ам зiбрались Гора, передграддя, Подол, Оболонь, на городницях гучно стогнали мiдянi била, далеко над Днiпром линув багатоголосий шум. Попереду всiх стояли в золотом i срiблом шитих платнах, з гривнами й чепами на шиях i грудях бояри, мужi лiпшi й нарочитi, тiуни й огнищани, вся знать Гори - з жонами й дiтьми, посерединi ж ┐х жона Володимира Рогнiда з синами й дочкою. Далi за ними й скрiзь на кручах товпились, налiзали один на одного, штовхались кузнецi, гончарi, кожум'яки, сiдельники й простi ницi люди, смерди. - пдуть, ┐дуть! - кричали в натовпi. - Он вершники на конях перепливають Днiпро, он нашi отроки з Оболонi, он ┐де в лодi┐ сам князь. - Слава! Слава князевi Володимиру! Слава! - кричали, шумiли бояри й мужi, щосили дзвенiли била на городницях стiн, бiлою хмарою в ясному небi ширяли сполоханi голуби. Коли князь Володимир вискочив з лодi┐ на берег, його враз оточили бояри, пiдiйшла з дiтьми Рогнiда, обняла, поцiлувала, але одразу ж i одступила - вся Гора вiтала князя. Не одного князя зустрiчав Ки┐в, з лодiй виходили во┐ - отцi, брати, сини множества людей, що зiбрались тут, скрiзь на березi, на пiсках, у верболозах чулись збудженi голоси, крики радостi й щастя. Тим часом князь у супроводi старшо┐ дружини рушив угору Боричевим узвозом, над ними маяли наволоченi барвистi стяги всiх земель Русi, дзвенiли цимбали, пищали сопiлi, глухо били накри* (*Накри - барабани.), з князем iшла його родина, бояри, мужi, во┐, за ними, збиваючи куряву, сунув весь ки┐вський люд. Похiд зупинився бiля требища, недалеко вiд стiни, там уже палали вогнища, в темних одягах стояли жерцi, ревла худоба. Наперед вийшов князь, зняв з пояса й поклав на землю меч, подивився на дерев'яних, темних вiд часу богiв земель, на яких грав вiдсвiт полум'я. Поклавши на землю й свою зброю, за князем стала старша його дружина. На якусь хвилинку князь обернувся назад, до людей, вiд яких вiн мав скласти жертву, i здивувався. Близько стояла його родина, вся старша дружина, тисяцькi, кiлька старцiв градських, але мало було бояр, мужiв лiпших i нарочитих, якi тiльки-но зустрiчали во┐нство над Почайною, - усi вони пiшли далi, ген аж до стiн Гори. "Дивно поводиться боярство, - промайнула думка в князя, - зустрiчають з ласкою, а стоять з опаскою..." Проте зараз не доводилось про це думати. Люди, во┐, старшини ждали, перед богами вже гоготiли вогнища, жерцi тягнули священних тварин. Князь Володимир високо пiднiс руки й почав давню молитву пращурiв: - Боги! Ви дарували нам перемогу на бранях, дяку║мо вам, боги, за велику помiч вашу, даруйте нам, боги, мир у землях Русi, за це славимо й молимось вам, боги! I за ним усi люди повторювали: - Славимо й молимось вам, боги! 3 Теплий очаг рiдного дому, - у вечiрню годину во┐, що повернулись з походу, сiдали в тiсному колi сво┐х родин, поминали мертвих i молились за жявих. Князь Володимир, як i всi його люди, зустрiвся з родиною бiля очага - в стравницi, там жали його жона Рогнiда й дiти, там, - вiрив вiн, - незримо витали душi пращурiв. Переступивши порiг стравницi, вiн наблизився до Рогнiди. Лiта, що проминули вiдтодi, коли при┐хала вона з города Полотська в Ки┐в, зробили сво║ - обличчя ┐┐ зберiгало теплоту, привабу, але сивина вже прошивала лляне волосся, чоло перетинали зморшки, в голубих колись очах з'явились смуток i печаль. - Ти чого плачеш, Рогнiдо? - Вiд радостi, що тебе бачу, княже... - вона торкалась руками його плечей, грудей. - Чула, знаю, що на бранi був поранений. - Що згадувати? - посмiхнувся вiн. - Подряпало трохи, нинi здоровий. - Не говори так, не говори, Володимире! Тво┐ ж во║води розповiдали, що поранений був тгяжко, пiд саме серце, я душею тут чула, як страждав. I чому ти, муже, завжди в бiй iдеш першим, просто на спис?! Князь Володимир аж засварився: - Всу║ слуха║ш ти во║вод, Рогнiдо! Якщо рана заго┐лась, ┐┐ вже нема║... Не сумуй, не печалься, цiлий нинi, такий, як i був. - Поглядаючи на синiв, вiн додав: - А йти попереду мо┐х во┐в мушу, так робили отцi мо┐, так робитиму й я. На бранi я не токмо князь, а й во┐н. До нього пiдходили дiти - невисокий, бiлявий, схожий очима й лицем на матiр Вишеслав; дужий, кремезний, неговiркий Ярослав; стрункий, темний волоссям, гостроносий, дуже красивий Мстислав; брати-близнята Всеволод i Iзяслав, наймолодшi, зовсiм ще юнi, Святослав i Брячеслав. З дiтьми разом ступив до Володимира й Святополк, син Ярополкiв, - жилавий юнак з похмурим обличчям, темними швидкими очима. Князь Володимир i Рогнiда ростили його як i дiтей сво┐х, проте важко було приручити, викликати чулiсть у серцi хлопця. Пiдiйшовши зараз до князя, вiн вклонився йому, спiдлоба зиркнув, швидко одступив назад. Мiж синами не було Позвiзда. Князь знав, що минуло┐ зими в городi прокотився мор* (*Мор - епiдемiя хвороби.), вiд якого той i помер. Але по покону мертвих не годилось згадувати - ┐хнi душi витали тут, у стравницi, над очагом. Останньою пiдiйшла до батька дочка Предслава - бiлява красуня з голубими очима. Вона плакала, бо в один час з братом Позвiздом померла й сестра ┐┐ Горислава. - Не сумуй, не плач, Предславо! - цiлуючи дочку, прошепотiв ┐й на вухо Володимир. - Я привiз тобi подарунок - зелене намисто з Тмутараканi. Кормилиця Амма, що стала за цi лiта справжньою бабусею й навiть згорбилась, також пiдiйшла до князя, низько йому вклонилась. Над очагом вставав i викочувався в широкий горлатий комин димок, на гарячому золотистому жару догорала жертва, - князь Володимир i вся його родина в мовчаннi стояли й ждали, коли пращури приймуть свою поживу. Потiм усi сiли за стiл - князь i княгиня на покутi, дiти по обидвi руки вiд них. Як при║мно пiсля далеко┐ дороги покласти стомленi, важкi руки на стiл, бачити перед собою знайомi й саме через це якiсь незвичайнi рiднi обличчя, збудженi, теплi очi жони й дiтей, поринати в тишу отчого дому, яку порушу║ тiльки цвiркун. Князь Володимир був цього вечора задоволений, щасливий. У стравницi темнiло. Амма принесла й поставила на столi срiбнi свiчники з восковими прозорими свiчами. Вечеряли, як велiв покон, у мовчаннi. I нiкому з них не хотiлось залишати цього куточка, де на жертовнику дотлiвав жар, було тепло й захисно, пiсля довгих днiв i лiт зiбралася нарештi вся родина... Князь Володимир замислився, повiдав жонi й дiтям про далекi походи. Далi прийшла нiч - не в полi, де вi║ рiзкий вiтер, вгорi мерехтять зорi, а пiд опоною - тверда холодна земля, - нi, князь Володимир сидiв у теплiй спочивальнi, поруч була Рогнiда, за розчиненим вiкном у мiсячному сяйвi блищало плесо Днiпра, десь здалеку-здалеку долiтала журна, спокiйна, схожа на хвилю пiсня. - Аж не вiриться, що я тут, дома, бачу Ки┐в, Днiпро, тебе, дiтей, - вирвалось у Володимира. - Дома, дома, дома! - прошепотiла Рогнiда, поклавши руки на його плечi. - Як виросли й змужнiли нашi дiти! Ярослав i Мстислав - богатирi. Святослав, Всеволод i Брячеслав - краснi лицем, а Предслава чудова - вона нагадала менi Полотськ i тебе, Рогнiдо! п┐ зiгрiли цi слова Володимира й згадка про далекий Полотськ, минулi днi. - Добрi дiти в нас, Володимире, все робила, як ти велiв, були в них наставники, вчили ┐здити на конi, володiти мечем... Он Мстислав день i нiч не сходив би з коня, Святополк по мечу в Ки║вi перший... - Добре, дуже добре! - задоволене посмiхнувся Володимир. - А ║ дiти, що книжну мудрiсть осягають, читають харатi┐ князiв давнiх, написанi руськими словесами, мають книжицi заморськi. Он Ярослав зна║ грамоту слов'янську й болгарську, французьку й грецьку, ще одну, яко┐ й назви не вимовлю. - Вельми мудрi, бачу, в мене сини, батьковi не пара, - нахмурився Володимир, - сам вiд баби сво║┐ Ольги навчений токмо р║зам* (*Р║зи (вiд слова рiзати) - найдревнiшi руськi лiтери, що рiзались на дошках.) руським та ще трохи грамотi грецькiй... Щоб не завезли нам у терем яко┐сь латинянсько┐ хворi. - О нi, не завезуть, - заперечила Рогнiда, - за всiм дивлюсь, стережусь, пильную... - А я вже твою вдачу знаю, - промовив Володимир. - Ти й справдi була доброю господинею дому, дбайливою матiр'ю для дiтей, княгинею на Ки┐вському столi. Вона ждала, як i багато лiт до цього, ще якогось, одного тiльки, може, сердечного, теплого слова, але Володимир його знову не сказав. - Спасибi тобi, муже, - сказала Рогнiда, - так, я берегла наш дiм, доглядала дiтей, думала й про те, що робиться на Горi. Важко менi було часом, Володимире, дуже важко... - Важко? - вiн поклав руку на ┐┐ плече. - Ти чогось не договорю║ш? Чому ж тобi було важко? За вiкном було видно залитi зеленкуватим мiсячним сяйвом тереми й будiвлi, чорну стiну, во┐в нiчно┐ сторожi, що, спираючись на списи, стояли бiля блискучих мiдяних бил. - Ти мовчиш, Рогнiдо! Що, знову якась хула? - Муже мiй, Володимире, - сказала вона. - Шкодую, що й почала розмову. Що хула людська - адже ми живемо душа в душу, ма║мо синiв, тиша в нашому домi й мир мiж нами... Я не слухала, не хочу слухати того, що говорять злi люди. Ти робиш праве дiло, Володимире, ти богатир, витязь, князь князiв, великий государ Русi, всi це знають. Його розчулили й пiднесли цi слова Рогнiди. - Так що ж менi нинi Гора? - вирвалось у Володимира. - Ти могутнiй i дужий, - вiдповiла Рогнiда, - але дужа й могутня такожде Гора. - У чому, в чому ┐┐ сила? - Коли ти ви┐жджав з Ки║ва, вони думали не про Русь, а про себе, все собi й собi... - Я знав це, Рогнiдо, але не боявся - в Ки║вi сидить моя жона-княгиня. - Ти з сво┐ми воями проливав кров у землях Русi, а вони тiльки й ждуть, щоб ти ┐м дав землi. Володимир засмiявся: - Та хiба ж я не знаю Гори?! Що робити - без не┐ не можу жити, вона пiдпира║ мене, але мушу такожде дбати й про землi, де ║ сво┐ князi, во║води й бояри. I землям цим доводиться, Рогнiдо, нелегко, за багато лiт я пройшов Русь з кiнця в кiнець, усi землi дадуть менi що можуть, але хочуть мати й сво║, в кожнiй землi ║ свiй суд i правда, сво┐ закони й покони, кожна молиться сво┐м богам. Он, - вiн показав очима на требище за стiною, - стоять боги всiх земель, я молюсь ┐м, вони бережуть мене... - Я тiльки жона твоя i не все розумiю, Володимире. Тодi скажи, чому ж Гора та й увесь, либонь, Ки┐в нинi не моляться нашим богам? Обличчя Володимира стало суворим. - Бачив нинi, так. Гора не молиться мо┐м богам, богам Русi. - Християни вони. - Знаю, бачу, - сердито кинув Володимир. - Християни вiрять у бога отця, сина, святого духа... Слухай, Рогнiдо, вся Русь нинi не прийме Христа. Я дозволив людям земель молитись тим богам, яким самi бажають. Перун чи Христос - хiба не однаково? - Вони не тiльки моляться, а багато знаю тепер про християн, вони кажуть, що бог освячу║ ┐хнi багатства, а убогому да║ рай на небi... Не розумiю, не розумiю, чому в християн ║ якась сила. Володимир допитливо й з глузливою посмiшкою подивився на не┐. - Я справдi багато лiт провiв у походах i не знаю, що робиться у мене вдома. Може, й ти такожде християнка? Обличчя в Рогнiди було суворе, на ньому виразно окреслювались у мiсячному промiннi великi очi. - Я вiрую, - твердо промовила вона, - в богiв мо┐х отцiв - кдина й Тора, вiрую такожде i в тво┐х богiв Перуна й Дажбога... Ти - мо║ серце, душа й вiра... - Прости, - поклав на ┐┐ плече свою руку Володимир. - Менi дуже боляче, Рогнiдо, через те й говорю так. Я знаю тебе, вiрю в тебе. Наша вiра, наш закон, наша сила переможуть усе. - Але вони не вiрять нам, вони ┐здять у Константинополь, роме┐ ┐дуть сюди, ти ворогу║ш з Горою, а вона шука║ друзiв i помочi за морем, у Вiзантi┐. - Отепер я почув те, що найбiльше мене турбу║, - сказав Володимир. - Ти сказала правду, Рогнiдо. Вiн встав i пiдiйшов до вiкна. Пiднялася з крiсла, пiшла слiдом за ним i Рогнiда. За вiкном було видно двори Гори, темнi тереми, стiну, а за нею Подол, води Днiпра, луги й лiси потойбiч, небо з усi║ю його красою - великим жовтавим мiсяцем, кволi жаринки зiр. - Я не боюсь Гори, - промовив Володимир. - Добра й щастя бажаючи людям Русi, пройшов ┐┐ з кiнця в кiнець возз'║днав, устро┐в. Дивлячись перед собою, вiн, либонь, пригадував далекi походи, гостинцi в полi, вогнi на могилах, тупiт копит. - Я берiг старий закон i покон, стерiг вiру отцiв, але нема║ нiчого незрушного в свiтi. Прийде час, i я змiню старий закон новим, я вклоняюсь старим богам, сама ж душа моя шука║ ново┐, iно┐ вiри. Притулившись до плеча Володимира, Рогнiда слухала його слова, й спокiй сходив у ┐┐ душу, вона любила мужа свого - суворого, рiшучого, дужого, - тiльки не вмiла цього сказати - що слова, тiльки серце може вiдповiсти серцю! - Ось чому, - говорив Володимир, - чую брань велику, бачу множество кровi, горе безлiчi людей. Не тут, не на Горi й не на полi цьому, вирiшу║ться майбутн║ Русi - ми, руськi люди, такi, як ║, ми сваримось, вмi║мо й миритись, ми мiцнi й дужi, о, якi ми мiцнi, Рогнiдо... Але ми не однi, багато ворогiв оточують Русь, я пройшов ┐┐ всю, робив що мiг, нинi мушу йти в новий похiд... - У новий похiд? - Так, у новий i останнiй похiд, Рогнiдо, проти ворогiв Русi. 4 Вовчий Хвiст - права рука князя Володимира, головний його во║вода. Повернувшись з далекого походу, вiн не може, як усi, одразу йти додому, до пiзнього вечора прийма║ з-за Днiпра дружину, вже потемному радиться з князем. I от нарештi свiй терем за високим частоколом, во║воду зустрiча║ жона Павма, дiти, у свiтлицях пахне медом i живицею. Вовчий Хвiст ста║ на колiна перед образом Христа. Вiн привiз подарунки - жонi оксамити й атласи, золотий пояс з Тмутараканi, дочкам - узороччя, оздоби, синам - пояси з набором, кривi ножi, чоботи. Що було ще в одному мiху, який Вовчий Хвiст сам зняв з воза, внiс у терем i сховав пiд ложем, нiхто не знав - то вже дiло його, во║води. А тодi, потемному, до терема почали заходити й гостi - сусiди-бояри, кiлька мужiв - далеких родичiв во║води, ключар Гори Воротислав. Сiли до столу, де жарко палали свiчi. Павма поставила мед, ол, всякi страви. Випили, закусили, поминаючи мертвих, бажаючи щастя й здоров'я живим. - Далеко ходили, во║водо, - говорив Воротислав, - ми вже тут очi прогледiли, вуха прослухали, вас дожидаючись. - Земля велика, бояри, сонце в один час сходить над усiма нами i в один час заходить, але де Iтиль-рiка, а де Тмутаракань! I невгамовний наш князь, усю Русь, каже, хочу пройти з краю до краю. - Що князь, що княгиня - однаковi, - засмiявся Воротислав. - Ви в походах тримали за стремено Володимира, ми тут чимало натерпiлись вiд Рогнiди. - А що? - поцiкавився Вовчий Хвiст. - Сувора, грiзна? - Не те слово сказав, - вiдповiв Воротислав, - тiльки про княжий стiл дба║, мужа свого, дiтей, а нам нiчого, самi мусимо все взяти, вирвати... Проте нинi цьому кiнець - князь повернувся, з ним будемо мати дiло. Скажи краще, як там у землях? - Усе, як допреже, - Червенська земля наша, радимичi й в'ятичi уклали ряд, у Тмутараканi тиша... - Во║водо Вовчий Хвiст! - за всiх сказав Воротислав. - Не про те запиту║мо, хочемо знати, що за ряди уклав Володимир? - У отця свого пiшов, утвержда║ в землях старий закон i покон, молиться всiм богам, обiця║ захищати ┐х сво║ю дружиною, дань да║ легку й помiрну. - Аз лiсами, землями, рiками, iже ма║мо там? - Волю да║ князь землям, ви, каже, самi господарi, самi чините суд, управу, правду... - Щедрий наш князь, та не для нас, - шумiли за столом. - Старий закон i покон то вже нехай, цупко тримаються землi за сво┐х богiв, але ряди треба писати по закону новому. Ви, во║води, либонь, взяли сво║ в землях... - Анi шеляга! - навiть перехрестився Вовчий Хвiст. - Мовчи! - засмiявся Воротислав. - Де брать, там i дань, i ми не заперечу║мо: ходили, бились, примучували, ваше - вам... А нам, боярству, що?! Невже ж тепер не потикатись уже нi в червенськi городи, нi до радимичiв чи в'ятичiв, де i Ольга, i Святослав дали нам у пожалування городи й землi... Чу║ш, Вовчий Хвiст, ми також були колись во║водами, сотружалися, мечi носили. Нинi ж боярами стали, старцями... Що ж нам - вiддати те, що належить? Знову ж, аще да║ Володимир дань легку землям, чим дума║ платити дружинi, за якi грошi куватиме мечi й щити? Пожалування нашi iдуть во пса мiсто, мусимо самi тримати дружину... Ой забува║ князь Володимир, хто його пiдпира║, на чому сто┐ть Ки┐вський стiл... Боярство й во║води - то сила! Усi вони були на доброму пiдпитку, але Вовчий Хвiст, що сам майже не пив, розумiв, бачив - бояри тiльки переказують сво┐ думи, мрi┐. Тодi вже вiн запитав: - А як у вас, бояри, що чути тут, на Горi? Давно не був вдома, в далеких походах тiльки й думок було, що про Ки┐в, оцi стiни, тереми... Любо тут, дуже любо, во║води! За столом почулось веселе, з смiшком: - А вже що любо, то любо... Чуден город наш Ки┐в, аще князь про нас забува║, самi про себе дба║мо, у Полянськiй, Сiверськiй, Древлянськiй, та й Уличськiй, i Тиверськiй землях, ми, господарi, бога не забува║мо, а вiн печеться про нас... - За море ┐здите? - I самi ┐здимо, i гостей у Ки║вi тьма. Пiди до Почайни й на Подол - гречин на гречинi, ми ┐м, вони - нам. Християни ж i вони, i ми... Може ж, хоч Христос благословить i освятить нашi добра?! Вовчий Хвiст в усi очi дивився на сп'янiлих бояр. - I тут, у Ки║вi, - говорили за столом, - i в землях наокруг християн тьма, молимось, ждемо, утверждати будемо на Русi нашу вiру, бо то ║ закон i покон... Ти, во║водо, пiдеш з нами? - Мислить князь Володимир iти до Дунаю, - сказав Вовчий Хвiст: Як не сп'янiли бояри, а замислились, засичали: - Невже знову дума║ почати брань з ромеями? Чу║ш, во║водо, нинi не тi часи. Вiзантi┐ нам не одолiти. I вже забуяло, закипiло. - Дуже зарано старi║ться наш князь. А втiм, не дивно, аще трима║ться старого, сам стар буде. I нехай. к сини княжi в городi Ки║вi, не робочичi, а iстиннi, княжого роду... - Тихо, бояри, - промовив Вовчий Хвiст, - великий шум пiдняли, ще почують. Воротислав знахабнiв, не та┐вся: - А коли б хтось i почув, - хiба ж ми не можемо помолитись за князя Володимира со чадами, а такожде i за сина Ярополкового, iстинного князя Святополка?! Пiзно пiшли гостi Вовчого Хвоста - за дворищем цокотiли посохи, стихли. У свiтлицi стало порожньо. Павма прибрала стiл, загасила свiчi. Бiля ложа стояв во║вода - вiн витяг мiх, привезений з далекого походу, перебирав диргеми, динари, драхми, - золото, як жовтий струмок, текло пiд його рукою. 5 Тепер уже нiхто й нiзащо не пiзнав би Малушу. Шiстдесят лiт для людського вiку, либонь, не так уже й багато, але важке життя випало дiвчинi з Любеча, надто дорогою цiною платила вона за нього. Тоненька, сухорлява, з посивiлим волоссям на скронях, смаглявим висхлим обличчям, покарбованим глибокими зморшками, з ║диною згадкою про молодiсть - виразними карими очима, - хто подумав би, що ця жiнка була колись швидкою, жвавою, веселою, допитливою дiвчиною-ключницею Малушею?! Старi люди пiшли з життя, новi ┐┐ не знали, вона давно вмерла для всього свiту. Проте свiт не помирав для Малушi, ┐й було не байдуже, що робиться в городi Ки║вi, в землях, по всiй Русi, допитувалась у кожного i в усiх, як живе, що робить, де i в яких землях бува║ одна людина - син ┐┐ Володимир. Вона знала, коли князь Володимир пiшов з дружиною в червенськi городи, в землi радимичiв i в'ятичiв, на чорних булгар, а там - до Джурджанського моря, на самий кiнець Русi, знала вона й те, що доля скрiзь судила князевi перемогу, - втiм, хто ж цього у городi Ки║вi не знав?! Материнське серце завжди однакове. Того, що повiдали люди, Малушi було мало. пй хотiлось знати, як князь вою║, чи не торкнулась ворожа стрiла його тiла, як Володимир ┐сть, спить? Якби можна було, вона б встала пiзньо┐ ночi, пiшла босонiж по колючiй травi в степу до могили, пiд якою син ночу║, сiла б у головах, щоб вiн не бачив i не чув, сидiла до самого ранку, а там пiднялась би легкою хмаринкою й линула, линула б слiдом за ним i всiм вiйськом. I вона справдi знала про князя Володимира набагато бiльше, нiж iншi, - з ним у походах iшов, берiг, час вiд часу повертаючись до Ки║ва, все повiдав про нього той, з ким доля не судила Малушi подiлити радостi й щастя життя, - ┐х так мало було i в само┐ Малушi, - але хто прийняв, як власне горе й муку, ┐┐ нещастя, бiль, кривду, - княжий гридень Тур. От вона й знову, збираючи хмиз над Почайною, побачила во┐на, що йшов у травах, а помiтивши Малушу, рушив до не┐. - Добрий вечiр, Малушо! Як же ти змiнилась! - Добрий вечiр i тобi, Туре, - вiдповiла Малуша, - але ми змiнилися обо║. Вони сiли на кручi над Почайною, позад них синiй туман повивав луки, в ньому плавали кущi верболозу, перед очима згасали води Днiпра. - Як дивно! - промовила Малуша й так повела плечима, неначе в не┐ по спинi пробiг холодок. - Адже нинi вечiр Купала, а сидимо ми на тому ж мiсцi, де колись зустрiла Святослава... Хоч нi, Днiпро рiже й рiже кручу, те мiсце тепер ген там, пiд водою. - Не тiльки Днiпро рiже кручi, все минуле давно пiд водою. Це було й усе, що сказали про себе Тур i Малуша. А власне, що вони й могли говорити? Обо║ - старi, ┐х життя закiнчувалось, старий сивоусий Тур i лiтня жiнка в черничому одязi - в них не було щастя, тепер вони й поготiв його не ждали. Але в них було одно - Тур служив гриднем у сина Малушi князя Володимира й мiг про нього оповiдати днi й ночi, вона слухала та й слухала б про сина - хоч i до кiнця вiку. - Нинi твердо сидить Володимир на столi, - впевнено й гордо говорив Тур. - Усi землi Русi пiдкоряються йому, дають дань городу Ки║ву, багатий нинi князь ки┐вський, ма║ мiцну дружину, багатi i його во║води... - А чи вiрно служать вони йому? - замислилась Малуша. - Адже Гора... - Вiн зна║, - тихо вiдповiв Тур, - i не всiм вiрить... Важко йому жити, та що поробиш?! Швидко темнiло. Удалинi запалились вогнi, долинула давня пiсня: Iде Купало, несе немало: меди i жито, прирост, присип; славим Купала, не спим до рана, не спи, дiвчино, юнак не спить!.. - Над порогами на наше во┐нство напали печенiги, мiж ними був i каган Куря, убiйник князя Святослава, - згадував Тур. - Ой боже! А ви ж йому помстились? - одразу ж запитала, хижо блиснувши очима, Малуша, в нiй прокинувся голос ┐┐ предкiв, жадоба справедливо┐ помсти: око за око, смерть за смерть. - Во┐ нашi помстилися: вони вбили кагана Курю. - Дяка богу! Тепер душi Святославовiй буде легше, - перехрестилась Малуша. - У тому бойовищi був поранений i Володимир - у груди, нижче серця. Обхопивши голову руками, Малуша мовчала, ждала. - Цiлий тиждень лежав вiн без пам'ятi, i я нi на крок не вiдходив вiд нього, по┐в, кормив, клав до рани трави... Однi║┐ ночi йому було особливо важко, вiн весь горiв, кидався, бився, я тримав його за руки, змочував i змочував чоло... Вогнiв на лузi запалювалось усе бiльше й бiльше, пiснi лунали вже скрiзь, у гаях i кущах над Почайною чулись веселi, збудженi голоси. - Була мiсячна нiч, видно, як удень, - повiв далi Тур. - Князь Володимир лежав неспокiйний, з заплющеними очима. I раптом схопився, подивився навкруг, щось думав, чогось ждав... "Мамо! - почув я раптом його голос. - Мамо! Де ж ти?.." Тур замовк. - I що? - запитала Малуша голосом, що тремтiв вiд хвилювання. - А я вже й сказав, - вiдповiв Тур. - Вiн дума║ про тебе, згаду║, любить, а в ту нiч, коли покликав, либонь, побачив увi снi, заспоко┐вся, заснув... Щастя матерi! Так, цього короткого повiдання Тура було досить, щоб серце Малушi сповнилось щастям. - А ти, Туре, - запитала тодi вона, - непошкоджений, цiлий? - Що я? - засмiявся гридень. - Мене вже нi меч, нi спис не бере... Захищаючи князя, втратив тiльки два пальцi правицi. В промiннi мiсяця вона побачила його праву руку з двома одтятими пальцями. - Боже, боже! Калiка! А ти ж щось принiс з походу? - Я?! - вiн щиро здивувався. - О нi, Малушо, великi скарби принесли з собою во║води, що ходили на брань. Тут, чув я, князь да║ ┐м, а також i боярам, що стерегли Ки┐в, пожалування... Во║води й бояри стоять на Русi, як скелi, нас же, во┐в, - множество. Ми - пiсок на березi Днiпра. - Так що ж тобi? - вирвалось з одча║м у Малушi. - А що ж менi робити?! - байдуже й спокiйно вiдповiв Тур. - Калiка-гридень князевi непотрiбен... Лишився тiльки рай, та й до нього далеко... У Малушi на очах заблищали сльози. - Це ж я винна в усьому, Туре! - Нi, - одразу ж заперечив вiн. - Нi ти, нi я - нiхто в цьому не винен. Ми робили тiльки те, що мали робити. I я не такий уже й убогий, як ти дума║ш! Нинi я не гридень, але князь Володимир допоможе менi, я можу, - так велiв князь, - взяти собi, як i всi старi во┐, шмат землi пiд двiр, древа на хижу... Так я, либонь, i зроблю, - вiн показав на крутий схил гори, - викопаю отут землянку, над нею зроблю покрiвлю, молитимусь... - Тур засмiявся, але це був невеселий смiх. - I житиму я, либонь, краще, нiж князь, бо оця днiпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще довго, аж до смертi, стерегти Володимира, та й тебе стерегтиму... Адже так, Малушо? РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Князь Володимир немарне говорив Рогнiдi про свою тривогу - устро┐вши Русь, вiн дивиться на захiд, дума║ про двi iмперi┐, якi загрожують рiднiй землi, - про Вiзантiю й Нiмеччину. Вiн не тiльки дума║, а дi║, не да║ навiть перепочити дружинi, не спочива║ як слiд i сам, сiда║ на коня, вируша║ на полудень, в землi тиверцiв i уличiв, зупиня║ться на березi Дунаю. Це були днi, коли, власне кажучи, вирiшувалась доля руського й болгарського народiв, - з високо┐ кручi князь Володимир бачив правий берег Дунаю, де вiд самого гирла аж до Доростола й Тутракана стояли загони акритiв, за ними лежала розiрвана навпiл, загарбана ромеями Болгарiя. Чутка про те, що руськi во┐ стоять на берегах Дунаю, лине далеко, знають це i в Болгарськiй землi - в Переяславцi, Доростолi, Тутраканi, Розградi. Кiлька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишенi голоси. - Хто ви, люди? - запиту║ сторожа в берегах. - Болгари... До князя руського Володимира. Князь Володимир розмовля║ з цими людьми. - Не ма║мо сили, княже, не вiда║мо, чия ║ Болгарiя - наша чи грецька, загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дiтей... Прийми нас на Руську землю, княже. I йдуть цi знедоленi люди в руськi землi, до руських людей, якi завжди були й будуть ┐м братами. Через Дунай перепливають на човнах i добиваються до князя Володимира люди в довгих чорних рясах, з клобуками на головах. Нiч, на столi горить свiча. Вододимир прийма║ в сво║му наметi. - Чого прийшли до мене, болгари? - кпископ ║смь доростольський, Неофiт, - каже старий, сивобородий, надзвичайно блiдий чоловiк, на грудях якого висить срiбний чеп з хрестом, - до тебе прийшов з усiм клiром сво┐м. Князь Володимир дивиться на ║пископа. - Отче, не розумiю тебе, - одверто каже вiн. - Я - руський князь, язичник, ти - християнин, ║пископ болгарський... - Але ти i я такожде, княже, люди... Була Болгарiя, - вiн показу║ на пiдняту завiсу намету, де видно Дунай, береги, кiлька вогникiв на далеких кручах, - нинi нема║ ┐┐ - ромейська неволя... - По блiдому обличчю ║пископа пробiга║ квола посмiшка. - Княже руський! Колись до отця твого в Доростол втiк вiд роме┐в i кесаря Бориса патрiарх Дамiан, я ж був священиком у нього i разом з ним молився за болгар, князя Святослава, його во┐в... Руськi люди справедливi, нинi ми молимось за вiчний спокiй князя Святослава. Дивнi теплi почуття викликають цi слова ║пископа в серцi Володимира. - Коли пiшов звiдси князь Святослав, життя в Болгарi┐ зовсiм не стало... Iмператори роме┐в прокляли патрiарха Дамiана - так вiн i помер, нинi ми проклятi, нас гонять... - У вас ║ iнший патрiарх, своя церква. - Митрополит севастiйський, що сидить у Средцi у комiта Аарона, служить патрiарху константинопольському - вiн не отець нам. - А митрополит кесаря Романа? кпископ Неофiт не вiдповiв на питання князя Володимира, а тiльки смутно похитав головою. - Кесар Роман - недостойний онук Симеона, вiн при┐хав до нас з Великого палацу. Нема║ Болгарi┐, нема║ кесаря - сироти ми, княже, тому й просимо - вiзьми нас на Русь! Нi, в Болгарi┐ князю Володимиру нема║ до кого пiти й нi на кого спертись - вiн велить тиверцям i уличам твердо стояти на берегах Дунаю, стерегти землю, сам поверта║ться до Ки║ва. 2 З лiта в лiто i вiд дня в новий день комiт Саму┐л готувався до битви з Вiзантi║ю. Вiн знав, що ця битва буде останньою, вирiшальною i що пiсля не┐ Болгарiя або з'║дна║ всi сво┐ племена й роди, стане великою, ║диною, якою була при Симеонi, або ж буде розiрвана, опиниться в неволi. Втiм, дужий, свободолюбивий Саму┐л не вiрив, не припускав навiть думки, що Болгарiя може впасти в цiй борнi. Тисячi й тисячi болгар готовi були за першим його покликом взяти луки й мечi, до Саму┐ла йшли i йшли тисячi слов'ян - втiкачiв з Пелопоннеса, Фракi┐, Македонi┐, придунайсько┐ долини, до нього тiкали вiрмени, грузини, араби, яких iмператори гнали з рiдних земель i садили в фемах Вiзантi┐. Про боротьбу Болгарi┐ знав, ┐┐ пiдтримував i тогочасний свiт: Угорщина посилала в Болгарiю сво┐х послiв i радо приймала послiв Болгарi┐ в себе, нiмецький iмператор обiцяв Болгарi┐ допомогу в боротьбi з iмператорами роме┐в. I це не дивно - вза║мини мiж двома iмперiями, що однаково прагнули владувати в свiтi, чимдалi гострiшали, i через знатних вiрмен, що тiкали з Вiзантi┐, Болгарiя зв'язана була з далекою Вiрменi║ю, до Охриди навiдувались благовiсники - ║пископи римського папи. кдиним мiсцем, куди не звертав сво┐х очей Саму┐л, була, либонь, Русь, землi за Дуна║м, але для цього були сво┐ глибокi причини. У Болгарi┐ достеменно знали, чому, за чи║ золото, з якою метою приходив сюди князь Святослав: вiн не поневолював болгар, не брав з них данi, не забирав у кесаря Бориса корони й не доторкнувся пальцем до скарбiв давнiх каганiв, а, навпаки, залишив Борису корону й скарби, разом з болгарами пiшов проти Вiзантi┐, бився з Iоанном Цимiсхi║м на рiвнинi за Родопами й тримав облогу в Доростолi, заради майбутнього Русi й Болгарi┐, уклавши мир з Цимiсхi║м, рушив на Русь, де й загинув у порогах... Але якщо колись межi Болгарi┐ й Русi сходились на Дуна┐, то нинi вся придунайська долина й уся Пiвденна Болгарiя аж до Руського моря була поневолена ромеями, мiж Болгарi║ю й Руссю виросла стiна. На пiвнiч вiд Охриди серед гiр височить гора, яку люди й досi називають горою Симеона, там, кажуть, славетний каган-iмператор збирав сво┐х боляр i бо┐лiв, коли хотiв радитись з ними перед новим походом. Це - чудове мiсце, там з високих полонин видно Пологи на пiвночi, Овче Поле за Вардаром на сходi, Преспу на пiвднi, Гомор на заходi - гори та й гори, ущелини, рiки, темнi лiси, хмари, що повзуть i повзуть схилами. Саму┐л любив цю гору, не раз залишав Охриду, прямував з невеликою дружиною ущелиною Чорного Дрина на пiвнiч, бiля Струга звертав праворуч, пiднiмався крутими стежками, над якими схилялись сосни й смереки, все вище й вище, до┐жджав до полонин гори Симеона. У вечiрнi години тут панували тиша й спокiй, повiтря було таке чисте, що аж свiтилось, навкруг, нiби на чотi, стояли гори, велике багряне сонце опускалось за Гомор, а ген за ним пломенiли води Адрiатичного моря. - Дивись! Дивись! - говорив Саму┐л сину сво║му Гаври┐лу. - Яка красна наша Болгарiя... Клянись, клянись завжди ┐┐ любити, а буде потреба - життя вiддати за не┐. Iмператор Василь розумi║, яка загроза нависла над Вiзантi║ю. Якщо iмперiя не витрима║ боротьбу з Саму┐лом, на Вiзантiю пiде Русь, слiдом за ними рушать Угорщина, Чехiя, Польща, Нiмецька iмперiя, Мала Азiя. I Василь жене до сво┐х легiонiв усе чоловiче населення фем, витрача║ останнiй динар, щоб озбро┐ти, одягнути й нагодувати легiони, вiн пiде на будь-яку жертву, аби купити мир з iншими землями, обiдравши весь Великий палац, збира║ дари й посила║ василiкiв у Кведлiнбург, Грузiю, Вiрменiю, в городи Iталi┐, щоб обдурити, приспати сусiдiв. Iмператор не вiрить сво┐м полководцям i тому оголошу║, що сам поведе вiйсько проти Саму┐ла. Закiнчивши всi збори, вiн велить покликати до себе диякона Льва, що вiдомий у Константинополi як добрий iсторик - вiн записував подвиги Никифора Фоки, Iоанна Цимiсхiя, за що одержав вiд останнього срiбну чорнильницю. - Ти, дияконе, пiдеш зi мною в похiд проти мiсян* (*Мiсiя, мiсяни - Болгарiя, болгари (гр.).) i, надiюсь, достойно опишеш перемогу ромейського во┐нства. Диякон Лев - немолодий уже, сивий чоловiк у темному чернечому одязi, з горбатим носом i довгими темними вусами - низько вклоня║ться iмператору Василевi, - сидячи на конi, вiн ┐здив уже взап'ять за померлими iмператорами, що ж, вiн згоден супроводжувати ще й iмператора Василя. Iмператор Василь вiв сво┐ легiони не туди, де сидiли комiт Саму┐л i кесар Роман, не на Охриду й Скопле, - нi, рiвним шляхом, що веде з Константинополя на Аркадiополь, на Адрiанополь, клiсурами в Родопах, а далi до древньо┐ столицi Симеона Средця посуваються його легiони. Зда║ться, що iмператор робить божевiльний крок, - по лiву руку в нього залишаються всi головнi сили Саму┐ла, якi можуть прорватись у Фракiю й пiдступити до самого Константинополя, попереду в нього - неприступнi пасма гiр, де тiльки в одному мiсцi - крiзь Трояновi ворота - можна пробитись на пiвнiч, бiля цих ворiт i скрiзь праворуч сто┐ть, як це достеменно вiдомо Василевi, вiйсько Аарона. Але iмператор Василь веде сво║ вiйсько далi й далi, мина║ зруйновану Цимiсхi║м Преславу, пряму║ долиною рiки Топольницi, наближа║ться до Троянових ворiт. Що ж трапилось? Важка хода легiонiв збуджу║ луну в горах, полки iмператора Василя, що то пiдiймаються крутими стежками, то спускаються в долини, видно з усiх гiр i полонин, з високих стiн Трояна, якi перерiзують гори й долини, з ворiт, якi охороняють вiйська комiта Аарона... Стiни мовчать, Трояновi ворота вiдчиненi, бiля них нема║ во┐в, i легiони iмператора Василя, як бурхлива рiка, вливаються в них, прямують на Средець. Невiдомо, як це сталось, але вiйська iмператора Василя переможно iдуть на пiвнiч, близько вже й Средець, а коли вiн упаде, тодi легiонам Василя вiдкри║ться шлях i на захiд, вони вийдуть на долину, де тече Морава й Дрина, з пiвночi вдарять на Скопле й Охриду, з моря ж вiд Сопунi й Ларисси рушать iншi, свiжi легiони. Проте тиша вiйни пiдступна й Зрадлива. Якщо в повiтрi не свистять ворожi стрiли - десь во┐ готовi ┐х пустити; не дзвенить меч, але вiн уже напевно вийнятий з пiхов, - легiони iмператора, що посувались у безмов'┐ далi й далi на пiвнiч, навiть лякала ця тиша. Тiльки iмператор Василь не вiдчував тривоги - попереду й позаду важким кроком посувались таксiархi┐* (*Таксiархiя - тисяча во┐в.) пiхоти, банди фем* (*Банди фем - вiйсько з областей.), його самого оточували полки безсмертних, корона, честь, слава iмператора були в повнiй безпецi. Пiсля кiлькох днiв походу iмператор вирiшив навiть дати перепочинок сво┐м воям, прагнув спочити пiсля довгого перебування в сiдлi й сам. Щоб знайти придатне мiсце й розбити табiр, наперед ви┐хали мiнсуратори* (*Мiнсуратори - землемiри.): табiр належало розташувати в такому мiсцi, де б божественнiй особi iмператора не мiг загрожувати ворог, слiд подбати й про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода для людей, - таким куточком виявилась долина бiля фортецi Стопонiона. Тiльки мiнсуратори зупинилися в цiй долинi, туди почали доходити тисячi оплiтiв, списоносцiв, стрiльцiв, що заходились копати рови, насипати вали, робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками. До вечора табiр був готовий, шатро iмператора, над яким маяли знамена iмперi┐, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксiархi┐. Iмператор Василь дуже добре провiв цю нiч, - пив, ┐в, розмовляв з сво┐ми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався. Пiзньо┐ години, правда, трапилось щось незвичайне: з глибин темного неба вирвалась, пролетiла, впала i розсипалась перед самим табором слiпучо-бiла зоря. Диякон Лев, що був у цей час у шатрi iмператора, смертельно перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав: - Ця зоря вiщу║ тобi перемогу, як i та, що впала на троянську рать тодi, коли Пандар цiлився з лука в Менелая... Диякон Лев говорив так, впевнений, що iмператор Василь не знав iсторi┐ грекiв, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейцi розбили й погнали троянську рать. I саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев закiнчив: - Так впаде до тво┐х нiг, божественний василевсе, Болгарiя i ┐┐ комiти. Iмператор посмiхнувся - йому сподобались слова диякона Льва. Нiч проминула спокiйно, керкити* (*Керкити - дозори.) й вiгли* (*Вiгли - караули, сторожа.), що охороняли табiр, не чули в долинi й горах нi голосу, нi крику, вранцi пiсля доброго снiдання во┐нство й обоз рушили далi. I раптом, тiльки всi вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лiсiв i гiр порушив брязкiт збро┐, свист стрiл, крики людей. Нiхто не бачив i не знав, як це сталось, але з усiх бокiв посунула хмара во┐в з мечами, списами, дрюками в руках, таксiархi┐ й банди кинулись урозтiч, безсмертнi враз стали смертниками й мертвими, добре, що кiлька полкiв етерi┐ - i то не з грекiв, а з вiрмен, - оточили admine quadrato* (*Аdmine quadrato - чотирикутник (латин, ).) божественну особу iмператора i так допомогли йому втекти. I, либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сiв на неосiдланого коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетiв туди, куди бажав кiнь, все вище й вище в гори. Там, на полонинi, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив його пастись, а сам обдивився свiй одяг, полiз у глибокi кишенi. "Дяка богу, - подумав вiн, знайшовши в цих кишенях зошит з пергаменту, срiбну чорнильницю й перо, подарованi йому ще Цимiсхi║м, - що моя зброя вцiлiла й я сам ще живий..." Вiдчуваючи себе на шпилi гори в повнiй безпецi, диякон Лев сiв на поваленому бурею деревi, замислився й написав: "Мiсяни напали на наше вiйсько, множество побили, захопили царське шатро зi скарбами й весь обоз. У той час i я сам, що описую це лихо, на жаль, був бiля государя як диякон..." Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його затремтiла, бо знизу долетiв шум битви. "Тодi-бо занiмiли стопи мо┐, - згадав вiн i записав смутнi рядки з псалтиря, - i я б став жертвою скiфського меча, але божий промисел виверг мене з небезпеки, велiв ┐хати якнайшвидше по схилу гори, через рови, все вище й вище, аж на вершину, яко┐ не займав ворог. Iнше ж вiйсько ледь встигало тiкати вiд ворожо┐ навали через несходимi гори, втратило всю кiнноту, обоз..."* (*Лев Диякон. Iсторiя. - СПб., 1820. - Кн. 10. - Розд. 8.) Це були, мабуть, останнi рядки, а через те й щирi, правдивi, якими диякон Лев закiнчив свою iсторiю... Ми принаймнi не зна║мо, щоб вiн пiсля цього щось писав. 3 Двадцять лiт комiт Саму┐л боровся з Вiзантi║ю, вiв супроти ромейських легiонiв во┐в, якi тiльки вчора орали землю, пасли овець на гiрських полонинах, бачив муку, смерть цих людей i однаково не скорявся долi, кликав i вiв на брань з ворогами новi загони. Болгари до нього йшли, вони називали й вважали його царем, хоч вiн був тiльки сином комiта, не шукав власно┐ слави, жив як простий во┐н, усе сво║ життя провiв у сiдлi. Саму┐л Шишман бачив смерть свого отця, вiд ворожо┐ руки загинули брати його Давид i Мойсей, проте вiн не пiдкорився долi, протягнув руку брату Аарону, покладався на нього, вiрив, що разом з ним переможе роме┐в. I вони перемагали роме┐в. Сидячи в Охридi, Саму┐л боровся з Вiзантi║ю на заходi, Аарон, що сидiв у Средцi, мав пiд сво║ю рукою Схiдну Болгарiю, - разом вони були дужi, незборнi, разом могли визволити рiдну землю... Саму┐л знав, коли iмператор Василь вирушив з легiонами сво┐ми в Родопи, проминув Преславу й став наближатись до Троянових ворiт, був певен, що роме┐ не пройдуть цих ворiт, бо ┐х стерегли кращi полки Аарона, сам же вiн з сво┐ми