омерла його дружина... Нехай, Никифоре, буде вiн у Константинополi, одружиться з дочкою якогось благородного патрикiя... Зроби це для мене... - Хiба що тiльки для тебе, - сказав iмператор. - Але я не хочу бачити його тут, у палацi. Нехай вiн живе в городi, нехай одружу║ться, але не потика║ться до мене. - Спасибi, - подякувала Феофано. - Зараз ти зробив як iмператор. За це тебе любила i любить Феофано. Чари кохання! ┐м пiдвладнi всi, пiдкорялись ┐м i iмператори роме┐в. Звичайно, iмператор Никифор виконав пораду Феофано i наступного ж дня запросив на розмову нового свого родича - кесаревича Бориса. Iмператор обрав добре мiсце й зручну годину для розмови. Вiн сидiв у великiй палатi, вiкна яко┐ були затiненi. Крiзь розчиненi дверi голубiли води Пропонтиди, довга ж низка кораблiв на нiй пливла, й пливла вдалину... Величне видовище! Море було спокiйне, сяяло пiд блискучим сонячним промiнням. I тим грiзнiшим виглядали на ньому важкi бойовi кораблi - дромони, бiля кожного з яких пливло по два розвiдувальних судна - усi┐, за ними - памфiли - такi ж бойовi кораблi, але меншi розмiром, ще далi - довжелезнi кумварi┐ i коротшi - хеландi┐, на яких звичайно перевозили во┐в, коней, зброю. До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тiльки на дромонах сидiло по сто - двiстi гребцiв з кожного борту. Кесаревич бачив, як срiбнi бризки летять з-пiд тисяч весел, як тягнеться за кораблями довгий слiд вiд запiнено┐ води. - Велика сила в тво┐х руках, василевсе! - вирвалось захоплено у кесаревича Бориса. - Я велiв цiй силi вийти iз Золотого Рогу й прямувати за Босфор до Дунаю, - сказав iмператор Никифор. - Отже, вони йдуть на помiч Болгарi┐? - Так, кесаревичу. Вiзантiя вируша║ на помiч болгарам. - Спасибi, василевсе! Якщо цi кораблi стануть на Дуна┐, князю Святославу буде тiсно в Родопах... - Так, кесаревичу! - суворо вiв iмператор Никифор. - Прийшов час пiднести меч над знахабнiлими тавроскiфами i ┐хнiм князем. Дуже скоро, тiльки кораблi нашi стануть на Дуна┐, iз Фракi┐ й Македонi┐ в Родопи рушать i нашi легiони. Але наскiльки я знаю, i ти сам, кесаревичу, менi говорив, що кесар Петро хворий. Лiпше було б тобi вже зараз вирушити до Преслави. - Великий василевсе! Я давно про це мрiю i одразу пiсля одруження просив тебе про це. - пхати тобi до Преслави тодi було ще рано, а тепер саме час. - Я готовий, василевсе! Iмператор Никифор якусь хвилину помовчав, а тодi сказав, як це здалося кесаревичу, вiд самого серця, по-батькiвському: - Слухай, Борисе! Я надiюсь, що ти зараз пiдтрима║ш свого батька, а якщо звелить бог, то й сам зумi║ш захистити Преславу i городи Болгарi┐. Пам'ятай, що загибель Преслави буде загибеллю тво║ю, загибеллю слави всiх каганiв болгарських... У тво┐х руках будуть усi скарби каганiв Омартога, Крума, Симеона, - iмператор Никифор важко зiтхнув, згадавши цi багатства, - але в тво┐х руках буде найголовнiший скарб - корона болгарських кесарiв. Пам'ятай: вiзьме Святослав Болгарiю - все загиба║, загибають усi скарби, корона твоя буде повержена в прах. Ти мусиш боротись з ним до кiнця! - Розумiю, iмператоре, i клянусь! - У цiй борнi ти будеш не сам. Колись мiж нами i болгарськими каганами були незгоди й сварки, були вiйни i кров... Iмператор Никифор знову замовк, бо не хотiв згадувати, як болгарськi кагани боролись з iмператорами роме┐в, як ┐х били i як каган Крум зробив чащу з черепа iмператора Никифора Першого... - Це все в минулому, - промовив Никифор Фока, - бо вже багато лiт мiж iмперi║ю i Болгарi║ю iсну║ приязнь i любов. Ми змiцню║мо нашу любов, посилаючи тебе в Преславу, i надi║мось на тебе. Але це тiльки початок. Ми хочемо ще бiльше змiцнити любов i дружбу мiж Болгарi║ю й Вiзантi║ю... У тебе, Борисе, ║ двi сестри, а в нас два сини iмператора Романа... Якщо тво┐ сестри при┐дуть сюди i познайомляться з царевичами Василем i Костянтином - ми ще раз ствердимо любов мiж ромеями i болгарами. - Ти, василевсе, - батько Болгарi┐... - Шляхи Болгарi┐ та iмперi┐ зiйшлись давно, - сказав iмператор Никифор, - а зараз пам'ятай, що слiдом за тобою я посилаю i сво║ вiйсько. Кораблi вийшли, Вард Склiр i патрикiй Петро вже стоять у Адрiанополi, по першому слову вони рушать тобi на помiч. - Я ║диного бажаю, василевсе, - промовив Борис, -щоб ти жив стiльки, як море, сонце... - Це надто багато навiть i для василевса, - посмiхнувся Никифор. - Iди, Борисе, виконуй мою волю. Коли кесаревич Борис вийшов, iмператор Никифор i паракимомен Василь довго ще дивились на кораблi, якi пливли i пливли вдалину. - Мине багато часу, доки вони дiйдуть до Сiцiлi┐ й повернуться сюди, - похмуро процiдив iмператор. - I коли б вони повернулись звiдти цiлi... - додав паракимомен Василь. 8 Пiзньо┐ ночi в яру бiля захiдно┐ стiни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стiни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив ┐┐ внизу, став поволi пiдiйматись вгору. Через короткий час у кiтонi iмператрицi Феофано вiдкрились дверi. - Хто там? - запитала Феофано. - Я прийшов, василiсо! - Iди смiливо, - вiдповiла вона. - Дай свою руку... - Ти мене ждала? - Так, любий мiй Iоанне, ждала. Сiдай тут, розкажи, що в тебе трапилось? Iоанн Цимiсхiй сiв близько бiля Феофано. - Никифор збожеволiв, - почав колишнiй доместик схол. - Вiн забув, що тодi, коли постiльничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя i на полях Кесарi┐ перший оголосив його iмператором роме┐в... - Це правда, Iоанне, i Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова. - А хiба я тiльки це зробив? Скiльки разiв я ризикував власним життям заради нього?! Скiльки рiзних скарбiв присилав йому з Азi┐ i кгипту?! Та навiть цей палац вiн збудував за мо║ золото. Я мiг би стати найбагатшою людиною iмперi┐... - Я знаю, Iоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хiба в тебе нема║ скарбу бiльшого, нiж у нього? - Це правда, - згодився Iоанн i поклав руку на плече Феофано. - Що ж у вас трапилось? - запитала вона. - Минулого року, - розповiдав Iоанн, - коли Никифор був у Азi┐, вiн марно пробував, але не мiг взяти Антiохiю. Тодi вiн залишив мене бiля города i велiв не руйнувати Антiохiю, а брати ┐┐ облогою. I я, як дурень, стояв пiд Антiохi║ю мало не рiк, морив усiх там голодом. А в цей час приходить з вiйськом патрикiй Петро, розбива║ стiни, палить i бере город... - Ти помилився, Iоанне, - засмiялась у темрявi Феофано. - Ти повинен був взяти город раптово, силою... - Але ж я виконував наказ iмператора, - виправдувався Iоанн. - Хто ж iз нас тодi дурень - вiн чи я? Феофайо не вiдповiла на його питання, а стиха промовила: - Бува║, що все треба робити раптово, силою. - Саме так i зробив сьогоднi Никифор, - пожартував Iоанн. - Зовсiм несподiвано як василевс вiн позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол i звелiв ви┐хати до Вiрменi┐. - Сила перемага║ силу, а ти перемiг Никифора, - прошепотiла Феофано. - Так, за все, що вiн менi зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. В Кесарi┐ за мною стояло вiйсько i полководцi. У Константинополi я маю тiльки одного друга, i це ти. - Це не робиться одразу, - ти поволi збереш сво┐х прихильникiв i в Константинополi. - Вiн наказав менi ви┐хати з Константинополя. - Никифор дозволив тобi залишитись тут, але ти не зможеш бувати у Великому палацi. - Феофано! - прошепотiв вiн. - Якщо ти менi допоможеш, я знайду шлях не тiльки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нiхто нiколи не любив, i коли його не стане, .я покладу до нiг тво┐х всю Вiзантiю. Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його головi. - Марно ти дума║ш, - тихо промовила вона, - що я не маю сьогоднi Вiзантi┐. Пустi слова, що нею керу║ Никифор. Я керую ним... i Вiзантi║ю. Але менi цього мало. Прийшов час, щоб iмперiя керувала всiм свiтом. А Никифор не може цього зробити. - Хто ж, Феофано, може це зробити? - Ти разом зi мною. Можеш не поспiшати. Мо┐ люди стоять скрiзь у гiнеке┐... Iоанн Цимiсхiй повернувся з Буколеону перед свiтанком тим самим шляхом, яким туди й потрапив. квнухи, що вартували в сiнях гiнекею, вивели його потайним ходом за захiднi мури Буколеону. Там Iоанна ждало кiлька легiонерiв. Разом з ними вiн пiшов яром на пiвнiч, далеко обминув Iподром, вийшов до пiвденно-захiдних стiн Великого палацу й опинився у городi. Там Iоанновi вже нiкого було боятись. Феофано не спала. Вона лежала iз заплющеними очима у сво┐й опочивальнi, була стомлена, проте задоволена i щаслива. Багато знала й могла б розповiсти ця опочивальня василiси роме┐в, у якiй тепер лежала Феофано. Коли б речi мали голос, то зробленi з бiлого карарського i зеленого фессалiйського мармуру, оздобленi порфiром, срiблом, золотом i мусiями стелi, пiдлога, що нагадувала квiтник, завiшанi iконами стiни - все це кричало й стогнало б вiд того, що довелося побачити. А все ж цi стiни нiколи не бачили й не знали того, що робила Феофано. У кволому, мерехтливому промiннi нового дня, що просочувалось крiзь завiшенi вiкна в опочивальню, вона лежала й пригадувала, як паракимомен постiльничий Василь дав ┐┐ свекровi iмператоровi Костянтину отруту, яку вона сама приготувала, як разом iз Василем дали вони отруту й чоловiку ┐┐ - iмператору Роману, як разом iз тим самим Василем i ще кiлькома полководцями, що дiяли з ними, вiнчали на престол Никифора... Василевс Никифор! О, Феофано обрид цей лантух, що забув, як триматись у сiдлi, що перед сво┐ми iконами проводив часу бiльше, нiж на золотому тронi. I вiн ще дума║ скорити Азiю, Болгарiю, Русь? Нi, не такого iмператора хотiла мати Феофано. п┐ очi давно вже зупинились на Цимiсхi┐. Любов - нi, i його Феофано не любила, як не любила нiколи й нiкого; ┐й було просто при║мно, що Iоанн - пристрасний, меткий, вiн - це сама бачила Феофано - мiг розiгнатись i перестрибнути через шестеро коней. Феофано давно вирiшила вбити Никифора, iмператором мусить бути Iоанн. Вона тiльки не знала, хто це ма║ зробити. Паракимомен Василь - нi, йому було небезпечно тру┐ти третього iмператора... Вона думала ще про одне. Феофано починала непоко┐тись, що постiльничий Василь був ┐┐ спiльником у вбивствi двох iмператорiв, а тепер допомагатиме вбити третього. Такий спiльник був небезпечний, вiн надто багато знав - його треба було прибрати. Коли в опочивальнi стало виднiше, Феофано встала, пiшла до потайно┐ схованки в стiнi, розчинила ┐┐ дверцята i вийняла звiдти ще одну отруту, придбану в ║гипетських купцiв. Вона дiяла одразу, на смерть, i призначалась паракимомену Василевi. 9 Пiзнього вечора Георгiй Сурсувул з кiлькома бо-┐лами i невеликою дружиною примчав до Преслави. Усi були запорошенi, стомленi, у Сурсувула зяяла на чолi рана. Сурсувула, видно, нетерпляче ждали, бо, як тiльки вiн зупинив коня перед палацом, до нього кинулись з усiх кiнцiв боляри. Сурсувул нiчого не вiдповiв на ┐хнi питання, тiльки роздратовано махнув рукою i попрямував просто до поко┐в кесаря Петра. З вигляду Сурсувула боляри зрозумiли, що добра не ждати... А Сурсувул бiг покоями царя. Сторожа догiдливо розступалась перед ним i проводжала низькими поклонами. Але що це? Зайшовши до одного з поко┐в, вiн почув, як десь близько спiва║ великий хор чоловiкiв. Хор спiвав урочисто, дужо: _Слава на небi боговi, i на землi мир..._ Роздратований Сурсувул вiдчинив ще однi дверi. Хто в царському палацi смi║ говорити i спiвати про мир, коли над Дуна║м гине слава Болгарi┐? I коли Сурсувул на всю силу сво║┐ руки вiдчинив ще однi дверi, то побачив, що там пiд стiною сто┐ть хор, а посеред покою кiлька священикiв пiдняли хрест над ченцем, що схилив голову до пiдлоги. - Що тут робиться?! - крикнув Сурсувул. Чернець пiдвiв голову, i Сурсувул побачив кесаря Петра - у чернечiй рясi, блiдого, з довгим волоссям - зовсiм не схожого на самого себе. - Кесарю! - заволав Сурсувул. - Ми вiдступа║мо... Iде останнiй бiй... Найбiльше цi слова вразили, мабуть, спiвакiв та ще священикiв. Спiваки обiрвали спiв i, намагаючись не тупотiти ногами, вийшли в сусiднiй покiй. Священики опустили хрести й одступили назад... Тiльки кесар Петро не змiнився й не здригнувся, почувши слова Сурсувула, бо те, либонь, що вiн пережив до появи болярина, було страшнiшим, нiж те, що йому сказав Сурсувул. Кесар все ще стояв на колiнах, байдужими очима дивився на Сурсувула, сказав: - Ти шука║ш кесаря? Але його тут нема║... - Що ти говориш, кесарю? Що чую вiд тебе? - Те, що я сказав... Кесаря Петра, якого ти шука║ш, тут нема║. к тiльки чернець Петро. Продовжуйте, священики! - сказав вiн байдуже. - Прокляття! - крикнув Сурсувул. - Геть! Геть звiдси! - заволав вiн i рушив з кулаками на священикiв. Тi знали вдачу головного болярина i стрiмголов кинулись з поко┐в. - Кесарю Петре, - сказав вiн, коли священики залишили свiтлицю. - Встань, бо не гоже кесаревi стояти навколiшки тут, перед оцими священиками, ченцями i передо мною, болярином тво┐м... Не пiднiмаючи очей, кесар Петро повiльно встав, слухав, що скаже далi Сурсувул. - Болгарiя гине, - вiв далi головний болярин. - I ти в цьому винен. - У чому я винен? - безпорадно промовив кесар. - У всьому, - коротко вiдповiв Сурсувул, - i про це не будемо говорити. Але зараз, у цю нiч, у цю годину, ще можна врятувати Болгарiю. Ходiмо до тво║┐ опочивальнi. Iди-бо, дай менi свою руку... I болярин пiдтримав руку кесаря Петра, завiв його до опочивальнi. - А тепер, - промовив вiн, - я наллю тобi келих, з якого пив каган Симеон, i ти мусиш випити його до дна, яким би гiрким не було це вино... Поспiшаючи, вiн узяв з полицi келих, який каган Крум зробив з черепа iмператора Никифора Першого, i з корчаги налив у нього червоного вина. - Пий! - владно наказав вiн. - Чому я мушу пити? - Ти мусиш випити, щоб знову ненавидiти, як i колись, iмператорiв Вiзантi┐ i щоб подати руку русам i ┐хньому князевi Святославу. - Руку Святославу? Iти на Вiзантiю? - Так, iти на iмператора Никифора разом iз князем Святославом. Пий це вино або вмирай, кесарю!.. Кволою рукою кесар узяв келих, якусь мить тримав перед собою i раптом випустив його з руки... За годину боляри, як було ┐м наказано, зiбралися в однiй iз палат Преславського палацу. Вони не знали, що робиться в цей час у покоях i навiщо ┐х кличуть кесар i болярин Сурсувул, i тому збились у покоях, стиха мiж собою говорили, ждали. Нарештi дверi до поко┐в кесаря розчинились, звiдти вийшли, стали з списами в руках закованi в броню во┐. Боляри стихли, завмерли на мiсцi. З поко┐в кесаря вийшов болярин Сурсувул. Вiн важко ступав уперед, зупинився бiля золотого трону кесарiв. - Боляри! - сказав вiн, i голос його пролунав, як удар по бильницi серед темно┐ ночi. - Кесар Болгарi┐ Петро, син Симеона, тiльки що помер у сво┐й опочивальнi. Помираючи, вiн випив з келиха кагана Симеона i заповiв нам... Але болярин Сурсувул не закiнчив говорити, бо раптом на дверях до палати почулись кроки, шум, брязкiт збро┐. Кiлька чоловiк швидко увiйшли до палати, за ними прямували во┐ в бронях. Попереду всiх прибулих iшов кесаревич Борис. - Де батько? - запитав вiн у болярина Сурсувула. - Кесар Петро помер... Кесаревич Борис вийшов i зупинився на помостi бiля трону. - Вiчна пам'ять кесаревi, - почав вiн. - Шкода, що я не встиг прийти iз Константинополя з великою дружиною, а ще бiльше шкода, що сюда ще не дiйшов з численним сво┐м вiйськом iмператор Никифор. Але вiн скоро тут буде... Болярин Сурсувул тiльки зараз, здавалося, зрозумiв, що сталось, але пiзно вже було щось робити, пiзно було боротись iз кесаревичем i iмператором Вiзантi┐. Вони ще раз перемогли болгар. А вже в палатi гримiло: - Нехай живе кесар Борис! Многi лiта кесаревi Борису!.. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ 1 Паракимомен Василь раптом i на здивування всiх захворiв. Звичайно, всi - i божественний iмператор, i смертнi люди - час вiд часу хворiють, лiкуються, одужують, знову хворiють. Але паракимомен, вiн же i постiльничий iмператора, цього права не ма║, бо супроводжу║ iмператора, коли той здоровий, не вiдходить вiд його ложа, коли iмператор хворий. I все ж паракимомен Василь захворiв. Кiлька днiв пiдряд вiн скаржився всiм у Буколеонi, що нездоровий, - у нього справдi гарячкове, а особливо надвечiр, блищали очi. Коли вiн щось подавав iмператору, в нього тремтiли руки, говорив задихаючись, сухий його кашель чути було вночi в покоях Буколеону. Зрештою вiн не змiг працювати, i кiлька рабiв однесли його на ношах у власний будинок, що стояв на ру┐нах Акрополя над Золотим Рогом. Iмператора Никифора це виводило з себе. Вiн у думках лаяв i проклинав паракимомена, що зараз був йому потрiбен, як нiколи. Часто посилав до нього етерiотiв на чолi з начальником Львом Валентом, допитувався в них, як почува║ себе хворий, радив звернутись до лiкарiв-болгар, що знались на травах, i сам послав до Василя лiкаря з кгипту Унера, який вдало лiкував константинопольських патрикi┐в i ┐хнiх жон печiнкою з крокодилiв i гадючою отрутою. Але паракимомену нiщо не допомагало. Iмператор багато пив, але мало ┐в, у довгi осiннi ночi його мучило безсоння, вiн лягав на сво║ ложе, але одразу схоплювався, бо йому вчувались пiдозрiлi звуки за вiкном, кроки в покоях i самiй опочивальнi... Тодi iмператор кликав великого папiю Михайла або начальника етерi┐ Льва Валента, цiкавився, чи спокiйно в палацi й затоцi, а сам дивився на лики iмператорiв колишнiх, падав навколiшки перед iконами й молився, молився... Звичайно, тривати так без кiнця не могло, великий папiя Буколеону Михайло забирав усе в сво┐ руки, цьому потурав i сам iмператор, бо, як йому здавалось, це був цiлком вiдданий iмператору чоловiк, вiн, як тiнь, ходив слiдом за ним, уночi нi на хвилину не склеплював повiк, на перший поклик з'являвся на порозi. Не забувала свого улюбленого iмператора i Феофано. Вона розумiла, що тепер потрiбна йому бiльше, нiж будь-коли, i проводила з ним довгi вечори, а часто й ночi, примушувала молитись не дерев'яним iконам, а живому, жагучому ┐┐ тiлу. Проте на цьому не закiнчилось лихо iмператора Никифора. У цi ж днi помер батько його Вард Фока. Смерть його не була несподiванкою. Вард Фока прожив на свiтi майже сто рокiв, довго хворiв, давно повинен був переселитись до предкiв. Але iмператор Никифор тяжко перенiс цю втрату, дуже печалився, коли довелось ховати батька. Сам iшов пiд охороною етерi┐ через весь Константинополь за труною до кладовища за Софiйською пристанню. З ним поруч крокували брат його Лев Фока, що торгував хлiбом, кiлька небожiв. Увечерi напередоднi десятого грудня iмператор велiв зробити в Софi┐ службу, ┐┐ провадило багато священикiв i дияконiв, у олтарi на почесному сво║му тронi сидiв патрiарх Полi║вкт - старий, немiчний, глухий, - його завжди приводили в собор, коли там молився iмператор. Iмператор, як звичайно, стояв у паракиптику за завiсою, крiзь щiлинку дивився на залитий вогнями собор, тисячi людей, яскравий одяг священнослужителiв. I раптом трапилось те ж саме, що було з ним недавно, - крiзь щiлинку в завiсi до нього простягнулась чиясь рука, а в стиснутих пальцях цi║┐ руки вiн побачив папiрець. Iмператор Никифор схопив папiрець, одразу ж широко розкрив завiсу, але побачив тiльки кiлькох священикiв у блискучих ризах. Помахуючи кадилами, вони спiвали величальну молитву. Закривши завiсу, iмператор нiби закам'янiв. Стояв i думав: що трапилось - сон, примара? Але це був не сон, не примара, у стиснутих пальцях право┐ руки вiн вiдчував згорнутий папiрець, ще одну записку... Вiн розгорнув цей папiрець, пiднiс його до щiлинки в завiсi, крiзь яку падало свiтло яскравих панiкадил, i прочитав: "Iмператоре! Ти повинен знати, що в цю нiч тобi готу║ться страхiтлива смерть. Це правда: вели оглянути гiнекей; там знайдуть озбро║них людей, якi готуються тебе вбити". Тодi вперше за весь час свого царювання iмператор Никифор не дослухав служби в Софi┐, знехтував церемонiал вiзантiйського двору, втiк з храму. Вiн iшов потайними переходами Великого палацу, садом, пiдземними галереями, портиками, його оточувала тiсним кiльцем етерiя. Але йому здавалося, що за кожною колоною, кожною аркою, кожним кущем прича┐вся невiдомий ворог. I тiльки тодi, коли перед ним вiдчинились, а потiм щiльно зачинились залiзнi ворота Буколеону, iмператор почув себе краще, - тепер нiхто нiбито не мiг його дiстати за високими, неприступними мурами фортецi над Пропонтидою. Але в записцi було сказано, що ворог прича┐вся i чату║ на нього в Буколеонi, i саме в гiнеке┐... Як же знайти цього ворога? Хто це зробить? На воротях Буколеону iмператора зустрiв i потiм уже нi на крок не вiдходив вiн нього великий папiя Михайло. Тут же, в палацi, був, на щастя, й Лев Валент. О, коли доручити ┐м обшукати палац i гiнекей - вони зроблять це сумлiнно. I папiю Михайла, i Льва Валента, правда, не любить Феофано. Але що робити? Iмператор Никифор цi║┐ ночi мусить обрати не тих, кого любить або ж не любить Феофано, а тих, кому вiн довiря║ сво║ життя. I ще одну вiдчайдушну справу робить iмператор Никифор - пiзно вже, холодно, вогко, але вiн посила║ етерiотiв до паракимомена Василя й просить його якщо не власними ногами, то хоч на ношах прибути до Буколеону. А тим часом iмператор Никифор кличе папiю Михайла й Льва Валента до себе в опочивальню, сiда║ з ними за стiл i похапливо почина║: - Я покликав вас, щоб ви негайно i до мишачих нiр оглянули палац. - Що трапилось, iмператоре? - запитав Лев Валент. - Я маю вiдомостi, - одверто признався iмператор, - що тут, у палацi, прича┐лись i загрожують нашому iмператорському життю вороги... - Великий iмператоре, - запобiгливо сказав папiя Михайло. - Якщо ти доруча║ш це менi, я не залишу тут каменя на каменi... - Божественний василевсе, - прошепотiв Лев Валент, - я разом з етерiотами обшукаю зараз усi куточки... - Ви повиннi найпильнiше оглянути гiнекей, - та║мничо сказав iмператор Никифор. - Цi зрадники, - винувато додав вiн, - можуть загрожувати життю не тiльки мо║му, а й усiй iмператорськiй родинi. Лев Валент пильно подивився на iмператора, намагаючись зрозумiти справжнiй змiст його слiв, а потiм поклав руку на криж свого меча. - Якщо вони сховались в гiнеке┐, - блиснув вiн очима, - то ми знайдемо ┐х i там. Коли вони кiнчили цю розмову, прибiгли етерiоти, яких iмператор посилав до паракимомена Василя, й доповiли, що той не пiзнав ┐х i, либонь, помира║. Так iмператор Никифор залишився на самотi в сво┐й опочивальнi. Пiд дверима опочивальнi стояли етерiоти, вони ж вартували i в коридорах. Iмператор трохи заспоко┐вся. Це був один iз кращих поко┐в Буколеону, вiкна якого виходили на Пропонтиду. Удень звiдси вiдкривався чарiвний кра║вид на голубе море, ясного дня на далекому обрi┐ видно було острови. Зараз за вiкнами було темно, тiльки тiнi високих кипарисiв коливались за ними, через що й здавалось, нiби хтось знадвору пiдiйшов i зазира║ у вiкна. Iмператор ступив уперед i завiсив пурпуровi, почепленi на срiбних прутах завiси. У опочивальнi було свiтло. Бiля стiн стояло кiлька свiтильникiв, вгорi сяяло велике позолочене панiкадило, воно заливало потоками свiтла всипану золотими зорями стелю, де був викладений iз зелено┐ мусi┐ хрест, освiтлювало пiдлогу, посеред яко┐ в рамах iз темного мармуру викладенi були мусi║ю павичi, а по кутках - чотири орли й райськi птахи. Все блищало й сяяло в опочивальнi в цю нiчну годину: дверi, зробленi з срiбла й слоново┐ кiстки, дорогоцiннi меблi, прикрашенi iнкрустацiями з перламутру й кiстки, мусi┐. Тiльки мусi┐, що тяглись попiд стiною вподовж всi║┐ опочивальнi й зображували iмператорiв, були темнi, тьмянi. Iмператори йшли i йшли з хрестами i з скiпетрами в руках, за ними, звiвши погляди й пiднявши вгору руки, ступали жони ┐х, сини й дочки. "А скiльки з них було убитих?" - подумав iмператор Никифор. - О великi iмператори! - зашепотiв вiн, - Ви творцi й будiвники Нового Риму. Ви збудували фортецi й храми, оточили неприступними мурами землi iмперi┐, при║днали мечем сво┐м острови Середземного моря, далекi Мавританiю й Нумiдiю, Африку, Бизацену, Трiполiтанiю й кгипет, у Малiй Азi┐ скорили аравiтян, сiрiйцiв, месопотам'ян. Перед вами схилялись городи ассiрiйцiв i фiнiкян, ви пiдкорили Тарс, вигнали варварiв з Крiту i Кiпру, Схiд i Захiд трепетали перед вами, Лiвiя i Нiл вiддавали вам сво┐ багатства... Так поможiть же менi, допоможiть, iмператори! Молитва дала йому певний спочинок. Десь у коридорах, як вiн чув, крокували етерiоти, незабаром прийшли папiя Михайло i Лев Валент. - Великий iмператоре, - сказав Лев, - Я сам обшукав гiнекей i нiкого там не знайшов. Ми обшукали також i весь палац, але ворогiв нема║. - Спасибi вам, - подякував iмператор. - Тепер я спатиму спокiйно. Iди додому, Леве! I Лев Валент пiшов з опочивальнi. - Великий василевсе, - сказав на прощання iмператору папiя Михайло. - Ляж i спокiйно спи! Я не спатиму цiлу нiч, стоятиму бiля дверей тво║┐ опочивальнi. У тебе ║ заздрiсники й вороги. Але ти ма║ш i щирих друзiв, якi життя вiддадуть за тебе. Спи спокiйно, василевсе! Поцiлувавши червону сандалiю iмператора, вiн вийшов з опочивальнi. Тодi до нього прийшла Феофано... Вiн не пiшов ┐й назустрiч, як робив завжди, коли здалеку чув ┐┐ кроки, а стояв у кутку опочивальнi, дивлячись на не┐ з-пiд густих темних брiв похмурими i, як ┐й здалося, сердитими очима. Феофано пiшла вперед - у золотистiй тунiцi, з яскравою трояндою на грудях, з нитками перлин у волоссi, що тьмяно мiнились, у маленьких червоних сандалiях на босу ногу. - Iмператоре! - почув вiн ┐┐ голос. - Що з тобою? Ти хворий, мiй василевсе? I враз йому нiби вдарило в груди - до нього долинули пахощi троянди, пахощi ┐┐ тiла. - Феофано! - сказав вiн. - Я не хворий, але в мене дуже болить серце. - Що сталось? - Вона зупинилась зовсiм близько бiля нього. - Скажи менi, мiй любий iмператоре, чому в тебе болить серце? Никифор подивився ┐й в очi - темнi, глибокi очi, на самому днi яких свiтилися iскринки. I вона витримала його погляд, нiби ┐┐ не мучили нiякi сумнiви, нiби душа ┐┐ була прозора й чиста, нiби несла вона з собою тiльки правду. - Феофано! - промовив вiн. - Я тобi вiдкрию всю душу, але обiцяй, що ти на цей раз не будеш гнiватись на мене. - Iмператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнiвався? - Тодi читай, - сказав iмператор i дав ┐й папiрець. Вона взяла записку, ступила до свiтильника й стала так, що вiн бачив найменшу цяточку на ┐┐ обличчi, повiльно розгладила тонкими сво┐ми пальцями папiрець, зiбганий iмператорською рукою, й стала читати. Iмператор стежив за ┐┐ обличчям. Феофано пiдвела голову, - вона була надзвичайно спокiйна. Никифор побачив на ┐┐ обличчi посмiшку. - Так от чому, - промовила Феофано, - приходили до нас у гiнекей Лев Валент i папiя Михайло. Я хотiла ┐х вигнати, адже в мене там сьогоднi гостi - двi царiвни з Преслави. Але потiм вирiшила не заважати ┐м робити свою негiдну справу, обiцяла, - винувато додала вона, - не гнiватись. Та навiщо ти, iмператоре, обража║ш мене - твою Феофано? Невже ти, замiсть того щоб посилати етерiота Валента й нiкчемного Михайла, не мiг покликати мене i показати цю дурну записку? - Прости мене, - крикнув вiн, - але, Феофано, я вже не знаю, кому вiрити, а кому нi! Вона ступила вперед i поклала теплу руку на його плече. - Мiй iмператоре, мiй василевсе, красо i гордiсть Вiзантi┐, - сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. - Я розумiю, що в тебе ║ безлiч турбот, ти суму║ш за покiйним батьком, тебе турбу║ вiйна в Болгарi┐, у важку цю годину захворiв паракимомен Василь. Але, iмператоре, чому ти забува║ш, що в тебе ║ Феофано, яка тебе любить i живе тiльки для тебе?.. Вона дивилась йому в очi так, як може дивитись тiльки мати або дитина. - Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона обража║ й мене. Озбро║нi люди в гiнеке┐! О iмператоре, будь певен, Лев Валент i Михайло оглянули, обшукали там усi поко┐. Я не знала, хто й чому послав ┐х у гiнекей, i прийшла скаржитись на них. Виявля║ться, це твiй наказ... - Прости мене, Феофано, - ще раз сказав Никифор. - Я зовсiм не хотiв тебе образити. - Я вже забула про образу, - промовила вона. - Будь спокiйний, iмператоре, не хто-небудь, а Феофано тебе охороня║. Ти добре зробив, iмператоре, - подивившись по опочивальнi й на вiкна, додала Феофано, - що перетворив цей палац на фортецю. Сюди нiхто не проб'║ться. Босфор замкнутий на ланцюг. Тво║ вiйсько готу║ться до походу... Ти знову сядеш на коня, знову полетиш перед легiонами! Пригаду║ш, як колись ти ходив вiйною на агарян, стояв пiд Каппадокi║ю, брав Тарс... Тодi в тво║му шатрi весь час - день i нiч - була i я... - Це був чудовий час! - захоплено сказав iмператор. - Але й зараз ти така ж прекрасна, Феофано, як i тодi. Я можу без кiнця дивитись у тво┐ очi, без кiнця цiлувати... Феофано сама поцiлувала його - довгим, пристрасним поцiлунком. - Ти хочеш бути зi мною цю нiч? - запитала вона. - Тiльки з тобою... Хiба ти дума║ш ще кудись пiти? - Так, я мушу ще пiти до гiнекею й попрощатись з болгарськими царiвнами. Навiжений Лев Валент так перелякав i мене, i ┐х. Я з ними трохи поговорю, а потiм повернусь. Ти спи, iмператоре. Я прийду до тебе... - Я ждатиму тебе, василiсо, найблагочестивiша i найблаженнiша. 2 Був час, коли заступа║ друга змiна нiчно┐ варти. У Буколеонi вартували етерiоти. Побрязкуючи збро║ю, закованi в броню, пройшли в мовчаннi пiд командою дiангелiв* (*Дiангели - доглядачi порядку) i стали бiля ворiт i на всiх стiнах та вежах Буколеону топотерити* (*Топотерити - нiчнi сторожi). Вони пiдняли щити, наставили списи, - нiхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем. За стiнами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Вiд Перу й Галати мчав через Золотий Рiг i свистiв на форумах i вулицях рвучкий, холодний вiтер. З неба сипався незвичайний для пiвдня снiг. Негода, холод, снiг тримали мешканцiв у житлах. Мiцно спали всi в Константинополi, мiцно спав i Буколеон. I нiхто не бачив, як iз однi║┐ з кiмнат гiнекею вийшло кiлька чоловiк, минули, скрадаючись, двiр i сад, з'явилися на пiвденнiй стiнi фортецi й пiднялись схiдцями на дах над морем. Там було темно. Внизу, глибоко пiд ними, шумiла, вирувала, котила вали роздратована, холодна Пропонтида. Хвилi з такою силою билися об пiдмурки палацу, нiби намагались його зруйнувати. I дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але нiчого на морi, крiм шуму валiв i плескоту хвиль, не чули. Потiм до них долетiв свист. Тому, хто не ждав його, вiн видався б серед цi║┐ ночi звичайним свистом вiтру. Та й тi, що стояли на даху Буколеону, спочатку не знали - вiтер то чи людина. Свист повторився. Тепер уже можна було добрати - свист линув вiд моря, вiд берега, саме з того мiсця, де бронзовий лев над водою поглинав бика. В темну безодню над морем почала тодi спускатись зроблена з мотузкiв драбинка. Вiтер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку далеко вiд стiни, вона, здавалося, нiколи не досягне пiднiжжя мурiв, моря. I раптом драбинка здригнулась, завмерла, сiпнулась, хтось стояв там, унизу, в глибинi, i пробував, чи мiцна вона. Це були до краю напруженi хвилини. Внизу хтось вчепився дужими руками за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вiтер пробував вiдкинути ┐┐ вiд мурiв - в безодню, в море, але хтось уперто й смiливо пiдiймався вище й вище. У темрявi почулось важке дихання людини, ось уже виринули руки, тулуб. Тi, що стояли на даху, пiдхопили людину, що розгойдувалась над безоднею. - Руку! Руку! - сполохано шепотiли вони. - Нарештi! - промовив невiдомий. - Проклятий вiтер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всi зiбрались? - Всi зiбрались i ждуть тебе. Ходiмо! Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двiр. Рвучкий, холодний вiтер перелiтав Золотий Рiг, свистiв на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвiсть Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б ┐┐ прихилити до землi, до мурiв, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нiкому вона не була потрiбна. Будуючи з каменю й залiза свiй палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стiн до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку... Iмператор Никифор заснув дуже пiзно i не на царському ложi, а просто на пiдлозi на хутрi барса. Щоб не змерзнути, iмператор прикрився теплою мантi║ю свого дядька, ченця Михайла Мела┐на. Прокинувся iмператор вiд того, що хтось зiрвав з нього мантiю, та ще вiд дужого удару в груди. Переляканий, пiдвiвся, хотiв схопитись на ноги. Але не змiг, бо страх скував тiло, одiбрав мову... Те, що вiн побачив у опочивальнi, було страшнiше всього, що мiг вигадати хворобливий мозок... Опочивальню наповнювали во┐ни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Iоанн Цимiсхiй. - Господи! Що це?! - крикнув Никифор, не розумiючи, як цi люди опинились пiзньо┐ ночi тут, в його опочивальнi. I враз, нiби всi тiльки цього й ждали, один iз во┐нiв - iмператор пiзнав його, це був начальник етерiотiв Лев Валент - ступив уперед, розмахнувся i вдарив його мечем. Удар прийшовся по головi, iмператор вiдчув нестерпний бiль, очi йому залила кров... Але iмператор не втратив свiдомостi. Вiн зрозумiв, що цi люди прийшли його вбити. I хоч знав, що тепер йому нiхто i нiчим не допоможе, закричав: - Богородице! Спаси! Спаси! Тодi кiлька чоловiк схопили його за руки, потягли по пiдлозi, кинули на мармур... - Чого кричиш? - почув Никифор. Лежачи на пiдлозi, вiн мовчав. Просто перед ним на його царському ложi сидiв Iоанн Цимiсхiй. - Чого кричиш? - ще раз запитав Iоанн. - Iоанне! Брате! - не промовив, а швидше прошепотiв Никифор. - До кого ти зверта║шся? - засмiявся Iоанн. - Брат? Хто кому брат? Як смi║ш ти називати мене братом - ти, що з мо║ю допомогою сiв на престол, ти, що через заздрiсть i безумство забув про мо║ благодiйство, одiрвав мене вiд вiйська, хотiв вислати, як якогось злочинця, у Вiрменiю? - Iоанне! Прости! - заволав Никифор. - Мовчи! - перебив його Iоанн. - Нiхто i нiщо тепер не вирве тебе з мо┐х рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен? - Богородице! Благаю! Спаси! - знову зайшовся Никифор. - Безумний, дурний iмператоре! - крикнув Iоанн. Никифор бачив, як Iоанн вихопив меч i кинувся до нього, як з усiх бокiв до нього пiдступають во┐, Iоанн схопив його за бороду i рвав ┐┐. На нього сипались удари, його били голоменями мечiв. Нарештi Iоанну обридло це, i вiн сам ударом меча одрубав голову iмператору Схiдно┐ Римсько┐ iмперi┐ Никифору Фоцi. Ще одного римського iмператора, i також вiд насильницько┐ смертi, не стало. Бiля дверей його опочивальнi лежав у калюжi кровi великий папiя Михайло. Аж тодi прокинувся i зашумiв Буколеон. Ворота палацу були замкнутi зсередини, i сторожi, що стояли за ворiтьми, хоч i чули шум i крики в палацi, але допомогти не могли. Коли в палацi запалились вогнi i скрiзь залунали переможнi крики, сторожi почали бити ворота. Етерiоти пiдiйшли до ворiт. - Чого ви грюка║те? - запитали вони в сторожiв. - Ми сторожi iмператора Никифора. - Iмператора Никифора нема║... - Не вiримо... Ми кличемо iмператора. Хтось iз етерiотiв, тримаючи свiтильник, пiдiйшов до ворiт, пiдiйняв однi║ю рукою свiтильник, а другою - щось криваве, потворне... Охоронцi крiзь ворота побачили мертву голову Никифора. - Многi лiта iмператору Iоанну! - лунали крики у Буколеонi. Сторожi за ворiтьми пiдняли мечi i також закричали: - Многi лiта iмператору Iоанну! Ворота Буколеону розкрились. Над Галатою запалювався ранок... Снiг перестав iти, але за нiч притрусив дахи, берег над морем за Буколеоном, де недалеко вiд бронзового пам'ятника бику й леву лежав безголовий труп учорашнього iмператора. Вулицями Константинополя ходили етерiоти й безсмертнi, вони зупинялись серед форумiв i на вулицях, кричали: "Многi лiта iмператору Iоанну!" Переляканi сенатори й патрикi┐ поспiшали до Великого палацу, збирались на Iподромi, товпились бiля дверей Левзiаку, якi кожного дня рiвно о сьомiй годинi ранку разом з етерiархом одмикав великий папiя. Цього ранку дверi Левзiаку вiдкрились також о сьомiй годинi, але на порозi ┐х стояв не великий папiя, а оточений етерi║ю паракимомен Василь. - Многi лiта Iоанну Цимiсхiю! - крикнув вiн. Iоанн Цимiсхiй, тiльки розвиднiлось, поспiшив до Софi┐. Вiн iшов з Буколеону до собору звичайним шляхом, яким ходив i Никифор, - через галерею Маркiана, Дафн, Iлiак, святий Кладезь. Але йшов Iоанн не так, як ходили iмператори, - не з почтом i пiд спiви й величання димотiв та динархiв, - попереду нього йшов загiн з голими мечами, другий загiн оточував Iоанна, а ще один iшов за ними слiдом. У галереях i покоях Великого палацу, через якi йшов Iоанн, лунала важка хода етерiотiв, бряжчала зброя. Бiля ворiт Софi┐ Iоанн зупинився. Там його ждав, повiдомлений уже про все, що сталось минуло┐ ночi, патрiарх Полi║вкт. Патрiарх протягом усiх рокiв був лютим ворогом iмператора Никифора i знав, чого вiд нього бажа║ Iоанн. - Я жду благословення найсвятiшого патрiарха, - сказав Iоанн, зупинившись перед Полi║вктом i низько схиляючи голову. - Я не можу дозволити тобi переступити порiг святого храму, доки ти не оголосиш i не покара║ш убивцi Никифора. Iоанн оглянувся на етерiотiв. - Вбив Никифора, - промовив Iоанн. - Лев Валент... Етерiя, вiзьмiть Льва Валента. Загiн етерiотiв одразу поспiшив до Буколеону. Але патрiарх не кiнчив. - Я вимагаю iменем святого престолу, щоб ти вислав з Константинополя Феофано. Iоанн затримався з вiдповiддю, i патрiарх вiдчув, що йому не так легко задовольнити цю вимогу. Але минула хвилина, i Iоанн вiдповiв: - Корабель з Феофано сьогоднi ж залишить Константинополь. Патрiарх Полi║вкт промовив: - Ти мусиш також скасувати грамоту, скеровану проти церкви, яку пiдписав божевiльний Никифор. - Скасовую, - одразу ж сказав Iоанн. Тодi патрiарх зробив знак, i служителi вiдкрили ворота свято┐ Софi┐. ...Члени сенату i патрикi┐ хоч i пiзно, а все ж дiждались - надвечiр новий великий папiя Роман разом з новим етерiархом вiдчинив слоновi ворота Левзiаку - iмператор Вiзантi┐ Iоанн Цимiсхiй мав ┐х прийняти в Золотiй палатi. I в той час, коли вже в сутiнках над морем, бiля кам'яного пам'ятника бика i лева, раби пiдняли з снiгу, поклали в дерев'яний ящик, перенесли яром у храм Апостолiв i потай поставили в склепi, де лежало тiло великого Костянтина, безголовий труп Никифора, саме в цей час безбородi одягали в дивiтисарiй, багряну хламиду, клали на голову вiнець i взували у червонi сандалi┐ iмператора Iоанна Цимiсхiя. Був Iоанн невисокого росту, маленькими були i його предки-вiрмени, за що ┐х, мабуть, i прозвали Цимiсхiями* (*Цимiсхiй - маленький). Та коли логофет вiдкрив захiднi дверi Золото┐ палати, впустив патрикi┐в i сенаторiв i вони впали перед iмператором, усiм здалося, що вiн високий i грiзний. Iоанн Цимiсхiй сiв у захiднiй каморi на золотому тронi пiд викладеним з мусi┐ образом Христа - величний, увiнчаний золотою короною, у багрянiй хламидi. - Многi лiта┐ - спiвали за завiсою два хори - iз Софi┐ й храму Апостолiв. I забулося навiть те, що тут, у Константинополi, у цьому ж Великому палацi, ║ ще два iмператори - сини отру║ного Романа й Феофано - Василь i Костянтин. Цi iмператори зараз були непотрiбнi, многi лiта бажали тiльки Iоанновi. Вiн велить кинути якнайбiльше хлiба й вина на торги Константинополя, встановлю║ сам на них низьку цiну, вiн виклика║ одного за одним сенаторiв i полководцiв i кожному з них да║ нагороду й призначення... Iмператор Iоанн зна║, хто його друг, а хто ворог, - i Варду Склiру вiн чiпля║ на груди золотий ланцюг i признача║ начальником всього вiйська, Iоанну Куркуасу