н". - Як, як? - пх габе зi герн. - А як ще? - пх габ' зi лiб. - А ще ║ одно. - пх лiбе зi. - А вмi║те вiдмiнювати? пх лiбе, ду Лiст... Ду лiбст? Лiбст-ду? Як буде справно? Ду лiбст, чи лiбст ду? А коли ви вiд┐зджа║те на фронт? - Пiсля завтра. - Пiсля завтра? Куди? Далеко? - До Iталi┐. - А ви так i не сказали, як справнiще. А за хрестика також не розказали. Завтра в шостiй ви розкажете менi. Добре? Добре? Комiчно, "┐х габ' зi лiб". Дивна нiмецька мова. Добранiч. Бiжу. Завтра тут! Добранiч! З мiсця рванулася й побiгла. Я лишився й стояв на мiсцi. Стояв довго, поки темнота не проковтнула ┐┐. 22 В шостiй був на тому саме мiсцi, де ми гуляли вчора. Година гарна, тепла, лагiдна. Снiг змячав i набрався вогкостi. Кiтi ще не було. Зупинився й розглядуюсь навколо. Ось нашi вчорашнi слiди. Ми вторували тут справжню стежу. Це ┐┐ слiди, а це мо┐. Раптом на мене пада║ велика груда снiгу. Оглядаюся, нема║ нiкого. Що таке? Снiг упав десь згори. Задераю голову й бачу, на зiгнутiй i покрученiй ялицi, недалеко вiд того мiсця, де я стояв, сидить спокiйно Кiтi. пй дуже невигiдно, але сидить зовсiм тихо. Одягнута в сiрий вiйськовий плащ, на ногах чобiтки з високими лякованими холявами. На головi бiла вязана шапочка. - Добрий вечiр, панночко! - кажу. - Це ви? А я думала, що ви взагалi не прийдете. - Поволi незграбно пруча║ться й видно хоче злiзти. - Ви б хоч помогли менi злiзти. - Плигайте просто на мене, як вивiрка, - кажу наставивши руки. - Нiби то ви мене й удержали б. А що, як плигну? - Ну, так плигайте. - Тримайте! - i плигнула. Я пiймав ┐┐ на лету й винiс на стежку. - О, ви все таки дужий. Я важу... Ну, вгадайте. скiльки я важу? - Мабуть кiль шiстьдесять. - Ха-ха-ха! Порядна гуска важить бiльше. Шiстьдесять одно й тридцять дека, без цього пла'ща. Це тяжкий плащ. Зна║те, що я сьогоднi довiдалась? У Росi┐ революцiя. Скинули царя й узагалi усе начальство. Цiкаво. Мама плаче. Наша сiра кицька чогось об'┐лася, чи що i здохла. Мама ┐┐ дуже любила. Я-ж не люблю котiв. А ви любите? - Нiколи не мав нагоди подумати над цим. - Це дивно. А коли ви сидiли там на полонинi в окопах. I там не думали про це? - Про це якраз нi. - А про що? - Про все. Багато передумалося. Було досить часу. - А це цiкаво. Ну, про що ви думали? Ну, от сидите. Уявляю собi глибокi землянки. Там душно, мокро й повно воякiв. Усi сiрi, дужi мужчини. Усi бруднi й усi сердитi. - Не всi сердитi. к й дуже веселi. Деякi смiються навiть тодi, коли ┐м вiдривало кусень тiла. Одному куля пролетiла через кишки, а вiн смi║ться. Кiтi подумала. - А болить, каже вона. Цiкаво. Що мене в мужчин диву║, це що вони такi терплячi й витривалi. Я ще не бачила, щоб мужчина плакав. Отже ж ┐х болить. Правда, болить? Я усмiхнувся. - Розумi║ться, болить. к такi, що i плачуть. Скiльки я бачив таких, що плачуть. Усе це залежить вiд духового стану людини. Були такi, що при одному виглядi фронту плакали. А побули довший час, загартувалися й зовсiм не звертали на це уваги. - А ви були раненi? - Хто-ж з тих, що були на фронтi, не ранений? - Як це було? Розкажiть! Почав оповiдати. Довго ходили по дорiжцi втоптанiй нашими ногами. Оповiв ┐й усе, що пережив i передумав. Коли скiнчив, пита║: - Ма║те ви ту стрiчку, що вам дала Параня? - Маю. - Ма║те тут? - Так. - Покажiть. Виняв i показав. Подивилася i сказала: - Жовта й синя. Цiкаво. Вiзьмiть. А розкажiть, за що вам дали хрестика. А це все таки сильно. Велика церква, а в нiй повно образiв iз виколотими очима. Ви вмi║те оповiдати. Це мабуть iнак було. Не так сильно. - Я зовсiм не вмiв оповiдати. Я й не вмiю. У мене це лиш iнодi бува║. Це треба настрою. Я мушу шукати слова й вирази. Я чую значно бiльше, нiж можу висловити. Мене часто мучить страшна й разом велика думка. Ходжу, ношуся з нею, а висловити не вмiю. Я ще був зовсiм малим i вже вiдчував це. Це було i смiшно й разом прикро. I аж коли зустрiвся з Борисом, той навчив мене багато говорити. Ах, коли б ви почули, як вiн чудесно говорив! Я ще нiколи не чув, щоб хто вмiв так при║мно, так розумно i так просто говорити. А сам я ... Нi, я не вмiю. Менi браку║ чогось. Браку║ спритностi, гнучкостi. Я ввесь сучковатий, грубий. Пiсля почав оповiдати "про те, як заслужив хрестика". Кiтi уважно слухала. Пiдчас розмови взяла мою руку й увесь час з нею бавилася. - Дивний той Янчеюк - каже вона, коли скiнчив. - Не вже вiн так любив Марiйку? Невже гуцул вмi║ так любити. А Марiйка. Цiкава б побачити ┐┐. Ця пережила. А ви завтра ┐дете? Невже ви завтра ┐дете? От дивно. к тут, а завтра вже Бог зна де. По┐дете, пiдете знов на фронт. Згине скоро снiг, настане весна, а вас тут не буде. Всi будуть тут, а ви нi. Чи-ж не комiчно? I вона почала голосно смiятися. - Пригадала собi, як мама плакала за кицькою. Ха-ха-ха! Ви ввесь суковатий. Ха-ха-ха! Це мене все так смiшить. Усе залежить вiд духового стану людини. Це ви вичитали з яко┐сь книжки. Це ви напевно вичитали. А як по┐дете, то напевно забудете мене. Мене зовсiм легко забува║ться. Не думайте нiколи й усе. Ха-ха-ха! I звiдки я взяла, що ви будете за мене памятати? Ви страшно смiшний. А мене, зна║те, болить голова. Дуже болить. Тому я така дивна. Я хотiла сьогоднi зовсiм не те сказати. Зовсiм не те. Але вже пiзно. В мене так часто бува║, що я не те скажу, що хочу. Часом це добре, але здебiльшого зле. А коли вiд'┐дете ви, все таки напишiть. Розумi║те? Менi буде при║мно мати й вiд вас листа. Я дiстаю так багато листiв. Зо всiх сторiн, уявiть, зо всiх сторiн. У мене цiла збiрка листiв. - I хочете до не┐ долучити й мiй? - Це вирвалося в мене зовсiм наперекiр мого бажання. Я-ж мiг ┐┐ образити. - А ви й ображатися вмi║те. Це дуже гарно. Ну так бувайте... Менi вже треба йти... Треба йти! Ну? Чого ви на мене так визвiрилися? Ви! Ви! В не┐ тремтiв голос. Узяв ┐┐ гарячу й мягеньку рученьку. "Моя рученька! Моя мила рученька!" Взяв i пiднiс поволi до уст. Ручка затремтiла. Разом з ручкою наближалася до мене й вона вся й я вiдчув дотик ┐┐ грудей до мо║┐ руки. Мо┐ уста зовсiм скривилися. Пiдборiддя подалося вперед i кути рота затремтiли. - Кiтi! - вирвалося з мо┐х грудей. Це згучало, як клич, як наказ. Вона злякалася, рванулася вперед. Мо┐ руки блискавично охопили ┐┐ пружнiй стан, а вуста в┐лися в ┐┐ уста... Я заянчав, мов сильно ранений. Нараз занiмiло все навкруги, провалився лiс i гори й ми дво║ огненних i хистких стояли в усесвiтi на зовсiм маленькiм клаптику непевного грунту. А навкола безмежна темнота й порожнеча. 23 - Куди ти, Кiтi? - Боже мiй, мамусю! Ти завжди лише куди й куди? Вийду от. Мене болить голова. - У тебе, дитино, кожний день щось болить i все таки йдеш, iдеш. Iдеш, йдеш i йдеш. Лазиш по тих горах. Там був фронт. Там стiльки валя║ться всяких бомб, усяких..... - Маа-мо! Кричу й не можу тебе перекричати. Всяких, усяких! Нiчого там не валя║ться. Я хочу, я пiду. Мене болить голова й усе! - Ну-ну-ну! Йди-йди! Я-ж не кричу. У сiрiй, з вiйськового полотна, блюзi, в коротенькiй спiдничцi, оперезана жовтим вiйськовим пояском, тонка, легка й рухлива Кiтi, виходить з дому, поверта║ до залiзничного мосту й, навпростець, пiднiма║ться на полонину Григорiвка. Ноги ┐┐, взутi в грубi з твердого юхту черевики, енергiйно й мужньо топчуть мокрi вiд роси комердяки во║нно┐ дороги, на котрiй видно ще слiди гарматнiх колiс. Груди пiднiмаються й опускаються швидко, а биття серця перешкоджа║ йти. Зупиня║ться й слуха║. Владно запанувала весна. Мовчать напруженi смереки. Сонце страшне й слiпуче вигналось у височiнь i жбурля║ об землю сво║ промiннi. Повiльно, мов дами з часiв рококо, пливуть хмаринки, орамленi бездонньою синьотою. Пробившися через гущавину старого пралiсу, Кiтi видрапу║ться на скелю Климпуш. Перед нею широчезнi простори. Над нею сонце й хмари, пiд нею далеко в долинi рiчка, село, залiзниця, по котрiй без перерви повзуть довжезнi потяги. Нема║ бiльше вiйни. Вона вiдiйшла за гори. Звязали порванi залiзницi, замовкли полонини. Кiтi сiда║ на повалений стовбур, який тут багато рокiв, нiби навмисне положений, щоб мiг на ньому вигiдно присiсти натомлений мандрiвник. I тут щераз вийма║ листа. Тiльки тут читати такi листи. Тут, де можна кричати, смiятися, ридати. Довго, довго мовчав, але не забув. О, вiн сильно може мовчати, забути-ж нiколи. I Кiтi чита║: "Далека Кiтi! Коли будеш читати цього листа, не дивуйся. Перший раз такого пишу. Коли тужила за ним - даруй, за довгий час, коли байдужий - викинь. Пишу й думаю над кожним словом. Слова мо┐, мов каменi, тяжкi. Вони нетесанi, кладуться кострубате, а хочуть висказати тобi ввесь мiй бiль, вiд того часу, як вирвано мене з зальодинiлих наших гiр, де зародилася й розрослася моя страшна любов. На Монтi Гропi в Альпах куля дум-дум розторощила кiстку мо║┐ право┐ ноги. Згадав тодi тебе й усмiхнувся. Бачив чорнi очi тво┐ залитi слiзьми i коханням. Тепер лежу в лiкарнi. Зо мною ще двадцять чотири жовтих, воскових облич, чекають черги на смерть. Я-ж бачу очi тво┐ й любов, що бушу║ в них, го┐ть рану мою. Лежу два мiсяцi. Нога моя довго лежала на вазi життя й смертi, але тепер остаточно перемогло життя. Вона лиша║ться для мене, лиш трохи попсутою, вона буде мо║ю, як i до цього часу. Ось я вже зводжуся, можу. сидiти, думати й навiть, як бачиш, писати. Кiтi! Що маю ще сказати? Тяжко дiбрати слова. Як любиш, - вiдчуй i зрозумiй. До побачення! Дмитро. Кiтi дочиту║, руки спускаються на колiна i тримають листа. Очi довго непорушне дивляться вперед, зовсiм непомiтно наливаються сльозами та проливають ┐х. I капають сльози, стiкають по щоках, по кешенях на грудях, осипають руки й папiр. У тих очах через сльози вiдбився величний, синiй простiр, потяги, хмари, зриви гарматнiх вибухiв i велитенська постать людини з розторощеною ногою з усмiшкою на спраглих посинiлих устах. Ну, чого-ж ти плачеш, Кiтi? Смiйся! "Далека Кiтi?... Менi хочеться любити те, що дуже для мене далеке" ... Ну й чого-ж ти плачеш, Кiтi? Ти, далека, недосяжна! Кiтi всмiхнулася. Обернулася, глянула, навколо. Все спокiйне, байдуже. Скрикнула. Нiодна гiлка не ворохнулася, нiодна комашка не прискорила сво║┐ ходи. Все байдуже й спокiйне. Природо! Ти-ж чу║ш болi мо┐! Засумуй, засмiйся, викрикни! Нi. Це так ┐й байдуже. Це все так ма║ бути, мусить бути! Зрива║ться i швидко, майже бiжить, вище на полонину. Там висока, соковита трава. Нiодна корова не толочить ┐┐ цього лiта. Виплетенi плотиками закопи, колючi дроти, мiж ними цвитуть гiрськi фiялки. Ще пахне скрiзь вiйною. В повiтрi лишилися вiдгуки квилення й вибухiв гарматнiх стрiлен. Валяються речi залишенi вояками, мiсця, де вони сидiли. Он скорострiльне гнiздо. Може й вiн тут був. Може оцi слiди його слiди. Кiлька обiрваних будзикiв лежить на камiнi. Кiтi бере й кожний з них обмацу║. То-ж вони воювали, захищали ┐┐ батькiвщину. Пiсля бiжить дещо нижче. Тут могили. Довга черга чорних з бiлими написами хрестiв. Чита║ написи: "Герман Пацiгофер, райхсдойч. 18 Б.Р.М.Г.Аб. "Адольф Брух, райхсд. Корпорал, 18 Б.Р.М.Г.Аб. "Карл Бероут i т. д. Звернула увагу на два чужi прiзвища. Як попали вони сюди? "Кирило Остапенко, рус. оф. "Нiколай Плю║в, рус. сол. Пiд усiми дата 24. сiчня, 1917. Дещо вище рознесена землянка. Так, дума║ Кiтi. Це вони тут були. Дивно. Тут ходив i вiн. Кiтi схилилася й помацала пучками пальцiв землю. Не гаряча. Така як i скрiзь. Вирвала на мiсцi кiлька фiялок i взяла з собою. Пiсля зробила з квiтiв маленького вiночка й положила його на братню могилу. "Мир вам!" - прошептали ┐┐ вуста. Коли зiйшла на долину, вечорiло. Вiдчувала сильний голод. По залiзницi, майже без перерви, сунули на захiд навантаженi людьми потяги. Що це таке? Кiнець вiйни? Ось зовсiм помалу, сунеться довжелезний потяжисько. Зiбранi рiзнобарвнi вагони - тягаровi, особовi. У них набито людей, якi кричать, вимахують червоними хустками. В одному вагонi виспiвують по-мадярськи якусь незнану пiсню. - Ей, дiвчино! - гука║ до Кiтi вояк. - Ходи сюди! - i додав кiлька поганих слiв. Кiтi оторопiла. Невже це був мадярський вояк? Не може бути. То був якийсь хам. Кiтi не йде додому, а бiжить за потягом. Потяг повзе зовсiм помалу й, дотягнувши до Зiмiру, зупиня║ться. З нього ро║м висипа║ воячня. Крик, спiви. На двiрцi вже багато воякiв, якi змiшуються з новоприбувшими й усi разом нападають на вiйськовi склади одягiв i консерв, розбивають ┐х i починають швидко розбирати. Тут же на перонi утворився мiтiнг. Чорний, вилицятий чоловяга, вилiз на перекинуту бляшанку з бензини й, люто розкидаючи кулаками, реве: "Товаришi вояки! Хай живе революцiя. Геть з цiсарями, з кровопийцями народу! Всю владу в руки працюючих! Геть з вiйною! Досить пролили крови! Пора взятися за працю! Натовп воякiв в захопленнi. Ревуть, погрожують комусь кулаками. Над двiрцем замаячив величезний, червоний прапор, а при входi на перон вивiшено такий саме плакат з написом: "Хай живе революцiя!" Напис на двох мовах. Мадярськiй i "гуцульськiй". -Все це для Кiтi надзвичайно нове. Вона зовсiм розгубилася, замiшалася в натовп, пха║ться помiж вояками, не розумiючи, що сталося. От тобi й славна мадярська армiя. От i вiйна до остаточно┐ перемоги. Що роблять усi тi, що на верху? Де подiлися старшини? Чому тут самi рядовики? У кутi, де була каса двiрця, розмахуючи кулаками, просторiку║ дебелий, з довгими рудоватими вусами чоловяга. Вiн утiк з Галичини. Це бувший жандарм, але тепер переодягнутий у вояцьке. Вiн щиро обурений i майже одверто протесту║. - Зупинили потяг. Улiзли. Ви хто такi? - питаю. - Де ваш комендант? - Як дам тобi, чу║те, каже один, кольбою по головi, то побачиш, хто ми такi! От i говори з ними. - Анархiя. Каже, офiцерiв i жандармiв шука║мо. Забрали мене й ледве втiк. Ми, каже, укра┐нцi. Хто не з нами, той проти нас. - Так, так, - загавкав хтось. - То укра┐нцi. Вони не пускають потягiв на Мадярщину. Ми ледве зiбрали якiсь старi вагони. У Коломи┐ двадцять пять паротягiв i всi зiпсутi. Укра┐нцi навмисне попсували, бо вони органiзують армiю й хочуть наново вiйну починати. Кажуть, вiд Ки║ва пiв мiльйону вiйська рушило. Все тягне на захiд. Куди приходять - революцiя та встановляють свою владу. - Хай воюють, як ┐м ще необридло. З мене вже досить. Хай про мене цiлий свiт завойовують, матерi ┐м чорт! - фiлософу║ старий вояк i набива║ величезну люльку. Кiтi чуб, бачить i нiчого не розумi║. Що сталося? Побожеволiли люди. Пiв мiльйону якихось укра┐нцiв суне на захiд. Чого ┐м тут треба? Вони ще й сюди присунуть i тут зроблять свою владу. Боже мiй! Це було б несправедливо й жорстоко. Смерка║, а Кiтi нiчого не ┐ла. Вона зовсiм забула за ┐жу. Не до того тепер. На ┐┐ очах валиться велика мадярська армiя й держава. Вона це чу║ й бачить i нiчого не може зробити. Смеркало, а вояки не вiд┐зджають. Запалили смолоскипи й освiтили двiрець. З гiр насунуло багато гуцулiв. Всi вони виголоднiлi, сухi. Хтось сказав, що роздають страву. Вояки вказали на склади муки й консерв i за хвилину з них не лишилося нiчого. Розпочалася сварка, бiйка. Деякi, дiставши щось, одразу сiдали тут i ┐ли. "Боже мiй! - жаха║ться дiвчина. - Вони голоднi. Якi вони всi голоднi. Революцiя, голод, укра┐нцi. Люди! Отямтеся! Ви всi загинете! Ви станете рабами сво┐х шлункiв!'' Перелякана Кiтi бiжить додому. Чому все це на не┐ зробило таке сильне враження? Вона навiть за Дмитра забула. Вона горить, шалi║. Як на те заста║ дома батька. Вiн, видно, щойно при┐хав, мати радi║ й закормлю║ його смачними стравами. Вона прибiгла, привiталася й почала плакати. - Кiтi! Що тобi? - Ах, вона в мене завжди така, - журиться мати. Батько переконаний, що вона плаче вiд зворушення зустрiччю. Намага║ться втихомирити. - Тату! Що сталося? Чого вертаються вояки? - Революцiя, Кiтi. Вiйна скiнчилася. Всi армi┐ розходяться. - Але-ж не всi - кричить Кiтi. - Не всi! Он ... I вона вже забула, як вони звуться. Вони, тi здалека починають наново вiйну. Не всi скiнчили. Це тiльки нашi покинули все, не видержали. Це тiльки нашим усе байдуже. Батько лише усмiхнувся. - Чого ти усмiха║шся? Тату! А що буде з Мадярщиною? - Нiчого. Тепер цiлий свiт збурився. Всiм набридла вiйна. Революцiю роблять. Не видержали. - Так нащо починали, коли не видержали? Почнуть, нароблять стiльки лиха, перемордують, перекалiчать i пiсля не видержують. - Вiд нас, дочко, це не залежить. Це виннi тi панове там на верхах. Але Кiтi Ти не проймайся так. Кiтi дрiбно засмiялася. - Не проймайся. Тепер не проймайся. Колись скрiзь писали: - "Мадярськi жiнки! Цвiт i гордiсть наша! Всi сили на фронт. Пiдбадьоруйте ваших мужiв!" А тепер не переймайся. Для чого стiльки кричали? Нащо вiшали отих Гуцулiв? - Що з нею? - пошепки пита║ Йонаш жiнку. - Може вона читала багато романiв? Йонашиха тiльки знизнула плечима, а Кiтi почула це Я зареготала. - Ха-ха-ха! Так! Романи. Це ми з мамою цiлу цю зиму читали довгий кривавий роман. Це я мучила ┐┐ тут, тримала "на фронтi", усмiхалася старшинам, зализувала ┐х рани. Так. Це були чудовi романи. Нiколи не забуду ┐х. Вiр, тату, що я, дочка твоя, глибоко пронята тими романами й ледве чи дасться мене вилiкувати. Вона сильно рознервувалася, випила каву й вийшла надвiр. Навкола велика ворохобна нiч. * * * А революцiя росте, розгоря║ться. На осiнь рухнув зовсiм фронт. Вояцькi маси захопили всi двiрцi, уряди. Заворушилися гори. Настав голод. Хлiба! - чути загальний крик. Зтурбувалися ясiнськi володарi. Йонаш виде наради з нотарем, iз Розенкранцом, з Бабчинським. Утворю║ться комiтет "рятунку батькiвщини". "Всi, як один муж, повиннi ми стати з Божим на устах словом, перетяти наближаючiй гидрi дорогу!" - заявля║ Бабчинський. Розенкранц пропону║ утворити вiддiл народно┐ охорони. Вiн мусить бути зложений з мiсцевих людей, Йонаш подав голос, що треба поговорити з "самим народом". Вiн пропону║ скликати в Ясiню велике всенародне вiче й пояснити людовi, що ║ й як треба шукати рятунку. До комiтету "рятунку батькiвщини" увiйшли Йонаш, Бабчинський, Розенкранц, мiсцевий нотар i студент Пластун║к. Всi разом видали вiдозву про скликання в Ясiню великого вiча. Скрiзь горами, вздовж Тиси й Лазещини рознеслися чутки, що буде зiбрано "сам народ" на велику нараду. ЧАСТИНА ДРУГА. "Заговорять i Днiпро i гори"... I На гори лiг туман. Тяжкий мов вiки й мертвий, як скелi. Шпилi Говерлi, П║троса, Близницi, Величного, як храм, Туркула, могутнього Попа Iвана гордо знялись у височiнь, сягнули хмар, продерли ┐х оливяну масу й виглядають далекого дорогого гостя - величне свiтило землi. Над горами пливуть хмари. Невидимий великий жрець приносить жертву й дим ┐┐ поволi та урочисто зводиться до небес. Лiси, полонини, скелi, дикi звори брязком хрусталевих вод, спiвають величнi гимни. Вiчна, мов непомiрнiсть часу, земля твердо й непохитно трима║ свiй шлях незрозумiла й урочиста. Родиться день. Притихли й скулилися велитнi гори. Ущуха║ i вклада║ться, забiраючи за собою слiд великого сну, довга, тяжка нiч i шпиль Говерлi вже вiта║ перший промiнь жагучого свiтила, що чiтко й владно взноситься в порожнечу захланних просторiв. По горах котиться туман, котиться й розта║. Бренить роса, гра║ одинокою струною кришталевий водопад, летить орел, серна стрiба║ по кущах, реве заспаний медвiдь i дожива║ свiй скромний вiк остання полонинська квiточка. I Нарештi туман розходиться. Зеленими прапорами замаяли зiмятi поверхнi розлогих лiсiв. Контури гiр усе яркiше й яркiще висуваються на кiн i по часi стають перед очима лавою велетенських постатей. Це, мабуть, на бiй приготувалися. Виступили з небуття, з туману. Вийшли, наблизилися й зупинилися в задумi несхованого гнiву. Стрiлою взлетiло й засяло сонце. З грунiв Бубне, Цапок, Верховинка, Лопушанка, зо всiх, усiх грунiв, зворiв i гiр, зо всiх близьких i далеких околиць, суне народ. Чорнi, тонконогi чоловiки. Ошубканi в кожухи, незграбнi ┐х жiнки, легкi легiнi та соромливi, безмовнi дiвчата. Все суне, збiга║, сплива║ вниз. Усе цвiте й барвi║, смi║ться до сонця, все, що вийшло з гiр, хащавин до долу "правди послухати". Йде народ правди послухати. Йде народ сказати сво║ слово, що сотнi лiт було замкнуте в його устах i неодважувалося вирватись у свiт. Iде народ урочисто, нiби процесiя, нiби на молитву. На широкому майданi, що належить до управи державних лiсiв, де сто┐ть кiлька незграбних камяних будiвель, по серединi приготовлена трибуна. Вона обмаяна зеленим вiттям ялини й обвiшена державними мадярськими прапорами. Коло трибуни гурту║ться верхiвка. Поважнi, надутi, з вiдкритими головами, чекають i видно нервуються. Навколо море народу, якого безупинно прибува║. Кожухи й вишивки мiшаються й переливають у соняшнiм сяйвi, як свiжi барви маляра на полотнищi. Тиша. Народ гомонить, але майже пошепки. Насупленi чола, брови, забитi глибоко очi гуцулiв, застигли в вираз загадкового очiкування. Проходять години. Нарештi в повному одязi духовного пастиря, зявля║ться Бабчинський i почина║ правити Службу Божу. Народ вкляка║ навколiшки й гаряче шепче молитви перед обличчям розпитого на хрестi, за котрим сто┐ть Бабчинський. Народ бе себе в груди великими чорними кулаками, молиться за сво┐ невiдомi грiхи з сльозами у глибоких ямах очей. А пiсля Бабчинський виходить на трибуну. Велика тиша скову║ тисячам люду вуста, запера║ у грудях вiддих. Чути, як хмари проховзають у блакитi. По вiдкритих головах гуцулiв топчеться вiтрець i кошля║ волосся. - Любезнi во Христi братия - глухо з нутра почина║ Бабчинський. - Нинiшнiй день для нас русинiв усе одно, що день воскресения. Наш народ, що довгi вiки жи║ в оцих горах, працю║, плека║ свою маржинку, нiколи не займався такими справами, як справи державнi. Цебто, народ наш завжди був занятий газдiвством, маржиною, жiнкою, дiтками, а владу, полiтику робив за нього хтось iнший, хтось, хто турбувався цим i бажав вам усiм лише добра. Згадався рознятий Христос, який казав вiддати "кесареве кесаревi, а Боговi Боже". Пригадались упавшi з неба, янголи, яких прокляв Господь Бог за непослух i якi поробилися на землi злими спокусителями людського роду, i якi до наших днiв баламутять "почтивий" працюючий i молящiйся до Бога люд. Пригадалася велика вiйна. "Перед нашими очима впали тисячi й тисячi трупiв Всi вони були живi люди й усi вмерли. А чого вони вмерли? Дума║те, ┐х "розтерзала" ворожа граната? Нi, вони потрiбнi були на тамтовому свiтi Боговi й вiн ┐х забрав до себе". Iменем розпятого Галiлея, кличе народ скоритися, каятись у сво┐х великих грiхах, бо прийде суд i тодi вiддiляться грiшнi вiд праведних. I духовний пастир скiнчив. Мiж народом зiтхання, биття у груди кулакiв. Тисячi тяжких зiдхунiв, тисячi, тисячi рук кладуть на себе знамення хреста, тисячi слiз пада║ на сиру землю. На трибуну плавною ходою вступа║ молодий, жвавий, пристойний студент Пластун. Це син Пластун║ка, нащадок славного прадiда, який боровся з мадярами, пiдчас ┐х повстання. Пружними, рiшучими кроками входить на трибуну. На нiм барви мадярсько┐ держави. - Громадо! Чеснi газдове! - дзвенить молодий голос. - Iменем високо┐ мадярсько┐ влади, промовляю до вас угро-русинiв, щоб вказати вам усе, що ма║мо тепер дiяти. Превелебнiший наш пан-отець сказав нам, який великий! ма║мо нинi день. I дiйсно це великий день. Рушиться старе життя, твориться нове. Цей день пророчить весну нашому народовi... Дзвiнкi слова вириваються з уст молодого гарячого промовця. Гуцули кивають головами i хрестяться. А Пластун обiця║, що "нова мадярська влада забезпечить нам наш добробут, наше спокiйне життя. Вона вiддасть у наше володiння всi лiси й полонини. В наших руках, вiдтепер, буде уся влада. Нашою мовою напишуть книги й будуть учити по них у школi. Все буде наше. Все, що належить нам, буде наше". I Пластун закiнчив. Останн║ зрозумiли гуцули. Зрозумiли й мовчать та кивають головами. Пластуна здоровлять Йонаш, Бабчинський i вся чесна братiя. Серед мертво┐ тишi вирива║ться голосний селянський зiдхун i глухi слова. - Так, так. Усе наше, лише зверхнiсть мадярська. Слова цi вирвались i замовкли. Але народ ┐х почув. Почув i зрозумiв по-свойому, по-хлопському. Нiодна з промов не зробила такого враження, як цi останнi, непомiтнi слова. Почули це й Йонашi з Бабчинським, почули i Пластуни. Мов на спокiйну поверхню води пада║ якийсь предмет i вiд нього розбiгаються на всi боки круги, так розбiглася луна того випадкового зiдхуна. У думку кожного гуцула вдаря║ те слово. Воно ранить i розгражу║ приспану його свiдомiсть i той почина║ на мiсцi тупати i хвилюватися. Юрба ворушиться. Само собою на голови вкладаються кресанi. Урочистiсть розта║ i зника║. Але на трибунi знов духовний пастир. У руках його хрест. - Покайтесь i скорiтеся! Хрест пiднiма║ться догори й народ утиха║. З голiв сповзають кресанi. Нехотя й поволi приходить тиша. Духовний пастир вказу║, що для охорони молодо┐ держави потрiбне хрестолюбиве во┐нство. Приходять злi душi та намовляють вас до непослуху. Мусимо боронитися. Мусите створити вiйсько, яке б iз мечем хоронило нашi закони й порядок. Вiн заклика║ добрих, "почтивих" легiнiв у ряди народньо┐ мiлiцi┐ й буде за них молитися Боговi. Вiн благатиме всеблагого, щоб той з великого свого милосердя послав у ┐х душi спокiй i владi покiрнiсть. - Во iмя отця i сина i святого духа! Хто бажа║ вступити в ряди народньо┐ мiлiцi┐? Пiднiмiть руки. Мiлiцiя, то таке вiйсько, яке хоронитиме вас всiх перед злими духами Шепiт рознiсся над натовпом. До гори пiднялося кiлька рук. "Мало" - подумав пастир. - Дайте мiсця. Ану виступiть сюди всi, хто бажа║ взяти на себе важкий хрест народнього оборонця. Ми будемо бачити, хто ║ той хоробрий i вiрний син свого уряду й батькiвщини. Хай зна║мо, бо кожний з них одержить нагороду, яка йому належиться. Кожний дiстане хлiб i грошi... О, вже ║ бiльше Ану-ану! Хто ще, Налiво, налiво! - Натовп почав ворушитись i робити перед трибуною мiсце. Зо всiх бокiв виступають молодi легiнi та старi газди. Всi вони не встигли ще скинути сiро┐ вiйськово┐ унiформи. Одна за одною вилучаються з натовпу тi унiформи та стають у лаву. Ось уже одна лава набралася. Ось друга ста║. Бабчинського очi не на мiсцi. Вони швидко, швидко бiгають i горять. Йонаш тупцю║, як медвiдь на гарячiй блясi. Вiн хотiв би вилетiти на трибуну й у захватi випалити кiлька сильних слiв. Хай ще говорить "баган". його не зрозумiють, вiн ще потерпить. От будуються сiрi лави. Вони слухнянi та нiмi. За хлiб i грiш бери й жени ┐х, куди хочеш. Вертливе й неспокiйне знаряддя - Пластун, опоений самозакоханiстю й поблажливою усмiшкою пана Йонаша бiжить у натовп, гаса║ на спотикача, кричить, форму║ муштру║. I от став перед трибуною мур нового вiйська. Кожухи, петеки, запаски, вiдсунулися назад. Тепер розмова лише з вибранцями. Он як гордо стоять вони й чекають. Йонаш радить. Пiдшiпту║ сво┐ мiркування Розенкранц, Онде Блютрайх ледве держить перед собою свого живота. Вiн також не без дiла. Вiн пропону║ сво┐ послуги. Вiн доставить для новоутвореного вiйська найлiпшi харчi й найдешевших цiнах. Вiн бо┐ться, щоб йому не перебили гешефту. То ж не даром скрiзь тиснеться отой великий лiтик Розенкранц. Але з рядiв новоутвореного вiйська зненацька виступа║ один сiрий кусень. Хто то ║? Ага. Це Цокан. Це Юра Цокан. Що вiн собi бажа║? Вiн хоче промовити до народу. Але вiн не зверта║ться до свого начальства. Нi. Вiн круто по-вiйськовому зверта║ться до маси. Так, так. Вiн обернувся спиною до Бабчинського й до Йонаша, i до Блютрайха. Ось усi виразно почули: - Чесна громадо! Дозвольте з цього приводу й менi сказати кiлька слiв. Шу-шу-шу! - побiгло понад натовпом. - Просимо, просимо! - загуло з десяток одважнiщих голосiв. Начальство - пiп, лiсничий, нотар i гандлярi переглянулися. I якого бiса вперло сюди отого Цокана! Чи-ж вони не знають, що то за птиця Цокан. Хто його не зна║, отого осоружного Цокана. Але хiба можна не дозволити йому говорити? Хiба тепер такий час? - Просимо, пане Цокан, - озвався з-заду Бабчинський. Вiн навiть "паном" його обдарував. А вiн - той пан, твердими мужнiми кроками входить на трибуну. Мiцний, щiльно обтягнутий у сiрий вiйськовий плащ, з загорiлим бронзовим обличчям, суворо дивився сво┐ми сiрими очима вперед. В руцi у нього довга обмотана чимсь тичка. Вичекавши хвилину, поки натовп втихомириться, вiн почав: - Народе! Це слово пронизало гостро мовчанку й, мов стрiла, промчало понад головами слухачiв. - Народе! - по короткiй перервi повторив Цокан ще раз. - Зiйшлися ми тут, чеснi громадяне, перший раз, вiдколи стоять оцi нашi гори. Минали довгi столiття, тисячелiття. Нашi пращурi та прапращурi жили тут, випасали свою маржинку й тут умiрали. Ця земля хоронить i до страшного суду хоронитиме ┐х кости. Але вони вмiрали, западалися ┐х могили й затерався по них i слiд навiки. На ┐х мiсце родилися iншi, якi так само до найменшо┐ дрiбнички жили, як ┐х дiди та батьки. Ми родилися й виросли по горах i лiсах. Ми випасали маржинку, ми ┐ли, спали, працювали по чужих бутинах, нас використовував, хто хотiв, на нac дивилися, як на худобу, яка лише потрiбна на те, щоб добре тягнула ярмо. До нас налiзло безлiч чужакiв - хижих, ненаситних, якi скрiзь, де тiльки можна, де тiльки знайшлося краще мiсце, посiдали й, як тi павуки, порозставляли на нас сво┐ сiточки. Корчми, обман зробили те, що в короткому часi усi долини, усi береги рiк, усi бутини, лiси й полонини опинилися в руках отих хижацьких заволок. Наш народ вiдтиснуто назад, на високi грунi, на скелi, туди, де лише мох та камiнь. Нас не стало видно нiде в низу. Ми сходили в долину хiба до працi, до корчми i до церкви, а вiдбувши сво║, мов дичина, верталися назад у сво┐ нори. А тимчасом долинами ростуть палаци чужих панiв, множаться корчми та прибувають усе новi згра┐ чужинцiв. Щоб ми не могли прийти до себе й не зрозумiли свого положення, нашi пани не дали нам нашо┐ школи. Нашi дiти роками ходили до того великого будинку, що сто┐ть он у Кевелевi тiльки для того, щоб навчитися кiлька непотрiбних мадярських слiв. Ми ж лишалися темнi, невидющi, затурканi. Мова, яко┐ силою навчали, не приносила нам нiяко┐ користi, бо нiде в свiтi тi║ю мовою не говорять. Нею говорить лише жменька мадярiв, а бiльше нiхто. Навiть зайдiть до Ворохти й там уже нiхто не розумi║ ту мову. А задля не┐ ми мусимо зрiкатися нашого знання, нашо┐ освiти. Мiж начальством помiтний рух. Бабчинський нерву║ться. Йонаш хоч i не розумi║, що той говорить, але бачить по обличчях слухачiв, що то зовсiм не те, що говорили попереднi промовцi. - Зiгнати його, зiгнати! - шепче Йонаш Бабчинському, але не втриму║ться й сам вибiга║ на трибуну. - Пане Цокан. Ви не про те говорите. Сьогоднiшнiй день утворений не для того, щоб ви бунтували народ. - Сердито говорить по-мадярськи Йонаш. Цокай байдуже i спокiйно зверта║ться, до нього... - Вас i всiх iнших ми не перебивали ... А чи я про те, чи не про те говорю, це вже дозвольте менi знати. Громадо! - звернувся Цокан до людей. - Тут менi кажуть, що я не про те, що треба, говорю. Маю я замовчати, чи говорити далi? - Далi, далi! - заревли тисячi голосiв. - Далi Цокан! Геть лiсничого! Народ пiдбадьорений сво┐ми голосами вирiвню║ться. До них звернулися зо словом. О, вони скажуть те слово. Вони розумiють i чують його. Ось воно якраз тепер через Цокановi вуста на вiльний простiр з глибини грудей вирвалося й бушу║, мов буревiй. I Цокан розказав про вiковiчнi кривди, болi, страждання. Цокан розповiв про велику вiйну, на якiй впало безлiч наших людей за нiщо. Вiн сказав, що нас русинiв не лише стiльки, скiльки ║ в Угорщинi. Нас ║ багато. Нас мiльйони, десятки мiльйонiв. Вони живуть по рiзних державах, але всi вони однаково говорять i всi одно┐ матери дiти. Всi вони вiками дерлися за чужi справи, але настав великий суд над ┐х гнобителями. Ось прийшла вiйна, революцiя. Для нас зiйшло сонце свободи. Всi гнобленi народи беруться до працi на сво┐й нивi й що це саме треба робити i нам. - Тут нам казали, що тепер буде все наше. Правдиво хтось ┐м вiдповiв: все наше, лише зверхнiсть мадярська. Як може бути все наше, коли ми самi в неволi. Тепер вони так нам кажуть, бо Мадярщина розторощена. В Будапештi революцiя й вони самi ще не знають, чи вдержаться. Але коли ми допоможемо ┐м, коли вони знов окрiпнуть, тодi вони не захочуть з нами говорити. Вони знов одберуть те, що дали й усе буде по-старому. Нам треба шукати не чужо┐ зверхностi, а сво║┐. Треба робити так, щоб ми здобули ту свою зверхнiсть i закрiпили за собою. А де ║ та наша зверхнiсть? Тут Цокан швидко розвинув те, що тримав у руцi. Це був прапор з жовтою i блакитньою барвою. Вiн розгорнув його i вказуючи на пiдняте полотнище високим голосом проговорив: - Ось де наша зверхнiсть! Ця коругов, це наш знак ║дностi i згоди. Це ║ прапор будучо┐ нашо┐ велико┐ держави, яка повстане коло Ки║ва над Днiпром i до яко┐ ма║мо належати ми. Я пiдношу цей прапор перший раз i хай ма║ вiн над нами, поки сто┐ть земля! Ми повиннi йти за ним, горнутися пiд ним у тiснi лави борцiв i нас нiхто не переможе. Слава нашiй будучiй державi! Слава нашому великому народовi! Тиша. Здавилося все завмерло. I раптом якась сила прорива║ мертвечину i зрива║ться буревiй. Реве й бушу║ народня стихiя.Гордо сто┐ть з прапором Цокан. Тисячi рук пiднеслися до гори. Почали спiвати релiгiйнi пiснi, багато молилися... 2 Наш потяг кволо, нiби во║нний iнвалiд, штигiлькав пiд гору останнiй перегiн вiд Квасiв до Ясiня. Цiлий тиждень у дорозi. Рана моя зажила й нога залишилася при менi. Кiлька днiв не спав, мало ┐в, але радiсть, яка наповняла мене при виглядi рiдних мiсцевостей, так розбурхала, що втоми зовсiм не вiдчувалося. Вже в Кевелевi, де потяг зупинився на кiлька хвилин, до нас увiрвалася чутка, що в Ясiню якийсь бунт. Це нас усiх ясiнцiв, якi ┐хали разом зо мною, порядно зацiкавило. Дорогою ми багато розмовляли на полiтичнi теми й усi досить добре розбiрались у заплутаних подiях революцi┐. Одначе те, ще дiялося в Ясiню, до деяко┐ мiри нас дивувало. Свисток. Ще пару хвилин i дома. Засапана машина зупиня║ться й з не┐ на всi боки висипа║ться воячня. Крик, лайка. Зупиня║ якась мадярська варта. - Документи! - Геть до чортово┐ матерi! Як дам тобi документи, то перекинешся догори ногами. Натиснули, варта розiйшлася, а ми вперед. Кожний рветься додому. Але вже здалека почули гармiдер. Бiжимо далi. Народ. Безлiч народу. Добiга║мо й собi, влива║мося в його море. На трибунi Юра. Вiн трима║ жовто-синiй прапор i гука║ "слава". У мене само собою вiдкрилися широко вуста й я заревiв. Чути було, як ревiли мо┐ товаришi. Це захопило натовп i по хвилi кричало, зда║ться, само небо. Хотiлося рватися на трибуну до Юри й обняти його на очах усього народу. Але зчинився такий рейвах i метушня, що пробратися до нього не було нiяко┐ можливостi. Десь вирвався Павло й перебрав вiд Юри прапор. Юра робить народовi якiсь знаки. Видно хоче втихомирити. Але пiзно. - Геть з мадярами! Вiшальникiв сюди! На шибеницю ! Кари ┐м - Аж тепер зрозумiв в чiм рiч. За трибуною збилася докупи чередка людей, якi дуже вiдрiзняються вiд загалу. Мiж ними бачу Бабчинського, Йонаша, Розенкранца, Блютрайха, й багато iнших. Дещо ззаду кiлька пань. Он струнка, суха, в чорному йонашиха, а онде. Так. То Кiтi. Безперечно то вона. Вона не бачить мене й добре. Вона, видно, перелякана, трима║ пiд руку матiр i щось гука║. А навкола бушу║ стихiя. Гремить буревiй народнього гнiву, котять хвилi обурення й, мов непомiтнi трiсочки, залива║ кволих переляканих чужинок. Але Юра рiшуче взявся зупинити буревiй. Права його рука високо знялася над головою. Волосся патла║ вiтер. Вiн гука║ й заклика║ до послуху й порядку. Юрба, видно, почина║ поволi втихомирюватися. Юра пропону║ не розходитися ще, а вибрати людей, якi розпочали б працю над органiзацi║ю сiльсько┐ самоуправи та утворення дiйсно народньо┐ мiлiцi┐. А пiсля всi мусять спокiйно розiйтися додому. Згода, згода! Почалися вибори народнього комiтету. Це не тревало довго, бо Юра лише назвав кандидатiв i народ пiд таким настро║м не думав у чомусь не згоджуватися. Всi одноголосно признали Цокана за свого проводиря, який дба║ про гуцульськi справи. Розiйшлися з спiвом церковних пiсень. Бабчинський i його компанiя розiйшлися також, ┐х пропустили свобiдно. Куди вони пiшли, це нiкого не цiкавило, хiба що Юру. Але вiн не мав часу. Вiн уже збiрав вибраних членiв комiтету i закликав ┐х до сiльсько┐ хати на нараду. Тут тiльки я змiг пiдiйти до братiв i привiтатися з ними. Ми цiлувалися, як на Великдень. У наших душах бушувала велика радiсть. Хотiлося обняти цiлий свiт. Додому не пiшов. Куди там у таку пору додому. Зайшов до ресторану Романчука, перекусив i до сiльсько┐ хати. Там повно народу. Наради, наради й наради. Юра мiж ними, як президент Сполучених Держав. Менi заявлено, що я командант усi║┐ полiцi┐ i що - раз-два, маю приняти це до вiдома. Утворено комiтет народньо┐ оборони, до котрого увiйшли: Юра Цокан - предсiдник, Павло Цокан. Гнат Тулайдан, Нiмчук, старший газда Клочур║к Василь й порiшили покликати також студента Пластуна, бо хоча вiн не з народом, та все таки може в ньому заговорить народна кров. Той ма║ бути за писаря. Я ж до комiтету не увiйшов. У мо┐м розпорядженнi збройнi сили новоутворено┐ влади. Всi уряди - нотарство, пошта, залiзниця лишаються в такому-ж станi, як були, а щоб не переривати нормального ходу урядування в сiльськiй хатi, комiтет порiшив обрати собi постiйне мiсце осiдку в бувшому вiйськовому кiнi, коло жидiвсько┐ синагоги. Вирiшили також, що робити з рештками вiйськового майна, яке залишилося на двiрцях Зiмiр i Ясiня. Все це мусить бути захоронено в цiлостi для потреб народнього вiйська. Решту мадярсько┐ залоги, що лишилася ще в касарнi, негайно обеззбро┐ти i вислати до Мадярщину... Ухвалено також негайно вислати делегатiв до укра┐нського уряду та просити в нього допомоги. Делегатами обрано Юру i, заочно, не питаючи його згоди, студента Пластуна. А Йонаша, Бабчинського i кiлькох жидiв, якi сво┐ми вчинками задокументувалися незмирними ворогами народу, поки-що залишити. Для цього буде утворено суд i все розбереться по закону. Для охорони народнього комiтету, зараз же ма║ бути зорганiзовано вiддiл мiлiцi┐, а одночасно необхiдно вести пiдготовку мобiлiзацi┐ народнього вiйська. Так згучали першi постанови Комiтету Народньо┐ Оборони. Пiдчас обрад, до сiльсько┐ хати зайшов старий гуцул з Стебного. Кволий, немiчний, почув, що зроблено якийсь комiтет i прийшов поскаржитися на попа. Був це перший живий чоловiк, який звернувся до сво║┐ влади. А що там сталося? Так i так: 3 вiйни вернувся небiж. Щось му сi стало. Куля застрягла у плуцах ци що - вмiра║. Коби хоч вiсповiдавсi. А превелебний не хочуть. Кажуть, не мають часу. Кажуть, що тепер най тотi сповiдають. Он як! Павло, як сидiв, так i зiрвався. Величезний його кулачисько тарахнув об стiл. - До чортового сина! Коли вiшали, то вiн мав час. А тепер не ма║. Хлопцi! Стiй, Павле! - зупинив його Юра. - Не гарячися. Тут треба пiдходити до всього розважно. В запалi можна наробити всяких непри║мностей. - Розважно, чортового сина! На гиляку пса старого й кiнець. Що тут панькатися. - Прошу тебе, Павле. Ми не якась банда, а зорганiзована народна влада. Попа треба примусити, щоб вiн пiшов виконати сво┐ обовязки, а пiсля утворити над ним суд. Суд ма║ займатися такими речами, а не ми. - Поки до суду дiйде, то той чортяка втiче. А пiсля наробить вiн тобi шелесту. - Не втiче. Подба║мо про те, щоб не втiк. Нашвидко пiслали людей за Бабчинським. Повiв ┐х Тулайдан. Кiлька цiкавих пiшли за ним, щось дернуло й мене за всiми. Темнiло. Ворохобний день швидко тiкав. Нас пятеро, люда, а по дорозi при║дналося ще зо дво║, швидкими кроками подалися через мiст "Тридцятка" i звернули направо. Проходили вузенькими суточками, коло Розенкранцового обiйст