о║: Я в неволi, ти вдовою, Не живем, а тiльки ходим Та згаду║м тi┐ годи, Як жили колись. [Кос-Арал 1848] * * * I знову менi не привезла Нiчого почта з Укра┐ни... За грiшнi┐, мабуть, дiла Караюсь я в оцiй пустинi Сердитим богом. Не менi Про те║ знать, за що караюсь, Та й знать не хочеться менi. А сердце плаче, як згадаю Хоч невеселi┐ случа┐ I невеселi┐ тi днi, Що пронеслися надо мною В мо┐й Укра┐нi колись... Колись божились та клялись, Братались, сестрились зо мною, Поки, мов хмара, розiйшлись Без сльоз, роси тi┐ свято┐. I довелося знов менi Людей на старостi... Нi, нi! Вони з холери повмирали; А то б хоч клаптик переслали Того паперу... Ой iз журби та iз жалю, Щоб не бачить, як читають Листи тi┐, погуляю, Погуляю понад морем Та розважу сво║ горе. Та Укра┐ну згадаю, Та пiсеньку заспiваю. Люди скажуть, люди зрадять, А вона мене порадить, I порадить, i розважить, I правдоньку менi скаже. [Кос-Арал 1848] * * * Лiчу в неволi днi i ночi - I лiк забуваю. О господи, як то тяжко Тi┐ днi минають! I лiта пливуть мiж ними, Пливуть собi стиха, Забирають за собою I добро i лихо! Забирають, не вертають Нiколи нiчого! I не благай, бо пропаде Молитва за богом. I четвертий рiк мина║ Тихенько, поволi, I четверту начинаю Книжечку в неволi Мережати, - змережаю Кров'ю та сльозами Мо║ горе на чужинi, Бо горе словами Не розкажеться нiкому Нiколи, нiколи, Нiде на свiтi! Нема слов В далекiй неволi! Нема║ слов, нема║ сльоз, Нема║ нiчого. Нема навiть кругом тебе Великого бога! Нема на що подивитись, З ким поговорити. Жить не хочеться на свiтi, А сам мусиш жити. Мушу, мушу, а для чого? Щоб не губить душу? Не варт вона того жалю... Ось для чого мушу Жить на свiтi, волочити В неволi кайдани: Може, ще я подивлюся На мою Украйну... Може, ще я подiлюся Словами-сльозами З дiбровами зеленими! З темними лугами! Бо нема║ в мене роду На всiй Укра┐нi, Та все-таки не тi люди, Що на цiй чужинi┐ Гуляв би я понад Днiпром По веселих селах Та спiвав би сво┐ думи, Тихi, невеселi. Дай дожити, подивитись, О боже мiй милий! На лани тi┐ зеленi I тi┐ могили! А не даси, то донеси На мою кра┐ну Мо┐ сльози; бо я, боже! Я за не┐ гину! Може, менi на чужинi Лежать легше буде, Як iнодi в Укра┐нi Згадувати будуть! Донеси ж, мiй боже милий! Або хоч надiю Пошли в душу... бо нiчого, Нiчого не вдiю Убогою головою, Бо серце холоне, Як подумаю, що, може, Мене похоронять На чужинi, - i цi думи Зо мною сховають!.. I мене на Укра┐нi Нiхто не згада║! А може, тихо за лiтами Мо┐ мережанi сльозами I долетять коли-небудь На Укра┐ну... i падуть... Неначе роси над землею, На щире серце молоде║, Сльозами тихо упадуть! I покива║ головою, I буде плакати зо мною, I, може, господи, мене В сво┐й молитвi пом'яне! Нехай як буде, так i буде. Чи то плисти, чи то брести. Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду Тихенько бiлi┐ листи. [Оренбург 1850] * * * Менi однаково, чи буду Я жить в Укра┐нi, чи нi. Чи хто згада║, чи забуде Мене в снiгу на чужинi - Однаковiсiнько менi. В неволi вирiс мiж чужими, I, неоплаканий сво┐ми, В неволi, плачучи, умру, I все з собою заберу - Малого слiду не покину На нашiй славнiй Укра┐нi, На нашiй - не сво┐й землi. I не пом'яне батько з сином, Не скаже синовi: - Молись. Молися, сину: за Вкра┐ну Його замучили колись. - Менi однаково, чи буде Той син молитися, чи нi... Та не однаково менi, Як Укра┐ну злi┐ люди Присплять, лукавi, i в огнi п┐, окраденую, збудять... Ох, не однаково менi. [В казематi 1847] * * * Минають днi, минають ночi, Мина║ лiто; шелестить Пожовкле листя; гаснуть очi, Заснули думи, серце спить, I все заснуло. I не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по свiту волочусь, Бо вже не плачу й не смiюсь... Доле, де ти? Доле, де ти? Нема нiяко┐? Коли добро┐ жаль, боже, То дай зло┐, зло┐! Не дай спати ходячому, Серцем замирати I гнилою колодою По свiту валятись. Л дай жити, серцем жити I людей любити, А коли нi... то проклинать I свiт запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволi, А ще гiрше - спати, спати I спати на волi - I заснути навiк-вiки, I слiду не кинуть Нiякого: однаково - Чи жив, чи загинув! Доле, де ти? Доле, де ти? Нема нiяко┐! Коли добро┐ жаль, боже, То дай зло┐! зло┐! 21 грудня 1845 В'юнища * * * На великдень, на соломi Против сонця, дiти Грались собi крашанками Та й стали хвалитись Обновами. Тому к святкам З лиштвою пошили Сорочечку. А тiй стьожку, Тiй стрiчку купили. Кому шапочку смушеву, Чобiтки шкаповi, Кому свитку. Одна тiльки Сидить без обнови Сирiточка, рученята Сховавши в рукава. - Менi мати купувала. - Менi батько справив. - А менi хрещена мати Лиштву вишивала. - А я в попа обiдала, - Сирiтка сказала. [Кос-Арал 1849] * * * Над Днiпровою сагою Сто┐ть явор мiж лозою, Мiж лозою з ялиною, З червоною калиною. Днiпро берег ри║-ри║, Яворовi корiнь ми║. Сто┐ть старий, похилився, Мов козак той зажурився, Що без долi, без родини, Та без вiрно┐ дружини, I дружини, i надi┐ В самотинi посивi║! Явор каже: - Похилюся Та в Днiпровi скупаюся. - Козак каже: - Погуляю Та любую пошукаю. - А калина з ялиною Та гнучкою лозиною, Мов дiвчаточка iз гаю Вихожаючи спiвають - Повбиранi, заквiтчанi Та з таланом зарученi, Думки-гадоньки не мають, В'ються-гнуться та спiвають. 24 червня [1860 С.-Петербург] * * * Не нарiкаю я на бога, Не нарiкаю нi на кого. Я сам собе, дурний, дурю, Та ще й спiваючи. Орю Свiй перелiг - убогу ниву! - Та сiю слово. Добрi жнива Колись-то будуть. I дурю! Себе-таки, себе самого, А бiльше, бачиться, нiкого? Орися ж ти, моя ниво, Долом та горою! Та засiйся, чорна ниво, Волею ясною! Орися ж ти, розвернися, Полем розстелися! Та посiйся добрим житом, Долею полийся! Розвернися ж на всi боки, Ниво-десятино! Та посiйся не словами, А розумом, ниво! Вийдуть люди жито жати... Веселi┐ жнива!.. Розвернися ж, розстелися ж, Убогая ниво!!! Чи не дурю себе я знову Сво┐м химерним добрим словом? Дурю! Бо лучче одурить Себе-таки, себе самого, Нiж з ворогом по правдi жить I всу║ нарiкать на бога! 5 жовтня [1860 С.-Петербург] * * * Ой три шляхи широкi┐ Докупи зiйшлися. На чужину з Укра┐ни Брати розiйшлися. Покинули стару матiр. Той жiнку покинув, А той - сестру, а найменший - Молоду дiвчину. Посадила стара мати Три ясени в полi, А невiстка посадила Високу тополю. Три явори посадила Сестра при долинi... А дiвчина заручена - Червону калину. Не прийнялись три ясени, Тополя всихала; Повсихали три явори, Калина зов'яла. Не вертаються три брати, Плаче стара мати, Плаче жiнка з дiточками - В потопленiй хатi. Сестра плаче, йде шукати Братiв на чужину... А дiвчину заручену Кладуть в домовину. Не вертаються три брати, По свiту блукають, А три шляхи широкi┐ Терном заростають. [В казематi 1847] * * * Я не нездужаю, нiвроку, А щось таке║ бачить око, I серце жде чогось. Болить. Болить, i плаче, i не спить, Мов негодована дитина. Лихо┐, тяжко┐ години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподiвано┐ волi - Вона заснула: цар Микола п┐ приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить. А то проспить собi, небога, До суду божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати мурувать, Любить царя свого п'яного, Та вiзантiйство прославлять. Та й бiльше, бачиться, нiчого. 1858 22 листопада [С.-Петербург] * * * Якби ви знали, паничi, Де люди плачуть живучи, То ви б елегiй не творили Та марне бога б не хвалили, _ На нашi сльози смiючись. _ За що, не знаю, називають _ Хатину в га┐ тихим ра║м. Я в хатi мучився колись, Мо┐ там сльози пролились, Найпершi сльози! Я не знаю, Чи ║сть у бога люте зло, Що б у тiй хатi не жило? А хату ра║м називають! Не називаю ┐┐ ра║м, Тi┐ хатиночки у га┐ Над чистим ставом край села. Мене там мати повила I, повиваючи, спiвала, Свою нудьгу переливала В свою дитину... В тiм гаю, У тiй хатинi, у раю, Я бачив пекло... Там неволя, Робота тяжкая, нiколи I помолитись не дають. Там матiр добрую мою, Ще молодую - у могилу Нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дiтьми (А ми малi були i голi), Не витерпiв лихо┐ долi, Умер на панщинi!.. А ми Розлiзлися межи людьми, Мов мишенята. Я до школи - Носити воду школярам. Брати на панщину ходили, Поки лоби ┐м поголили! А сестри! сестри! Горе вам, Мо┐ голубки молодi┐! Для кого в свiтi живете? Ви в наймах виросли чужi┐, У наймах коси побiлiють, У наймах, сестри, й умрете! Менi аж страшно, як згадаю Оту хатину край села! Такi┐, боже наш, дiла Ми творимо у нашiм ра┐ На праведнiй тво┐й землi! Ми в ра┐ пекло розвели, А в тебе другого блага║м. З братами тихо живемо, Лани братами оремо I ┐х сльозами полива║м. А може й те ще... нi, не знаю, А так зда║ться... сам ║си... (Бо без тво║┐, боже, волi Ми б не нудились в ра┐ голi) А може сам на небесi Смi║шся, батечку, над нами Та, може, радишся з панами, Як править миром! Бо дивись: Он гай зелений похиливсь, А он з-за гаю вигляда║ Ставок неначе полотно, А верби геть понад ставом Тихесенько собi купають Зеленi вiти... Правда, рай? А подивися та спитай, Що там твориться у тiм ра┐! Звичайне, радiсть та хвала Тобi ║диному святому За дивнi┐ тво┐ дiла! Отим-бо й ба! Хвали нiкому, А кров, та сльози, та хула, - Хула всьому! Нi, нi! Нiчого Нема святого на землi... Менi зда║ться, що й самого Тебе вже люди прокляли! [Оренбург 1850] * * * За байраком байрак. А там степ та могила. Iз могили козак Вста║ сивий, похилий. Вста║ сам уночi, Iде в степ, а йдучи Спiва, сумно спiва║: "Наносили землi Та й додому пiшли, I нiхто не згада║. Нас тут триста, як скло, Товариства лягло! I земля не прийма║. Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти По сво┐й по землi Свою кров розлили I зарiзали брата. Кровi брата впились I отут полягли У могилi заклятiй". Та й замовк, зажуривсь I на спис похиливсь, Став на самiй могилi. На Днiпро позирав, Тяжко плакав, ридав, Синi хвилi голосили. З-за Днiпра iз села Руна га║м гула, Третi пiвнi спiвали. Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала. [В казематi 1847] * * * Закувала зозуленька В зеленому га┐, Заплакала дiвчинонька - Дружини нема║. А дiвочi молодi┐ Веселi┐ лiта, Як квiточки за водою, Пливуть з сього свiта. Якби були батько, мати Та були б багатi, Було б кому полюбити, Було б кому взяти. А то нема, сиротою Отак i загину, Дiвуючи в самотинi, Де-небудь пiд тином. [Кос-Арал 1848] * * * I досi сниться: пiд горою, Мiж вербами та над водою, Бiленька хаточка. Сидить Неначе й досi сивий дiд Коло хатиночки i бавить Хороше║ та кучеряве Сво║ маленьке║ внуча. I досi сниться: вийшла з хати Веселая, смiючись, мати, Цiлу║ дiда, i дитя Аж тричi весело цiлу║, Прийма на руки, i году║, I спать несе. А дiд сидить, I усмiха║ться, i стиха Промовить нишком: - Де ж те лихо? Печалi тi┐, вороги? - I нищечком старий чита║, Перехрестившись, "отче наш". Крiзь верби сонечко сiя║ I тихо гасне. День погас, I все почило. Сивий в хату Й собi пiшов опочивати. [Оренбург 1850] * * * I небо невмите, i заспанi хвилi, I понад берегом геть-геть, Неначе п'яний, очерет Без вiтру гнеться. Боже милий! Чи довго буде ще менi В оцiй незамкнутiй тюрмi, Понад оцим нiкчемним морем Нудити свiтом? Не говорить, Мовчить i гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать, А бiльше нi в кого спитать. [Кос-Арал 1848] * * * I вирiс я на чужинi I сивiю в чужому кра┐: То одинокому менi Зда║ться - кращого нема║ Нiчого в бога, як Днiпро Та наша славная кра┐на... Аж бачу - там тiльки добро, Де нас нема. В лиху годину, Якось недавно довелось Менi за┐хать в Укра┐ну, У те найкраще║ село... У те, де мати повивала Мене малого i вночi На свiчку богу заробляла; Поклони тяжкi┐ б'ючи, Пречистiй ставила, молила, Щоб доля добрая любила п┐ дитину... Добре, мамо, Що ти заранн║ спать лягла, А то б ти бога прокляла За мiй талан. Аж страх погано У тiм хорошому селi: Чорнiше чорно┐ землi Блукають люди. Повсихали Сади зеленi, погнили Бiленькi хати, повалялись, Стави бур'яном поросли. Село неначе погорiло, Неначе люди подурiли, Нiмi на панщину iдуть I дiточок сво┐х ведуть!.. I я, заплакавши, назад По┐хав знову на чужину. I не в однiм отiм селi, А скрiзь на славнiй Укра┐нi Людей у ярма запрягли Пани лукавi... Гинуть! Гинуть! У ярмах лицарськi сини! А препоганi┐ пани Жидам, братам сво┐м хорошим, Остатнi продають штани... Погано дуже, страх погано В оцiй пустинi пропадать! А ще поганше на Украйнi Дивитись, плакать i мовчать! А як не бачиш того лиха, То скрiзь зда║ться любо, тихо, I на Укра┐нi добро. Мiж горами старий Днiпро, Неначе в молоцi дитина, Красу║ться, любу║ться На всю Укра┐ну. А понад ним зеленiють Широкi┐ села, А у селах у веселих I люди веселi. Воно б, може, так i сталось, Якби не осталось Слiду панського в Украйнi!.. [Кос-Арал 1848] * * * I золото┐ й дорого┐ Менi, щоб знали ви, не жаль Мо║┐ долi молодо┐: А iнодi така печаль Оступить душу, аж заплачу. А ще до того, як побачу Малого хлопчика в селi. Мов одiрвалось од гiллi, Одно-однiсiньке пiд тином Сидить собi в старiй ряднинi. Менi зда║ться, що се я, Що це ж та молодiсть моя. Менi зда║ться, що нiколи Воно не бачитиме волi, Свято┐ воленьки. Що так Даремне, марне пролетять Його найкращi┐ лiта, Що вiн не знатиме, де дiтись На сiм широкiм вольнiм свiтi, I пiде в найми, i колись, Щоб вiн не плакав, не журивсь, Щоб вiн де-небудь прихиливсь, То оддадуть у москалi. [Кос-Арал 1849] * * * Ми вкупочцi колись росли, Маленькими собi любились. А матерi на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо ┐х. Не вгадали. Старi заранн║ повмирали, А ми малими розiйшлись - Та вже й не сходились нiколи. Мене по волi i неволi Носило всюди. Принесло На старiсть ледве i додому. Веселе║ колись село Чомусь тепер менi, старому, Здавалось темним i нiмим, Таким, як я тепер, старим. I бачиться - в селi убогiм (Менi так бачиться) нiчого Не виросло i не згнило, Таке собi, як i було. I яр, i поле, i тополi, I над криницею верба Нагнулася, як та журба Далеко в самотнiй неволi. Ставок, гребелька, i вiтряк З-за гаю крилами маха║. I дуб зелений, мов козак Iз гаю вийшов та й гуля║ Попiд горою; по горi Садочок темний, а в садочку Лежать собi у холодочку, Мов у раю, мо┐ старi. Хрести дубовi посхилялись, Слова дощем позамивались... I не дощем, i не слова Гладесенько Сатурн стира║... Нехай з святими спочивають Мо┐ старi┐... - Чи жива Ота Оксаночка? - питаю У брата тихо я. - Яка? - Ота маленька кучерява, Що з нами гралася колись. Чого ж ти, брате, зажуривсь? - Я не журюсь. Помандрувала Ота Оксаночка в поход За москалями та й пропала. Вернулась, правда, через год, Та що з того? З байстрям вернулась, Острижена. Було, вночi Сидить пiд тином, мов зозуля, Та кука║; або кричить, Або тихесенько спiва║ Та нiби коси розплiта║. А потiм знов кудись пiшла, Нiхто не зна║, де подiлась, Занапастилась, одурiла. А що за дiвчина була, Так так що краля! I не вбога,- Та талану господь не дав... А може й дав, та хтось украв I одурив святого бога. [Кос-Арал 1849] * * * Не грi║ сонце на чужинi, А дома надто вже пекло. Менi не весело було Й на нашiй славнiй Укра┐нi. Нiхто любив мене, вiтав, I я хилився нi до кого, Блукав собi, молився богу, Та люте панство проклинав, I згадував лiта лихi┐, Поганi, давнi┐ лiта: Тодi повiсили Христа - Й тепер не втiк би син Марi┐! Нiде не весело менi, Та, мабуть, весело й не буде I на Украйнi, добрi люди, Отже таки й на чужинi. Хотiлося б... та й то для того, Щоб не робили москалi Труни iз дерева чужого, Або хоч крихотку землi Iз-за Днiпра мого святого Святi┐ вiтри принесли, Та й бiльш нiчого. Так-то, люди, Хотiлося б... Та що й гадать... Нащо вже й бога турбувать, Коли по-нашому не буде. [Орська крiпость 1847] * * * Не тополю високую Вiтер нагина║, Дiвчинонька одинока Долю зневажа║. - Бодай тобi, доле, У морi втопитись, Що не да║ш менi й досi Нi з ким полюбитись. Як дiвчата цiлуються, Як ┐х обнiмають I що тодi ┐м дi║ться - Я й досi не знаю... I не знатиму. Ой, мамо, Страшно дiвувати, Увесь вiк свiй дiвувати, Нi з ким не кохатись. (Кос-Арал 1848] * * * Як маю я журитися, Докучати людям, Пiду собi свiт за очi - Що буде, те й буде. Найду долю - одружуся, Не найду - втоплюся, Та не продамся нiкому, В найми не наймуся. Пiшов же я свiт за очi, Доля заховалась; А воленьку люди добрi I не торгували, А без торгу закинули В далеку неволю... Щоб не росло таке зiлля На нашому полю. [Кос-Арал 1849] * * * Зацвiла в долинi Червона калина, Нiби засмiялась Дiвчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зрадiла I защебетала. Почула дiвчина I в бiлiй свитинi З бiленько┐ хати Вийшла погуляти У гай на долину. I вийшов до не┐ З зеленого гаю Козак молоденький; Цiлу║, вiта║, I йдуть по долинi, I йдучи спiвають. Як дiточок дво║, Пiд тую калину Прийшли, посiдали I поцiлувались. Якого ж ми раю У бога блага║м? Рай у серце лiзе, А ми в церкву лiзе┐ Заплющивши очi, - Такого не хочем. Сказав би я правду Та що з не┐ буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде. [Кос-Арал 1849]