -- Дану, потiм ще узяв собi за дружину князiвну Сарму Бiловезьку. Син Марi┐, Гун, пiшов князем у землю амажонок. Тому що Кий утяв бороду Дiдьковi, жив вiн аж 300 рокiв. Усi землi тарiйськi: Ами, Сарма, Слава, Волi, Кiмара, Кра┐на -- ходили пiд його рукою. Тому що сам Кий був з роду Кра┐на, загальною назвою народу тар'я стала назва -- укра┐нцi. Великий князь Кий сидiв на столi у стольному городi Ки║вi на Днiпрi. На тiй горi, де голову Змi║вi стяв Щек, Кий поставив капище, де волхви вчиняли треби Щеку; на тiй горi, де голову Змiю стяв Хорив, Кий збудував капище, де волхви творили треби Хориву, а на сво┐й горi збудував капище, де волхви творили треби Ягнi-Лелi-Араянi. За 300 лiт князювання Кия укра┐нський народ став незчисленним. Люди не хворiли i жили по 150 рокiв, а тодi ┐хнi душi безболiсно покидали тiло i линули на вiчноквiтучi луки, а тiло з почестями ховали в землю. У всьому свiтi для народу укра┐нського не було ворогiв, бо у всесильного нема║ ворогiв. 6. Року Божого 854 до ново┐ ери Приснився князю Кию вiщий сон. Снилося, що вiн сидить у свого прадiда Тар'ягна ще зовсiм маленьким на руках. На другий день вiдчув, що сили з нього витiкають, наче вода з надтрiснутого дзбана. Душа стала просвiтлюватись. Зiбрав князь Кий Малу раду з найсвiтлiших князiв, найпочеснiших волхвiв i найповажнiших старiйшин i звернувся до них iз такими словами: -- Дiти мо┐, скажу я вам напутн║ слово про князiв. Князя Богиня Ягна сотворила з дев'яти сво┐х перевтiлень-Перунiв, i вiн блиском перевищу║ всiх живих. Народ, який не береже свого князя вiд ворожо┐ збро┐ власним тiлом, подiбний до лебедя з вiдтятою головою, який ще довго борса║ться i сильно б'║ лапами i крильми, але все одно кона║. Тому народ, який вознiсся гординею i не призна║ над собою князя -- це юрба овечок, це пожива для вовкiв, це розплiдник рабiв для сильнiших народiв. Князь, подiбно до сонця, пече i очi, i серце, i нiхто на землi не може довго дивитись на нього. Князя, навiть коли вiн ще дитина, не слiд зневажати, думаючи, що вiн тiльки смертний, бо вiн ║ Божество, втiлене в людинi. Якби князь не карав невтомно тих, кого слiд покарати, сильнiшi замучили б слабших, як кiт мишу. Ворона почала б клювати жертовний пирiг, а собака -- лизати жертовну ┐жу, i не стало б нi в кого власностi, i лежнi та п'яницi понукали б поетами, мудрецями i волхвами, i не було б чого ┐сти дiтям, щоб змiцнювався народ. Де не дi║ чорне червонооке покарання, що знищу║ злочинцiв, там пiдданi повстають, якщо вождь добре не нагляда║. Князь, який охороня║ свiй народ i пам'ята║ обов'язок во┐на, викликаний ворогом, рiвним собi силою, сильнiшим або слабшим, хай не ухиля║ться вiд битви. Князi, що б'ються на герцi, б'ються на всю свою силу i не вдаються до втечi. Хоробрий козак пiсля смертi прилуча║ться до Бога. Коли князь б'║ться на герцi, вiн убива║ ворога лише чесною збро║ю, не застосовуючи для вбивства нi отру║них, нi зубчастих стрiл. Князь не ма║ права вбити нi того, кого вiн вибив з бойово┐ колiсницi, нi того, хто загубив шолом i його волосся розпущене, нi того, хто говорить "я твiй раб", нi того, хто не ма║ кольчуги. Князь не ма║ права вбити нi того, в кого зламана зброя, нi тяжко пораненого, нi зляканого, нi того, хто кинувся тiкати. Князь не може вбити хворого, сонного, голого, беззбройного, того, хто не б'║ться, а лише дивиться, i того, хто б'║ться з iншим. Князь завжди пам'ята║ обов'язок справжнього во┐на. Колiсницю, коня, жiнок, зерно i всi речi переможеного в герцi забира║ переможець. Для князя да║ться iз вiйськово┐ здобичi найкраща частина: здобич, завойована дружиною князя, справедливо розподiля║ться Кругом мiж усiма во┐нами. Князь завжди готовий вжити силу, виявити хоробрiсть, вiн береже державнi та║мницi i вивча║ слабшi сторони сво┐х ворогiв. Завжди готового вжити силу бо┐ться весь свiт, князь пiдкоря║ собi все живе саме силою. Князь намага║ться перемогти ворогiв свого народу примиренням, подарунками, сiянням помiж ними ворожнечi: всiма засобами, разом чи по одному, i не вда║ться до битви, якщо ┐┐ можна уникнути. Через те, що для обох воюючих сторiн перемога а чи поразка в битвi невiдома. Перемiгши, нехай вiддасть шану Богам, а пiдданим дару║ полегшення податкiв. Князю Кию вiд Вардани до Дунаю корився весь народ, спорiднений походженням вiд Тар'ягна, во┐на i рятiвника. Деякi з цих племен орали землю i розводили худобу, iншi випасали лише товар: коней, корiв, овечок, кiз, свиней, ще iншi ловили рибу в рiках та озерах i морях землi Тарiйсько┐, всi вони звали себе укра┐нцями-тар'ягнами, а князь Кий був для них Великим Золотим Князем. За князювання Кия укра┐нський народ вiдчув себе тiлом Священного Оленя. Ротом i носом цього Оленя було Закарпаття; очима i рогами -- гори Карпати, головою -- Волинь; переднiми ногами -- Подiлля; Ки┐в був його серцем; Чернiгiвщина -- його легенями; Полянщина -- шлунком; Сарматiя -- крупом; Варданiя i передгiр'я Кавказу -- його заднiми ногами з копитами. Пасся цей жертовний Олень на Лукомор'┐ Азовського i Чорного морiв i дозрiвав для жертви. Пiдупав князь Кий на силi, i дiйшов до зрiлостi величезний, величний Олень, i жертовне тiло його було могутн║, ║дине, прекрасне -- призначене для жертви. Вже на околицях за Волгою i за Карпатами, за Чорним морем i за Балтiйським заворушилися грифони, химери, змi┐, вовки i пардуси. Ах, якщо тiло дозрiва║, то це жертва. I було пророцтво волхвовi волхвiв. Три тисячi рокiв рватимуть його могутн║ тiло хижаки i розiрвуть на частини, i буде вiн жити по частинах, як розрубана змiя. I стане серед сво║┐ кра┐ни як перекотиполе, як опале листя, як летючий пiсок у пустелi. I будуть запитувати зайди, мовляв, як звався цей народ, що оце стiльки могил залишив серед степiв i лiсостепiв Пiвнiчного Причорномор'я? I самi тарiйцi-укра┐нцi дивитимуться на могили сво┐х предкiв i говоритимуть: -- Ми не зна║мо, хто лежить у цих могилах i по якому обряду вони похованi. Ми забули свого Бога, i Душi в нас нема. Бо Душа народу -- це його Бог. Але Душа народу прилетить через ворота розпростертих рук Бережi-Оранти, то┐, що в Ки║вi, у Софiйському соборi пiд склепiнням дзвiницi. Але це тiло знову вiдродиться i Левом, i Тигром, i Ведмедем, i Вовком, i Мамутом, i Кабаном i нарештi зростеться в одне тiло -- iм'я якому народ Тар'ягна. А в цiлому тiлi завжди, наче серце, пульсу║ Ядро. I стане говорити Ягна устами багатьох укра┐нських пророкiв-волхвiв, аж доки цi пророцтва не складуться у священну Книгу. Стане укра┐нський народ молитися знову сво║му Боговi, i буде дружна наша молитва! Прилетить Жар-птицею наша Душа з небес, вiд Ягни -- небесного животворного вогню, -- i заб'║ться серце Оленя. Хто народився, той повинен умерти, щоб знову народитись. Могутнiм був Золотий Олень, i не страшнi йому хижаки. Став зачахати князь Кий, i ще багато мало бути по ньому князiв, але все менших i менших, аж поки не перевелись вони нiнащо. Зiбралися бiля рiчки Почайни у Священному гаю волхви i поставили собi шатра. У шатрах мiднi казани з водою, обкладенi камiнням i сухими дровами. Коли вода вiд вогнища нагрiлася, а камiння розпеклося, волхви кидали на камiння сiм'я конопель, а також кидали у воду розпечене камiння, умивались гарячою парою, очищались для гадання. Витерлись конопляними вибiленими рушниками, надягли поверх бiлих вишитих сорочок червонi довгi кожухи i вийшли з непокритими головами та й сiли кожен бiля свого куреня. Спершу гадали три вiдунки. Першу вiдунку звали Влада, другу -- Слава, третю вiдунку звали Злата. Розкладали вони на земляних квадратних жертовниках гiлочки з червоно┐ верби i бубонiли про себе лише ┐м вiдомi молитви. У Влади випало, що князя Кия кличуть предки у Вирiй, бо такий вищий закон: хто постарiв, той умира║. У Слави вийшло, що Великого князя Кия кличуть предки у Вирiй. А у Злати вийшло, що князь Кий тому заслаб, що князь Кра┐нсько┐ землi Остромир поклявся вогнищем князя Кия i не дотримав свого слова. Привели князя Остромира, вiн нещодавно лише прийшов з козакiв, ще не встигла вiдрости в нього чуприна, недавно одружився. Стрункий, гожий князь. На смерть прирiкала його вiдунка Злата. Князь Остромир повернувся лицем до жертовного вогнища, поклав руку на серце, с