не пiзнав ┐┐ також i тодi, коли йшла вона в галасливому натовпi вулицею Меси, прямуючи до Великого палацу. Але у Великий палац Феофано не пiшла, а при║дналась до гурту богомольцiв, що прямували до Софi┐, зайшла разом iз ними на подвiр'я собору, на ганок... Переступивши порiг, Феофано вiдчула себе вiльнiше. У соборi було ще мало богомольцiв. То тут, то там чулись притишенi кроки, десь вiдлунювали чи┐сь голоси, крiзь вузькi вiкна у велетенському куполi лилось син║ свiтло. Внизу ж снувалась пiвтемрява, серед яко┐ подекуди блимали, освiтлюючи золотi й срiбнi ризи iкон, жовтi вогники свiчок. Феофано добре знала цей собор. Скiльки разiв вона приходила сюди замолювати сво┐ грiхи, просити щастя в бога! Он лiворуч у темрявi ледь окреслюються дверi, за ними, як це добре вiдомо Феофано, тягнуться вгору довгi вузькi сходи, а там почина║ться ряд палат з лоджiями, звiдки, непомiтно для богомольцiв, згори можна бачити все, що вiдбува║ться в соборi й олтарi. Це - катихуменiй, поко┐ василiси в Софi┐, куди нiхто, крiм не┐, не ма║ права заходити, де нiхто не може ┐┐ турбувати. По праву руку вiд олтаря ║ такi ж поко┐ - мутаторiй - для василевса. I раптом у Феофано з'явилась думка, яка спочатку здавалася ┐й неймовiрною й безглуздою, а пiзнiше - дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темно┐ шалi з голови, Феофано обережно пiшла попiд стiною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пiшла й ще раз зупинилась. Тепер вона стояла бiля порога дверей, що вели до катихуменiя. За дверима, де завжди стояли сторожi, нiкого не було. Вона переступила порiг, швидко побiгла схiдцями. - Куди? Куди? - почула вона голос i кроки за собою. Але Феофано вже скинула з голови шаль, смiливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменi┐, дiйшла до крiсла, в якому колись сидiла як василiса, i зараз сiла, вiрнiше, впала в нього. Тут, у катихуменi┐ i в покоях бiля нього, нiхто, навiть патрiарх, не мав права взяти ┐┐. Це був ║диний куточок в iмперi┐, де вона лишалась iмператрицею. У найбiльшо┐ грiшницi свiту захисником був тепер бог. Одразу ж до не┐ прибiгли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменiй. Вона вiдповiла ┐м: - Я василiса, а ви iдiть геть! Пiсля цього сюди, в катихуменiй, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крiсла, священики, потiм два ║пископи. Феофано сказала: - Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тiльки з патрiархом Полi║вктом... - Патрiарх Полi║вкт помер. - Тим краще, - зухвало вiдповiла Феофано. - Тодi нехай сюди прийде живий патрiарх. I новий патрiарх - чернець з гори Олiмпу Василь - прийшов у катихуменiй. Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тiльки лоб, очi, нiс i рот, ┐┐ охопив шал, як колись, у шинку батька. - Хто ти? - суворо запитала Феофано. - Я... патрiарх Василь. - Ти - вселенський патрiарх Василь? - засмiялась Феофано. - Не вiрю! Перехрестись! Розгублений патрiарх перехрестився. - Так чого ти хочеш? - Я велю тобi залишити святий храм. - Залишити храм?! - смiялась Феофано. - О, нi! Я не пiду, патрiарше, нiкуди звiдси, поки сюди не прийде iмператор Iоанн. I вели сво┐м служкам принести менi ┐сти й пити. I тодi трапилось те, чого нiколи не було в Константинополi й святiй Софi┐. За суворим наказом василiси Феодори патрiарх Василь звелiв священнослужителям день i нiч правити в соборi службу, молитись нiбито за перемогу iмператора Iоанна над тавроскiфами. Але всi ворота й дверi собору патрiарх Василь велiв зачинити й замкнути, пiсля чого бiля них стали ще й етерiоти. Тiльки однi дверi - з пiвнiчного боку собору, де також стояли етерiоти, були незамкнутi - хiд до катихуменiя. Але цими дверима могли заходити тiльки патрiарх та ще iмператор. 5 Пiзнього вечора iмператор велiв прийти до його намету Варду Склiру й патрикiю Петру. Вiн хотiв разом iз ними роздiлити трапезу. Тут, у станi, все було до послуг iмператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що вiз iз собою найкращi страви й вина. Поряд був намет з одягом i доспiхами. Позаду в царськiй стайнi рили землю кращi жеребцi iмператора. За стайнями мiстились його трубачi, ┐хав з iмператором i малий хор iз собору святих Апостолiв, де було кiлька привабливих дияконiс. Все було приготовлено для Iоанна, як i у Великому палацi. Iмператор мiг себе почувати цiлком безпечно у цьому станi. Як i завжди, вiн був нiби муром вiдгороджений вiд цiлого свiту - мiж царським наметом i всiма воями стояли полки гвардi┐, безсмертнi, ескувiти, iканати, арифм, китонiти, бiля столу його й ложа ходили тiльки безбородi, вдень i вночi навкруг його намету стояла етерiя. Особа iмператора була в повнiй безпецi. А ще далi, за безсмертними, стояла бойова кiннота, ближче до валу й ровiв - таксiархi┐ оплiтiв, за ровами всю нiч ходили керкiти* (*Керкiти - нiчнi караули.), на полi ┐здили вiгли. Цi десятки тисяч людей могли одбити найстрашнiшу силу. Тому, мабуть, iмператор. Iоанн, п'ючи iз золотого келиха чудове червоне вино, посмiхався й запитував Варда Склiра: - Що розповiдають, Варде, смiливi лазутчики нашi? - Вони розповiдають, василевсе, що руськi во┐ вже недалеко вiд нашого стану й вранцi будуть у долинi. - Шкода, - вирвалось у iмператора, - що не могли зустрiти ┐х у клiсурах. - А може, й краще, василевсе, що ми ┐х зустрiнемо тут, на рiвнинi. У клiсурах не так страшнi руси, як болгари. - То правда, - згодився Iоанн. - Цей проклятий народ, що гризе сирi шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрiнемо ┐х тут, на рiвнинi. Що розповiдали лазутчики нашi, чи ма║ Святослав кiнноту? - Ма║ небагато, - вiдповiв Вард, - але й це здебiльшого болгари. - Знову вони, - спалахнув iмператор. - Ну, почекайте, мiсяни* (*Мiсiя, мiсяни - Болгарiя, болгари.), я вам покажу любов iз Руссю. Iоанн Цимiсхiй жадiбно випив вино й проковтнув кiлька сухих ягiд. I давн║, багато раз пережите ним почуття охопило Iоанна Цимiсхiя. Сп'янiлий вiд вина, вiн примружив очi, уявив, як колись ходив з легiонами по Азi┐, велiв руйнувати городи, знищувати людей. В його уявi встали ру┐ни цих городiв, тисячi трупiв не вiдомих йому людей, що лежали просто неба, калюжi кровi на жовтому пiску, зойки й плач. Але не розпач i не скорбота за содiяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадiбно хотiлось побачити новi зруйнованi городи, новi трупи, йому жадалось побачити свiжу кров на землi, кров руських i болгарських во┐в. I вiн так само, як колись, простягши вперед випещену, бiлу, iз золотим перснем з каменем iзумрудом руку, водив нею в повiтрi, мрiяв: - Ми будемо ждати ┐х тут, бо iншого шляху в Святослава нема║. Коли вiн наблизиться, я велю вiйську вийти з табору. Цi тавроскiфи не кращi, нiж тi вiйська, з якими я досi стикався. Вони завжди йдуть вперед, як табун овець. I я зроблю з ними так, як робив у Азi┐. Ти, Василю, стань так, щоб об тво┐ полки розбилась перша варварська хвиля. Потiм зроби вигляд, нiби ви не витримали ┐хнього наступу, i починайте вiдходити - все швидше, швидше. Треба, щоб нашi во┐, як вiдступатимуть, дiяли хитро, вiдходячи, добре одбивались. I щоб були готовi в потрiбну годину розсипатись, повернути праворуч i лiворуч, i знову ж, швидше, швидше, швидше, щоб не попасти на списи сво┐х вершникiв. А засада в мене буде вже готова. Коли ж варвари наблизяться, тодi вершники у важкiй бронi, що стоятимуть у лiсах обапiл, вийдуть, вдарять по тавроскiфах. А в той же час i во┐, якi досi нiби вiдступали, повиннi обернутись, вдарити на ворогiв - швидше, швидше! У такий спосiб напад на варварiв буде йти з кiлькох бокiв, кругом. Вони опиняться у мiшку. Якщо зробити все так, як я сказав, то ми можемо iз божою допомогою знищити дуже багато русiв i болгар. Ки┐вський князь шука║ бранi й перемоги, вiн знайде тут пастку й поразку... - Чудово! - крикнув Вард Склiр, що захоплено слухав розповiдь iмператора. - Блискуче! - при║днався патрикiй Петро. - Ми викона║мо твiй загад. - Вип'║мо! - пiдняв келих iмператор. - Нiка!* (*Нiка! - Перемагай!) Захоплений сво┐м планом знищення руських во┐в, iмператор Iоанн схопився з крiсла i разом iз сво┐ми полководцями вийшов з намету. Пiзня година, але табiр ще не спав. Тихо було тiльки у царському таборi, де бiля намету iмператора, стольника i протовестiарiя стояли, вимальовуючись на тлi сiрого неба, закованi в броню, озбро║нi списами й мечами безсмертнi. Далi ж по табору чулись людськi голоси, десь iржали конi, там ходила нiчна сторожа. Оточений полководцями й стратигами* (*Стратиги - начальники частин.), у срiблястому скарамангi┐ й багрянiй хламидi, iз золотим шоломом на головi, iмператор Iоанн Цимiсхiй стояв бiля свого намету. Вiн дивився на далекi голубi, перетканi снiговими жилами гори, широку рiвнину перед собою, рiчку й лiси над нею вiд право┐ руки, двi, нiби одягненi в шапки, гори з лiвого боку, лiси, що починались там i тягнулись, як простягнутi руки, на пiвнiч. Серед рiвнини, недалеко вiд табору, вже стояло вiйсько iмперi┐. Таксiархi┐, що складались з оплiтiв, списоносцiв i стрiльцiв, ще до свiтання вийшли за рiв, вишикувались на рiвнинi темними чотирикутниками. Кожна з них у потрiбну годину готова була ринутись вперед, почати бiй. Маючи бiля п'ятдесяти таксiархiй, iмператор залишив у таборi тисяч десять, майже все його вiйсько стояло зараз на рiвнинi. Недалеко вiд iмператора i його полководцiв пильнували бiля сво┐х коней зв'язковi вiд стратигiв. Кожен iз них готовий був скочити на коня i летiти з наказом, коли й якiй таксiархi┐ виходити на бiй. У наступному бою перший удар мало зробити або ж, залежно вiд обставин, одбити - чоло: попереду таксiархiй, в кiлька рядiв, по два на оргiю, щоб не заважати один одному, стояли в бронi, з щитами й списами в руках оплiти, за ними - знову в багато рядiв - лучники, ще далi - списоносцi й, нарештi, мечники. Це була могутня сила, готова зустрiти ворога тисячами стрiл, лiсом гострих списiв, стiною кованих щитiв, муром мечiв. Але сила могла зломити силу, во┐ супротивника могли проломити чоло й заглибитись у стан роме┐в. Через це iмператор Iоанн велiв стати одразу ж за чолом, по обидва боки вiд таксiархiй, легкiй кiннотi: якби руськi во┐ прорвали чоло, ця кiннота з бокiв зiм'яла б ┐х, якби руськi во┐ почали вiдступати, кiннота кинулась би за ними слiдом i завдала тяжких, непоправних втрат. I тепер, стоячи на високому пагорку, iмператор Iоанн бачив увесь свiй стан: таксiархi┐ стояли напоготовi, чоло вiйська i боки стану нагадували тятиву туго натягнутого лука. Досить було iмператоровi зробити знак - i зв'язковi стратигiв полетять на рiвнину, вiйсько, як могутня хвиля, рушить уперед. Але iмператор не давав i не збирався давати знака. Йому було видно не тiльки ромейський стан. На вiдстанi льоту стрiли вiд вiйська iмперi┐, ближче до гiр, стояв iнший стан - во┐ князя Святослава. Iмператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як i вiн, широке чоло - руськi во┐ стояли густо, один у один, так що червленi щити ┐х дотикались, грали на сонцi i здалеку нагадували покладений поперед стану ясний вогонь. За щитоносцями стояли во┐, ┐хнi списи мiнилися, грали срiблом на сонцi, ┐х було так багато, як стернi на покошеному полi. Це й було чоло князя Святослава. Крiм чола, на деякiй вiддалi вiд стану князь Русi поставив сторожу право┐ й лiво┐ руки - з пагорка було видно ряди возiв з пiдiйнятими сторч голоблями, багато вершникiв на конях. За чолом i сторожею на рiвнинi, серед яко┐ пiдiймалось кiлька пагоркiв, розташувався стан Русi, там темнiло серед зелених лук чимало полкiв. У глибокiй долинi позад стану, бiля самих вiдрогiв гiр, видно було ще одну засаду з возiв. Iмператор Iоанн задоволене посмiхнувся - з першого погляду було ясно, що iмперiя вивела на бiй набагато бiльше во┐в, нiж Русь. До вiйськ iмператора могла при потребi пiдiйти ще й пiдмога вiд Адрiанополя, а руським воям могли допомогти хiба що гори! Iмператор, правда, не знав сили руських во┐в. На вiйнi, як це було йому вiдомо ще з походiв у Азiю, не завжди вирiшувала кiлькiсть. З багатотисячним вiйськом у Азi┐ йому не раз доводилось затримуватись перед невеликими городами, що ┐х боронили лише сотнi во┐в. I вiн брав цi городи голодом i вогнем. Але iмператор був певен, що Русь уже стомилась, довго не може стояти перед його вiйськом - вгодованим, мiцним, дужим. Та й борються вони, мабуть, як i всi варвари, - скопом, покладаючись на силу, через що швидко ┐┐ i втрачають. А все ж, покладаючись на досвiд, мiць, витримку свого вiйська i вважаючи, що на цей раз йому доведеться мати справу з ворогом недосвiдченим i темним, iмператор Iоанн хотiв запобiгти будь-якiй несподiванцi, одним ударом розбити й знищити Русь, яка заважала iмперi┐ пiдкорити Болгарiю, не давала iмператорам Нового Риму посуватись на схiд. I тому, оглянувши рiвнину, де стояли один проти одного два стани, iмператор роме┐в повернув голову праворуч i кинув погляд на густий лiс над рiчкою. Там нiчого не було видно. Скелi, купи камiння, високi дерева. Але за цим лiсом, скрiзь понад берегом рiчки, iмператор велiв стати десяти тисячам, закованим у броню, так званим - важким вершникам. Вони там i стояли. Грiзна, непереможна сила, що в потрiбну хвилину рушить, як вихор, знищить руських во┐в. Така ж засада пiд невисокою горою в лiсi стояла по лiву руку вiд нього, - це й була та сила, яка впаде на голову русiв, коли вони зовсiм не сподiватимуться, перемогою завершить долю бранi. Iмператор дiждався. Брань цю, як вiн i хотiв, починала Русь. Iмператор i його полководцi побачили, як над полками руськими пiднеслись i замаяли стяги. Кожен полк, кожне князiвство, кожне плем'я i земля iшли з сво┐ми стягами. Великi князiвства мали стяги великi, чотирикутнi, схожi на велетенськi вiтрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу, що колихались по вiтру, шитi з коштовних тканин, iз знаками князiвськими - ведмедями, зорями, колами, лебедями, лодiями. Але були мiж стягами й меншi, з просто┐ крашенини, - голубi, як небо, червонi, як вогонь, жовтi, як пшеничне море. Настала та година, яко┐ ждав iмператор Iоанн. Во┐ни iмперi┐ бачили, що на них iде Святослав, але стояли на мiсцi й тiльки вiдстрiлювались. Набагато пiзнiше, коли руськi во┐ вже наблизились, роме┐ почали вiдступати. Спочатку здригнулись, розiрвали ряди й посунули назад першi п'ять таксiархiй, що впритул вели бiй з руськими воями. Згодом рушили ще п'ять таксiархiй... Iмператор Iоанн i його полководцi уявляли, як зрадiли руськi во┐ i сам князь Святослав, побачивши, що роме┐ вдали спини. Iмператор уявляв, з якою радiстю, не зустрiчаючи опору, поспiшають, сунуть вони вперед. На пагорок до нього долинув крик руських во┐в - це був грiзний крик, що завжди нагонив страх на ворогiв. Але на iмператора Iоанна цей крик не вплинув. - Вони iдуть в свою пастку! - промовив хрипким голосом Цимiсхiй. - Дивiться, полководцi, як зараз гинутиме Русь. Швидше, швидше! Вперед, iмперi║! Все вiдбувалось i далi так, як передбачав досвiдчений полководець - iмператор Iоанн. Руськi во┐ йшли за таксiархiями, що вiдступали i вже наближались до стану. Розпаленi бо║м, вони наздоганяли роме┐в, рубались з ними. Наперед руських во┐в вирвались вершники iз знаменами, мiж ними було знамено самого ки┐вського князя з двома перехрещеними списами - отже, й князь Святослав там... - Яка година! - крикнув Iоанн Цимiсхiй. - Швидше, швидше! I саме тодi з густого лiсу над рiчкою, що був праворуч вiд стану, i ще з одного лiсу, що темнiв пiд горою лiворуч, вирвались вершники. Вони мчали туди, де йшов бiй мiж ромеями i руськими воями, розгортались колом. На пагорку було тихо. Але гула, стогнала пiд копитами коней уся рiвнина. Вершникам не було, здавалося, кiнця, вони ви┐жджали й ви┐жджали з лiсiв, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все вперед i вперед. - Многi лiта iмператору! - крикнув хтось iз полководцiв на пагорку. - Многi лiта! - пiдхопили всi. А вiн - iмператор Схiдно┐ Римсько┐ iмперi┐ - стояв пiд сво┐м знаменом, на якому був змальований образ Христа й накреслено слово: "Перемагай!" Стояв величний i гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо це ж вiн задумав, як знищити руських во┐в, i тепер жадав бачити ┐х смерть, смерть Святослава. Та вiн не розумiв, що саме робилося на рiвнинi. Вершники-роме┐ - закованi в броню безсмертнi - мчали вперед. Але за ними гнались якiсь iншi вершники. Вершникiв-роме┐в було багато, але тих, iнших вершникiв, було набагато бiльше, ┐м не було кiнця. I це вони, як видно було з пагорка, оточували не руських во┐в, а таксiархi┐. - Многi лi-i-i... - пробував хтось кричати. - Прокляття! - обiрвав вiн цей божевiльний крик. - Полководцi! Що сталось? Чи┐ це вершники? - Пацинаки! Пацинаки!* (*Пацинаки -печенiги.) - котилось по табору. - Угри! Угри! - летiло з другого боку... Але били роме┐в на рiвнинi не печенiги й не угри - вони тiльки порушили й звели нанiвець диявольськi плани iмператора Iоанна, не дали можливостi його засадам нагло заманити русiв у пастку. Нещадним же, смертним бо║м глушили, били, нищили безсмертних на рiвнинi саме руськi во┐. Взявши з мiсця розгiн, вони тепер не вiдпускали таксiархi┐ вiд себе, громили тi десять, якi почали бiй на рiвнинi, громили й тi десять, якi поспiшали на помiч першим, i хоч якi швидкi ноги мали роме┐, а не могли втекти вiд руських во┐в. Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руськi й болгарськi во┐ калiчили, били, нищили ромейське во┐нство, не давали йому пощади. - Таксiархi┐, до стану! До стану! - заволав iмператор Iоанн, блiде обличчя якого вкрили схожi на царську його хламиду багрянi плями. Аж тепер вiн зрозумiв, що у вирiшальну годину, коли все було приготовлене для повного розгрому русiв, на помiч ┐м i на згубу для роме┐в прийшли печенiги й угри. I для римських во┐в, якi були тепер на рiвнинi, лишався один рятунок - тiкати до стану, стати за його ровами, одбиватись там вiд русiв, печенiгiв i угрiв. Ромейськi во┐ так i робили. З усiх усюд поспiшали вони до стану, поспiшали так, що не могли протовпитись у ворота i потрапляли у сво┐ ж костоломи, падали й калiчились у ровах, давили однi одних. Але ┐х нiхто й не переслiдував. Десять таксiархiй оточенi були на рiвнинi. Руськi во┐, печенiги й угри рубались з ними, гнали до рiчки. Римськi во┐ не бачили рятунку, кидали зброю, пiдiймали руки... Сонце схилялось за гори. Iмператор Iоанн все ще стояв на пагорку, нiби ждав, що станеться чудо... Але чуда не було. На рiвнинi темними хмарами перекочувались i поспiшали до стану легiони. Вони зробили, що могли, а може, й бiльше вiд цього, i зараз прагнули одного - рятунку, тишi, спочинку. А багато з них у поросi й кровi залишилось на рiвнинi - вони вже вступили в царство тишi i завоювали собi цього дня вiчний спочинок. У вечiрнiх сутiнках оплiти копали бiля стану ями i засипали мертвих. Треба було поспiшати, бо завтра над могилами могли пiти iншi во┐ни. Трупiв старшин i полководцiв за станом не ховали - ┐х клали на ношi й несли до пагорка, на якому стояв iмператор Iоанн. Скоро весь пагорок був обкладений вбитими. Iмператор Вiзантi┐ стояв серед мертвих. Усю нiч вiдходили вiйська iмператора Iоанна. На шляхах, схилах гiр i скрiзь у долинi понад Марiцою чулись тривожнi людськi голоси. Позаду, на тлi темних гiр, у багатьох мiсцях горiли пожежi. Заграва вiд них обгортала все небо на пiвночi. I коли вогнi пожеж розпалювались буйнiше, а небо бiльш розпiкалось, видно було загони переляканих вершникiв, чорнi обриси возiв, довгi ланцюги легiонерiв. Усi вони, як збаламучений потiк, що вирвався iз гiр, поспiшали до Адрiанополя. Мiж цими людьми верхи на конi ┐хав i диякон Лев. Як було йому сказано, мусив вiн у всiх походах пересуватись разом iз близькими до iмператора особами. Перед початком битви диякон був недалеко вiд iмператора, бачив його, захоплювався його особою, встиг навiть написати кiлька рядкiв у сво┐й iсторi┐: "Святослав, що загордився вiд перемоги, одержано┐ над болгарами, сповнений варварсько┐ сво║┐ пихи, бо вiн цiлком заволодiв ┐хньою кра┐ною, налякавши i здивувавши ┐х природженою сво║ю лютiстю..." Проте далi диякон Лев не встиг нiчого написати, бо почалася битва, а вiн хотiв на власнi очi бачити, як руськi во┐ будуть наступати, як ┐хнiй наступ розiб'║ться об мур легiонiв, як через деякий час почнуть наступати во┐ iмператора, як сам Iоанн поведе ┐х i як з божою допомогою ромейськi во┐ переможуть сво┐х ворогiв. У диякона Льва були готовi в головi чудовi речення для цього мiсця його натхненно┐ сьомо┐ книги iсторi┐, як наприклад: "Багато турбот хвилювали душу iмператора Iоанна. Вiн нiбито стояв на розпуттi й не знав, який шлях йому обрати..." Диякон Лев був певен, що бiй на рiвнинi дасть йому потрiбне натхнення, новi слова. Але бiй не принiс бажаних слiв, а, навпаки, схитнув, перевернув усю душу диякона. Вiн бачив початок бою, наступ руських во┐в, чув, як iмператор Iоанн крикнув: "Вперед, iмперi║!" Проте все, що сталось пiсля цього, нi на волосину не посунуло iмперi┐ вперед, а, навпаки, стрiмголов понесло ┐┐ назад, кинуло у безодню, прiрву, в потiк незрозумiлих подiй. Була нiч. Лев диякон, як i всi, ┐хав кудись серед суцiльно┐ темряви, час вiд часу разом iз всiма натикався на загони вершникiв, що мчали невiдомо куди, на пiших во┐в, що поспiшали на пiвдень... Вiд них вiн чув, що руськi во┐ вбили тисячi роме┐в, взяли тисячi полонених, iдуть вперед. I так само, як усi, диякон Лев зводився в стременах, дивився назад, у глибину темно┐ ночi, а тiло його проймав терпкий холодок. Пiзнього ранку наступного дня диякон Лев добився до Адрiанополя й там дiзнався, що незадовго туди прибув з сво┐м почтом i iмператор Iоанн. Заляпаний багном, у сво┐й чорнiй, пiдперезанiй якимсь мотузком рясi, iз страшним, переляканим, блiдим обличчям, на якому блищали запаленi очi, диякон Лев, звичайно, й думати не мiг доступитись до iмператора Iоанна... Проте вiн зумiв поговорити з деякими особами, близькими до iмператора, зокрема з Iоанном Куркуасом - начальником метальних машин, який не ви┐жджав з Адрiанополя, але мав певнi вiдомостi про все, що трапилось напередоднi. Пiдпилий Iоанн не крився вiд Льва i одверто сказав, що ┐хн║ вiйсько на рiвнинi вщент розбите. Але додав, що диякону Льву краще не писати про це в iсторi┐, бо iнакше вiн сам потрапить у таку iсторiю, з яко┐ повiк не виплута║ться. Тодi, вже вдень, на околицi Адрiанополя, пiд стрiмким кипарисом на березi рiчки, диякон Лев сiв на травi, вийняв подаровану йому iмператором срiбну чорнильницю, дiстав свою iсторiю i записав: "У нас, кажуть, у цiй битвi, крiм багатьох поранених, вбито було п'ятдесят п'ять чоловiк, а найбiльше загинуло коней. Але в скiфiв бiльш як двадцять тисяч чоловiк загинуло... "* (*"История Льва Диакона". - СПБ, 1840. - С. 69.). Написавши цi рядочки, диякон Лев сховав свою чорнильницю, витер спiтнiле чоло й надовго замислився. Замислимось над цими рядками з iсторi┐ диякона Льва й ми, читаючи ┐х через тисячу рокiв. 6 Пiсля жорстоко┐ поразки на болгарськiй рiвнинi ромейське вiйсько не могло зупинитись нi на шляху, що через Адрiанополь веде в Константинополь, нi бiля Фiлiппополя й у Месемврi┐, де посувались угри й печенiги. Як буря, що вирива║ з корiнням дерева, як хмара, що невблаганно посува║ться й обляга║ все навкруг, так iшли вперед во┐ князя Святослава, i розпорошенi таксiархi┐ роме┐в не могли ┐х зупинити. Тодi в Адрiанополi, в домi патрикiя Феодора, де iмператор Iоанн зупинявся й збирав сво┐х полководцiв, iдучи на рать, велить вiн протовестiарiю Ману┐лу покликати до нього полководцiв Варда Склiра, сина його Костянтина, патрикiя Петра, начальника метальних машин Iоанна Куркуаса, стратигiв Фракi┐ й Македонi┐. Iмператор накинувся на них, бо вони, мовляв, не виконали його наказу й виставили невеликi засади в час бою на рiвнинi. Вони ж нiбито виннi були й у тому, що не зумiли затриматись у Пловдивi й iнших городах, бо день i нiч вiдступають i зараз. Полководцi мовчали. Вони нiчого не робили самi, а тiльки виконували волю iмператора. Але не винуватили й його, бо Iоанн керував усiма битвами так, як велiла досконала вiзантiйська вiйськова наука, з якою вони перемагали в Iталi┐, кгиптi, Азi┐. У поразцi роме┐в виннi були тiльки руськi i ┐хнiй князь Святослав, що вiв бiй не так, як передбачали iмператор з полководцями, i зовсiм не так, як вони б того хотiли. Через це полководцi й мовчали, тiльки пiдпилий Iоанн Куркуас сказав: - А вже й Константинополь недалеко... Iмператор Iоанн визвiрився на нього й на всiх: - Та невже ж допустимо, щоб Русь вдерлась у Вiзантiю, невже й на цей раз вони з лютим Святославом стануть пiд стiнами священного нашого города? - Не допустимо! - закричали переляканi полководцi. - Веди, iмператоре, на бiй!.. - Ми станемо, - запалився iмператор, - на рiвнинi бiля Аркадiополя, а поперед себе в усiх лiсах поставимо засади... Ми негайно пошлемо переодягнутих лазутчикiв до Агатополя й за Родосту. Нехай вони вбивають i грабують мiсцевих жителiв - нiбито руси - й тим озброюють ┐х проти Святослава. Ми повиннi не допустити ┐х до Константинополя. Ти, Iоанне Куркуасе, повинен поставити в Аркадiополi метальнi машини й залити ┐х нашим грецьким вогнем... Iмператор не скоро б ще закiнчив цю свою промову, але бiля дому зупинився гонець з Константинополя, якого всi пiзнали по вигляду: гiнцi iмператора носили звичайно легкi шоломи iз довгими страусовими перами. Ставши на порозi, гонець упав ниць, вийняв iз схованки й подав протовестiарiю, а той iмператору згорнутий пергамент i швидко вийшов. Iмператор сам зняв печатi й розгорнув пергамент. Ступивши кiлька крокiв уперед до вiкна, де було виднiше, вiн уважно прочитав, що там написано. Але що трапилось iз iмператором i що написано в пергаментi? Iмператор байдуже нiбито прочитав, згорнув, поклав його на стiл, потiм пiдняв голову й подивився на полководцiв. Це був не той iмператор, який тiльки що кричав про перемогу й обiцяв вести ┐х на бiй. За одну коротку хвилину вiн зблiд, погляд його був не тут, а десь далеко, рука, - це помiтили всi полководцi, - здригалась. - Нiчого! Нiчого! - сам собi, мабуть, сказав iмператор. - Пише проедр Василь, - звернувся вiн уже до полководцiв, - що з Азi┐ прибуло три легiони, якi вийшли з Константинополя й прямують до нас... Iмператор Iоанн хвилинку мовчав. - Але проедр не поспiша║! - сам собi, мабуть, сказав iмператор. - Вiн, либонь, дума║, що це великий вихiд до Софi┐, а не поле битви, а у нас... у нас... виходу нема... Десь далеко гримiла важка хода таксiархiй. Iржали конi, сюди, в дiм, долiтав брязкiт збро┐. Все було нiби так, як i до цього, але щось сталось з iмператором Iоанном. Вiн говорив, вiн намагався говорити, як i ранiше: - Ми станемо на рiвнинi бiля Аркадiополя... попереду себе пошлемо лазутчикiв... Ти, Iоанне, постав сво┐ метальнi машини... Але помiтно було, що iмператор говорить не те, що дума║, трапилось щось, чого вiн не мiг передбачити, i тепер уперто шука║ виходу. I, як це не дивно, а допомiг Iоанн Куркуас, у якого взагалi не було нiяких вiйськових здiбностей i який часто говорив рiзнi нiсенiтницi. - А що, iмператоре, - промовив вiн, - коли ми затрима║мо Святослава тим, що запропону║мо йому мир? Усi полководцi жахнулись i занiмiли, - цей п'яниця Iоанн сказав i на цей раз нiсенiтницю, яка нiчого не вiщувала доброго нi Iоанну Куркуасу, нi ┐м. Iоанн Цимiсхiй - i мир. Та хiба ж гордий, упертий iмператор пiде на мир та ще з руським князем? Проте iмператора нiбито зовсiм не здивували слова Iоанна Куркуаса. Навпаки, почувши ┐х, вiн посмiхнувся, сказав: - Ти, Iоанне, нiби вгадав мо┐ думки... Полководцi пiдвели голови. - Я говорив i говорю, - вiв далi iмператор, - що нам треба зупинитись могутнiм станом на рiвнинi. Я наказую - треба поставити скрiзь, де посуваються тавроскiфи, засади, i лазутчикiв треба послати, i тобi, Iоанне, виставити метальнi машини... Розповiвши це, iмператор передихнув. - Але в цей же час, - закiнчував вiн, - треба негайно послати до Святослава василiкiв i запропонувати йому мир... Мир! Так, мир. Ти, протовестiарiй, ┐деш василiком i береш з собою ║пископа Йосипа. А там, - ще додав iмператор, - коли зимову мряку замiнить весняна яснина, ми з божою помiччю пiдемо в похiд проти тавроскiфiв. Дуже скоро пiсля цього полководцi залишили будинок патрикiя, у якого зупинився iмператор, i пiшли, дякуючи на цей раз начальнику метальних машин Iоанну Куркуасу. Iдучи вiд iмператора, усi вони говорили про це та ще додавали, що досi знали Iоанна Цимiсхiя як досвiдченого й безстрашного полководця, а тепер побачили й взнали в його особi справжнього iмператора - не гiрше, либонь, Юстинiана й Костянтина. I нiхто з них не знав того, що в цю саме годину полководець iмператор Iоанн кроку║ з кутка в куток у домi патрикiя Феодора, iнодi зупиня║ться, схиля║ться над столом, чита║ пергамент проедра Василя, в якому написано: "Феофано утекла з Проту, сидить у соборi Софi┐ й хоче говорити тiльки з тобою, iмператоре". У цей же час протовестiарiй Ману┐л i ║пископ адрiанопольський Йосип швидко стали збиратись як василiки iмператора в недалеку, але страшну дорогу до князя Святослава. 7 Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломi, на верху якого голубiв вогкий вiд роси ║ловець* (*кловець - прапорець або знак над шоломом.), тримаючи праву руку на крижi меча, а лiву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину. Перед очима князя Святослава вiдкривалась безмежна долина, що на обрi┐ зливалась з небом. На рiвнинi подекуди витикались гори, одинокi й дивнi серед цього зеленого моря, пасмугами темнiли лiси. Обминаючи гори й лiси, по долинi текли спокiйнi рiки, що вiдсвiчували голубизною неба. У горах позаду i на долинi попереду було дуже хороше в цей ранковий час, - небо голубе, бездонне, повiтря проймало рожеве сяйво, зелень свiжа, яскрава, нiби обмита росою. Вражала й тиша: то тут, то там пробували голос птахи, десь здалеку долинула дiвоча пiсня. Але на долинi - за кожною горою, над кожною рiчкою, у лiсах - скрiзь сто┐ть смерть. Тут проляга║ ║диний шлях iз гiр до Вiзантi┐, тут iде велика битва мiж Руссю i iмперi║ю, битва, заради яко┐ здалеку прийшов сюди князь Святослав. Вiн уже вийшов з воями сво┐ми iз високих гiр, вже тут, на долинi, сталась жорстока сiча мiж руськими воями й римським вiйськом. А скiльки кровi ще пролл║ться попереду, скiльки i яких чудових людей ще загине тут! Князь Святослав подивився назад. Там, над рiкою, бiля лiсу, темнiв стан руських во┐в, там видно було довге пiвколо зв'язаних мiж собою возiв, там високо в небо вставали димки - во┐ готували харч на день сущий. В сонячному промiннi поблискували списи... Подивився князь Святослав i в другий бiк - на захiд. Там, далеко, над iншою вже рiкою й iншим лiсом, темнiв стан роме┐в, там видно було на найвищому мiсцi намет iмператора, над яким майорiв прапор iмперi┐, там височiли намети його таксiархiй i полкiв, легкий вiтер приносив звiдти вiдгомiн голосiв. I подумав князь Святослав, що мине короткий час i стан встане проти стану. На зеленiй оцiй рiвнинi зiйдуться закованi в броню й iншi - одягнутi в звичайнi порти - люди, натягнуть тятиви сво┐х лукiв, вiзьмуть списи, пiднiмуть сокири. Не цiпи молотитимуть тут, на рiвнинi, - люди вбиватимуть однi одних, не роса, а кров впаде на зеленi трави, а з лiсiв полетять на поле бранi чорнi круки. А хiба не краще зiйтись на цiй рiвнинi двом - iмператору Вiзантi┐ i князевi Русi? "Дивись, - сказав би князь Святослав iмператору, - на оце небо, землю. Там - Русь, там - Вiзантiя, а ось тут - болгари. Пощо хочеш, iмператоре, знищити Болгарiю, а там - Русь? Я прийшов - i ти бачиш силу Русi; любов i мир - хiба це не добре? Тiльки ж додержимо слова. Ти клянись Христом, а я, по покону батькiв, даю роту на збро┐". Василiки iмператора роме┐в - протовестiарiй Ману┐л i ║пископ адрiанопольський Йосип - при┐хали до стану князя Святослава пiд бiлим знаменом надвечiр. - Хто ┐де? - закричала, побачивши ┐х, сторожа чола. - Вiд iмператора роме┐в... василiки... до князя руського Святослава, - заволали протовестiарiй i ║пископ. пх провели до стану руських во┐в, там зупинились бiля великого намету, над яким маяло знамено князя Святослава. Але князь Святослав не говорив з василiками, там стояли, ждучи, во║вода Свенелд i кiлька тисяцьких. - Ми вiд iмператора роме┐в Iоанна, - почав протовестiарiй, - василiки - патрикi┐ Ману┐л i Йосип, прибули до князя руського Святослава... - Князя нашого Святослава тут нема║, - вiдповiв ┐м Свенелд, - ми, во║води й князi, слуха║мо вас i будемо говорити за князя i Русь... Василiки вклонились, i протовестiарiй повiв далi: - Iмператор роме┐в Iоанн запиту║ руського князя: за чим вiн привiв сво║ вiйсько сюди, до Вiзантi┐? Во║вода Свенелд подивився на сво┐х во║вод. - Князь Святослав прийшов не у Вiзантiю, а в Болгарiю, ма║ з нею нинi мир, а вiдтак запиту║ у iмператора роме┐в: за чим вiн привiв сво║ вiйсько в Болгарiю? Василiки знiтились i мовчали. - А коли iмператору цiкаво знати, - додав Свенелд, - чого князь Святослав прийшов у Болгарiю, то скажемо - за золото ваше. Тiльки ж во┐ нашi за нього вже заплатили кров'ю... - Iмператор роме┐в дуже шкоду║, - змовчав про кентинарi┐ протовестiарiй, - що тут, на рiвнинi, сталась сiча, i не хоче, щоб далi лилася кров... - Вiруючи в бога, - додав ║пископ, - ми не повиннi розривати миру, що дiйшов до нас вiд предкiв наших, бо посередником мiж нами був сам бог. Тому радимо, як друзям, одразу й без будь-яких розмов залишити землю, яка вам не належить; якщо ж не послуха║те нашо┐ поради, тодi ви розiрвете мир i любов мiж нами, а не ми... Протовестiарiй Ману┐л, натхнений словами ║пископа, став навiть загрожувати: - А якщо ви змусите iмператора роме┐в виступити проти вас з усiм сво┐м вiйськом, то загинете всi в цiй землi i нiкому буде навiть повiдомити Русь. Коли товмачi переклали цi слова протовестiарiя i ║пископа во║водам, тi переглянулись, перекинулись кiлькома словами, а потiм во║вода Свенелд сказав: - Марно ви, василiки, всу║ кличете бога i зовсiм марно загрожу║те князевi i воям нашим. Тодi слухайте нас: якщо ви прийшли говорити про любов i мир, будемо про це й говорити - ми хочемо любовi й миру. Але якщо мир - то справжнiй мир, це роме┐ кликали нас сюди, i через них тут сталась сiча. Нехай iмператор дасть нам дань на всiх во┐в живих i вбитих... Якщо хочете любовi й миру - навiки iдiть з Болгарi┐, князь Святослав з воями сво┐ми також згоден пiти на Дунай. Якщо ж роме┐ не покинуть Болгарi┐, не дадуть данi, не викуплять полонених, то ми пiдемо вперед, поставимо сво┐ намети перед самим Константинополем, покажемо, що ми не жони й не дiти, яких можна лякати, а хоробрi во┐, що перемагають ворогiв збро║ю. I нехай тодi роме┐ не нарiкають, а переселяються в Азiю... Василiки не знали, що вiдповiсти во║водам князя Святослава. Дали дари во║водам i князевi - золото й паволоки - i повернулись до свого стану. Увечерi вони знову заявились перед станом князя Святослава. На цей раз везли з собою iншi дари - меч i щит iмператора Iоанна. - Бути по тому! - сказав князь Святослав. - Укладемо мир! 8 Феофано свого досягла - для розмови з нею iмператор Iоанн прийшов до Софi┐. Вiн з'явився не сам, а з проедром Василем. До собору вони прийшли пiзнього вечора через сад Великого палацу, де ┐х нiхто не мiг бачити, наблизились до пiвнiчних ворiт. Етерiоти розступилися перед ними... У соборi, мабуть, знали, що туди хтось прийде з Великого палацу, й служби там цього вечора не правили. Софiя височiла серед площi велика, схожа на гору, темна. Темно було й усерединi собору, куди зайшли iмператор i проедр. У кiлькох його куточках рiвним свiтлом горiли свiчки, але здавалось, що вони не вилучають навiть промiння. Iмператор i проедр, зайшовши до собору, швидко крокували кам'яною пiдлогою, за ними поспiшали етерiоти. У соборi було порожньо, луна крокiв виривалась з темних переходiв, билася в конхах, повторювалась у високих куполах, наповнила весь собор. Проедр, що в дитячi роки спiвав у хорi хлопчикiв, якi мали дiвочi голоси, достеменно знав усi закутки цього велетенського храму. Вiн упевнено йшов уперед i на одну тiльки мить зупинився бiля дверей до сходiв на катихуменiй. Там, у свiтлi кiлькох свiчок, стояли, схрестивши списи, два велетнi етерiоти. Побачивши iмператора i проедра, вони враз розступились. Проедр перший пiшов угору темними сходами, за ним важко пiднiмався iмператор, позаду - етерiоти. Бiля поко┐в катихуменiя проедр зупинився i дав дорогу iмператору, етерiоти також залишилися з проедром. Iмператор Iоанн став на порозi. Феофано ждала його у яскраво освiтленому багатьма свiчками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василiс, одяглась, як i личило августi. На нiй була яскрава, бузкового кольору, тунiка, червоне корзно на плечах, на ши┐ й високих грудях горiло золото й коштовне камiння, тiльки на головi в не┐ не було дiадеми. I що й казати - навiть тут, у похмурому катихуменi┐, серед пороху й цвiлi, - з сво┐м струнким, нiби виточеним з мармуру тiлом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарiвна, прекрасна. Але коханець Феофано, а тепер iмператор Iоанн, не пiшов уперед, побачивши ┐┐. Це був той Iоанн, якого вона знала, - i нiби не той, це були тi очi, в якi вона дивилась ранiше, - i нiби не тi, вона бачила уста, якi ┐┐ цiлували, i також не впiзнавала ┐х. Феофано навiть торкнулась рукою грудей, тiла - невже ж за цей короткий час вона змiнилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволiли? Всi - i Iоанн також? - Iоанне! - вирвалось у не┐ гаряче, пристрасно. Щось схоже на посмiшку з'явилось на його обличчi. Вiн пiшов уперед i, як дуже стомлена людина, важко сiв у крiсло поблизу Феофано. - Невже все це правда? - зашепотiла вона й ступила ближче до нього. - Я так тебе любила, ти присягався 532 менi в любовi. Подумай тiльки, що зумiла зробити наша любов? Ти - iмператор, Iоанне! Вiтаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Iоанне? - Ти дуже уперта, - почав вiн, - якщо змусила ва-силевса роме┐в прийти до тебе. Феофано спробувала пожартувати: - Якщо до iмператора не пускають, нехай вiн iде до мене. - Гаразд, - байдуже махнув вiн рукою. - Ти кликала мене - я прийшов. Чого ж ти хочеш вiд мене, Феофано? - Мене диву║, - спалахнула вона, - як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумi║ш, чого я хочу? - Чого ти хочеш, я розумiю. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменi┐, чому ти не на Протi? - А як я могла там бути? - швидко почала вона. - Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патрiарх, i тодi навiть не винуватила тебе. Але зараз патрiарха Полi║вкта вже нема║... - Ти скажи менi краще, Феофано, хто тобi допомiг втекти з Проту? - перебив ┐┐ iмператор. Вона, знiтившись, зважуючи кожне сво║ слово й намагаючись вгадати, що дума║ Iоанн, вiдповiла: - Того, хто допомiг менi втекти, вже нема. - Хто ж вiн? Феофано знову на якусь мить затрималась, а потiм вiдповiла: - Етерiот Вард, брат Льва Валента. Iмператор посмiхнувся - вiн, звичайно, знав уже все про Варда Валента. - Менi дуже шкода Варда, - сказав iмператор. - Я велiв вбити тих, що перерiзали мотузки драбини, якою вiн спускався. - Ти завжди був справедливий, Iоанне, - посмiхнулась i вона, - Вард Валент справдi достойний того, щоб покарати винних у його смертi. - Але ти не сказала, хто з ним був. - Я не знаю, Iоанне. На скедi┐, яка ждала мене внизу, були невiдомi гребцi. Вно