я. Звiдсiль веде стежка до кладки через Тису. Вояки вишикувалися, попереду Тулайдан, а за ним решта. З самого заду шкандибаю до смертi перетомлений я. Проходячи повз частокiл Розенкранца, побачили, як швидко зачинялися i як заригльованi ворота, що ведуть на подвiря. Ми зовсiм не мали намiру заходити туди, але Тулайдана це видно обурило. - Ей, ти там, сучий пасинку, Бог би тя побив! Чого замика║шся? Ану, коли так... Хлопцi! До попа ще встигнемо. Ану вiдвiда║мо цього. Цiкаво, як нас вiтати буде. - "От i на нашiй вулицi празник", - мигнула думка. Чомусь воскресла в тямцi полонинська нiч, Григорiвка, мiсяць. Хлопцям подобалися Тулайдановi намiри. В одну мить два з них сидiли на воротях i вступ на подвiря отвертий. Забрязкали крiси. - Заходьте, заходьте! Просимо вiдвiдати нашу господу. Пан Розенкранц Йойна, могутнiй володар усi║┐ Гуцулi┐, дома. Вiн сидить у сво┐й свiтлицi й нетерпляче чека║ на вашу гостину, - говорив Тулайдан i, знаючи добре всi входи, попростував до поко┐в Розенкранца. За ним ринула решта. О, яка шкода! Пан Йойна Розенкранц ви┐хали ... А куди ви┐хали? До Квасiв. Дуже, дуже шкода. Але дома, молодший брат. Ну, слава Боговi. Нас i молодший почасту║. Увiйшли i навiть кресанiв не скинули. Не до кресанiв тепер. Це не те, що було. Колись зустрiвши на вулицi Йойну, самi кресанi летiли з хлопських голiв. - Ну, так значить, нас хочуть у цьому привiтливому домi почастувати якоюсь стравою. Це гаразд. Хлопцi! Рихтуйте сво┐ черева. Тут вас, чортiв, понапихають, як бочки. От i бачите. Пивце i мясо. Так, так. Мяса ми вже, мабуть, давно не смакували. Дяку║мо, панi Розенкранцова. А чого ж то ваш брат такi гнiвливi? Анi не обернуться, не заговорять. Не подобаються гостi? Ха-ха-ха! От дивак! Такi хлопи i не подобаються! Бачите, гей би конi регочуть. Розенкранц понуро сидить у кутi на заялозеному шкуряному крiслi й сам до себе бурмоче. Видно лише, як пейси та борода ворушаться. - Ей ти, хабарнику! - зрива║ться раптом Тулайдан. - Чого там Боговi докуча║ш? Ходи сюди! Той мовчить. Хлопцi регочуть. - Не чу║. Оглух холера, - каже з спiвчуттям Тулайдан. - А не бiйся, як людей оббiрав, останню худобину з хлiва тягнув, як селян паленкою обпоював i виманював у них фальшивi пiдписи, тодi пес не був глухий. Нi, нi. Вiн завжди був глухий. Вiн не чув, як плакали на снiгу викиненi ним з хати дiти. Вiн не чув плачу матерей. Вiн завжди був глухий. Встав Тулайдан, випростувався, взяв у руки крiс, як палицю й мiрився на чорну постать в кутi. Перед нього бухнули на вколiшки двi жiнки. - Кинь, Тулайдан, - проговорив котрийсь з нас. - Ходiмо вiдсiль. Але Тулайдан махнув кулаком направо, одлетiла одна жiнка. Махнув налiво, одлетiла друга. Гвалт, вереск. Хлопцi один за другим виходили надвiр. Розенкранц раптом зрива║ться i бiжить до дверей. Тррру, карий! - хвата║ його за полу Тулайдан. - Не спiши, ще встигнеш. Розенкранц почав рiзко i пронизливо верещати. Тулайданiв кулак пiднявся догори й кiлька разiв упав на щось тверде. Раз, раз, раз! Хлопцi швидко вибiгають надвiр, десь скавiчать жiнки. -Я вибiг також. Був так утомлений, що не зовсiм вiддавав собi справу, що ко┐ться. В ту мить чути глухий пострiл i по хвилинi в цiлому будинку згасло свiтло. З темноти виринула Тулайданова постать. - Що? Що? - кинулися всi до нього. - Нiчого. Ходiм. Зда║ться пiдстрiлив - трохи нервово проговорив вiн i швидко побiг вперед. Витворився особливий настрiй. Нiчого говорити. Мiсток пiд ногами вгина║ться i рипить. Пiд ним реве й пiнить повна Тиса, а небо залите чорнилом. Ось i будинок Бабчинського. Високий, розлогий, у вiкнах нiодного свiтла. Йдем до нього з острахом. Чу║мо, що не варто б iти, щось не пуска║, але кожний соромиться свого чуття й уперто йде вперед. Довгий знайомий частокiл. I тут, дума║ш, частокiл. На стовбику настромлено якусь непотрiбну бляшанку. Бемц! Котрийсь вдарив по нiй прикладом i наробив галасу. - Який там чорт!.. - сердиться Тулайдан. На подвiрю зустрiв нас лютий псюра. Скрiзь темно, лише, зда║ться, в кухнi свiтиться. Трах-трах-трах! Вiдчиняй! Там попадя, син Бабчинського i служниця. Несподiванка. Робляться великi очi. - Слава Iсусу Христу! Шука║мо пана превелебного. Дуже потрiбно. - Пан превелебний у поко┐ й не мають тепер часу. - Таак? Але ми все таки хотiли б ┐х бачити. - Кажемо вам, що не мають часу. - Ми дуже перепрошу║мо паню добродiйку, але в такiм разi змушенi самi викликати пана превелебного. Мусимо потурбувати. В ту мить, велика, тяжка постать Бабчинського зявля║ться у дверях кухнi. - Що ви, легiнi, тут хочете? - спокiйний запит. Легiнi познiмали кресанi. Та, пане превелебний... властиво ж... Тут у Стебнику, як зачули, умiра║ мадярський вояк. Захищаючи вашу батькiвщину, вiн зда║ться дiстав кулю в легенi й тепер умiра║. Кажуть, що ви, превелебний, вiдмовля║теся його висповiдати. - Але-ж нi!.. Але-ж нi!.. Але-ж прошу вас... Хто вам таке сказав? Я зараз, ось тiльки при┐де пiдвода. Вони не можуть менi дати пiдводи. Не можу також i йти. А яке вам до цього, мо┐ милi, дiло? Хто вас сюди послав? Це ж, зда║ться, скорiше моя, нiж ваша справа. - Еее, пане превелебний! Що там таке питати. Та й пiдводу тут нiколи чекати, - пiднявши голос, каже Тулайдан i насадив кресаня. - Ми спiшимо. Там вмiра║ вояк. Пiдсядьте лiпше, превелебний! - i пода║ Бабчинському стiльця. Зирк, зирк! Що сталося? Навiженнi? Бiлi║, червонi║, знов бiлi║. Син виступив було вперед. Ми всi сто┐мо й чека║мо. Чого той хоче. Не хвилюйтеся! Прошу не хвилюватися. - Звернувся до нас: - Хлопцi! посадiть пана превелебного й допоможiть йому роззутися. А ви, паничу, i ви, панi добродiйко, не хвилюйтеся. Пановi превелебному нiчого не станеться Вони лиш пiдуть i висповiдають вмираючого. Два дужi козарлюги не чекали на дозвiл. Вони посадили Бабчинського, роззули. Забiлiли нiжки, затремтiли дучки. - Ну, от вам тепер i пiдводи не треба. Буде зовсiм легенько. Пiдемо. Бабчинський стояв. - Ах, лиши Тулайдан! - сказав котрийсь. - Ходiм! - рiзко викрикнув Тулайдан i очi його налилися червоним. - Раз, два! Марш! - скомандував по-мадярськи. Нi, нi. Це вже не жарти. Це зовсiм не жарти. Бабчинський пiдводиться та й iде. Йде до дверей, надвiр. Ось i вулиця. - Бiгом! - скомандував Тулайдан i ми всi пострiбали берегом Тиси в нiчну пiтьму. 3 А з другого боку за Тисою коло пошти чути рейвах, крики, мигають вогники. Ми ж бiжимо, квапимося до вмiраючого. Ми не зверта║мо на нiщо уваги. Думка працю║ сильно, але нiби одурманена чадом. Все одно було пiзно. Ранений вояк помер без сповiдi. Пуска║мо самого Бабчинського й верта║мося до села. По дорозi натрапили на хату одного з учасникiв славетнього нашого гурту. - Зайдемо, хлопцi? Вiдпочинемо. - Зайдемо! - i зайшли. Посiдали на лавi колом. Десь взялися моторнi дiвчата, горщик кислого молока. Дуже гарненька донька господаря Василинка. - Ех, i донька! Певно неньова й мамчина! - шкирить Тулайдан зуби. - Саме вiдгадав. Гейби пальцем в небо попав, - залива║ться Василинка. Тулайдан тягне молоко. - Пийте, козаки. Чули це слово? Зареготали. Але в ту мить зненацька брязнули всi тахлi вiкон i посипалися на долiвку. На ┐х мiсце втикнулося до середини з тузин крiсових цiвок. Одночасно вiдчинилися дверi i на порозi стали три цибатi мадяри. - Руки вгору! Iменем закону ви арештованi! Тра-та-та! - Цiвки крiсiв настовбурчилися просто на нас. Чотирнадцять рук пiднялося вгору. До хати увiйшло ще кiлькох i гарненько пiдiбрали нашу зброю. Я нiчого не мав, то i не було чого пiдбирати. - к тут Цокан? - запитали одразу нашi добродi┐. Прийшлося вiдгукнутися. Виступили два i зправа i лiва я вiдчув дбайливу охорону. По короткому часi ми опинилися в темнющому, як могила, льоху пiд сiльською хатою. Темнота, що спочатку не могли навiть знати, хто з нас тут ║. Почали перегукуватися. Василю? Чого? - к ти тут? - Та чу║ш же! - Дмитре? - Та ║, ║, не бiйся. А де Тулайдан? - У, - сквернословить той. - Нас, видно, думають просто живцем до чорта пiслати. Тиша. Над нами рейвах. Тупотять i шурають ногами, нiби танцюють. Тулайдан зiдха║. - Свинське, пробачте, положення, - чути його голос. - Не важне, - вiдповiда║ темнота. - Та не смердiть так, чорти, - бубонить з другого боку. - Мовчи, мовчи там. Пив кисле молоко? Пив. Ну, так i нюхай. А твоя сестра, Юро, дiйсно нiчого собi. Давай, пошвагру║м. - Ти-но, ади, буцигарню одсидь. А то поки вилiзеш, посивi║ш. Мадяре жартiв не люблять. Три ночi не спав, але й четверто┐ не до спання. Обдумував усе, що сталося, розпитував, з чого почалося. До чорта дивно, ┐хав додому, а попав чорт зна куди. Але нiчого не вдi║ш. Сиди й чекай. Що то зробили з рештою комiтетчикiв? Де Юра, Павло? Метушня на горi не втиха║. Час тягнеться без мiри, нудно й довго. Раптом чути на горi крик. Впав пострiл, затупотiли ноги. Ми зiрвалися й завмерли. Але по часi гармiдер втиха║ i знов як було. Що там дi║ться? Що там, чорт би ┐х забрав, дi║ться? Ранок досягнув нашо┐ яскинi значно пiзнiше, як йому це належало зробити. Скромне, загратоване на двi крихiтнi бруднi тахлi вiконечко, закрилося ззовнi непрозорою повiкою неохоче пiддавалося напоровi соняшного промiння. До всього й день, видно, неважний. Сiрий i, мабуть, нудний. Осiнь там кладе чiтко сво┐ ознаки на перси стигло┐ землi, а вiтер, що порою й до нас застука║, щиро остуджував розжаренi коханням лiта гiрськi чола. 4 Сто чортiв. Просто неймовiрне щось. Частокiл, ворота, чорний халат. Не вiриться. I чого ми тут сидимо? Якого бiса ми тут сидимо? Ага, знов якiсь шматки вчорашнього. Стрiба║мо берiжком, а перед нами черевате людоподiбне ║ство. Далi тi скаженi цiвки у вiкнi. Хто заплатить газдi за вибитi тахлi? Вже давно ранок. Шлунки нашi громами обзиваються, а ┐сти нiчого. Хлопцi довго гуторили, пiсля затихли, сидять, сопуть, а вирази якiсь макогонячi. Нарештi, десь коло обiду, почали викликати. Першим мене. Це знов таки вказувало, що до мо║┐ особи вони привязували найбiльше неоправдано┐ уваги. Стiл. За столом люди й усе вiйськовi. Папiр, пера, чорнило, пишуча машинка фiрми "Адлер". Це досить стара фiрма. У нашому полку були аж двi такi машинцi. Коло машини сидить досить знайоме менi дiвча, ясiнсько┐ прачки. Водо дивиться на мене перелякано. Всi решта виглядають також досить дурнувато. Пики переборщено поважнi. Один, з перетятою верхньою губою, якого я нiколи до того, анi пiсля того, в Ясiню не бачив. Навiть монокля для невiдомих цiлей у лiве око вставив. Але вигляд його вiд того анi на йоту не став поважнiщим. Дуля якась. Довiдавшись мо║ iмя, прiзвище, роки й решту подробиць мо║┐ бiографi┐, запитали, як я попав у ту банду. Так i так. пхав. Давно не був дома. Мiтiнг. Хто й що говорив не знаю, але в революцiйному захопленнi i т. д. i т. д. словом, як бачите. - Хм, хм... Так, так. - До нiяко┐ вини не почуваюся. Хто вбив жида, не бачив. - Не бачив? - Не бачив. - А нам зда║ться бачив. Шкода, шкода. Прийдеться вам ще трохи посидiти. Може побачите. - Ну, що-ж. Сидiти, то сидiти. Хiба мало вже находився. Варто й вiдпочинути. Смiшок. Це так розтята губа хiхiка║. Чорт з тобою. До побачення. За мною Тулайдан. Цього продержали довше, а коли вернувся, вигляд мав неважний. Пiдсiв до нього i почав пiдбадьорувати. Вiн сказав, що можливо ще цi║┐ ночi нас вивезуть до Сиготу. Це вже дещо гiрше. Перебравши всiх, нам внесли якусь юшку й по кусневi кулешi. Зiли до дрiбочки й сидимо далi. Де-ж у бiса нашi? Де Юра? Чому-ж вони не дадуть нiчого про себе знати? Але хiба ми можемо подати щось про себе? От сидимо й усе. Надходить вечiр, а за ним нiч. Сидимо. Чека║мо, що кожно┐ хвилини зайдуть i скажуть: збiрайтесь! I що тодi? Тиждень добивався додому, а тепер знов поволочуть тебе, хто зна де. Гемно, як у чоботi. Сморiд також прибрав особливо┐ мiцi, бо нас i не думали кудись виводити "до вiтру". Внесли вiдро й усе. Вже нiхто з нас не говорить. Всi мовчать, мовчу з солiдарностi й я. Над нами, як i минуло┐ ночi, безупинна метушня. Час тягнеться, як смола. Аж чу║мо, хтось до нас добера║ться. За дверима кроки, гутiрка, брязкiт ключiв. Ми переконанi, що йдуть по нас. Прощай Ясiня й революцiя' Дверi вiдчиняються i смутний, виразом вiдчаяного песимiста, лiхтар дещо освiтив нашу яскиню. Сидимо всi на землянiй вогкiй долiвцi i зовсiм не дума║мо вставати. Вдень я дещо закорхнув, а тепер збiрався знов i на тобi. - Дмитро Цокан! - чую голос лiхтаря, чи тi║┐ пики, що сторчала за ним. Розчарування. По короткiй мовчанцi вiдповiдаю. - Збiрайтесь i виходьте. - Куди? Що? - Виходьте й кiнець. Не будемо-ж вас виносити, - жарту║ пика. Оглянувся на товаришiв. Шкода стало. Виведуть сучi коти i не вернешся. - Ну, кажу, братва. Будьте здоровi. Видно мене там таки полюбили. Пiду на зобачення ... Ет! ... - А ти не йди, - каже Тулайдан. - Не йди, - кидаються до мене решта. - Коли йти, то всiм. Одного не дамо. Куди там серед ночi. Не дамо!.. Я встав. Що його робити? Пика й лiхтар настирливо сторчать у дверях. За ними ще кiлька пик визирають, а з ними видно й крiси. Подумавши, кажу: не пiду я, добродiю, сам. Чого ви хочете?... - Но, но! Не морозь дурницi. Пiдемо, пiдемо, хлопе, i баста. - I по цих словах до ями ввалилося з пятеро барчистих люда, зтероризували наших бравнiнгами, пiдхопили мене й метеликом випурхнули "на свiт Божий". Там темнота, хоч стрiляй у морду. Коло мене двох озбро║них до зубiв. Вийшли заднiми дверима i, пройшовшi короткими суточками, опинилися на дорозi. Тут чека║ запряжений фаетон. Конi направленi в сторону Лазещини. Коло того ще дво║ озбро║них. У мене по спинi пробiг холодок. Поважно й урочисто пiдводять мене до фа║тону. Всiдаю. Коло мене вмощуються два озбро║нi, запона спуска║ться i конi прудко рушають. Серце чiтко й нагальне тукотить. У головi бавляться в перегони думи. Колеса возу стукотять i стрiбають по камiнцях. Вiйна. Знайомi обличчя, батько, мати... Кiтi? Де ти ║, моя Кiтi?.. 5 Передминулого дня, пiсля страшного вiча на площi лiсово┐ управи, перелякана та зтурбована Кiтi припала до матерi, мiцно тиснула ┐┐ суху, теплу руку. - Ходiмо! Ходiм звiдсiль, мамочко! Ходiм скорiше!.. Вона тремтить, серденько стрiба║ в грудях, в очах пекучi жарини. Дивиться на трибуну й бо┐ться. Що за дивний i чужий ма║ там прапор. I зненацька... Боже, Боже!.. Кiтi не хоче цього бачити, Кiтi клене свою долю, яка допустила нещастя пережити цей мент. На трибунi обiймаются брати Цокани й мiж ними також вiн. Невже-ж i вiн?.. Зрадник?.. На короткий мент занiмiла. У грудях давило й пiд горло тиснулися болючi сучки. На обличчi збiгають рожевi плями, а в залитих слiзьми очах зявляються i зникають гострi прудкi огники. - Ходiм, мамусю, ходiм! Тiкаймо звiдсiль! Мама не зна║, що ║ з Кiтi. Кiтi тiка║, бо┐ться? Кiтi тремтить за долю батька й матерi? Але-ж тi лобуратi, похмурi дядьки нiчого не зроблять. Вони не осмiляться напасти. Вони надто несмiлi. Але все таки дiйсно краще, як мога скорiше виборхатися з цi║┐ жахливо┐ юрби. - Де батько? Кiтi не слiдкувала за батьком. Вiн десь тут. Вiн дасть собi раду. Вiн мужчина. Там тi на трибунi просять не чiпати нiкого. Хай iдуть собi, хай розходяться. Батько може ще знайти багато можливостей доказати тим мужикам, хто вiн ║. Може, коли захоче. Так думала щупла Кiтi. Одночасно ┐┐ щось тут тримало. Не хотiлося вiдходити з цього мiсця, хоча вуста мимоволi все "ходiмо, ходiмо!" Про┐жджа║ жидiвський вiзник. Конi подiбнi на, старi вичовганi ключки. Вони припнятi до брички ремiняками й вида║ться бричка от-от попре ┐х назад. Кiтi i мати сiдають, вiзник очайдушно заголосив, конi напнулися i потягнули бричку за собою. Прибувши додому Кiтi не могла найти собi мiсця. Вiдчай, що ввесь час збiльшувався й дивний неусвiдомлений страх наповнював ┐┐ ║ство. Знов, як i того страшного вечора, коли вона перший раз побачила революцiю на стацi┐ Зiмiрi, перед очима виступило огненно-кошмарне слово - "укра┐нцi" Що вони вiд нас хочуть? Чого ┐м тут треба? Це правда, що тi потвори з якогось небуття виходять i наводнюють собою всi кра┐. Це правда, що пiвмiльйонна ┐х армiя суне на захiд. Так. Це безперечно правда. Вони вже тут. Вона чу║ ┐х. Тихi, спокiйнi русини. Так, так. Це укра┐нцi ┐х зiпсули. Але це-ж неможливо, чу║те? неможливо! Тисячi лiт тихi, спокiйнi русини й як же так. Де взялися тi ворохобнi укра┐нцi? Це слово мучило, било ┐┐, стьогало ┐┐ по обличчi. I не-вже з ними "вiн"? Уявивши постать Дмитра, його очi, його закоханi, мякi, теплi очi, не могла повiрити, що й вiн належить до тих укра┐нцiв. Це не можливо. Це сто разiв неможливо! Це хтось покпився над нею. Дмитро ║ мадяр, це ж так ясно. Вiн ║ вояк мадярсько┐ армi┐, вiн носить нагороди тi║┐ армi┐┐ вiн так хоробро захищав свою батькiвщину. Нi, нi! ... Такi люди не можуть i не смiють бути укра┐нцями. Укра┐нцi - розбишаки, а в кращому разi, страшна орда, що зтягнулася з безкра┐х степiв пустельно┐ Азi┐ яко┐сь Гобi i тепер пре на Мадярщину, щоб ┐┐ знищити. Гуцули також не укра┐нцi. Гуцули тихi, добрi, працьовитi й покiрнi люди. Вони хочуть бути завжди при Мадярщинi. Правда, що вони не вмiють по-мадярськи, але ж вони навчаться. Вони хочуть навчитися. Вони розумiють, як при║мно; розмовляти такою благородньою мовою, як мадярська... Прийшов вечiр, а батька нема. Темнюща нiч облягала одинокий, закинутий серед хащавин i гiр острiвок Мадярщини. Навколо простягнулося жахливо царство укра┐нцiв i Кiтi ввижа║ться, як вони величезними масами не зустрiчаючи опору, переливаються через гребiнь Чорногори. Вони скрiзь. пх повно. Гори, лiси, в кожнiй гуцульськiй хатi - скрiзь укра┐нцi. Може вони зараз i до них увiйдуть. Що, як увiйдуть i заговорять сво║ю собачою мовою, брр! Швидко спуска║ тяжкi непрозорi вiконнi занавiси. - Мамо, зачини в кухнi -вiкно. - Нащо, Кiтi? - Прошу тебе. Нащо й нащо! Ввесь час нащо. - Боже, яка ти нервова. Я вже зачиняю. - Зачини добре й ходи до мене. Сядь. Скажи менi, мамусю! Цокани також укра┐нцi? - О, Боже! Звiдки? Цокани звичайнi собi гуцули. - Ах, звичайнi гуцули. У тебе все звичайнi гуцули. Вони зовсiм нiякi звичайнi гуцули. Зна║ш ти, мамусю, того Цокана, що колись був у нас i пив каву? Тодi, за вiйни Хiба то звичайний гуцул? Вiн справжнiй мадяр. Хiба ти не чула, як вiн говорить i не бачила, якi в нього на грудях нагороди? А вона, звичайнi гуцули! Ех, Боже! Кiтi це обурило. Вона вперто дума║ й намага║ться довести нетямущiй матерi, як та глибоко помиля║ться. - Хiба звичайнi гуцули могли б так розмовляти, як Дмитро Цокан? Вона ж добре зна║, що звичайний гуцул ледве потрапить на сво┐й дикiй мовi звязати дво║ путнiх слiв. Вони не потраплять висловити свого захоплення й жалю й подiбнi до кращих пород малп. Он лист Дмитра... Нi, нi! I чого ти, мамусю, так завжди на мене дивишся? От не люблю, коли хтось на мене так дивиться. Я ненавиджу Дмитра Цокана. Чу║ш? Ненавиджу! Вiн уже потрiбу║ книжки, пише дикi листи, вiн оповiда║ про мистецтво. Ненавиджу! Задоволена? От i все. Але як ти глибоко помиля║шся, коли дума║ш, що Цокани звичайнi гуцули. Боже, як часом старшi люде можуть помилятися. Мати виразно призна║ свою помилку, але Кiтi мучиться далi. Всi занавiси опущенi. Всi вiконницi щiльно зачиненi. Вже горить у бiчнiй, навiшенiй килимами кiмнатi, маленька лойова свiчечка, щоб бодай свiтло не прорвалося назовнi. За стiнами шумить i, гуде вiтер, чути вiчно знайомий вiддих лiсу й гуготiння Студеного потоку. Кiтi ляга║ на мякiй, укритiй килимом, канапi горiлиць. Чи хоче вона ┐сти? Нi. Вона зовсiм не хоче ┐сти. Вона ось полежить трохи з позакладаними за потилицю руками. Не заважайте ┐й. Стеля майже темна. Очi пнуться, але не встанi пiймити одного образу. Все лiзе щось iнше, не те, зовсiм не те. - Д.М.И. - Дми. Т.Р.О! Он тi лiтери горять. От якi вони вогнянi, то наближуються, то вiддаляються. Плющить очi. Нi, нi! Не нахиляйся так. Не дихай. Чого ти так диха║ш? Чу║, як бракнуть ┐┐ юнi груди, як солодко болить коло серця. Мимоволi пружньо й сильно до болю напина║ться, плющите очi, та швидко дихаючи, стуля║ вуста. "Це ти? У мене шумить у головi. Який гарячий, рожевий туман". У грудях пала║ вогонь, пече, топиться, як кусень воску серце, а цiле тiло млi║ у дрiбному трепотiннi хвиль рожевого гарячого туману. Зненацька зрива║ться та рвучко оберта║ться на другий бiк. Коротенька спiдничка щiльно обгорта║ться й звязуе вище колiн ┐┐ ноги. Обличчя закопу║ться в мяку плетяну полушку i, стримуючи ридання, вона мiцно та пристрасно цiлу║, тiсно обнiма║ подушку, горне до мокрих щiчок, смi║ться i плаче. Сльози котяться й сиплються дрiбними перлинами ... У сусiднiй кiмнатi чути рейвах. Низький мужеський говiр i стукiт пiдкованого взуття по помостi. Кiтi миттю зрива║ться, швидко витера║ хусточкою обличчя, оправля║ зiмяту спiдничку. "Хто там? укра┐нцi?" - мигнула думка. Ага. Це батько. Це його голос. З розбурханим серцем вибiга║ до передньо┐ кiмнати й бачить батька, худого, блiдого, виснаженого, оброслого великою чорною щiтиною. Вiн сидить на небарвленому ослiнчику i з зусиллям роззува║ великi вояцькi черевики. Двi грубi замащенi гетрi лежать на помостi, а коло стола сидять два, подiбнi на них, вояки. У них крiси й при поясi бомби. Сидять понуро та слухають, що говорить батько. I чу║ Кiтi, що до села прибула потуга. Якась частина гонведiв, яка не встигла ще демобiлiзуватися, спiшно прибула з Рахова. Про це подбав Розенкранц, який одразу зрозумiв положення й подався до Рахова за допомогою. Брата вбито. Дивно, як це так скоро сталося. Це безперечно Цоканова робота. Чому було одразу не заарештувати того Юру Цокана. А тепер лови вiтра в полi. Вiн ще укра┐нцiв сюди наведе. Гуцули самi не потраплять виступити зi збро║ю. Вони лише можуть зiбратися бандою та вбити якого жида. Зовсiм не сподiвався, що Дмитро Цокан одразу покаже себе таким розбишакою. Що то значить. Вовк залишиться вовком, скiльки його не привчай. I бiдного отця так потурбували. - Але й попалися. Всiх, як баранiв накрили. Хай тепер попробують бунтуватися. Ще й Юру приберемо. Павла вже припнули. Сидить у касарнях - Закiнчу║ Йонаш. Кiтi сто┐ть, дивиться на них витрiщеними очима й нiчого не розумi║. Батько й вояки пють каву та ┐дять. Вони, видно, дуже голоднi. Вона хоче ┐х щось запитати, але не може. Батько готу║ться до спання, турбу║ться, де будуть спати вояки, вийма║ з задньо┐ кишенi штанiв револьвера, репету║ ним, дмуха║ до середини i при тому говорить про польовий суд. - ┐х так не оговка║ш. Тут треба енергiйно┐ руки. Там у Будапештi i не уявляють собi тутешнього положення. Бере свiчку й готу║ться вiдiйти до спальнi. На Кiтi не зверта║ нiяко┐ уваги. - Тату, - каже вона й направля║ на батька прудкий зiр. Йонаш оберта║ться з свiчкою в руках. - Ну, чого,ще? - Навiть не скажеш "добранiч"? - Добранiч, Кiтi. - Тату. Вiн оберта║ться ще раз. - Став i дивиться допитливо Вона дивиться на нього також. - Вже скоро друга година, Кiтi. Я втомлений до смертi, а ти мене тiльки морочиш. - Я ще тебе нiчим не морочила. Хотiла б морочити, але ти такий сердитий. Iди, йди собi. Добранiч! Подивився на не┐, змiряв поглядом вiд голови до нiг i мовчки вiдiйшов Вона вiдiйшла також. Мати у нiчному жупанi чекала на не┐ в ┐┐ кiмнатцi. - Тато страх сердитий. Йди до нього. Хочу бути сама. Там тi вояки Хай там сплять. Добранiч, мамо! Стара похитала головою, кинула кiлька турботливих несмiливих слiв i вiдiйшла. Тi║┐ ночi, яка тягнулася так безконечно, Кiтi не заплющила очей. На дворi шумiв вiтер, гримали вiконницi. У кiмнатi душно, тiсно. Кiтi розбива║ перину, б║ться рибою i тремтить. Страшно й боляче. У вухах суворi слова батька. Навколо твориться щось, що бачиш i не розумi║ш. Одначе вона рiшуче мусить говорити з батьком. Зараз завтра рано. Але при сходi сонця знесилена заснула. Спала довго й мiцно. Коли прокинулася, нi батька, нi воякiв вже не було. Пригадала все вчорашн║, мову батька, польовий суд. Не кажучи нiкому нi слова, Кiтi нашвидко п║ каву й бiжить у село. А це десять кiлометрiв. 6 У лiсовiй управi, де товклося безлiч рiзного люду, Кiтi не знайшла батька. Казали, що вiн у Бабчинського. Побiгла до Бабчинського. Там плач i скрегiт зубiв. Старий лежить з обмотаною ши║ю. Дуже, дуже тiшиться, що свiтла панночка навiдала його. Жiнка Бабчинського через плач оповiда║: - Прийшли. Всi червонi, як чорти. Присiкалися задармо. О, Боже! Ти мусиш покарати ┐х лютою карою. Подумати лишень. Як сто┐ть свiт, як свiтить сонце, такого ще не було на землi. - I був з ними Дмитро Цокан? Як вiн себе поводив? - Той, зда║ться нiчого. Я його якось i не зауважила. Зрештою всi, всi вони бандити. Гуцул буде завше гуцулом. Його треба, як пса, на привязi тримати. Кiтi морщиться. Кiтi була блiда, але тепер щiчки ┐┐ знов горять. Але нiчого. Вона хоробро себе трима║. Вона схвильована, але хто тепер не схвильований? Вона навiть розпиту║ про рiзнi дрiбницi, але крiм плачу i проклонiв нiчого не довiдалася. А пана лiсничого тут не було. Вiя певно в сiльськiй хатi. Там тепер важнi наради. Туди також i син Бабчинського подався. Дiвчина бiжить до сiльсько┐ хати. Там повно воякiв. У великiй пiвтемнiй з одним вiкном передпокiйнiй кiмнатi пай нотар, пiднотар, пара пейсатих громадян i кiлька обнизаних збро║ю воякiв. Нотар зiгнувся, мов лоза. - Цiлую руцi, милостивiй панунцi! Чим ма║мо щастя вам служити? - Де мiй батько? Нотар зрива║ться, пiдводить ┐┐ до дверей i вiдчиня║. Кiтi входить до велико┐, набито┐ людом, кiмнати. Довгий i широкий стiл. Навколо сiрi вiйськовi мундури. Засiдання. Он сидить зiгнутий студент Пластун i уважно пише. Кiтi хоче говорити з батьком. Той не ма║ на це часу. Кiтi домага║ться. Вона мусить з ним говорити. Ма║ дуже важливу справу. - Ну, так вiн до ┐┐ послуг. Але раз, два. Прошу. - Нi, вона може з ним тiльки на самотi говорити. - Дитино. Не може вiн у такий гарячий час вiдриватися вiд працi. Це вже його нерву║. Але Кiтi сто┐ть вперто на свойому. Це просто щось незрозумiле. - Прошу, вельмишановних панiв, вибачити й кiлька хвилин продовжувати засiдання без мене. Головування переда║ться заступниковi. - Сюди, - показу║ невеличкi бiчнi дверi. Увiйшли. У кiмнатцi столик, канапа й два стiльцi. - Прошу занято мiсце, - енергiйно вказу║ на стiлець. - Але швидко. Не маю часу. - Сiдай i ти, тату, i не роби комедiй. Я до тебе по важливiй справi. Де сидять увязненi люде? - сказала енергiйно i зненацька. - Ця справа тебе не торка║ться. I якщо ти тiльки задля цього прийшла, то краще було не турбуватися. - Тату! - зрива║ться Кiтi. - Я не дозволю говорити зо мною таким тоном. Справа ця мене обходить i то близько, бо мiж ними ║ той, якого я кохаю! - випалю║ Кiтi. Вона навiть сама злякалася свого признання. Зовсiм не мала на думцi цього робити, але це сталося якось само собою. Йонаш, почувши таке, зробив веселу й посмiшливу мiну. - Ти вже кривиш уста в усмiшку. Тобi це усмiшка. Ти скажеш, що вони бандити, злочинцi. Тату! Слухай! Прошу тебе вислухати мене, а тодi вже смiйся. Тату! Батькiвщина в небезпецi. Пiд ногами горить земля. Ми мусимо рятувати себе. Ми мусимо шукати пiд собою твердого грунту, а не плавати по крижинах розбурханого моря. Ви дума║те, що тiльки силою, кулаком змусите цей народ до покори. Але ви помиля║теся. Тисячi лiт володiли мадяре цим кра║м i за цей час не тiльки для себе нiчого не зискали, а... Вчора мав нагоду сам на власнi очi пересвiдчитися. Ти дума║ш, що тут винен Цокан. Вiн лишень утримав розбурхане море, щоб вас зовсiм не проковтнуло. Тут виннi тво┐ i тво┐х спiвробiтникiв вчинки. Ось хто тут винен. - Кiтi! - грiзно викрикнув Йонаш. - Ти не смi║ш цього казати батьковi. - Смiю й мушу! Це правда. Ти не хочеш ┐┐ чути, але це правда. Ти не хочеш ще й тому, що я твоя дочка i кажу тобi те, що ти повинен сам знати. Ти сказав учора увязнити молодих хлопцiв i сьогоднi вже говориш про польовий суд. Ти забув, що сам ледь вискочив з-пiд того суду. Ти забув, що кара та може ще повергнутись i вергнутися на тебе самого. Ти забув, що не гуцул ворог, а ворог за горою i вiн кожно┐ хвилини може зявитися сюди. Треба з ним боротися. I то боротися не так, як ти. Треба боротися силою. А де та сила? Розенкранц? Блютрайх? Бабчинський? Цi павуки? Цi хижаки, якi тiльки хоробрi тодi, коли ┐х жертва лежить перед ними звязана? Вони ║ виною, що народ кида║ться сьогоднi на нас. Вони ожебрачили його, зробили з нього безличну худобу, а тепер дивуються, що та худоба, почувши в собi трошечки сили, йде й убива║ ┐х. Нi, не тi бандити, що ти дума║ш. Шукай ┐х деiнде. I знай, батьку, що коли ти даси на розстрiл чи шибеницю хоч одного з них, я виступлю й убю твого Розенкранца, а. тодi бери й мене на суд разом з тими бандитами. Виговорила це й замовкла. Груди ┐┐ хвилювалися. Очi все ще вибухали вогнем - Ти збожеволiла, дочко! - проговорив спокiйно Йонаш. Пiдчас мови Кiтi вiн увесь час мiняв барву обличчя. У ньому щось варилося. Кiтi голосно засмiялася. - Збожеволiла! Так. Я збожеволiла. Тiльки ти не збожеволiв, коли озбро┐в проти себе весь народ. Сором, батьку! Ганьба! Дивися, щоб не прийшлося тобi цього спокутувати й то гiрко. - Ти хочеш мене вчити! Гаразд, - видушу║ вiн через свою лють. Вiн закурю║ цигарку. Помiтно тремтить рука. Намага║ться тримати себе. - Ну, та як-же по твойому? - По мойому - вже пiзно. Ти вже нiчого не можеш робити. Тебе тут ненавидять, бояться й разом чигають на тво║ життя. Тут треба здобути собi iнших, нiж ти ма║ш, людей. Тутешнiх, отих звичайних гуцулiв, проводирiв народу треба нам здобути i запрягти ┐х до нашого воза. Це, мiсцевi люде мусять боронити Мадярщину. - Тiльки чекай на них - каже Йонаш. - Ти дай ┐м тiльки змогу й через двадцять чотири годинi будуть тут укра┐нцi. - Розумi║ться. А що-ж ти дума║ш? Дума║ш, що та горстка збунтованих воякiв без гуцулiв загородить ┐м дорогу? Треба яко мога швидше рятувати положення. Треба перетягнути на нашу сторону гуцульських проводирiв. Цоканiв мусимо за нами мати. - Ааа, он воно... - Не акай, а краще думай. Цокани тепер опанували масами, ┐х голосу послухають. За ними пiдуть усi. Все одно ти з Розенкранцом нiчого не вдi║ш. I коли ти будеш проти Цоканiв, це значить проти всiх гуцулiв. Батьку! Випусти Дмитра Цокана. - Хо-хо-хо - залива║ться Йонаш. Вiн морщить чоло, заклада║ ногу на ногу. - Ти, дочко, аж надто турбу║шся долею цього парубка. Знай, але, що його народнiй комiтет вибрав командантом укра┐нсько┐ залоги Ясiня. - Укра┐нсько┐? - Кiтiнi очi збiльшилися. - Розумi║ться. - Думала гуцульсько┐. - Так. Але вони виступають разом з укра┐нцями та звуть себе цим iмям. Вони мають укра┐нський прапор i ведуть переговори з укра┐нською владою про прилучення цiлого нашого Пiдкарпаття до Укра┐ни. Кiтi задумалася. Батько уважно слiдкував за змiнами виразу ┐┐ обличчя. Подумавши хвилину, вона повiльнiше оберта║ться до батька й лагiдним тоном пита║: - А що ти дума║ш з ними робити? Йонаш вiдповiв не одразу. Вiн нiби думав над чимсь iншим. Мiцно стуленi уста, очi впертi в одно мiсце - Це з ким? Ааа, з тими? - пiднiс до уст цигарку й затягнувся димом. - Те, що скаже суд. Думаю, що суд знатиме це краще вiд нас з тобою. - Проговорив вiн - Але-ж тепер ти ма║ш право над ними у сво┐х руках - Я видам ┐х судовi. - У ги добре обдумав цей крок'? - вона пiдступила ближче до батька. Той сидячи вiдхилився назад - А все таки, батьку, памятай за себе. Я також за тим, щоб карати зрадникiв батькiвщини, але коли це ║ коханий i навiть, коли рiдний батько. Але ... - Ну? - Але тут справа дещо iнша. Послухай, батьку. Те, що молодий Цокан призначений командантом укра┐нсько┐ залоги. Ах, лиши ту твою мiну. Це мене направду турбу║. В цьому кри║ться глибока для нас небезпека. Гуцули, як там вони не настро║нi, а за смерть свого команданта завжди зумiють так чи iнак помститися. Я думаю пуститися тут на хитрощi. Слухай. - Ну, слухаю, - коротко й неповажно кида║ Йонаш - Ах, коли б ти тiльки не вважав мене за таку дитину. Коли б ти хоч на хвилинку мiг поважно зо мною розмовляти. Признаюся. Я покохала Дмитра Цокана. Покохала, бо вiн на мою думку заслуговував цього. - Коли твоя думка грала таку ролю у твойому закоханнi, то добре було б, щоб вона допомогла тобi стати розумною. - Ти все сво║. - Як i ти. - Вiн був хоробрий i вiрний вояк нашо┐ армi┐. Вiн вiд природи шляхетний та розумний. Зрештою серце не розбiра║ться в тому, хто вiн i що вiн. Воно загоря║ться i горить. I коли б його тепер розстрiляли чи повiсили - знай, я того не пережию. Думай собi, як хоч, роби, що хоч. Я чомусь вiрю, що вiн тут не ║ винен, а разом, менi зда║ться, що його можна буде перетягнути назад до нас. Вiн мене також любить. Це я знаю й можу це доказати. Я хочу з ним поговорити одна на самотi. Хочу бачити його, хочу запитатися, що з ним сталося. Зрештою ти й сам добре зна║ш, як потрiбнi нам такi люде, такi Цокани, Пластуни!... Це наша опора тут. I коли вдасться менi затягнути його до нас, уяви собi, яку дiстанемо потугу. По-перше, розiб║мо братiв Цоканiв, по-друге командант укра┐нсько┐ залоги буде нашим командантом Це все чиста монета в нашу кишеню По-трет║, я зможу бути з ним також чинною в нашiй боротьбi. Ми, батьку, повели б ┐┐ iншими шляхами. Ми не шукали б спiльникiв мiж Блютройхами i Розенкранцами. Тату! Ну? Вислухавши Кiтi, Йонаш сказав: - Це все гарне, але менi не подоба║ться. - Чому? Ну, чому, тату? - швидко пита║ вона. Все то не реальне. А зрештою, як би ти думала це перевести? - Улаштуй менi побачення з Цоканом. - Ха-ха-ха! Це так. Допоможи донцi зустрiтися з ┐┐ любим, та ще й з тво┐м ворогом. Це гарно. - Але ж, тату! Тут справа поважнiща. Вiн ║ мо┐м коханим, але не в тiм рiч. Ти не роби з себе не розумiючого справи. Ти кажи менi: хочеш допомогти менi, чи не хочеш? Кажи! Тату! Кажи, а я зараз же пiду, кажи! А-а-а, ти мовчиш, ти дума║ш, тобi прикро. Ну, тату, кажи! Йонаш зрива║ться i швидко ходить по кiмнатi, робить широкi кроки, заложивши руки в кишенi. Кiтi також бiжить за ним. - Тату! Ну, чого ж ти мовчиш? Чому не скажеш? Тату; Коли ти любиш мене, коли любиш батькiвщину, за котру стражда║ш, зроби менi це! Зроби, благаю тебе! Зроби, ради мене, сво║┐ ║дино┐ дочки. Йонаш зупинився. - Стiй, каже. Дай подумати. Ти вимага║ш вiд мене дуже багато. Ти зробила поганий вибiр. Ти мусiла б обережнiше, але добре. Знай, що роблю це тiльки для тебе. Тут комiсiя вирiшила ┐х всiх вiдправити ще нинi до Сиготу. Але я змiню. Вже досить пiзно. Ти втомлена та й я також. Йди додому й чекай його коло десято┐ години вечора в себе. Ну, задоволена? Бiльше не муч мене. Йди, Кiтi, геть. Маю ще безлiч працi. Хвилина тепер дуже гаряча. До побачення, Кiтi! Я можливо не прийду цi║┐ ночi додому. Занятий. Скажи матерi хай не турбу║ться. До побачення! Виходь собi цими дверми. Кiтi пiдiйшла до батька, взяла його руку, подивилася чуло й щиро в його очi. Зiр батька й дочки зустрiвся. Вона бачила в тих великих чорних очах багато болючого. Вона не видержу║ й ┐┐, такi ж чорнi й такi ж великi очi наливаються сльозами. Не треба, Кiтi! Бiжи, бiжи! До побачення. Кiтi мiцно цiлу║ його i швидко виходить. 7 Була третя година. За двi годинi стемнi║. Досить далеко додому, але ┐┐ несла якась велика сила й не вiдчувала втоми. У головi хаос. Вона ще не обiдала й зовсiм не думала про це. За пiвтори години вона дома. Мати зустрiла ┐┐ з докорами та приготованим обiдом. Але Кiтi не квапиться ┐сти. Вона що-хвилини позира║ на годинник. Боже, той осоружний годинник. Щойно показу║ пять. Кiтi бiжить надвiр, пiд лiс до молодого' смеречняку. Свiже повiтря освiжило ┐┐ чоло, а запал смерек наповнив груди. Ста║, мов укопана, на краю лiса, вслуха║ться в тихий його шум, вдивля║ться в холодне бузове небо й довгу рожеву смужку над грунем Цапок. Десь там зайшло сонце. Десь там, де розляглася могутня Чорна Клева, стрункi, мов свiчi, смереки, бiжать у далечiнь i там, збiгши пiд гору, зникають. Кiтi хочеться впасти навколiшки й цiлим ║ством, повною душею молитися. Вона чу║, що наближа║ться якась особлива для не┐ хвилина. Вона зна║, що це останнiй день ┐┐ бурхливого дiвоцтва. Вона приготувала себе цiлу, для чогось, що покладе глибоку рису мiж учора й завтра. Що перенесе ┐┐ на другу половину життьово┐ дороги. Сонце гасло. На землю швидко напина║ться пiтьма. Гори нiмо, але велично, нiби колонни, що пiдпирають склепiння велитенського храму, стоять певнi сво║┐ могутностi. Лiси шумлять, як i завжди. У сторону Галичини промчав потяг. Тепер це бува║ рiдко. Кiтi йде додому. Темно. Приходить до матерi, пестисься, цiлу║ ┐┐, обiйма║. Мати здивована, втiшена. Вона не розумi║, що ║ з дочкою. Що ║ з Кiтi? Що ║ з Кiтi? Що ┐й сталося? Може вона чого потребу║? Мама-ж любить ┐┐. Мама все для не┐ зробить. Кiтi шепче матерi про все, що дума║. Згадала Дмитра. Вiн буде сьогоднi в них, увечерi, у десятiй годинi. Хай мамуся не ляка║ться. Вона-ж розумна доня. Ма║ з ним дуже важливу розмову. Тато зна║ про це. - Зна║? Тато зна║? - Зна║. - А татко буде дома? - Нi, татко не буде дома. Вiн дуже занятий. Татко, мабуть, узагалi не при┐де нанiч додому. Переказував не турбуватися. Мати щось дума║. Уста тiсно, як i завжди, затисненi. Руки обнiмають дочку, а погляд скерований невiдомо куди. - Куди ти, мамо, дивишся? Що тобi? - Нiчого, нiчого, дитино. Я так собi. Я лиш так... Вiн, кажеш, при┐де? Кiтi без слiв, як котеня, горнеться до матерi, зазира║ у вiчi i дивиться довго й благаючо. "Не бiйся", казали ┐┐ очi. I мати чу║ ┐х мову, чу║ й розумi║. Але все таки щось ┐й тут не подоба║ться. - Ну, ну, - хита║ вона головою. - Роби, як зна║ш. Ти для мене все. Але дивися. - Ми, що пережили з тобою вiйну... Мамо, невже ти ще бо┐шся за мене? Добранiч, i не бiйся. Йди i спи спокiйно. Добранiч, мамо! Кiтi йде до сво║┐ кiмнати, вiдчиня║ шафу, вийма║ рiзнi одяги й огляда║ ┐х. Скiльки ┐х зiбралося. Боже, як багато. Ось новi, тут старi. Ось тi, якi носила ще дитиною. Вони зложенi вже в паперовiй скринцi й до них нiхто не доторка║ться. Хай собi лежать. Це тi, що, носила пiдлiтком. Це шкiльнi. А це теперiшнi - мiцнi, суворi, во║ннi. Деякий час вага║ться, щоб ┐й одягнути. Перебiра║ - все гарне, все личить, але все таки, що його одягнути? I раптом ┐й приходить особлива думка. Сяга║ рукою туди, де лежать убрання, якi носила пiдлiтком, знаходить бiлу серпанкову суконочку та примiря║ ┐┐. Дещо коротка, але личить. Стала перед дзеркало, держить суконочку, примiря║, - личить. А що, як одягне ┐┐? Ану. Швидко, швидко роздяга║ться. Нема║ часу. Роздяга║ться вся, до сорочки. То ж вона ще, дiйсно, як мала дiвчинка. Зда║ться навiть мало виросла, лиш пережила багато. Вона вернеться трохи назад, стане такою, як тодi, того вечора. Вiн пiзна║ це, вiн стiльки разiв, згадував ┐й той вечiр. Надяга║ бiлi панчiшки, бiлi черевики, розбива║ й розпуска║ по плечах чорнi, хвилястi кучерi. Подивилася до дзеркала з-заду, з-переду, з бокiв. Чарiвно. Сяюча така, хрусталева. Чорнi мякi очi й рожевi, аж прозорi лиця. пй уже не двадцять два, а шiстьнадцять. Ах, як хороше бути такою. Бiжить до пяна, вiдчиня║ й бере кiлька акордiв. Що це, сама не зна║. Так давно вже не грала. Ага, це мабуть з "Кармен". Якi сильнi, буревiйнi згуки. Пальцi самi бiжать по клявiшах i зпiд них вириваються цiлi гурагани страшнi та свавiльнi. I от вона вже повна музики. Повна любови, жаги, бажань i жахливо┐ непевностi. Пiсля кида║ пяно, бiжить до батьково┐ кiмнати й шука║ цигарки. "То ж вiн мусить щось закурити". Вiн також гарно курить. У нього це так особливо виходить. Ах, цiкаво, який вiн тепер. Що робить його нога? Найшла цигарки, найшла листа, якого так давно вiд нього дiстала. Заманулося закурити самiй. Сiла перед дзеркалом, заложила ногу .на ногу й закурила. Личить так? Личить. Чарiвний хрусталевий вiдбиток, тонкi пальчики делiкатно тримають цигарку, звива║ться синiй струмочок диму. "Далека Кiтi!" Ха-ха-ха! Боже мiй, що я? Злякалася й вiдложила ц