Так впевнено говорив князь Володимир, бо думав, що грозова хмара, яка нависла над ним, пройшла i зникла, бо вiрив, що до них прийде щастя. Людям, i князям також, часто зда║ться, що для цього треба так мало... 6 У Полотську, в суворiй фортецi, рано втративши матiр, Рогнiда з юних лiт стала господинею двору, ┐й пiдкорялись i виконували всi ┐┐ загади дворяни, вона берегла ключi вiд клiтей, медуш, всього добра. Так i мусило бути - батько й брати Рогнiди во┐ни, ┐й по покону й праву, як ║динiй жонi в родинi, належало вести господарство, по┐ти ┐х i кормити. Звичайно, добра ки┐вських князiв важко було порiвняти з статками Регволда в Полотську - князевi Володимировi належав великий терем на Горi, новий терем, побудований княгинею Ольгою в передграддi, мали ки┐вськi князi пiд сво║ю рукою Вишгород, Бiлгород, двори над Россю, Стугною, Либiддю, багато земель, лiсiв, перевесищ, бобрових гонiв, бортневих ухожа┐в на обох берегах Днiпра, Десни. Як i на Горi, тут владно дiяв старий покон, княгиня Ольга, устрояя землю, устрояла й сво┐ добра - у сво┐х землях, в лiсах i над рiками вона велiла поставити знамена, посилала туди волостелинiв, посадникiв, тiунiв, що iменем ┐┐ визначали уроки й устави, збирали й везли до Ки║ва оброк. Тут, на Горi, княгиня Ольга сама приймала дань iз земель, оброки з власних дворiв, пiд ┐┐ невсипущим оком в засiки зсипалось добро, в бертяницi лягали бортi, в медушi - кадi з воском i медом, в клiтi - мiхи, горючий камiнь, риб'ячий зуб, бобровi пахощi. Тiльки в старостi, немiчною ставши, довiрила княгиня ключi вiд княжого добра Яринi, пiзнiше Малушi, а пiсля не┐ Пракседi. Як було за Ольги, так iшло й тепер - у городах i весях сидiли волостелини, посадники, тiуни або ┐хнi сини, за княжим теремом дивилась i мала ключi вiд усього добра на Горi Пракседа. Прибувши до Ки║ва, Рогнiда кiлька днiв приймала в теремi боярських i во║водських жон, що йшли i йшли подивитись на полунощну княгиню, разом з Володимиром об'┐хала Подол, передграддя, побувала в Бiлгородi над Iрпенем, за┐жджала на деякi двори. Оглянула вона й тереми на Горi й у передграддi, клiтi, медушi, бертяницi - вiднинi княгиня Рогнiда ставала господинею княжого двору, мусила ощадне й по надобi все давати. Княгиню водила по господарству ключниця Пракседа, вона одмикала дверi за дверями в клiтях, докладно повiдала, скiльки й де в не┐ лежить зерна, мiхiв, де i якi грають у медушах вина й меди. Разом з княгинею до Ки║ва при┐хали й жони-дворянки, що служили ┐й у Полотську, - кормилиця Амма, яка годувала колись ┐┐ саму, кiлька полочанок - Кумба, Ерна. Проте вона навiть гадки не мала припоручати добра Гори цим жонам - у них буде своя робота, вони допомагатимуть ┐й у палатах, доглядатимуть княжича Ярослава. Через це княгиня Рогнiда була дуже задоволена, коли оглянула добра з Пракседою, повернувшись до терема, сказала ┐й: - Ти пильно стерегла княжi добра, ключнице, пiсля тако┐ бранi навiть дивно, що ми ма║мо всього доста. Спасибi тобi, Пракседо! Ключниця в пояс уклонилась княгинi. - Тепер iди, - стомившись пiсля довгих оглядин, закiнчила Рогнiда. - А ключi, - вона не мала нiчого злого на мислi, а вважала, що вiднинi мусить сама дбати про княже добро, - ключi, - вона показала на лаву бiля дверей, - поклади тут. Ключниця сердито зиркнула на молоду княгиню - i за княгинi Ольги, i за жони Ярополка Юлi┐ ключi завжди доручались тiльки ┐й, Пракседi, - невже ж полунощна княгиня дума║ одразу взяти все в сво┐ руки, а Пракседу зробити простою дворянкою? Але Рогнiда нiчого цього не розумiла, вона дбала тiльки про князя i його добра. - Ключi, Пракседо, - промовила вона, - лежатимуть отут на лавi, буде потреба - я одiмкну клiтi i дам тобi все, що ти скажеш, для дому й двору. - Добре, княгине! - сухими устами прошепотiла Пракседа, тремтячими пальцями одв'язала низку ключiв од пояса, кинула ┐х на лаву так, що вони аж забряжчали. Пiсля цього Пракседа, ховаючи очi, ще раз вклонилась княгинi, позадкувала до дверей, вийшла з поко┐в. У переходi вона зупинилась. Там було темно, постать ключницi зливалась з цямринням стiн, свiтло з високого, вузького вiкна заливало тiльки ┐┐ обличчя. Воно було надзвичайно блiде, очi примруженi, уста стиснутi. - Проклята полочанка, - прошепотiла Пракседа, але одразу ж схаменулась, злякано поглянула, чи нема║ когось у переходах, i тiльки тодi рушила далi. 7 Тихо було в спочивальнi, спокiйна нiч пливла за розчиненим вiкном, здалеку вiд Днiпра долинула й поволi стихла смутна пiсня. Пiсля трудiв князь Володимир дуже хотiв спочити - день був важкий, вiн чинив з самого ранку суд i правду людям, говорив з мужами й тiунами в Золотiй палатi, по обiдi оглядав во┐нство, яке збиралось i збиралось на Подолi. Княгиня Рогнiда також стомилась - вставала вона по-темному, одразу спускалась у стравницю, ходила з Пракседою в клiтi, сама годувала сина, готувала все для гостей i слiв, невсипущою була Рогнiда в Полотську, а в Ки║вi-городi зовсiм недремною стала. Проте на душi в княгинi було тихо, ┐┐ наснажувала любов до Володимира, i цього вечора вона приготувала ложе для князя, лягла поруч з ним - нiжна, тепла, ласкава. - Спочинь, мiй княже, спочинь! - шепотiла Рогнiда. - Тихо в теремi. Спить син наш, спить весь город Ки┐в, засипай i ти... Було тихо, дуже тихо, князь Володимир засипав, поклавши руку на його плече, засипала й Рогнiда, Тихо, як тихо! I раптом у цiй тишi десь недалеко за теремом почувся плач, спочатку невиразно, далi все дужче, голоснiше. Рогнiда не думала будити Володимира, вона, навпаки, хотiла встати, зачинити вiкно - нехай спить князь! Але князь уже прокинувся - в сiрiй пiтьмi Рогнiда побачила, як вiн пiдняв голову з подушки, прислуха║ться. - Володимире! - промовила тодi Рогнiда. - Менi зда║ться, що це плаче дитя... Вiн слухав. - Так, це плаче дитина. - А звiдки вона тут, у нашому дворi? Володимир мовчав, устав з ложа i ступив босонiж кiлька крокiв до вiкна. Темна постать його вимальовувалась на сiрiй полотнинi неба. - Ти чого встав, Володимире? Дитина плакала й плакала - тепер ще дужче, так, нiби ┐й щось дуже болiло. - Володимире! Чути було, як вiн заломив пальцi. - Що це за дитина? - вкрай стривожившись, запитала Рогнiда. - Чого вона плаче? Чому ти мовчиш, Володимире ? Вiн обернув до не┐ обличчя i вiдповiв: - То плаче син забитого брата мого Ярополка. - Дитина твого брата? Чому ж ти не говорив менi про не┐? - А що менi про не┐ говорити? - роздратовано сказав Володимир. - Брата Ярополка нема║, хiба не однаково - ║ чи нема║ в нього дитини?! - Ой нi, Володимире! Це не однаково, бо тут, на Горi, виявля║ться, ║ ще один княжич... - Цей княжич не буде на завадi нi менi, нi мо║му сину. - Я не про те, не про те говорю, Володимире... Адже коли ║ княжич, то в нього ║ й мати - княгиня? - Рогнiдо! - суворо вже сказав Володимир. - Невже ти бо┐шся ще однi║┐ яко┐сь княгинi? - Нi, Володимире, - у словах ┐┐ вiдчулись сльози. - Ти мене не хочеш зрозумiти й не зрозумiв. Я не боюсь нiяких княгинь, знати ж, що тут, на Горi, живе ще одна княгиня, повинна... - Що ж, - промовив Володимир, - на жаль, тобi нiчого знати. У цi║┐ дитини була мати - жона князя Ярополка Юлiя, тепер ┐┐ тут, на Горi, нема║. - Вона померла? Володимир мовчав. - Скажи, Володимире... Я боюсь подумати, може, ┐┐ вбили разом з мужем Ярополком? - Нi, нi, нi! п┐ нiхто не вбивав, вона не помирала поправною смертю, вона вмерла для Гори й города Ки║ва, бо пiсля смертi мужа свого по┐хала з Ки║ва. - По┐хала з Ки║ва? Чому? Куди? - Нi я, нi хтось на Горi цього не зна║. Княгиня Юлiя взяла з собою всi сво┐ добра, по┐хала, з слугами сво┐ми, може, з грецькими купцями... - Як страшно! - вирвалось у Рогнiди. - I я не збагну, Володимире, для чого це ┐й було робити? Адже ти сам говорив менi, що перед смертю замирився з братом Ярополком, поховав його, як князя, вона могла й мусила жити, як княгиня, на Горi... Ти сам, княже Володимире, пам'ята║ш, пiсля смертi мого батька, хоч вiн був твiй ворог, дозволив менi жити в Полотську як княжнi... Ти - справедливий князь. Що ж сталось з Юлi║ю? А може... може, хтось пiдняв на не┐ руку, вбив? - Нi, нiхто з руських людей не пiдняв i не мiг пiдняти руки на княгиню Юлiю. Я нiчого не знаю, Рогнiдо. к на свiтi багато такого, чого не можна нi зрозумiти, нi пояснити. - Тобi дуже важко... - Дуже важко, Рогнiдо... Ярополк був мо┐м братом, Святополк же брату чадо... Рогнiда довго мовчала, а потiм запитала: - Скажи менi, це дитя, Святополк, народився за життя брата твого Ярополка? - Нi, Святополк народився пiсля смертi Ярополка, весною цього лiта. Вiн не зна║ свого батька. - Вiн не зна║ свого батька... А коли його мати зникла з Ки║ва? - Княгиня Юлiя зникла недавно... А втiм, хiба це не однаково, Рогнiдо? п┐ нема║, чу║ш, нема║! - Так, - згодилась вона, - це справдi однаково... Менi не однаково тiльки те, що неспокiйний ти, Володимире. - А як же менi бути спокiйним? Ця дитина кричить серед ночi, ┐┐ крик, як привид брата, заповза║ менi в душу... Менi зда║ться, що це кров Ярополка стука║ в мо║ серце... Рогнiдi було невимовне важко, з цим криком дитини сюди, в терем, i в ┐┐ душу вповзала тривога, цей крик був вiщуном чогось страшного й непоправного для не┐. Проте вона розумiла, що зараз, у цю хвилину, Володимировi, либонь, важче, нiж ┐й, i тому схопилась у темрявi з ложа так, як була, в однiй тiльки довгiй сорочцi, з розпущеною косою, пiдiйшла до Володимира, обняла його за плечi. - Ну, не печалься, не печалься, муже мiй! От бачиш, дитина вже й замовкла... Тихо! Чу║ш, як стало тихо, мiй любий. Вiн бачив у сутiнках ┐┐ свiтле обличчя, очi, в яких тьмяно грав вiдсвiт велико┐ зорi, що висiла низько над обрi║м. - Справдi тихо, - притулився вiн обличчям до ┐┐ тепло┐ щоки. - I не тому тихо, що замовкла оця дитина. Нi, менi чомусь завжди тихо бiля тебе. - Спасибi, - тепло промовила Рогнiда. - Ти зна║ш, як я тебе люблю, тобi завжди буде зi мною тихо, спокiйно... 8 Пракседа працю║ в княжому теремi, робить усе, як робила й ранiше, коли ║ надоба, княгиня Рогнiда да║ ┐й ключi, доруча║ взяти те чи те в клiтях, медушах, бертяницях. Все йде, як i колись, княгиня Рогнiда надто багато взяла на сво┐ плечi, Пракседi мусить бути нiбито вiльнiше, легше. Але ключниця зата┐ла злiсть у сво║му серцi, ┐й зда║ться, що полунощна княгиня кревно образила ┐┐, ключi, якi висiли колись бiля пояса, нинi лежать на лавi в свiтлицi княгинi Рогнiди, о, як мучать цi ключi Пракседу! I от серце Пракседи не витримало, зрадило. - Добре в тебе дитя, княгине, - промовила Пракседа, коли була з Рогнiдою тiльки вдвох у спочивальнi. - Красиве дитя, тихе, смирне, нiхто в теремi не чув, щоб воно плакало. - А чого ж йому плакати? - стоячи над колискою, вiдповiла княгиня. - Зараз йому тiльки спати, виростати, дитя... - Ой, не говори, княгине, - зашепотiла Пракседа. - Не кожне дитя таке, як Ярослав. Он дитя грецько┐ княгинi Юлi┐ Святополк - i вдень i вночi кричить i кричить. - Треба добру кормилицю йому дати, нагоду║, догляне, то й засне. - Що, княгине, кормилиця? Вона серця свого дитинi не вiддасть... Яка мати, таке й дитя. Вельми зла була грекиня Юлiя, от i дитя в не┐ таке. - Не говори того, що не слiд. Княгиня Юлiя була жоною князя Ярополка, ти не смi║ш говорити про не┐ злого. - Не смiю! - не стрималась i голосно засмiялась Пракседа. - Такiй нiхто, i навiть бог, не простить того, що вона робила, вiд грiховного кореня зол плод бува║... Яка княгиня, такий у не┐ й син... - Ключнице! - гримнула Регнiда. - Не говори зла всу║, не лжи. - А я не лжу, - аж зашарiлась Пракседа. - Я говорю тобi токмо правду... У княгинi Юлi┐ був не один муж, коли убили Ярополка, сама бачила, хто ходив уночi до ┐┐ палати... - Ти про що говориш, Пракседо? - А що говорити? - зашепотiла Пракседа. - Почу║ князь Володимир - уб'║ мене. I враз Пракседа зрозумiла, що наробила, змовкла, закам'янiла, кров одлила з ┐┐ обличчя. - Матiнко княгине! - вирвалось сполохано в не┐. Але княгиня Рогнiда зрозумiла все, на що натякала Пракседа. Блiда, без кровинки в обличчi, вона все ж стримала себе, промовила наскiльки мала сили тихо, спокiйно: - Ти всу║ це сказала, ключнице... Знаю, що дума║ш, але марно, не слiд було так думати. Запам'ятай - я жона князя Володимира, i жон у нього допреже не було й не могло бути. Мусиш знати i зна║ш такожде те, що Святополк - син токмо князя Ярополка... - Матiнко княгине! - хотiла стати на колiна Пракседа. - Розумiю, все розумiю, матiнко княгине! Прости мене, убогу, ницу, помилилась я... - На колiна не ставай, - суворо й холодно сказала княгиня Рогнiда, - i не помилилась ти, а забула, що ключниця княгинi повинна бути нелукавою, чесною i, найперше, мусить любити князя i його княгиню. Тепер iди, ключнице, я тобi все сказала. 9 Княгиня Рогнiда одразу зрозумiла все, про що прохопилась ключниця Пракседа. Багато слiв для цього й не було потрiбно - та║мниця дитини, яку тримали не в теремi, а десь у саду, постiйний неспокiй i тривога Володимира, що не могли сховатись вiд Рогнiди, а тепер i слова Пракседи, - цього було досить для того, щоб зрозумiти все, що сталось тут, на Горi, за останн║ лiто. Звичайно, гордiй полотськiй княгинi, яка росла в родинi, де за суворим пiвнiчним законом зраду жонi карали осудом i презирством, i яка, перемiгши велику муку й страждання, полюбила того, хто вбив ┐┐ батька й братiв, було дуже важко не заридати, не закричати пiсля слiв Пракседи, спочатку вона думала навiть зiбратись, коли не буде в городi Володимира, взяти сина на руки, iти хоч i за море, не бачити князя довiку. Проте були причини, якi змушували Рогнiду цього не робити, - любов до Володимира народилась i змiцнiла в ┐┐ душi в надто страшний час, з великою мукою, повинно було статись щось набагато бiльше й страшнiше, щоб вирвати ┐┐ тепер з серця. Вона пригадувала день у Полотську, коли вперше побачила пiвнiчного князя, страхiтливу нiч, коли помста змусила ┐┐ взяти в руки смолоскип, щоб спалити, знищити ненависного убiйника, i кiнець цi║┐ ночi, коли вона, як перед мужем справедливим i дужим, стала перед ним на колiна, роззула, сказала, що буде вiрною жоною... Чи була вона йому вiрна? О так, вона залишалась йому вiрна, iнакше не могло бути, пiсля ночi в Полотську вiрила, що Володимир ┐┐ не забуде, а крiм того, носила пiд грудьми його дитя. Що ж трапилося з ним? Рогнiда не бачила нiколи Юлi┐, але чула про ┐┐ красу, тут, на Горi, всi про це говорили, що ж дивного, коли князь Володимир не вистояв перед Юлi║ю, адже вiн молодий, дужий, красивий, знав Рогнiду одну тiльки нiч, по┐хав до Ки║ва, не бачив ┐┐ довго-довго... Звичайно, вiн зустрiв Юлiю, прийшла година, може, одна нiч, якi замутили й перемогли розум, примусили забути сором, честь... Але що трапилось пiсля цього? Чому Володимир, полюбивши Юлiю, й саме тодi, коли вона була непразна, пише ┐й - Рогнiдi - в далекий Полотськ люб'язну грамоту, чому саме тодi, коли Рогнiда мала при┐хати до Ки║ва, княгиня Юлiя залиша║ Гору й ви┐жджа║ з Ки║ва, чому, нарештi, князь Володимир зустрiча║ Рогнiду з сином ласкаво й нiжно i тiльки пiзнiше, почувши серед ночi крик дитини, став неспокiйний, тривожний?! Княгиня Рогнiда розумiла, що Володимир за цей час багато передумав i пережив, не легко далась йому короткочасна любов до Юлi┐, не такою, як вiн уявляв, виявилась звабниця-княгиня, важкою була в нього розплата за свiй грiх, але вiн вистояв, усе перемiг, княгиня Юлiя довiку не повернеться до Ки║ва, на Горi живе й житиме дитина токмо Ярополка... Ревнощi поволi вiдступали, ┐й було надзвичайно боляче, образа гнiтила душу, а все ж вона жалiла Володимира-князя, бо любила, а вiдтак i прощала його. Рогнiда жодним словом не прохопилась Володимировi про сво┐ муки й страждання, любов i гордiсть не дозволили ┐й цього зробити, проте не могла бачити в теремi зрадливо┐ й пiдступно┐ ключницi Пракседи, хоч та пiсля розмови з нею стала пiдлесливою, слухняною, покiрною. Через це в один з ближчих днiв Рогнiда одверто сказала князевi Володимиру: - Менi, муже мiй, не до вподоби ключниця наша Пракседа. - Вона нечесна, взяла щось з клiтей? - враз спалаху║ Володимир. - О нi, - суворо вiдповiла Рогнiда. - Пракседа не з тих ключниць, якi крадуть шкiри й сало, вона недобрий свiдок нашого життя й здатна сплямити княжу славу й честь. Князь Володимир подивився на обличчя Рогнiди, яке заливало вечiрн║ багряне сяйво, але яке однаково було надзвичайно блiде, й, напевне, зрозумiв, на що натяка║ княгиня. - Гаразд! - тихо промовив вiн. - Вiд юних лiт я не любив цю жiнку, вона-бо зробила багато зла мо┐й матерi Малушi й заступила ┐┐ мiсце. Не любить мене й вона, я терпiв ┐┐, бо поставила Пракседу баба Ольга, я ж не хотiв ламати ┐┐ слова. Нинi я згодний з тобою - вона недобрий свiдок нашого життя, в теремi тримати ┐┐ не варто. Уранцi пiсля снiдання, коли в стравницi залишились тiльки княгиня й Пракседа, князь Володимир зробив ключницi знак пiдiйти до столу, пильно подивився на не┐, а потiм сказав: - Ти добре й багато лiт служила бабi мо┐й княгинi Ользi, батьковi мо║му князевi Святославу, добре служиш i нам... Але ти вже стара й немощна стала, ключнице, i менi тебе дуже шкода. Важко тобi поратись тут, у стравницi, в теремi, часом можеш щось забути, а щось переплутати... Вона впала на колiна, дивилась на князя Володимира очима, з яких котились сльози. - Не плач, ключнице, - суворо говорив князь Володимир. - За твою службу пожалую тебе, дам тобi землю в Будутинi-весi, там доживатимеш ти свого вiку. Тi║┐ ночi княгиня Рогнiда сказала Володимиру: - Я довго думала про дитину Ярополка. Чому вона живе не тут, а в iншому теремi, в саду? Адже це - княже дитя, ти примирився з його батьком. Святополк ║ i буде княжичем. - Так, - зiтхнув вiн. - Святополк ║ i буде княжичем, колись вiн стане i князем. Рогнiда довго мовчала. - Тому думаю я так, - почувся в темрявi ┐┐ голос. - Негоже йому рости в саду, мусить бути разом з нашим сином тут, у теремi. Чи згоден ти, Володимире? На пiвднi черкнула небо, виписала вогняний слiд i згасла зоря. - Спасибi тобi, Рогнiдо! - вiдповiв Володимир. Заклекотали високо в небi, оглядаючи вiд обрiю до обрiю землю, орли, довгими темними хмарами з шумом-криком полетiли над полем круки, - рано на свiтаннi виходила з города Ки║ва рать князя Володимира. Це було могутн║, грiзне во┐нство. Далеко в полi, розсипавшись широким пiвколом, ┐хала з байрака на байрак, вiд могили та до могили на низькорослих, але витривалих конях передня сторожа. Попереду вiйська пiд рiзнобарвними стягами, на баских конях, в позолочених i срiбних доспiхах, з яскравими ║ловцями* (*кловець - барвистий матерчатий прапорець на вiстрi шолома.) на гостроверхих шоломах, у кiльчастих кольчугах гордовито й гiдно ┐хала старша дружина. А вже за нею - скiльки оком не глянь - комонно, пiшо, на возах, якi тягли круторогi величезнi бики, здiймаючи високi стовпи рудо┐ куряви, посувались во┐ князя Володимира. Вiн сам ┐хав на чолi старшо┐ дружини пiд двома знаменами: бiлим батькiвським з двома схрещеними золотими списами i довгим голубим, що хвилею коливався у повiтрi, на якому був його новий знак - три срiбнi списи, пов'язанi внизу золотим пояском, на слiпучо-бiлому, широкогрудому, з тонкими, нiби точеними, ногами жеребi-скакунi, з мечем бiля пояса, у шоломi з зеленим ║ловцем; червонi його чоботи з прошитою мiдною жилою пiдошвами впиралися в роднянськi литi стремена, на плечах вогнем палало багряне корзно. У першу ж нiч, далеко за┐хавши вiд Ки║ва, у Деревськiй уже землi, серед поля, яке перетинали рiки й лiси, князь Володимир зупинився, щоб ждати, поки пiдiйде вiйсько, вечеряв разом з кiлькома во║водами на схилi могили. Випивши й по┐в пiй, во║води розговорились. Близько горiло багаття, що освiтлювало ┐хнi обличчя й доспiхи. Во║води почали згадувати, як i слiд було ждати, давнi походи, князя Iгоря, що проходив цим шляхом, примучуючи древлян, i десь близько загинув, княгиню Ольгу, що ходила мститись за свого мужа, спалила Iскоростень, але достойно покарала древлян. - Так було, так ║, так i буде, - говорили во║води. - Аще хтось вiдколеться вiд Ки║ва, жде його кара - на тому стояла й сто┐ть Русь, - почав один во║вода. - Добре робиш, княже, що ведеш нас визволяти Червенську землю, - запальне промовив во║вода Вовчий Хвiст, - всi ми тобi в цьому пiдпора. - Пiдемо потiм з тобою й на в'ятичiв, радимичiв, примучимо ┐х до Ки║ва, - пiдтримав во║вода Слуда. Усi вони були збудженi, войовничий шал уже, либонь, запалював ┐хнi серця, бо знали, що, з'║днавши Русь, князь Володимир матиме з земель дань, а ┐м дасть пожалування - землi, рiки, лiси. Тiльки Рубач - старий довговусий во║вода, що привiз з порогiв щит Святослава, - мовчав, ║диним сво┐м оком смутно дивився в багаття, яке дотлiвало на схилi. Тим часом гриднi приготували на верху могили ложе для князя - прокосили траву, постелили опону, вимостили замiсть узголовника сiдло. Повечерявши, князь Володимир попрощався з во║водами, зiйшов на могилу, сiв на опонi, зняв i поклав поруч з собою меч. Була тиха, спокiйна нiч, десь вдалинi в полi перекликалась сторожа, птах лопотiв крилами над головою, високо вгорi випасались на темно-синiх луках понад Перуновим Шляхом цiлi отари iскристих зеленкуватих, голубих, жовтуватих, мiнливих, як перлини, зiрок. Часом десь на пiвднi обрiй прорiзувала слiпучо-бiла блискавиця, але дуже далеко, може, аж за Днiпром, бо вiдгомiн грому не долiтав до могили. Та поле й так було наповнене шумом. Десь рипiли колеса возiв, вряди-годи чувся глухий тупiт коней, iнодi зовсiм близько в темрявi, як з води, виринали людськi голоси - то пiд шатами ночi посувалось, пiдходило до чола во┐нство руське. I князь Володимир неминуче замислився над долею людей, якi йшли i йшли серед цi║┐ темно┐ ночi, крики яких, голоси, а десь, вiд самого обрiю, й пiсня долiтали зараз до нього. Вiн не тiльки думав, а слухав, слухав напружено й гостро, нiби хотiв вгадати, почути, що думають цi люди. О, тепер князь Володимир знав, що це неоднаковi люди, рiзнi в них душi, рiзнi серця. Тiльки-но вiн говорив з во║водами - недавно деякi з них служили Ярополку, нинi служать йому, - слава, золото й пожалування - от про що думають вони, от чому рвуться вперед. Мовчав тiльки Рубач - ║ такi во║води, на них уся надiя в князя, вони бережуть честь землi, славу Русi, буде потреба - голови складуть на бранi. Поле шумiло, били копитами конi, звiдусiль чулись голоси, ближче, все ближче й ближче лунала пiсня: Гей, у полi, полi гостинець темнi║, гостинець темнi║, могила чорнi║, а на тiй могилi та костi бiлiють... Гей, та гей, та гей! Це iде множество людей з Ки║ва, Чернiгова, Переяслава, Турова, Полотська, Новгорода - ┐м нема║ числа, ┐м нема║ iм'я, вони не шукахоть нi золота, нi пожалування, але коли буде потреба, переможуть або помруть, та нi, не помруть, бо навiть смерть ┐хня - перемога. Поле шумить, поле гримить, серед ночi все чутнiша║: Гей, iз поля, поля хмара насува║, то не чорна хмара - орда наступа║, кинув ратай рало, а меч витяга║... Гей та гей! Недалеко вiд князя вимальовувались на тлi неба обриси людини - гридня з списом у руках. Князь покликав його, i гридень, не випускаючи списа, пiдiйшов до князя. - У сторожi сто┐ш? - запитав Володимир. - Так, княже, усю нiч стерегтиму тебе, спи спокiйно. - А я не хочу спати, гридне... Поле шумить, десь спiвають... - Це добра пiсня, княже, стара. - Як тебе прозивають? - Тур я, княже... - Тур? Зажди! Так це ж ти з во║водою Рубачем зустрiчав мене в Ки║вi? - Зустрiчав... - А давно служиш у гриднях? - Давно, княже, я ще в отця твого Святослава служив нехай буде прощений. I замовк гридень Тур. Мовчав i князь Володимир - вiн дивився на темну постать во┐на, що в давнi часи служив у отця. - Ти часто бачив його? - дуже тихо запитав князь. - Часто, княже, кожного дня й години, в гридня дiло таке: радiсть князя - його радiсть, горе князя - його горе... Було щось надзвичайно тепле, дуже сердечне в цих простих словах гридня Тура. - А багато горя було в князя й у тебе? - Ой багато, княже, вся земля наша кров'ю полита. Тур замовк, у цю хвилину вiн, либонь, i не мiг бiльше сказати. - А ти спи, спи, княже, - закiнчив вiн. - Я стоятиму в сторожi до ранку. Спи спокiйно! Гридень пiшов, на тлi неба вимальовувались його обрис, спис. Володимир схилив голову до сiдла, склепив очi й швидко заснув. 1 0 От-от i свiтатиме. Кволе промiння свiчi вихоплю║ з пiвтемряви викопану просто в твердому пiску печеру, ложе в одному ┐┐ куточку, стiну, iкону, а перед нею столик, темну постать жiнки, що схилилась на колiнах на притрушенiй в'ялою травою землi. Коли жiнка пiднiма║ голову, видно ┐┐ обличчя. Це - Малуша. Вона завжди вста║ до свiтання, щоб прибрати все в печерi, встигнути до церкви, а там - до самого смерку на роботу. А нинi Малуша хоче ще й помолитись - не там, у церквi, а тут, в печерi, де нiхто ┐┐ не бачить i не чу║. Вчора вона бачила Тура. Вiн розповiв ┐й усе, що сталось останнього часу, - як разом з iншими ки┐вськими людьми допомагав князевi Володимиру бити Ярополка й брати Ки┐в, як Володимир хотiв дати йому пожалування i як вiн вiдмовився вiд нього, а взяв тiльки меч i щит. - Добре зробив. Туре, - промовила Малуша. - Ти ж не во║вода й не боярин, що вiн тобi може дати? Далi Тур сказав, що служитиме в дружинi князя, iде з ним зараз у Червенську землю. - Iди, бережи його! - попросила Малуша. - Але не прохопись десь про мене... Хижi бояри й во║води оточують Володимира, крий боже, довiдаються, що тут, у Ки║вi, живе його мати-рабиня. Тур мовчатиме, берегтиме в походi князя, добре, що доля судила йому iти з Володимиром, Малуша ж тут молитиметься за нього. - Боже, боже! - шепоче вона. - Допоможи рабу сво║му, а мо║му синовi Володимиру, захисти вiд злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча, постав щит мiж ним i супостатом, дай йому перемогу на бранi, даруй здоров'я i щастя на многi, многi лiта! Це дуже проста молитва, складена самою Малушею, так вона молилась материнськими простими словами за сина свого ще тодi, коли лежав вiн у колисцi в хижi над Россю, коли сидiв князем у Новгородi, боровся з Ярополком, так молиться й нинi. Чи досить цих слiв? Малуша дивиться на суворий лик Христа - звичайне обличчя, синi очi, рудi вуси й борiдку, благословляючi, але дуже кволi руки... I, що говорити, проста жiнка полянського роду не зна║, чи може покластись в сво┐х молитвах тiльки на Христа? I тодi вона робить так, як завжди: пряму║ до ложа, знаходить пiд ним скриньку, щось звiдти вийма║, поверта║ться до iкони. Поруч з iконою Христа сто┐ть темна бронзова постать жiнки з маленькою головою, складеними на животi руками - це захисниця ┐хнього роду, милосердна, але дуже могутня богиня Рожениця. - I ти допоможи менi, - шепоче Малуша, - захисти мого сина вiд злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча. Малуша певна, що Христос i богиня роду разом допоможуть ┐й, князь Володимир щасливо повернеться з походу. А далi вона творить ще одну молитву - за убогого гридня Тура, який усе життя йде з нею поруч, допомага║ ┐й у горi, а нинi береже ┐┐ сина Володимира. Промiння свiчки пригаса║. Малуша пiдводить голову. Свiта║. Скоро почнеться новий день, трохи можна було б ще й спочити. Але Малуша вже не лягатиме. Вона хова║ в скриньку пiд ложем Роженицю, гасить свiчу, виходить з печери, зупиня║ться бiля порога. Чудовий свiт. За Днiпром багряно, нiби наскрiзь просвiчу║ться небо, вгорi згасають останнi зорi, насичене пахощами квiтiв повiтря нагаду║ вино, десь на плесi кричить багатоголосе птаство. Малуша сто┐ть, милу║ться цим свiтом, i душа ┐┐ радi║. пдь спокiйно, сину мiй, княже Володимире, мати твоя благословля║ й молиться за тебе! Книга друга ВАСИЛЕВС РОЗДIЛ ПЕРШИЙ 1 Рано на свiтаннi в полi, десь мiж рядами високих могил, на вибитому тьмою нiг i копит гостинцi, почувся глухий шум. Проминуло небагато часу, сонце визирнуло з-за обрiю, i тодi стало видно численнi загони, що посувались один за одним, поле загуло, як туго натягнутий бубон, вiд кiнських копит далеко полинув, збуджуючи луну, тупiт, чулися голоси во┐в, брязкiт щитiв. Полки iшли за полками, тисяча за тисячею, усi пiд знаменами, на яких були змальованi й вишитi страхiтливi лики богiв, богинi-дiви, священне древо береза, величезнi когути; попереду йшли комонники, далi в стовпах рудо┐ куряви - пiше вiйсько, а вже за ними - на возах, якi тягли по шiсть-вiсiм коней, а то й десяток дужих волiв, - обоз. Попереду ж цього безконечного потоку, що вився й вився, неначе велетенський полоз, пiд довгим, трохи вицвiлим голубим стягом, на якому було змальовано три перехрещенi срiбнi списи, ┐хала старша дружина, а на чолi ┐┐ витязь. Це був немолодий уже чоловiк з темним, засмаглим вiд сонця й вiтрiв обличчям, з-пiд позолоченого його, зеленим ║ловцем вивершеного шолома вибивався посивiлий чуб, чоло перетинали глибокi зморшки, довгi, ледь у просiдi вуса спадали на багряне корзно. Тiльки очi - стомленi, примруженi, а все ж яснi, чистi, руки, що твердо держали повiдки, пружнi ноги в роднянських литих стременах - все це свiдчило, що князь ма║ не так багато лiт, а постарiвся в походах. Так i було - попереду вiйська, що посувалося на свiтаннi в полi, ┐хав син Святослава, великий князь Русi Володимир. Як i отець, вiн провiв багато лiт у походах, спав просто на землi, постеливши опону, в голови ж поклавши сiдло, ┐в в'ялену конину й сухарi, запиваючи водою. Проте мiж походами його й отця була велика вiдмiна - князь Святослав усе життя боровся й життя навiть вiддав на бранях з ворогами Русi - печенiгами, хозарами, ромеями, - Володимир жив оточений тими ж ворогами, але мусив найперше йти, i то з мечем, у рiднi землi, якi в час його борнi з Ярополком поневолили вороги чи й самi вiдкололись, не хотiли платити Ки║ву дань. Цим вiн нагадував бабу свою княгиню Ольгу, що збирала, устрояла Руську землю, на санях ┐здила з Ки║ва до далекого Новгорода, укладала з землями ряд, визначала уроки й устави, а Деревлянську землю примучувала й збройно. Набагато бiльше, саме стiльки, як княгинi Ользi й отцю Святославу разом, доводилось робити тепер ┐хньому онуку й сину Володимиру, на його долю випало тяжке брем'я - брань, походи. На свiтаннi свого життя (а життя, звичайно, ма║ свiй свiтанок, день i вечiр), маючи вiд роду тiльки-то двадцять лiт, молодий, дужий князь Володимир вируша║ на захiд, щоб визволити й захистити червенськi городи й руськi землi, якi захопив князь Мешко. Взявши Перемишль, Червен, ще багато городiв i весiв, нарештi, всю Червенську землю, князь Володимир побачив багато такого, про що навiть гадки не мав у Ки║вi: князь Мешко iшов на Русь не один, слiдом за його во┐нством, а часто й разом з ним, посувались охочекомоннi нiмецькi полки, найманi дружини варягiв, усi вони мали нiмецькi мечi, мiцнi бронi, високi щити, - добре, що в руських во┐в були обоямогострi мечi, а люди Червенсько┐ землi, допомагаючи воям Володимира, били ворогiв у чоло й спину. Проте не всiх ворогiв можна було бити й вигнати мечем - з воями Мешка й нiмецького iмператора Оттона в землю Червенську посунуло, як сарана, багато священикiв на чолi з калобрезьким ║пископом, благовiсником папи Рейнберном - у той час коли польськi во┐ захоплювали городи й весi червенськi, священики валили древнiх богiв, збирали людей, хрестили ┐х iменем намiсника бога на землi - римського папи. Визволивши Червенську землю, князь Володимир велить знову поставити в городах i весях старих дерев'яних богiв, сам перший з усiма цими людьми склада║ ┐м вдячну жертву. I далi руша║ вiн на захiд, проходить землями, де здавна сидять руськi люди, мина║ високi Карпати, спуска║ться в долину, де над швидкою рiчкою сто┐ть Ужгород, ┐де понад Тисою, по праву руку яко┐ живуть угри, обминувши гору Говерлу, замика║ коло в Карпатах. Повертаючись до Ки║ва, князь Володимир проходить землю радимичiв, що жили в межирiччi Днiпра й Десни, над Сожем i Iпуттю, - в час борнi з Ярополком ця земля вiдкололась вiд Ки┐вського столу. З радимичами не довелось проливати кровi - на рiчцi Пiщанi, де ┐х здибали переднi полки Володимира, якi вiв во║вода Вовчий Хвiст, вони враз вдали спини. - Радимичi вiд вовчого хвоста тiкають, - смiявся князь Володимир, почувши про втечу. I радився князь Володимир з во║водами й боярами радимичiв, - вiдколи iснують город Ки┐в i земля радимичiв, мiж ними завжди були злагода й мир, смута пiшла в руськi землi й захитала древнi покони - нехай же довiку живе тепер мир у городах i племенах Русi! Повернувшись на короткий час пiсля того до Ки║ва, Володимир вируша║ в землю в'ятичiв, що також перестали платити дань Ки┐вському столу в час бранi з Ярополком. Це був похiд на самий край тодiшнього свiту - в полунощнi землi, до рiк Оки й Угри, городiв Неринська, Колтеська, Тешилова. Князь Володимир ходив туди не сам, на помiч ки┐вському князевi вирушив з Новгорода з великим вiйськом во║вода - посадник князя Добриня, що вiв з собою во┐в полунощних земель, новгородцiв, весь, чудь, - разом вони скорили в'ятичiв. Князь Володимир збира║ в Неринську во║вод i бояр, мужiв лiпших i старцiв. - Пощо, люди, вiдступили, вiдмовились платити Ки║ву дань? - запиту║ вiн. Суворi, одягнутi в теплi кожухи й опашнi, з ликовим черев'ям на ногах, бородатi мужi мовчать, важко передихують. - Чи дума║те, люди, про Русь? - Ми були й завжди будемо тiльки з Руссю, - виходить нарештi наперед один муж i вклоня║ться Володимиру, - але живемо на укра┐нi, тут i там у нас вороги - чорнi булгари, хозари; Ки┐в далеко, помочi мало... Гiрку правду чу║ в цих словах Володимир. Княгиня Ольга й Святослав, усi князi допреже дбали про укра┐ни, думали й про В'ятську землю, Ярополк забув про них - не до того було славолюбному князевi! А полунощним i схiдним землям Русi справдi важко, пiд боком у них - чорнi булгари, хозари, печенiги, за Iтилем-рiкою блукають невiдомi орди, - сувора В'ятська земля, важко в нiй жити людям. - Мужi в'ятськi! - каже Володимир. - Як i древнi князi, берегтиму землю вашу, не допущу до не┐ нi булгарина, нi хозара, дань дам помiрну. - Великий княже! - вiдповiдають в'ятичi. - Будемо тобi вiднинi служити вiрно, по правдi. I вже одразу дума║ Володимир вирушати на булгар i хозар, щоб дiйти згоди й з ними, укласти мир. Але в цей час при┐жджають гiнцi з Ки║ва, князь Володимир одержу║ вiсть, що межi Русi переступили ятвяги* (*Ятвяги - плем'я над Захiдним Бугом.). Князь Володимир доходить до Ки║ва, поповню║ свою дружину, ┐де з нею на ятвягiв, наголову розбива║ ┐хн║ во┐нство, - Чого пiшли на Русь, во║води? - запиту║ вiн. Довге мовчання, во║води й бояри ятвязькi стоять, похиливши голови. I що запитувати в них - носять вони нiмецькi мечi, разом з ними вдирались на Русь рицарi iмператора Оттона, варязькi дружини, слiдом iшли священики папи. - Руськi люди не шукали й не шукатимуть чужих земель, ма║мо сво║┐ доста, - каже князь Володимир. - Що краще, во║води, - брань чи мир мiж сусiдами? Вони кладуть на землю мечi, присягаються сво┐ми суворими богами. Аж тодi iде князь Володимир до Iтиля-рiки, зупиня║ться недалеко вiд Булгара, уклада║ мир з булгарами, каган ┐хнiй, а разом i всi бо┐ли присягають: - Але не буде мiж нами миру, тодi камiнь почне плавати, а хмiль тонути... Князь Володимир спуска║ться по Iтилю-рiцi, доходить до зруйнованого князем Святославом города Саркела* (*Саркел - столиця Хозарi┐.), там його зустрiча║ багато хозар, що покинули мечi, випасають худобу, торгують. У степах над Iтилем-рiкою князь Володимир бачив на гарячих пiсках слiди множества кiнських копит; там, - розповiдають йому тепер купцi-хозари, що ходять за Джурджанське море, - над рiками Iртишем, Я┐ком, Ембою, в роздоллi степiв i долин зiбралися величезнi орди половцiв* (*Похiд половцiв на Русь почався в XI столiттi.), огузiв, кимакiв, але поки що не ворогують з сусiдами, не беруться до збро┐. - Покладаюсь на вас, - каже хозарам князь Володимир, - стережiть Iтиль-рiку, будьте Русi добрими сусiдами. - Княже Володимире, - низько вклоняються хозари, - одвiку й довiку були й будемо друзями русiв, волi║мо торгувати з вами. Проминувши Хозарiю, князь Володимир ┐де до берегiв Джурджанського моря, зупиня║ться в передгiр'ях Кавказу - там Ширван, Грузiя, Абхазiя, держава Шахвiрменiв одбивали хвилi сельджукiв, що виходили з глибин Азi┐, загрожуючи всiм цим землям i навiть багдадським халiфам, в передгiр'┐ мiж Кавказом i Сурозьким морем жили алани й касоги, мир з якими уклав ще князь Святослав. Не як завойовник, а як дбайливий, ретельний господар пройшов князь Володимир з дружиною цей важкий шлях. Над Iтилем-рiкою, Джурджанським i Сурозьким морями було спокiйно, звiдти нiхто не загрожував Русi, князь Володимир спочива║ з дружиною в городi руському Тмутараканi, переправившись на лодiях через Боспор Кiмерiйський* (*Боспор Кiмерiйський - Керченська протока.), знову сiда║ на коня, руша║ в Дике поле. Саме тут на князя Володимира чатував ворог, тут судилось воям руським i самому князевi Володимиру пролити кров. Ворог цей - чотири печенiзькi орди, на чолi яких стояв хан Родман, один син його i кагани Куря й Кучук довго стежили, як князь Володимир ходив на булгар, в Хозарiю, до Кавказу, й ждали його над порогами - в полi й по Днiпру. Вони були певнi, що во┐нство князя Володимира пролило багато кровi й витратило сили в походах, збирались, як це робили завжди, зненацька на нього налетiти. Князь Володимир упередив ┐х, далеко в полi його сторожа знайшла слiди печенiгiв, розтягнувшись широким пiвколом, во┐нство посувалось у полi, щоб замкнути клiщi над порогами. Во┐ руськi побачили печенiгiв на свiтаннi бiля глибоко┐ рiки (нинi цi║┐ рiки вже нема║, а рiчище ┐┐ назива║ться Сухим Бродом), що, пробиваючи шлях до Днiпра, перерiзувала поле, печенiги на сво┐х рудих, низькорослих, але дуже швидких i витривалих конях з'явились на обрi┐, мчали на руських во┐в, намагаючись ┐х оточити. Проте печенiги не знали, що самi вони вже давно оточенi, руське во┐нство зупинилось, стало пiшо, наставило щити, а поперед них, як колючi стiни, списи й мечi... В той же час десь далеко позад печенiгiв почувся дужий крик, там гудiла земля, множество во┐в руських на конях летiли взап'ять печенiгам, бряжчали мечами й щитами. Бiй над рiкою тривав недовго, хан Родман з сином i ордами ледве пробився долиною на пiвнiч, день i нiч тiкав вiд смертi, на полi бою багато печенiгiв знайшли собi могилу, загинув тут i старий каган Куря, що вбив колись на островi Хортицi князя Святослава. Це була справедлива мста - хто вийняв меч супроти руських во┐в i вбив ┐хнього князя, сам вiд меча загинув, нiхто його не поховав, не пом'янув добрим словом, ворони до бiло┐ костi виклювали тiло. Загинуло в бою над Сухим Бродом багато й руських во┐в - ще й нинi там височать шiсть рядових могил - в них вони почивають. Був поранений у цьому бою й князь Володимир - у груди, трохи нижче вiд серця, - риндi, що пiдскочили до коня, ледь встигли пiдхопити його на руки... Тиждень пiсля того во┐ руськi стояли над порогами, цiлий тиждень дуже тiло князя боролось зi смертю. У Ки║вi нетерпляче ждали во┐в, що ходили в далекi землi. Вiд гiнцiв, що на замилених конях прилiтали з поля й поспiшали на Гору, люди ки┐вськi знали, коли князь з дружиною стояв над Iтилем-рiкою, рушив на Кавказ, повернувся в гирло Днiпра, минув Бiлий город, Переволок на Сулi, Переяслав... 2 I от дими поповзли в небо недалеко вiд Ки║ва, пiзнiше на обрi┐ встали стовпи рудо┐ куряви - то йшло, наближалось до Днiпра во┐нство князя Володимира. Ки┐в радiсно зустрiчав сво┐х во┐в. Коли вiд лiвого берега Днiпра попливли до Почайни заранi приготованi лодi┐, т