Семен Скляренко. Володимир ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Книга перша СИН РАБИНI РОЗДIЛ ПЕРШИЙ 1 Пiсля загибелi князя Святослава во┐н Микула добирався до Ки║ва й рiдного Любеча дуже довго. Уночi на островi Хортицi, коли на руських во┐в зрадою напали печенiги, коли загинула передня дружина, а на свiтаннi Святослав з кiлькома воями почав останнiй бiй з ворогами, во┐н Микула до останку його захищав, волiв життя вiддати, щоб урятувати князя, але допомогти не мiг: Святослав мертвим упав на холодну скелю, Микула, посiчений, порубаний, без пам'ятi повалився поруч з ним. Нiби увi снi пам'ятав Микула похорон князя, лодiю з тiлом Святослава, яку обiймав вогонь, дим над островом i днiпровими водами, во┐в, що стояли серед холодних пiскiв, а там - темна нiч в очах, скутi руки й ноги, смерть... Та це була не смерть. Дуже мiцного кореня, живучий, як i батьки його та дiди, був чоловiк Микула-любечанин. Во┐ з княжо┐ дружини пiсля смертi Святослава взяли безтрепетне тiло Микули й iнших поранених, на руках понесли мимо порогiв, далi на веслах, а часом пiд вiтрилами попливли вгору Днiпром. Одного ранку Микула прийшов до пам'ятi, сперся на руки, пiдвiвся, сiв. Вiн лежав у лодi┐, яку гнали супроти течi┐ десяток жилавих рук; попереду, позаду, скрiзь попiд берегами вгору поволi посувалась сотня лодiй - все, що лишилось вiд во┐нства князя Святослава. - От як судив Перун, - здригаючись вiд свiжого вiтру, сказав Микула гребцям. - Костi зрослись, шкiру затягло - такий нiбито я, як i був... Дивний чоловiк Микула-любечанин. Хiба мiг вiн знати, що був зовсiм не таким, як колись, - волосся посивiло, тiло й обличчя затягли зморшки, очi вицвiли, червонi шрами на чолi й поготiв змiнили його. - Гай-гай! - тихо говорив сам з собою Микула. - Бачу, що й щит мiй та меч вцiлiли, - вiн доторкнувся до них рукою, - i дань моя не пропала, - Микула побачив пiд насадом торбинку з начинням та гречкою, - все, все цiле, аби тiльки сили рукам i ногам... Додому, додому! - вiн глибоко вдихав днiпрове повiтря, впивався пахощами квiтiв i трав. Так повертались з далекого походу проти роме┐в во┐ князя Святослава. пх було небагато - з Ки║ва виходили десятки тисяч, тепер усi тулилися на сотнi лодiй, а багато з них були покалiченi, мали тяжкi рани. Навкруг буяла весна, на очах во┐в росли, наливались, цвiли трави; вони бачили, як на рольних землях над Днiпром тяглось до сонця, пiшло в колос, зацвiло, наливалось усяке жито; вони пливли попiд кручами, де на кодолах, а де на веслах, вiд весi до весi, вiд города до города, з Переволоки на Во┐нь, вiд Сакова на Родню, Заруб, Iван, а там мимо Треполя й Вiтичева попрямували до Ки║ва. Ки┐в!!! О, як часто i з якою любов'ю думали вони в походах, у чужих землях про рiдний стольний город над Днiпром! На бранi, коли доводилось стояти вiч-на-вiч з ворогами, у кривавих сiчах пiд Адрiанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгi безсоннi ночi, коли вони - закривавленi, посiченi - лежали на холоднiй землi й не знали, що готу║ ┐м наступний день, - завжди i скрiзь одна думка про отчину й город Ки┐в пiдтримувала ┐х, давала силу й наснагу. I от за Вiтичiвським поворотом, коли лодi┐ проминули слiпучо-жовтий острiв i випливли на широке плесо, вдалинi вiдкрились синьо-зеленкуватi гори, чорнi обриси довго┐ стiни на них i золотистi дахи, крутi схили передграддя. Усi на лодiях схопились. Над Днiпром настала велiя тиша - гребцi опустили в воду довжелезнi сво┐ весла, керманичi залишили стерна, тiльки вода дзюркотiла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, пiдмита бистрею круча. - Людi║! Ки┐в! - залунало раптом на однiй лодi┐, на другiй, третiй... I, правди нiде дiти, у багатьох з цих бувалих во┐в, що нiколи й нi перед чим у свiтi не здригались i не тремтiли, дужче забились серця, зрадлива волога пойняла очi - о рiдна земле, яка ти солодка ║си! А гребцi вже опускали в воду весла, стерновi скеровували тепер лодi┐ просто на гори, закляклi руки ставали дужими, м'язи пружними, лодi┐ вирiвнювались, збирались у ключi, так полетiли вперед, що райдуги бризок iскрились над ними, за кермами кипiла вода. До Ки║ва вже давно, ще ранньо┐ весни, долинула вiсть, що во┐ князя Святослава пливуть додому Днiпром. Це була смутна вiсть. Колись, п'ять лiт тому, Ки┐в проводжав у далекий похiд во┐в, ┐х вирушала тодi на п'ятистах подiях двадцять тисяч, суходолом - через землi тиверцiв i уличiв - ще тридцять тисяч, тепер усi вони пливуть на лодiях - скiльки ж тих лодiй вирвалось з чорно┐ пащi Руського моря, скiльки во┐в - ┐хнiх батькiв, синiв, братiв - несуть на собi?! У Ки║вi чатували, з раннього ранку до ночi дивились на пониззя Днiпра - чи не видно там знайомих вiтрил, чи не повертаються во┐ з походу? I в той час, коли во┐ князя Святослава вiд Вiтичева дивились на Ки┐в, звiдти з гiр одразу побачили лодi┐, всюди покотилась вiсть, що лодi┐ пливуть, во┐ повертаються додому. Множество людей кинулось до Почайни - тут були горяни* (*Горяни - мешканцi Гори.), ремiсники й кузнецi з передграддя, купцi, смерди, всякi ницi* (*Ницi - убогi, бiднi.) люди з Подолу. Коли лодi┐ стали наближатись до Ки║ва, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений во║водами й боярами i князь Ки┐вського столу Ярополк. Вiн зупинився на високому пагорку над Почайною попереду всiх людей - у бiлому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, у зеленого хза* (*Хоз (хзовий) - сап'янова шкiра.) чоботях, з мечем бiля пояса - молодий, дуже гарний лицем син князя Святослава. Лодi┐ наближались, ось вони розвернулись широким пiвколом, стали завертати до берега - червленi колись, зеленi, голубi, а тепер темнi, обпаленi гарячим сонцем, обвiянi морськими вiтрами, оздобленi рiзьбленими з дерева банькатими турами, вепрами, дивами. Рипiв пiсок. Лодi┐ одна за одною зупинялись бiля круч. У безмов'┐ стояли люди на березi. Скiльки ┐х, цих лодiй, - десять, двадцять, сто! О боги, рятуйте, як мало! Во┐ на лодiях пiдводились, широко розплющеними, тривожними очима дивились на берег, звiдти за ними стежило безлiч жiночих, чоловiчих, дiвочих очей. Першою з лодiй вийшла старша дружина. Що вони несуть на високо пiднятих руках? О, це меч i щит князя Святослава! Один за одним почали виходити й во┐. Чому ж вони, вийшовши на берег, не кидаються до сво┐х рiдних i близьких, а стоять мовчазнi й замисленi? От хтось iз старшо┐ дружини, це во║вода Рубач, що дивиться нинi на свiт ║диним правим оком, хоч бачить, либонь, бiльше, нiж допреже, наказу║: - Приготуймося, во┐! I всi вони спроквола, поважно стають так, як i на полi битви: старшина iз знаменами князя Святослава i земель попереду, живi во┐ - з списами, луками, пращами - десятками й сотнями за ними. Першим руша║ вперед во║вода Рубач, за ним кроку║ старша дружина, iдуть риндi* (*Риндi - прапороносцi.) - вони несуть знамено князя Святослава, на якому змальовано два перехрещенi списи, а пiд ним - меч його i щит. Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька. Якусь хвилину князь Ярополк стояв, тримаючи цей меч. До нього зараз були прикутi тисячi очей во┐в i киян, вiн мусив, як вимагав древнiй закон i покон, дати роту* (*Давати роту - присягати.) над збро║ю князя Святослава. - Спасибi вам, дружино, що чесно боролись за рiдну землю й утвердили славу Русi, а сюди принесли знамено, меч i щит отця мого князя Святослава! - промовив, зблiднувши, князь Ярополк. - Слухайте ж мене, дружино, мужi, людi║, i нехай це чу║ вся Русь... По завiту предкiв мо┐х i отця Святослава даю роту берегти мир i тишу в землi сво┐й, нещадно боротись з нашими ворогами, не шкодувати для цього нi сил сво┐х, нi самого життя! Пiднявши меч, вiн поцiлував його пересохлими устами. Во┐в оточили люди ки┐вськi. Тепер уже видно було, хто живий повернувся з походу, а хто нинi спочива║ у вирi┐, живi кинулись до живих, на березi Почайни зчинився великий плач - то плакали батьки, що не дiждались синiв, жони, що втратили сво┐х чоловiкiв, дiти, що залишились без отцiв. 2 Ранiше нiж вирушити до Любеча, Микула пробув у Ки║вi кiлька днiв. Вiн сходив до хижi ремiсника Мутора, де колись зупинявся, йдучи на брань, розповiв удовi й дiтям, як загинув у далекому Доростолi ┐х отець, разом з iншими воями сходив на Подол, де палахкотiв вогонь перед постаттю бога Волоса, а навкруг кипiв торг, думав Микула побувати й на Горi - на цей раз вiн хотiв дiзнатись, де ж подiлася дочка його Малуша, що працювала колись в княгинi Ольги. Та потрапити на Гору, як виявилось, було тепер нелегко. До лодiй часто приходили ремiсники з передграддя, ницi люди з Подолу, той нiс воям хлiбину, той - корчагу молока, розпитували, як во┐ боролись з ромеями в далекiй Болгарi┐, згадували мертвих, поминали ┐х душi. А далi вони, з острахом поглядаючи на Гору, говорили: "Князь Ярополк - неситий та хижий. Разом iз сво║ю дружиною сидить на Горi, одгородився вiд передграддя й Подолу, нiхто з наших людей не може туди потрапити - якщо пiдiймуть мiст, то зачиняють ворота, якщо вiдчиняють ворота, опускають мiст. А чого хова║ться наш князь? Кажуть, що домовля║ться вiн з ромеями, iншi - що посила║ слiв до полякiв, нiмцiв. I це, може, й так - на Горi опущенi мости для них. Рушиться старий закон i покон, до богiв далеко, до князя Ярополка - ще далi... А найгiрше те, - стиха говорили люди воям, - що нема║ ладу мiж самими братами, синами Святослава. I виннi в цьому не Олег i Володимир, - нi, кожен iз них сидiв у сво┐й землi, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився вiн з князем Олегом, пiшов у Деревську землю, вбив рiдного свого брата... А тепер куди збира║ться рушати, навiщо кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, - невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руськiй землi!" Смутними голосами розповiдали цi новини кияни, поникнувши, сидiли й слухали ┐х во┐ князя Святослава. Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще нема║ ладу в отчинi?.. А там брали сво┐ убогi пожитки, мечi й щити, розтiкались в усi боки до сво┐х домiвок, i гiркi почуття огортали ┐хнi душi. Во┐н Микула чув цi слова киян, i смуток так само краяв його серце. I йому лишалось тiльки йти додому, до Любеча, а все ж вiн хотiв знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу. "Як шкода, - думав вiн, - що не стало князя Святослава. Хто-хто, а вiн допомiг би менi знайти дочку, адже тодi, вночi на островi Хортицi, князь так сердечно говорив зi мною, обiцяв знайти Малушу. I знайшов би, неодмiнно знайшов би ┐┐, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне". Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, вiн, безперечно, допомiг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулi. Та його не було, допомогти Микулi нiхто не мiг. Так прийшла ще одна нiч. Усi во┐ князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожнi лодi┐ темнiли пiд кручами, один Микула залишався ще там, на свiтаннi думав i вiн брати торбину на плечi, рушати до Любеча. Проте не спалось. Далекий шлях його закiнчувався. Хотiлось по-людському посидiти, подумати. I вiн довго сидiв у рiжку лодi┐ в темрявi, в тишi, аж доки небо за Днiпром пожовтiло, налилось багрянцем, над лiсами й рiками лiвого берега виплив великий червоний-червоний мiсяць, а ще один - набагато бiльший, але нерiвний, рябуватий - виринув пiд кущами з води. Враз нiч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вiтрець, дужче запахло травами й квiтами, прокинулись навiть птахи - Микула почув спiв пiзнiх солов'┐в у кущах, лемент сполоханих крякiв на косах, тужнi стогони самiтних куликiв, що ширяли десь над плесом. А далi Микула почув кроки - хтось iшов стежкою серед дерев i кущiв, кроки лунали все ближче й ближче, ось двi темнi постатi окреслились на кручi бiля човна. Микула стиха кашлянув, щоб там, на березi, знали, що в лодi┐ хтось ║, i люди на кручi почули його кашель, стали спускатись вниз. - Добрий вечiр, чоловiче! - пролунав близько голос. - Добрий вечiр, людi║! - вiдповiв Микула. Обернувшись до тих, що прийшли, вiн побачив високого, одягнутого в темне платно чоловiка, а позад нього ще одну постать, либонь, жiнки. - Чи не ║ ти во┐н князя Святослава Микула? - запитав чоловiк. - Во┐н Микула... А що? - Ось ми принесли тобi по┐сти, - сказав чоловiк, - i платно принесли. Чули, що поранений. - Навiщо ж? - щиро здивувався Микула. - Менi вже тi║┐ ┐жi доста наносили... I платно я маю ще з походу. - А тут нова сорочка й ногавицi, - почув тодi Микула жiночий голос. - Вiзьми, во┐не, сама пряла, ткала й пошила. - Спасибi, спасибi! - подякував Микула. - Та чого ж ви сто┐те, людi║, пiдходьте ближче, спочиньте. Пiзнi гостi ступили в лодiю, сiли, жiнка - пiд насадом, де було зовсiм темно, чоловiк - проти мiсяця, i Микула побачив, що чоло його перетина║ глибокий шрам. - То й ти, бачу, помiчений! - промовив вiн. - Було таке, - махнув рукою чоловiк. - Тiльки давно, вже й забулося. - О нi, - заперечив Микула i торкнувся свого чола, - таке, чоловiче, не забува║ться! Поки вони говорили, жiнка сидiла пiд насадом i слухала. На нiй було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тiльки очi, що, як здалося йому, були прикутi до нього. - Куди ж ти по┐деш? - запитав його чоловiк. - I коли? - А куди ж? - вiдповiв Микула. - Додому, до Любеча. Жiнка зiтхнула. - Тепер уже недалеко, - сказав Микула. - От був я, люди добрi, далеко - за морем Руським, за Дуна║м-рiкою, за горами Родопськими... - I князя Святослава бачив? - запитав чоловiк. Мiсяць швидко пiднiмався в небi, став меншим, але ясним, у водi вiд берега далеко до пониззя постелилась срiбляста дорiжка. Микула розстебнув комiр сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю дорiжку. - Гай-гай! - вiдповiв вiн чоловiковi. - Пита║те, чи бачив? Та не тiльки бачив, а увесь час з ним поплiч iшов. А в Доростолi - ║ такий город над Дуна║м - мiй меч князевi Святославу життя врятував... Жiнка й чоловiк напружено слухали, i Микула вiдчув, що мiг би говорити про князя отак i до ранку. - А в останню нiч, - вiв вiн, - нехай прощен буде наш князь, - ми з ним поруч i спочивали. Було тихо, як i нинi, темно-темно, во┐ спали, тiльки князь Святослав не лягав, та ще я сидiв недалеко. "Ти чому не спиш?" - запитав мене князь. "Сиджу, - кажу я, - а спати не хочеться... Вода тече - рiдна вода, зорi вгорi - як сторожа, солов'┐ спiвають - дихнути бо┐шся..." - "Правда, - згодився князь, - люба рiдна земля, нiде кращо┐ нема║..." - I бiльш нiчого не говорив князь? - сухим голосом запитала жiнка. - О нi, жоно! Дуже багато говорив... Я йому розповiв про себе, просив у гостi при┐хати, i вiн пообiцяв, що буде гостем мого дому... Багато-багато ми з ним тодi говорили... I про дочку я його просив. - Про дочку? - насторожилась жiнка. - А я хiба не розповiдав вам про не┐?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечi, а там при┐хав до мене син Добриня, забрав ┐┐ сюди, в Ки┐в... Чув я, що пiзнiше Малуша тут, на Горi, в княгинi Ольги ключницею нiби була, та не впоралась, послала ┐┐ княгиня в якесь село... - Звiдкiля ж ти, чоловiче, це зна║ш? - тихо промовила жiнка. - А я, коли йшов на брань, був у Ки║вi, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тодi менi одна жона - Пракседою, зда║ться, ┐┐ звали, ключниця княжа, - розповiла про Малушу... I молодого княжича Володимира тодi я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду... А ви що ж, - звернувся Микула до чоловiка й жiнки, - може, щось чули про Малушу, так скажiть-бо, скажiть... - Почекай, чоловiче, - суворо втрутилась жiнка, - ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?.. - Аякже, аякже! - вiдповiв ┐й Микула. - Я ж йому все розповiв так само, як i вам, просив допомогти розшукати мою Малушу. - I що князь? - "Ти не уболiвай, Микуло, - сказав князь. - Будеш у Ки║вi - знайдеш Малушу. I я сам допоможу - пошукаю ┐┐... Жива вона й здорова, де ж ┐й бути?! Буде, буде наша Малка..." Так сказав князь. Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловiк й жiнка нiчого не вiдповiдали. - Тобi сказали правду про твою дочку Малушу, - нарештi промовила жiнка. - Вона працювала тут, на Горi, потiм княгиня Ольга послала ┐┐ в село сво║... - Де ж це село? - запитав Микула. - Скажи менi, жоно, пiду туди, знайду ┐┐, заберу в Любеч. Жiнка обернулась обличчям до Днiпра, довго дивилась на срiблясту мiнливу дорiжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив ┐┐ нiс, пiдборiддя, очi. Щось дивне, незвичайно смутне i навiть бiльше - страшне, значиме, рiдне вiдчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тiльки мить, жiнка знову обернулась до Микули, знову темним стало ┐┐ обличчя. - Не шукай сво║┐ дочки, во┐не, - промовила жiнка, - бо вона померла. Вiн схопився на ноги, благальне простягнув уперед руки. - Що ти сказала, жоно?! - крикнув Микула. - Нi, це менi, либонь, почулося! Жоно, жоно, - вiн зробив крок у лодi┐, - скажи менi правду, невже вона, моя Малуша... Жiнка опустила голову, але повторила твердо, виразно: - Так, чоловiче, твоя дочка Малуша померла. - Коли? - Навеснi... Тодi, коли загинув i князь Святослав. - Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи менi, де ┐┐ могила? Якщо нема║ в живих, то пiду помолюсь богам i сотворю жертву. Жiнка промовила: - Не знайдеш ти могилки Малушi... втонула вона в Днiпрi... 3 Обхопивши голову руками, сидiв Микула, - вiн не чув, не бачив нiчого, що дiялось навкруг. Чоловiк i жiнка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодi┐, пiднялись на кручу й пiшли стежкою понад Днiпром. Так вони йшли довго мовчки серед кущiв i дерев, попереду - жiнка, за нею чоловiк. Нарештi жiнка зупинилась. Перед ними лежав широкий, вкритий срiблястою росою луг, високо вгорi висiв свiтло-голубий мiсяць, ген за лугом котив води Днiпро. - Боже мiй, боже мiй! - задихаючись, схопилась за груди жiнка. - Бiдний, нещасний мiй батько Микула... Вона хитнулась i, мабуть, упала б, але Тур пiдхопив ┐┐, посадив на якомусь пнi, сам сiв на землю бiля не┐. Розбита тим, що сталось цi║┐ ночi, Малуша поклала голову на плече Тура, вiн обережно обняв ┐┐ за плечi. - Мабуть, не треба було нам ходити до нього, - промовив Тур. - О нi, нi! - вiдповiла вона. - Вiдтодi як я побачила його мiж во┐в, мо┐ думки були тiльки з ним, знала, що вiн мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше - я почула все про Святослава, вiн думав про мене, хотiв шукати. Дуже блiда, зеленкувата навiть у примарному мiсячному сяйвi, Малуша дивилась на небо, луг, Днiпро i говорила, нiби сама себе вмовляла: - А батьковi я сказала правду. Нема║ Святослава, нема║ й мене. Усе ║ - i оце небо, i земля, i Днiпро, тiльки нема║ нi князя, нi мене. Нi, Туре, дуже добре, що ми пiшли до батька, як багато я нинi взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тодi треба було сказати все - i про князя Святослава, i про Володимира, i про все, що я вже давно пережила, ганьбу i сором, муку й бiль, все, все... А я не хочу, щоб йому було боляче так, як менi... Нехай дума║, що я вмерла, так йому буде легше, краще, нема║ Малушi... Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Днiпро. - То й мене нема║, - засмiявся Тур. - Я не хотiв тобi цього говорити, але нинi в мене забрали меч, щит i спис... Князевi Ярополку гридень Тур непотрiбний, у нього ║ iншi, молодi, добрi гриднi... Нема║ тебе, нема║ й мене, Малушо! - Забрали меч, щит i спис? - запитала, глянувши на Тура, Малуша. - Хто ж ти ║? - Був гридень, а тепер нiхто. - Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду - хто ти: дворянин, смерд, холоп?.. Тур засмiявся: - Я тобi сказав правду, Малушо! Дворянин зна║ двiр, у якому мусить робити, смерд - господаря, якому повинен служити, добрий хазя┐н нiколи не вижене холопа, бо то його руки й сила... А я нiчого не маю, нiкому не потрiбен, я... - Вiн на хвилинку замовк i кiнчив: - Я людина з поля... - Як же так сталось, чому? - Я ж сказав тобi, Малушо, князь Ярополок убив брата свого Олега в землi Деревлянськiй, а тепер кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, збира║ нову дружину, i вже ми - гриднi Святослава - йому негоднi. - Тодi тобi дадуть пожалування? - Пожалування? - навiть засмiявся Тур. - Де вже менi те пожалування? Багатому треба стiльки, що убогому нiчого не лиша║ться. I Святославових во┐в Ярополк не пожалу║ - iншi во┐ йому потрiбнi. - А чому? - Князь Ярополк добре зна║, що ми не пiднiмемо меч супроти сво┐х братiв. - Проти кого ж вiн дума║ йти? - Звiсно, супроти Володимира, новгородського князя. - Супроти сина мого Володимира? - у Малушi було перелякане обличчя. - Нi, вiн не зможе його подолати, вiн не вб'║ його. - I я так думаю, Малушо! Вiн хоче вбити, але не подола║ Володимира... Нi, Малушо, - закiнчив вiн, - i ти, i я - ми ще мусимо жити! 4 Ще здалеку, вiд Стрийово┐ могили, звiдки в ясну днину видко все навкруг аж до кам'яних осколiв, Микула побачив рiдний Любеч. П'ять лiт - це було багато i воднораз так мало, непомiтно проминули цi лiта в походах на чужинi, певне, й у Любечi за цей швидкоплинний час не сталося якихось змiн. Але змiни цi були, й чим ближче доходив Микула до рiдного селища, тим бiльше ┐х бачив. Звичайно, змiни цi помiтно були не на городищi, що було колись середовищем ┐хнього роду, - там однаково височiли насипанi тисячами рук вали, за ними тiкали в степ, зникали вдалинi вкритi деревами могили старiйшин роду й цiлого племенi. Змiни сталися i в самому Любечi. Це вже був не виселок з роду, звiдки виходив Микула на рать, а велике селище, цiлий город. Найбiльше вразив Микулу терем, що стояв вище вiд Любеча, на пагорбi. Там, це вiн добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, нiж у всiх, але звичайний дiм. За цi лiта Бразд побудував на дворищi терем з багатьма клiтями i верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими вiконцями, що поблискували згори, як очi хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на цiле, либонь, поприще* (*Поприще - мiра довжини, 2/3 версти.), височiла тепер стiна з важких колод, а поверх не┐ витикались гострi кiлки... "Аки князь!" - подумав Микула про брата. I терем не одного тiльки брата стояв тепер на горi край Любеча - праворуч, також за стiною, але без гострих кiлкiв, темнiв добрячий терем ще когось iз любечан, лiворуч - терем без огорожi, бiля самого лiсу - знайома Микулi з давнiх часiв корчениця* (*Корчениця - кузня.) брата Сварга. Подiл же Любеча вражав: тут були хижi бiльшi й меншi, димки курiли iз землянок, всюди чулись людськi голоси, бiля берега по хвилi колихались десятки лодiй iз спущеними вiтрилами. "Не той Любеч, що був! - подумав Микула. - Бiльше нiби людей стало, то й розповзлися вони навкруг..." Вiн хотiв тiльки одного - швидше опинитись на рiдному дворищi, але ноги його не слухались, Микула пiднiмався кручами вiд Днiпра повiльно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарештi на вал старого городища. Тут йому пощастило - одразу ж за валом вiн побачив жiнку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю. - Вiсто! - закричав Микула. - Гей, Вiсто, це я! Чи чу║ш?! Рискаль випав з рук жiнки. Немов не вiрячи очам, пiднесла вона руки д'горi, пiшла, побiгла, кинулась вперед - на схил, на вал городища. - Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло! Вiн стояв перед нею з непокритою головою, у сiрiй вiд пороху сорочцi i таких самих ногавицях, з мечем бiля пояса, з щитом i торбинкою на плечах, темний вiд вiтрiв i сонця. Але Вiста жахнулась, бо Микула був зовсiм сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крiзь розстебнутий комiр видно було рубцi й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцiлувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей. - Цiлий! Цiлий! От i прийшов додому! - промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний вiз, що зарiс бур'янами серед двору, на iржавий лемiш рала, що стояв там, де вiн його й покинув, - пiд стiною хижi. I чомусь, невiдомо саме й чому, трапилось з ним те, чого вiн зовсiм не ждав. З очей зiрвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивiлою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина. - Не плач! - суворо сказав вiн Вiстi. - Диви, - засварився вже вiн, - сво┐ми сльозами всю твар менi змочила. - Вiн провiв рукою по щоцi й змiшав свою сльозу з сльозами Вiсти. - Ти краще скажи, як тут? - Що повiм? - вiдповiла вона. - Усе як було. Де ти так забарився? Вiн обернувся назад, нiби хотiв оглянути пройдений шлях. - Далеко був, - промовив глухо. - Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тiльки князя нашого Святослава не стало... - Чула! Ходiмо до хижi, Микуло. I вони пiшли - бiгцем по схилу валу, повiльнiше - двором. - Чула, чула, - говорила Вiста. - Вiд багатьох чула про князя. I вже думала, аще князь полiг головою, то й ти бiля нього костi склав. - Нi! - скрикнув Микула. - Я живий, живий, Вiсто! Разом, дуже зiгнувшись, бо дверi за довгий час ще бiльше осiли, зайшли вони приступцями до хижi, зупинились одразу за порогом. У кутку тлiв вогонь, червонувате його промiння осявало пiл, темнi стiни, кадь, у якiй свiтилось кружальце води, порожнi, перевернутi догори денцями корчаги, горнцi. Микула поволi рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що пiд ним жили. I хто зна║, чи почули й пiзнали чури Микулу, чи, може, свiжим вiтром вiйнуло на очаг вiд розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червонi язики пiднялися над жаром. - I як живе рiд наш? - запитав, сiвши бiля очага, Микула. - Усе як було... Нема║ роду. - А брати Бразд i Сварг? - Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив... - Бачив... Добрий терем. А брат Сварг? - Що Сварг? У старiй його корченицi десятки холопiв працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра. - А iншi родовичi нашi? - Усе далi й далi люди вiд людей. - Чому ж, Вiсто? - У кого земля й гривнi, в того сила й правда, це тiльки в нас нiчого досi не було. I вже тодi Вiста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долiвцi недалеко вiд вогнища: - А ти, Микуло, щось принiс? Вiн не зрозумiв навiть, про що вона запиту║. - Ти про що говориш? - Чи ║ в тебе в торбi, - задихаючись, запитувала вона, - гривнi, золото, срiбло, багатство? Микула подивився на не┐, нiби не впiзнавав. - Багатство? О так, маю, он воно в торбинi. - I можна менi взяти подивитись? - Дивись, дивись! Поспiшаючи, вона схопила й розв'язала торбинку, заходилася все з не┐ викладати. - Сорочка?.. Та вона ж уся в кровi... А це ногавицi... Знову кров! А це що?! Якесь жито? - Дань узяв, - посмiхнувся Микула. - Гречка це. Вiста розгублено опустила руки. - А де ж... де ж, Микуло, - запитала вона, - золото, срiбло? - Не знаю, де воно, - тихо промовив Микула. - Не знайшов... - Трохи помовчавши, вiн додав: - Що багатство?! Он, у Ки║вi бувши, шукав дочку нашу Малушу... ┐┐ нема║, Вiсто! Навеснi померла... у Днiпрi втопла... - Вiн узяв з торбинки кiлька зерен гречки, кинув ┐х у вогонь. - За спокiй ┐┐ душi. Вiста заплакала так, як плачуть дiти, - невтiшно, навзрид... 5 Невдовзi побував Микула в брата свого Бразда, - Любеч невеликий, куди не руш - терема його не обминеш, не хотiв би пiти, так однаково княжий посадник покличе. - Чув, чув, що повернувся ти з бранi, Микуло, - одганяючи псiв на воротях, говорив Бразд. - Що ж до мене довго не приходив? Загордився? - Чого б то я став гордитись, брате? - вiдповiв на це Микула. - I чим? - А хто тебе зна║? Ми - землянi люди, ти ж во┐н... Проте ходiмо до дому. Разом зайшли вони до терема, де якраз топила пiч жона Бразда Павлина. Микула привiтався з нею, але малоговiрка, завжди нiбито сердита Павлина майже не вiдповiла на його вiтання. Знадвору увiйшли три сини Бразда - Гордiй, Самсон, Вавило, i Минула навiть не пiзнав ┐х - недавно були уношi, вiд землi не видно, а нинi високi, жилавi, дужi, як i ┐х батько. - Бачу, сини в тебе могутнi, - промовив Микула. - Ростуть та й виросли вже. - Аякже! - засмiявся Бразд. - Так усе йде в свiтi - однi мруть, iншi дорогу труть, одно загиба║ - нове вироста║... А сини мо┐ справдi могутнi. - У батька пiшли, - засмiявся й Микула. - А що ж, - згодився Бразд. - Мабуть, так i ║, - в мене, в батька. Сини недовго побули в теремi - вони, либонь, завжди тут з'являлись, коли хтось приходив до батька, - оборонити його, захистити. I зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рiдний дядько ┐м був нецiкавий, зникла з терема й Павлина - брата Микулу не хотiла частувати. - То де ж ти бував? - поцiкавився Бразд. - Де ходив? - Навiщо запиту║ш? - махнув рукою Микула. - Сам зна║ш, колись ти ходив на брань, нинi побував я, а предки нашi, брате, все життя не сходили з коней... Нагадування про предкiв, либонь, не сподобалось Бразду, й вiн сердито махнув рукою: - Не сходили з коней? Так це ж коли було? А чого б я нинi став сидiти на конi? А втiм, скажи лiпше про себе, чув, що сiча з ромеями була велика, ми тут такожде терпiли - давали князям воли, конi, жито всяке... i людей не одинажде давали... - Дуже великi бранi були над Дуна║м, брате, - зiтхнув Микула. - Як i вистояли, - не знаю... Сукупно стояли - болгари й ми. Але вистояли - не посрамили Русько┐ землi, лише втратили князя... - Що ж, Святославу честь i слава, - спокiйно сказав Бразд. - Ма║мо тепер Ярополка. Достойний князь Святославич... На столi Ки┐вському сидить твердо, його слуха║ вся земля... А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружинi Ярополка чи замiсть меча вiзьмеш рало? - Мiй меч ходить там, де вороги землi нашо┐, а тут, у домi отцiв, вiзьму рало. - Що ж, - промовив Бразд, - робиш добре. Уже ми, люди княжi, тепер землю розсудим... А ти сам де дума║ш з ралом ходити - на княжiй землi чи на сво┐й? - Де ж тепер земля княжа, а де моя? - Як велить закон, княже завжди ║ княжим, що було Ольжиним, стало Святославовим, що було Сьятославове - суть нинi Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й ранiше був. - Перед бранню, - зiтхнув Микула, - ходив я з ралом над Днiпром, у пiсках. - То й тепер сиди там. Княжi землi вище вiд Днiпра - там стоять i знамена* (*Знамено - княжий знак.). Брати помовчали, Микула збирався вже й iти. - А чи не забув ти, брате, - сказав раптом Бразд, - що саме перед бранню брав у мене купу?* (*Купа - позичка.) - Купу в тебе? Але ж ти тодi сам говорив, що то купа не вiд тебе, а вiд князя. А я, брате, князевi Святославу служив, скiльки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чу║ш, Бразде, я в останню нiч перед смертю князя отак сидiв з ним, говорив, i вiн менi дякував за все, за все, - то хiба ж я не одробив купи? - Не знаю, що ти робив на ратi i про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом i срiблом привiз ти з бранi... Що не мо║, те не мо║... - Золото з бранi? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж i ти дума║ш, що на брань я ходив заради золота i що заради нього стояв поплiч iз князем Святославом? - А чого б то ти i йшов на рать? - Якби-то ти знав, заради чого я ходив! - з болем сказав Микула. - Але коли так запиту║ш, i сам уже не знаю, чому пiшов. - Покиньмо про це, - суворо сказав Бразд. - Брате! - Я тобi не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало... Роблю милiсть, як велить князь Ярополк, - за той час, що був на ратi, уроку не вiзьму, а повеснi мусиш повертати купу, не зумi║ш одразу - платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку - холопом станеш на княжому дворi. Микула мовчав. - I не гнiвайся на мене, брате, - промовив Бразд. - Руська земля не така нинi, як допреже. Князь князевi вже не брат, хоч i одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вмi║ - приробить, хто незугарний - усе втратить... Так каже князь, так велить i бог. Минула пильно подивився на брата. - То ти християнин? - Християнин, - гордовито вiдповiв Бразд. - А хiба моя вiра гiрша вiд тво║┐? Побачимо, брате, як допоможуть тобi тво┐ боги?! 6 Пiшов Микула i до брата Сварга. Iшов з важким серцем - пiсля зустрiчi з Браздом вiн усе згадував нiч пiсля похорону батька, коли лишились вони - три сини Анта - в батькiвськiй хижi i коли обидва брати - i Бразд, i Сварг - брали його за груди, вимагали дiлити спадщину. Нi, що Бразд, що Сварг - не друзi йому, вiк би не йшов до них, але хiба обминеш у Любечi терем посадника чи корченицю? Проте брат Сварг зустрiв Микулу зовсiм не так, як Бразд. Уже здалеку, прямуючи через вигiн до корченицi пiд лiсом, побачив Микула брата. У нього все було, як i колись: чорна вiд кiптяви корчениця стояла бiля самого лiсу, над нею вився синiй димок, десь усерединi гупали два молоти, брат Сварг щось шукав серед рiзно┐ кузнi надворi. Вiн здалеку побачив людину, що повiльно йшла до корченицi, приклав руку до чола, придивився. - Невже Микула? - промовив Сварг, коли той наблизився. - Вiн i ║! - одказав Микула. - Чолом тобi, брате, чолом, - радiсно промовив Сварг i швидко ступив назустрiч брату, обняв його, навiть почоломкався. Микула одповiв на його чолобитню i сам обняв, поцiлував брата, проте, правду кажучи, був дуже здивований, цiлував Сварга холодними устами. - Ходiмо ж до дому, брате Микуло! - говорив Сварг. - Дай подивлюся, який ти став. Диви, ║й-║й, ти став набагато кращим, якось вирiвнявся, нiби помолодiв! Нi, брате Микуло, ти справдi тепер - як дружинник княжий. Корчениця брата Сварга тiльки здалеку здавалась такою, як була. Насправдi ж до не┐ ззаду добудовано було тепер кiлька клiтей, поряд з корченицею з одного боку Микула помiтив землянки, бiля яких повзали голi дiти, ще кiлька землянок було з другого боку, а в самому лiсi, сховавшись вiд людського ока, височiв обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нiбито гнiздо в лiсi, не один Сварг жив тут, а багато людей. Вони й виходили - два кузнецi виринули з чорно┐ пiтьми корченицi - старi, чорнi вiд диму, з висхлими блiдими обличчями, з дверей виглядало кiлька хлопцiв - також худющих, блiдих, iз землянок вилiзали й дивились жiнки. - Бачу, пiзна║ш, - говорив Сварг. - Працю║мо, Микуло, що поробиш, колись кували мечi, а тепер рала, колись був сам, а нинi людей на помiч кличу. Скiльки тi║┐ кузнi треба переробити, а лiта не тi, сам, скiльки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми сто┐мо, ходiмо до терема, там i поговоримо. Проте до терема нелегко було доступитись, бо тiльки Сварг вiдчинив ворота i зайшов на двiр, до них кинулись величезнi пси. - А згиньте, проклятi, згиньте! - заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псiв, але один iз них все ж устиг приловчитись, пiдскочив до Микули, люто клацнув зубами й одiрвав шматок ногавицi. - Ну й пси! - говорив Сварг у сiнях, куди ледь пробивалось через загратоване вiконце промiння. - Аки звiрi, ║й-║й, аки звiрi. Та чого ж ти сто┐ш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло. Вiкна в теремi Сварга також були загратованi, там був не очаг, а пiч, великий стiл, а на ньому корчага з вином, хлiб, усяке зiлля. - То як же ти, брате? - запитав Сварг, коли вони сiли до столу. - Я? - щиро здивувався Микула. - Що менi? Яким вийшов з села, таким i повернувся. Сварг поставився до слiв Микули не так, як Бразд, вони його не здивували. - Так я i знав! - промовив вiн. - Не там була брань, де ти ходив... Микула здивовано подивився на брата. - к й нинi, - посмiхнувся Сварг, - i хозари i булгари, i печенiги, i роме┐, i сваримось ми з ними всiма, але найтяжча брань тут, у землi нашiй, людина йде на людину. - Хто ж iде i супроти кого? - тихо запитав Микула. - Оцi, - вiдповiв одразу ж Сварг, - Кожема в Острi, Бразд у нашому Любечi i ще багато таких, як вони, взяли в князiв i один у одного всякi пожалування: землi й лiси, озера й гони на рiках - усе в ┐хнiх руках. Микула щиро здивувався, що нинi Сварг став ворогом Бразда, i той одразу це помiтив. - Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, - сказав вiн. - Ти дума║ш, чого це Сварг нарiка║ на Бразда, адже ║ в нього терем, корчениця, на його дворi працюють смерди? Але, - iз жалем крикнув Сварг, - у мене нема║ того, що ма║ Бразд: земель i лiсiв, а без них людина нiщо!.. Корчениця, - замислився вiн, - о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все - золото, срiбло. Проте я забув, що до корченицi треба мати ще й руду, лiс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Днiпра, де брав руду, лiси, де стояло дерево, - це було мо║, тво║, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена... Чи┐ береги? - князя, Кожеми, Бразда... Кинувся я в лiс - знамена. Чий лiс? - князя, Кожеми, Бразда. Отак князi, Кожема та Бразд обiгнали мене, все собi та й собi, а менi... Пам'ята║ш, тi║┐ ночi, коли ми дiлили батькiвську спадщину, Бразд говорив: "Вiзьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж ┐┐ полюбля║ш..." Я й узяв кузнь, кую тепер, а всi багатства в Бразда. Микула розгонисте й голосно засмiявся. - Ти чого смi║шся? - запитав у нього Сварг. - Як же менi не смiятись, - вiдповiв одверто вiн, - прийшов, походив по Любечу, думав, що тiльки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згодi з Браздом... - Нi!.. - вдарив по столу кулаком i крикнув Сварг. - Братiв нинi вже нема║, багатий багатому нинi також ворог. - Бачу! - з гiркотою сказав Микула. - Тро║ було нас у батька Анта, i дво║ досi йшли проти одного. Нинi ж усi тро║ стали вже ворогами... - Не говори так, - перебив його Сварг. - Хто ж ║ твiй ворог? - Купу я до бранi взяв у Бразда, думав, що кров'ю сплатив ┐┐. А вiн каже: "Вiддай!" Чим же я йому купу цю вiддам ? - Ха-ха-ха! - засмiявся Сварг. - А ти йому купи не вiддавай! - То тодi я стану обельним холопом у брата. - А яку ти брав купу в нього? - поцiкавився Сварг. - Коня, рало, три четверики жита. Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелiчував, одразу сказав: - Двi гривнi кун i п'ять р║зан... - Не розумiю, - промовив Микула. - Зате я розумiю, - сердито сказав Сварг. Вiн устав, пiшов у клiть, довго там чимсь бряжчав, повернувся i поклав на стiл чотири золотi зливки i десяток рiзаних шматочкiв срiбла. - Вiзьми, - сказав Сварг. - Нащо? - Двi гривнi кун i п'ять р║зан вiддай Бразду. - Почекай, Сварг! Як же це так, що ти да║ш менi оцi гривнi й р║зани?! - Я тобi нiчого не даю, а тiльки позичаю. Ти мене не бiйся, не бiйся, - поклав на плече Микули свою руку Сварг. - Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш... - Нi, - вiдповiв Микула. - Чи в тебе, чи в Бразда купа - однаково... Отепер я бачу, куди нас завела брань... 7 Микулi приснився батько Ант. Це було так просто i звичайно. Микула часто бачив увi снi батька Анта. Той вiв з ним бесiди, щось радив, проти чогось застерiгав, i Микулу це не турбувало, отже, душа батька - старiйшини роду Анта, думав вiн, не пiшла, як i душi всiх пращурiв, з хижi, а живе пiд вогнищем, в пiзню годину ночi прокида║ться, лiта║ над вогнем i по хижi, розмовля║ з Микулою. Вiн не бачив нiчого дивного в таких снах, а радiв навiть, що душi пращурiв його не забувають. I цi║┐ ночi Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пiшла. На вогнищi червоно тлiв жар, з пiтьми на стiнi виступали почепленi на кiлочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерт