ями, всюди блищали золото, срiбло, мармур, оксамити. Посерединi височiв амвон, до якого вели прикрашенi гiрляндами квiтiв сходи, в олтарi видно було престол з дорогоцiнними шатами, за ним сяяв велетенський золотий, весь обсипаний дiамантами й перлами хрест. У соборi було тихо, чувся тiльки глухий тупiт нiг, шелест одягу, покашлювання багатьох людей. Над головами угору тягнулись вiсiм колон з порфiру, привезених сюди з храму Сонця, й вiсiм мармурових зелених колон, що потрапили до Софi┐ з Ефеса. Вони закiнчувались високо вгорi мережаними капiтелями, навкруг яких мiж мармуровим склепiнням виконанi були на голубому й золотому тлi композицi┐ з му сiй. Над ними ж на чотирьох величезних кам'яних пiдпорах лежав ║диний у свiтi i найбiльший купол Софi┐, що нiби спускався на золотому ланцюгу з небес. Тут, у соборi Софi┐, де все блищало золотом, срiблом, дорогоцiнним камiнням, цього вечора перед тисячами свiчок молились Iвану Хрестителю, просили його дати людям здоров'я, довгi лiта, щастя. "Там, - пригадала княгиня Ольга, - в далекому Ки║вi i по всiй Русi, в цей вечiр заплiтали дерева, клали вогнi, спiвали пiсень, водили танцi, славили Купала, Ладу, Полеля, просили ┐х дати щастя й любов". Княгиня Ольга молитовно думала про Iвана Хрестителя, з трепетом згадувала Купала, i молилась ┐м обом. Притулившись чолом до холодно┐ пiдлоги собору, вона молилась за Русь, за людей ┐┐, за синiв сво┐х Святослава й Улiба. РОЗДIЛ СЬОМИЙ 1 У нiч пiд Купала ворiт на Гору не замикали. Тiльки почало темнiти, звiдти вийшло чимало гриднiв i юнакiв-дворян. Не з щитами i мечами йшли нинi юнаки, а разом з ними й дiвчата. На головах у них були вiнки, в руках - квiти. З гучними пiснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дiтьми Лелем i Полелем, рушило слiдом за горянськими юнаками й дiвчатами передграддя, залунали пiснi на Подолi i ген-ген далi по Оболонi. З усiх концiв йшли туди, де Почайна допливала до Днiпра. Там на широкому лузi ще завидна прибране було високе дерево - на ньому висiли вiнки, квiтки, всiлякi оздоби. Тiльки стемнiло, навкруг дерева й скрiзь на лузi запалали вогнища, почалося iгрище. Залунала пiсня юнакiв: Iде Купало, несе немало, Меди i жито, прирост, присип, Славим Купала, не спим до рана, Не спи, дiвчино, юнак - не спить! А в цей час з другого боку озивались дiвчата: Ой Ладо, Ладо, Леле, Полеле, Сплетемо квiти в один вiнок, Ой Ладо, Ладо, славимо радо, Ой Ладо, Леле, Леле, Полель. Десь грали вже й музики - пронизливо свистiли со-пiлi, гули роги, торохтiли бубни. Тепер уже скрiзь понад Почайною i Днiпром горiли, як свiчки, вогнi, звiдусiль линули музика й пiснi, пристраснi голоси чулись у темрявi, що стiною стояла одразу за вогнями. Веселi крики, смiх лунали навiть на плесi, скрiзь по Почайнi й Днiпру. Та й як було не веселитись, не радiти: запашна, тепла нiч котилась над землею, вгорi мерехтiли яскравi зорi й срiблом мiнився Перунiв Шлях, квiти пахли, як росою вмитi, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачi, мiж круч грала, нiби закипала вiд купальських вогнiв, вода. I горе було тому, хто посмiв би оскверняти або ганити свято великого Купала! От i цi║┐ ночi гурт старих уже чоловiкiв з Подолу й передграддя, захопивши з собою чимало й молодикiв, рушили до ручаю, що струмував з яру пiд горою, туди, де стояла церква християн. Вони посувались, як чорна стiна, серед темно-зеленого освiтленого вогнями руна, зупинились недалеко вiд церкви, кричали всяку хулу, закочували сорочки й показували християнам тiло. А тодi почулись лемент, крики: люди старо┐ вiри кидали на церкву й людей, що зiбрались там молитись за якогось Iвана Хрестителя, камiння й дрючки. I всi, хто веселився навкруг купальських вогнiв, щосили смiялись, спостерiгаючи, як люди старо┐ вiри воюють з Христом. Iз вiкна терема княжич Святослав бачив, як iшла з Гори на свято Купала молодь, чув ┐┐ веселi, запальнi пiснi. Пiзнiше побачив вогнi над Почайною, але самому йому було невесело, тоскно. Доки княгиня Ольга була в дорозi, на Ки┐вському столi з ┐┐ волi мусив сидiти вiн, Святослав, син Iгорiв. Вiн дiяв так, як велiв покон: прокидався до схiд сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечi червоне, iз золотою оторочкою корзно, взував червонi, з довгими, загнутими носками хзовi чоботи, клав на голову хутряну шапку iз дорогим камiнням, а на шию чiпляв золоту княжу гривну. Коли княжич виходив iз сво║┐ свiтлицi, минав Золоту палату й спускався сходами в сiни, там на нього вже ждали Свенелд, во║води, бояри, брат Улiб, на ганку й у дворi бiля терема чулись голоси тiунiв, гiнцiв земель, огнищан. Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравницi. Слiдом за ним iшли Улiб, Свенелд, во║води, бояри. У стравницi, як годилось, Святослав клав жертву, всi мовчки ждали, поки ┐┐ приймуть боги, а потiм сiдали до столу. Подавала ┐м страви ключниця Малуша. Вона вже призвича┐лась до сво║┐ роботи, низько вклонялась князям, тiльки заходила до стравницi; носила миски, наливала вино, прибирала посуд i все робила швидко, метко i спритно. Потiм княжич Святослав iшов наверх, сiдав у Люднiй або Золотiй палатi, по праву руку вiд нього стояв во║вода Свенелд, по лiву - брат Улiб, близько сiдав ларник Перенiг, чимало во║вод i бояр стояли позад них. I княжич Святослав говорив з тiунами, приймав гiнцiв земель, слiв, якщо вони потрапляли до Ки║ва, робив суд i правду людям. Власне, все робив не вiн. З тiунами, гiнцями, всiма людьми, що приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, во║води й бояри, вони ж вели перемови з гiнцями земель, творили суд i правду людям. Але ж княжич Святослав мав вуха i все чув. Тiуни говорили про оскудiння княжо┐ скотницi, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збiльшення урокiв i уставiв. Приходили i ставали на суд бояри, що в сварках за рольнi землi, бортневi знамена й бобровi гони скубли один у одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав во║вод, якi хвалились, що не хтось iнший, а тiльки вони кров'ю й життям сво┐м захищають землi, за що просили пожалування. Уже й ранiше Святослав часто сидiв бiля матерi, коли вона робила суд i правду. Але тодi вiн покладався на не┐, - вона зна║ правду i покон. Та й не завжди вiн сидiв поруч з матiр'ю, бо здебiльшого проводив час з Асмусом, ┐здив з ним десь у полi. Тепер вiн мусив слухати тiунiв, бояр, во║вод, i часто йому здавалось, що вони не судяться, не правди шукають, а розривають на шматки рiдну землю. Кожен iз них намага║ться вирвати собi бiльше, все найкраще, i в запалi сво║му вони стають хижими, безжальними, такими, що аж кров бризка║ в них з-пiд пальцiв. Цi мужi ставали на прю перед ним, князем, обзивали один одного найгiршими словами, сварились i навiть тут, у палатах, мало не бились, але однаково не вiн вирiшував ┐хню долю, бо вони сварились i мирились; незважаючи на всi сво┐ сварки, стояли в'║дно, хiба що тiльки вимагали, просили в князя за сво┐ шкоди пожалування. Проте вони були справдi жорстокими й безжальними, коли доводилось судити не ┐х, а коли самi судили iнших. Вони часто приводили на суд людей сво┐х - смердiв, рядовичiв, закупiв i просто обельних холопiв. Той утiк вiд свого господаря, той потай вночi вдерся у житницю, той взяв чужого коня, той убив княжого мужа, i вони - во║води й бояри Гори - карали оцих роб'┐х, чорних людей як тiльки могли, кидали в поруби* (*Поруб - в'язниця.), вiддавали на поток, пограбування, прирiкали на смерть. Так-бо, мовляв, велiв древнiй закон i покон. I княжич Святослав десницею сво║ю мусив стверджувати цей закон i покон, судив, робив правду, хоч часом у нього й скнiло при цьому серце. Вiн знав i любив древнiй закон i покон, який змушу║ во┐на не шкодувати життя й стояти на смерть перед ворогом у полi, але не знав ще страхiтливих законiв i покону Гори. Так у той час, коли мати ┐здила в далеких землях, княжич Святослав стикнувся з силою сво┐х мужiв, силою Гори. "Добре, - думав вiн, - що ця сила не може судити князя". Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город i ┐хав у поле. Довго шукати нагоди для цього не доводилось - звiдти, як крик поранено┐ чайки, долiтали й долiтали недобрi вiстi, звiдти приходили мало не кожного дня купцi, яких було пограбовано й покалiчено в далекiй дорозi, там також дуже часто загибали в сторожi во┐ - вiд меча, отру║но┐ стрiли, вiд хижо┐ руки. Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою дружиною пере┐жджав Днiпро, мчав гостинцем, що вився на схiд сонця, часом завертав праворуч до Переяслава й Роднi, шугав вгору по Деснi - до Чернiгова. Вони завзято шукали ворога. Це були печенiги, чорнi булгари, загони великих орд, що блукали за Iтилем-рiкою. Як татi, вони ночами скрадались у полi, пiдбирались до городищ i сiл, блискавицею падали на мирнi хижi, грабували статки, забирали худобу, вбивали людей, а юнакiв та дiвчат гнали в неволю. Не раз княжич Святослав iз дружиною сво║ю стикався iз цими ворогами ┐хньо┐ землi. Вiн iшов по слiду, шукав ┐х у байраках i ярах, проходив лiси, що перетинали шлях, мчав у широкому полi, де пiд копитами шумiла тирса, високi могили вказували шлях, а на обрi┐ вставало марево. Часом це було й не марево. То, пiдiймаючи позад себе стовпи куряви, мчали в безвiсть, до Iтиля-рiки, чужинцi, то вони везли з собою добра Русько┐ землi, гнали худобу, вели людей. Мов вiтер, мов грiм, що котиться i все пiдсилю║ться в безмов'┐, мчали в полi во┐ княжича Святослава, а попереду летiв вiн сам - рiшучий, дужий, безжальний. I вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали сво┐х людей, гнали хижакiв далеко в поле, нищили, вбивали. I це княжич робив охоче, любо, бо захищав рiдну землю, людей ┐┐. На все життя залишилась у нього й пам'ятка про цi днi. Одного разу, наздоганяючи орду, вiн стикнувся вiч-на-вiч з ┐┐ каганом. Трохи косоокий, темний, iз вишкiреними зубами, каган був великий, спритний, мiцний i, всю силу свою вклавши в шаблю-кривульку, накинувся на княжича Святослава. Святослав бився з хижаком-ординцем мечем свого батька. Цей меч зробили князевi Iгоревi кузнецi-умiльцi з Роднi; був вiн обоямогострий, харалужний* (*Харалужний - загартований.), iз золотим крижем, срiбним яблуком, всипаний камiнням-огнивом. Меч цей розсiкав на льоту лист, дерево нiби зрiзував... Але клятий ординець все викручувався, був у нього верткий кiнь, не раз i не два каган залiтав до княжича з спини. До Святослава квапились во┐, що, женучись за ордою, розсипались у полi. Вони помiтили небезпеку, що загрожувала князевi, й поспiшали до нього. Але коли б княжич не був смiливий i дужий, вони б не встигли. Каган вкрай оскаженiв, люто одбивався, налiтав на нього. Один раз ударив по головi, ще раз - у груди. Та княжич втримався в сiдлi й ударом меча обiрвав життя кагана. Коли всi примчали, каган конав у густiй тирсi. Але i в Святослава була поранена голова, перебите ребро. Але що цi рани? На, молодому тiлi все швидко заросло, все забулось, i вiн через короткий час знову мчав на чолi сво║┐ дружини в полi, вечорами спочивав десь на високiй могилi, слухав цiкавi розповiдi Асмуса, а навкруги бiля вогнища сидiли во┐. Як дозвiльне було ┐м всiм у цьому полi! Десь далеко була Гора, тiуни, бояри, во║води, десь там був брат Улiб, що з ненавистю в очах дивився на брата. Тут навкруги були тiльки земля та небо, високi могили, у туманах могли спокiйно спати городища й села. I, лежачи на теплiй землi, слухаючи, як десь далеко-далеко в полi переклика║ться сторожа, вiн довго дивився на зорi, а потiм нiбито легко злiтав до них на невидимих крилах i мiцно засинав. Та чим сильнiше буяла весна, чим дужче пахли трави й квiти в полi, тим настiйнiше в душу княжича Святослава заповзала якась тривога, неспокiй. Часом бувало так, що, ┐дучи в полi, понад лiсом чи рiкою, вiн раптом зупиняв коня, довго дивився поперед себе, немов ждав, що от-от хтось з'явиться в холодку дерев. Часом не знати чого у нього починало шалено битись серце, йому здавалось, що вiн щось забув взяти з собою в дорогу, щось дуже дороге покинув у Ки║вi. I вiн завертав коня, поспiшав з поля до Ки║ва, але не бачив, не знаходив там бажаного. I все частiше i частiше мучило його безсоння в безлюддi й безмов'┐ полiв. Вiн лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зiрок на небi починав шукати найкращi, любi оку... Вiн i знаходив ┐х - це були двi привабливi голубуватi зiрки, що висiли, як сестрицi, на пiвнiчнiй удолинi неба i мiнились, грали, як перли. Не маючи сили одiрватись вiд краси ┐х, вiн хотiв, як i ранiше, линути, летiти на незримих крилах до них, але не мiг, вi┐ його не склеплювались, сон не приходив. Двi зiрки, як здавалося йому, свiтились все дужче й дужче, не вiн, а вони дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям вiн зрештою одривав вiд них очi, пiдводився, вставав, поглядав на повите нiчною iмлою поле, на могилу, на схилах яко┐ то тут, то там просто неба лежали i вже спали гриднi, глибоко дихав настояним на ║вшанi й м'ятi повiтрям, знову лягав i склеплював повiки... Та через короткий час очi його розкривались i чомусь одразу ж прикипали до тих самих зiрок-сестричок. I здавались вони вже не зiрками, а очима - знайомими, любими, рiдними... Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чи┐ очi нагадують йому цi зiрки? Пережив Святослав i ще одне - смерть свого вуйка Асмуса. Вiн помер, як належить во┐ну, - рано, на свiтаннi, коли роса ста║ такою важкою, що сама сиплеться з трав, коли у полi нiмi║ все навкруг i владу║ одвiчна тиша, коли сонце на сходi почина║ пiднiмати iз-за обрiю супроти ночi блискуче лезо свого меча... На свiтаннi Асмус почув за Россю тупiт коня й свист i одразу ж тихо, щоб не розбудити Святослава, встав, узяв з собою кiлькох гриднiв i помчав удалину, де ще стояла нiч i колихалися тумани. Гриднi повернулись i привезли з собою тiло Асмуса. Там, за Россю, в лугах, були три печенiги. Асмус iз гриднями довго гнались за ними й скарали, але один iз печенiгiв в останню смертну хвилину натягнув тятиву лука й послав стрiлу, що вцiлила Асмусу в серце. Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли вiн стояв над його могилою, то вiдчував, що проща║ться не тiльки з вуйком, а з чимсь бiльшим, iз людиною, частку душi яко┐ вiн увiбрав у себе й нею жив. "Прийми його, Перуне, у сво┐ оселi, - думав Святослав, - а коли менi доведеться прощатись iз свiтом, то хотiв би померти так, як Асмус!" Коли вийти за древню Родню* (*Родня стояла на горi, нижче вiд сучасного Канева.) й стати край Княжо┐ гори, над самим ┐┐ кра║м, де спiють нинi хлiба, буйно ростуть трави, цвiтуть квiти, опадають туманами й знову пливуть над безмежними просторами хмари, - там i ║ могила Асмуса! От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечiрнi купальсько┐ ночi бiля вiкна терема. I чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь захотiлось залишити свiтлицi, де за день розпеклось стало гарячим повiтря, захотiлось вийти разом з усiма на луки над Почайною, когось шукати i когось зустрiти. Бажання було настiльки непереможним, що княжич не витримав, одягнув темне платне, накинув на плечi корзно, непомiтно залишив Гору, перейшов мiст i попрямував до Почайни. 2 Разом з iншими дворянами на свято Купала пiшла й Малуша. Ще дома, в рiдному селищi, любила вона свята; холоднi, але гомiнкi вечори Коляди, веселi днi веснянок, заквiтчану вогнями нiч Купала, п^янi вiд олу й медiв обжинки. Маленька дiвчинка у подертiй сорочцi стояла тодi оддалiк вiд усiх, боялась пiдiйти до гурту, але ┐й було так радiсно. Свята в Ки║вi ще бiльше вабили Малушу. Тут так багато вогнiв, так клично звучали пiснi! I все ж вона - проста дворова дiвчина, а пiзнiше ключниця - i на цих святах стояла осторонь, боялась влитись у гомiнкий, веселий натовп, де веселились i подоляни, i дiти майстрiв з передграддя, i навiть боярськi та во║водськi дiти. Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо кликали, просили пiти з ними на свято гриднi з Гори. Та й як ┐м було не кликати ┐┐? Вона вже не та маленька, худенька, перелякана дiвчина, що тремтiла колись у лодi┐, що ┐хала, зщулившись пiд щитом, на Гору. Малуша змiнилася. Коли б батько вигадував ┐й iм'я тепер, то, напевно, назвав би не Малушею, а знайшов якесь iнше слово - теплiше, краще! Вона витяглась, була ставна, мала тугi, пружнi ноги, виразно окресленi стегна, тонкий стан, у маленьких ┐┐ грудях було ще щось дитяче, але разом i достигле - жiноче, звабне. Вона мала округле обличчя з устами, що нагадували пелюстки квiтки, невеликий лукавий носик, темнi брови й чудове русе волосся. Але найбiльше вражали ┐┐ очi - карi, глибокi, живi, що вiд одного холодного слова могли затьмаритись, а вiд найменшого сонячного променя - засвiтитись. Тiльки на людях нiколи вони не були смутними, але й не свiтилися, бо Малуша жила на Горi. У цю нiч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й терем, ┐┐ охопило при║мне збудження, вона стала в коло, що оберталось круг вогню. Разом з iншими дiвчатами, мiцно взявшись за руки, тiкала, коли юнаки хотiли ┐х улоскотати. Коли ж дiвчата й юнаки почали стрибати через вогнi, Малуша довго боялась, вагалась, а потiм скiльки було сили в ногах побiгла, одiрвалась вiд землi, пропливла над багаттям, стала на ноги, але не зупинилась, а побiгла далi, щоб зробити коло i, повернувшись, знову стрибнути через вогонь... Так вона робила не раз. Купало - великий чародiйник, i той, хто приходить на його свято, нiби випива║ мiцного вина. Малуша також сп'янiла, зникли кудись ┐┐ страх i вагання, тепер вона була, як i всi, в полонi у Купала, у вирi любовi. А хiба вона не мрiяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у не┐ не вистачало часу спочити, помрiяти. Та вже не раз увi снi хтось нiбито бажаний i дивно знайомий приходив до не┐ в хлiвину, не раз вона, жахаючись, прокидалась серед ночi, бо здавалося - тiльки-но хтось був поряд з нею, пригортав до себе, схилявся, так близько свiтились, пломенiли його очi... - Рятуй мене, Перуне, рятуй, - шепотiла тодi вона й торкалась рукою обереги - материного дарунка, богинi Роженицi. Зате тепер вона робила, як усi, i, як усi, могла дати волю душi сво┐й i серцю. Ще стрибок, ще один стрибок, ще один стрибок, Малушо, священний вогонь Купала очища║ тiло, вiн наближа║ любов. А коли дiвчата почали заплiтати вiнки й пускати ┐х у Почайну, щоб запитати в долi, чи судилося ┐м мати пару, а якщо судилось, то з яко┐ дороги, сплела вiнок i Малуша. Хiба ж ┐й, як i всiм, не цiкаво було дiзнатись, попливе ┐┐ вiнок чи потоне, знайде вона собi пару чи нiколи не знатиме любовi? Так, пустивши вiнок на воду, й пiшла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне вiн, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого? Вiнок не тонув, вiн плив i плив, у пасмугах вiд вогнiв, що грали на плесi, на водi вимальовувалось його темне коло. I раптом Малуша побачила, що хтось невiдомий з'явився перед нею, а далi схопив ┐┐ за руки. - Хто це? - сполохано крикнула вона. - Невже ти мене не впiзнала? - почула Малуша знайомий голос. - Княжич Святослав? - Так, це я... А чого ж ти злякалась? - Я прийшла з дворянами поспiвати й стрибати, пустила свiй вiнок, пiшла за ним... - То добре, Малушо... Сам Купало привiв тебе сюди... - Ой нi, княжичу... Це - нещастя, тут так темно... i я вже пiду назад до вогнища. Там усi дворяни... - Нi, ти нiкуди не пiдеш... - Чому, княжичу? Як же так, що я нiкуди не пiду... - Так, Малушо! Сiдай ось тут, на кручi, i я сяду бiля тебе... Вона сiла, бо княжич не випускав ┐┐ руки. Його рука була така дужа й гаряча. Сiла вона й тому, що не могла перемогти зваби цi║┐ неспокiйно┐, тривожно┐ ночi... Якусь хвилину мовчали. До них долiтали звуки купальських пiсень, тихий сплеск води, чи┐сь голоси в темрявi, але все це було так далеко. - Ти вiриш у долю? - запитав Святослав. - Вiрю... нi, не вiрю! - знiтившись, вiдповiла вона. - А для чого ж ти пускала вiнок? Адже хотiла знати, куди вiн припливе? - Хотiла. - Отже, ти вiриш у долю. Вiрю в не┐ i я. Так мене навчив Асмус. - Але доля, княжичу, обдурю║, ┐й не можна вiрити. - Нi, вона не обдурю║, - впевнено сказав вiн, - i ┐й вiрити треба. Випустивши руку Малушi, Святослав довго сидiв I дивився на чорне плесо, немов мiг там щось вчитати. - Ти колись думала про мене? - раптом запитав вiн, обернувшись до не┐, i вона побачила його освiтленi вогнями очi й вуста. Тiльки цi очi й вуста тепер не були злими, як у теремi на Горi, а такими, якi вона бачила увi снi. - Я думала про тебе, - щиро призналась вона, - i завжди боялась... Коли ти говорив, коли мовчав... i гримав на мене. - А може, - сказав вiн Малушi, а бiльше, мабуть, собi, - може, я був суворий з тобою i гримав через те, що любив тебе? - Ой княжичу, - жахнулась вона, - навiщо говорити такi слова, та ще в нiч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хiба ж можна воднораз ненавидiти й любити? - Вона знайшла силу стримано засмiятись. - Можна, - вiдповiв вiн. - Коли я ненавиджу, то вiд усi║┐ душi, коли люблю - то до останку. - То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидiв? Вiн сказав дуже голосно: - Нi, тебе я тiльки любив. Ненавидiв ┐х, усiх на Горi... - За що, княжичу, за що? - За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тiльки роба... Я сварився, i кричав, i гримав на тебе за те, що ти корилась ┐м. - Нi, княжичу, я не розумiю, як можна разом ненавидiти i любити. - Але ж мене ти не ненавидиш? - Нi, княжичу, як я можу тебе ненавидiти, ти - княжич, я - роба... - Ти знову про це... Слухай i запам'ятай, - перебив вiн ┐┐. - Я говорю правду. Клянусь Купалом... У тишi, яка настала пiсля цього i яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська нiч, вiн почав: - Слухай, Малушо! Отам, на Горi, i скрiзь - на Днiпрi, у полi - менi чогось не вистачало... Спочатку я не знав, чого менi треба, перестав спати, вибирав зорi на небi, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав, вибирав i ждав тебе, тiльки тебе. Я люблю тебе, Малушо! - Княжичу! - жахнулась вона. - Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка! Малуша розповiла йому про себе. Втiм, що вона могла розповiсти? Кiлька слiв про Любеч, батька й матiр, ще про те, як при┐хав i забрав ┐┐ з собою Добриня, як вiн пiд щитом вивiз ┐┐ на Гору, як взяла Малушу до себе ключниця Ярина. - То гридень Добриня твiй брат? - запитав Святослав. - Так, княжичу, брат. - Добрий гридень, - задоволене сказав Святослав. - Нiколи не думав, що ти його сестра. I тут же подумав про те, що мусить зробити щось таке, щоб Добриня вiдчув його княжу ласку: пожалувати чимсь, дати добру зброю. Тiльки Малушi княжич про це нiчого не сказав, а, дивлячись на плесо й вогнi, вiв далi. - А може, я й люблю тебе саме через те, - запальне говорив вiн, - що ти не княжна, не боярська i не во║водина дочка. Я для себе мiсця не знаходжу там, на Горi, я ночей не сплю, думаючи про тебе, ти для мене краща всiх на свiтi... - Не говори так, не говори, княжичу Святославе. - Та чому ж не говорити? - Менi страшно, i я дуже нещасна, якщо ти говориш правду... - Клянусь Перуном... - Княжичу, якщо судилось нещастя, навiть Перун мене не захистить... - Не зможе Перун - я захищу... Слухай, Малушо, хiба це не щастя сидiти нам разом?.. Вона подумала й навiть заплющила очi. - Так... щастя... - А коли я тебе обiйму, поцiлую? Малуша бачила зорi над собою, але одразу вони затьмарились, згасли. Близько перед собою вона побачила очi княжича, почула його дихання, мiцна, дужа рука стиснула ┐┐ до болю, до крику... Проте цей бiль тривав коротку хвилину, всю iстоту Малушi пронизали радiсть, щастя вiдчуто┐ любовi. Разом з Святославом, нiби на хвилях рiчки, Малуша попливла кудись далеко, може, i в самий вирiй... пй здавалося, що вона спить, кiлька разiв вона нiби прокидалася, бачила купальськi вогнi, тремтливi ┐х вiдблиски на плесi, до слуху ┐┐ долiтали звуки пiснi, але все це було так далеко. Новi й новi хвилi любовного шалу захоплювали ┐┐, пiдносили, несли далi й далi... Проминуло багато часу. Вони прокинулись. Малуша була стомлена, немiчна. - Я проведу тебе, Малушо. - Не треба, княжичу, вогнi ще горять. Нiхто не повинен знати, де я була. - Гаразд, Малушо! Але завтра ми зустрiнемось, i я скажу тобi те ж саме, що й сьогоднi. Де тебе ждати, куди прийти? - Не знаю, княжичу. - А коли я прийду через сiни в твою хижу? - Я тебе чекатиму, княжичу. Тiльки страшно, ой як страшно менi... - Не плач, не плач, Малушо, все буде добре... Малуша пiшла на купальськi вогнi, тонка постать ┐┐ вималювалась серед трав, а там i зникла в темрявi ночi. А княжич Святослав ще довго стояв над Днiпром. Навкруг нього пливла тиха, спокiйна нiч. Було темно, як це бува║ перед свiтанням. Темряву не могли прорiзати навiть кволi вогнi, що догорали на лузi. Найгострiше око серед цi║┐ пiтьми не помiтило б, де кiнчаються на обрi┐ береги й Днiпро, а де почина║ться небо. Яскраво свiтилися угорi зорi, десь глибоко внизу пiд кручею дзвiнко плескалася вода. Княжич Святослав був щасливий, вiн вiдчував усю велич цi║┐ ночi, вдихав тонкi пахощi квiтiв, трав, води, чув пристрасну, стару, але вiчно нову пiсню соловiв, що спiвали тi║┐ ночi так само, як i сьогоднi. Щастя, безмежна радiсть, любов до життя обгортали його, грiли серце, живили душу. I особливою радiстю була та, яку вiн пережив цi║┐ ночi. Княжич Святослав почував себе найщасливiшою людиною в свiтi, вiн глибоко вiрив, що любить Малушу i може знайти щастя з нею. Вогнища на лузi палали, молодь хотiла, либонь, гуляти до самого ранку. Наблизившись до вогню, Малуша одразу ж потрапила у вир пiсень, крикiв, танцiв. Але тепер вона вже не зупинилась, а швидкою ходою, скрадаючись мiж кущiв, попрямувала до узвозу, щоб швидше дiстатися на Гору, пiти в свою хлiвину, залишитись на самотi з сво┐ми думками. Раптом вона почула за собою кроки. Той, що йшов за нею, поспiшав, намагався ┐┐ наздогнати. Подумавши, що це, може, княжич Святослав, вона, аби тiльки не зустрiли ┐х разом на воротях, пiшла швидше, мало не побiгла. Але кроки позаду лунали все ближче, все чутнiше. Нарештi Малуша зупинилась, бо зрозумiла, що однаково не втече. Хтось у темному пiдiйшов до не┐ й також зупинився. Вона придивилась i в червонкуватому вiдсвiтi вогнiв вiд Почайни побачила обличчя гридня Тура. - Ти гнався за мною? - Так, побачив тебе i погнався... - Навiщо? - Щоб тебе хтось не скривдив цi║┐ темно┐ ночi... - Хто ж мене мiг скривдити? - А хiба я знаю, Малушо? Купало - великий чародiйник, вiн часом удалий, часом п'яний. Я весь час, вiдколи ти тут, на Горi, чогось потерпаю за тебе... Вони йшли поруч - Малуша легкою, нечутною ходою, вiн - важко, твердо, впевнено, як ходять гриднi. Тiльки в словах Тура не було певностi. - I ще я боявся, - вiв вiн далi, - щоб ти мене не скривдила... - Чим же я тебе, Туре, могла скривдити? - Хто зна║? - вiдповiв вiн. - Коли б ти була такою, як я, i коли б ти була мiж нами, я б тодi не боявся. А коли ти стала ключницею, опинилась у теремi, я боюсь за тебе... Пiсля всього, що сталось цi║┐ ночi, ┐й важко було зрозумiти, про що говорить i на що натяка║ Тур. Але ┐┐ вразили щирiсть i теплота цього простого гридня, що так багато вже зробив для не┐ й ще раз виказав сво┐ почуття цi║┐ ночi. Тому Малуша й промовила: - Слухай, Туре! Та ти ж сам, зустрiвши мене на Горi, казав, що коли я ви┐хала сюди пiд щитом, то буде менi честь i слава... - Так, я говорив це... - То невже ж ти зараз не хочеш менi честi й слави? - Хочу! - Помолись за мене┐ - Молюсь! - зупинився вiн i подивився на всiяне зорями небо. - Нехай Перун дасть тобi тут, на Горi, велику честь, славу, щастя... - Не поспiшай, Туре! - сказала Малуша, помiтивши, що вiн хоче йти далi. - Я також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя менi i гридню Туру. Даси? Вiн дасть, Туре, бачиш, як нам посмiхаються зорi. А тепер ходiмо. Тут так темно, дай менi руку. Вiн взяв ┐┐ руку i обережно повiв узвозом. Недалеко на тлi синього неба вже видно було мiст, ворота. - Перун кожному да║ свою долю, - тихо говорив Тур. - Але в мене нема║, не було ще щастя, долi... - Не говори так. Туре, - заперечила вона. - I тобi, i менi Перун дасть однакову, щасливу долю... З Нема║ княгинi Ольги, але на Горi все робиться, як i за не┐. Покон княжого двору - це закон, усталений вiками. Так було колись, так ║ зараз, так мусить бути довiку. Княжич Святослав прокида║ться, розбуджений ударами в мiдяне било на стiнi. Спав вiн чи нi? Хто зна║?! Може, й заснув, не роздягаючись, впавши на ложе. Але зараз мусить вставати. Нема║ в Ки║вi княгинi Ольги, на столi сидить вiн, Святослав, треба вставати, йти до стравницi, пiсля того вершити з во║водами й боярами суд, ┐хати з ними ж за Днiпро на лови. Княжич Святослав iде в куток опочивальнi, де сто┐ть цебро, вмива║ться джерельною водою, одяга║ться, виходить. У сiнях, де червонкувате свiтло кiлькох свiтильникiв змiшу║ться з зеленкуватим промiнням свiтанку, його вже ждуть брат Улiб, во║вода Свенелд, тисяцький Маркел, бояри Ратша й Хурс. Коли княжич Святослав спуска║ться сходами, вони, низько вклоняючись, вiтають його. Улiб ледь схиля║ голову перед братом. Потiм вони iдуть разом через довгi сiни, де догорають свiтильники, до стравницi - попереду княжич Святослав, поруч iз ним Улiб, за ними во║води i бояри. У стравницi давно вже все готове для снiдання. На застеленому бiлим полотном столi ║ хлiб i сiль, корчаги з квасом, веприна й рiзне зело, всiлякi страви. Бiля столу розставленi вже важкi дубовi, з високими спинками стiльцi. До вогню пiдходить княжич Святослав. Вiн кида║ туди вiд хлiба, веприни, дрiбку солi, вилива║ меду. Усi моляться за щастя рiдно┐ землi, за добробут города Ки║ва, за княгиню Ольгу в далекiй дорозi. Тiльки княжич Святослав молиться про iнше - перед його очима стоять вогнi купальсько┐ ночi, вiнок на плесi, очi Малушi. Вогонь поглина║ жертву. Мусить бути так, як замислив Святослав. Усi сiдають до столу. Тодi з дверей вiд кухнi виходить ключниця Малуша, вона зупиня║ться, притуливши руки до серця, низько вклоня║ться. Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не пiднiма║ голови. А може, це тiльки так зда║ться княжичу Святославу. Потiм вона пiдводить голову. Сто┐ть напроти княжича Святослава, дивиться на нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, - любов i ласку. Але бачить тi ж самi спокiйнi, нiби холоднi очi, чу║ звичайне, тихе: - Подавай страви, ключнице! Малуша подавала страви i боялась дивитись йому у вiчi. А може, й краще, що було саме так. Бо коли б вона пильнiше придивилась, то помiтила б, як княжич Святослав кида║ невдоволенi погляди на во║вод, бояр, брата Улiба, помiтила б його стурбованiсть, неспокiй. Так закiнчилось снiдання. За вiкном уже сяяв день, звiдти долiтали людськi голоси, тупiт коней. Гора оживала, кликала, вимагала. Княжич Святослав рвучко встав з-за столу, за ним пiдвелись брат Улiб, во║води, бояри. Святослав на одну мить зупинився бiля столу й замислився, приклавши руку до чола, нiби хотiв щось пригадати. Потiм повiльно пiшов до дверей, а за ним i всi, що були в стравницi. Схопившись рукою за рiжок столу, Малуша стояла i дивилась, як, оточений боярами й во║водами, вийшов iз стравницi, iде сiньми княжич Святослав, Там уже ждали його iншi мужi й бояри, вони вiтались, при║днувались, щiльнiше оточили княжичiв. От уже й не видно Святослава. Холоднi пальцi Малушi випустили рiжок столу, Княжич Святослав устав, вийшов, так i не поглянувши на не┐. А чого ж ждала Малуша? Справдi, чого вона могла ждати? У княжича Святослава багато дiла - зараз вiн судитиме людей, пiзнiше, як це чула Малуша, по┐де з во║водою Свенелдом на лови, потiм обiд, вечiр, нiч. Однаковим життям живе Гора - сьогоднi, як учора, завтра, як сьогоднi. Але не однакове життя в не┐, в Малушi. Таким, як сьогоднi, буде воно завтра i в наступнi днi, але таким, як учора, вже не буде нiколи. Так що ж робити, як бути, як жити? На очi набiга║ сльоза. Малуша змаху║ ┐┐ рукою. Не можна плакати I Знову сльоза - i знову вона змаху║ ┐┐ рукою. Не плач, Малко, не плач! Крiзь вiкно потоком влива║ться рожеве сяйво свiтанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгинi Ольги плаче! От i зараз у стравнвдю заходить красуня Пракседа, щось запиту║ в не┐, дивиться на Малушу великими сво┐ми чудовими, але хижими й заздрiсними очима. Малушо, не плач! I вона вже не плаче. Снiдання закiнчене, але буде ще обiд, вечеря, треба iти до комор, усе взяти, приготувати. А хiба крiм того мало всякого дiла? Княжий терем великий, треба скрiзь прибрати - перестелити ложа, накрити столи, замести, змахнути кожну порошинку. Малуша йде теремом, виходить у двiр, пряму║ до комор, медуш, бертяниць, клiтей. Бiля пояса ┐┐ брязкотить важка низка ключiв. Тут ключi до всiх добр, у ┐┐ руках усi багатства княгинi, княжичiв, всього княжого двору. Вона йде, зупиня║ться бiля комор i хиж, що замкненi важкими замками, i почина║ перебирати ключi. О, як багато в не┐ ключiв! Ось ключ - а за ним усi коштовностi княгинi, ось ключ - i вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ - i перед нею будуть скарби, скарби... Але вона перебира║ й перебира║ ключi, все не може знайти того, який хотiла б мати зараз. Вона розумi║, що полюбила княжича Святослава i без цi║┐ любовi не зможе жити. О, якби-то кузнецi вмiли кувати ключi до серця людини! Марно турбувалась Малуша, i марно вона, прибiгши пiсля довгого дня в хлiвину до себе, думала, що запiзнилась, Хвилювалась, що княжич Святослав не прийде, навiть заплакала. Княжич Святослав не мiг прийти до не┐ в хлiвину, поки в теремi ходили бояри, родичi, гриднi, не мiг прийти й тодi, коли вступала на варту перша нiчна сторожа, бо в теремi не спали. Коли ж княжич переконався, що все навкруги заснуло, вiн погасив свiтильник у сво┐й свiтлицi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, як поскрипують мостини, увiйшов у Золоту палату, де в пiвтемрявi тьмяно поблискували зброя й доспiхи предкiв, минув верхнi сiни, спустився схiдцями в куток нижнiх сiней i вiдчинив дверi до хлiвини Малушi. Одразу, тiльки Святослав переступив порiг i замкнув за собою дверi, вiн вiдчув на ши┐ руки, тепле дихання, - о, якi солодкi були уста в Малушi, яким пружним, але водночас i гнучким було ┐┐ тiло, перса, ноги!.. За вiкном iшла нiч, там, над стiнами города Ки║ва, робили вiчнi сво┐ кола зорi, на городницях стояли сторожi й мiдяними билами вели лiк часу, а вони були вдвох, для них не iснував час, вони пливли й пливли на щасливих хвилях любовi. Швидко збiгали години ночi, кожен iз них запитував себе - чи й була ця нiч, а вже на стiнi сторожi дзвонили в била, вже скреготали жеравцi мосту, який опускали на день, на подвiр'┐ лунали кроки, а далеко за Днiпром прорiзувалась ниточка свiтанку. 4 Усiм ┐м дуже добре в цю вранiшню годину, усiм по-людсьiкому хочеться жити, кожен з насолодою глибоко вдиха║ свiже повiтря, - о, як чудово пахне воно водою, травами, зiллям, - кожен милу║ться голубим небом, рожевими хмарками, що повисли, як намистечко, на обрi┐, квiтами, що всiма барвами грають серед безмежного зеленого руна. Але найщасливiший, мабуть, iз них у цю годину Добриня. Вiн не розумi║ ще, що сталось з ним, як не розумi║ й того, як, чому це сталось. Учора вiн був гриднем у княжiй дружинi, як сотнi й тисячi iнших хлопцiв, i думав, що ходитиме в гриднях доти, доки не наразиться десь на печенiзький спис i загине. Аж раптом на свiтаннi покликав його до гридницi во║вода Свенелд i сказав, що вiн, Добриня, по┐де з княжичем Святославом на лови й поведе з собою сотню гриднiв. Але це було не все, - ┐хнiй тисяцький, що був при цiй нагодi в гридницi, додав, що вiднинi, з княжо┐ ласки, Добриня завжди водитиме сотню. Отже, вiн - сотенний, вiднинi й навiки сотенний! Радiсть наповню║ душу Добринi. Був би вiн сам - ударив би коня, з криком-гиком помчав у поле, щоб аж земля гула пiд копитами, а повiтря розривало груди. Та й долетiв би вiн, либонь, аж туди, де висять над обрi║м хмари. Сотенний! Чу║те, любечанин Добриня сотенний! Але мчати не можна. Стримуючи баского коня, вiн ┐де одразу ж за княжичем Святославом, iншi гриднi - ┐м взап'яiть. Так вони й ┐хатимуть за Днiпро, до дарницi княгинi Ольги - бобрових гонiв княжича Святослава. Усi мовчать. Негоже говорити, коли мовчить княжич. А вiн ┐де, попустивши повiддя, iнодi тiльки, коли кiнь змiнить ногу або вiд Днiпра вiйне свiжий вiтрець, пiдведе голову, подивиться навкруги замисленими очима. Про що дума║ княжич i чим стурбований? Чому в сiрих його очах часом свiтиться радiсть, а iнодi промайне й тривога? Та хiба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжi думки? У князя - сво║, у гридня - сво║. Добриня дума║ про сво║, вiн знову запиту║ себе: чому так сталось? Де причина? Гарцюючи на конi за княжичем Святославом, пощипуючи час вiд часу тонкий вус, то попускаючи, то натягуючи повiддя, граючи списом i мiцно тримаючи щит, Добриня сьогоднi здавався сам собi набагато кращим, нiж учора, i, безперечно, кращим вiд iнших гриднiв. У пам'ятi постали днi, коли йому не раз доводилося супроводжувати разом з iншими гриднями княгиню Ольгу, а кiлька разiв i княжича Святослава. I хоч тодi нiчого незвичайного не трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було незвичайним: там вiн перший допомiг княгинi вийти з човна, там вiн перший пiдвiв княжичу Святославу коня... Бач, Добрине, який ти добрий, бач, чим заробив собi честь i славу. Так вище ж голову, тугiше повiддя, сотенний! 5 Швидко мина║ в життi людському весна, швидко пливуть теплi й щедрi днi лiта, але найшвидше пробiгають днi й ночi любовi... Княжич Святослав переживав справжню весну. Вiн ┐здив, як i ранiше, на лови, з дружиною сво║ю побував влiтку за Переяславом, у Роднi, ┐здив у лiси за Любечем. Але тепер, де б вiн не був, де б не ночував у полi, де б не стояв у степу, на високiй могилi, вiн бачив ┐┐ обличчя, мрiяв обняти ┐┐, впитись у тугi уста, ще раз i ще раз горiти в шалу любовi. Навiть дружина не пiзнавала свого князя. Ранiше вiн був замислений, сторожкий, неговiркий. I нiби хтось пiдмiнив ┐хнього князя: на обличчi його весь час грала посмiшка, рухи стали твердiшими, вiн бив орла на льоту, смiливо йшов iз списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня. Особливо ж вiн був щасливий, коли повертався з дружиною до Ки║ва. Це бувало звичайно надвечiр, коли теплом дихав Днiпро, повiтря було насичене пахощами достиглих яблук, меду й квiтiв, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пiсня. Напо║нi сонцем, обвiянi вiтрами, трохи стомленi, але дужi, мовчазнi, але щасливi, перепливали вони на конях через Днiпро й Почайну, виходили на берег, обмивались у теплiй водi i ┐хали через торг Подолом, пiдiймались узвозом з передграддя, мостом, що здригався й гримiв пiд копитами коней, в'┐жджали на Гору. I знову нiч любовi, чудова нiч, коли не вистача║ слiв, коли все навкруг, зда║ться, оспiву║ i славить кохання. А неминуче й невблаганне ходило вже близько бiля княжича Святослава й Малушi, тiльки вони цього не знали й не вiдчували. Був мiсяць червен* (*Червен - липень.) - чудовий час, коли в Ки║вi й навкруг достигали овочi й виноград, на полях пахло житом, в лiсах - медом. В цьому дозвiллi, серед невимовно┐ буйно┐ краси цвiла й ┐хня любов. Прийшов зарев* (*Зарев - серпень.), зарипiли вози, встали стовпи куряви над шляхами - багатство садiв, безмежного поля, лiсiв плавом пливло до княжих клiтей, засiкiв, медуш на Горi. Малуша рук не чула, пiдiймаючи кадi, кошi, дiжки, цебра, у не┐ вiд тяжко┐ працi пiдгиналися ноги. Але надходила нiч - все забувалось, бо молодiсть не зна║ втоми, а любов для не┐ - спочинок... А потiм настав ревун, вiйнуло холодом над Днiпром, студена стала вода, в'яли трави й квiти на берегах, птахи летiли на пiвдень, а в Малушi заболiло серце. Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не сво