Цвiтом на сiм свiтi? Щоб людей я веселила, Тих самих, що вбили Мене й матiр?.. Милосердий, Святий боже, милий! - I заплакала Лiлея. А цвiт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву На бiле║ поникле║ Личенько Лiле┐. [Ки┐в 1846 липня 25] - [Нижнiй Новгород 1858] 6 березня МОЛИТВА Царям, всесвiтнiм шинкарям, I дукачi, i таляри, I пута кутi┐ пошли. Робочим головам, рукам На сiй окраденiй землi Свою ти силу ниспошли. Менi ж, мiй боже, на землi Подай любов, сердечний рай I бiльш нiчого не давай! 24 травня 1860 С. П. Б. Царiв, кривавих шинкарiв, У пута кутi┐ окуй, В склепу глибокiм замуруй. Трудящим людям, всеблагий. На ┐х окраденiй землi Свою ти силу ниспошли. А чистих серцем - коло ┐х Постав ти ангели сво┐, Щоб чистоту ┐х соблюли: Менi ж, о господи, подай Любити правду на землi I друга щирого пошли! 25 травня [1860 С. П. Б.] Злоначинающих спини, У пута кутi┐ не куй, В склепи глибокi не муруй. А доброзиждущим рукам I покажи, i поможи, Святую силу ниспошли. А чистих серцем? - Коло ┐х Постави ангели сво┐ I чистоту ┐х соблюди. А всiм нам вкупi на землi кдиномислi║ подай I братолюбi║ пошли. 27 травня [1860 С. П .Б.] Тим неситим очам, Земним ббгам-царям, I плуги, й кораблi, I всi добра землi, I хвалебнi псалми - Тим дрiбненьким богам. Роботящим умам, Роботящим рукам Перелоги орать, Думать, сiять, не ждать I посiяне жать Роботящим рукам. Добросердим-малим, Тихолюбцям-святим, Творче неба й землi! Долгоденствi║ ┐м На сiм свiтi; на тiм... Рай небесний пошли. Все на свiтi - не нам, Все богам, тим царям! I плуги, й кораблi, I всi добра землi, Моя любо!.. А нам - Нам любов мiж людьми. 31 травня [1860 С. П. Б.] НА ВIЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ Сонце грi║, вiтер вi║ З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину; На калинi одиноке Гнiздечко гойда║, - А де ж дiвся соловейко? Не питай, не зна║. Згадай лихо, та й байдуже... Минулось... пропало... Згадай добре, - серце в'яне: Чому не осталось? Отож гляну та згадаю: Було, як смерка║, Защебече на калинi - Нiхто не мина║. Чи багатий, кого доля, Як мати дитину, Убира║, догляда║, - Не мине калину. Чи сирота, що до свiта Вста║ працювати, Опиниться, послуха║; Мов батько та мати Розпитують, розмовляють, - Серце б'║ться, любо... I свiт божий, як Великдень, I люди, як люди. Чи дiвчина, що милого Щодень вигляда║, В'яне, сохне сиротою, Де дiтись, не зна║; Пiде на шлях подивитись, Поплакати в лози, - Защебече соловейко - Сохнуть дрiбнi сльози. Послуха║, усмiхнеться, Пiде темним га║м... Нiби з милим розмовляла... А вiн, знай, спiва║. Та дрiбно, та рiвно, як бога блага║, Поки вийде злодiй на шлях погулять З ножем у халявi, - пiде руна га║м, Пiде i замовкне - нащо щебетать? Запеклую душу злодiя не спинить, Тiльки стратить голос, добру не навчить. Нехай же люту║, поки сам загине, Поки безголов'я ворон прокричить. Засне долина. На калинi I соловейко задрiма. Повi║ вiтер по долинi - Пiшла дiбровою руна, Руна гуля║, божа мова. Встануть сердеги працювать, Корови пiдуть по дiбровi, Дiвчата вийдуть воду брать, I сонце гляне, - рай та й годi! Верба смi║ться, свято скрiзь! Заплаче злодiй, лютий злодiй. Було так перш - тепер дивись: Сонце грi║, вiтер вi║ З поля на долину; Над водою гне з вербою Червону калину. На калинi одиноке Гнiздечко гойда║. А де ж дiвся соловейко? Не питай, не зна║. Недавно, недавно у нас в Укра┐нi Старий Котляревський отак щебетав; Замовк неборака, сиротами кинув I гори, i море, де перше витав, Де ватагу пройдисвiта Водив за собою,- Все осталось, все суму║, Як ру┐ни Тро┐. Все суму║, - тiльки слава Сонцем засiяла. Не вмре кобзар, бо навiки Його привiтала. Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба ся║, Тебе не забудуть! Праведная душе! прийми мою мову Не мудру, та щиру - прийми, привiтай. Не кинь сиротою, як кинув дiброви, Прилини до мене хоч на одно слово Та про Укра┐ну менi заспiвай! Нехай усмiхнеться серце на чужинi, Хоч раз усмiхнеться, дивлячись, як ти Всю славу козацьку за словом ║диним Перенiс в убогу хату сироти. Прилинь, сизий орле, бо я одинокий Сирота на свiтi, в чужому краю. Дивлюся на море широке, глибоке, Поплив би на той бiк - човна не дають. Згадаю Бнея, згадаю родину, Згадаю, заплачу, як тая дитина. А хвилi на той бiк iдуть та ревуть. А може, я й темний, нiчого не бачу, Злая доля, може, по тiм боцi плаче, - Сироту усюди люде осмiють. Нехай би смiялись, та там море гра║, Там сонце, там мiсяць яснiше сiя, Там з вiтром могила в степу розмовля║, Там не одинокий був би з нею й я. Праведная душе! прийми мою мову Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай. Не кинь сиротою, як кинув дiброви, Прилини до мене хоч на одно слово Та про Укра┐ну менi заспiвай! (1838, С.-Петербург) ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ В Путивлi-градi вранцi-рано Спiва║-плаче Ярославна, Як та зозуленька ку║, Словами жалю дода║. - Полечу, каже, зигзицею, Тi║ю чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В рiцi Каялi. I на тiлi, На княжiм бiлiм, помарнiлiм, Омию кров суху, отру Глибокi┐, тяжкi┐ рани... - I квилить-плаче Ярославна В Путивлi рано на валу: - Вiтрило-вiтре мiй ║диниi'i! Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилi На во┐ любi┐ мо┐, На князя, ладо мо║ миле, Ти хановi мета║ш стрiли? Не мало неба, i землi, I моря синього. На морi Гойдай насади-кораблi. А ти, прелютий... Горе! Горе! Мо║ веселi║ украв, В степу на тирсi розiбгав. - Суму║, квилить, плаче рано В Путивлi-градi Ярославна. I каже: - Дужий i старий, Широкий Днiпре, не малий! Пробив ║си високi скали, Текучи в землю половчина, Носив ║си на байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю!.. О мiй Словутицю преславний! Мо║ ти ладо принеси, Щоб я постiль весела слала, У море слiз не посилала, - Сльозами моря не долить. - I плаче, плаче Ярославна В Путивлi на валу на брамi. Святе║ сонечко зiйшло. I каже: - Сонце пресвяте║ На землю радiсть принесло I людям i землi, мо║┐ Туги-нудьги не розвело. Святий, огненний господине! Спалив ║си луги, степи, Спалив i князя i дружину, Спали мене на самотi! Або не грiй i не свiти... Загинув ладо... Я загину! 4 червня [1860] С.П.Б. В Путивлi-градi вранцi-рано Суму║, плаче Ярославна! - Полечу, рече, зозулею, Понад Дуна║м полечу! Рукав бобряний омочу В рiцi Каялi... i омию На княжому дебелiм тiлi Засохлу кров його... Отру Глибокi┐ на любiм ладо рани. - I плаче, плаче Ярославна В Путивлi-городi. Й рече: - Вiтрило-вiтре, господине! Нащо ти вi║ши, несеш На легкому крилi сво║му Хиновськi стрiли? 14 вересня [1860 С.-Петербург] ПРИЧИННА Реве та стогне Днiпр широкий, Сердитий вiтер завива, Додолу верби гне високi, Горами хвилю пiдiйма. I блiдний мiсяць на ту пору Iз хмари де-де виглядав, Неначе човен в синiм морi, То виринав, то потопав. Ще третi пiвнi не спiвали, Нiхто нiгде не гомонiв, Сичi в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипiв. В таку добу пiд горою, Бiля того гаю, Що чорнi║ над водою, Щось бiле блука║. Може, вийшла русалонька Матерi шукати, А може, жде козаченька, Щоб залоскотати. Не русалонька блука║: То дiвчина ходить, Й сама не зна (бо причинна), Що таке║ робить. Так ворожка поробила, Щоб менше скучала, Щоб, бач, ходя опiвночi, Спала й виглядала Козаченька молодого, Що торiк покинув. Обiщався вернутися, Та, мабуть, i згинув! Не китайкою покрились Козацькi┐ очi, Не вимили бiле личко Слiзоньки дiвочi: Орел вийняв карi очi На чужому полi, Бiле тiло вовки з'┐ли, - Така його доля. Дарма щонiч дiвчинонька Його вигляда║. Не вернеться чорнобривий Та й не привiта║, Не розплете довгу косу, Хустку не зав'яже, Не на лiжко - в домовину Сиротою ляже! Така ┐┐ доля... О боже мiй милий! За що ж ти кара║ш ┐┐, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькi┐ очi?.. Прости сироту! Кого ж ┐й любити? Нi батька, нi неньки; Одна, як та пташка в далекiм краю. Пошли ж ти ┐й долю, - вона молоденька, Бо люде чужi┐ ┐┐ засмiють. Чи винна ж голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокiл убив? Суму║, ворку║, бiлим свiтом нудить, Лiта║, шука║, дума - заблудив. Щаслива голубка: високо лiта║, Полине до бога - милого питать. Кого ж сиротина, кого запита║, I хто ┐й розкаже, i хто те║ зна║, Де милий ночу║: чи в темному гаю, Чи в бистрiм Дунаю коня напува, Чи, може, з другою, другую коха║, ┐┐, чорнобриву, уже забува? Якби-то далися орлинi┐ крила, За синiм би морем милого знайшла; Живого б любила. Другу б задушила, А до неживого у яму б лягла. Не так серце любить, щоб з ким подiлиться, Не так воно хоче, як бог нам да║: Воно жить не хоче, не хоче журиться. "Журись", - каже думка, жалю завда║. О боже мiй милий! така твоя воля, Таке ┐┐ щастя, така ┐┐ доля! Вона все ходить, з уст нi пари. Широкий Днiпр не гомонить: Розбивши вiтер чорнi хмари, Лiг бiля моря одпочить, А з неба мiсяць так i ся║; I над водою, i над га║м, Кругом, як в усi, все мовчить. Аж гульк - з Днiпра повиринали Малi┐ дiти, смiючись. "Ходiмо грiться! - закричали. - Зiйшло вже сонце!" (Голi скрiзь: З осоки коси, бо дiвчата). "Чи всi ви тута? - кличе мати. Ходiм шукати вечерять. Погра║мось, погуляймо Та пiсеньку заспiваймо: Ух! ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила. Мiсяченьку! Наш голубоньку! Ходи до нас вечеряти: У нас козак в очеретi, В очеретi, в осоцi, Срiбний перстень на руцi; Молоденький, чорнобровий; Знайшли вчора у дiбровi. Свiти довше в чистiм полi, Щоб нагулятись доволi. Поки вiдьми ще лiтають, Поки пiвнi не спiвають, Посвiти нам... Он щось ходить! Он пiд дубом щось там робить. Ух! ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила". Зареготались нехрещенi... Гай обiзвався; галас, зик, Орда мов рiже. Мов скаженi, Летять до дуба... нiчичирк... Схаменулись нехреiценi, Дивляться - мелька║, Щось лiзе вверх по стовбуру До самого краю. Ото ж тая дiвчинонька, Що сонна блудила: Отаку-то ┐й причину Ворожка зробила! На самий верх на гiллячцi Стала... в серце коле! Подивилась на всi боки Та й лiзе додолу. Кругом дуба русалоньки Мовчки дожидали; Взяли ┐┐, сердешную, Та й залоскотали. Довго, довго дивовались На ┐┐ уроду... Третi пiвнi: кукурiку! - Шелеснули в воду. Защебетав жайворонок, Угору летючи; Закувала зозуленька, На дубу сидячи; Защебетав соловейко - Пiшла луна га║м; Червонi║ за горою; Плугатар спiва║. Чорнi║ гай над водою, Де ляхи ходили; Засинiли понад Днiпром Високi могили; Пiшов шелест по дiбровi; Шепчуть густi лози. А дiвчина спить пiд дубом При битiй дорозi. Знать, добре спить, що не чу║, Як ку║ зозуля, Що не лiчить, чи довго жить... Знать, добре заснула. А тим часом iз дiброви Козак ви┐жджа║; Пiд ним коник вороненький Насилу ступа║. "Iзнемiгся, товаришу! Сьогоднi спочинем: Близько хата, де дiвчина Ворота одчинить. А може, вже одчинила Не менi, другому... Швидше, коню, швидше, коню, Поспiшай додому!" Утомився вороненький, Iде, спотикнеться, - Коло серця козацького Як гадина в'║ться. "Ось i дуб той кучерявий... Вона! Боже милий! Бач, заснула виглядавши, Моя сизокрила!" Кинув коня та до не┐: "Боже ти мiй, боже!" Кличе ┐┐ та цiлу║... Нi, вже не поможе! "За що ж вони розлучили Мене iз тобою?" Зареготавсь, розiгнався - Та в дуб головою! Iдуть дiвчата в поле жати Та, знай, спiвають iдучи: Як проводжала сина мати, Як бивсь татарин уночi. Iдуть - пiд дубом зелененьким Кiнь замордований сто┐ть, А бiля його молоденький Козак та дiвчина лежить. Цiкавi (нiгде правди дiти) Пiдкралися, щоб iзлякать; Коли подивляться, що вбитий, - З переполоху ну втiкать! Збиралися подруженьки, Слiзоньки втирають; Збиралися товаришi Та ями копають; Прийшли попи з корогвами, Задзвонили дзвони. Поховали громадою Як слiд, по закону. Насипали край дороги Двi могили в житi. Нема кому запитати, За що ┐х убито? Посадили над козаком Явiр та ялину, А в головах у дiвчини Червону калину. Прилiта║ зозуленька Над ними кувати; Прилiта║ соловейко Щонiч щебетати; Виспiву║ та щебече, Поки мiсяць зiйде, Поки тi┐ русалоньки З Днiпра грiтись вийдуть. [1837, С.-Петербург] РАЗРЫТАЯ МОГИЛА Край мой тихий, мать Украйна, Чей ты искупаешь Грех великий, за кого ты В муках погибаешь? Или ты молитвы ранней Богу не творила? Иль детей своих ты честно Жить не научила? "Я молилась, я трудилась, Я глаз не смыкала, Й Детей своих я в добрых Нравах наставляла. Как цветочки в чистом поле, Вырастали дети, Знала власть я, знала волю На широком свете. О Богдан мой, сын мой милый! Горе мне с тобою, Что ты сделал, неразумный, С матерью родною? Над твоею колыбелью Песни злой неволи Пела я и со слезами Ожидала воли. О Богдан, когда б я знала, Что мне жизнь судила, Я тебя бы в колыбели Насмерть задушила. Овладели чужеземцы Моими степями, Дети мой на чужбине Бродят батраками. Днепр мой, брат мой, высыхает Средь степей унылых, А москаль по степи бродит, Роется в могилах. Не свое он роет, ищет, Могилы тревожит; Но растет уж перевертень... Вырастет, поможет Он хозяйничать в отчизне Чужаку... Спешите Й рубаху вы с матери Худую снимите! Звери, звери, мать родную Терзать помогите!" Вся раскопана, разрыта Старая могила... Что нашли в ней? Что отцами Закопано было? Эх, когда бы отыскать нам... Отыскать нам кладьi, ч┐о земля сокрыла Не плакали б дети, мать бы не тужила!.. 9 октября 1843. Березань. СЕСТРI Минаючи убогi села Понадднiпрянськi невеселi, Я думав: - Де ж я прихилюсь? I де подiнуся на свiтi? - I сниться сон менi: дивлюсь, В садочку, квiтами повита, На пригорi собi сто┐ть, Неначе дiвчина, хатина. Днiпро геть-геть собi розкинувсь! Сiя║ батько та горить! Дивлюсь, у темному садочку, Пiд вишнею у холодочку, Моя ║диная сестра! Многострадалиця святая! - Неначе в ра┐ спочива║ Та з-за широкого Днiпра Мене, небога, вигляда║. I ┐й зда║ться - вирина║ З-за хвилi човен, доплива... I в хвилi човен порина. - Мiй братiку! Моя ти доле! - I ми прокинулися. Ти... На панщинi, а я в неволi!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву! Молися, сестро! будем живi, То бог поможе перейти. 20 липня [1859] Черкаси ТАРАСОВА НIЧ На розпуттi кобзар сидить Та на кобзi гра║; Кругом хлопцi та дiвчата - Як мак процвiта║. Гра║ кобзар, виспiву║, Вимовля словами, Як москалi, орда, ляхи Бились з козаками; Як збиралась громадонька В недiленьку вранцi; Як ховали козаченька В зеленiм байрацi. Гра║ кобзар, виспiву║ - Аж лихо смi║ться... "Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться. Було колись - панували, Та бiльше не будем! Тi┐ слави козацько┐ Повiк не забудем! Вста║ хмара з-за Лиману, А другая з поля; Зажурилась Укра┐на - Така ┐┐ доля! Зажурилась, заплакала, Як мала дитина. Нiхто ┐┐ не ряту║... Козачество гине; Гине слава, батькiвщина; Нема║ де дiтись; Виростають нехрещенi Козацькi┐ дiти; Кохаються невiнчанi; Без попа ховають; Запродана жидам вiра, В церкву не пускають! Як та галич поле крив, Ляхи, унiати Налiтають, - нема кому Порадоньки дати. Обiзвався Наливайко - Не стало Кравчини! Обiзвавсь козак Павлюга За нею полинув! Обiзвавсь Тарас Трясило Гiркими сльозами: "Бiдна моя Укра┐но, Стоптана ляхами!" Укра┐но, Укра┐но! Серце мо║, ненько! Як згадаю твою долю, Заплаче серденько! Де подiлось козачество, Червонi жупани? Де подiлась доля-воля, Бунчуки6, гетьмани? Де подiлися? Згорiло А чи затопило Син║ море тво┐ гори, Високi могили? Мовчать гори, гра║ море, Могили сумують, А над дiтьми козацькими Поганцi панують. Грай же, море, мовчiть, гори! Гуляй, буйний, полем! Плачте, дiти козацькi┐, - Така ваша доля! Обiзвавсь Тарас Трясило Вiру рятовати, Обiзвався, орел сизий, Та й дав ляхам знати! Обiзвався пан Трясило: "А годi журиться! А ходiм лиш, пани-брати, З поляками биться!" Вже не три днi, не три ночi Б'║ться пан Трясило. Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось. Iзнемiгся козаченько, Тяжко зажурився, А поганий Конецпольський Дуже звеселився; Зiбрав шляхту всю докупи Та й ну частовати. Зiбрав Тарас козаченькiв - Поради прохати: "Отамани товаришi, Брати мо┐, дiти! Дайте менi порадоньку, Що будем робити? Бенкетують вражi ляхи - Наше безголов'я". "Нехай собi бенкетують, Нехай на здоров'я! Нехай, клятi, бенкетують, Поки сонце зайде, А нiч-мати дасть пораду, - Козак ляха знайде". Лягло сонце за горою, Зiрки засiяли, А козаки, як та хмара, Ляхiв обступали. Як став мiсяць серед неба, Ревнула гармата; Прокинулись ляшки-панки - Нiкуди втiкати! Прокинулись ляшки-панки, Та й не повставали: Зiйшло сонце - ляшки-панки Покотом лежали. Червоною гадюкою Несе Альта вiсти, Щоб летiли крюки з поля Ляшкiв-панкiв ┐сти. Налетiли чорнi крюки Вельможних будити; Зiбралося козачество Богу помолитись. Закрякали чорнi крюки, Виймаючи очi; Заспiвали козаченьки Пiсню тi┐ ночi, - Тi┐ ночi криваво┐, Що славною стала Тарасовi, козачеству, Ляхiв що приспала. Над рiчкою, в чистiм полi, Могила чорнi║; Де кров текла козацькая, Трава зеленi║. Сидить ворон на могилi Та з голоду кряче... Згада козак гетьманщину, З гада та й заплаче!" Умовк кобзар, сумуючи: Щось руки не грають. Кругом хлопцi та дiвчата Слiзоньки втирають. Пiшов кобзар по улицi - З журби як загра║! Кругом хлопцi навприсядки, А вiн вимовля║: "Нехай буде отакечки! Сидiть, дiти, у запечку, А я з журби та до шинку, А там найду свою жiнку, Найду жiнку, почастую, З вороженькiв покепкую". [6 листопада 1838, С.-Петербург] ТОПОЛЯ По дiбровi вiтер ви║, Гуля║ по полю, Край дороги гне тополю До самого долу. Стан високий, лист широкий - Нащо зеленi║? Кругом поле, як те море Широке, синi║. Чумак iде, подивиться Та й голову схилить; Чабан вранцi з сопiлкою Сяде на могилi, Подивиться - серце ни║: Кругом нi билини! Одна, одна, як сирота На чужинi, гине! Хто ж викохав тонку, гнучку В степу погибати? Постривайте, все розкажу, Слухайте ж, дiвчата. Полюбила чорнобрива Козака дiвчина. Полюбила - не спинила, Пiшов та й загинув... Якби знала, що покине, - Була б не любила; Якби знала, що загине, - Була б не пустила; Якби знала, не ходила б Пiзно за водою, Не стояла б до пiвночi З милим пiд вербою; Якби знала!.. I то лихо - Попереду знати, Що нам в свiтi зустрiнеться. Не знайте, дiвчата! Не питайте свою долю... Само серце зна║, Кого любить... Нехай в'яне, Поки закопають! Бо не довго, чорнобривi, Карi оченята; Бiле личко червонi║ Не довго, дiвчата! До полудня, та й зав'яне, Брови полиняють... Кохайтеся ж, любiтеся, Як серденько зна║. Защебече соловейко В лузi на калинi, - Заспiва║ козаченько, Ходя по долинi. Виспiву║, поки вийде Чорнобрива з хати; А вiн ┐┐ запита║: "Чи не била мати?" Стануть собi, обiймуться, - Спiва соловейко; Послухають, розiйдуться, - Обо║ раденькi. Нiхто того не побачить, Нiхто не спита║: "Де ти була, що робила?" Сама собi зна║. Любилася, кохалася, А серденько млiло: Воно чуло недоленьку, А сказать не вмiло. Не сказало - осталася, День i нiч ворку║, Як голубка без голуба, А нiхто не чу║. Не щебече соловейко В лузi над водою, Не спiва║ чорнобрива, Стоя пiд вербою; Не спiва║, - як сирота, Бiлим свiтом нудить. Без милого батько, мати - Як чужi┐ люде. Без милого сонце свiтить - Як ворог смi║ться; Без милого скрiзь могила... А серденько б'║ться! Минув i рiк, минув другий Козака нема║; Сохне вона, як квiточка, - Нiхто не пита║. "Чого в'янеш, моя доню?" - Мати не спитала, За старого, багатого Нищечком ║днала. "Iди, доню, - каже мати, - Не вiк дiвовати. Вiн багатий, одинокий - Будеш пановати". "Не хочу я пановати, Не пiду я, мамо! Рушниками, що придбала, Спусти мене в яму. Нехай попи заспiвають, А дружки поплачуть: Легше менi в трунi лежать, Нiж його побачить". Не слухала стара мати, Робила, що знала; Все бачила чорнобрива, Сохла i мовчала. Пiшла вночi до ворожки, Щоб поворожити: Чи довго ┐й на сiм свiтi Без милого жити? "Бабусенько, голубонько, Серце мо║, ненько! Скажи менi щиру правду, Де милий-серденько? Чи жив, здоров, чи вiн любить, Чи забув-покинув? Скажи ж менi, де мiй милий? Край свiта полину! Бабусенько, голубонько, Скажи, коли зна║ш! Бо вида║ мене мати За старого замiж. Любить його, моя сиза, Серце не навчити. Пiшла б же я утопилась - Жаль душу згубити. Коли нежив чорнобривий, Зроби, моя пташко, Щоб додому не вернулась... Тяжко менi, тяжко! Там старий жде з старостами... Скажи ж мою долю". "Добре, доню; спочинь трошки.. Чини ж мою волю. Сама колись дiвовала, Те║ лихо знаю; Минулося - навчилася, Людям помагаю. Твою долю, моя доню, Позаторiк знала, Позаторiк i зiллячка Для того придбала". Пiшла стара, мов каламар Достала з полицi. "Ось на тобi сего дива! Пiди до криницi; Поки пiвнi не спiвали, Умийся водою, Випий трошки сего зiлля - Все лихо заго┐ть. Вип'║ш - бiжи якомога; Що б там нi кричало, Не оглянься, поки станеш Аж там, де прощалась. Одпочинеш; а як стане Мiсяць серед неба, Випий ще раз; не при┐де - Втрет║ випить треба. За перший раз, як за той рiк, Будеш ти такою; А за другий - серед степу Тупне кiнь ногою. Коли живий козаченько, То зараз прибуде. А за третiй... моя доню, Не питай, що буде. Та ще, чу║ш, не хрестися, Бо все пiде в воду. Тепер же йди, подивися На торiшню вроду". Взяла зiлля, поклонилась: "Спасибi, бабусю!" Вийшла з хати: "Чи йти, чи нi? Нi, вже не вернуся!" Пiшла, вмилась, напилася, Мов не своя стала, Вдруге, втрет║, та, мов сонна, В степу заспiвала: "Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю, Рости, рости, тополенько, Все вгору та вгору! Рости тонка та висока До само┐ хмари, Спитай бога, чи дiжду я, Чи не дiжду пари? Рости, рости, подивися За син║║ море: По тiм боцi - моя доля, По сiм боцi - горе. Там десь милий чорнобривий По полю гуля║, А я плачу, лiта трачу, Його виглядаю. Скажи йому, мо║ серце, Що смiються люде; Скажи йому, що загину, Коли не прибуде. Сама хоче мене мати В землю заховати... А хто ж ┐┐ головоньку Буде доглядати? Хто догляне, розпита║, На старiсть поможе? Мамо моя, доле моя! Боже милий, боже! Подивися, тополенько, Як нема - заплачеш До схiд сонця ранiсiнько, Щоб нiхто не бачив. Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору; Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю!" Таку пiсню чорнобрива В степу заспiвала. Зiлля дива наробило - Тополею стала. Не вернулася додому, Не дiждала пари; Тонка-тонка та висока - До само┐ хмари. По дiбровi вiтер ви║, Гуля║ по полю, Край дороги гне тополю До самого долу. [1839, С.-Петербург] УТОПЛЕНА Вiтер в га┐ не гуля║ - Вночi спочива║; Прокинеться - тихесенько В осоки пита║: "Хто се, хто се по сiм боцi Чеше косу? хто се?.. Хто се, хто се по тiм боцi Рве на собi коси?.. Хто се, хто се?" - тихесенько Спита║-повi║ Та й задрiма, поки неба Край зачервонi║. "Хто се, хто се?" - спита║те, Цiкавi дiвчата. Ото дочка по сiм боцi, По тiм боцi мати. Давно колись те дiялось У нас на Вкра┐нi. Серед села вдова жила У новiй хатинi, Бiлолиця, кароока I станом висока, У жупанi; кругом панi, I спереду, й збоку. I молода - нiвроку ┐й, - А за молодою, А надто ще за вдовою, Козаки ордою Так i ходять. I за нею Козаки ходили, Поки вдова без сорома Дочку породила; Породила, та й байдуже; Людям годувати В чужiм селi покинула: Отака-то мати!.. Постривайте, що ще буде! Годували люди Малу дочку, а вдовиця В недiлю i в будень З жонатими, з парубками Пила та гуляла, Поки лихо не спiткало, Поки не та стала: Незчулася, як минули Лiта молодi┐... Лихо, лихо! мати в'яне, Дочка червонi║, Вироста║... Та й виросла Ганна кароока, Як тополя серед поля, Гнучка та висока. "Я Ганнусi не боюся!" - Спiва║ матуся; А козаки, як хмiль отой, В'ються круг Ганнусi. А надто той рибалонька, Жвавий, кучерявий, Млi║, в'яне, як зустрiне Ганнусю чорняву. Побачила стара мати, Сказилася люта: "Чи бач, погань розхристана, Байстря необуте! Ти вже виросла, дiву║ш, З хлопцями гуля║ш- Постривай же, ось я тобi!.. Мене зневажа║ш? Нi, голубко!" I од злостi Зубами скрегоче. Отака-то бува мати!.. Де ж серце жiноче? Серце матерi?.. Ох, лихо, Лишенько, дiвчата! Мати стан гнучкий, високий, А серця - не мати. Iзогнеться стан високий, Брови полиняють, I незчу║тесь; а люди Смiючись згадають Вашi лiта молодi┐, Та й скажуть - ледащо! Тяжко плакала Ганнуся, I не знала, за що, За що мати знуща║ться, Ла║, проклина║, Сво║ дитя без сорома Байстрям нарiка║. Катувала, мордувала, Та не помагало: Як макiвка на городi, Ганна розцвiтала; Як калина при долинi Вранцi пiд росою, Так Ганнуся червонiла, Милася сльозою. "Заворожена!.. стривай же! - Шепче люта мати. - Треба трути роздобути, Треба йти шукати Стару вiдьму!" Найшла вiдьму, I трути достала, I трутою до схiд сонця Дочку напувала. Не помогло... Кляне мати Той час i годину, Коли на свiт породила Нелюбу дитину. "Душно менi; ходiм, дочко, До ставка купатись". "Ходiм, мамо". На березi Ганна роздяглася, Роздяглася, розкинулась На бiлiй сорочцi; Рибалонька кучерявий Млi║ на тiм боцi... I я колись... Та цур йому! Сором - не згадаю. Як дитина, калиною Себе забавля║, Гне стан гнучкий, розгина║, На сонечку грi║. Мати дивиться на не┐, Од злостi нiмiв; То жовтi║, то синi║; Розхристана, боса, З роту пiна; мов скажена, Рве на собi коси. Кинулася до Ганнусi I в коси впилася. "Мамо! мамо! що ти робиш?" Хвиля роздалася, Закипiла, застогнала - I обох покрила. Рибалонька кучерявий З усi║┐ сили Кинувсь в воду; пливе, синю Хвилю роздира║, Пливе, пливе... от-от доплив! Пiрнув, вирина║ - I утоплену Ганнусю На берег виносить, Iз рук матерi закляклих Вирива║ коси. "Серце мо║! доле моя! Розкрий карi очi! Подивися, усмiхнися! Не хочеш? не хочеш!" Плаче, пада коло не┐, Розкрива, цiлу║ Мертвi очi. "Подивися!.. Не чу║, не чу║!" Лежить собi на пiсочку, Бiлi рученята Розкидала; а за нею Стара люта мати: Очi вивело iз лоба Од страшно┐ муки; Втеребила в пiсок жовтий Старi синi руки. Довго плакав рибалонька: "Нема в мене роду, Нема долi на сiм свiтi,- Ходiм жити в воду!" Пiдняв ┐┐, поцiловав... Хвиля застогнала, Розкрилася, закрилася - I слiду не стало... З того часу ставок чистий Зарiс осокою; Не купаються дiвчата, Обходять горою; Як угледять, то хрестяться I зовуть заклятим... Сумно-сумно кругом його... А вночi, дiвчата, Виплива║ з води мати, Сяде по тiм боцi; Страшна, синя, розхристана I в мокрiй сорочцi, Мовчки дивиться на сей бiк, Рве на собi коси... А тим часом синя хвиля Ганнусю виносить. Голiсiнька, стрепенеться, Сяде на пiсочку... I рибалка виплива║, Несе на сорочку Баговиння зеленого; Поцiлу║ в очi - Та i в воду: соромиться На гнучкий дiвочий, На стан голий подивиться. I нiхто не зна║ Того дива, що твориться Серед ночi в га┐. Тiлько вiтер з осокою Шепче: "Хто се, хто се Сидить сумно над водою, Чеше довгi коси?" С.-Петербург, декабря 8, 1841 року ВАРНАК Тиняючи на чужинi Понад Елеком, стрiв я дiда Вельми старого. Наш земляк I недомучений варнак Старий той був. Та у недiлю Якось у полi ми зустрiлись Та й забалакались. Старий Згадав свою Волинь святую I волю-долю молодую, Свою бувальщину. I ми В травi за валом посiдали, I розмовляли, сповiдались Один другому. - Довгий вiк! - Старий промовив. - Все од бога! Од бога все! А сам нiчого Дурний не вдi║ чоловiк! Я сам, як бачиш, марне, всу║, Я сам занiвечив свiй вiк, I нi на кого не жалкую, I нi у кого не прошу я, Нiчого не прошу. Отак, Мiй сину, друже мiй ║диний, Так i загину на чужинi В неволi. - I старий варнак Заплакав нишком. Сивий брате! Поки живе надiя в хатi, Нехай живе, не виганяй. Нехай пустку нетоплену Iнодi нагрi║. I потечуть з очей старих Сльози молодi┐; I, умите║ сльозами, Серце одпочине I полине iз чужини На свою кра┐ну. - Багато дечого не стало, - Сказав старий. - Води чимало Iз Iкви в (Пропуск в автографi Шевченка.) утекло... Над Iквою було село, - У тiм селi на безталання Та на погибель вирiс я. Лихая доленька моя!.. У нашо┐ старо┐ панi Малi┐ паничi були; Таки однолiтки зо мною. Вона й бере мене в поко┐ Синкам на виграшку. Росли, Росли панята, виростали, Як тi щенята. Покусали Не одного мене малi. Отож i вчити почали Письму панят. На безголiв'я I я учуся. Слiзьми! Кров'ю! Письмо те полилося... Нас, Дешевших пансько┐ собаки, Письму учить?! Молитись богу Та за ралом спотикатись, А бiльше нiчого Не повинен знать невольник, - Така його доля. Отож i вивчився я, вирiс, Прошу собi волi, - Не да║. I в москалi, Проклята, не голить. Що тут на свiтi робити? Пiшов я до рала... А паничiв у гвардiю Поопредiляла... Година тяжкая настала! Настали тяжкi┐ лiта! Отож працюю я за ралом. Я був убогий сирота. А у сусiда виростала У наймах дiвчина. I я... О доле! Доленько моя! О боже мiй! О мiй ║диний! Воно тодi було дитина, Воно... Не нам тво┐ дiла Судить, о боже наш великий! Отож вона менi на лихо Та на погибель пiдросла. Не довелось i надивитись, А я вже думав одружитись, I веселитися, i жить, Людей i господа хвалить... А довелося... Накупили I краму й пива наварили, Не довелося тiльки пить. Старо┐ панi бахур сивий Окрав той крам. Розлив те пиво, Пустив покриткою... Дарма. Минуло, годi... не до ладу Тепер i згадувать. Нема, Нема, минулося, пропало... Покинув ниву я i рало, Покинув хату i город, Усе покинув. Чорт нарадив. Пiшов я в писарi в громаду. То сяк, то так мина║ год. Пишу собi, з людьми братаюсь Та добрих хлопцiв добираю. Минув i другий. Паничi На трет║ лiто поз'┐жджались, Уже засватанi. Жили В дворi. Гуляли, в карти грали, Свого весiлля дожидали Та молодих дiвчат в селi, Мов буга┐, перебирали. Звичайне, паничi. Ждемо, I ми ждемо того весiлля. Отож у клечальну недiлю пх i повiнчано обох, Таки в домашньому костьолi, - Вони ляхи були. Нiколи Нiчого кращого сам бог Не бачив на землi великiй, Як молодi┐ тi були... Заграла весело музика... пх iз костьола повели В возобновлении' поко┐. А ми й зустрiли ┐х i всiх - Княжат, панят i молодих - Всiх перерiзали. Рудою Весiлля вмилося. Не втiк Нiже ║диний католик. Всi полягли, мов поросята В багнi смердячому. А ми, Упоравшись, пiшли шукати Ново┐ хати i найшли Зелену хату i кiмнату У га┐ темному. В лугах, В степах широких, в байраках Крутих, глибоких. Всюди хата. Було де в хатi погуляти I одпочити де було. Мене господарем обрали. Сiм'я моя щодень росла I вже до сотнi доростала. Мов поросяча, кров лилась, Я рiзав все, що паном звалось, Без милосердi я i зла, I рiзав так. I сам не знаю, Чого хотiлося менi? Ходив три года я з ножами, Неначе п'яний той рiзник. До сльоз, до кровi, до пожару, До всього, всього я привик. Було, мов жабу ту, на списi Спряжеш дитину на огнi Або панянку бiлолицю Розiпнеш голу на конi Та й пустиш в степ. Всього, всього тодi бувало - I все докучило менi... Одурiв я, тяжко стало У вертепах жити. Думав сам себе зарiзать, Щоб не нудить свiтом. I зарiзав би, та диво, Диво дивне сталось Надо мною, недолюдом... Вже на свiт займалось, Вийшов я з ножем в халявi З Броварського лiсу, Щоб зарiзаться. Дивлюся, Мов на небi висить Святий Ки┐в наш великий. Святим дивом сяють Храми божi, нiби з самим Богом розмовляють. Дивлюся я, а сам млiю. Тихо задзвонили У Ки║вi, мов на небi... О боже мiй милий, Який дивний ти! Я плакав, До полудня плакав. Та так менi любо стало; I малого знаку Нудьги тi┐ не осталось, Мов переродився... Подивився кругом себе I, перехрестившись, Пiшов собi тихо в Ки┐в - Не святим молитись, А суда, суда людського У людей просити. [Орська крiпость 1848] - [С.-Петербург (?) 1858] кРЕТИК Шафариковi Запалили у сусiда Нову добру хату Злi сусiди: нагрiлися Й полягали спати, I забули сiрий попiл По вiтру розвiять. Лежить попiл на розпуттi, А в попелi тлi║ - Iскра огню великого, Тлi║, не вгаса║, Жде пiдпалу, як той месник, Часу дожида║, Злого часу. Тлiла iскра, Тлiла, дожидала На розпуттi широкому, Та й гаснути стала. Отак нiмота запалила Велику хату. I сiм'ю, Сiм'ю слав'ян роз'║динила I тихо, тихо упустила Усобищ лютую змiю. Полилися рiки кровi, Пожар загасили. А нiмчики пожарище Й сирот роздiлили. Виростали у кайданах Слав'янськi┐ дiти, I забули у неволi, Що вони на свiтi! А на давнiм пожарищi Iскра братства тлiла, - Дотлiвала, дожидала Рук твердих та смiлих. I дождалась... Прозрiв ║си В попелi глибоко Огонь добрий смiлим серцем, Смiлим орлiм оком! I засвiтив, любомудре, Свiточ правди, волi... I слав'ян сiм'ю велику Во тьмi i неволi Перелiчив до одного, Перелiчив трупи, А не слав'ян. I став ║си На великих купах, На розпуттi всесвiтньому I║зекi┐лем. I - о диво! Трупи встали I очi розкрили; I брат з братом обнялися I проговорили Слово тихо┐ любовi Навiки i вiки! I потекли в одно море Слав'янськi┐ рiки! Слава тобi, любомудре, Чеху-слав'янине! Що не дав ти потонути В нiмецькiй пучинi Нашiй правдi! Тво║ море Слав'янське║, нове, Затого вже буде повне, I попливе човен З широкими вiтрилами I з добрим кормилом, Попливе на вольнiм морi, На широких хвилях. Слава тобi, Шафарику, Вовiки i вiки, Що звiв ║си в одно море Слав'янськi┐ рiки! Привiтай же в сво┐й славi I мою убогу Лепту - думу немудрую Про чеха святого, Великого мученика, Про славного Гуса! Прийми, отче. А я тихо Богу помолюся, Щоб усi слав'яни стали Добрими братами, I синами сонця правди, I ║ретиками Отакими, як Констанцький кретик великий! Мир мировi подарують I славу вовiки! 22 листопада 1845 в Переяславi ЗАПОВIТ (В автографi Шевченка заголовка нема) Як умру, то поховайте Мене на могилi, Серед степу широкого, На Вкра┐нi милiй, Щоб лани широкополi, I Днiпро, i кручi Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з Укра┐ни У син║║ море Кров ворожу... отодi я I лани i гори - Все покину i полину До самого бога Молитися... А до того - Я не знаю бога. Поховайте та вставайте. Кайдани порвiте I вражою злою кров'ю Волю окропiте. I мене в сiм'┐ великiй, В сiм'┐ вольнiй, новiй Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом. 25 грудня 1845 в Переяславi N.N. Менi тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сiяло, Чи так менi чого було? Менi так любо, любо стало, Неначе в бога. ....... Уже прокликали до паю, А я собi у бур'янi Молюся богу... I не знаю, Чого маленькому менi Тодi так приязно молилось, Чого так весело було? Господн║ небо i село, Ягня, зда║ться, веселилось! I сонце грiло, не пекло! Та недовго сонце грiло, Недовго молилось... Запекло, почервонiло I рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорнiло, Боже небо голубе║ - I те помарнiло. Поглянув я на ягнята - Не мо┐ ягнята! Обернувся я на хати - Нема в мене хати! Не дав менi бог нiчого!.. I хлинули сльози, Тяжкi сльози!.. А дiвчина При самiй дорозi Недалеко коло мене Плоскiнь вибирала Та й почула, що я плачу, Прийшла, привiтала, Утирала мо┐ сльози I поцiлувала ..... Неначе сонце засiяло, Неначе все на свiтi стало Мо║... Лани, га┐, сади! I ми, жартуючи, погнали Чужi ягнята до води. Бридня!.. а й досi, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому господь не дав дожить Малого вiку у тiм раю. Умер би, орючи, на нивi, Нiчого б на свiтi не знав, Не був би в свiтi юродивим, Людей i бога не прокляв!.. [Орська крiпость, 1847] N.N. О думи мо┐! О славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся... але не каюсь!.. Люблю, як щиру, вiрну дружину, Як безталанную свою Вкра┐ну! Роби що хочеш з темним зо мною, Тiльки не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю ... Ти привiтала Нерона лютого, Сарданапала, Iрода, Ка┐на, Христа, Сократа, О непотребная! Кесаря-ката I грека доброго ти полюбила Однаковiсiнько!.. бо заплатили. А я, убогий, що принесу я? За що, сiрому, ти поцiлу║ш? За пiсню-думу: "Ой гаю, гаю"? Й не такi, як я, дармо спiвають. I чудно й нудно, як помiркую, Що часто котяться голови бу┐ За те║ диво! Мов пси, гризуться Брати з братами - й не схаменуться А те║ диво, всiми кохане: У шинку покритка, а люди п'янi! [Орська крiпость 1847] N.N. Сонце заходить, гори чорнiють, Пташечка тихне, поле нiмi║, Радiють люди, що одпочинуть, А я дивлюся... I серцем лину В темний садочок на Укра┐ну; Лину я, лину, думу гадаю, I нiби серце одпочива║. Чорнi║ поле, i гай, i гори. На син║ небо виходить зоря. Ой зоре┐ зоре! - i сльози кануть. Чи ти зiйшла вже i на Украйнi? Чи очi карi тебе шукають На небi синiм? Чи забувають? Коли забули, бодай заснули, Про мою доленьку щоб i не чули. [Орська крiпость 1847] * * * Готово! Парус розпустили, Посунули по синiй хвилi Помiж кугою в Сир-Дар'ю Байдару та баркас чималий. Прощай, убогий Кос-Арале. Нудьгу заклятую мою Ти розважав-таки два лiта. Спасибi, друже; похвались, Що люди i тебе знайшли I знали, що з тебе зробити. Прощай же, друже! Нi хвали, Анi ганьби я не сплiтаю Тво┐й пустинi; в iншiм краю, Не знаю, може й нагадаю Нудьгу колишнюю колись! [Кос-Арал 1849] * * * I Архiмед i Галiлей Вина й не бачили. клей Потiк у черево чернече! А ви, святi┐ предотечi, По всьому свiту розiйшлись I крихту хлiба понесли Царям убогим. Буде бите Царями сiяне║ жито! А люди виростуть. Умруть Ще незачатi┐ царята... I на оновленiй землi Врага не буде, супостата, А буде син, i буде мати, I будуть люди на землi. 24 вересня [1860 С.-Петербург] * * * I широкую долину, I високую могилу, I вечернюю годину, I що снилось-говорилось, Не забуду я. Та що з того? Не побрались, Розiйшлися, мов не знались. А тимчасом дорогi┐ Лiта тi┐ молодi┐ Марне пронеслись. Помарнiли ми об