ь i дiвчина, що на колiнах стояла перед нею. I, щоб висловити сво┐ почуття, Предслава нахилилась вперед, простягла руку й поклала ┐┐ на голову Малушi, на ┐┐ м'яке волосся. Малуша навiть не зрозумiла, чому князiвна поклала ┐й на голову руку? Може, холодна вода? Може, вона щось хоче вiд не┐? Та нi, коли Малуша пiдвела голову й зустрiлась з очима Предслави, то зрозумiла, що князiвна це зробила вiд радостi, щастя... А де ж подiлося щастя Малушi? 5 Святослав розумiв, що мати його немарно з'явилась на Горi з угорськими послами i Предславою, яка за вечерею сидiла поруч iз ним у стравницi й часто кидала на нього допитливi погляди. Бачив вiн i те, як хвилю║ться Малуша, вiдчував, що насува║ться гроза i що йому не минути розмови з княгинею. Не знав вiн тiльки того, що це станеться так швидко. Княгиня Ольга покликала його до сво║┐ свiтлицi тодi, коли Малуша мила ноги угорськiй князiвнi. Сама зустрiла його, зачинила за ним дверi, потiм пiшла у куток, стала там i пильно з голови до нiг оглянула сина. - Як же ти тут жив, що робив, сину? - запитала княгиня. Святослава втiшило те, що мати дуже спокiйно й лагiдно почала з ним розмову, i так само спокiйно вiдповiв: - Я виконував твiй загад: творив суд i правду. У цьому менi помiч давав Свенелд, во║води, бояри. Вони, мамо, вельми мудрi, знають закон i покон, - пощо я б став сперечатись iз ними? До того ж було добре лiто, я з дружиною сво║ю ┐здив за Днiпро, був далеко в полi, ┐здив на лови в лiси, побував у Роднi... I весь його вигляд - обвiтрене, засмагле обличчя, вицвiлий вiд сонця чуб, м'язистi руки, мiцнi ноги - свiдчив, що за лiто княжич сходив i про┐здив чимало. Княгиня захоплено дивилась на нього i думала, як зрадiв би батько Iгор, побачивши Святослава. - Я чула, - промовила княгиня, - як ти тут без мене творив суд i правду, знаю, що ┐здив далеко у поле. У мене серце облилось кровлю, коли почула, що був ти також поранений. Але, бачу, здоровий, дужий. Що ж, сину, добре. Тепер ти зна║ш, чи гострий печенiзький меч. I про Асмуса я чула. Доброго вуйка втратили, вiчна йому пам'ять... Проте не тiльки цим цiкавилась княгиня Ольга. - А що ти робив ще влiтку, сину? - запитала вона. Святослав подивився на матiр. Вiн зрозумiв, що це питання княгинi - випущена з лука стрiла, i спробував перетяти ┐й шлях... - Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти ┐здила? Скажи! Вона зрозумiла, що син одбив ┐┐ перший удар, i вирiшила, що так, може, буде й краще. - В далеку сторону я ┐здила, - вiдповiла вона, - я бачила так багато, що, либонь, i не розкажеш, ┐хала я туди, як i ти зна║ш, з великими сподiваннями, але вiд сподiвань тих зараз нiчого в мене не лишилось. Лживi й хижi роме┐, надi мною вони посмiялись, дво║ручать з нами, хозарами, болгарами i всiма язиками... - Так треба ┐х бити, - сказав Святослав. - А хто поведе рать на брань? - запитала княгиня. - Я поведу Русь проти Вiзантi┐! - запальне вигукнув вiн. Вона подивилась на нього теплими материнськими очима. - Може, колись i настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Вiзантi┐. Але днесь я сиджу на столi, знаю, як важко жити нашим людям, тому i ┐хала до роме┐в, щоб нагадати iмператорам про давнiй наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрi й любовi... Хiба, сину, коли ворог хижий, мстивий i ненависний, треба тiльки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним ласкою i любовi... Он каган хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку iмператора... - Нехай хозарський каган i цiлу║ царгородську царiвну, - не стримався Святослав, - але ки┐вським князям цi царiвни не до пари. Княгиня Ольга засмучено похитала головою. - Це ти марно говориш, Святославе. Порiднитись з iмператором роме┐в, у якого ║ п'ять дочок, Ки┐вському столу було б дуже добре, i я, признаюсь тобi, говорила про це iмператору Костянтину... Широко розплющеними очима вiн дивився на не┐. - Але iмператори роме┐в, - швидко додала вона, - носять гординю в сво║му серцi, вони вважають нас еллiнами й дикунами, i тому Костянтин вiдповiв, що християнська вiра забороня║ iмператорам рiднитись з нами. Щось схоже на радiсний вигук, а разом i зiтхання вирвалось з грудей Святослава. - Дяка богам, - крикнув вiн, - що я досi не був християнином, а тепер я i поготiв ним не буду!. . - Але я, - повела далi мати, - знайшла дiвицю незгiрше, як дочки у iмператора Костянтина, i привезла ┐┐ сюди, до Ки║ва... Ти бачив ┐┐ - угорську князiвну? - I що? - не зрозумiв ┐┐ Святослав. - З уграми у нас давно iсну║ мир, а коли ми змiцнимо його шлюбом, то помножимо нашi сили... - То це, - задихаючись, прохрипiв вiн, - ти привезла менi жону? - Так, Iльдiко-Предслава мусить бути тобi жоною. - Нi, - схопившись за голову, сказав вiн, - цього нiколи не буде, не може цього бути, мамо... Вона пiдiйшла до нього ближче й поклала руку на його голову. - Ти забув, Святославе, що я - твоя мати, - сказала вона, - i як мати мушу i нинi дбаю про твою долю... - Я знаю, - вiдповiв вiн, - що ти моя мати, ти - княгиня i хочеш знайти менi добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князiвну, бо люблю iншу, не царiвну й не князiвну. - Знаю про це, - промовила княгиня Ольга. - Що ти зна║ш? - Усе знаю, - тихо вiдповiла княгиня. - Про тебе, Малушу i про те, що вона непразна... - Звiдки ти зна║ш? Хто тобi це сказав, мамо? - Хiба не однаково, хто сказав, - сама маю очi, бачу... Княжьч Святослав все дивився на матiр, ждав, що вона скаже далi. Але вона мовчала, певно, ждала, що скаже син. - Навiщо ти зробив це, Святославе? - нарештi запитала вона. I раптом - не з упертiстю вже, а зовсiм iнакше, схвильованим голосом, вiд самого серця - Святослав сказав: - А коли люба менi Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я ┐┐... Княгиня Ольга вiдчувала, знала, що син ┐┐ говорить правду, що любить Малушу так, як люблять тiльки раз у життi, але мусила вiдповiсти: - Невже ти дума║ш, що в мене нема║ серця? Невже вважа║ш, що не люблю тебе? Нi, Святославе, люблю тебе, тiльки добра бажаю. А через це скажу - нинi ти княжич, землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старiю, слабiю i вже скоро закiнчу земнi справи. Хто ж тодi сяде на столi Ки┐вському? - Не говори про це, мамо! - Нi, - сказала вона, - говорити про це повинна, мушу... У великий i страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротися з ворогами, якi йшли i йшли на нас, намагались знищити, розгромити... Скiльки вже кровi пролилось до нас над Днiпром i Руським морем, скiльки людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нинi, нiколи ще не бувало. Зараз я про┐хала до Вiзантi┐, була в болгар i угрiв - бачу й знаю, що велика загроза насува║ на Русь. На схiд сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують роме┐, на Болгарську землю можна було б надiятись, але кесар Петро продав Болгарiю ромеям, а Вiзантiя рано чи пiзно воюватиме з нами. Хто тодi поведе Русь? Чому ти мовчиш, сину? Ти ж тiльки-но говорив, що згоден вести... - Так, говорив... - Але щоб вести Русь на Вiзантiю, треба бути князем... Святослав мовчав. - Невже ж ти дума║ш, що будеш князем, коли вiзьмеш Малушу? Ти зна║ш, що таке Гора? - Що Горi до мене й Малушi?! - крикнув Святослав. Княгиня Ольга похитала головою. - Сину мiй, сину, - зiтхнула вона. - Ти ще не зна║ш Гори, не вiда║ш, де живеш. Над землями Русi ки┐вський князь, нинi я ┐х княгиня, але пiдпира║ нас Гора, бояри й во║води, всякая князья земель. Важко менi з людьми мо┐ми, але ще важче з Горою. Вони льстивi, - з серцем, на весь голос говорила княгиня, - вони хитрi, вони вимогливi й неситi, i я вже не знаю, сину, як i задовольнити ┐х... Вона на якусь хвилину замовкла, бо ┐й, помiтно, важко було говорити, а потiм повела далi: - Добра хотя людiям сво┐м, я давала Горi все, що могла дати. Це було нелегко, сину, бо множество ворогiв iшло на нас, - i мусили ми ┐х одбивати, а хто ж ┐х одбив би, коли б не було во║вод, дружини? I ми тримали во║вод, ми мали дружину. Але во║води стали боярами, i княжий гридень може стати во║водою. Вони ненаситнi, вони хижi, ┐м усе мало. Ти дума║ш, чого загинув твiй батько? Князь Iгор взяв з деревлян сповна всю дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди ж по другу дань, i вiн пiшов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров треба було заплатити кров'ю, але побачила, що коли й далi братиму дань, то землi пiдуть проти нас, а потiм i земля на землю. Я, сину, заборонила дань, встановила погости й дала уроки й устави. Це була полегкiсть для людей земель, та коли б ти знав, що тодi робилось тут, на Горi, сину?! Пожалування, пожалування, пожалування, - я вiддала тодi боярам, во║водам, всякому князью всi землi... - Так кому ж служать князi: людям сво┐м чи во║водам i боярам?! - вирвалося у Святослава. Княгиня Ольга подивилась на Святослава, що, збуджений, надзвичайно схвильований, з рум'янцями, що раптово спалахнули на щоках, стояв перед нею, i подумала, що помилилась, вважаючи, що син ┐┐ ще юнець, отрок. Нi, вiн вирiс вже, змужнiв, став дорослим, а коли так, то треба говорити йому всю правду, яка б гiрка вона не була. - Так, - вiдповiла княгиня. - Глава земель - це не тiльки князь, а й бояри нашi, во║води, дружина. - А племена, язики, всi люди? - Вони загинуть без князя i бояр... - Отже, служимо i людям, i Горi? - Так, Святославе, за мною стоять князi й бояри, во║води й дружина, вся Гора. Це вони скажуть тобi: негоже ти зробив, не бути Малушi жоною великого князя... - А я не питатиму ┐х... - Вони самi запитають у тебе, i горе буде, якщо тобi нiчого буде вiдповiсти ┐м. Вони були б згоднi, коли б ти взяв дочку iмператора, вони мовчали б, коли б це була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу - угорську князiвну, але не допустять Малушi... Вона помовчала й закiнчила: - I я зроблю так, як бажають вони. - Ти так не зробиш, мамо!. . - крикнув вiн. - Нi, я мушу зробити й зроблю тiльки так, - вiдповiла княгиня. Вона помовчала, пiдiйшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала: - Слухай, Святославе! Слухай i запам'ятай. Не всiм судилось бути князем - князь один, людей багато. Якщо ти став князем, - мусиш бути як князь. Нелегко носити корону, сину, вона, щоб ти знав, важка. Так як зробити, сину? Княгиня чи рабиня? Говори! - Мамо! - вiдповiв вiн. - Я хочу добра людям мо┐м, люблю рiдну землю, живу тiльки для них. Що ж, нехай не буде нi княгинi, нi рабинi. - Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибi, Святославе. Не турбуйся, я зроблю все, щоб Малушi було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо пiзнiше. Iди, Святославе! Вiн стояв i довго дивився на матiр i перший раз у життi не знав, добро вона робить чи зло, правду чи неправду. - Iди, сину, - ще раз сказала княгиня. - Я стомилась з дороги. I вiн вийшов з свiтлицi... Коли Святослав iшов вiд матерi до сво║┐ свiтлицi, то почув, нiби позад нього в сiнях хтось переступив з ноги на ногу. Вiн обернувся i побачив бiля одних дверей брата Улiба, що стояв, щiльно притиснувшись до стiни... Княжич Святослав пiшов назад i зупинився проти Улiба. - Ти, - задихаючись, промовив Святослав, - чого тут сто┐ш?. . - А чому б менi тут i не стояти? - зухвало вiдповiв Улiб. - Ти можеш стояти, де хочеш, - вiдповiв Святослав, - але пiдслухувати не смi║ш... Чу║ш, Улiбе, не смi║ш. - Я не пiдслухував. - Лжу говориш, Улiбе, - пiсля довго┐ мовчанки сказав Святослав. - А хто говорить лжу - мiй ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе... Князь Святослав повернувся i пiшов до сво║┐ свiтлицi, Улiб, не сходячи з мiсця, довго дивився йому вслiд, далi засмiявся i зник за дверима... 6 Малуша увiйшла до свiтлицi так тихо, що княгиня навiть не почула ┐┐ крокiв. Зупинившись на порозi, вона побачила княгиню, ступила один крок вперед i повалилась у ноги... Коротка мить! Княгиня пригадала, як колись у стравницi побачила цю несмiливу дiвчину, що боялась пiдняти на не┐ очi, пригадала, як Малуша допомагала Яринi, як потiм стала допомагати ┐й - княгинi. I як увiйшла в терем, ключницею стала. Тепер ця дiвчина на колiнах стояла на пiдлозi, плечi ┐┐ здригались вiд нестримних ридань... - Встань! - суворо промовила княгиня. Дiвчина, все ще стоячи на колiнах, пiдвела голову, й княгиня побачила ┐┐, розтоптану, зневажену... А все ж i в страшну цю хвилину -- на колiнах, зiгнута - Малуша була напрочуд хороша. Високо пiдiймались ┐┐ тугi груди, обличчя розшарiлось, грало рум'янцем, сльози блищали на вiях, як самоцвiти. Княгинi несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко було почати розмову, а все ж вона перемогла себе. Твердо, як належить княгинi, наказала: - Встань-бо, Малушо! Малуша встала. У очах ┐┐ промайнула iскринка надi┐... - Що ж це ти вчинила? - так само суворо сказала княгиня. - Я тебе взяла до терема, вiрила тобi, ключницею сво║ю зробила, а ти так вiддячила - звабила княжича... У розпачi Малуша обхопила голову руками, вся здригалась вiд ридань, але, дивлячись просто в очi княгинi, вiдповiла: - Нi, нi, княгине, я нiколи не зваблювала княжича Святослава, i я не винна, не винна, матiнко княгине. Я тiльки пiшла до Днiпра разом з усiма на Купала, а Купало вiдвiв мене вiд вогнiв до темного берега, i там я побачила княжича Святослава. I княжич не винен, Купало i його звабив, звiв нас над водою... А що далi було, я не знаю, любила княжича i люблю, хоч знаю, що не смiю... Та що менi робити? - Люблю! - тихо промовила i зiтхнула княгиня Ольга. - Але ж ти й непразна... - Я не знаю, що зi мною робиться, матiнко княгине, але тоскно менi, млi║ все тiло, мiсця не знаходжу, вночi не сплю... Це боги покарали мене, вже далi несила, не можу. I Малуша замовкла, бо помiтила, що княгиня одвела сво┐ очi й дивиться на темне вiкно свiтлицi, за яким десь по той бiк Днiпра переливалась велика вечiрня зоря. - Великий грiх ти вчинила, Малушо, - промовила княгиня, - i заслужила велико┐ кари. Ти - роба, Святослав - княжич, завтра - князь; вiн - глава всiй нашо┐ землi, захисник людей, на нього дивиться увесь свiт. А ти посмiла стати поруч iз ним. Чи розумi║ш ти, що наробила? - Я розумiю, княгине, - вiдповiла Малуша. - Я не смiю стати поруч iз князем, я не знала, що так буде, i нiколи, нiколи, княгине, я не думала про це, нiчого не робила... Все зробив Купало... Тепер менi лиша║ться одно - до Днiпра i в воду... - Нi, - суворо сказала княгиня Ольга. - Якщо ти пiдеш до Днiпра, це буде ще один i ще страшнiший грiх, бо не одну себе ти вб'║ш, а й княжича дитину... - Тодi, княгине, я пiду до батька в Любеч... - Нi, - заперечила княгиня, - i до Любеча тобi йти не можна. Хто там повiрить, що так склалось, рiдний батько тебе за блуд вижене з хижi. Малуша мовчала. - Колись, - сказала тодi княгиня, - я тебе, Малушо, взяла до двору й зробила ключницею сво║ю. Ти працювала добре, милостницею мо║ю була... Щось схоже на надiю заблищало знову в очах Малушi, вона пильно дивилась на княгиню. - I я нiколи не забуваю добра, - вела далi княгиня. - За те, що чесно i добре працювала, хочу пожалувати тебе... Малуша знала це слово. О, про княжi пожалування тiльки й розмов було на Горi, про пожалування мрiяли i вголос говорили бояри, тiуни, во║води. Але що можна пожалувати ┐й, Малушi? Хiба можна щось пожалувати за те, що вона любила й любить князя Святослава? У не┐ дуже болiло серце, i вона одного тiльки хотiла - щоб княгиня пожалiла ┐┐... Проте це був не жаль, а саме пожалування. - За твою службу i за все, - говорила княгиня, - я даю тобi село Будутин на Росi... Будеш ти в ньому господинею... От тобi моя печать, - вона простягла руку до столу i взяла дарницю на село, написану ларником Перенiгом. I тодi Малуша все зрозумiла. Отже, княгиня Ольга не жалi║ ┐┐, а хоче пожалувати - i за службу в теремi, i за любов до Святослава, i за дитину, яку вона ма║ породити. Гiркий, невимовний бiль як обручем стиснув груди Малушi. Коли б це був не княжий терем, вона б закричала так, щоб чути було по всiй землi, на небi. Це був не тiльки бiль, це була нечувана образа того найсвятiшого, що вона носила в сво║му серцi. Невже ж княгиня не розумi║, що в Малушi можна все забрати - здоров'я, сили, саме життя, але честi в не┐ нiхто забрати не зможе? Малуша й сказала це: - Навiщо менi село? Я не просила пожалування i не вiзьму Будутина, не вiзьму. I Малуша вже не плакала. По ┐┐ блискучих очах, по стиснутих пальцях княгиня Ольга побачила й вiдчула, що в цiй зневаженiй дiвчинi прокинулось те, чого досi не бувало, прокинулась якась iнша, не зрозумiла поки що княгинi людина, i вона зробить так, як сказала. - Так от ти яка, сiверянко! - хижо вже промовила княгиня. - Iншi в мене пожалування на колiнах просять, а ти вiдмовилась вiд нього, коли я тебе попросила?! Гаразд, нехай буде по-тво║му. Ти по┐деш в Будутин, ти будеш там жити, але будеш ти, як i досi, рабинею, робою, чу║ш? - Чую, - спокiйно вiдповiла Малуша. - Але мусиш знати, - сердито говорила княгиня, - що ти - рабиня, але носиш пiд серцем княжу дитину... З тобою пошлю гридня, - не тебе вiн стерегтиме, а княже дитя, i коли народиш, дасть менi звiстку. Ти ж народи i вигодуй. Чу║ш? - Чую... Княгиня Олвга ступила вперед, зупинилась, щось, видно, думала сказати, але не змогла i, махнувши рукою, повелiла: - Iди! I раптом Малуша торкнулась рукою ключiв, що висiли бiля пояса в не┐, i якось сполохано запитала: - А хто ж вас завтра нагоду║, княгине? Княгиня навiть здригнулась, ┐й здалося, що це - зухвала витiвка гордо┐ Малушi: хiба не однаково ┐й зараз, у цю страхiтливу для не┐ годину, хто годуватиме завтра й надалi ┐х - князiв? Та це була зовсiм не зухвала витiвка. Малуша зняла з свого пояса ключi i чисто по-людському цiкавилась, хто ж далi замикатиме й одмикатиме багатства княжих теремiв i двору; вона, що вiднинi не мала хлiба насущного, турбувалась про княжу страву. Княгиня Ольга подивилась на ключницю iншими очима, ┐й хотiлось сказати, що Малушi нiчого про них турбуватись, що коли нема однi║┐ Малушi, то знайдеться друга, i що в не┐ ║ вже нова ключниця - Пракседа, яка розповiла ┐й цього вечора про купальську нiч i про iншi ночi, коли Святослав був у хлiвинi Малушi. Проте княгиня не сказала всього, що хотiлось, а так само, як колись коротко говорила: "Отак i носи ключi", промовила тепер: - Поклади ключi тут, на лавi! Коли Малуша клала ключi на лаву бiля дверей, вони сумно забряжчали. А потiм Малуша вклонилась i вийшла. Княгиня довго дивилась на дверi, що зачинились за Малушею. Малуша повернулась до хлiвини, в якiй пройшли останнi ┐┐ лiта. О, як би вона хотiла, щоб зараз у цiй хлiвинi була Ярина, - вона впала б на колiна перед старою ключницею, виплакала б перед нею свою душу... Але зараз ключниця Ярина була далеко. Коли Малуша прочинила дверi хлiвини, на не┐ дихнуло холодом i тлiном. За княжими клопотами й турботами вона не розпалювала тут вогнища, не прибирала... А все ж лишилось щось вiд того далекого минулого часу, коли була вона весела й щаслива. Крiзь вузьке вiконце в хлiвину, як колись давно, заглядав мiсяць, промiнь його, як i колись, падав на долiвку, лiжко, стiни. I раптом Малуша здригнулась - ┐й здалось, що хтось прита┐вся там, за лiжком, дивиться на не┐ хижими, злими очима. Вона навiть схопилась за серце. Невже в не┐ мало горя? Хто ще мiг зайти сюди, до хлiвини? Потiм вона зрозумiла - у хлiвинi нiкого нема║, та й хто б тепер зайшов сюди, де живе зганьблена ключниця Малуша?! Це не очi, вона сама давно колись зняла сво┐ усерязi, кинула ┐х на лаву за ложем, от зеленi камiнчики й грають пiд мiсячним промiнням. - Матiнко Ярино! Де ти? Де ти? - застогнала вона, i хоч слова ┐┐ поглинула пустка, стала на колiна, притулилась головою до холодного ложа i так довго виплакувала свою печаль, лякаючись майбутнього. Та от Малуша здригнулась, схопилась, стала бiля ложа, прислухалась. Нi, вона не помилилась, - за стiною почулись кроки, хтось з княжого терема iшов сюди, до дверей, що вели в ┐┐ хлiвину... Перун, Дажбог, всi сили неба, - що це були за хвилини! Як вона молилась, щоб це були тi кроки, про якi вона мрiяла i яких ждала! Як вона хотiла, щоб це, як колись, iшов сюди княжич Святослав, щоб вiн розчинив, як i тодi, дверi, став на порозi. Кроки лунали все ближче й ближче, тепер вона вже вiрила, що це вiн. О, коли вiн стане на порозi, вона кинеться до нього, розповiсть про свою муку, попросить у нього помочi, адже вiн не тiльки княжич, а любов ┐┐, батько дитини, яку вона носить пiд серцем. I вона знала, вiрила в те, що коли княжич Святослав прийде, то й захистить ┐┐, вiн не дозволить, щоб Малущу вигонили з двору, вiн буде такий, як i колись. Коли княжич щось захоче - все може зробити. "Так швидше iди, Святославе, я жду тебе!" - мало не крикнула Малуша i ступила вперед, до дверей. Але що це? Кроки зупинились. Хтось пальцями торкнувся дверей, але не вiдчинив, а навпаки, притиснув до себе. Почулись глухi удари - один, другий, третiй. I Малуша зрозумiла, що це з терема забивали дверi до ┐┐ хлiвини. I знову пролунали кроки - хтось повертався до терема. Це не були кроки княжича Святослава. Недавнi сльози, а тепер удари молотком по цвяхах (так, пригадала Малуша, забивають вiко над корстою: три удари - й кiнець), все це, як не дивно, не збiльшило вже, а нiби припинило ┐┐ муку. У цю пiзню нiчну годину минуле Малушi вiдступило раптом назад, як важка грозова хмара. Оддалiк вона тепер виразно побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж вона вже пройшла: полюбила Малушу, а це була тiльки зваба, була ключницею - i знову стала рабинею, ║дине, що ┐й залишалось - дитя... Крiзь розчиненi дверi сичав мороз, на небi висiв мiсяць. Зеленкувате його промiння сягало в хлiвину. Ось вони - добра покiйно┐ Ярини i ┐┐, Малушi: що ж ┐й взяти з собою? А Святослав не прийшов. Тепер вiн i не прийде. Хiба ж Малуша цього не знала?! А коли б вiн зараз i став на дверях, о, тепер однаково було б уже пiзно... 7 Глухо┐ ночi отрок з княжого терема розбудив Добриню й велiв йому iти до княгинi. Добриня неабияк сполошився. к, либонь, якiсь звiстки з поля? Може, одразу, серед ночi, доведеться й вирушати? Потемному вiн одягнувся, схопив свиту, почепив до пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом. Княгиня Ольга ждала Добриню у сiнях терема, де горiло кiлька свiчок. Бiля княгинi стояв i щось стиха говорив ┐й во║вода Свенелд. Але тiльки Добриня зайшов, Свенелд замовк i, вклонившись княгинi, пiшов iз сiней. - Iди за мною, Добрине! - промовила княгиня й пiшла сiньми. Намагаючись ступати якомога тихше, Добриня рушив слiдом. Так Добриня опинився в однiй iз свiтлиць княжого терема. Там у кутку на каменi горiло вогнище. Серед свiтлицi стояв застелений червоним оксамитом стiл, два рiзьбленi стiльцi з поручнями, попiд стiнами - лави. У свiтлицi було так тепло, що на рублених стiнах виступала пара. Княгиня сiла на одному iз стiльцiв, сперлась на поручнi i, здалося Добринi, довго прислухалась, чи не чути голосiв у теремi. Але там не чути було нiчого, тихо було й тут, у свiтлицi, тiльки десь за стiнами рипiв мороз та ще на вогнищi потрiскували сухi смолянi дрова. Княгиня Ольга обернулась до Добринi, i вiн побачив блiде ┐┐ обличчя, темнi очi. - Не когось покликала днесь, а тебе, Добрине, - пролунав у свiтлицi суворий голос княгинi. - Про все, що почу║ш, - мовчи, що велю - зроби, на те моя княжа воля. Клянись Перуном... - Мати княгине!.. - вiдповiв Добриня. - Клянусь Перуном i Дажбогом, заклинаюсь Волосом i Хорсом... - Доста, - ледь посмiхнулась княгиня. - А тепер слухай... - Слухаю, мати княгине. - Ти зна║ш, - запитала вона, - що сталося з Малушею - сестрою тво║ю, а мо║ю ключницею? - Не вiдаю, княгине... А що вона - завинила, вчинила шкоду? - Невже не зна║ш?! - глузливо засмiялась княгиня Ольга. - I того не вiда║ш, що Малуша непразна? Добриня здригнувся, нiби в груди йому вдарив меч. Так от чому Малуша ховалась вiд нього, уникала розмови! Тiкала, хотiла сховати те, чого однаково сховати не можна. Йому було невимовне жаль Малушу. Вiн любив ┐┐, пишався, що не тiльки сам служить княгинi, - служить ключницею в теремi й вона. - Малуша непразна! Мати княгине!. . Та коли ж вона? З ким? Я бачив, либонь, ┐┐... Я ┐┐ сам... Сам покараю... - Не поспiшай, Добрине, - суворо промовила княгиня Ольга. - Я взяла Малущу, робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею мо║ю зробила, а вона посмiла... непразна вiд княжича Святослава... - Мати княгине!.. - Не кричи, - так само суворо зупинила його княгиня. - Вже пiзно, всi в теремi сплять. Добриня стояв бiля порога княжо┐ свiтлицi, i тьма думок враз заполонила його. Так от чого княжич Святослав волiв пiсля Купала ночувати не в полi, а в городi й завжди летiв туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й незугарна, як думав Добриня, а така хороша, красна, що навiть княжич Святослав полюбив ┐┐. I не тiльки полюбив - Малуша непразна, пiд сво┐м серцем носить плод княжича. Рiд князя i ┐х звичайний рiд, - чи може це бути?! Але що дума║ робити княгиня Ольга? Чого вона покликала нинi Добриню серед ночi, невже замислила карати Малушу?! Схопившись рукою за серце, стояв Добриня проти княгинi й ждав ┐┐ слова... - Роба Малуша достойна найсуворiшо┐ кари, - нiби вгадавши його думки, сказала княгиня Ольга. - Але сама я ┐┐ не карала б, - грiх, ну що ж, я б ┐┐ вигнала з города, нехай iде, куди хоче. Але вона непразна, в не┐ буде дитя вiд князя. А що скажуть тут, на Горi, коли дiзнаються про любов княжича Святослава, а потiм про дитя? Адже уб'ють. I далi сказала княгиня Добринi не як гридневi, а як набагато ближчiй людинi, нiбито спiльнику, та║мничо, тихо: - Малушi на Горi бути не можна... Я вже бачила ┐┐ й говорила з нею. Вона по┐де до мого села в Будутин i житиме там. Нехай там вона i народить дитя. Так буде краще, так треба. - Спасибi, княгине, спасибi, - прошепотiв Добриня, вiдчуваючи, як страшна кара вiдступа║ вiд голови Малушi. - Але й там ┐й не можна бути самiй, - говорила далi княгиня. - Там також можуть дiзнатись, i знову вона й дитя будуть у загрозi. Треба берегти ┐х... Чи згоден ти, Добрине, по┐хати з Малушею до Будутина? Там потрiбнi гриднi мо┐, i рабинi буде мiсце, а коли народиться дитя - будь у Ки║вi, скажеш менi! - Добре, - промовив Добриня. - Усе зроблю, як велiла. - Тодi йди i готуйся, - наказала княгиня. - Во║водi Свенелду я сказала, що ти ┐деш по мо║му слову. Скоро будуть готовi сани. Iди, Добрине! Добриня мовчки вклонився княгинi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, вийшов iз свiтлицi. З порога вiн бачив, як на вогнищi знову спалахнуло полум'я, як червонкуватий його вiдсвiт освiтив блiде обличчя княгинi, очi, витягнуту на поручнi стiльця руку... Усе це, а потiм сiни, де горiли свiчки, цебро з водою, з якого дзвенiли й дзвенiли краплини, темний ганок, - пропливло перед ним у якомусь туманi. Вiн отямився тiльки серед двору перед теремом i довгу хвилину стояв, дивлячись на темнi рубленi стiни терема, на одно вiкно, де мiнився червонкуватий вiдсвiт вогнища, потiм перевiв погляд на тереми бояр i во║вод, що зараз серед ночi нагадували важкi кованi скринi, на стiну города, що тугим чорним обручем обiймала Гору. I чомусь особливо гостро й боляче вiдчув Добриня, що сто┐ть вiн тут уночi серед княжого двору вже не як сотенний, а як звичайний гридень, смерд, зовсiм не такий, як князi, во║води, бояри. I хiба не про це говорила тiльки-но княгиня: "Я взяла робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею мо║ю зробила, а вона посмiла..." Не там, у свiтлицi, а саме тут, серед двору, i в цю хвилину Добриня вiдчув усю гiркоту цих слiв, гостру образу. Так, вони - князi, во║води, бояри, ┐м все дозволено, вони все можуть, а вiн i Малуша - тiльки смерди, раби, вони нiчого не смiють. Добриня навiть зiщулився, нiби ждав якогось удару... Але одразу й iнше спало на думку Добринi. Гаразд, нехай вони смерди - i вiн, i Малуша, i ще багато таких людей. А проте ж ║ в них щось таке, проти чого не може вистояти навiть князь. Добриня посмiхнувся. Княжиче Святослав, ти орлом лiта║ш у полi, але ти зна║ш, що й де шукати серед жон полянських! Диви, вiн i не думав навiть, на що здатна Малуша. Не хитрiстю, а красою багата, так, так, Малушо, ти робила як жона полянська, i я тобi нiчого не скажу, а в мислях подякую. I ще раз поглянув Добриня на княжий терем, Гору, стiни... Не тiльки Малушi, а й йому нема║ тепер мiсця на Горi; женуть з Гори Малушу, женуть разом з нею й брата - гридня Добриню. Прощайте, Ки┐в, Гора, надi┐, честь i слава! Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось бiльше, нiж багатство. О, тепер Добриня берегтиме сестру Малушу в далекому селi Будутинi, вiн з мечем стоятиме бiля порога ┐хньо┐ хижi. Але ось у кiнцi Гори почулися голоси й затупотiли конi. Певне, час i рушати в дорогу. А що збиратись Добринi? У нього нiчого нема║. Добриня вже готовий. 8 Пiзно вночi княгиня Ольга почула, як у дворi бiля терема затупотiли конi, а в сiнях пролунали важкi кроки i чи┐сь притишенi голоси. Вона пiзнала - це Свенелд i гриднi. Княгиня й до цього не спала, а тепер i поготiв не могла спати, схопилась з лiжка, пiдiйшла до вiкна, виглянула. Iз вiкон сiней у двiр падало жовте свiтло. Княгиня побачила бiля ганку критi, запряженi парою коней сани, кiлька чоловiк, що, важко ступаючи по снiгу, пiшли за терем. Пiзнiше княгиня бачила, як гриднi вийшли iз-за терема, попереду них тепер iшла жiнка - в темному довгому платнi, свитi, високiй хутрянiй шапцi на головi. Коли жiнка дiйшла до саней i обернулась, княгиня пiзнала Малушу. Гриднi поспiшали, вдарили коней, Малуша сховалась пiд кошмою, рушили й сани. У сiнях усе ще свiтився вогник. Серед двору лишився Свенелд, - вiн довго стояв на мiсцi, дивився, як зникають у сiрiй iмлi сани. А тодi тихо пiшов двором. Вогник у сiнях згас. "Щоб ще не застудилась, - подумала княгиня Ольга. - Дорога далека, у полi зимно". Аж тодi пiшла назад вiд вiкна, сiла на холодне ложе, схилила голову на руки. У свiтлицi було сiро, як пiд водою, вiд стiн вiяло холодком, десь у сiнях капала вода, далеко в теремi хтось закашляв. I в цю пiзню нiчну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих лiт, коли вона була молодою, жила в рiднiй Вибутськiй весi, повз яку тече рiка Велика, а по той бiк тягнуться лiси, нетрi, озера, широка Плескiвська земля... Раз вона по┐хала човном-довбанкою вгору й угору по рiчцi, зайшла у лiс - хотiла назбирати ягiд... Раптом з лiсово┐ хащi вийшов князь. Вона, звичайно, не знала, що це князь, тiльки подумала. А хто це мiг бути, коли не князь: золотий шолом, червоне корзно iз золотими узорами, бiля пояса меч iз самоцвiтами. Ти звiдки, дiвчино? - запитав вiн i подивився на не┐. Я з весi Вибутсько┐, - вiдповiла вона. А сама поглянула на нього i злякалась - такий був вiн красень. Втопила очi на плесi, бачила латаття, бiлi лiле┐, легенькi хвилi. - А чи не можеш ти мене, дiвчино, через Велику перевезти? - Можу... пхала через рiчку - не дивилась на нього, перевезла - поглянула: високий, ставний, карi очi, темнi вуси. - Спасибi тобi, дiвчино! I скажи менi, як тво║ iм'я? - Волга, князю... тiльки навiщо тобi мо║ iм'я? Вiн постояв з нею недовго на березi, розпитував, чи ║ в не┐ батьки, а коли почув, що померли, пожартував, що при┐де за нею й забере... Але це був не жарт. Через якийсь час бiля ┐хньо┐ хижi на весi зупинились сани, а з них вийшов князь - не той, якого вона бачила колись на рiчцi, а iнший - лiтнiй, сивий. Але вiн говорив про того князя, якого знала Волга: - Великий князь Iгор велiв менi знайти у весi Вибутськiй тебе, Волго, i привезти до города Ки║ва. Баскi конi мчали на пiвдень, до теплого краю, мiсяць двiчi зробив у небi круг, поки вони до┐хали, а потiм опинилась Волга в Ки║вi, на Горi, в княжих хоромах, побачила князя, якого колись перевозила через рiчку. - Тут тобi тепер i жити, великою княгинею бути, Ольго! - нiжно i зовсiм по-новому вимовив князь ┐┐ пiвнiчне iм'я. Таке нiбито не бува║ на свiтi, але так трапилось з Ольгою, коли була вона Волгою Плескiвсько┐ землi. "Чому ж я так вчинила з Святославом? Адже вiн любить Малушу, вона любить його. I хiба Малуша не така дiвчина, якою колись була i я?" - запитала себе княгиня Ольга в цю пiзню годину. Вона зрозумiла, що Малуша - така ж дiвчина, якою колись була й вона, Святослав любить Малушу, як колись Iгор любив ┐┐... Але змiнились часи! Колись Iгор владний був робити те, що хотiв, мiг привести в терем, кого бажав, аби тiльки цю любов освятив Купало, Лада... Вiн та дружина - от хто був над Руською землею, вони брали дань, але й стерегли ┐┐... Княгиня з дiтьми сво┐ми й зараз мала дружину. Але це вже була не стара княжа дружина! Багатий i славний ки┐вський князь, але скiльки навкруг нього стало багатих i славних во║вод, бояр. Не самi вони народились - у важкi лiта князь спирався на них, мусив потiм i вiддячувати ┐м. Пожалування, пожалування, - о, як багато Русько┐ землi роздали Олег i Iгор, а пiзнiше й княгиня... Во║води й бояри Гори, всякая князья, во║води й бояри земель, посадники на погостах, купцi, сли - вони пiдпирали й пiдпирають князя, боролись за нього i Русь, але кожен iз них вимагав пожалування, кожному з них все було мало й мало... I сталось так, що княгиня Ольга почала боятись во║вод сво┐х i бояр. "Мудра... " Княгиня Ольга на кожному кроцi чула цi слова i розумiла, що мудрiсть ┐┐ поляга║ в тому, що вмi║ вона миритись з во║водами й боярами, вмi║ стримувати ┐х, коли вони йдуть один на одного, i вмi║ мудрою бути з людьми земель. I раптом княгиня Ольга обiрвала сво┐ думки, прислухалась, схопилась. У теремi почулись далекi кроки. Хтось iшов, обережно ступаючи по дерев'янiй пiдлозi, чути було, як пiд дужими ногами риплять мостини. Вона пiзнала цi кроки - так ходив Святослав, тiльки на цей раз вiн ступав сторожко, тихо, щоб не порушити нiчного спокою в теремi, не розбудити матерi. Княгиня чула, як син пройшов сiньми, вiдчинив дверi. Наблизившись до вiкна, вона бачила, як Святослав спускався сходами з ганку. Не зупиняючись, вiн рушив за терем, через якийсь час про┐хав конем пiд вiкнами до тих самих ворiт, через якi недавно вивезли Малушу. Стурбована стояла бiля вiкна княгиня. Що замислив Святослав? Може, вiн по┐хав за стiни города, щоб пролетiти чорною блискавицею серед бiлих снiгiв у полi, розсiяти там свою тугу. А може, з страхом подумала вона, по┐хав Святослав наздоганяти Малушу? Що буде, якщо так, якщо вiн привезе ┐┐ до Ки║ва? 9 Шлях до Будутина й iнших сiл i городищ над Россю був битий, широкий. Ним ┐здила сторожа, над ним стояли двори княжi й боярськi, iнодi тут можна було побачити й гостиницю* (*Гостиниця-хижа або намет на шляху (гостинцi), де подорожнi могли сховатись вiд негоди й спочити.), бо цим шляхом ┐здили гостi вiд червенських городiв. I зараз, хоч Добриня з Малушею ви┐хали з Ки║ва пiзньо┐ ночi, перед самим свiтанком, скрiзь вони зустрiчали то дружинникiв на конях, що повертались з поля, то смердiв, що пiдводами везли з дворiв всякi добра, то просто якихось не вiдомих ┐м людей, що, спираючись на посохи, згинаючись вiд мiшкiв на раменах, iшли невiдомо куди й звiдки. Та вони й не цiкавились тим, куди й чого iдуть цi люди. У кожного з них, мабуть, сво┐ клопоти, гiркi думки, горе, бо не пожене ж радiсть людину серед темно┐ холодно┐ ночi? Закутавшись у свитку, сидiла в задку саней Малуша, - вона заплющила очi й все думала про останню страшну нiч у городi Ки║вi. Поруч iз нею, схилившись на лiкоть, лежав Добриня. Вiн дивився на сiру пелену поля, темний шлях, що зникав одразу за саньми, i також мовчав; що мiг вiн сказати Малушi, що мiг вiдповiсти на власнi думки? Мовчав i пiдводчик, що сидiв у передку саней. Вiн Дивився вперед, пильнував, щоб не збитись iз слiду; перед ними така далека дорога. Вiн мовчав ще й через те, що, як йому здалося, i Добриня, й Малуша заснули. Що ж, нехай посплять; пiдводчик пильну║: гей, гейки, конi! А потiм десь позаду, за Ки║вом-городом, вiд якого вони вже чимало вiд'┐хали, зарожевiло небо i над полями попливло нитками золоте промiння свiтанку... Нiч боролась iз свiтанком. Важкою синьою громадою лежали скрiзь снiги. Чим бiльше свiтла лилось навкруги, тим темнiшим був обрiй, нiби туди вiдступила й стала там стiною вся нiч. На небi яскраво переливались рiзними барвами зiрки. Одна iз них, найяскравiша, зелена, висiла високо над небозводом, палахкотiла, сяяла. I раптом вона затухла, зникла, а слiдом за нею зникла й темна, непроглядна стiна на обрi┐. Синi снiги вже не лежали громадиною, а простелялись рiвним полем, на сходi розгорiлось золоте вогнище: там народився свiтанок, почався день. Тодi нiби прокинулись всi на санях - мовчазний пiдводчик, замислений Добриня, розплющила очi й Малуша. Розплющила й якось кволо посмiхнулась: у передку саней сидiв знайомий ┐й гридень Тур. Проте посмiшка враз зникла з ┐┐ обличчя. Блiдий, стомлений, нiби переляканий тим, що дiялось навкруг нього, сидiв гридень Тур у передку саней i дивився на не┐ такими смутними очима, що Малуша не витримала, одвела погляд i, наскiльки могла, запитала спокiйно, лагiдно: - I ти тут, Туре? - Тут, Малко, - вiдповiв вiн i, хоч конi йшли доброю риссю, повернувся до них i крикнув: - Гей, гейки, конi, гей!!! Коли Тур одкричався i сiв знову обличчям до Добринi й Малушi, то вже на цьому обличчi не було того, що Малуша бачила допiру. Може, вiн зрозумiв, що зараз треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити бiль, а зараз став дуже тихий. - Ти, Малко, - сказав Тур, - замотай ноги, бо мороз велiй... Там за тобою хутро лежить... - Менi не холодно. Туре, - вiдповiла вона, - i ногам мо┐м тепло... Але це була неправда, i Тур сам взяв хутро, поклав ┐й на ноги. - I по┐сти нам треба було б, - продовжував вiн. - Ти, мабуть, забув i нiчого з собою не взяв, Добрине. А я нiби знав - ║ в мене шматок веприни, ║ хлiб i сiль... - Не хочу я ┐сти, не хочуi - крикнула вона. - Ти не кричи, не кричи, Малушо, - сполохано, з болем у голосi перебив ┐┐ Тур, - не треба кричати, нiчого це не поможе... - Знаю, - згодилась вона, - гаразд, не буду кричати... - Гей ти, Туре, Туре, - втрутився в розмову Добриня. - Ну що ж, хто в'┐жджа║ на Гору пiд щитом - жде того велика честь i щастя? - Не згадуй про це, - скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кiнчив бадьорiше: - А хiба честь та щастя тiльки на Горi? Я вiд слова свого не вiдступаю... Вiр менi, Малушо, що коли ти в'┐хала до Ки║ва пiд щитом, то однаково жде тебе велика честь i слава. Ну, не в Ки║вi, то в iншому мiсцi. А хiба Будутин не княже село?! Але було помiтно: i Добриня, i Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про головне, про те страхiтливе й невблаганне, що зруйнувало мрi┐, розбило життя. Отакi були Добриня i Тур - звичайнi простi гриднi княгинi Ольги. А потiм удалинi, позаду них, на ясному небi встав сiрий пилок. Пiзнiше вони побачили, що шляхом навздогiн ┐м мчить якийсь вершник, а ще пiзнiше пiзнали княжича Святослава. Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, i зстрибнув з саней... - Здрав був, княжичу Святославе! - крикнув вiн. З саней схопились Добриня й Малуша, вони також привiтались до княжича. Святослав вiдповiв на привiтання i зiйшов з коня. - Ти, Добрине, - звернувся вiн до свого колишнього сотенного, - про┐дь з гриднем Туром далi... А ти, ключнице, - вiн не назвав ┐┐ iменi, - залишся тут зi мною. I Тур зрозумiв, що княжич Святослав хоче говорити тiльки з Малушею, провiв далi коней. Замислений, пройшов за кiньми й Добриня. Нiхто з них не вимовив нi слова. - Княжичу, - сказала Малуша, коли вони залишились тiльки вдвох, - пощо женешся за мною? Вiн аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не гнатись, коли вiн любить ┐┐, не може бути без не┐? Запалений, збуджений, охоплений нестримними почуттями, вiн ладен був з