Так князь Ярополк заради слави сво║┐ уклав мир з ворогами Русi, так за шматок тлiнно┐ фофудi┐, iржаву байдану й отру║ну шаблю вiддавав ворогам-печенiгам землi тиверцiв i уличiв, сам вiн пiзнiше, в дуже важку годину i вже запiзно, зрозумiв цiну печенiзько┐ любовi й зради людям сво┐м. Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенiгами: ще каган Iлдея не покинув Ки║ва, як серед бiлого дня на сонце наповзла тiнь, землю оповила темрява, зiрвалися вихори й загримiв грiм, заревла худоба й закричали звiрi в лiсi. Але князь Ярополк не зважив на це, вiн святкував перемогу в Ки║вi, каган Iлдея мчав з сво║ю дружиною в Дикому полi, до Ки║ва ж ┐хали ще страшнiшi й пiдступнiшi вороги. 3 Коли на Днiпрi одшумiли каламутнi веснянi води i над голубим плесом окреслились темнi, порiзанi жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручi, коли в безмежних лугах зацвiло множество пахучих квiтiв, саме тодi, у ма┐-розма┐, вiд пониззя припливло i стало на Почайнi чимало грецьких хеландiй - справжнiх чудес з дивовижними рiзьбленими носами, обрiзаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями. На хеландiях при┐хали, як i завжди, купцi з Константинополя на чолi з Феодором, разом з ними прибули й сли iмператорiв роме┐в Василя й Костянтина, що хотiли говорити з ки┐вським князем. О, коли б то були живi княгиня Ольга й син ┐┐ Святослав! Вони знали, що гречини - льстивi, хитрi люди, й одразу б замислились i зрозумiли, чому сли iмператорiв Вiзантi┐ з'явились у Ки║вi. Сли iмператорiв - славетний полководець патрикiй Роман, безбородий, один iз папi┐в Великого палацу Лев, ║пископ з Сопунi Никодим та купець Феодор, - тiльки ┐х завели до Золото┐ палати, почали: - Божою милостю, вiд василевсiв Римсько┐ iмперi┐ Василя i Костянтина ми, василiки, б'║мо тобi чолом, княже Ярополче, i просимо дари прийняти. Пiсля цих слiв василiки вдарили чолом князевi Ярополку, вклонились во║водам i боярам, що збились у Золотiй палатi, а слуги ┐х пiднесли ближче дари iмператорiв. Це були справдi достойнi дари: слуги клали на килими перед князем червонi, тканi золотою ниткою, гексамити* (*Гексамит - оксамит.), суво┐ найтоншого венецiйського алтабасу* (*Алтабас - атлас.), бархати з Флоренцi┐, половинчатi й гострокутнi бурмицькi перли, червонi, як кров, вiнiси* (*Вiнiси - гранати.), жовтi яхонти, голубi, як небо, бiрюзи, всiляке узороччя* (*Узороччя - прикраси.). - За дари дяку║мо, - вiдповiв князь Ярополк, - а iмператорам роме┐в зичимо здоров'я, довгих лiт життя, щастя. А потiм василiки почали розмову - тонку й хитру, але для князя Ярополка вигiдну. - Iмператори роме┐в стверджують мир i любов мiж Вiзантi║ю i Руссю, уставлену iмператорами нашими Львом i Александром, Романом, Костянтином i Стефаном, а потiм Костянтином порфiрородним i Iоанном Цимiсхi║м. Ми - руськi люди, - вiдповiв на це Ярополк, - та кожде блюдемо i будемо блюсти ряд, який уклали з iмператорами роме┐в князi нашi, - вiчна ┐м пам'ять, - Iгор, Ольга i отец мiй - великий князь ки┐вський Святослав. - Iмператори роме┐в не тiльки бережуть мир i любов з Руссю, - продовжили василiки, - а бажають ┐х змiцнити помножити. У Золотiй палатi почувся шепiт во║вод i бояр, - вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир i любов з Руссю iмператори: он на стiнi палати висять посiченi шаблями роме┐в доспiхи князя Iгоря, щит i меч князя Святослава, скiльки кровi пролито на сiчах з ромеями, скiльки кiсток тлi║ в пiсках над Руським морем, над Дуна║м, у Болгарi┐! О руськi люди, рiдна земле, чи чу║те ви нинi роме┐в?! Князь Ярополк дивився на багатi дари, що лежали перед ним, гордо сидiв на столi отця свого, це з ним говорять василiки iмператорiв... I утвержда║ться, множиться мир з Вiзантi║ю - купцям грецьким дозволя║ться торгувати не тiльки в Ки║вi, а в усiх городах Русi, ки┐вський князь дасть iмператорам во║нну помiч, аще виникне в цьому потреба... Князь Ярополк у цьому мiсцi зупиня║ василiкiв, що старанно записують ряд* (*Ряд - умова, договiр.) на харатiях. - А коли буде надоба, - каже вiн, - iмператори роме┐в мусять допомогти й Ки║ву, дати во┐в з хеландiями, грецький вогонь* (*Грецький вогонь - запалювальна рiдина.). Василiки оторопiли: Вiзантiя не раз уже укладала ряд з Руссю, це iмператори жадали, аби Русь збройне допомагала Вiзантi┐, ки┐вськi князi ж нiколи не просили ще допомоги в роме┐в. Проте василiки посмiхаються й записують до харатi┐ те що просить князь Ярополк. А далi говорить василiк ║пископ Никодим, вiн просить князя Ярополка ствердити християнську ║пархiю на Русi встановлену ще патрiархом Фотi║м. Ярополк вага║ться - християнин, оточений боярами, во║водами, купцями, бiльшiсть яких також, ще з часiв Ольги, - християни, вiн радо ствердив би встановлену Фотi║м Ки┐вську ║пархiю. Та вiн зна║, що патрiарх Фотiй дiяв самочинно, не питаючи згоди ки┐вських князiв, через що князь Iгор, Ольга, Святослав обурювались i кляли Вiзантiю. Ярополк зна║ й те, що Гора молиться Христу, всi ж землi Русi, людi║ ┐┐ моляться богам старим, дерев'яним i не приймуть християнства. - Я не знаю про ║пархiю Фотiя, - хитро каже Ярополк, але одразу ж дода║, що на Русi ║ чимало християн i що вiн сам християнин, тому дозволя║ грецьким священикам поширювати свою вiру над Днiпром, - а це вже зрада Русi, князь Ярополк лама║ слово батька, вiдкрива║ дверi до Русi найлютiшому вороговi. Так говорить князь Ярополк з василiками роме┐в у Золотiй палатi, пiсля чого запрошу║ ┐х на обiд у стравницю. I саме тодi василiки сказали князю Ярополку, що iмператори роме┐в бажали б закрiпити мир i дружбу з ки┐вським князем його шлюбом з жоною царсько┐ кровi, що царiвна ця нинi гостю║ в Херсонесi i скоро може бути в Ки║вi. Князь Ярополк, сп'янiлий вiд медiв, на одну якусь хвилинку замислю║ться, згаду║ розповiдi старих людей про те, що княгиня Ольга ┐здила до Константинополя сватати його батьковi вiзантiйську царiвну i мала через це велику образу. Та невже ж вiн кращий, дужчий, бiльш потрiбний ромеям, нiж його батько?! - Я зустрiну й з честю прийму в Ки║вi царiвну, - каже василiкам князь Ярополк. А ще через короткий час на березi Почайни зупинилось кiлька хеландiй, з однi║┐ зiйшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикiями-слами жiнка, обличчя яко┐ ховалось пiд темним покривалом. На Горi, в теремi, жiнка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайно┐ краси, нiби виточене обличчя, тонкий нiс, нiжнi уста, рум'янцi, що розцвiли на його очах, як пишнi троянди, i темнi очi, що нiби увiбрали в себе грозу полуденних морiв, але веселi, iскристi. "О боже, - подумав Ярополк, привiтно посмiхаючись жiнцi, яку сли назвали Юлi║ю, небогою iмператора Романа Лекапiна й троюрiдною сестрою царствуючого iмператора Василя, - де народилась i як потрапила до Ки║ва ця красота незрiвнянна?" Вiн запрошу║ Юлiю до Золото┐ палати й довго розмовля║ там з нею, пiзнiше вона йде в княжi поко┐, де князь i царiвна обiдають, надвечiр у гридницi збира║ться пир, на якому Ярополк да║ великi дари василiкам iмператорiв, пiднiма║ за здоров'я царiвни, келих з медом. Гора гомонить, чутки про василiкiв i царiвну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п'║, а дехто, торкаючись шрамiв на тiлi, дума║ важку чорну думу. Так мина║ кiлька днiв. За цей час князь Ярополк разом iз Юлi║ю i слами побували у Вишгородi, на ловах, розважались i пустували, але говорили й про дiло, домовлялись про шлюб князя iз царiвною. Однi║┐ ночi сталося щось незвичайне. Була пiзня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тiльки перекликались сторожi на вежах i час вiд часу спокiйно, навiваючи сон, звучали мiдянi била, по небу плив великий жовтуватий мiсяць, тисячi зiр палахкотiли в глибинах неба i яскраво вiдбивались на плесi Днiпра. I раптом мiсяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тiнь, ось тiнь зовсiм вкрила чоло мiсяця, i вiн став суцiль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонно┐ глибини неба вирвалась безлiч зiр, вони летiли до землi, палахкотiли, згорали... Цi знаменiя в сонцi, мiсяцi i зорях* (*Записи про затемнення сонця, мiсяця i про зорянi дощi ║ в лiтописах пiд роком 6487 (979 нашо┐ ери).) справили на людей руських надзвичайне враження. Коли мiсяць затьмарився i з неба посипалась злива зiр, переляканi сторожi на стiнах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогнi на Подолi й Оболонi, виходили з домiв i з тривогою дивились на та║мниче небо. Тiльки князь Ярополк не лякався неба, його не тривожили звуки бил, юрби людей, що, вийшовши з теремiв, гомонiли скрiзь на Горi. - О Юлi║! - говорив вiн, стоячи бiля вiкна свiтлицi й показуючи нiчний Ки┐в. - Ти чу║ш звуки бил - це мо┐ сторожi вiтають нашу любов, ти чу║ш голоси Гори - це все людi║ славлять тебе, ти бачиш, як затьмарився мiсяць, - це сам бог вкрива║ нашу любов шатами ночi, ти бачиш, як з глибин неба сиплються зорi, - це знамено для всi║┐ Русi на честь нашого шлюбу. Будь благословенна, княгине Русi, нехай вiчною буде наша любов! В цей час злива зiр закiнчилась, чорна тiнь поволi сповзла з мiсяця, свiтлицю залило яскраве зеленкувате свiтло, княгиня Юлiя скинула сво┐ оздоби, ┐┐ руки простяглися до Ярополка. 4 Княгиня Юлiя дуже швидко призвича┐лась до Гори, терема княжого. Це було не дивно - у Ки║вi в той час жило чимало роме┐в, що при┐хали сюди ще за княгинi Ольги, й пiзнiше кожно┐ весни на Почайнi зупинялись хеландi┐ купцiв з Константинополя, якi все лiто торгували на Подолi й тiльки над осiнь, коли прибувала вода в Днiпрi, спускались у Руське море, деякi ж купцi й зимували тут, мали сво┐ двори. Так було не тiльки з ромеями - Ки┐в добре знав тодi свiонiв, що вiльно ┐здили з Варязького в Руське море, деякi з них служили в княжiй дружинi й жили в Ки║вi; над Почайною цiлий конець займали хозари-купцi; на Подолi на торзi можна було зустрiти нiмцiв, угорцiв, чехiв, полякiв. Через це княгиня Юлiя легко могла зустрiтись i, по надобi, викликати до свого терема землякiв, хотiла Юлiя - могла говорити з нiмцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й во║водськими жонами, та вони й самi одна поперед друго┐ намагались побувати в теремi ново┐ княгинi. А вже боярськi й во║водськi жони! У них тепер тiльки й було розмови: - Яка гарна ця царiвна! А яка вона розумна! А одяга║ться як! А ходить! А говорить! I вони так-сяк учились у толковинiв по-грецькому, Юлi┐ тлумачили словеса руськi, жони цi стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червонi килими грецькi, поставили амфори, чiпляли на себе грецьке узороччя. За жонами, звичайно, йшли чоловiки. Втiм, сказати, хто з них був перший, - важко; серед бояр, мужiв нарочитих, слiв, купцiв, якi з давнiх-давен ┐здили до Константинополя, були християни, що огречинились давно. Особливо ж багато християн з'явилось на Горi тодi, коли на столi сидiла княгиня Ольга, - купцi Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Iскус║в, Ву║фаст були першими пособниками й друзями княгинi, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з iншими товарами iкони, срiбнi, золотi й простi хрестики церковнi сосуди. Втiм, християнська вiра пробивала собi шлях на Русь не тiльки з Константинополя, бо ще ранiше, нiж патрiарх Фотiй встановив ║пархiю руську, в Ки║вi з'явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Iгоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пiзнiше ж, коли в Болгарi┐ сидiли Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарськi стали тiкати на Русь, вони були наставниками княгинi Ольги i ┐┐ онукiв, священиками в перших ки┐вських церквах. Звичайно, болгарських священикiв бiльше знали й поважали в Ки║вi, анiж грецьких, - вони розмовляли слов'янською мовою, правили службу в церквi зрозумiлими словами, вони привозили з собою книги, написанi цi║ю ж мовою. Так боярство, мужi, купцi Гори приймали християнство, слiдом за ними йшли волостелини й посадники в горах i землях. Мало було християн лише серед во║вод i тисяцьких, i то не дивно - невпинно борючись з ромеями й Вiзантi║ю вони ненавидiли все грецьке, а так само й християнство, проте й серед во║вод деякi, як-то Вовчий Хвiст Слуда потай ходили до церкви над Почайною. Коли ж на Горi з'явилась царiвна Юлiя, а слiдом за нею посунули до Ки║ва й священики, i бояри, i мужi все бiльше й бiльше почали говорити про чудовий Константинополь про богоспасенну Вiзантiю. Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тiльки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав ┐м або ж мовчав. Вiн мовчав, бо в душi був згодний затвердити ║пархiю Фотiя, пустити на Русь тисячi грецьких священикiв, зробити все, що побажають iмператори роме┐в, бо вiн же був нинi родичем ┐хнiм, мав прияти, як i вони, славу. Дивним, правда, було те, що самi iмператори мовчали, вiдколи до Ки║ва при┐хала царiвна Юлiя, вони нiбито води в роти набрали, з Константинополя ┐хали купцi й священики, ченцi й знову ж купцi, не було тiльки слiв, з якими Ярополк мiг би говорити про дiло. Проте вiн розумiв iмператорiв - ┐м, либонь, i незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русi сидiло два князi - вiн у Ки║вi, а ще один - Володимир - у Новгородi. На це йому не раз натякала й Юлiя, а одного вечора завела з ним розмову - одверту й сувору. Вона при┐хала до Ки║ва дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, - такою ┐┐ полюбив Ярополк. За короткий час на Горi Юлiя змiнилась - втратила полуденну засмагу, ледь поповнiла, бiльш окреслились ┐┐ груди, стан, стегна, - Ки┐в i Гора пiшли на користь Юлi┐, вона розцвiла, як дивна квiтка. Одно турбувало князя Ярополка: минав мiсяць за мiсяцем, Ярополк, думаючи про майбутн║, хотiв мати сина царсько┐ кровi, але Юлiя не признавалась, не говорила, що збира║ться стати матiр'ю. - Ти - справдi великий князь, - почала розмову Юлiя, - у Константинополi я уявляла тебе красивим, нiжним, милим, а ти виявився набагато кращим, нiж я думала. Поклавши руки на ┐┐ плечi, вiн дивився в саму глибину темних грецьких очей. - Чим же я кращий? Скажи, Юлi║! - Ти не тiльки красивий, нiжний, милий, а й смiливий, дужий, несхитний, у тебе ║ надiйна пiдпора - во║води тво┐ й бояри, мужi, дружина. Ки┐в - це маленький Константинополь, ти також схожий на iмператорiв. - Чому тiльки схожий? Юлiя, напевне, давно готувалась до цi║┐ розмови i тепер не поспiшала, Ярополк думав, що вона не хоче його образити. - У Вiзантi┐ ║ один тiльки iмператор, вiн - заступник бога на землi i ║диний господар, василевс всi║┐ iмперi┐. Юлiя вцiлила в саме серце Ярополка - порiвняння з iмператором було не на його користь, Ярополку дуже далеко до бога, вiн не ║ господарем всi║┐ Русько┐ землi. - У Константинополi, - вiдповiв на це Ярополк, i Юлiя побачила, як його обличчя враз стало злим i хижим, - нинi ║ два iмператори - Василь i Костянтин, на Русi ║ два князi... Вона зрозумiла, що почала небезпечну гру, але не вiдступала. - У Константинополi нинi, - з посмiшкою сказала Юлiя, - справдi ║ два iмператори, але вони сидять у однiй Золотiй палатi, iмперi║ю править тiльки Василь, а до того ж вони обидва порфiророднi. Ярополк посмiхнувся, зрозумiвши натяк Юлi┐. - Так, - згодився вiн, - князь новгородський Володимир - мiй брат, але ми сини не однi║┐ матерi, мене народила угорська князiвна Предслава, вiн - син рабинi. - А хiба син рабинi може бути князем? - запитала Юлiя. - Батько мiй Святослав поставив мене князем у Ки║вi, брата Олега в землi Деревськiй, Володимира ж - у Новгородi, але зараз уже Олега нема║, нас лишилось дво║ - я та син рабинi Володимир. - Доки ж ти терпiтимеш у землi Руськiй ще одного князя, сина рабинi? I чи не бо┐шся ти, що цей... твiй брат з'║дна║ться з якоюсь iншою iмперi║ю, пiде проти тебе? Ярополк розумi║, на що натяка║ Юлiя. Вiд Новгорода справдi близько до Свеарiке, не так далеко й до Нiмеччини, - а вже вони радо допоможуть Володимиру. - А Вiзантiя менi допоможе? - запитав Ярополк у Юлi┐. Довга хвилина мовчання. Юлiя дума║ - майбутн║ висить на лезi меча. - Iмператори роме┐в тобi допоможуть. На Ярополка дивляться очi, що нагадують очi богородицi на вiзантiйськiй iконi. 5 Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, пiдперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзi змiнюючись, цi люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену срiблом корсту* (*Корста - труна.), позад них у закритому вiзку, запряженому четвiркою коней, ┐хало два священнослужителi - ║пископ Лев i священик Рейнберн; час вiд часу вони визирали у вiконце вiзка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець* (*Гостинець - шлях.), там же, у вiзку, ┐ли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далi за вiзком гарцювало на баских конях десяткiв зо два озбро║них вершникiв. Так вони дiстались до города Ки║ва з Щекавицi, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка. Дiзнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв ┐х у Золотiй палатi, вислухав. - Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, вiд папи Бенедикта, побувавши в iмператора Оттона, а пiзнiше - польського князя Мешка. I папа Бенедикт, i iмператор Оттон, i князь Мешко велiли тобi кланятись, княже Ярополче. - Спасибi папi римському, що памята║ про нас, дяка iмператору Оттону й князевi Мешковi, - вiдповiв на це князь Ярополк. - Будете в них, передавайте й ┐м мiй уклiн. Що ж привело вас, святi отцi, в нашу землю? - Як слуги господа, дба║мо не токмо про свою паству, дума║мо про людей, всюди сущих. Уже вiра католицька просвiтила всю Нiмецьку iмперiю, тво┐ сусiди - поляки, княже Ярополче, - також мають ║пископiв вiд папи. Бажали б ми й при┐хали з тим, щоб просвiтити i Русь, привезли з собою нетлiннi мощi Климента Римського, священнi книги. Князь Ярополк вiдповiв на це: - Я християнин. кпископ Лев i священик Рейнберн здивованi й стурбованi. - Невже князь прийняв цю вiру вiд константинопольських патрiархiв? - Нi, я прийняв ┐┐ вiд болгарських священикiв. - На болгарських священиках нема║ благодатi божо┐, вони суть самi собою поставленi, навiть патрiарха свого нинi не мають. - Я прийняв вiд них не церкву, а вiру, множество людей Русi молиться рiзним i кожному любим богам. - Але ж iстинна, християнська вiра мусить нарештi прийти на Русь, вона нинi обiйма║ весь свiт. Ярополк довго думав. - Думаю, вiра християнська прийде на Русь, - повiльно сказав вiн. - Сам того хочу, проте зараз не можу дати ┐┐ всiм сво┐м людям. На все свiй час... - Княже Ярополче, - заволали священики. - Але коли прийде цей час, ти вiзьмеш ┐┐ вiд нас. Папа римський благословить людей руських i дасть ┐м церкву, iмператор нiмецький i князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями ки┐вських князiв. Ярополк розумiв, чому цi священики з'явились у Ки║вi, - отже, не тiльки вiра, а й зброя була в ┐хнiх руках. - Святi отцi, - вiдповiв вiн, - про вiру мушу думати не токмо сам, а й з усiма людьми сво┐ми. Скажуть люди й дружина - сам пошлю слiв до папи й iмператора. Але хiба рiзна вiра заважа║ нам днесь бути друзями? Передайте мiй уклiн папi, iмператору, князевi! 6 I тодi Ярополку здалося, що вiн досягнув того, про що тiльки мрiяли, чого домагались, за що платили великою кров'ю батьки його й дiди... Вони бились i кiстьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зi сходу, - вiн, Ярополк, зумiв укласти мир з каганом Iлде║ю й всiма печенiзькими племенами; вони сотнi лiт боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським i над Дуна║м, - вiн, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самi роме┐ прибули до нього в Ки┐в i уклали з ним мир i дружбу; вiки вони з острахом позирали на захiд, боячись полякiв, нiмцiв, римського папи, - ось сли нiмецького iмператора Оттона й ║пископ папи римського сидять у нього в Ки║вi, захоче князь Ярополк - Русь навiки побрата║ться з Вiзантi║ю, зрадить Вiзантiя - разом з нiмецьким iмператором вiн покара║ роме┐в... "А коли, - думав Ярополк, - сли нiмецького iмператора й ║пископ римського папи по┐дуть з Ки║ва до Новгорода i коли Володимир укладе любов i дружбу з ними ? " - Не можемо ми терпiти, аби в землi Руськiй, у городi Новгородi, був ще один князь, - каже Ярополк на свiтаннi в Золотiй палатi. - Кличу Володимира до Ки║ва, нехай у Новгородi буде тiльки посадник! - Добре робиш, княже! - кричать бояри й мужi. - Ми тобi пiдпора в цьому. Брань?! Хто зна║, князь Ярополк дума║, що, може, вiн уникне бранi, Володимир побо┐ться, при┐де до Ки║ва, а вже тут його покара║, знищить Гора. - Посилай гiнцiв у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Ки║ва!.. Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Русько┐ землi, вiн почув би багато такого, про що не гадав i не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить. Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд i ще багато бояр, Вовчий Хвiст i ще багато во║вод i тисяцьких. - Я посилаю гiнцiв до Новгорода, - каже князь Ярополк, - але думаю послати слiв i у Вiзантiю, до iмператорiв Василя й Костянтина, до печенiзького кагана Iлде┐, - нехай вони по ряду з нами дадуть помiч. Бояри й во║води думають - сили нинi в Гори невеликi, дружина - нечисленна, на земське во┐нство мало надi┐, але ж ┐м справдi мусять допомогти й допоможуть роме┐, печенiги! - Добре замислив, княже! Пiдемо за тобою! - гуде Золота палата. Вони одностайнi в замислах сво┐х, - заслiплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати ║диним господарем Русi, ненаситна Гора бажа║ брати дань з усiх городiв i земель. Пустити на Русь роме┐в i печенiгiв, воювати чужими мечами - що ж, i з цим згодна Гора. Адже князь не вiрить у силу свого боярства, а боярство - в князя. У Золотiй палатi жарко горять свiчi. Душно, важко дихати. Дворяни теремськi ходять попiд стiнами з корчагами, наповненими холодним медом, пiдносять боярам i во║водам келихи, з яких спада║ жовтувата густа пiна, п'ють гучно, смакуючи, передихують... Вони нагадують святих на iконах: суворi лики, буйнi гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золотi й срiбнi чепи, складенi на грудях вузлуватi руки. - Пiдемо за тобою, княже! Вели ┐хати слам. Ми з тобою ║динi. Княгиня Юлiя сидить у крiслi на помостi поруч iз Ярополком. Вона надзвичайно блiда, помiтно стомлена, час вiд часу усмiшка пробiга║ тонкими устами. Але вона спокiйна, очi ┐┐ поблискують, грають. Ближчими днями гiнцi ви┐жджають до Новгорода, а вниз Днiпром рушають сли - до печенiгiв i роме┐в, - над землею Руською нависа║ хмара, буде гроза, кривавий дощ. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Звiстка про те, що робиться в Ки║вi, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злi дiла Ярополка почув i князь Володимир. Ще з дитячих лiт вiн добре знав його вдачу. Обидва сини угорсько┐ князiвни - Ярополк i Олег - з юних лiт зневажали брата, пишались тим, що самi вони, мовляв, князi, а Володимир - робочич, син ключницi. Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк - часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злi слова задиркуватого сина князiвни, скiльки разiв хотiв кинутись на нього з мечем! Та нiколи Володимир не виказав сво┐х почуттiв, був тiльки мовчазний, малоговiркий, блиск очей часом свiдчив, як було йому боляче, важко. Розумiв вiн i те, що важко йому, але, може, ще болючiше батьковi... Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабинi, а батько - хто ж вiн - не муж, не коханий, - батько навiть не знав, чи жива Малуша? Батько ж так любив Малушу, мрiяв про не┐, шукав! Володимир пам'ятав кожне слово, сказане про не┐, i полюбив ┐┐, матiр свою, яку нiколи в життi не бачив. Триматись, тiльки триматись, терпiти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а, виряджаючи Володимира до Новгорода, велiв: - Со братами сво┐ми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати тво┐ робитимуть по покону отцiв - будь в'║дно з ними... Вiн говорив це, знаючи, що ┐де, може, на останню криваву сiчу, на смерть, розумiючи, як важко буде жити без нього Володимиру - сину Малушi. I Володимир робив так, щоб виконати батькiв загад. Iдучи до Новгорода, та вже й там, вiн спочатку боявся цi║┐ полунощно┐ землi - часто з великим болем згадував Ки┐в - там була його отчина, там жив його батько, десь там була i мати його Малуша. Юний Володимир пiсля розмови з батьком дуже часто думав про не┐. Одного разу вночi вона навiть приснилась йому. Це було дивно, вiн же нiколи-нiколи в життi ┐┐ не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим свiтанням забувся увi снi, мати тихо, щоб нiхто не почув ┐┐ крокiв, увiйшла до палацу, зупинилась бiля його ложа, схилилась так низько, що вiн чув дихання й стогiн, який зiрвався з ┐┐ уст, поклала руку - дуже теплу й нiжну - на його голову... Прокинувшись, Володимир сiв на холодному ложi, дивився на сiре вiкно, думав - яка ж вона, його мати? Пiзнiше вiн менше i не так уже болiсно думав про Ки┐в, - велика земля Новгородська, на полуднi впира║ться в Полотську волость, на заходi тягнеться до кмi й Чудi, на сходi до Мезенi й Печори, в полунощнi береги ┐┐ б'║ться суворе Крижане море; много язикiв i племен живе в нiй, княжi й боярськi погости стоять скрiзь - на Водi, Невi, Онезi, в племенах саамських, ненецьких, комi; велику дань збира║ в них князь i бояри, двi тисячi гривень по ряду мусить дати Новгород тiльки ки┐вському князю. А земля ця й неспокiйна - за морем Варязьким точать i точать мечi проти Русi свiони, на Iтилi-рiцi за Унжею сидять чорнi булгари, з полунощi, з Крижаного моря, тiльки й пильнуй - налетять нiмцi, варяги, а то й англiйцi. I уже кiлька разiв об'┐хав на санях з дружиною князь Володимир землю Новгородську, збираючи дань на погостах i даючи суд i правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазнi, роботящi, незвичайно┐ сили люди ┐┐, полюбив вiн i Новгород - це ж вони, лiпшi мужi, бояри, во║води новгородськi, покликали його сюди, назвали, хоч був вiн сином рабинi, князем у себе, обiцяли вспо┐ти i вскормити, i все зробили, - твердо сидiв князь Володимир у Новгородi, його надiйно пiдпирали бояри й во║води, слухали й любили люди всiх верхнiх земель, бiля нього була людина, якiй вiн вiрив i яка берегла його, - во║вода, уй Добриня. Був новгородський князь Володимир i багатий: скотницю мав, либонь, не меншу, нiж ки┐вський князь, знамена Володимира стояли в багатьох лiсах, на землях, над рiками, аж до самого Бiлого моря. Багатий Володимир i знатне його боярство й во║водство добре берегли пiвнiчнi укра┐ни Русi. Правда, не раз, не два вони нарiкали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався бiльше взяти, менше дати. Якось у Новгородi побував князь деревський Олег. Кiлька вечорiв провели вони разом, говорили про Ки┐в, брата Ярополка. Виявилось, що й Олег недолюблю║ Ярополка. Сидячи в Деревлянськiй землi, зна║ його чорнi намiри, жде нагоди об'║днатись з Володимиром. Тим часом вони не зневажали Ярополка, з лiта в лiто посилали йому уроки, Новгород, по надобi, давав Ярополку дружину, купцi новгородськi вiльно ходили на торг до Ки║ва, а в себе на Волховi приймали людей з полян, Володимир вiддавав Ярополку як ки┐вському князевi честь i славу. Коли до Новгорода прийшла вiсть про загибель князя Святослава, вiн, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князевi Русi, обiцяв тримати з ним мир i дружбу. Батько Святослав знав, що робить, вiн посадив Ярополка в Ки║вi, Олега - в Деревлянськiй землi, його, Володимира, - в Новгородi, так i мусить бути, нехай душа його спочива║ в Перунових садах. А що замислив i що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вiсть, що вiн послав дружину в землю Деревлянську, убив князя Олега. Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: пiдняв меч i вбив брата, щоб рушити потiм i на Володимира. Уся Новгородська земля осуджувала убiйника-князя, вiче в Новгородi кликало Володимира, як велiв закон i покон, iти й помститись за вбивство брата. Князь Володимир не пiшов на Ярополка, бо знав, що той спира║ться на дужу ки┐вську Гору, ма║ велику дружину, швидко може зiбрати численне земське вiйсько з полян, деревлян, сiверян. Не вiрив вiн, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода. А з Ки║ва йшли новi й новi, все страшнiшi й страшнiшi вiстi. Князь Ярополк прийма║ в Золотiй палатi печенiзького кагана Iлдею, уклада║ з ним мир, да║ йому городи й землi над Днiстром, - Новгород виру║, во║води й бояри лютують - як може ки┐вський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати ┐м пожалування? У Ки║вi князь Ярополк прийма║ слiв Вiзантi┐, уклада║ з ними мир, обiця║ збройне допомагати, дозволя║ ширити богопротивну християнську вiру ще й одружу║ться з грецькою царiвною... Новгород люту║. Непоко┐ться, уболiва║ i князь новгородський Володимир. Разом з князем Володимиром непоко┐ться i вуй його - во║вода Добриня. Горе юного князя - його горе, княжа доля - Добринина доля; вiн не тiльки во║вода: Малуша, мати Володимира, - сестра Добринi, вiн його рiдний дядько. Нiхто цого не вiдав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довiдавшись вiд Малушi, що Добриня ┐┐ брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дiзнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню i що пiзнiше Добриня за ┐┐ загадом привiз Володимира на Гору, вiн проти волi матерi назвав ву║м свого сина не когось, а Добриню, тiльки самому йому нiчого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповiв йому правду про матiр Малушу, але про Добрнню змовчав. Хто зна║, якi почуття керували князем, - страждаючи все життя вiд глибоко┐ рани в серцi, вiн, либонь, хотiв легшим зробити життя свого сина... Добриня ж думав про це не так. Володимир - син Святослава, i хто б не був його матiр'ю, вiн ║ нинi й довiку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя сво║ вiддасть за нього. Але що дозволено князевi, те загубить смерда. Малуша вчинила грiх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрiбен князям, бо охороняв на березi Росi ┐хнiй плод, за загадом княгинi одiрвав од грудей Малушi дитя - Володимира - й привiз його в Ки┐в, вiн потрiбен був i як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього мiг випестити сина рабинi?! Втiм, на Горi в отчому теремi Володимир був не сином рабюii, а княжичем, пiзнiше в далекому Новгородi став князем. I нiхто, навiть сам Володимир, не зна║, що Добриня - син ницого Микули-любечанина - його дядько. I не треба, не треба! Добриня забув минуле, нинi вiн во║вода, права рука князя, живе в злагодi з во║водами й боярами новгородськими, здобува║ князевi - княже, собi - сво║. А вже тут, у Новгородi, Добринi було що брати. Князь мав свiй терем i двiр у Ракомi, перевесища, лови, лiси й землi, Добриня одержав вiд князя пожалування - терем з клiтями й пiдклiтями й дворище над Волховом; князь держав у сво┐х руках скотницю Новгородсько┐ землi, у теремi сво║му Добриня мав кiлька мiхiв iз золотом i срiблом. Так i жив Добриня - у великiй любовi й приязненствi з князем Володимиром, у повнiй згодi з новгородським боярством i во║водством, якi самi шукали з ним дружби, бо Добриня - права рука князя Володимира. А боярам i во║водам ║ про що дбати - у Ки║вi була Гора, де сидiли й звiдки правили землею князь iз боярами й во║водами; у Новгородi також був свiй град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стiною сидiлив теремах i хоромах лiпшi мужi новгородськi, бояри, во║води, купцi. Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужiв - боярина Волдути, що мав терем над Волховом, по-гостi бiля озера Онего, а ще один - аж над Крижаним морем, во║вод Тудора, Iваня, Чудини, Спирки, тереми яких височiли в Новгородi, а погости - в п'ятинах* (*П'ятини - п'ять частин Новгородсько┐ землi.), во║вод Михала, Векшi, Вiхтуя, якi багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срiбло. I навiть бiльше - якщо у бояр чи во║вод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхнiх землях, загрожував ворог iз-за моря, та навiть тодi, коли чвари вчинялись мiж самими боярами й во║водами або у домi когось iз них, - про все це найперше радились вони з Добринею, був вiн ┐хнiм заступником i перед князем. А там трапилось ще одно - неминуче й бажане для Добринi. Уже давно на нього - немолодого вже, але ставного, широкого в плечах i грудях, з невеликою русою борiдкою й такими ж вусами, коли йшов вiн у червоних чобiтках, зеленому з соболиною оборкою корзнi, мечем бiля пояса, у високiй iз каменями самоцвiтами шапцi на головi - уже давно iз-за завiсок на вiкнах, iз-за тинiв i так на вулицi задивлялись дiвчата, молодицi, вдови. Смутьяний жiночий рiд все частiше й частiше позирав на во║воду Добриню. Але женська прелесть, здавалося, зовсiм не обходила його, Добриня нiколи не впадав у соблазни, прелюбодiйство, вiн нiколи не чiпав, як це робили iншi во║води, мужеських жон, не розтляв дiвиць, безгрiшним був Добриня. I нiхто не знав, що во║вода Володимира ма║ iншу, свою думу - раз i другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив i обдивився дщер його Руту, темно┐ ночi, як велiв покон, умкнув ┐┐ i запер у сво║му теремi, а там дiйшов згоди зi старим Волдутою. Так Добриня порiвнявся з найбагатшою людиною в Новгородi, а князь Володимир зробив йому вiд себе пожалування; дав землi на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну. 3 До Новгорода прибули гiнцi з Ки║ва, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку ┐м велено було вiддати тiльки в руки Володимиру. Вiн прийняв гiнцiв, узяв у них грамоту, прочитав ┐┐ i, сказавши, що вiдповiдь князевi Ярополку пошле сво┐ми гiнцями пiзнiше, вiдпустив ┐х. Того ж дня гiнцi Ярополка ви┐хали назад до города Ки║ва, князь же Володимир велiв Добринi зiбрати у Великiй палатi свого терема все боярство й во║вод Новгорода. Темна, похмура, вогка Велика палата у теремi княжому над Волховом-рiкою, крiзь вузькi загратованi вiкна сюди й удень ледь пробива║ться свiтло, зараз i його нема║ - за стiнами терема вже нiч. Але князь Володимир поспiша║, на нiч не глядя, вiн велiв зiбратись усiм во║водам i боярам, старцям, градським, посадникам з п'ятий, аще вони лучаться в Новгородi. I вони прийшли сюди - стоять, спочивають на лавах, сидять навпочiпки попiд стiнами. Горять, коливаються, закручуються язиками вогнi свiтильникiв, у жовтуватому пх промiннi виступають засмаглi бородатi обличчя, золотi гривни на шиях i чепи на грудях, срiбнi держаки посохiв, вузлуватi руки, стiни, що складенi з товстих колод, сiра конопать мiж ними. У палатi терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стiнах виступають срiблястi зерна роси. Гуде пiдлога, по нiй гупають i гупають важкi кованi чоботи, в руках у волхва кмця глухо рипнув бубон i забряжчали золотi пiдвiски. - Чолом тобi, княже! - прокочу║ться в палатi. Князь сто┐ть бiля важкого, рiзьбленого з чорного дуба стiльця на помостi, пiд стiною ошую вiд нього зупиняються Добриня i ще кiлька бояр, що увiйшли в палату з ним разом, вiчник* (*Вiчник (у Ки║вi - ларник) - писар того часу.) Жигар вмощу║ться бiля самого помосту з берестяними сво┐ми звитками, гострими залiзцями - вiн запише все, що велить князь. - Бояри мо┐, во║води, мужi, посадники з п'ятий! - зверта║ться до всiх князь Володимир. - Пiзня година, спати час, але не сплю сам, покликав i вас, одержав нинi грамоту вiд ки┐вського князя Ярополка. Вiн зупиня║ться на якусь хвилину, вийма║ з-за вилоги лiвого рукава грамоту, пiдносить так, що всiм видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгорта║ й не чита║ - кожне слово цi║┐ грамоти, либонь, записане в його серцi, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нинi - вперше за всi лiта - князя ки┐вського Ярополка сво┐м братом. - Князь ки┐вський Ярополк, - каже далi Володимир, - пише менi, аби ┐хав я до Ки║ва, негоже нинi, пише вiн, мати на Русi два князi, уже ми, - пише Ярополк, - зумi║мо правити землею з города Ки║ва... - Хто це "ми"? - вирива║ться в темному кутку палати. - А Новгород що ж, не може мати свого князя? - глухо луна║ ще один голос. Князь Володимир пiдводить голову й дивиться в пiвтемряву, нiби хоче пiзнати, хто запиту║. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання. - Про кого дума║ князь Ярополк, - вiдповiда║ вiн людям, - всi ви, мужi мо┐, зна║те. Уже ранiше повiдав я вам, уклав вiн любов i дружбу з iмператорами роме┐в, учинив мир з печенiгами, нинi дума║, либонь, спертись на них. - Пуска║ ромейськi мечi в нашу землю? На печенiгiв спира║ться? Але ж ми ┐х сюди не пустимо. Про кого вiн дума║? Що каже про Новгород? Крики в палатi нагадують буйний потiк, що кипить, виру║ мiж скель, вирива║ться з берегiв. - Князь Ярополк пише про нас, - вiдповiда║ Володимир, - у Новгородi бути надалi, як i скрiзь на Русi, посаднику мо║му... Князь Володимир замовка║, мовчить усе боярство й во║води, у палатi ста║ так тихо, що чути, як потрiскують гноти свiтильникiв, а одразу за стiнами шуга║ вiтер. I враз зборище прорива║. Першим вста║ жрець кмець - вiн викида║ вгору свiй бубон, кiлька разiв б'║ в нього, бряжчить золотими пiдвiсками, за ним схоплюються з лав, б'ють посохами об пiдлогу старцi громадськi й мужi, враженi тим, що почули, хапаються за крижi мечiв во║води. - Не буде так, як замислив Ярополк, - чути багато голосiв. - Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи сво║ слово, послухай нас, не хочемо, не волимо! У зливi голосiв, що наповню║ палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурханi хвилi. Князь Володимир вище пiдносить руку з грамотою, ось вiн щось сказав. - Мужi новгородчi! - зверта║ться вiн. - Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужi новгородчi... Тодi наперед протиску║ться, пробиваючи собi шлях руками, а то й кулаками, во║вода Михало. Нiхто не гнiва║ться. Михало такий - хто-хто, а вiн скаже, що треба, блюде Новгород i ггятини, сам ┐здив до Ки║ва просити князя, вiн привiз сюди й Володимира. - А я ужо скажу, - з того й почина║ Михало, ставши так, щоб його чули i князь, i мужi. - Ужо я скажу, - суворо й грiзно продовжу║ вiн, - i за вас, новгородчi, i за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? - раптом вибуха║ вiн.-- Де ми живемо? Хто ми ║? Во║вода запиту║, але не жде вiдповiдi, вiн зверта║ться, либонь, до душi сво║┐, до себе самого, i якось пiднесено, урочисто продовжу║: - Ми, новгородчi, блюдемо закон i гюкон отцiв наших, самi усгрояли землi нашi, дiйшли до Варязького моря на захiд сонця, до Крижаного окiяну на полунощi, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали... Пам'ята║те, новгородчi, як було з свiонами - ┐хнiй Рюрик хвалився, що вiзьме Новгород, ярлом* (*Ярл - полководець.) оголосив себе нашо┐ землi, а ми його розбили пiд Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Iзборськ, а тiкав звiдти, аки вовк... Так було з свiонами, так i буде! Але ми вiд роду люди руськi, зна║мо, що князi Олег i Iгор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Ки┐в i про Новгород. Коли княгиня при┐хала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав iшов на брань з ромеями i посадив у Ки║вi сина Ярополка, а Олега у деревлян, - просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчi? - Так, Михале! - загомонiли всi навкруг. - Правду говориш, дiло, слуха║мо... - Зараз почу║те! Все почу║те! - вiв далi Михало. - Ужо я скажу. Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотiв, щоб його зрозумiли й пiдтримали всi мужi новгородськi, але не хотiв образити й Володимира-князя. Через те