арицю Анну немарне. Пiсля всього, що сталось, йому хотiлось якийсь час побути на самотi, в тишi Дикого поля, тiльки з дружиною, що нiчого в нього не запита║. Це нагадувало давноминулi лiта, коли вiн - м'ятежний, трепетний, смятенний - покидав Ки┐в, ви┐жджав з дружиною за Днiпро, в поле, ┐хав, чуючи розмiрений глухий тупiт коней численного во┐нства, слухаючи пiсню, що виникала десь далеко позаду й котилась, котилась над полем: Гей, у полi, полi гостинець темнi║, гостинець темнi║, могила чорнi║, могила чорнi║, а костi бiлiють... Гей, та гей, та гей! Тодi душу його огортав дивний спокiй, дихалось широко й вiльно, вiн бачив перед собою ясну мету, оглядав як господар землю, знав i вiрив, що коли зустрiне ворожу орду, то переможе ┐┐ й з славою повернеться назад, - о, якi чудовi, важкi часом, але спокiйнi в суворостi сво┐й i бранях були тi днi. I зараз було так само, як i ранiше, - високо вгорi висить, нiби бездонна чаша, тепле блакитне небо, навкруг, скiльки не глянь оком, стелиться сивою тирсою повите поле, скрiзь по ньому, як фортецi слави, височать рядами, а подекуди й нарiзно могили, а на них стоять витесанi з дикого сiрого каменю постатi богатирiв руських - вони опустили вниз руки, дивляться мертвими, але вiчноживими очима на схiд, на захiд, на полудень - в усi боки, звiдки йшли i йдуть ворожi орди... А все ж князю Володимиру смутно - усе життя душа його була м'ятежна й неспокiйна, усе життя ┐┐ тривожили сумнiви й вагання, але зараз цих сумнiвiв стало не менше, а бiльше, життя його було важким, зараз - важчим. Так, перемога в Херсонесi - честь i слава для Русi, його отчина, яку здавна зневажали й попирали, стала рiвною з iмперiями, люди руськi, що жили по древньому закону й покону, при║днають до сво┐х багатств скарби й надбання всього свiту. Чи прийме одразу як доконечну потребу, як сувору необхiднiсть все це Русь, чи будуть одностайнi в законi новому землi, городи, люди, чи повалять вони богiв старих, з якими далi не можна вже жити? Нi, князь Володимир знав, що перемога на бранi з ромеями - це тiльки початок велико┐ сварги на Русi, як i колись, душа його вiдчувала попереду громи й грози, ║дине, що пiдтримувало в цю годину, була певнiсть, що розсудив сам на роздорiжжi шляхiв справедливо й вiрно, глибоко вiрив у прийдешн║. Великою цiною далась ця перша перемога! Скiльки горя, муки приймуть ще руськi люди, скiльки слiз ще проллють, як тяжко, невимовне тяжко зараз самому князевi Володимиру ! Глухо б'ють i б'ють копитами конi, вгорi висять у високостi неба й дзвонять, дзвонять, дзвонять жайворонки, перед очима стелиться безмежне, сивою тирсою повите поле, бовванiють могили, сто┐ть кам'яне богатирство. А десь по лiву руку широким Днiпром вiд берега та до берега, з кручi i на кручу посува║ться во┐нство лодiйне, пливе насад з теремом, з вiконця його погляда║ на Днiпро й голубе плесо цариця Анна. Вона чудова, напрочуд красива, може, вона, як кажуть гречини, одна з кращих жiнок свiту, але ж князь Володимир не шукав ┐┐ краси, не про не┐ мрiяв, не йому, що ма║ вiрну, люблячу жону Рогнiду й численну родину, не йому, що пiзнав звабу з братовою Юлi║ю й досi спокуту║ любовний грiх, добиватись руки грецько┐ царiвни. Проте все це сталось, виправити вже нiчого не можна. Нинi, коли князь Володимир ┐де в полi далеко вiд царицi Анни, йому легше, бо вiн не любив, не любить i не любитиме ┐┐, але Ки┐в все ближче й ближче, там жона Рогнiда, боги, люди. О, якою дорогою цiною заплатив вiн за перемогу, невигойна рана зя║ в його серцi!.. ...Вони ┐дуть день за днем, минають Гадяцьке на Пслi, Переволоку над Сулою, невдовзi пiсля Переяслава ┐хнiм очам вiдкрива║ться город Ки┐в. 2 Першого ж вечора, прибувши до Ки║ва, князь Володимир пiшов до Рогнiди - вiн не мiг мучитись i страждати, хотiв говорити одверто, як ┐м тепер бути. Рогнiда знала, що сталося з князем Володимиром у Херсонесi. Вона не допитувалась у когось про це - бояринi, во║водшi, навiть слуги говорили, що князь уклав з ромеями в Херсонесi мир, узяв собi жону-василiсу i сам став василевсом. Тепер князь уже при┐хав з комонним во┐нством до Ки║ва, а цариця Анна ┐де на подiях. Рогнiда зрозумiла, тiльки Володимир переступив порiг свiтлицi, чого вiн прийшов у цю вечорову годину до не┐, вона знала, що рано чи пiзно мiж ними ма║ вiдбутись розмова, не думала тiльки, що станеться все це так швидко. Непоко┐ло княгиню й те, що про подi┐ в Херсонесi вже знали, либонь, i дiти, кiлька днiв вони уникали ┐┐, i не тому, що не хотiли з нею говорити. Нi, вони не знали, що сказати матерi, як допомогти ┐й у великому родинному горi. Особливо хвилювався син Ярослав, раз i другий вiн заходив до не┐, але мовчав. Якось мати загледiла на очах його сльози; три днi тому Ярослав по┐хав у розпуцi на лови за Днiпро i там пошкодив ногу, лежав тут же, в теремi, в палатi поряд. Однак зараз думати про це не доводилось - князь Володимир стояв бiля порога - в темному платнi, в якому, либонь, ходив на брань, з мечем бiля пояса, з непокритою головою, тiльки стомлений, змарнiлий. - Добрий вечiр тобi, Рогнiдо! - Добрий вечiр i тобi, Володимире... Вiн не пiшов до не┐, не обняв i не поцiлував, як ранiше, повiльно ступив уперед, сiв так важко на лавi, що меч загримiв по пiдлозi, спер голову на руки. - Я прийшов до тебе говорити... - Що ж, говори, Володимире, я давно вже цього ждала. - Буду одвертий, Рогнiдо... Сталося те, чого не хотiв, про що не думав... - Дивуюсь, що так говориш, - вiдповiла на це Рогнiда. - Ти, пригадую, хотiв перемогти Вiзантiю - i от перемiг, ти хотiв стати нарiвнi з iмператорами - i нинi назива║шся василевсом, ти думав охрестити Русь - i охрестиш ┐┐... - Тобi, бачу, - спробував посмiхнутись Володимир, - достеменно вiдомо, що сталось у Херсонесi, але одного ти не зна║ш... - Нi, Володимире, - сказала Рогнiда, - i це, ║дине, я знаю - ти василевс, бо став мужем василiси Анни... Спасибi тобi, Володимире, що не привiз ┐┐ одразу сюди, а сам при┐хав ранiше - велика Гора, але тобi з двома жонами тут було б тiсно... Боже мiй, бозке мiй, - з великим болем сказала Рогнiда, - ти й колись при┐хав один на Гору, а мене покликав пiзнiше, нинi цариця Анна ┐де десь у лодi┐, ти ж тут вирiшу║ш свою долю. - Ти глузу║ш з мене, Рогнiдо? - Я нiколи, вiр менi, не глузувала з тебе, просто говорю про су║тний свiт - який вiн безжальний i жорстокий. - Невже ж ти дума║ш, що менi легко жити в цьому свiтi? - Нi, василевсе Володимире, не думаю, щоб тобi було легко жити, якщо колись люди взнають тво║ життя, вони здригнуться... - I проклянуть? - запитав Володимир. - Нi, не проклянуть, бо ти бiльше, нiж себе, любиш Русь, а за це можна все простити й забути... I я, Володимире, розумiю, знаю, довго ти мучився й страждав. Мусив iти супроти роме┐в. Мусив укласти з ними ряд новий. Мусив i християнство прийняти... Вона замовкла. - Мусив ти, Володимире, i василевсом стати, одягти корону, ти - достойний ним бути, iнакше ти не був би i руським князем... Пригаду║ш, коли йшов на брань супроти роме┐в, ми з тобою говорили про це... - Пригадую, - тихо промовив Володимир. - Одного не розумiю, - закiнчила Рогнiда, - як мiг ти, мене жоною маючи, мислити про iншу, нiчого менi не сказавши, взяти нову, ще одну жону? - Рогнiдо! - приклавши руку до серця, вiдповiв вiн. - Коли я йшов на брань, нi про яку царiвну не мислив, укладаючи ряд з iмператорами, про це не думав, але грецькi iмператори суть лживi i хитрi, я ┐м не вiрив i не вiрю, через що зажадав у них руки царiвни Анни... - Видно, дуже бояться тебе iмператори, якщо згодились дати свою сестру... Але Аннi ти вiриш? Похмурий i суворий Володимир коротко сказав: - Нарiкши ┐┐ сво║ю жоною, не можу й не хочу про не┐ говорити... Вона зрозумiла бiль Володимира, що не зраджував свого слова. - Пробач, Володимире, - промовила Рогнiда. - Я нiбито забула, що вже сталось. Гаразд, не будемо говорити про не┐... Але про себе самого скажеш? - Про себе? Скажу... - Тодi скажи менi правду i не бiйся, якою б жорстокою вона не була для мене: ти любиш царiвну Анну? Володимир довгу хвилину, заплющивши очi й стиснувши уста, мовчав, потiм подивився на Рогнiду й промовив: - Бачиш, я довго думав, ранiше нiж вiдповiсти тобi, бо... про такi речi звичайно не запитують. Але нi, ти, Рогнiдо, ма║ш право й повинна була запитати мене про це... Вiн знову замовк, йому важко було говорити правду, так, щоб вона зрозумiла його й не так суворо осудила, ┐й цi слова були потрiбнi, щоб полегшили рану серця. - Гаразд, - закiнчив Володимир сво┐ думи, - я шукав не краси ┐┐, бо нiколи до того не бачив, побачив Анну й був вражений ┐┐ красою, але, вiр менi, не любив i нинi не люблю ┐┐. Жахаюсь того, що сталось, коли б сила - повернув усе всп'ять... От я тобi й сказав усю правду. - Нi! - рiшуче вiдповiла Рогнiда. - Як не повернути всп'ять Днiпра, так нам не повернути життя й щастя. Ти зробив iмперi║ю Русь, сам став василевсом, ма║ш жоною грецьку василiсу, але... - вона затялась, - менi тебе шкода. - Рогнiдо! - крикнув вiн. - Ти можеш усе говорити нинi, в тво┐х словах токмо правда... Але не кажи, що шкоду║ш мене, я не тiльки василевс, а й людина. - А я бiльше й не говоритиму про це, бо все сказала... - Як усе? Що ж робити менi? - Навiщо запиту║ш мене? Ти сам обирав свiй шлях у життi, я не заважатиму тобi, пiду з Гори. - Так, - зiтхнув вiн, - тепер я розумiю, що сталось, - мушу сам вiднинi тут мучитись i страждати, ти покинеш мене... - Не я зробила це, а ти, Володимире. - I це розумiю... Настало мовчання - важке, болюче. Двом донедавна рiдним, близьким людям було що сказати, душi ┐х рвались одна до одно┐, як нiколи, мабуть, вiдчували потребу говорити. Але вони вже нiчого не могли сказати - суворе життя поставило мур мiж ними, розривало навiки... Князь Володимир перший порушив нестерпне мовчання. - Рогнiдо! - з одча║м, вiд наболiлого серця почав вiн. - Прости, винен я, сам вiдповiм за все... Але дозволь мене одне - подбати, аби ти не мучилась, не страждала... - Чим тепер можеш допомогти менi? - пдь, Рогнiдо, в город отця твого Полотськ, дарую тобi всю цю землю. - Ти дуже щедрий, Володимире, - гiрко засмiялась Рогнiда. - Але як пiду я в город отця мого, що скажуть тамтешнi люди?.. Колись у Полотську менi було так добре, затишно, нинi буде важко, як нiде. - Тодi, молю, вiзьми собi один з городiв, одбери вiд вельмож мо┐х, ║гоже хощеш, дам тобi золото, срiбло... - Нi, - рiшуче вiдповiла Рогнiда, - взяти в тебе город, бути рабою тво║ю, земного василевса, не можу, мати пiд собою тво┐х вельмож такожде не хочу: будуть убо вони рабами менi, золото й срiбло - нi, за них не купиш спокою душi. I якщо, Володимире, ти сам хочеш царство земне й небесне восприяти, то на землi царства не шукаю, але уневiститись Христовi прагну, - може, хоч пiсля смертi душа моя матиме тишу, спокiй, любов. - Що ти замислила? - Невже не розумi║ш, Володимире9 Хочу достригтись у черничий образ. - У черничий образ? - вирвалось у нього. - Нi, ти не можеш, не смi║ш так робити... Рогнiда враз змiнилась, очi ┐┐ стали суворими й грiзними, обличчя край блiдим, просто бiлим. - Чому ти цього те хочеш? - Жона моя - черниця в городi Ки║вi, де я сиджу князем?! Нi, це буде понад мо┐ й тво┐ сили, Рогнiдо! - Марно ти бо┐шся, Володамире! Я ж бо вже не жона тобi, стати чериицею хочу не для свiту, а для серця свого: все роблю для того, щоб легше було тобi, прагну спокою й тишi, ти ж i цього не хочеш менi дати? Жорстокий ти, несправедливий василевс! Тодi... тодi убий мо║ тiло, як убив душу... Це була остання, либонь, краплина, яка вкрай наповнила чашу гiрко┐ образи Рогиiди, вона впала на колiна, обхопила руками голову, застогнала: - Вийми меч iз пiхов, убий мене, убий! Саме в цю хвилину раптом розчинилися дверi з свiтлицi поруч i на порозi став княжич Ярослав. Вiн був надзвичайно блiдий, одягнутий тiльки в довгу бiлу сорочку, спирався на меч. - Мамо! - крикнув Ярослав. - Хто тебе хоче вбити, чому ти стала на колiна? Нестримний i рипучий, вiн вихопив меч iз пiхов. - Ярославе! Сину! - заволала Рогнiда, пiдвiвшись з колiн. - Як ти мiг встати з поламаною ногою?.. Дай менi руку, я одведу тебе до ложа. - Я чув крик, бачив тебе поверженою на колiна, батько хоче тебе вбити... - Нi, сину, нi, - вiдповiла вона. - Вiн мене не вбивав, не хотiв, не хоче вбити... Ми тiльки говорили з ним, чу║ш, говорили, ┐ди, сину, благаю тебе... - Вона схопила його пiд руки, силою одвела до дверей. Володимир стояв увесь цей час бiля вiкна, дивився на Днiпро й коси, але не бачив ┐х, коли ж обернувся, сина в свiтлицi вже не було, а Рогнiда, схиливши голову на руки, сидiла на лавi бiля столу. Володимир ступив до не┐. Вiн знав вдачу Рогнiди - щось вирiшивши, вона нiколи не змiнювала свого слова. А хiба вiн сам щось мiг змiнити?! Отже, це хвилина прощання, вже довiку ┐м тепер не зустрiчатись, не бачитись... - Прощай, . Рогнiдо┐ - тихо промовив Володимир. - Прости мене й роби, як сама хочеш. З уст ┐┐ зiрвалось одно тiльки слово: - Прощай! Коли Володимир вийшов, Рогнiда ще довгий час у глибокiй задумi сидiла бiля столу. Вона не плакала, нi, слiз у не┐ вже не було, уста ┐┐ не ворушились, ┐м уже нiчого казати, все тiло ┐┐ стало нерухомим, безболiсним. Потiм вона встала й пiшла в свiтлицю поруч. Там, на ложi в куточку, лежав, уткнувшись головою в подушку, Ярослав. - Сину мiйi - запитала вона, сiвши бiля нього. - Що з тобою? На не┐ дивились печальнi, повитi смутком i зовсiм не дитячi суворi очi Ярослава. - Що з тобою? Навiщо ти встав? У тебе болить нога. Вiн струсив головою, наче хотiв одiгнати думки, що не давали йому спокою. - Нi, нога менi не болить. I що нога, мамо, у мене болить серце, душа... Я все чув, вiдаю, як вiн тебе образив, i не токмо тебе - всiх нас, дiтей, мене... - Крий тебе боже навiть думати про це, - сказала мати. - Вiн мене не образив, сину. Вiн не зробив, не зробить зi мною нiчого, Ярославе... I не менi вiн зробив лихо, а собi... Вона замислилась, приклала руку до чола, намагаючись зiбрати сво┐ думки. - Вiн не такий, як ти дума║ш, - повiла вона далi. - Вiн добрий, не злий, хоче добра всiм людям. Але де добро? Аще нема║ любовi в серцi, нема║ й добра, нема║ життя... - Ти менi всього не говориш, але я розумiю, мамо, - сказав Ярослав. - Слухай! Ти достойно зробила, що одмовилась вiд батька-василевса, ти воiстину цариця царицям i госпожа госпожам, аще славу вiку змiнила на славу майбутню, але я... - Ти не кiнчив, сину... - А я все сказав про тебе... Про себе тiльки додам: я нiколи не прощу свого батька... 3 У цю нiч княгиня Рогнiда не лягала спати. На Горi погасли вогнi, з-за Днiпра, вiдбиваючись жовтим колом на плесi, виплив мiсяць. Ки┐в, передграддя, Подол оповила глибока тиша, час вiд часу ┐┐ порушували голоси сторожiв на городницях та крики заблукалих птахiв на просередах i косах Днiпра, все, здавалося, спало - земля, вода й небо. Тiльки княгиня Рогнiда не спала - вона сидiла бiля розчиненого вiкна в сво┐й спочивальнi, дивилась на стiни города, кручi Днiпра, далекi лiси й луки, але нiчого не бачила; дослухалась до притишених шумiв i голосiв ночi - й нiчого не чула; безлiч думок пропливали в ┐┐ головi - безрадiснi, сумнi, невтiшнi. Рогнiда згадувала, як у далекi днi сво║┐ молодостi щиро полюбила князя Володимира i, нiби дорогоцiнний дарунок, усе життя носила цю любов у сво║му серцi. к на свiтi рiзна любов - однi поринають у не┐, але швидко пересвiдчуються, що це тiльки лжа й обман; iншi люблять так буряно i з таким жаром серця, що в тому вогнi згорають; щасливi тi, кому доля судила тиху зовнi, спокiйну, але навгасиму любов - вона, як сонячне промiння, зiгрiва║ серця живучих... Рогнiда полюбила князя Володимира несподiвано, пiсля велико┐ бурi, коли в не┐ нiкого й нiчого не лишилось у свiтi, коли, як здавалося ┐й, уже краще було й не жити, - тодi перед нею з'явився той, кого вона напередоднi тiльки ненавидiла й проклинала, хто вбив ┐┐ батька й братiв, але хто виявився набагато кращим, справедливiшим, дужчим, нiж усi люди. Вона вiддала йому все, що мала, - дiвоцтво, красу, серце, полюбила так, що забула гiркоту втрати батька свого й братiв, покинула отчий дiм, пiшла за коханим i згодна була йти поруч, ким би вiн не був - князем чи рабом, куди б вiн ┐┐ не повiв - на життя чи смерть; це не було безумство, нi, це була справжня любов. кдине, чого в них не вистачало й що пiзнiше завжди боляче ранило серце Рогнiди: вона не сказала йому тодi про свою безмежну, пристрасну любов; Володимир - суворий во┐н i князь - не зумiв сказати ┐й про себе, - втiм, чи мусять люди неодмiнно про це говорити: любов освячу║ життя, життя утверджу║ любов! А хiба життя не утвердило ┐хньо┐ любовi! Двадцять п'ять лiт - о, як це багато, а всi ж цi лiта вони жили в турботах i невпинному трудi, князь Володимир ходив i ходив у походи, вона була йому вiрною жоною, княгинею, господинею великого й багатого дому, матiр'ю живих i мертвих дiтей... Цього, здавалося, було й досить, щоб дожити життя, князь Володимир досягнув усього, що хотiв, вона достойно йому в цьому допомагала, разом вони випестили мiцну родину, невдовзi ┐х ждала тиха, спокiйна старiсть... Так що ж трапилось? Пiзня нiч, княгиня Рогнiда сидить бiля розчиненого вiкна, бачить мiсяць у небi, плесо Днiпра, на якому тремтить-перелива║ться срiбна дорiжка... Усе, як колись, i все зовсiм не так, як ранiше, бо не спить вона, поруч у теремi не спить, либонь, i князь Володимир, але вони вже не можуть пiти одне до одного, Рогнiда не смi║ покласти стомлено┐ голови на його дуже плече, вони мучаться й страждають, а десь далеко-далеко, там, де закiнчу║ться мiсячна дорiжка, пливе лодiя, що везе до Ки║ва царицю Анну. Що ж це - любов?! Нi, Рогнiда вiрить Володимиру: вiн не любив i не любить царицi Анни... Зрада? Нi, вона бо┐ться навiть вимовити це слово, бо зраджують тiльки тодi, коли до цього по-справжньому люблять... Тодi - неправда, лжа, обман?! Але що образа, легковажна зрада i навiть неправда для люблячого серця? У цю пiзню нiчну годину, незважаючи на все, що сталось, незважаючи на бiль, гiркоту, розпуку, Рогнiда вiдчула, що любить Володимира так само, як любила колись на зорi сво║┐ молодостi, а може, навiть i бiльше, бо все проходить, все минав, а справжня, щира любов - вiчна, вона нагаду║ дивний камiнь iзмарагд, що завжди випромiню║ сяйво, вона - зоря, що свiтить тим яскравiше, чiiм темнiша нiч навкруг. Проте що ця, ┐┐, Рогиiдина, любов, гiрко те, що вiн - князь Володимир - не любив i вже не полюбить, повiк не взна║ цiну ┐┐ любовi. А нiч iшла... У тижi Рогнiда чула, як на Горi вдарили копитами й зупинились бiля терема конi... Вона прокинулась вiд сво┐х дум i пригадала - це ж сама велiла рiвно опiвночi запрягти у вiзок пару коней. Велiла! - це звучало тепер дивно, але останнiй загад княгинi Рогнiди виконаний - конi стоять бiля терема. Що ж, так i буде, зараз Рогнiда навiки залишить терем, палату, всi речi, до яких звикла, i цю спочивальню, в кутку яко┐ стоять два ложа... Два ложа, вiкно, з якого видно Днiпро, гiлля, до якого можна дiстати рукою, квiти, - о, скiльки хорошого, нiжного, теплого пережито за довгi лiта в цiй спочивальнi. Прощай, прощайте! На мить майнула думка - вийти в переходи, пошукати, знайти й попрощатись з Володимиром? Нi, вони вже попрощались. Нi вона йому, нi вiн ┐й нiчого сказати не зможуть... "А може, - подумала Рогнiда, - вiн стомився в далекiй дорозi й спить? Нi, я не смiю i не буду його турбувати..." Проте вона залишала в теремi не тiльки мужа - тут були дiти ┐┐, з ними вона хотiла й мусить попрощатись. Рогнiда запалила свiчу, вийшла в переходи, де було порожньо й дуже тихо, зайшла до палати Предслави, до палати поруч, де спочивали сини. Усi вони спали; у вiдсвiтi мiсяця й жовтому промiннi свiчi Рогнiда бачила ┐хнi спокiйнi обличчя... "Прощайте! - не смiла ┐м сказати, аби не побудити, але подумала мати. - Прощайте, мо┐ дiти, не згадуйте лихом сво║┐ матерi, не осуджуйте ┐┐, може, колись ви зрозумi║те й подяку║те менi..." I все ж Рогнiда не стрималась - якщо не можна всiх, вона поцiлу║ хоч одно рiдне дитя. Тихо схилившись, вона притулилась до чола дочки Предслави, поцiлувала... Предслава прокинулась, розплющила заспанi очi, побачила перед собою обличчя матерi, щоки, по яких котились сльози. - Мамо! - пролунало в палатi. Рогнiда погасила свiчу, - ложе, дочку, речi освiтлювало тiльки мiсячне промiння... - Ти чого, мамо? - Спи, спи, дочко... "Це тiльки сон", - подумала Предслава i знову склепила вi┐... У переходах княгиню ждала ключниця Амма. Вона була одягнута так, як у дорогу: зав'язала голову шаллю, накинула на плечi опашень. - Так що ж тепер буде? - запитала Амма в Рогнiди. - Ти про що говориш? - здивувалась Рогнiда. - Адже ти, княгине, ┐деш звiдси? - Так, ┐ду... - I я ┐ду з тобою... Що нам брати? Стара ключниця, кормилиця Рогнiди, що ростила, виховувала ┐┐, допомагала, дивилась тепер люблячими очима на княгиню, готова була йти за нею всюди, куди та звелить. Але сама Рогнiда була вже не такою, якото ┐┐ ранiше знала Амма, - на ключницю дивились надзвичайно смутнi, замисленi, далекi вiд цьоге свiту очi, i голос у Рогнiди був iнший - рiшучий, твердий, холодний... - Я йду звiдси, Аммо, навiки... - Куди? Куди, княгине? - Не питай! Я буду недалеко, але нiколи не прийду сюди i нiхто з Гори не повинен приходити до мене. - Ходiмо разом, княгине... - Нi! Ти залишишся тут i кормитимеш, доглядатимеш дiтей мо┐х, ти повин┐iа дбати також i про князя Володимира... Чу║ш? Так зроби - i прощавай, Аммо! Ти заступила менi колись матiр - i я цього нiколи не забуду, так заступи ж тепер мене. Вона обняла й поцiлувала Амму. Разом вийшли в двiр. Там бiля ганку стояв запряжений двома кiньми критий вiзок. Княгиня Рогнiда сiла. Конi рушили. У вiконцi вiзка видно було блiде i┐ обличчя... 4 Рогнiда помилялась, думаючи, що князь Володимир спочива║, - нi, вiн навiть не лягав спати, чув, коли Рогнiда пройшла в переходах, бачив, як вона сiла у вiзок, по┐хала до ворiт Гори. Бiль краяв його душу, серце. Вiн розумiв, що Рогнiда робить справедливо, покидаючи Гору, вони мусять розлучитись, i чим швидше це станеться, тим легше буде ┐м обом... Йому хотiлось одного - попрощатись з Рогнiдою якось по-людському, щиро, правдиво. Вiн хотiв, побачивши вiзок, а пiзнiше Рогнiду, бiгти в двiр, стати поруч, може, обнятись, поцiлуватись, - нехай усi знають, як ┐м важко!.. Та навкруг лежала Гора, темна, мовчазна, нiбито сонна, але невсипуща, пильна, що завжди - вдень i вночi - сотнями очей позирала на княжий терем, стежила, що там робиться, - князь Володимир не вийшов, дивився, як вiзок котиться до ворiт, зника║ там, зник... Тодi йому стало легше - не вiн, а сама княгиня Рогнiда розсудила, як ┐й слiд робити, це вона визначила свою долю... Поголос, нi, навiть поголосу на Горi не буде - княгинi вiльно робити так, як велять серце й розум. Князь Володимир, правда, не мiг зрозумiти, чому Рогнiда, якiй вiн давав пожалування - кращий город Русi, i яка, крiм того, мала великi скарби тут, на Горi, чому вона залишила тут усе сво║ багатство, по┐хала, нiчого не взявши з собою, в темну нiч? На свiтаннi, коли до нього прийшов во║вода Вовчий Хвiст, князь довiдався, що зробила княгиня Рогнiда вночi. - За ворiтьми Гори, - розповiдав во║вода, - княгиня велiла ┐хати до церкви над Почайною. Там ждав священик, який охрестив ┐┐ i постриг у черницi. Пiсля того вона по┐хала на двiр у Предславинi... Нема║ вже княгинi Рогнiди, ║ черниця Анастасiя... - Нема║ княгинi Рогнiди... ║ черниця Анастасiя, - тихо промовив князь Володимир i спроквола пiшов до вiкна. Там дуже повiльно народжувався свiтанок, за стiною Гори видно було голубувате плесо Днiпра, що свiтилось нiбито зсередини, жовтi, ледь рожевуватi коси, темно-синi лiси на лiвому березi. - Черниця Анастасiя! - глухо повторив князь Володимир, торкнувшись руками холодного пiдвiконня. Йому стало легше - цi слова прозвучали дивно, якось здалеку, в палатi, звiдки видно було новий день, свiтанок... Тепер вiн вiльний робити так, як вимага║ кипуче життя... Але робити так, як вимагало життя, бути вiльним i не вiдповiдати за те, що вiн содiяв, князевi Володимиру було дуже важко i просто неможливо. Одягнувшись у сво║ звичайне темне платно й накинувши на плечi багряне корзно, вiн спустився в сiни, де стояли вже во║води й бояри, велiв ┐м iти й ждати його в Золотiй палатi, а сам пiшов до стравницi, де звичайно збиралась перед свiтанком уся княжа родина. У стравницi горiли ще свiчi. Родина зiбралась - у кутку стояла дочка Предслава, ближче, пiд стiною - сини, всi вони привiтали батька, тiльки вiн переступив порiг, з дверей вийшла й вклонилась ключниця Амма. Одного тiльки сина - Ярослава - не було. Але князь знав, що вiн хворий, лежить i ще довго, либонь, лежатиме з пошкодженою ногою в палатi. У стравницi був уже приготований снiданок - на столi парували страви, лежав накраяний хлiб, при║мно пахло смаженим м'ясом, рибою - лишалось сiсти й ┐сти, вкусити вiд кожно┐ з страв... I все ж тут було не так, як ранiше. Коли Володимир ступив до столу, щоб сiсти в сво║ крiсло, а сини й дочка хотiли сiсти на лавах, враз стало помiтно, що ще одно крiсло, поруч iз мiсцем князя, сто┐ть порожн║ - це було мiсце княгинi Рогнiди. Звичайно, в цьому винен був сам князь Володимир - вiн мусив ранiше сказати ключницi, щоб та непомiтно прийняла крiсло, але зараз уже пiзно було щось робити. - Будемо ┐сти, - намагаючись не виказати свого хвилювання, промовив князь. Дiти i вiн сам сiли до столу, у мовчаннi стали ┐сти, правда, нiкому з них ┐жа не йшла на душу. Холодно, смутно було в стравницi, холод i пустка обгортали ┐хнi душi, князь Володимир вiдчував на собi погляди дiтей, на нього здивованими, сполоханими очима дивилась навiть ключниця Амма... Князь Володимир розумiв, що так мусило бути, - жити всiм, як i ранiше, не можна. Знав вiн i те, що буде боляче, гiрко, страшно... Але це було бiльше нiж страшно, особливо ж страшним було мовчання, яке панувало в стравницi. Мовчав князь, мовчали дiти, ключниця Амма вийшла з стравницi так тихо, що нiхто не почув ┐┐ крокiв. - Дiти мо┐, - не витримав князь Володимир, коли закiнчився снiданок, i сам не пiзнав свого голосу. - Я думав... я хотiв вам сказати, що моя жона, а ваша мати назавжди пiшла звiдси... Дiти дивились тривожними очима на нього, звичайно, до них долинула чутка про те, що сталось, але вони ждали, хотiли знати, що ж ┐м скаже батько? - Ми з княгинею Рогнiдою розлучились, - повiв далi князь, - бо я, перемiгши роме┐в, зажадав у них, знаючи ┐х лукавство й хитрiсть, вiнця василевса i руки царiвни Анни - сестри василевса... Нинi я маю вiнець i взяв у жони царiвну Анну... Вiн промовив цi слова, розповiв усе про себе й Рогнiду щиро, чесно, правдиво, але обiрвав мову, бо раптом стиснуло в горлi, якусь хвилину князь Володимир, заплющивши очi, мовчав, нiбито думав. - Я не хотiв образити й нiчим не образив матерi вашо┐ княгинi Рогнiди, - хрипко говорив вiн, - коли ми розлучались, я давав ┐й землi, городи, все, що вона забажав, але вона вiдмовилась вiд усього, нинi вночi прийняла християнство, постриглась у черницi й наречена Анастасi║ю, нiколи вже не повернеться сюди, на Гору, а як черниця житиме на дворi в Предславинi... Дiти мовчали. За скупими словами батька-князя вони вiдчули, що шляхи його й матерi Рогнiди розiйшлися, вони тепер чужi одне одному, але як бути ┐м, коли в них один батько i одна мати? - От я все вам i сказав, - тихо закiнчив князь. - Русь перемогла Вiзантiю, був я князем, нинi став василевсом нарiвнi з iмператорами роме┐в i нiмцiв, християнин я, скоро охрещу й Русь, вас, дiти мо┐, такожде прошу охреститись разом зi всiма... Але це було не те, що вiн хотiв ┐м сказати, - вiн не мiг говорити про сво║ горе й муку. Дiти схилили голови - вони вже не дивились на отця свого, жах того, що сталось, невблаганно й грiзно вставав перед ними. - I ще вас прошу, дiти мо┐, - якимсь благальним голосом промовив вiн, - коли до Ки║ва при┐де з города Константинополя сестра iмператорiв роме┐в, моя жона Анна, поважайте ┐┐ хоча б як царицю... Прошу вас про це! I тодi в стравнищ прозвучав тихий, але страшний стогiн: то, схиливши голову на руки, плакала-квилила дочка Предслава, вона пригадала минулу нiч, заплакане обличчя матерi, все, що видалось ┐й тодi сном, - нi, це був не сон, то плакала i десь нинi плаче мати ┐хня Рогнiда, а тут, у стравницi, плакало, стогнало, квилило ┐┐ серце - рiдне дитя. - Мовчи, Предславо! - обiрвав цей стогiн-плач князь Володимир. - Я все сказав вам, дiти мо┐. Не судiте, не клянiте, важко вам, але ще важче менi, проте нiчого, нiчого вже не можу змiнити. Вiн швидко пiшов до дверей - там ждали його мужi, ждала Русь! 5 Свiта║. У Золотiй палатi ще горять свiтильники з ведмежого жиру й восковi свiчi, але знадвору через вузькi вiкна вже струму║ рожеве промiння свiтанку, денне й нiчне свiтло, змiшуючись, виразно окреслю║ дерев'янi зруби палати, доспiхи князiв колишнiх на них, постатi множества людей, що стоять попiд стiнами, в кутках, просто посерединi... Цього ранку нiхто не сiда║. Всi стоять, переступають з ноги на ногу, переходять з мiсця на мiсце, перешiптуються, жваво говорять - бояри, во║води, всякi мужi, у куток забився й позира║ звiдти сполоханими очима головний жрець Перуна Вiхтуй. - Iде князь! Князь iде! - раптом чуються голоси в палатi. - Тихо-бо, тихо, князь Володимир вийшов. Князь Володимир з'явля║ться в переходах за палатою, переступа║ порiг дверей, виходить на помiст. Нинi вiн iде один, без жони, одягнутий у звичайне темне платне, стомлений, дуже блiдий, чимсь, очевидь, стурбований, може, тривожний, може, смутний. Але це одна мить. Зупинившись на помостi, вiн кида║ погляд у палату, бачить перед собою множество людей, сотнi вогнiв, блискучi доспiхи, рожеве сяйво у вiкнах. - Чолом князевi Володимиру... Кланя║мось тобi, - прорива║ враз палату багато голосiв. - Слава василевсу Володимиру! - чути крики в палатi. Вiн пiднiма║ руку. Палата враз затиха║. Знадвору струму║ денне свiтло, речi, постатi, все видно виразнiше, опукло, скрiзь глибшають тiнi. - Добрий день вам, мужi, бояри, во║води мо┐, - каже Володимир. - От ми й знову тут... Збираючись з мислями, що, як блискавицi, пролiтають у головi, вiн на хвилину замовка║ й потiм продовжу║: - Я покликав вас нинi, мужi мо┐, щоб повiсти - наше во┐нство з честю взяло город грецький Херсонес, там я прийняв слiв Вiзантi┐ i через них говорив з iмператорами Василем i Костянтином, з ними нинi укладено ряд навiки. Ми ма║мо дань, пiльги купцям нашим, вiднинi люди нашi можуть вiльно жити в гирлi Днiпра, на бiлих берегах i всюди над Руським морем... - Добре, дуже добре зробив ти, княже, - залунали в палатi голоси. - Пам'ятаючи ж, що роме┐ завжди порушували ряд з нами, - продовжу║ Володимир, - я вимагав через слiв, щоб iмператори ┐хнi говорили з нами, дiяли й совершали мир як рiвнi з рiвними, через що зажадав у них такого ж вiнця, який вони носять, знаючи, що вони лживi й хитрi, вимагав, аби дали менi в жони, як нiмецькому Оттону чи хозарському кагановi, сестру свою царiвну Анну, як видавали за нiмецького Оттона чи хозарського кагана, сам говорив це, бачив за собою вас i Русь. - Достойно говорив ти, княже, з василiками i iмператорами, - додав до слiв Володимира боярин Воротислав, що ┐здив з ним разом до Херсонеса, - добре ┐м сказав, - широко розвiвши руки, вiн нiби обняв усю палату. - Ми - Русь. Нехай iмператори пам'ятають, хто ми, не додержать миру - до самого Костянтинового город а дiйдемо. - Iз жоною - сестрою iмператора, - почувся голос ще одного боярина, - добре вчинив - чим ми гiршi вiд нiмецького iмператора чи хозарського кагана... Нi, тiльки так мусило й нинi буде. Ти, княже, став iмператором, будемо тобi вiрними слугами. - Iмператори зробили все, як я вимагав, - промовив Володимир, - дали вiнець... - Слава василевсу!.. - заволало кiлька бояр. - ...вони вiддали менi в жони царiвну Анну, з якою я повiнчався в Херсонесi... - Приймемо твою жону, а нашу царицю достойно, - лунало в палатi. - ...i ще вирiшив я зробити так, як того жадали ви, мужi мо┐, - охрестити руських людей. - Добре зробиш, княже, добре! - Але хреститимуть вас не патрiарх константинопольський i не його ║пископи та священики; у городi Ки║вi здавна живуть священики, iже прийшли з Болгарi┐, нинi з нами при┐хали з Херсонеса Анастас i Iоанн - вони охрестять Русь. Це справдi була перемога бояр i мужiв-християн, вони домоглись того, що хотiли, i тепер не могли та й не хотiли ховати свою радiсть. - Славен наш князь! - лунали в палатi збудженi голоси, в потоках сяйва нового дня було видно, як бояри цiлують во║вод, во║води - бояр, як чоломкаються мужi старшi й нарочитi. Але не всi думали так одностайно й дружно. У хвилину, коли в палатi затих шум, затихли голоси, десь у кутку пролунало: - А як бути, княже, з старими богами, требищами i жерцями нашими такожде? Це була дуже вiдповiдальна, страшна хвилина - у князя запитувала не одна людина, а Руська земля: як бути з iдолищами, що височать скрiзь по Русi, з требищами в городах, весях i на погостах, де досi складались жертви, з жерцями й волхвами, якi служили богам, i, нарештi, зi всiма тими людьми, що вiрять ще старим богам? Просити в когось поради, запитати в бояр, во║вод, мужiв, що стоять тут, у палатi, - нi, проминули тi часи, коли князь, чи то ┐дучи на брань, чи устрояючи землi, звертався до них i сукупно з ними вирiшував усi справи; нинi вiн мусить думати й вирiшувати сам, бо це не брань, не дань, йдеться про найголовнiше - про душi, серця людей, про вiру... Та й що, що можуть сказати князевi бояри, во║води, мужi? - У кожного з них сво║ серце й душа, тут ║ багато християн, та ║ ще й язичники, якi не скоро, а може, й до смертi не зречуться старого закону. I не тiльки тут, так скрiзь - в усiх землях, городах, весях Русi - старе живе поряд з молодим, молоде плодюче, старе живуче, воно чiпко трима║ться за отчу землю... Що ж робити? Сказати, що все мусить бути, як i допреже, що нове може жити поряд iз старим, тодi, либонь, загине в гущавинi старого нова поросль, сказати, що старе повинно загинути i ма║ право жити тiльки нове... Iмператор, - так, у цьому словi було все - вiн глава Русi, господар земель, вiднинi йому, як iмператору й пастиревi, покоряються й душi людськi, дивись, iмператоре Володимире, на якi вершини ти зiйшов, дивись i жахайся! Вiдступати тепер Володимир уже не мiг. Дуже твердо, впевнено й владно iмператор Володимир сказав: - Велю повалити всiх iдолiв земель, знищити требища, охрестити Русь... - Слава, слава князевi Володимиру! Головний жрець Перуна, що стояв у кутку палати, ступив назад, зник за дверима. 6 Через кiлька днiв до Ки║ва прибуло лодiйне во┐нство, разом з яким ┐хала цариця Анна. На березi Почайни зiбравсь тодi весь город - Гора, передграддя, Подол, Оболонь, - адже це ┐хали во┐, що пролили власну кров, перемогли роме┐в i прибили щит над ворiтьми Херсонеса, змусили iмператорiв укласти почесний мир; багатьох з во┐в, якi навеснi вирушали з Ки║ва, не було на подiях - життям сво┐м вони заплатили за перемогу Русi. Над Почайною про це не говорили. Попереду всiх людей на березi Почайни стояли горянськi бояри, во║води, мужi лiпшi й нарочитi, множество ┐хнiх, одягнутих у найкращi одяги й обвiшаних оздобами, жон i дочок, а на чолi ┐х усiх князь Володимир - вони прийшли зустрiти в городi Ки║вi сестру iмператорiв роме┐в царицю Анну, що нинi була жоною князя. Не було тут такожде дiтей князя Володимира - вiн не просив i, певне, сам не хотiв, щоб вони зустрiчали його жону, самим дiтям було дуже боляче бачити в славi не матiр, а мачуху... Город Ки┐в зустрiчав Анну достойно. Хто думав про ту жону, що не дiждалась з походу свого чоловiка i цього ранку плакала, заломивши руки, над Почайною, що ┐м було до отця, який, втративши ║диного сина, стояв i дивився нинi безтямними очима на плесо, де навiки втонула його радiсть? Хто, хто з них думав про дiтей, що цього ранку стали сиротами?! Оточена ║пископами й священиками, на берег сходила цариця Анна. Щоб у багрянi ┐┐ черевики не попав пiсок, вистеленi були червонi килими, пiд ноги ┐й бояринi й во║водшi кидали квiти з ки┐вських садiв, привезений з Херсонеса хор спiвав василевсам величання, а Гора, дужа, незборна Гора ревла багатьма голосами незрозумiлi й новi для киян слова: - Слава василевсам! Слава! Слава! Князь Володимир зустрiв, обняв i поцiлував одягнуту в срiблясту тунiку, з червоним корзном на плечах царицю Анну... Може б, вiн цього не зробив, коли б знав, що в цю годину бiля вiкна палати на Горi стоять i дивляться на нього сини його й дочка - тiнi жони Рогнiди. Втiм, зараз вiн не думав i не мiг уже думати про них i Рогнiду, - на берег сходила нова його жона - василiса Анна. Позаду лишились лодi┐, на яких стояли цiлi й покалiченi во┐, на березi лишились жони-удови, дiти-сироти... Урочистий похiд дуже повiльно - пiд блакитним ки┐вським небом, серед зелених дерев i багатства квiтiв, з гучними криками, спiвами - пiдiймався Боричевим узвозом, став перед ворiтьми, де почепленi були знамена всiх земель Русi, i зник за стiнами, де на городницях мiдяно дзвонили била... I тодi на Горi в теремi княжому почалося те, чого тут нiколи не бувало, - в палатах, покоях, свiтлицях, переходах зазвучали чужi, незнайомi й незрозумiлi голоси - кiлька поко┐в вiдданi були царицi Аннi й жонам, якi ┐й прислужували, скрiзь, на верху й унизу, в кiмнатах обабiч сiней розмiстились придворнi жони, сли, священики, слуги, гостi з Вiзантi┐. Втiм, вони не були тут гостями - цариця Анна i всi, iже з нею, при┐хали до Ки║ва надовго, назавжди, вона й вони були нинi господарями княжого терема, це доля судила ┐м тут жити. I враз усе нiбито змiнилось у теремi - зникла одвiчна суворiсть поко┐в i палат, де ранiше говорили притишеними голосами, - чужа мова, чужi голоси так дивно звучали в старезному рубленому домi Кия; вже не в стравницi, а скрiзь - на верху терема i внизу - бряжчав посуд; у палатах, де ранiше пахло липою й воском, потягло смаженим м'ясом, вином. Шум i голоси в теремi збiльшувало ще й те, що тут одразу ж з'явились, забiгали, заприсiдали жони горянських бояр i во║вод, ┐хнi чудовi, напрочуд красивi, але смiшнi в простотi сво┐й дочки - ┐м не терпiлось швидше познайомитись, удосто┐тись слова царицi Анни, торкнутись, бодай торкнутись ┐┐ срiблястого одягу кiнчиками пальцiв. Князь Володимир поспiшав. Вiн нагадував людину, що, провалившись на молодому ще, крихкому льоду, борса║ться, витрача║ всi сили, але тiльки трощить лiд навкруг себе, збiльшу║, й збiльшу║ ополонку, вiдчува║ глибiнь пiд собою, потопа║... Проте вiн сам не розумiв цього - йому здавалося, що варто зробити ще один-два потрiбних кроки, i все заспоко┐ться, стане на мiсце - треба охрестити нарештi Ки┐в, прийняти в теремi жону Анну й усiх, що прибули з нею, а там у городi й у його душi настане спокiй, тиша. Вiн велить наступного ж дня зiбрати над Почайною всiх людей Ки║ва - бояри, мужi, тiуни поспiшають виконати його загад. Вiн велить за звича║м руським зробити пир на честь прибулих гостей i жони Анни, радиться з во║водами, де i як його влаштувати. Багато з цих бояр i во║вод ┐здили до Константинополя, деякi з них бували й на урочистих прийомах у iмператорiв, через що кажуть, що слiд влаштувати пир не в гридницi, де звичайно ранiше пирували з дружиною, а в Золотiй палатi, як це роблять у Константинополi... Князь Володимир згоден, i не тому, що так робиться в Константинополi, - зробити пир у широкiй, просторiй Золотiй палатi набагато краще, анiж у тiснiй, душнiй гридницi. Разом з кiлькома боярами й во║водами вiн заходить до Золото┐