се, тiло мо║ горить, груди розрива║ кашель... - Ти одужа║ш, швидко одужа║ш, царице! Дворянки дають Аннi тепле питво, вона заплющу║ очi, от, либонь, i спить. Темнi переходи, розчинене вiкно, десь недалеко в темрявi, в гущавинi дерев кричить птах: "Пу-у-гу! Пу-у- гу!" "Вiщий птах! Чого кричиш? На чию голову наклика║ш бiду?" - дума║, притулившись головою до лутки вiкна, князь Володимир. Рогнiдi вiддали погребальну почесть у Десятиннiй церквi як княгинi, за довгий день множество людей ки┐вських пройшли й схилили голови перед корстою з ┐┐ тiлом; поховали ж Рогнiду по черничому обряду: вночi, у закритiй корстi, в Предславинi, як вона й заповiдала. На похоронi було мало людей - десяток черниць, предславинськi дворяни, що несли труну, священик. Ще були на похоронi дочка Рогнiди Предслава й син Ярослав, одягнутi в темнi платна, з покривалами на лицях, вони йшли позад усiх - нiхто ┐х не пiзнав. Вершник - нiкому не вiдомий вершник примчав у цю пiзню годину ночi вiд Гори до Предславинського лiсу, зупинився пiд деревами, бачив вогники, що повiльно пливли в долинi, й тiнi за ними, - вершнику, вершнику в княжому корзнi, що привело тебе вночi до Предславина? Невеликий горбок над Либеддю - от i все, що залишилось на пам'ять про Рогнiду. Промине небагато лiт - i дощi, вiтри змиють, зрiвняють з землею цей горбок. 7 Саме в цей час до Ки║ва з смутною звiсткою прибули сли з Новгорода: там вiд невiдомо┐ хворi помер князь Вишеслав, по заповiту труну з його тiлом везли до Ки║ва, новгородцi ж просили собi нового князя. Звiстка ця дуже опечалила князя Володимира - молодi, юнацькi лiта вiн провiв у Новгородi, новгородцi його вспо┐ли й вскормили, сидячи там на столi, вiн знав, як багато важить для всi║┐ Русi земля Новгородська, а, крiм того, Вишеслав був його улюбленим сином, мудро стерiг пiвнiчнi укра┐ни Русi, смерть його - велика втрата для Ки┐вського столу. В ближчi ж днi князь Володимир покликав до Золото┐ палати, куди прийшли сли новгородськi, во║вод i бояр, мужiв лiпших i нарочитих, повiв ┐м, що сталось у Новгородi, сказав, що полунощнi землi просять собi князя. - Кого пошлемо князем туди? - запитав Володимир. - Говори сам, княже, - залунали звiдусiль голоси. - Многих синiв ма║ш, сам скажи, хто з них достойний сiсти на столi в Новгородi. - Я думав про це, - вiдповiв князь, - бо сам був князем земель полунощних. Великий Новгород стереже укра┐ни Русi, хочу дати туди доброго князя, волю послати сина Ярослава. Чи згоднi його прийняти, сли новгородськi? - Згоднi! - однодушне вiдповiли сли. - За Ярослава дяку║мо, будемо йому вiрно служити. - А ти, сину, - звернувся князь Володимир до Ярослава, що стояв бiля княжого столу, - чи згоден? Блiдий, без кровинки в обличчi, Ярослав якусь хвилину мовчав, потiм промовив: - Воля твоя, отче! - Так i буде, - закiнчив Володимир. I княжич Ярослав, що вiднинi ставав новгородським князем, виступив уперед, обняв й поцiлувався з слами новгородськими, подякував ┐м за честь i довiр'я. Князь Володимир говорив правду й, посилаючи Ярослава в землi полунощнi, добра хотiв Новгороду, а сину - слави. Бiльше того, знаючи, як уболiва║ Ярослав за матiр'ю Рогнiдою i вiдчуваючи перед нею й ним свою провину, вiн хотiв якось ┐┐ спокутувати, - Рогнiди нема║, вона пiшла з життя, може ж, доля замирить його хоч з сином, - адже Ки┐в i Новгород - це городи-брати, два кiнцi Русi, Ки┐в - це ворота на пiвдень, Новгород сто┐ть на сторожi земель зi сходу, заходу й полунощi. Усього цього вiн не мiг, звичайно, сказати синовi при мужах Гори й слах новгородських, через що покликав його до себе. Ярослав зайшов до палати батька твердою ходою, так нiби вiн i не був хромцем, став недалеко вiд порога, й Володимир несамохiть замилувався сво┐м сином. Молодий, мiцний, широкий у плечах, з довгим темним волоссям, засмаглим обличчям, орлиним носом, - вiн дуже нагадував свого батька. Було в ньому ще й iнше - голосом, виразом обличчя вiн нагадував матiр - ┐┐ не було на свiтi, але вона жила в ньому; зараз батько й син починали розмову, незримо ж душа Рогнiди витала тут, у палатi, над ними. - Я покликав тебе, сину, щоб порадитись перед далекою дорогою i попрощатись... може, й навiки, - почав Володимир. - Навiщо говорити так, отче? - суворо перебив його Ярослав. Володимира вразив голос сина, стало боляче, що Ярослав не розумi║ його тривоги й смутку. - Не гнiвайся на мене, Ярославе, що посилаю тебе в полунощнi землi, нинi ║ двi твердинi на Русi - Ки┐в i Новгород... - Посилаючи мене в Ростов, ти говорив, що й то твердиня Русi. - Так, Ростово-Суждальська земля також твердиня - близько Iтиль-рiка, булгари, хозари... - Надiюсь, отче, ти зна║ш, що я в Ростовi жив душа в душу з боярством i людiями, вiрно служив i тобi. - Знаю, Ярославе, а все ж Ростов не Новгород, буде вiднинi пiд мо║ю рукою, сам догляну. - До Ростова далеко, сам зна║ш - двiчi ти примучував в'ятичiв, аби й тепер там лиха не сталось, - з-пiд нахмурених брiв подивився Ярослав на Володимира. Князь Володимир пильно стежив за сином - невже ж вiн справдi тривожиться за нього - батька, чи, може, насмiха║ться з цього? - Ти що, .. ляка║ш мене, Ярославе? - Нi, отче, я говорю тобi лише правду; неспокiйна Ростово-Суждальська земля, людi║ там добрi, ревнi, люблять Ки┐в, нове ж прищеплю║ться трудно. - Як сказав, так i буде - дивитимусь за Ростовом, дбатиму про нього. Ти ж бережи Новгород. - А що менi в Новгородi?! Це - твiй город, ти там сидiв князем, докiнчуватиму те, що ти почав, стоятиму, як i ти. "Стоятиму, як i ти"? Про що говорить Ярослав? Князевi Володимиру довелось у Новгородi не тiльки стояти, коли Ярополк захотiв один сiсти на столi в Ки║вi, це новгородцi не потерпiли свавiлля ки┐вського князя, досить було йому кинути клич - i вони встали за сво║ право, пiшли на Ки┐в. - Новгород i Ки┐в з'║дну║ велика, свята дружба, - сказав Володимир, - i люди там суворi, твердi. Звикнуть до тебе, зумi║ш ┐х зiгрiти - вiдданi будуть, вiрнi. До того ж i помiч у Новгородi матимеш добру - посадником там сидить Добриня - уй мiй, кормитель. Гiрка посмiшка промайнула в кутиках уст Ярослава. - Мене любила Ростово-Суждальська земля, i я любив ┐┐... Що ж, отче, якщо так судила доля, я вже здалiк люблю й Новгород, швидше хочу туди ┐хати, покинути Ки┐в... А посадник твiй у Новгородi менi не буде потрiбен, адже сам сидiтиму князем. Князь Володимир вiдчув з слiв Ярослава, як тому важко нинi, пiсля смертi матерi, бути в Ки║вi, говорити з ним, отцем, у цiй палатi, ще важче думати про те, що буде далi. - Сину! - сказав Володимир. - Я покликав тебе, щоб повiдати все про Новгород i полунощнi землi, хочу, окрiм того, сказати, що менi боляче виряджати тебе... Вiн ступив уперед, зупинився близько вiд сина. - Ти, Ярославе, - хрипким голосом промовив Володимир, - перший, улюблений мiй син вiд матерi Рогнiди... Чу║ш, ┐┐ вже нема║, не буде, тож скажу тобi - я любив тiльки ┐┐, за що мучусь i страждаю нинi, сину... Спiвчуття, тепле синiвське слово?! Нi, князь Володимир не ждав i не мiг ждати, вiн просто хотiв сказати нарештi правду якщо не Рогнiдi, то ┐┐ сину... А може, думав Володимир, Ярослав зрозумi║ його i простить? Мовчазний i суворий стояв Ярослав, бачив перед собою великi батькiвськi очi, в яких були тривога, бiль, смуток, блiде перекошене обличчя. - Прощай, отче! - сказав вiн. - Я твiй син i буду таким довiку, але ║ Русь, i я служитиму ┐й до сконня... - Прощай! - тихо вимовив князь Володимир. ...Так i розiйшлись отець з сином, у кожного в душi залишились тiльки бiль i образа; - не стало Рогнiди, й не було вже сили, яка б ┐х могла замирити. Ярослав зайшов до сестри Предслави: разом вони й ранiше перемагали горе й розпач, самотнiм вирушав вiн до Новгорода, ще бiльш самотньою залишалась на Горi сестра. - Я прийшов, сестро, щоб попрощатись з тобою, - сказав Ярослав, переступивши порiг ┐┐ свiтлицi. - Чула, - перебила його Предслава, - прийма║ш ти честь велику, ┐деш до Новгорода князем. Ярослав теплими очима подивився на сестру, що була дуже схожа на матiр свою Рогнiду - таке ж лляне волосся, голубуватi очi, мила, привiтна. - Чи велика це честь, сестро?! - смутно промовив вiн. - Князем я вже був, мав Ростово-Суждальську землю, нелегко менi там доводилось, багато сил поклав, аби тримати цю землю в покорi й пошанi до Ки┐вського столу. Там я вiрно служив отцю. - Але Новгород - то бiльший город, полунощна земля безмежна. - Важка й неспокiйна Новгородська земля, ┐┐ оточують ворожi, злi язики, глад, холод ходять по тiй землi, мор косить людей... Вiд того й брат наш Вишеслав загинув. Почувши iм'я покiйного брата, Предслава залилась сльозами. - I не добра хотя, батько посила║ мене до Новгорода... - Так що ж вiн хоче? - Пiсля того, що сталося з матiр'ю, - у запалi говорив Ярослав, - батБко не хоче бачити мене в Ки║вi чи Ростовi, посила║ в полунощнi землi, робить князем-iзго║м. - Ти говориш страшнi слова, - жахнулась Предслава. - Тодi не ┐дь, не ┐дь туди, брате. - Нi, Предславо! - рiшуче промовив Ярослав. - Що я, що батько Володимир... Слово його - -закон, десницю пiдтриму║ Христос, за ним Гора... До Ростова менi не повертатись, у Ки║вi не бути, ║диний шлях - до Новгорода... Що ж, краще там, нiж тут, може, там, у Новгородi, волi бiльше, бояри й во║води лiпшi, а я стану одмесником отцю Володимиру. - Ярославе! Ти про що говориш, що замислив! - Нiчого я поки що не говорю i нiчого не замишляю... Одного шкода - залишаю тебе в Ки║вi. Ти ж, Предславо, не забувай про мене, сидя в Ки║вi, дивись, що тут робиться, щось помiтиш - сповiсти, пришли грамоту... - Все зроблю! Дивитимусь i повiдомлю! Тiльки чому, чому менi так страшно, брате?! У Великiй Луцi на зимовому шляху з Новгорода до Ки║ва князь Ярослав зустрiв корсту з тiлом брата свого Вишеслава. Це була невесела, скорбна зустрiч живого з мертвим, надiй з тлiном. Ще здалеку дружина, яка оточувала князя Ярослава, побачила на шляху похiд: попереду з чорними корогвами, що смутно колихались над снiгом, ┐хало кiлька десяткiв вершникiв, за ними восьмерик коней тягнув сани з видовбаною з дуба й щiльно закритою вiком просмоленою корстою, за ними на багатьох санях ┐хали нарочитi мужi Новгородсько┐ землi, а ще далi верхи й пiшо, змiнюючись на погостах, з сокирами й рогатинами поспiшали смерди - требити путi, класти мости, одбиватись вiд диких звiрiв, що зграями ходили в лiсах. Схопившись з коня, князь Ярослав пiдiйшов до саней, на яких стояла корсiа, просто в снiгу упав на колiна, пiдняв руки д'горi й тужно мовив: - О брате мiй Вишеславе, чи думав ти, iдучи в полунощнi землi, що повертатимешся на отчизну в гробницi, трупом хладним?! Над снiгами крутилась поземка, чорна корста iскрилась вiд паморозi, задубiлi корогви дзвенiли пiд вiтром. - Горе менi, горе, - бiдкався князь Ярослав, - аще зустрiв тебе не на конi сидящого, а лежащого в гробницi. Корогви схилялись до само┐ землi, вiтер свистiв дужче й дужче, снiгове море затягло все навкруг. , - Прощай, мiй брате! - чулись крiзь голосiння вiтру слова Ярослава. - I не сварись на мене, ┐ду заступати тебе, як iзгой, рушаю, як i ти, в тьму полунощну. Дружинники вже посiдали на коней, у снiгу зарипiли полозки, сани з корстою рушили далi. Довго з непокритою головою, з опущеними руками стояв серед снiгiв князь Ярослав, думав про смутну долю брата свого Вишеслава. Князь Ярослав при┐хав до Новгорода без яко┐сь почестi й слави. Так трапилось, напевне, через те, що по┐зд його промчав льодами Iльмень-озера увечерi, бiля терема княжого зупинився пiзньо┐ ночi, коли в Новгородi все спало. Пiднявши на ноги сонну сторожу, сли, що ┐здили до Ки║ва, разом з князем Ярославом зайшли до терема, там забiгали дворяни, запалили вогнi, у стравницi забряжчав посуд, запахло смажениною. Одразу ж до терема, засапавшись, прибiгло чимало во║вод i бояр, а разом з ними й посадник Добриня, що видiлявся з-помiж них одягом сво┐м, гривнами, чепами, поважним виглядом. Коли закiнчилась вечеря, мужi, во║води й бояри пiшли, але Добриня залишився - йому хотiлось поговорити з новим князем, хтось мусив провести Ярослава i в його палати. Так вони залишились удвох на верху терема, в палатi, що виходила темними вiкнами на Волхов. Добриня страждав з самого вечора печi║ю, тепер, випивши меду й по┐вши, захмелiв, обважнiв, його хилило на сон. Але Ярослав, що ┐хав бiльше як мiсяць з Ки║ва i що майже не спочивав у останнi ночi, зовсiм не хотiв спати. Злегка шкутильгаючи, вiн пройшов по палатi, постояв бiля вiкна, обернувся до во║води. - Я, княже Ярославе, - почав Добриия, - служив ще дiду тво║му, нехай буде прощен, князевi Святославу, ву║м був отця твого Володимира, багато лiт сидiв його посадником у Новгородi, був першим во║водою й боярином у князя Вишеслава... Добриия замовк, ждучи, що Ярослав скаже сво║ слово. Але Ярослав не говорив - вiн стояв бiля вiкна, дивився на темнi обриси теремiв, заснiжений Волхов. - I з християнством я допомагав князевi Володимиру, - повiв далi Добриня, - множество ворогiв серед язичникiв мав i маю. Перуна почепив за кiнський хвiст i вверг у Волхов. Во║води й бояри - сво║, а я - княжа людина, тiльки йому служив i мушу служити... Князь Ярослав нарештi одвернувся вiд вiкна й пильно подивився на во║воду Добриню. Той аж здригнувся - на нього дивилось обличчя молодого Володимира - те ж чоло, нiс, рот, i, що найбiльше вразило його, князь новгородський Ярослав дивився на Добриню очима його сестри Малушi. - Я багато чув про тебе, во║водо Добрине! - сказав Ярослав. - Знаю, багато ти й зробив для земель полунощних. - Вiр менi, княже, - нiяковiючи й плутаючи слова, продовжив Добриня, - ревно допомагатиму й тобi, буду першим подругом, слугою. Ярослав сiв у крiсло й опустив очi. - Слухай, Добрине, - сухо промовив вiн. - Менi ще в Ки║вi багато повiдали про тебе, знаю, ти був вiрним слугою в князiв. Але менi слуги-во║води не потрiбнi, вони мусять робити сво┐ справи, менi служитимуть дворяни. Я ж служитиму разом з усiма мужами мо┐ми людям полунощних земель... Це були образливi для Добринi слова, князь Ярослав вiдкидав його дружбу й службу, вiн - юний хромець i його онук - змовився, може, в дорозi з слами-боярами, може, а це ще гiрше, щось дiзнався про нього в отця - Володимира. - То коли велиш менi приходити? - тiльки й знайшовся Добриня. - Нинi на свiтаннi я велiв зiбратись у Великiй палатi всiм боярам, мужам, во║водам... Приходь i ти. - Але вже скоро й свiтанок... Коли ж ти спатимеш, княже? - У цьому городi, - зухвало вiдповiв Ярослав, - я вже не хочу спати. 8 На голову князя Володимира падають i падають удари: смерть сина Iзяслава в Полотську, зрада Святопрлка в Туровi, втрата людини, яку вiн любив i яка любила його над усе в свiтi... Володимир трима║ться й зносить цi удари, намагаючись вдержати скiпетр василевса; дбаючи про спокiй i лад у землях, вiн бере Туров пiд свою руку, в Полотськ посила║ сина Брячеслава, в Ростово-Суждадьську землю, де сидiв ранiше Ярослав, - старшого сина вiд царицi Анни Бориса, у Муром - сина Глiба, разом з ним по згодi з ║пископом Анастасом посила║ ║пископiв Феодора i Iларiона... Але коли сколихнеться одна хвиля, важко стримати все море - до Полотська далеко, ходять чуткиу там неспокiйно в землях, Туров зовсiм близько вiд Ки║ва, а й у цьому городi, як i по всiй Туровськiй землi, спалахують пожежi, iде татьба, розбой, якiсь та║мничi загони скрадаються там у лiсах i нетрях. Найгiрше ж у Ростовi й Муромi... Що сталось з Ростово-Суждальською землею, яка справно платила дань, коли там сидiв Ярослав, посилала вiйсько, корилась Ки║ву? Коли туди до┐жджа║ князь Борис, земля вiдмовля║ться його прийняти, не приймають там i ║пископа Феодора, що ┐хав з князем. За Ростовом iде Муром - муромчани не допустили князя Глiба на свою землю, над ║пископом Iларiоном посмiялись, одрiзали йому бороду, князь i ║пископ врятувалися вiд смертi, втекли до города Чернiгова, послали гiнцiв до Володимира, запитують, що робити. Що робити? Легко синам запитувати, важко вiдповiсти отцю-князевi. Почина║ться осiнь, шляхи в полi несходимi, куди не поглянь - розпуть... Проте страшна не розпуть у полi, князь Володимир запиту║ сам себе й не зна║, що робити, вiн iшов - i раптом став, дивиться й диву║ться, що ж содiяв?.. РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Навеснi, коли вишнi в садах Днiпра всипало, мов снiгом, цвiтом, у мiсяцi травенi померла цариця Анна. Вона хворiла довго, мабуть, з того часу, коли при┐хала з Константинополя, тiльки хвор ┐┐ спочатку не виявлялась; надто худорлява, думали всi, цариця, дуже тендiтна... У останнi роки Анна схудла, почала кашляти, зиму лежала в гарячцi, коли ж на Днiпрi скресла крига, вiдчула себе зовсiм недобре. До не┐ кликали кращих лiчцiв Ки║ва й iнших, далеких, городiв, але всi вони, бачачи висхле тiло царицi, чуючи ┐┐ страхiтливий кашель, смутно похитували головами. "Сушениця* (*Сушениця - сухоти.), - говорили, - одна надiя на бога". Свящвники ж, яких кликали на помiч, молились i також велiли уповати на бога. Бог не допомiг - царицi Анни не стало. Серед Десятинно┐ церкви на невисокому помостi стояла зроблена кращими дереводiлами й обкована срiблом труна. Навкруг не┐, в усiх притворах, пiд склепiнням i в олтарi, лили яскраве промiння безлiч свiчок, свiтильники, панiкадила; скрiзь стояли пахучi веснянi квiти. Над труною гучними голосами безперервно читали священнi книги диякони, на хорах час вiд часу лунали тужнi молитви. Священики правили погребальну службу, на горному мiсцi сидiв ║пископ Анастас. Десятинну церкву так забили люди, що нiде було протовпитись, - вони стояли один у один внизу, в усiх притворах, сiнях, ще багато ┐х так забили верх церкви, що дехто навiть побоювався - а чи не заваляться стiни. Стояли, звичайно, не абияк, а з добором, хто був ближчий до живих князiв, тому легше було доступитись i до мертво┐ царицi - бiля само┐ труни стояв князь Володимир з сином Борисом, обабiч i одразу ж за ними - мужi лiпшi й нарочитi, во║води, бояри, князi земель, що перебували у Ки║вi, сли, гостi. Багато було слiв, гостей i всiляких людей ромейських, вони за життя не вiдходили вiд царицi. Тут, у церквi, в темних платнах, чорнi, хижоокi, вони, як круки, стерегли свою царицю, а водночас пильнували руських людей. Князь Володимир, ставши бiля труни, довго дивився на тiло тi║┐, що називалась його жоною, царицею Русi. Вона лежала худа, висхла, серед рожевих, жовтих, бузкових квiтiв, окреслювалось тiльки надзвичайно блiде, спотворене тiнями смертi обличчя. "Що робить смерть?! - подумав князь. - Невже це цариця Анна?" Потiм вiн обвiв поглядом церкву. Блрзько бiля нього нерухомо стояв Борис, навкруг - у блискучих, золотом i срiблом шитих ризах, - священнослужителi, далi - мужi, во║води, бояри, а вже за ними - огнищани, тiуни, ябетники, мечники, жони. I чомусь князевi Володимировi стало страшно, йому здавалося, що вiн бачить страхiтливий сон... Нема║ царицi Анни, але лишилось те, що прийшло з нею. Нiколи не буде Володимир таким, як був колись, нiколи не буде такою, як у минулi часи, Русь... Тепер бiля князя Володимира не було нiкого з рiдних чи близьких, з ким вiн мiг би подiлитись радостями й печалями, порадитись, перекинутись принаймнi щирим словом. I, як це й мусило статись, ║пископ Анастас виявився ║диною людиною, що розумiла горе, муки, розпач князя Володимира, вiн, треба сказати правду, денно й нощно був тепер бiля нього, чулий, щирий, близький. Вони говорили про справи, о, як багато було цих справ у князя Володимира, що починав вiдчувати старiсть, а вiдтак i хвороби, болячки, - у цi лiта кожна людина бачить далеко, хоче зробити багато, але може так мало, часом i невдало, через що ще дужче вiдчува║ немощну свою руку, зазна║ поразки й кривди, проте не хоче, не може здатись. кпископ Анастас говорив з князем Володимиром про Русь, вiн бачив багато непорядкiв у городах i землях, через що радив князевi менше брати на сво┐ плечi, бiльше ж доручати iншим. Так, Анастас багато говорив про священнослужителiв, вважав, що вони повиннi допомогти Володимиру i його синам-князям, щоб князi управляли, а священики служили ┐м i судили людей. Нарiкав ║пископ i на те, що багато священикiв не живуть, як треба, не мають домiв i земель, надiються на те, що хтось ┐м щось дасть. - Ти, княже Володимире, добре зробив, - говорив ║пископ, - що вiддав менi, сирiч церквi Богородицi, десяту частину сво┐х добр, сам бачиш - не собi беру, все кладу на церкву... Чому ж ти, княже, так не печешся про iнших ║пископiв i священикiв, iже сидять у землях?.. Зроби устав церковний - дай скрiзь десятину церквi, а на священство поклади суд. - Не можу брати десятини на церкву з усiх земель, там суть сво┐ князi... - вiдповiв князь. - I суд князi мусять чинити самi в землях, на те ┐х i послав. Нi, в цей час, вiдчуваючи навiть хвороби й болячки свого тiла, князь Володимир все ж не хоче поступатись церквi, дума║ керувати землями сам... Проте церква робить сво║, ║пископ Анастас не вiдходив вiд князя. - Я хотiв тобi сказати, княже, що минуло┐ ночi священики нашо┐ церкви бачили над могилою княгинi Ольги зна┐менiе... - Яке знаменi║, ║пископе? - Коли священики вийшли з церкви, було дуже темно, а над могилою свiтилось дивне сяйво... - То, либонь, iшов хтось iз свiтильником, - спокiйно сказав князь. - Ой, нi, княже... Вони кинулись одразу до могили, аж там нiкого не було... пустота, нiч. - А сяйво? - Сяйво пiднялось, полинуло до неба... Князь Володимир нiчого не сказав - йому треба було йти до Золото┐ палати говорити з боярами. На цьому розмова з ║пископом про сяйво над могилою княгинi Ольги й закiнчилась. Але через кiлька днiв ║пископ знову завiв мову про могилу Ольги, розповiв, що священики знову там бачили сяйво й чули голоси в небi. Був вечiр. На столi горiла свiча. Князь Володимир дивився на ║пископа широко розплющеними очима, в яких була тривога, а може, й страх. - Скажи, ║пископе, що ж це? Анастас витримав його погляд, вiдповiв: - У Вiзантi┐ й iнших землях суть множество святих... Якщо хтось благочесний помер, а над могилою його буваютзь знаменiя i чудеса - то бог вказу║ ще одного святого. На Афонi-горi, де я навчався й приймав постриг, мощi* (*Мощi - костi (др. руськ.).) всiх ченцiв через три роки пiсля смертi викопують, кладуть у комiтирiй* (*Комiтирiй - сховище (гр.).) i дивляться да по временi, аще кого добродiтельного бог восхоще прославити, явить на них чудеса. - То княгиня Ольга... - почав i не кiнчив князь. кпископ сказав: - Якщо святi ║ в Римi, Вiзантi┐ й iнших землях, то мусять бути й на Русi; це окраса церкви, гордiсть держави, наше заступництво на небесах. Князевi Володимиру стало страшно - з юних лiт сво┐х вiй пам'ятав бабу Ольгу - сердиту, черству, вiд отця свого знав правду про не┐ - це вона розлучила його з коханою Малушею, забрала в матерi дитину, а в нього - Володимира - матiр, багато людей ще й нинi згадували ┐┐ як жорстоку, безсердечну княгиню. кпископ Анастас неначе вгадував думки князя. Проте знав, що робить, цiлив у душу Володимира. - На землi всi люди як люди, але княгиня Ольга була першою християнкою на Русi, сто┐ть нарiвнi з апостолами, вона - свята, княже Володимире, для Русi, для нашо┐ справи це потрiбно. I ║пископ домiгся свого - через короткий час темно┐ ночi гриднi оточили Воздихальницю, розкопали могилу княгинi Ольги, ║пископ з священиками розкрили корсту, вийняли костi, однесли ┐х у Десятинну церкву, де вже приготована була срiбна рака. - Бог восхотiв прославити княгиню Ольгу - мощi ┐┐ нетлiннi, - сказав Анастас. Пiсля служби над ракою з мощами Ольги князь Володимир, крокуючи поруч з ║пископом Анастасом на Гору, довго мовчав, а потiм зупинився й промовив: - Я б хотiв... одного б я хотiв на схилi лiт сво┐х, отче... - А чого? Скажи менi одверто, княже. - Аще помру, щоб нiхто не вiдав, де поховане мо║ тiло. - Навiщо говориш так, княже? - Боюсь смертi, - пересохлими устами вимовив Володимир. - А безсмертя?! Адже ║ безсмертя, княже Володимире, - вiдповiв на це Анастас, але в голосi його також був страх, тривога. Володимир дивився на небо, що висiло над сiрими стiнами Гори, й мовчав. Ще через короткий час ║пископ Анастас завiв мову про сина Володимира Iзяслава, що був князем полотським i там помер, i про сина Iзяслава Всеслава, який помер через рiк пiсля батька. - Маю вiсть вiд ║пископа Стефана з города Полотська: над могилою Iзяслава й Всеслава творяться чудеса, бог явля║ знаменiя. - I вони святi? - спiдлоба подивився на ║пископа Володимир. - Аще бог восхоще, того й прославить, чим бiльше на Русi святих, тим краще, княже.." Лiтописець пише: "Лiта 6615-го* (*Л i т о 6615-е - 1007 рiк нашо┐ ери.) перенесенi Iзяслав i Всеслав у город Ки┐в, в святу Богородицю..." Вiд церкви не вiдставала й Гора: слава князя - ┐┐ слава, честь Володимиру - честь i ┐й. В Золотiй палатi во║води згадують давнi походи, коли вiдбивали червенськi городи. - Княже Володимире, - встають мужi нарочитi, що прибули з города Волина, - ми тобi служимо вiрно, вiчно, нехай же вiдають про це дiти нашi й онуки... Просимо назвати город Волин Володимиром. Глибоко, спираючись на поручнi, сидить князь у крiслi отцiв сво┐х, похмурим поглядом дивиться на во║вод, бояр, мужiв. Тепер у нього завжди похмурий погляд, недовiра й хижий блиск в очах. - Бути Волин-городу Володимиром!.. - лунають крики в палатi. Чому ж так смутно, тоскно й боляче Володимиру-князю? I це не один день, не мiсяць, iдуть лiта, все, зда║ться, стало на мiсцi, зникло старе й торжеству║ нове - чого ж печалитись Володимиру? Пережитого не можна витравити з душi. Якщо замислитись i пригадати - там стiльки кривд, образ, горя. Проте як не боляче, а Володимир з при║мною, радiсною печаллю пригаду║ всi цi минулi лiта - вечори в теремi отчому, коли був молодим, юним, ходив до Перунового требища, слухав колядки, в нiч на Купала, одягнувшись у звичайне платно, спускався до Почайни, стрибав через вогнi... Новгород... А хiба там не було радостi в князя Володимира - вiн твердо сидiв на столi в землях полунощних, мрiяв про далекий Ки┐в, отця i матiр, сади над Днiпром! I так усе - минуле вiдступало, його вже не було, але воно жило в душi старого князя Володимира, будило спогади, мрi┐. Пiзнього вечора князь Володимир сто┐ть на ганку терема. Тiльки-но закiнчилась вечерня в Десятиннiй церквi, до свiтання там буде ще одна служба - завтра рiздво, нове свято на Горi, князь веселитиметься разом з усiма боярами, во║водами. Але що це? У воротях Гори чути тупiт багатьох нiг, ось iз-за стiни випливли десятки смолоскипiв, у морозянiй ночi чути жвавi голоси: Коли не було з нащада свiту, тодi не було неба, нi землi, неба, нi землi, лиш син║ море, а серед моря та два дубочки... Князь Володимир пiзна║ пiсню... Оця нiч, нiч народження Христа нинi, була колись нiччю Корочуна; у цю найдовшу в усiй землi нiч люди хотiли допомогти доброму боговi врятувати, визволити з небесних склепищ добре, тепле Сонце... I тодi, щоб не пiзнали й не покарали злi боги, жiнки одягали чоловiчi одяги, а мужi - жiночi платна, вони чiпляли на голови скурати й ларви* (*Скурати й ларви - личини й машкари.), збирались великими натовпами на Горi, бiля Перуна, били мечами об щити, гримiли списами, свистiли в сопiлi й гудки, кричали, запалювали й пускали в снiги обв'язане соломою й змащене смолою коло. А потiм люди, що перемогли злих богiв, iшли до княжого терема, спiвали оцю колядку: ...Там сiли-впали два голубочки, два голубочки на два дубочки. Почали собi раду радити, раду рядити i гулькотати, як ми ма║мо свiт основати... - лунало й нинi все ближче й ближче. - Несiть меди, ол, горiхи! - велiв князь Володимир. Вже бiля самого ганку чулись пiснi й голоси, смолоскипи освiтлювали скурати й ларви. Збуджений князь Володимир стояв на ганку, частував i дякував колядникам. На Горi лунало, гримiло: Добрий тобi вечiр, наш славний княже, щедрий вечiр, добрий вечiр, добрим людям на здоров'я... З далекого минулого виринали добрi, радiснi згадки. Пiсля того князевi Володимиру довелось говорити з ║пископом Анастасом. Той був обурений, сердитий. - Я не знаю, де живу, - говорив вiн князевi Володимиру, снiдаючи пiсля ранньо┐ служби разом з ним у теремi. - Ми, княже, багато зробили, аби руськi люди стали християнами, аби вони виконували не язичеськi, а православнi закони... - Та хiба ж нинi Русь не стала християнською? - щиро здивувався князь Володимир. - Де ж християнство, коли й у Ки║вi, й скрiзь багато людей молиться не в церквi, а бiля рiки, в гаях, дiбровах. - Важить не те, - вiдповiв Володимир, - де моляться, а кому. Людi║ Русi моляться нинi Христу. - Але ж вони стрибають через вогнi в нiч язичеського Купала?! - Нинi це нiч не Купала, а Iоанна Хрестителя, - посмiхнувся князь Володимир. - I в Сварога вони вiрують... - То не Сварог, а Iлля, адже ми самi з тобою, ║пископе, про це домовились. - А бог Волос? - Бога Волоса вже нема║, за худобу нинi пiклу║ться святий Влас. - А оцi колядки на рiздво Христове? Два голубочки на двох дубочках радяться, як ┐м свiт основати?! Князь Володимир раптом обернувся до ║пископа. - Тодi скажи, отче, хто ж основав свiт? - Як хто? Токмо бог, що ║ один у трьох особах: бог-отець, бог-син, бог дух святий. Спершись руками на стiл, князь Володимир замислився. - Учора ввечерi, - стиха промовив вiн, - я слухав цi колядки. Добре спiвали, душа радi║... "Коли не було з нащада свiту..." А що ж тут такого, ║пископе? I два дубочки, ще й син║ море - ой, як це добре, ║пископе. Дивлячись перед собою на вкритi срiблястою памороззю шибки, князь Володимир шепотiв слова колядки: Спустимося на дно до моря, винесем звiдти дрiбного пiску, дрiбного пiску, синього каменя, з дрiбного пiску - чорна землиця, студена водиця, зелена травиця, з синього каменя - високе небо... Помiтивши, що ║пископ схопився за голову, вiн закiнчив: - Не жахайся, отче! Вiрю, як велить серце. Така вже Русь, всi людi║. Будемо вкушати!.. Ключниця Амма, що зовсiм постарiлась i зiгнулась, дiстала з покуття кутю й узвар, приготувала ситу - це була древня, як свiт, ┐жа пращурiв дому й усiх живих, нинi сущих. кпископ Анастас, не знаючи цього, досхочу ┐в. 2 Князь Володимир пожалiв Святополка, не покарав його за зраду отчинi, думав, що той зрозумi║ й спокуту║ свiй грiх. Але ║ грiхи, яких нiчим не можна спокутувати, хто вiдмовився i зрадив отчину - вже нiколи не буде вiрним ┐┐ сином, хто прокляв свого отця, - окаянним став довiку... Святополк жив за ворiтьми Гори у теремi, який колись побудувала княгиня Ольга, разом з ним була й жона Марина, численна двiрня, що при┐хала слiдом за ними з Турова. Не було з ними тiльки ║пископа Рейнберна - вiн, запеклий католик, найвiрнiший, здавалося б, слуга римського папи, першим схитнувся, коли во║води Гори стали допитувати його з iспитом - водою й залiзом, це вiн перший розповiв правду про зраду Святополка, зрiкся його, присягався, аще вирветься з Русi, нiколи сюди не потикатись. Вiн не ви┐хав з Русi - надто похилi лiта мав благовiсник папи ║пископ калобрезький Рейнберн, надто пiзно, тримаючи в руцi хрест, схопився за зброю, - так у ки┐вському порубi вiн i помер, вночi висхле тiло чужинця кияни поклали на сани й вивезли далеко за город, закопали в глухому байрацi. Князь Володимир часто запитував, що робить Святополк, але не мiг допустити, щоб той жив поруч, на Горi, - важко було б сину Юлi┐, ще важче - йому; вiн не мiг дозволити, щоб Святополк i ви┐хав з Ки║ва, бо вiднинi йому не вiрив; князь Володимир думав, що промине якийсь час i Святополк прийде до нього. Цього не трапилось. Одного ранку, коли князь Володимир, рано вставши, спустився в сiни, рушив разом з кiлькома во║водами й боярами до стравницi, щоб там поснiдати, во║вода Вовчий Хвiст, крокуючи з князем поряд, тихо промовив: - Злу вiсть маю, княже! - Говори! - З терема Ольги за стiною зник князь Святополк. - Може, по┐хав на лови, в поле? - За тво┐м загадом я пильно дивився за князем, три днi шукав його на ловах i в полi, нарештi дiзнався, що по┐хав вiн з невеликою дружиною потай вночi до Бiлгорода, а там далi Червенським шляхом. - Але ж це шлях у Польщу?! - Так, княже! - А жона його Марина? - I ┐┐ нема║... Во║води й бояри вже дiйшли до самого кiнця переходiв, ждали князя бiля дверей стравницi. Князь Володимир зрозумiв, що сталось, - Святополк ще раз зрадив йому - тепер уже остаточно, до смертi. - Велю, - зашепотiв Володимир, - взяти велику дружину, гнатись за Святополком, шукати скрiзь... - А якщо пiймаю? - Во║вода Вовчий Хвiст, стоячи перед князем, дивився йому просто в очi, ждучи суворого слова. - Тодi в поруб... довiку! - Добре, княже, - вiдповiв во║вода, попрощався, пiшов у сiни, надвiр, щоб виконати княжий загад: одразу ж узяти дружину, мчати на захiд, ловити князя Святополка. Взявши з собою дружину, во║вода Вовчий Хвiст того ж дня ви┐хав на Бiлгород, там заночував, вранцi ж наступного дня послав з дружиною сотенного свого Кручу, велiв йому ┐хати до города Володимира, де во║вода мав свiй двiр, передати грамоту огнищанину Паську, повернутись у Бiлгород i тут ждати його слова. Сотенний Круча, права рука во║води, повiв дружину на захiд. На Червенському шляху довго було видно хмарку жовто┐ куряви, збито┐ копитами коней, минуло небагато часу, й хмарка зникла, розтанула в голубiй iмлi. Тодi во║вода Вовчий Хвiст, що залишився далеко вiд стiн Бiлгорода сам, завернув коня праворуч, помчав широкою долиною понад рiкою Iрпенем, скоро пiрнув у густий вiковий лiс, що тягнувся звiдси до Днiпра. Надвечiр вiн опинився у Вишгородi - древнiй -фортецi, що колись приймала ворожi удари з пiвночi, а нинi заростала лопухами й бур'янами, стояла як чорне пугало над Днiпром, не чула людського голосу. Але що це? Тiльки во║вода Вовчий Хвiст наблизився до Вишгорода, як на стiнах його з'явилось кiлька во┐в, придивились, окликнули во║воду, одiмкнули й знову замкнули ворота. Вовчий Хвiст вечеряв удвох з Святополком у палатi, що виходила до Днiпра, - тут колись жив кiлька днiв з Рогнiдою князь Володимир. У палатi нiкого не було - дворяни ранiше, нiж туди зайшли Вовчий Хвiст i Святополк, приготували все на столi й зникли, вони, либонь, i не знали, для кого готують вечерю. - Так кажеш, Володимир мене шука║? - запитав Святополк. - Вельми шука║, послав у всi кiнцi, велiв, якщо пiйма║мо, кинути в поруб, довiку. - Що ж, - засмiявся Святополк, - я у вашiй, боярськiй, волi... - Не жартуй, княже, - сказав Вовчий Хвiст. - Не за тим сюди ┐хав. Сiвши за стiл, вони випили. - Колись ми не хотiли робочича приймати, - дуже тихо, але помiтно стримуючи себе, говорив Вовчий Хвiст, - кров проливали пiд знаменом твого батька. Загинув Ярополк - служили Володимиру, думали: прийме християнство, буде повним володарем Русi, бiля нього станемо ми... - А хiба вiн цього не зробив? Випий, Вовчий Хвiст! - Я випив i вип'ю, але не п'яний, говорю те, чого хоче Гора... Володимир робив усе як слiд, сам хрестився й хрестив Русь, узяв у iмператорiв корону, василевсом був наш князь. - Слухай, Вовчий Хвiст, вiн i нинi василевс. - Нi, - одразу ж заперечив во║вода. - Вiн був дужим, мiцним, справжнiм василевсом, але втратив силу, завагався, вже не той вiн нинi, що ранiше. - Говори правду, во║водо! - А що менi говорити? - зло вiдповiв Вовчий Хвiст. - Розмахнувся Володимир широко, з усi║ю силою, повалив старе древо, тiльки зашумiло... кдина Русь, василевс, бiля нього ми, церква... Але вiн нас не питав, на нас не зважив, роздав землi синам, землям дав волю й право, тiльки про нас, про Гору забув... Примруживши очi, Святополк пильно дивився на сп'янiлого во║воду, проте сам не був п'яний, думав сво║. - I вже сини його й заворушились, - Ярослав, зна║мо, ┐де до свiонiв, дума║ йти супроти Ки║ва, Мстислав тмутараканський - Володимир i цього не зна║ - збира║ рать, Ростов i Муром вигнали його синiв, Туровська земля сидить без князя... Що поробиш, дав волю землям, от i василевса нема║, ║дино┐ землi нема║... - Але Володимир, - заперечив Святополк, - ма║ дружину, покличе земське вiйсько. - Що дружина й земське вiйсько? - сказав Вовчий Хвiст. - Ми - його дружина й вiйсько, ми були його мечем i хрестом... Але нинi... боротись з ним i всiма його синами? Нi, не хочемо й не можемо. - Вiзантiя! - кинув одно тiльки слово Святополк. Вовчий Хвiст голосно зареготався: - Вiзантiя... Ох-хо-хо! Ха-ха-ха! З Вiзантi┐ Володимир взяв усе, що мiг, - корону й жону... А що вона ще дасть? Грецький вогонь, вiйсько? Нi, iмператори роме┐в нiчого не дадуть, вони хотiли б самi щось з Русi взяти... I сам Володимир бо┐ться ┐х, бач, митрополита не бере... Ми, княже Святополче, не сваримось з Вiзантi║ю, проте не надi║мось на не┐, нам потрiбна сила. Святополк дивився тепер за вiкно, де видно було Днiпро, Десну. - А Днiпро тече, тече, - промовив вiн. - Так, Днiпро тече, i життя плине, плине, - пiдхопив Вовчий Хвiст. - Скажи, княже, - раптом запитав вiн, - а в тебе надiйна пiдпора? - Пiдпора князя - Гора, ви, - хитро вiдповiв Святополк. - Ми не хочемо мати ки┐вським князем сина робочича: який-бо отець, такi будуть i його сини... Буть тобi василевсом - сину Ярополка й царiвни. Але Гора хоче чути слово й вiд тебе... - Польський князь Болеслав дасть менi в помiч найкраще сво║ вiйсько, буде надоба - королю допоможе нiмецький iмператор Генрiх - таке мо║ слово. - Ти домовився про це твердо, княже? - Болеслав - мiй тесть i для слави Русi й мо║┐ все зробить. - I ти, княже, не забудеш нас - без Гори нiчого не вдi║ш?! - Де ви, там i я, - так скажи й Горi. - Ми зна║мо й вiримо, княже... Пам'ятай i те, що ми нинi православнi християни, латинсько┐ церкви не хочемо, молимось руськими словесами. - Папа римський благословить ни, церкву ж, ║пископiв матимете сво┐х. Анастас погодиться, во║водо? - Подума║мо, княже... Диви, як же потемнiв раптом Днiпро. За вiкном було видно Днiпро й Десну, кiлька вогнiв на горах ки┐вських. Во║вода Вовчий Хвiст повернувся до Ки║ва днiв через десять i прийшов просто до терема Володимира. Вiн не пiзнав князя - за цей час той якось дивно змiнився, - коли во║вода земно йому вклонився, то побачив перед собою гострi вилицi, зовсiм сивi вуса й довгий сивий чуб, блискучi, неначе запаленi гарячкою, очi... - Що привiз, во║водо? - Його нема║, княже. Я шукав Святополка в усiх градах на захiд сонця вiд Ки║ва й дiйшов аж до укра┐н нашо┐ землi, але нiхто й нiде не бачив нi його, нi дружини. Жовтим свiтлом горiли свiчi. Володимир тривожними очима дивився на стiни, iкони, тьмянi лики святих. Чути було, як за стiнами терема вi║ вiтер. 3 А ще за кiлька днiв уночi з лiвого берега Днiпра примчав з дружиною тисяцький переяславський Кучма, що одразу ж побував у во║води Вовчого Хвоста. Уранцi во║вода з тисяцьким прийшли до князя Володимира. - Страшнi вiстi, княже! Понад Пслом i Сулою з'явились печенiги.. Разом з ними йдуть орди, яких у нашому полi не бувало, там земля здрига║ться пiд копитами коней... Коли б це трапилось ранiше, а так уже бувало, князь Володимир не вагався б, не витрачав i години, велiв дружинi сiдлати коней, сам пiд знаменом повiв би рать супроти печенiгiв, розбив, розметав, розкидав ┐х у широкому полi. Зараз це був уже не той князь Володимир: сумнiви, вагання, одчай непоко┐ли його, вiн не хотiв згодитись, але невблаганний страх вповз, як змiй, у його душу. Вiн боявся найперше Гори - його оточували не тi бояри й во║води, на яких вiн покладався ранiше. Вони вимагали вiд нього того, чого вiн не мiг дати, вони х