Володимир Сосюра. Третя рота ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ПРОЛОГ Народився я на станцi┐ Дебальцево о десятiй годинi ранку шостого сiчня 1898 року. Народився на тиждень ранiше. Це було так. Мати на останнiм мiсяцi вагiтностi виходила а вагона, i ┐┐ ударив в живiт гострим кутом скринi якийсь пасажир. Вiн це зробив ненавмисне. Але менi вiд того було не легше. Мабуть, вiн ударив мене в лiву половину голови, i вiд того я народився передчасно. Мати, коли побачила мою чорну голiвку, крикнула: "Чорт!" - i знепритомнiла. Мати моя була дуже легковажна i романтична. На останнiм мiсяцi вагiтностi вона бiгала, переплигувала через тини i, взагалi, майже не було помiтно, що вона скоро стане матiр'ю. Вона з походження була (чоловiча лiнiя) сербiянка, хоч прiзвище у не┐ було Локотош, що угорською мовою значить - "слюсар". Мабуть, у матерi була i угорська кров. По жiночiй лiнi┐ вона була ║врейкою i укра┐нкою. Батько мiй був з походження (чоловiча лiнiя) француз, - правильно прiзвище "Соссюр", навiть з приставкою "де". Пономаренко Пантелеймон Кiндратович 2, який читав початок цього роману, сказав менi, що я нiякий не француз i що правильно мо║ прiзвище не "Соссюр", а "Сюсюра" (i вiдкiля вiн це узяв, бо в документах нашого колишнього волосного правлiння я дiйсно записаний на прiзвище "Сюсюра"), що у нього був друг його батрацько┐ юностi, козак iз Кубансько┐ станицi Брюховецька Сюсюра, що в тiй станицi майже половина Сюсюрiв. Але дiд мiй пiдписувався "Соссюр" i казав, що наше прiзвище укра┐нiзували писарi. Можливо, це так i було. Очевидно, мiй предок, - чомусь менi зда║ться, що вiн з пiвденно┐ Францi┐, Провансалю, - потрапив до Запорозько┐ Сiчi, де писарi i записали його "Сюсюрою". Мо┐ родичi, звичайнi селяни i робiтники, кажуть: "Ми - французи". А вiдкiля вони це знають? По жiночiй лiнi┐ батько був карача║вець i укра┐нець, по чоловiчiй теж укра┐нець. У цього пiд нижньою губою була еспаньйолка, а на пiдборiддi волосся не росло. Вуса в нього були довгi, козацькi, запорозькi вуса! Задумливi, нiжно-суворi, свiтло-карi очi, орлиний нiс, високий лоб, тонкi брови. Вiн був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зiгненими кавалерiйськими ногами; ходив вiн ледь сутулячись i завжди дивився трохи вниз. Вiн був спокiйний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю, пейзажi i любив малювати людськi обличчя. Грав на гiтарi i пiд ┐┐ задумливий, срiбний акомпанемент спiвав задушевних укра┐нських пiсень. Писав вiршi, але бiльше сатиричнi. Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже циганка, мятежна i розкидана. Вона була красуня ┐┐ смуглявi тонкi риси, темно-карi очi; чорнi, аж жагучi, мов крила летючих птиць, красиво загнутi брови; нервовi нiздрi майже класичного, з ледве помiтною горбинкою носа завжди були в якомусь дивнiм, хвилюючiм русi. Мама була чудесно збудована. У це┐ було чорве, аж до синяви, волосся, i вся вона була як зоряна i пристрасна пiсня. Вона дуже любила зорi i часто молилась i плакала пiд ними. В юностi сво┐й вона працювала на патронному заводi в ┐┐ рiднiм мiстi Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). I на загальномiськiм балу одержала перший приз за красу. Там були претендентками i дочки багатi┐в мiста, а вона, звичайна робiтниця, всiх ┐х перемогла. Татко нагадував менi похмурого козацького орла, а мама - якусь смугляву птицю, що ┐й не сидиться на мiсцi i все вона хоче кудись полетiти. Як протилежнiсть батьковi, вона була дуже балакуча, ┐┐ одвертiсть була потрясаюча. Коли я був ще маленьким i ми багато ┐здили, мама сво┐м випадковим вагонним сусiдам розповiдала про все сво║ життя i з такими iнтимностями, що, не тодi, коли я був маленький, а зараз, коли я великий i вже старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато разiв, тому що у не┐ було багато сусiдiв пiд час рiзних мандрiвок, розповiдала одне i те ж. Це врiзалось назавжди в мою душу. Вона багато разiв розповiдала про себе i татка, про сво┐ романтичнi пригоди, коли вона була ще дiвчиною, про сво┐х близьких, рiдних i знайомих. Вона розповiдала це так поетично i образно, що передi мною як живi стояли повнi чар i краси срiбно-мiсячнi ночi Донбасу i люди, прекраснi люди, цiлi зорянi свiти, святi, далекi i казково-близькi. Дiд мiй, по батьковi, виховувався помiщиком як талановитий селянський хлопчик. Коли вiн пiдрiс, його вiддали в Лисичанську штейгерську школу, дворiчну. Дiд не хотiв вчитись, прибiгав додому i ховався на печi. Тодi приходив прикажчик помiщика з мiшком. В цей мiшок вiн, як порося, заштовхував мого дiда i тягнув його на плечах кiлька кiлометрiв, в Лисиче. Дiд, Володимир Кирилович Сосюра, закiнчив нижчу гiрничу освiту, але через кволе здоров'я в шахтi не працював, а пiшов по канцелярськiй лiнi┐. Сорок рокiв вiн був секретарем Луганського "Крестьянского присутствия". За вислугу лiт йому давали дворянство, але вiн одмовився: "Я крестьянином родился и таковым хочу умереть". На старостi йому дали казьонку, i вiн до само┐ смертi торгував горiлкою на користь росiйськiй iмператорськiй армi┐, яка одягалася i годувалася за прибуток од продажу горiлки. Дiд, як i мiй батько, писав вiршi, теж iз сатиричним уклоном i теж укра┐нською й росiйською мовами. Пам'ятаю змiст його сатирично┐ поеми укра┐нською мовою, датовано┐ 1859 роком. (Я вiддав у Харковi оригiнал цi║┐ поеми дiда в музей iменi Шевченка 3, але за Вiтчизняно┐ вiйни все загинуло i портрет мого прадiда Майбороди - теж). У поемi говориться про те, що пани без селян поздихають, звiльнивши ┐х од крiпацтва. У нiй говорилось про те, як помiщики мiняли на цуценят людей, як вони знущалися з них i мучили ┐х i на кровi й сльозах труженикiв будували сво║ сите i пiдле життя. Батько мiй теж учився в штейгерськiй школi, але вже трирiчнiй, та не скiнчив ┐┐. Вiн почав вчитися з п'яти лiт, на колiнах у вчителя. Закiнчив церковноприходську школу, потiм мiське начальне училище. Мрiяв бути моряком, але мрi┐ не здiйснились, i вiн став учнем штейгерсько┐ школи 4. Вчився вiн на "вiдмiнно" i одержував як вiдмiнник казьонну стипендiю. Маму дуже смiшило, коли мiй батько, безвусий парубiйко, готував до випускного екзамену, сам будучи в першому класi, сво┐х бородатих старшокласникiв, i коли вони туго сприймали його пояснення, вiн нервував i називав ┐х "ослами". Але вони не ображались на нього, бо вiн так ┐х називав заслужено. За рiк до закiнчення штейгерсько┐ школи батько був виключений за участь у революцiйному гуртку з формулiровкою: "За пьянство". Тiльки завдяки зв'язкам дiда, батько не був засланий туди, куди "Макар телят не ганяв" 5. Коли татка виключили з штейгерсько┐ школи, вiн написав дiдовi вiршованого листа. Пам'ятаю, що в ньому були нарiкання на самотнiсть, на судьбу, на незаслуженi страждання: Не убил я человека, Златом будучи прельщен... А дiд йому вiдповiв: Ты страдаешь, это ясно. Но ты сам тому виной: Променял свой путь прекрасный На тернистый и глухой, Дiд пiсля сво║┐ смертi не залишив батьковi спадщини. В заповiтi було написано: "Сыну Николаю ничего не завещаю". У батька була сестра, тьотя Нiна. Вона мала начальну освiту, а далi не вчилась. Дiд ┐┐ дуже любив, а батька теж, звичайно, любив, але iншою, суворою i мужньою любов'ю. Вiн бачив, що татко талановитий i сам проб'║ собi дорогу. А тьотя була непристосована до життя i боялась його. У не┐ була нещасна любов, i вона так i залишилась до смертi старою дiвчиною. Грошi вона сховала в матрац, i пiд час пожежi згорiло десять тисяч. Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. А тьотю теж любила, але не так дуже. У дiда був незаконнороджений син, якого вiн виховував тайно вiд бабусi i платив великi грошi за його освiту, що вiдбивалось на матерiальному станi його сiм'┐. I одного разу бабуся узнала про це, що у дiда ║ незаконнороджений син, i з нею стався припадок, пiд час якого вона вивела в степ мого татка з сестрою i хотiла ┐х повiсити... Добре, що не було на чiм... Припадок пройшов, але у бабусi на обличчi залишився слiд: у не┐ був викривлений рот iз лiвого боку. Дiд весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством. Од важкого труда у не┐ була грижа. Дiд одружився з нею вiд злостi на дочку помiщика, яку вiн дуже любив, а потiм розчарувався в нiй, бо вона була дуже легковажна, легкодумна i зрадлива. Бабуся служила в батька невдало┐ наречено┐ мого дiда економкою i чудесно знала французьку мову. Бабуся моя була теж, як i мама, смуглява. Я схожий на мамку, татка i на себе. Бабуся Вiра Iванiвна була черкешенкою по жiночiй лiнi┐, а по чоловiчiй - росiянка. Вона була до фанатизму релiгiйною i по сутi була мо║ю духовною матiр'ю. Але про це потiм. Батько мо║┐ матерi, мiй дiд Дмитро Данилович Локотош, був мiщанином города Луганська i мав водяного млина, якого пропив. Його дiд був багатий серб, а прадiд - полковник сербсько┐ армi┐, що за росiйсько-турецько┐ вiйни перейшла на бiк росiян, i загинув у боях проти турок. Разом з ним загинули документи про його дворянство, i його вдову з сином записали в мiщани города Луганська. У дiда було два брати. Пiсля смертi мого прадiда вони дiлили землю i взагалi спадщину. Дiдiв брат Андрiй не захотiв залишатись на землi, а сказав, щоб аа нього платили за учобу, а землi йому не треба, i став вчитись. Вiн закiнчив юридичний факультет Воронезького унiверситету i дослужився до председателя окружного суду. У нього дружиною була якась княгиня (я прiзвище забув), а утриманкою - красуня прачка. Я пам'ятаю ┐┐, повну i чорноброву. Вона розповiдала матерi, що для того, щоб поправитись, намазувала маслом хлiб на два пальцi товщини. А я, голодний, слухав. Це - про дядька мо║┐ матерi. Дiд мiй був дуже балакучий, натхненний i все менi розповiдав про Гарiбальдi 6 i взагалi всякi iнтереснi романи. Вiн розповiдав так натхненно, що у мене од захвату серце сiяло, як сонце, i я не мiг його наслухатись. Вiн одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився од сану ("Не хочу дурить народ"), мого прадiда, Майбороди, що при переходi в духовне звання змiнив прiзвище на Костянтинiв. Мiй прадiд був дрiбний укра┐нський шляхтич, нащадок одного з ватажкiв i органiзаторiв Запорозько┐ Сiчi, Майбороди. Мiй прадiд Микола Костянтинiв закохався в красуню ║врейку Розу iз купецько┐ родини Старикових в городi Катеринославi. Мати Рози спiвчувала любовi прадiда i Рози, а батько ┐┐ i його родичi були гостро проти. Тодi прадiд iз Розою однi║┐ осiнньо┐ ночi втекли. За мiстом ┐х наздогнав батько з родичами, i прадiда так побили, що в нього зiскочила нижня щелепа вбiк. Вони думали, що вiн убитий, i кинули його в ярок. Була пiзня осiнь. Прадiд всю нiч лежав у ярку, а вранцi його побачили селяни, що ┐хали до мiста на базар, i витягли з ярка. Два мiсяцi хворав мiй прадiд, а коли вiн одужав, то знов украв Розу. I Роза стала Надi║ю. Бабуся моя iiо матерi, Ольга - напiв║врейка i напiвукра┐нка, - була дуже вразлива i все брала близько до серця. Вона дуже любила мою маму i коли узнала, що татко гiрко п'║ горiлку i ми бiдно живем, тихо збожеволiла. Це було так: бабуся прийшла з церкви. Було "Андрi║ве стояння" 7. Бабуся тихо сiла в темний закуток, до не┐ пiдiйшла мати i щось запитала, а бабуся замiсть вiдповiдi страшенно глянула на маму i заспiвала: "Преподобный отче Андрее, моли бога за нас..." З криком: "Ой боже, мамочка збожеволiла!.." - мати моя вибiгла з кiмнати. Ну, ще про кохання мо┐х татуся i мами. З Лисичанська, будучи учнем штейгерсько┐ школи, батько при┐здив на канiкули до дiдуся в Луганськ. Там вiн проходив практику. В мою майбутню маму всi закохувалися, навiть один грузинський князь хотiв ┐┐ зарiзати тому, що вона його не любила. I взагалi на вечорах всi кавалери до не┐ пiдлизувались, i мама вертiла ними як хотiла. Вона назначала до п'яти побачень, звичайно, в рiзний час, але в один i той же день. Кавалери ┐┐ врештi-решт узнали, що вона водить ┐х за нiс, i прийшли всi разом на кладбище (а мама думала, що прийде один) i поставили питання ребром: "Скажiть нам, Антонiно Дмитрiвно, кого з нас ви коха║те?" Мама крикнула: "Нiкого я з вас не люблю!", заплакала i втекла. Особливо самовiддано i свято кохав ┐┐ хороший i задушевний юнак Сеня Логозинський, а мама не любила його, тiльки дуже жалiла, до слiз жалiла. А любила вона якогось Ярового, якому вона готова була цiлувати ноги i навiть слiди його нiг на землi, а вiн не любив ┐┐... Потiм тому, що вона була гарненька, мама, здобувши початкову освiту, далi не схотiла вчитися. На мiському балi вона одержала перший приз за красу. Врахуйте, що це звичайна робiтниця, яка працювала на патроннiм заводi. Вона була дуже его┐стична i самозакохана i не могла собi уявити, що в не┐ хтось з молодих людей не може бути закоханий. Якось на вечорi вона зустрiла свiтлого, задумливого юнака у формi учня штейгерсько┐ школи, який на не┐ дивився так нiжно i закохано, але тримав себе гордо й незалежно. Вiн не принижувався i не пiдла бузничав перед нею, а любив ┐┐ до безтями. В нiм вiдчувалась якась пота║мна, ваблива сила. I мама, вiд злостi, тому, що вiн на не┐ не звертав уваги, вiрнiше, робив вигляд, що не зверта║ уваги, закохалася в нього, як говорять, до самозабуття. Але характер свiй вона спробувала показати й на ньому, тобто повертiти ним, як iншими. Пiсля одного з вечорiв татко проводжав ┐┐ глухими кам'янобрудними вулицями, де сади, ламання ребер i взагалi всякi хулiганськi витiвки iз свинчатками й ножами. На пiвдорозi до будинку матерi ┐х наздогнав фаетон з одним iз материних поклонникiв. - Антонiно Дмитрiвно! Сiдайте, пiдвезу. Вона неуважно попрощалася з мо┐м батьком, сiла в фаетон i по┐хала, а батько залишився на самотi, серед жахливо┐, глухо┐ хулiгансько┐ ночi з шаленими бурями в душi. Наступного разу, пiсля такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Вiн привiв ┐┐ точно до того ж мiсця, де вона його так покинула, попрощався з нею i сказав: - А тепер, Антонiно Дмитрiвно, можете йти самi. I мама з плачем побiгла в нiч... Потiм вони помирилися. Бiльш матуся не показувала свого характеру перед батьком. Вiд'┐жджаючи з Луганська, татусь сказав матерi, яка гiрко плакала: - Через рiк я повернуся, i якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я одружусь на тобi. Мати вiрно чекала його, вона забула про всiх сво┐х поклонникiв, нiкого не помiчала, була, як увi снi, i так покохала його, так покохала, що, коли вiн повернувся, вона ще до шлюбу належала йому... Так що я - дитя першого кохання... Вода. Страшний, широкий i неосяжний свiт, що срiбним маревом то пiдiйма║ться до мене, то даленi║, пада║... Я на руках у срiбно┐ од води мами... Це вона то близько нахиля║ться до води, i мене майже з головою залива║ ┐┐ страшне й блискуче срiбло, то швидко пiдiйма║ мене вгору, до життя i золотого вiд сонця сяйливого, синього неба... I тодi я заспокоююсь i замовкаю... перестаю кричать... А моторошно-невiдомий i в той же час такий дивнопринадний мерехтливий свiт тремтить, i перелива║ться всiма кольорами райдуги, й широко лине лiворуч, кудись униз, повний пахучо┐ й холодно┐ свiжостi, весь обсипаний лазурними поцiлунками вiтру. Це мо║ перше вражiння життя. Я не розумiв слiв i не знав, що той срiбний, страшний i принадний свiт зветься рiкою Дiнцем, а те, в чому з смiхом плескотiлись i дзвiнко зойкали люди, - водою. Далi я нiчого не пам'ятаю. Немов крiзь невiдому туманнiсть я смутно й тихо летiв угору... Ось туманностi не стало, i я йду з батьком i матiр'ю через щось димне, прорiзане на землi блискучими, гострими й твердими смугами, об якi стукотять каблуки мо┐х туфельок... Батько й мати ведуть мене за руки. З правого боку пiдноситься багато великого, й вiдтiля, з якогось грiзно розкритого простору, виповза║ чорна й грiмлива потвора... Вона димно й тонко кричить в осяйну, покриту темним, розiрваним i швидким, вишину. Менi страшно, i я дужче стискаю рученятами добрi i теплi руки татка й ненi... Я шукаю в них порятунку й вiрю в нпх. Iду крiзь жах з цi║ю вiрою й надi║ю, що мене нiяка сила не зачепить, бо зi мною мо┐ могутнi й непереможнi татко й неня. Це ми переходили залiзницю з незлiченного плетива рейок, з лiвого боку була станцiя Пере┐зна, з правого - Донецькi" й содовий завод, вiдкiля виповзала, перетинаючи нам дорогу, заводська "кукушка" '. Ми ввiйшли в щось зелене й хитливе, повне гомону й шуму... Потiм були якiсь перепони, палки, щось кололо менi ноги, було багато яркого кольорового i ароматного... Були якiсь нори, а з нпх повилазили невiдомi чуднi, округлi, зеленосмугастi й жовтi звiрятка з тугими, довгими, сухими й колючими хвостами... Вони не рухалися i насторожено й хижо чекали... Я боязко обходив ┐х i почував себе якось незвикле, незручно й нетривко... Це ми ввiйшли в лiс, а потiм - на баштан. Те, що здавалося менi страшними й невiдомими звiрятками, були кавуни, гарбузи й динi, а все ярке й кольорове - квiти. Кололи менi ноги колючки, а до панчiшок чiплялися реп'яхи. Я бачу залиту янтарним морем промiння кiмнату, з багряною пiдлогою, килимами й картинами на стiнах. У широко розчиненi вiкна, сковзаючись по хиткiй лазурi шибок, вживався шумливий, зелений день... Спiвали птицi, й лунали дзвони... Вони лунали тонко й хрустально, неначе хто ронив з неба спiвучi дiаманти. Мiй дiд п'║ чай. Менi чудно, що вiн шклянку з подiбним до вина напо║м повiльно пiдносить до губ, зрооить ковток, потiм так же повiльно ставить шклянку на стiл, i знов пiдносить до губ, i знову ставить на стiл... Менi хотiлось, щоб вiн пив чай, не одриваючп шклянки од губ. Але вiн цього не робив. Мабуть, чай був гарячий або вiн хотiв продовжити смакову насолоду. Взагалi я хотiв, щоб усе робилося швидко. Потiм знов туманнiсть замкнулась. Я прорвався крiзь не┐ на Золотому руднику, де батько працював будiвничим. Ми йдемо полем. Батько й мати йдуть швидко i з обох бокiв, за руки, пiдiймають мене вгору, i менi так весело i так гарно, що, коли вони мене поставлять на землю, я благаю ┐х знов пiдiймати мене вгору... Це вражiння польоту так захоплювало мене, що я весь завмирав од щастя i обертався на птицю... Довго мене пiдiймали то вгору, то опускали вниз, i я переходив од радостi до туги й навпаки. А потiм татко переступив через рiвчак з лiвого боку дорогi┐, простягнув руку до верби, зелено┐ й гомiнко┐, i зiрвав з не┐... вареника з вишнями. Вареник був такий смачний, соковитий i солодкий. Менi був один рiк. Я потiм часто просив татка пiти зi мною до цi║┐ верби за варениками. Але татко чомусь цього не робив. Я катався з сином iнженера в дерев'яному ящику ца колiщатках. Я був за пасажира, а вiн - за коня. Потiм ящик зупинився, бо "кiнь" захотiв вiдпочити. Я почав пiдводитись, а "кiнь" в цю мить сiпнув... I мене боляче вдарило пiдборiддям об гострий переднiй край ящика... Я плачу, а кров залива║ менi шию i груди... Ми ┐мо оселедця. I враз щось гостре й колюче застрягло менi в горлi... Я подавився кiсткою з оселедця, а мати, блiда-блiда, з чорними од розширених зiниць очима, пальцем витяга║ менi з горла кiстку... Я страшно кричу... Мати врятувала менi життя. Потiм я :i;овго не мiг ┐сти оселедцiв. Це теж було на Золотiм руднику. А це - на Брянськiм. Туманнiсть вже зникла. Я розмовляв тiльки росiйською мовою, був гордий i самолюбивий, жорстокий i нiжний, вередливий i влюбливий. Любив передражнювати мою тiтку Клаву, що вiчно крутилась перед дзеркалом, i показувати ┐й за спиною язика, не розумiючи, що вона це бачила в дзеркалi. I я думав, як вона могла це побачити сво║ю спиною, бо вона жалiлась матерi, а мати за це мене била. Менi дуже подобалось, коли одна смуглява й красива подруга матерi брала мене собi на колiна. Од не┐ так гарно пахло i вона була така уютна й хороша. Менi було вже п'ять рокiв. Я навiть був "великодержавним шовiнiстом" i називав татового брата в других, що при┐жджав до нас гостювати а Третьо┐ Роси, i його батька, татового дядю, негарним словом, коли мати просила мене ┐х цiлувать. А дядько й дiд були бородатi, в кожухах i брудних чоботях, димiли смердючим тютюном, були дуже високi, довговусi й плювали на килим, хоч мати й не дозволяла цього робить, навпаки, коли вона ┐м казала, що так робити не слiд, вони смачно, з насолодою плювали, харкали й розтирали цю гидоту сво┐ми намазаними дьогтем чоботищами. Мати мене питала: - Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я вiдповiдав: - Потому что от него несет хохлом. А мiй братик Коля, кирпатенький, товстенький, в теплих панчiшках, такий ласкавий, трудолюбивий, послушливий i добрий, не гидував ┐х цiлувати, дядька й дiда. Вiн пригортався до ┐хнiх гiгантських нiг в широких шароварах, заривав сво║ личко в кожушину i казав: - А я буду хохленком! - О, це добра дитина, - говорив дiд i любовно гладив Колину голiвку сво║ю величезною запорозькою ручищею. - А це - чортеня, - сердито блискав вiн на мене суворими очима й штовхав у лоба сво┐м страшним, майже в мою руку, пальцем, од якого я злякано одсахувався... Я не розумiв, що таке нужда, i погордливо дивився на бiдно одягнених дiтей. У нас була кiшка, а потiм у не┐ з'явилось багато кошенят. Вони ранком дуже шумiли i бiгали по кiмнатi, де ми спали. I в мене прокидалось страшне й солодке бажання взяти ножа i всiх ┐х порiзать... Але я не зробив цього. Я тiльки кинув кiшку в нужник у дворi... Вона довго, довго так кричала, так страшно i жалiсно, так одиноко i смертно, що в мене серце розривалося з жалю, але кiшечку так i не змогли врятувать. А перед тим я пiд ганком, разом iз Колею, замучив курку. Коля ┐┐ тримав, а я крутив ┐й голiвку. Вона так покiрно й приречено дивилась на мене сво┐ми малюсiнькими чорними оченятами... Мати сказала, що мене за це покара║ бог. Я дуже боявся його. I коли, вже на селi, веселi хлопчики йшли барвистою юрбою до церкви i запрошували мене, я не йшов з ними. Я смутно i одиноко стояв осторонь ┐х весело┐ й щасливо┐ дороги, а вони, смiючись i перегукуючись, як дзвiнкi i радiснi птицi, проходили за ограду i йшли в широко розкритi дверi церкви з намальованими на них ангелами з огняними мечами в руках... Там, де все залито сяйвом i звучить неземний прозорий хор, хор янголiв, ходить бог в золотих ризах... А менi туди не можна... Я ж грiшник... Я думав, що священик - це бог. "Авдiторiя", куди мати з сво┐ми знайомими ходила на концерти... Сад... Музика... Шахтарський посьолок. Зорянi вечори, повнi дзвону гiтар i поцiлункiв... Перед вiкнами двi чуднi башти, а з них подихав в небо тихий, задумливий i багровий вогонь... Естакади... Летючi сплетiння сталi на землi i в повiтрi, маленькi паровозики, якi з веселим криком мчали з собою мiнiатюрнi вагончики з вугiллям... Ми часто ходили до Лозово┐ Павлiвки на базар у недiлю. Маги купувала нам iграшки. Тiльки дорога здавалась менi дуже довгою, степом i нагору, довга й колюча дорога. Ми йшли по стернi, i вона дуже колола менi в п'яти. Татко менi показував, як треба йти, щоб не кололо. Треба було сковзати ногами, майже не вiдриваючи ┐х од землi. I тодi не кололо. Але я дуже стомлювався. Менi обридло триматись за юбку матерi. Я ж мужчина. Але втома брала сво║, i я знов чiплявся за юбку. Мати купила менi коника. Я розмахую цим коником, i менi зда║ться, що ┐ду на нiм верхи. Тодi втома проходила, i я бадьоро крокував золотим, пахучим i повним багряних квiтiв степом. Мати купила менi й Колi пальта з блискучими гудзиками. Я казав, що "буду iнженером", а Коля - "хохленком". Ще в пас була сестричка Зоя, свiтла й гостроока. Я ┐┐ дуже любив, а Колю чогось не любив i любив, але iнодi, в тяжкi для нього й для мене хвилини. Ще в Третiй Ротi, де я часто любив передражнювати кахикання татового батька на порозi його кабiнету, у нас з'явилась Зоя... Якась чужа жiнка показала нам ┐┐, зморщену, червону, з роздертим од крику ротом, i сказала, що найшла ┐┐ на капуснику i зараз однесе ┐┐ назад. Я плакав i благав ┐┐ не робити цього. Я не знав, що таке "свято". Я думав, що це - багато поличок, а на них усе - цукерки й пряники... Ще я не знав, що значить "живий" i "мертвий". Я любив ходити в поле i милуватись квiтами, особливо багряно-синiми квiтами будяка, i любив придавлювати за животики чуднi блакитнi цвiточки, такi бархатнi й добрi, а вони, коли ┐х придавити за животик, широко одкривали сво┐ ласкавi, золотi ротики... Ще я любив дивитись на зорю пiсля заходу сонця i кидать камiнцi в срiбнi води ставка... Я кину камiнець, а вiн булькне, i пiсля нього довго що йдуть по золотiй вечiрнiй водi за колами кола, все ширше й ширше, а потiм зникають, i вода знов ста║ спокiйною, темною i тихою... Я питав у матерi: - Куда деваются камушки, и отчего от них идут круги по воде, а потом исчезают? Менi було непри║мно, що коли обрiжеш пальця, так довго йде кров i ┐┐ трудно спинити... Я питав у матерi: - Почему бог сделал человека таким непрочным? Мати казала: - Сыночек! Ты мне задаешь такие вопросы, что я на них и ответить не могу. Одного разу я стояв коло жовтого, залитого сонячним сяйвом погреба, i до мене, в наш двiр, просто, привiтно й спокiйно зайшов стрункий, смуглявий, гарненький хлопчик. Я дуже полюбив його, i ми стали дружити. Це був син рудничого фельдшера Коля Канарейкiн. Тiльки коли вiн довго не приходив до мене, так я за те, що вiн мучив мене чеканням, бив його довгою лозиною. Ще менi було дуже iнтересно i красиво ходити з моею ровесницею, дочкою кучера, в поле, де ми грали в крем'яшки, ловили метеликiв. Я любив дивитись, як вона тонкими й нiжними пальчиками сплiтала вiночки з польових квiтiв для себе й для мене. Вечорами повз вiкпа проходили п'янi шахтарi й спiвали пiсню про доктора Лойку, якого вони дуже любили: Доктор Лойка, он все знает, От всех болезней излечает. А наша служпиця Поля виходила до них назустрiч, i ┐┐ обнiмав у нас за сара║м красивий i веселий коногон Шаповалов. Вiн часто бував у нас на кухнi, внизу, куди я, в одкриту ляду, коли надходив час, дзвiнко й владно кричав: - Поля! Подавай обедi Менi дуже подобалось так кричати. А Поля теж була хороша штучка. Вона свойому Ванi смажила картоплю так, що та аж кипiла в маслi, а нам до столу подавала майже суху. За це Ваня часто бив ┐┐, за любов i картоплю в маслi. Це вiн так виявляв до не┐ свою "подяку". I татко й мати, а iнодi й ┐х знайомi, ледве втихомирювали буйного й п'яного Ваню. Вони його зв'язували, а вiн плакав, лаявся, називав Полю нехорошими словами i часто, разом iз плювками в ┐┐ лице, незрозумiлим словом: - Изменщица! А Поля. з розпатланим волоссям, в синцях i розiрванiй кофточцi, довгими чорними косами витирала йому сльози, плакала й цiлувала зв'язанi руки й ноги, а вiн, пiд ┐┐ поцiлунками, тiльки стогнав, скреготiв зубами i страшно крутив налитими кров'ю очима, що майже вилазили з орбiт... А потiм вони мирились i, мов нiчого не було, знов солодко цiлувалися за сара║м, а Поля кудкудахтала, як курка, якiй я одкрутив голiвку, задихалась i переривчастим шепотом питала: - Вань, а Вань! Когда ж мьi поженимся? - Подожди: вот я заработаю денег, справлю себе спинжак и ботинки на рантах... Куплю гармошку и корову, выпишу мать, и тогда будем все вместе, - вiдповiдав Ваня сухим басом i чомусь захлинався. Соня, дочка кучера, коли ми ходили в поле, теж питала мене (ми з нею часто пiдглядали, як Поля з Ванею цiлувались): - Вов, а Вов! Когда же мы поженимся? Я вiдповiдав ┐й, як Ваня, хрипким i переривчастим "басом": - Погоди, вот я заработаю много денег, справлю себе спинжак, куплю гармошку и корову, а потом сядем на ту корову и убежим. Iнодi вечорами у нас збирались гостi, грали на гiтарi, пили горiлку, потiм грали в преферанс i показували фокуси. А один худий i довгий конторщик ходив на руках i майже дiставав до стелi ногами. Це було дуже смiшно. Всi смiялись i аплодували йому. Тiльки менi не подобалось, що коли вiн ┐в, то витирав куточки рота шматочком хлiба, а потiм посилав ┐х собi за вуса. Менi було гидко на це дивитись... Менi дуже подобались пiснi, що ┐х спiвали мати й гостi. Особливо любив я старовинну, козацьку, яко┐ матiр навчив донський офiцер: По дороге пыль клубится, Слышны выстрелы порой... Из набега ой-да удалого Едут все донцы домой! Я уявляв ┐х, буйних i запорошених, чорних як циган од сонця й вiтру, з кашкетами набакир, чорними й золотими чубами, розпатланими од бiгу баских коней, що почули запах батькiвщини й солодкого вiдпочинку. Вони мчать i стрiляють на скаку. Весела золота ватага, вся обвiшана награбованим золотом i збро║ю, на якiй запеклась кров чужинцiв... Я не любив ┐х за розбiйнi справи, але вони менi подобались тому, що були хоробрi й красивi, як той чорновусий донський офiцер, що був закоханий в мою матiр i дуже подобався ┐й... Але мати в ньому розчарувалась, бо батько ┐й сказав, що в тонких губах донського красеня ║ щось ║хидне... Не допомогла офiцеру й донська пiсня, в якiй менi особливо подобалось мiсце, де говориться, що Лишь один казак не весел..." Смутно i самотньо ┐де вiн осторонь товаришiв, на чужому конi, з пониклим чолом... Товаришi його питають, чому вiн такий невеселий: Аль турчанкой ты пленился в басурманском во краю... А козак ┐м вiдповiда║: Это горе - нам не горе, Мы привыкли в горе жить, Чтоб по ветреной девчонке Сокрушаться и тужить. Вiн тужив не за коханою, а за сво┐м вiрним другом, бойовим конем, убитим злою турецькою кулею... Ще я любив, коли мати спiвала циганських пiсень: Положите мне золота в ручку, и всю правду я вам расскажу, - про ворожку, що "неведомых духов царила" i ┐й "власть прорицанья дана", про цигана: Лишь один цыган не пьет, не гуляет, он да па цыганку скоса поглядает... Я любив все, що спiвали мати й гостi. I про моряка: "Лет семнадцать по неволе моряк все плавал по волнам...", i "Разлука ты, разлука, чужая сторона, никто нас не разлучит, ни солнце, ни луна..." Особливо слова: Моя рука писала, не знала, для кого, а сердце подсказало: для друга своего... i "Помнишь ли, милая, ветви тенистые, ивы над сонным прудом...", i "Любила меня мать, уважала, что я ненаглядная дочь. А дочь ее с милым убежала в осеннюю, темную ночь..." А батько додавав: "Тир-дир-точь, тир-дир-точь..." Цi пiснi дзвенiли або в залитiй лагiдним сяйвом широкiй, з високими вiкнами кiмнатi, або в степу, в та║мному свiтлi вогнища i в голубому й далекому мигтiннi зiрок, пiд задумливий дзвiн гiтари в чарiвних руках татка, що спiвав задушевним бархатним баритоном. Коли батько та ┐х гостi, жiнки й чоловiки, спiвали пiсень, то ┐х обличчя ставали якимись особливими, гарними й задушевними, неначе тихий генiй добра благословляв бiлими крилами чудеснi душi стомлених трударiв нашо┐ землi... У жiнок тремтiли сльозп на довгих i сумних вiях, а чоловiки були блiдi, неначе ┐м чогось було жалко i перед кимсь соромно, i вони тодi ставали особливо гарними, i я ┐х усiх любив, навiть того довгого i худого, що витирав губи шматочками хлiба... Вiн же був не винен, що в нього така дурна звичка. I моя дитяча душа, повна восторгу пiснi i всепрощення, готова була обняти весь свiт, з усiм добрим i злим... Для мене тодi все зле пропадало i залишалось тiльки добре... Я одiйду од людей, ляжу на пахучу траву, дивлюсь на далекi зорi, про якi менi мати казала, що це "очi янголiв", i плачу, плачу... Пiсля слiз менi ставало так легко i тихо на душi... Я наче виростав i летiв у зорянi свiти, що скажено мчать у вiчнiсть, а за спиною в мене шумiли могучi, на все небо, крила... I завжди пiсля таких "польових каш" з костром, музикою й пiснями, я не пам'ятав, як опинявся в свойому теплому i уютному лiжку, i прокидався пiд радiсне щебетання птиць за вiкном, весь осипаний золотим дощем ранкових променiв сонця... До нас при┐хали з Воронежа маминi брати Костя й Льоня. Костя був кучерявий, красивий i балакучий, а Льоня кирпатий i злий. Вони часто сперечались. Костя був розумнiший, i Льоня, коли в нього не ставало слiв i взагалi нiчим не мiг аргументувати, так вiн хватав Костю за груди сво┐ми злими й дужими руками i бив мого кучерявого дядю спиною й головою об стiну. Так завжди сварка увiнчувалась "перемогою" дядi Льонi. Вони наговорили мо┐м батькам стiльки казок про багате життя на Кавказi, що батько взяв в конторi "рощот", 1 ми ви┐хали... Перед ви┐здом мати продала всi меблi, а я бiгав за речами, що ┐х виносили назавжди чужi люди з наших опустiлих кiмнат... Особливо я плакав за рукомийником i все благав матiр, щоб вона хоч його не продавала... А мати, блiда, з затислими, побiлiлими губами, нiчого менi не вiдповiдала i ходила по кiмнатах, як чорна й гнiвна судьба... Я назавжди прощався з мо┐м дорогим рудником, Лозовою Павлiвкою, станцi║ю Алмазною, рейками, вагончиками, квiтами, ставком i зорями. Зорями мого золотого дитинства, мого безжурного життя, Колею Канарейкiним i заплаканою Сонею. Була осiнь, але не пiзня, а тиха, золота i печальна... Вечiрн║ промiння заливало безмежнi простори донецьких степiв, а ми з Сонею все йшли i йшли в погасаюче небо... Ми пройшли повз лiкарню й ряди красивих будинкiв, що здiймались у вишину, з вiкнами, залитими кров'ю зорi... Десь за одним iз цих кривавих вiкон плаче мiй смуглявий друг Коля (я з ним уже попрощався), а ми йдемо, маленькi й самотнi, у великому, повному слiз свiтi... Слiз мого прощання з першою дитячою любов'ю i життям, яке потiм буде менi тiльки снитись... II Все гуркоче й строкато пролiта║ мимо розчиненого вiкна вагона, а далi кружляв плавно й повiльно... Вiтер шумить i вi║ менi в лице, а я хочу, щоб по┐зд летiв усе швидше й швидше... Я висовуюсь iз вiкна лицем до бiгу по┐зда i всiм тiлом i бажанням наче пiдганяю його... Батько на кожнiй зупинцi виходив, щоб купити нам ласощiв або за водою, а бiльше - випити горiлки. Я дуже хвилювався, що по┐зд пiде без татка, плакав, а Коля мене заспокоював: - Не плачь... Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу. Я нiяк не мiг заспоко┐тись... Менi здавалось, що татунь вiдстав од по┐зда... Що ось вiн сто┐ть одинокий в страшному й невiдомому полi... I менi так жалко, так жалко за ним, що нестримнi ридання стискають менi горло i сльози заливають щоки... А коли татко приходив, я заспокоювався... I так було всю дорогу. Кавказ... Нiч. По┐зд ┐де берегом моря... Воно глухо й грiзно шумить i б'║ться за вiкнами, а перед нами туманно бiжить в гору кам'яна стiна, хвиляста й страшна... Це - гора Арарат. Черкешенки, пiд чорними чадрами, все плачуть i плачуть, ниють печально i страшно... Це вони так спiвають, як менi сказала мати. Перед тим на однiй шумливiй станцi┐ була пересадка. Пiдiйшов по┐зд. Я стояв у метушливiй i тривожнiй юрбi. Ударив другий дзвiнок, а в вагон ще не пускають. Жах охопив мою душу... Я сплеснув руками i повним одчаю голосом закричав: - Ой боже ж, мы опоздаем! Всi здригнули й глянули на мене... Це було як електричний ток... Нам дали дорогу, i ми першi ввiйшли до вагона. Я дуже сподобався одному красивому грузину з чорними, неначе налитими дьогтем, очима... Вiн менi на кожнiй зупинцi купував масу схiдних солодощiв. Особливо менi сподобались гранати. Грузин часто брав мене собi на колiна й навчав рахувати по-┐хньому до п'яти: - Эрти, ори, сами, охти, хути... Але матерi чомусь не сподобалась дружба грузина зi мною. I коли вiн пiшов на однiй iз зупинок за новою порцi║ю ласощiв, вона сховала мене на верхнiй полицi. Грузин прийшов, а мати сказала йому, що я в другому кiнцi по┐зда. Вiн кiлька разiв оббiгав весь состав, все шукав мене, i, пробiгаючи повз наше купе, тривожно заглядав у нього й стурбовано питав: - Дэ Волода?.. Мата казала, що мене нема, i грузин бiгав як навiжений. по всiх вагонах i кричав: - Вы нэ видэл такой смуглый, хорошенкий малчик?.. Йому вiдповiдали смiхом, i вiн бiг далi. Нарештi його розпачливi крики замовкли. Мабуть, вiн зiйшов ва сво┐й станцi┐. I мати дозволила менi бути на нижнiй полицi i знову дивитись у вiкно... Помiж немов розчахнено┐ гори я вперше побачив море. Воно чомусь було як спнiй мур, не лежало плескато, а синiло, як стiна гiгантського будинку... I я думав, як же в ньому плавать?.. Мабуть, дряпатись нагору, а потiм, як на санях, летiти вниз... Але так можна розбитись об гостре камiння... Ми швидко наближались до моря, i воно поволi лягало синьо й широко... Над по┐здом звисали величезнi й страшнi кам'янi брили, що. наче на ниточцi, тримались на могутнiх боках гiр, i менi здавалось, що вони ось-ось упадуть на нас i роздушать, як комашню... Але брили не падали на нас, i по┐зд з важким гуркотом пролiтав пiд ними... Ми ┐хали до мiстечка Кульпи, де жив мамин брат у других Радя Локотош 1, який був там приставом. Вночi до нашого вагона зайшло два горянина. Батько й син. Батько був весь неначе мiдний, з оголеними волохатими грудьми. Вiн у великiй лахматiй шапцi, а син одягнений в якесь лахмiття, смуглявий i чорноокий. Це були дiти злиднiв, але чимось буйним, диким i гордим вiяло од них... Вони внесли до нашого вагона гори з ┐х грiзними скелями, шумливими й швидкими рiчками, вiчним лементом листя i спiвом птиць, з ┐х хмарами i орлами... Ми з хлопчиком одразу ж подружили. Вiн на мене казав: "Якшi". Менi з'ясували, що це значить "красивий, гарний". А "яман" значить - "некрасивий, поганий". Хлопчик був схожий на мене, тiльки вiн був дужчий, i очi йому палали огнем його батькiвщини, Кавказу, грiзного й похмурого, в вiчних снiгах i туманах, повних сонця, вiтру й волi. Пiсля по┐зда ми ┐хали бричкою сто кiлометрiв до Кульпи - ┐хали багряною i нескiнченною пустелею... Перед нами синiла близька гора, так близько, що, здавалось, до не┐ можна було доторкнутись рукою... А ми ┐хали до цi║┐ горп, що так близько i казково синiла перед нами, сто кiлометрiв... Таке прозоре повiтря було на Кавказi. Довга i порохлива була дорога. Iнодi з ям, обабiч не┐, вибiгали навстрiчу нам обiдранi, смуглявi й чорноволосi, подiбнi до циганчат дiти, кричали щось незрозумiле i грозили нам услiд чорними, худенькими кулачками... Ми гримiли повз них, а вони довго ще бiгли за нами i тоненько й протяжно кричали щось люте, i все грозили, поволi даленiючи, ┐х маленькi фiгурки... Я не сердився на них, менi було до слiз жалко за ними, що вони живуть в ямах, такi худенькi й обiдранi, за те, що в них такi рiднi очi... Нарештi ми в'┐хали до Кульпи. На ганку стояв дядько з черкесами i щось з ними по-┐хньо.чу розмовляв. Вiн був у черкесцi, високий, стрункий i красивий, з пишною, роздво║ною золотою борiдкою. Горянi┐ стояли круг нього в чорних бурках i папахах, як похмурi орли, i кинджали ┐х, у срiбних пiхвах, холодно й грiзно блищали на сонцi... Дядько Радя був дуже добрий i простий. Вiн мiг задурно брати рибу в горян, але цього не робив i платив грошi. Його кiмнати були обвiшанi килимами, а на них висiли красиво вигнутi шаблюки i взагалi всiляка зброя... У нього був лакей, що ходив як тiнь i в точно визначену годину нечутно з'являвся в кiмнатi i монотонно говорив: "Улжiн гатов..." Я любив сидiти бiля вiкна i дивитись на червонi гори за його голубими шибками... Гори були дуже близько, а з ┐х бокiв тонко й жалiсно здiймались у небо синi завитки диму з ям, в яких жили люди... Повз вiкон часто проходили верблюди, вони хитали добрими й покiрними головами на волохатих i витягнутих шиях, неначе здоровкались зi мною, i дзвенiли маленькимi┐ кру