тори", художнi читанки та рецензi┐ на вiршi в додатках до "Нивы" '. Звичайно, я любив переписувати до зошита, а то й просто вивчати напам'ять тi поезi┐, що мене захоплювали. Я дуже хотiв бути поетом, гадаючи, що поети - це надзвичайнi люди: до них, в ароматнi кiмнати, приходять закоханi й покiрнi жiнки, неодмiнно з жертвенним i тихим коханням, i, звичайно, у цих жiнок синi небеснi очi й золоте волосся... Особливо мене захопив вiрш Дмитрiя Цензора 2: "Любил я женщину с лазурными глазами..." к такi поети, що за сво║ життя можуть написати один-два чудеснi вiршi. Такий i Дмитрiй Цензор. Не можу не навести цього вiрша: Любил я женщину с лазурными глазми, не знал я женщины безмолвней и грустней. Загадка нежности меня пленяла в ней и грусть покорных глаз с их тихими слезами... Покорно, как дитя, пошла она за мной, на нежность и любовь ответа не просила... И в этом чудилась непонятая сила, томившая своей безмолвной тишиной... Однажды вечером, под шелест листопада, она безропотно ответила: "Прощай..." И думал я: "Судьба как будто невзначай сроднила нас... Прости. Так суждено. Так надо". И жадно я искал... И много, много раз любовь была как сон, как призрак, как вериги... И женские сердца я изучал, как книги, но позабыть не мог печаль покорных глаз. Когда мне больно жить, мне хочется сначала молитвенно прильнуть к душе ее простой. Ведь я не знал тогда, что нежной красотой цвела ее любовь и жертвенно молчала. Чому менi сподобався цей вiрш? Менi зда║ться, з двох причин. Тут намальовано образ iдеально┐ для мене жiнки (така дружина була в поета Фофанова3). По-друге, я сам в якихось глибинах сво║┐ iндивiдуальностi подiбний до Дмитрiя Цензора, власне, до того Дон-Жуана 4, яким би хотiв бути Дмитрiй Цензор, бо я тепер переконався, що поети завжди брешуть i гiперболiзують або гарне, або погане в людинi. Колись я ворожив на оракула (не смiйтеся, мо┐ любi читачi, я ж був дурний, маленький - дванадцять рокiв) пшеничною зернинкою, i менi на запитання: "Кто меня будет любить?" - показано: "Женщины". Значить, психологiчна пiдготовка, хоч i на мiстичному грунтi, - але я певний, що цьому були вiдповiднi психофiзiологiчнi причини в формуваннi мо║┐ iндивiдуальностi. Може, тому, що я ще маленьким жив у мiстi i звуковi й зоровi вражiння одклалися та║мними й солодкими шарами в мо┐й пiдсвiдомостi, я завжди мрiяв жагуче про мiсто: там контрасти, там рух, там нiжнiсть i жорстокiсть переплелися в такiй могутнiй гармонi┐, що вона, як магнiт, тягнула мою уяву в далекi, широкi, повнi пригод i кохання мiста. Я ж жив у глухiй провiнцi┐ пiд вiчним гуркотом заводу i криками по┐здiв, що пролiтали крiзь наше село, особливо увечерi, коли пасажирськi вагони ярко i огненно з веселими й невiдомими людьми все летiли туди, в невiдомi й прекраснi мiста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде ║сенiн ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крiзь смiшнi й на┐внi сльози, що заливають мо┐ очi, звучать менi слова поета: Милый, милый, смешной дуралей! Ну куда он, куда он .гонится.? 5 Але жереб'я стало великим поетом Укра┐ни, воно наздогнало залiзного коня i злилося з ним у шаленому руховi в Прийдешн║. Писали вiршi й мiй дiд, i мiй батько (укра┐нською й росiйською мовами), я теж почав писати вiршi, не тому тiльки, що писали ┐х мiй дiд i мiй батько, а й тому, що взагалi люди можуть бути поетами, а я не можу. Що це значить? Колись до нас на ярмарок при┐хали акробати. Вони в балаганi ходили на руках, я захоплено дивився на них i думав, вони ж ходять на руках, а вони такi ж люди, як i я. Значить, i я навчуся ходити на руках. I я навчився ходити на руках. Правда, я позвозив собi скронi до кровi, мало не вибив правого ока, але навчився. Хлопцi з мене смiялися, били мене, а я не звертав на них уваги й почував себе геро║м. Одного разу, коли я (чотирнадцять рокiв) писав першого свого вiрша, то у мене було таке iдiотське обличчя, що бабуся, проходячи повз мене, сказала: "Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума". Я перелякався й покинув писати вiршi. Але коли почалася iмперiалiстична вiйна, злива патрiотичних вiршiв у тодiшнiх журналах захопила й закрутила мене. Я остаточно порiшив бути поетом. В якiйсь книзi я прочитав: "Какой же он поэт, ведь у него нет еще и сорока стихотворений!" 1 я подумав, що коли в мене буде "сорок стихотворений", я стану справжнiм поетом. Взагалi, люди певного вiку починають писати вiршi, коли закохуються, я ж почав писати вiршi на релiгiйному грунтi. ксенiн 6 був пiд великим впливом свого релiгiйного дiда, а я - сво║┐ релiгiйно┐ бабусi. Взагалi, я хотiв бути ченцем. Ось мiй перший вiрш (я почав писати росiйською мовою тому, що вчився в росiйськiй школi й читав дуже багато росiйських книжок): Господь, услышь мои моленья, раскаянье мое прими, прости мои ты согрешенья, на путь святой благослови. Я [ж] хотiв бути святим, як "Iоан Кронштадтський", творами якого я, мiж iншим, захоплювався i через те не любив читати Толстого 7. А ось про вiйну: Друг друга люди бьют и режут, забыли, что придет пора, прорвется грешной жизни нить, и все их грешные дела придется богу рассудить. Коли я писав вiршi, то думав, що вони генiальнi i кожний вiрш кошту║ десять тисяч карбованцiв... А це про колективну творчiсть. I знов-таки про ярмарок i балаган. Мандрiвнi артисти завжди спiвали в балаганi: Живо, живо! Подай пару пива! Подай поскорей, чтоб было веселей!.. А в нас, коли хто нап'║ться, хлопцi казали: "Що?! Нагазувався?" У нас був содовий завод, де доводилося працювати в хлорi: там дуже важно, i робiтник мiг витримувати тiльки двi години, - пiсля цього його за ноги майже в нестямi витягали на повiтря. Вiд цього й пiшло (щодо п'яних): "нагазувався". Тодi я придумав, власне, переробив "Живо, живо подай пару пива!": "Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей". I всi почали спiвати. Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, - вони не вiрили менi i навiть били мене, вважаючи, що це ┐хн║: "созданное тобою уже не принадлежит тебе". Я дуже любив чигати [про] сищикiв: Ната Пiнкертона, Нiка Картера, Шерлока Холмса8, Пата Конера, Етель Кiнг, Арсена Люпена i т. д. Взагалi я дуже любив читати про пригоди i зовсiм не любив поезi┐. Коли йде опис природи, то я перегортав цi сторiнки й читав далi: мене цiкавив розвиток дi┐ - "що далi..." XXIX Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я нiяк не мiг навiть на роботi не мрiяти про мою любов до Дусi. Вона так i стояла завжди перед мо┐ми очима. Гiпноз кохання! Одного разу я так замрiявся, уявляючи лице мо║┐ першо┐ любовi, що, забувши про все на свiтi, подув на волосинку, щоб диханням здути ┐┐ з рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який треба було перенести на кальку. I, о жах, я видув не тiльки волосинку, але й туш, що чорно й густо розбризкала план. Розвал, наш начальник, почервонiв, як гребiнь пiвня, i крикнув на мене: "Болван!" Я спокiйно пiдiйшов до вiшалки, зняв свого пiджака i, одягаючись, сказав: - Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем. I пiшов за рощотом. Товаришi менi кажуть, що скоро мобiлiзацiя мого року i мене заберуть на вiйну, але я не слухав ┐х. Управитель заводу Вульфiус гарно до мене ставився i покликав до себе. - Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он перед вами извинится. Идите наверх. Розвал з усмiшкою подивився на мене: - Ну что, Володя, давайте помиримся. - Давайте. Але я не заробляв собi навiть i на чоботи i замiсть помагати матерi сидiв у не┐ на ши┐. Я взяв вiдпуск i по┐хав знову до тi║┐ школи, де я вчився. Управитель Григорiй Павлович Фiалковський сказав, що мене можуть прийняти тiльки до першого класу через конкурсний iспит. Я ж одним iз кращих учнiв перейшов до другого класу, i от - iспит. Виходу не було, i я згодився. Iспит я витримав, але на медичнiй комiсi┐ в мене знайшли анемiю, i я мусив ┐хати додому. Я порiшив iти на вiйну добровольцем. Мати мене благословила, товариш дав грошей на дорогу до вiйськового начальника. На однiй станцi┐ мене зустрiв шкiльний товариш Жорж Науменко i порадив пiти до заводського лiкаря. Може, в мене нема анемi┐, i тодi мене приймуть до школи. З посвiдченням, що в мене нема анемi┐, я при┐хав до школи. Управитель глянув на мене. - Сколько заплатили? Я нiчого не сказав. - Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять. - Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете, что у меня умер отец, и единственная надежда помочь матери - это кончить ваше училише. - Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете. Я трохи не збожеволiв, поки йшла нарада. Нарештi виходить управитель. - Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть. Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був живий батько, я був стипендiатом. А як же тепер?.. Я пiшов у завод до Вульфiуса, i вiн, нiмець, зовсiм чужа менi людина, згодився платити за мене. Вiн знав, що я пишу вiршi, але коли я казав йому ще на заводi, що хочу вчитися, вiн радив менi робити це i казав: - Лучше быть хорошим агрономом, чем плохим поэтом. I я знову став учнем. Та весь час боявся, що захворiю i мене виключать iз школи. Менi навiть так i снилось, що я хворий i мушу ┐хати додому. Я ридав у снi. I на ранок товаришi мене питали: - Чого ти плакав, Володя? I за кiлька день до рiздвяних канiкул я не витримав вiчно┐ тривоги, й коли о шостiй годинi задзвонили на роботу, я не мiг пiдвестись. Я захворiв. Приходить управитель. Його ненависнi свинячi в кривавих жилках очi глузливо глянули на мене: - А вы ж обещали не болеть. Я мовчав. Що я мiг сказати цьому кату, од якого залежало мо║ життя. Ми його продражнйли "Плюшкiн" 1. Весною пiд час робiт i лiтом вiн стежив за нами в бiнокль iз балкона, збирав iржавi гвiздки i клав ┐х у кишеню свого снiжно-бiлого пiджака. Свого сина Павлика вiн заставляв збирати такi гвiздки i платив йому по копiйцi за дюжину. Вiн часто приходив i дивився, як ми працю║м. Були такi хлопцi, що гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не було, вони зовсiм нiчого не робили. А я робив i спочивав, чи був управитель, чи його не було. I хлопцiв, що тiльки на його очах робили, вiн хвалив, а мене лаяв. А кругом шумiла посадка з шовковиць i диких маслин, i я часто писав там вiршi. Управитель глузував з мене: - Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это так поэтично. XXX На заводському майданi грозово лунали мiтинги, охриплi агiтатори в хрестах кулеметних стрiчок закликали до червоних лав, але робiтники сумно й нiяково стояли й мало хто йшов до смертникiв революцi┐. I чого ┐м iти, коли в заводському магазинi пшоно, м'ясо й олiя продаються по цiнах мирного часу, наприклад, хлiбина на вiсiм фунтiв коштувала 18 к., а коли чого не було в магазинi, то робiтникам зверх звичайно┐ платнi видавали грошi на цi речi по пiнах ринку. Завод належав чужоземцям, i директор Теплiц знав, що робив. Тiльки окремi геро┐ йшли до червоно┐ гвардi┐. Я при┐жджав на один день додому i узнав, що учнi штейгерсько┐ школи скинули свого управителя, несправедливу i вредну людину. Ну, думаю, коли вони це зробили, так i ми це можемо зробити. Я пiшов до латиша, комiсара станцi┐ Яма, розказав йому все про управителя i що я хочу зробити так, щоб його скинули. Вiн порадив менi зв'язатися з робiтниками економi┐, а коли справа не вийде, то вiн сам ┐┐ докiнчить. I запропонував менi органiзувати в школi гурток соцiалiстично┐ iнтелiгенцi┐. Коли я прийшов до школи, гнiв зовсiм вибив з мо║┐ голови пораду комiсара. Я тiльки зговорився з кiлькома товаришами, якi обiцяли пiдтримать мене, взяв дзвiнок i почав дзвонити на збори. Всi бiжать i питають, у чiм рiч. - Зараз узна║те, - кричу я i ще дужче калатаю дзвоником. Зiбралися всi учнi. - Кличте управителя, - владно кажу я, i хлопцi побiгли за ним. Управитель прийшов у парадному мундирi, блiдий i спокiйний. Я вийшов i став перед ним. - Товарищ Фиалковский. От лица всех присутствующих предлагаю вам удалиться из школы, иначе вы провалитесь, и провалитесь с треском. Раптом чую позаду: - Мы тебя не уполномачивали. Я обернувся i дивлюсь на тих, що обiцяли мене пiдтримати, а вони опустили голови i мовчать. Пам'ятаю з них Ваню Шарапова i Степана Каще║ва. Од гнiву кров так бурно менi прилила до голови, що, здавалося, ┐┐ напор проб'║ мо║ тiм'я i тугим фонтаном ударить в стелю. - Тогда я говорю от себя лично. В вас с молоком матери всосалось сознание рабов, и у вас язык исчез при виде блестящих пуговиц и зеленого мундира нашего мучителя. - Обертаюсь до управителя. - Помните, когда вы вновь приняли меня в школу с вашим условием не болеть. И когда я, не выдержав моральной пытки, заболел, вы приходили и издевались надо мною, напомнив мое обещание не болеть. Я тогда хотел броситься и задушить вас. А теперь времена переменились. Уходите отсюда и дайте дорогу новым светлым и могучим людям, которые будут учить нас не гнуться в три погибели, не дрожать при виде ваших ярких петлиц и звуках вашего голоса, а прямо и светло смотреть в глаза новой жизни. Я сейчас пойду к комиссару станции Яма, и тогда посмотрпм, как вы провалитесь. Вы не ведете нас к прогрессу, а наоборот, вы духовный контрреволюционер. Блiдий i переляканий Плюшкiн попросив води. - Хорошо, я согласен не быть управляющим, но оставьте меня при школе педагогом хоть на то время, пока я подыщу себе место. Вiн почав перераховувати всi комiтети й комiсi┐, де вiн головою, i пiднялась цiла буря протесту проти мого виступу. Особливо обурились старшокласники, яким потрiбний був пiдпис Фiалковського на випускному атестатi. Власне, це був не протест проти мене, а просто вони просили Фiалковського i надалi бути управителем. Я побiг до комiсара. Недалеко од станцi┐ я почув астматичне дихання мого улюбленого вчителя Дмитра Купрiяновича. - Зачем вы это делаете, Сосюра? Теперь Фиалковский в наших руках, и мы сможем с ним сделать все, что нам надо. А нiмцi вже захопили Харкiв 1 Я згодився з ним, та, по правдi, менi стало трохи жалко управителя, бо вiн був чудесний лектор. Плюшкiн подав заяву до педагогiчно┐ ради за те, що я назвав його контрреволюцiонером. Мене викликають. Я забув, що на педнарадi, i почав свистiти. Мене закликали до порядку. Я сказав, що управителя назвав тiльки духовним контрреволюцiонером, розказав все те, що говорив управителевi, що вiн ставиться так не тiльки до мене, а й до iнших. - Да, это - издевательство, - сказав один, i мене одпустили, не зробивши навiть менi i догани. А нiмцi пiдходили все ближче. Дiтей бiдних батькiв весною вiдпускали на три мiсяцi для допомоги в господарствi. Одпустили й мене. Демобiлiзованi солдати органiзували секцiю при радi депутатiв i, скориставшись повстанням куркулiв, обеззбро┐ли заводський загiн червоногвардiйцiв, поклялися радi, що будуть вiрнi революцi┐, i стали нести охоронну службу. Я записався в цей загiн. Секцi┐ дали зброю з умовою, що вона буде одступати разом з останнiми загонами червоно┐ гвардi┐. Бо┐ йшли вже бiля Сватово┐. Ми несли варту на залiзничному мосту через Дiнець. Уночi я стояв на вартi i тривожно вдивлявся в кущi, якi у тьмi здавалися живими iстотами, ворогом, що хижо лiзе з динамiтом зiрвати в повiтря залiзного велетня, що гув i хитався пiд мо┐ми ногами у симфонi┐ зоряно┐ ночi. Тихо линув димний молодик над могутнiми горами, над лiсом i водою, i його промiння тонко торкалося до багнета i сумно тремтiло на затворi мо║┐ рушницi. Був теплий i погожий день, i раптом тривожно i дико закричав гудок на заводi. Це був без краю довгий крик, вiн бив по нервах i кликав до бою. Я схопив рушницю i вибiг на вулицю. На заводi вже гримiла стрiльба i гулко били гармати. А по "чавунцi", що йшла пiвколом через село i була над ним, грiзно й тихо йшли броньовики. Вони одкрили по селу й заводу огонь, вони оборонялися од солдатiв i спровокованих заводською адмiнiстрацi║ю робiтникiв, що не дали ┐м спалити порома через Дiнець. Червоногвардiйцi густими рядами стояли на одкритих платформах з рушницями до ноги i без лiку падали пiд кулями спровокованих братiв. Я ие схотiв бити по них i вiддав рушницю одному солдатовi. До мене пiдскаку║ на конi мiй родич Холоденко, начальник загону солдатсько┐ секцi┐. - Ти чого без винтовки? - Я зараз пiду ┐┐ принесу. Вiн пiдозрiло глянув на мене i помчав далi. Але коли я ще бiг i провулки були так повнi стрiляниною, що, здавалося, стрiляють бiля мене, я не витримав, послав кулю в далекий ешелон. Тепер я знаю, що та куля не вбила нiкого, бо я цiлився в покрiвлi вагонiв, але вона одiрвала менi серце. Червонi броньовики одiйшли до Лоскутовки i почали бити по штабу. Пiсля кожного удару в небi тонко шумiли набо┐ й пихкали хмарки розривiв, або набiй поцiляв у залiзницю, i тодi здавалося, що гримить i розлiта║ться весь свiт. пм вiдповiдали заводськi гармати за горою. Бiй припинився, i червоногвардiйцi прислали до нас делегатiв. Вони ┐хали в фаетонi в золотiй спецi дня, сухорлявi й спокiйнi. В штабi я бачив нашого червоногвардiйця Вельцмана Михайла. Вiн у кулеметних стрiчках сумно стояв i слухав члена Ради Ажипу. Той гаряче й страсно говорив: - Дорогие красные орлы! Вас не поняли, и вот вы, разбитые и озлобленные, отступаете по окровавленным полям Украины. Вас никто не поддерживает. Но придет время, когда вас позовут, и вы вернетесь сюда - могучие, светлые и непобедимые. Я пiшов, але довго перед мо┐ми очима стояло сумне обличчя червоного героя. XXXI Я хмуро стояв на "чавунцi", а мимо гримiли обози нiмецько┐ армi┐. Синьо й грiзно йшли кованим кроком незлiченнi колони баварсько┐ пiхоти, i ритмiчно хиталися в сiдлах кавалеристи. Мене вразив один вродливий юнак офiцер. Вiн був тонкий i нiжний, як дiвчина. I йому так личила жовта каска. Важко i невблаганно повзли гармати i тупими дулами хижо дивилися туди, де разом з кривавим сонцем зникли люди в хрестах кулеметних стрiчок. I знову повернувся колишнiй жах i колишнiй пристав на заводi. Блистiла багнетами гетьманська варта пiсля розгону нiмцями Центрально┐ Ради 1.┐ в Нiмеччину висмоктували довгi ешелони муку й сало. По селах катували селян, повертали майно й землю помiщикам i без кiнця розстрiлювали червоногвардiйцiв i матросiв. Я нiде не мiг знайти роботи, ходив з хлопцями до дiвчат i в чаду самогонки марив про якiсь синi очi, якi я мушу зустрiти, хоч i не бачив нiколи. Почав захоплюватись Олесем 2 i Вороним 3. Iнодi писав укра┐нськi вiршi. Я не мiг так просто пити самогону i затуляв пальцями нiс, щоб не чути його жахного паху. А потiм плакав п'яними сльозами над "Катериною" Шевченка, над сво┐м минулим i лiз цiлуватися до товаришiв. Один нiмець полiз до дiвчини Серьоги Дюжки. Вона почала кричати, нiмець був гладкий i сильний. Але Серьога збив його з нiг, схопив його за штани й блузу i почав бити об долiвку. У нiмця вже мертво телiпа║ться голова, i кров перестала йти з горла, а Серьога все гупа║ ним об долiвку. Дiвчата попередили його, що бiжать нiмцi. Серьога вискочив i побiг. Нiмцi, стрiляючи на бiгу, погналися за ним. Вони його загнали на кручу над Дiнцем. Було вже холодно, i Серьога з розгону стрибнув униз головою в Дiнець. Пiд огнем вiн переплив осiнню рiку i став на березi. Кулi чокають об пiсок пiд його ногами, а вiн усмiхнувся, зняв свою кепочку, чемно вклонився нiмцям i зник у лiсi. Один нiмець теж стрибнув у Дiнець, переплив його, добiг до лiсу, але далi побоявся йти i повернувся назад. XXXII Був травень, i на село при┐хали та║мнi органiзатори повстання проти гетьмана. Вони пропонували нам записатись до Бахмутсько┐ комендантсько┐ сотнi, щоб мати в руках зброю, i коли почнеться вибух, при║днатися до повстанцiв. Я записався з кiлькома червоногвардiйцями. Ми порiшили, коли сотня буде не з потрiбного матерiалу, розкласти ┐┐. В Бахмутi нас привели в казарми на Магiстральнiй вулицi, i ми почали нести охоронну службу. Бунчужного, що був одним iз тих, що агiтували нас за вступ до сотнi, раптом зняли з посади, i вiн зник невiдомо куди. Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули бунчужного, бо вiн гарна людина i нам потрiбний. Нас чотирьох делегували до сотенного. Вiн тiльки глянув на заяву i став кривавим од лютi. Зiницi його очей звузились i стали колючими. Вiн холодно глянув на нас. - Ви всi заарештованi. Вас одправлять до австрiйського штабу. В мене холодно упала душа. - Пане сотнику, ми ж не зна║мо, в чому рiч. Ви нам з'ясуйте. Просто була хороша людина, i нам його жалко. Можете нас заарештувати, але знайте, що всi ми були пiд кулями червоних. Лице сотенного пом'якшало: - Ваш бунчужний не може бути з вами, бо в його сифiлiс. Я вiдпускаю вас, але знайте, що це вам не вiльне козацтво, i щоб бiльше таких заяв не було. Ми пiшли, блiдi й радi. Почали при┐жджати офiцери в золотих погонах. Вони глузливо дивилися на нас i казали, що тепер ┐хнiй час. Ми тiльки хмуро дивилися на них. Козаки були покiрнi й забитi. Нам стало ясно, що, коли ┐х пошлють на селян, то вони хоч i з плачем, а будуть розстрiлювати сво┐х братiв. Ми почали прикладом i словом розхитувати дисциплiну. Був у мене товариш, колишнiй шахтар, вiн матюкався i ходив до наймичок, але коли заспiва║ - море мурашок залива║ мене, i я в'яну од насолоди. Був вечiр, i ми стояли з ним бiля розчиненого вiкна. Проти нас був тихий будинок з вишневим ганком i синiми ставнями. На ганку сидiла дiвчина i читала книжку. Товариш мiй заспiвав, i дiвчина пiдвела голову. Мене наче що вдарило, я здригнув i, хоч не бачив ┐┐ очей, зразу вiдчув, що в не┐ тi синi очi, що так довго менi сняться... А пiсня на сво┐х огненних крилах несла мене туди, де йдуть хлопцi з поля i "через тин перехилилась голова дiвчини"... I я уявляв, як томно i нiжно вона перехилилась через тин i слухав пiсню хлопцiв... Нi, то не хлопцi спiвають, а зоря, що залила небо над яворами, i на ┐┐ фонi самотня фiгура дiвчини бiля тину. Нi, не бiля тину, а ось вона сидить на ганку в лiловiй шалi, така незнайома й рiдна... Я написав ┐й записку й передав козаком. Написав так: "Я не спрашиваю, кто вы, не надо знать, кто я. Но мы будем писать, видеть и не знать друг друга. Это будет так хорошо. Жемчужный". Вона менi вiдповiла: "Это будет так хорошо. Мы будем чувствовать друг друга. Это будет лучше, чем знать. Я буду писать вам изречения моих любимых философов и писателей. Констанция". I ми почали листуватися. Ми долистувалися до того, що вже не могли не бачити одне одного. Коли всi заснуть, я роздягаюсь голий i пишу ┐й вiршi, щовечора по сiм штук. А потiм лежу на спинi й уявляю до фiзичного болю ┐┐ губи й очi. Ось ┐┐ лице нахиля║ться над мо┐м, пропадають стiни, i синi очi заливають все небо... Губи, теплi й вiчно знанi, притуляються до мо┐х, i, як у молитвi, завмира║ моя душа... I в один вечiр я замiсть козака, що був нашим листоношею, пiдiйшов до хвiртки, де стояла Констанцiя. - Вы уже приготовили ответ моему товарищу? - Нет еще. Я вже не мiг грати i близько пiдiйшов до не┐. - Я хотел пооригинальничать, но из этого ничего не вышло. Давайте познакомимся. - I я простягнув ┐й свою руку. - Жемчужный. Вона тихо зiтхнула i трохи не впала менi на груди. - Какие у вас глаза?.. I наче крiзь марево далекого сну, як музика всiх мо┐х поривiв i шукань, тихо злетiло з ┐┐ губ: - Голубые. Та ┐┐ покликала мати, i вона пiшла од мене. Одлетiв новий день, i вечiр тихою голубою ходою прийшов на землю. Тепло шумiли дерева, i наймички гуляли з козаками. Я вийшов i побачив Констанцiю на протилежнiй панелi. Вона грацiйним i нiжним поворотом голови кликала мене. Та я не перейшов вулицю прямо, а йшов по цiм боцi, щоб не помiтили iншi, що йду до не┐. Ми йшли до дерев, де було темно i не видно людей. I коли ми зiйшлись, я тричi поцiлував Констанцiю, i ┐┐ губи, як вiчна рана, ввiйшли в мо║ серце. Вона мене познайомила з сво┐ми батьками й братом. Це була тиха польська сiм'я, i Польща, щоб вони ┐┐ не забули, дала ┐м на спомин золоте волосся й синi очi. Батько ┐┐, Iполит Вiкентiиович, огрядний i високий, з гордо поставленою головою, був подiбний на золотого лева. Вiн працював у банку i за обiдом говорив такi речi, що ми всi червонiли i трохи не захлиналися од смiху. Вiн говорив це так просто, це виходило так на┐вно й безгрiшно, що зовсiм не було нiяково. Я почував себе з ним так, як дома, вiн був такий безпосереднiй, що його не можна було не полюбить. Мати, Полiна Василiвна, енергiйна й моторна, все курила й шила жiночi вбрання. Синьоока й весела, вона завжди щось робила i нiколи не сидiла на мiсцi. Вона ласкаво дивилася на мене i дозволяла нам з Котьою ходити, куди ми хочемо. Брат, Броня, вилита копiя батька, вчився в реальнiй школi, марив про червоне чудо i вирiзував на деревi коханi iнiцiали. Ми ходили з Котьою в поле i довго сидiли над ярком. Од ┐┐ покiрних i гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок. Я любив, коли пiд мо┐м поглядом блiде й нiжне лице Котi поволi заливалося кров'ю, як зорею... Тодi вона нахиляла голову i не могла дивитися на мене. Щовечора через Котю я пропускав перевiрку, i за це поза чергою щоранку чистив картоплю. З вiкна казарми менi було видно лице Котi в вiкнi. Вона вчилася в гiмназi┐, i я дуже любив, коли вона менi читала по-французьки, хоч я i не розумiв нi слова. Мене просто чарувала музика звукiв. Часто зiр мiй летiв через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло пробiгали по менi мурашки, i з очей пливли якiсь могутнi хвилi. Щоб ┐х викликать, я затаював дихання, трохи одкривав рот i робив внутрiшн║ напруження... Котя здригала i пiдiймала голову. Вона завжди вiдчувала мiй зiр i боялася його. Я приходив до Котi, вона вчила голосно уроки, i коли я починав думати про не┐, вона поволi замовкала, пiдходила до мене, брала мою руку i клала собi на груди. Я цiлував ┐┐ руки на внутрiшнiй сторонi лiктя i дивився на не┐, подiбну до янголiв на польських цвинтарях. Ми ходили мимо ярко┐ й шумно┐ каруселi в поле, я, Котя, ┐┐ подруга Марiя i Броня. Раз ми були в полi. Котя сидiла, а нашi голови, моя й Марi┐на, лежали на колiнах. Я почав думати про Марiю, як про Котю, i вiдчув, що ┐┐ рука в мо┐й зробилася в'ялою й безвольною, а тiло покiрно пода║ться до мене. Я кажу: - Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона пiдiйма║ голову, й ми цiлу║мось з Марi║ю куточками губ. Котя помiтила й руками розняла нашi голови. А по дорозi вона менi говорила. - Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень. XXXIII Потяг летiв безмежними полями, заходило сонце, i його промiння, як кров розстрiляних, заливало трави й платформу з гарматами, де я сидiв i мрiяв про Констанцiю. За синi горизонти заходило сонце. I в одноманiтному гуркотi колес перед мене пливло блiде нахилене лице. Я дивився на нього, й воно заливалося кров'ю кохання. Ця кров зливалася з багряними ручаями зорi на холодних вечiрнiх травах i шумiла в мо┐х жилах. Констанцiя... Ось вона сто┐ть, боса й рiдна, бiля хвiртки. Сонце поклало вiнок на ┐┐ волосся i золотим дощем залило вбрання. Сонце!.. А потяг летить у громi й хитаннi вагонiв, холодно блистять дула гармат i даленiють синьокрилi вiтряки, станцi┐ й села, залитi вечiрнiм багрянцем. Непривiтно гудуть телеграфнi дроти й бiжать [то], вгору, то вниз перед мо┐м затуманеним зором. I знову тихий Бахмут, i в вечiрньому шумi дерев синiй зiр i покiрнi коханi губи. В Констанцiю закохався один козак i земляк мiй Митя Дибтан. Вiн зустрiв мене в темному кутку i схопив за петельки: - Уступи. - Кого? - Котю. - Та що ж вона - мо┐ чоботи, чи що? Але вiн мене не слухав i трохи не зарубав тесаком, якби я не зачинив перед ним дверi. Вiн говорив хлопцям: - I за що вона його любить? У нього й каблуки кривi. Було вже темно. Я пiшов до Котi. В кiмнатах горiла електрика i не було нiкого. Котя повела мене до спальнi i, коли ми цiлувалися, виключила свiтло i впала на лiжко. Я впав на не┐ i, хоч Котя говорила, що я можу робити з нею, що хочу, я не зробив того, що зробив би кожен на мойому мiсцi, бо знав, що можу згорiти в огнi близького повстання, а ┐й це на все життя. I як будуть думати про мене ┐┐ батьки, такi добрi й хорошi. Нi! Котя плакала, а я пiдвiвся i нiчого не зробив. В червнi нас розформували. Я попрощався з Рудзянськими i самотнiй пiшов на вокзал. Котя дала менi промокатку i взяла з мене слово не читати, що там написано, доки не сяду в вагон. I, коли одлунали останнi дзвiнки, я розгорнув промокатку. На нiй було нашкрябано булавкою: "Люблю". Якраз скiнчився мiй вiдпуск, i я при┐хав до школи. Там стояв батальйон нiмцiв, i якби в мене не було посвiдчення, що я був козаком, мене б розстрiляли. Один педагог, якого ми продражнили "Артишок" 1 за його рухи й фiгуру, пiдiйшов до мене й сказав: - Хитрость жизни. Мене виключили зi школи. XXXIV Я знову на селi. В шумi вiтру, в тремтiннi зiр i хвиль надi мною плив, i танув, i знову яснiв образ Констанцi┐. По вечорах пiд горою в чорних хрестах рам жовто горiли вiкна великих панських будинкiв пiд горою, i на ┐хньому тлi чiтко i чорно рiзьбилося дороге лице. Груди мо┐, рано моя... Хто в вас налив вiчного болю, з яким судилося менi йти до краю мо║┐ дороги. I в кiно, в риданнi пiанiно душа моя рвалась од крику i, як птиця з пiдтятими крилами, билася в кровi мов┐ муки. Пiанiстка завжди грала одну рiч, де був такий акорд, що, коли вiн наставав i гримiв в менi, я до божевiлля ярко уявляв себе птицею, що рветься в синi простори i чу║, що нiколи вже не лiтати ┐й, бо на крилах кров смертельних ран... Вона б'║ться в тузi й з останнiх сил повзе по землi, лишаючи на нiй багрянi плями й пiр'я... Тiльки тепер я узнав, що ця рiч зветься "Ранений орел". I летiли днi, повнi туги, самотнього забуття й розгулу молодо┐ кровi. Я iнодi забував Констанцiю, 1 тодi знову робився смуглявим i веселим селюком. Нi, нi... Бо коли я цiлував дiвчину, я закривав очi i уявляв, що цiлую Констанцiю. По-старому цокотiв завод, але в тонких криках паровозiв уже_ почувалися тривога i гнiв мiльйонiв. Мою тiтку Гашку Холоденчиху в молодостi обдурив i покинув один п'арубок Михайло. Тодi ┐┐ брат Федот спiймав його i вдарив у лiве вухо так, що iз правого чвиркнула кров. Михайло одружився на Гашцi i швидко вмер. Федот жив за "чавункою" бiля Вовчеярiвки. Його сусiда, сторож заводсько┐ лазнi, вибирав усю воду з Федотово┐ криницi й поливав свiй садок, а Федотовiй сiм'┐ навiть не було чого пити. Вони часто сварилися за це. Од слiв перейшли до дiла, i одного разу високий Федот насiв маленького банщика i почав його бити. Ясно, що банщик пожив би недовго. Та вiн витяг ножика i встромив у серце Федота. I велетень з ножем у серцi встав, пройшов три кроки i з криком: - Ой, Химко, мене зарiзали! - впав на землю. Банщика судили й виправдали. Вiн i зараз живий, ходить по Третiй Ротi i пiвнем дивиться на гiгантiв-синiв Федота. Федька Горох став нальотчиком i ходив тiльки вночi вiчно в тривозi, блiдий i напружений. Ларька поступив до художньо┐ школи, жив у мiстi й малював куховарок, а вони його за це годували. На кожнiй станцi┐ стояли загони окупантiв. У них були важкi й могутнi конi, i вони сидiли на них, неначе вилитi з мiдi. Нахабно i гордо лунали по мiстах Укра┐ни чужоземнi пiснi завойовникiв. Я повiз у велике мiсто вiршi. Самотнiй i розгублений, ходив я в шумi юрб i дзвонi трамва┐в, а перед очима все стояли слова забутого поета: И только кашель, только кашель терзает, пенясь и рыча, набитое кровавой кашей сухое горло палача. Ночував я на вокзалi, i мене там обiкрали. Забрали мо┐ вiршi й бiлизну. I я знову повернувся на село. Я так швидко й нервово йшов по перону нашо┐ станцi┐, що озбро║ний нiмецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене. XXXV Щороку 14 вересня у нас бува║ ярмарок. Ну а щовечора хлопцi йдуть на вулицю до дiвчат. Я не знав, що з Лисичого до нас при┐хав карний загiн i що заборонено пiзнiше десято┐ години бути на вулицi. Та, мабуть, якби й знав, то все одно був би на вулицi. Ви ж розумi║те- теплi ночi вересня i дiвчата... Смiх пiд зорями, солодкi тиски гарячих i жадiбних рук. Я чомусь найбiльше смiявся, смiявся так, що хлопцi казали: - Ой, Володько, мабуть, на сво║ горе ти смi║шся, хтось тебе битиме... Я не звертав на це уваги i смiявся, смiявся... Вже по десятiй почали розходитися. Iду я Красною вулицею. I вже лишилося до хати крокiв зо сто, як летить вершник i немилосердно лупцю║ нага║м чоловiка, який неймовiрно кричить од болю. Я йду спокiйно. Думаю - хтось прокрався на ярмарку, а менi що... Iду, i враз я й не побачив, як опинився в колi кiлькох вершникiв... - Ти хто? - Володька. - Вiдкiля? - Та вiдцiля. Аж он моя й хата. Бачите, свiтиться вiкно? - А зброя в тебе ║? - каже вершник i, нахилившись, маца║ мо┐ кишенi... А другий вершник перегнувся до мене та як оперiщить нага║м раз i другий... I все намага║ться через лоб, а я одхиляюся трохи в бiк, i вiн попадав через плече... - За що? I на┐жджа║ на мене грудьми коня ┐хнiй блискучий капiтан i кричить менi: - Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!.. Я бiжу, а вiн за мною... Та хiба од коня утечеш... Я перестрибнув через паркан й прича┐вся. I от чую: - Ах вы, буржуазные лакеи, так вас и так. Кричить уже побитий хазя┐н гостиного двору, куди я заховався, робiтник Свинаренко. То йшли робiтники з заводу пiсля десято┐, яких каральники почали лупцювати, як i всiх. Звичайно, вiн це кричав, коли козацькi конi тупотiли вже далеко вниз по Краснiй вулицi. А на ранок... У всiх хлопцiв моргулi то на лобi, то на _скронях. На що вже Сашко Гавриленко, звичайно, вiн, хоч i на милицях, а хлопепь гарний i його люблять волоськi молодицi, правда, за те, що в його батька пивна, так i того не пожалiли. Вiн кричить: - Я iнвалiд... А вони його шпарять... Я вже радiю з того, що хоч i в мене червоно-синя попруга ║, але пiд френчем не видно... Ну а в листопадi - повстання. Робiтники обеззбро┐ли карний загiн i блискучого капiтана, що гнався за мною, посадовили на прохiднiй конторцi. I кожний робiтник мiг на аього, йдучи на роботу, подивитися, плюнуть i дати йому свого характеристику i язиком, i ногами... А в нас характеристики дуже влучнi. Потiм при┐хав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрiлю║ каральникiв, обеззброю║ нiмцiв, трима║ фронт роти дончакiв 1... Ви розумi║те, як це вплива║ на на┐вного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка 2, змалку марив грозовими образами козаччини... А тут вона жива... Воскресла моя синя омрiяна Укра┐на, махнула клинком, i зацвiла земля козацькими шликами... Та ще й кажуть: - Ми бiльшовики, тiльки ми укра┐нцi. Ну й я укра┐нець. Чого ж менi треба? I записався я до повстанцiв у такий момент. На Сватово по┐хали обеззброювати нiмецьку кiнноту. Наш ешелон спокiйно пiд'┐хав майже до перону... Iшов нiмець з чайником кип'ятку. I якийсь iдiот навiв його на мушку... I не стало нiмця, не стало далекого фатерлянду i золотоволосо┐ Гретхен... Тiльки мозок, як кип'яток з розбитого i погнутого чайника, розплескався по рейках... Нiмцi б мирно вiддали нам зброю, а тепер вони: "Цум ваффен..." 3 Нашi в станцiю... Нiмцi вiдступили... А потiм пiдковою почали наступати. Хлопцi, замiсть брати зброю, почали надiвати на себе по кiлька штанiв та шинелiв, розпухли, як баби, й стали жабами... Нiмцi нас одсунули з бо║м од станцi┐... В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобi кiлька штанiв та шинелiв... Звичайно, тi хлопцi, що заскочили в станцiю, не встигли вискочити з не┐... I став на дверях нiмецький офiцер i кожного, хто похапливо вискакував iз дверей, бив просто в голову... А потiм нiмцi а купою трупiв вiддали нам i свою зброю. Козакiв ховали з музикою... А обеззбро║нi нiмцi сумно й грiзно, синiми спокiйними колонами йшли на гору до татарських казарм. I думав я: якби нiмцi захотiли, то тiльки соплi лишилися б вiд мо║┐ синьо┐ омрiяно┐ Укра┐ни... Але я ще вiрив... Бо з усiх сiл iшли до нас дядьки в свитках i з торбинками. Записувалися i спокiйно, як до церкви, йшли на смерть... Наче кабана колоть... I я завжди дивився ┐м у вiчi... Перед бо║м у одних очi бувають сумнi й слiзно-прозорi, а у других веселi й каламутнi... I тi, в кого перед бо║м були сумнi очi, бiльше нiколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скiлькох вони забили... Коли ж нiмцi почали нас бити так, що небо й снiг робилися чорними од шестидюймових, то хлопцi почали тiкати додому, звичайно, зi збро║ю i обмундируванням. - Хай прийдуть до нас на село. Ми ┐м покажемо... - нахвалялися вони, озираючись на всi боки, чи не видно нiмцiв. От одного спiймали (з Борiвського за Дiнцем - руська колонiя) i почали шомполувати... Козаки обурились. - Ми революцiйна армiя. Ганьба. Геть шомполи! Вiдпустiть його! А сотенний Глущенко: - Без балачок! Зараз покличу старих гайдамакiв i всiх перестрiляю. I я дiзнався тодi, що таке старi гайдамаки. "Борiвшанина" все ж вiдпустили... Але нас, як що, так i лякають: старi гайдамаки... Це тi, що в сiчнi 1918 року розстрiляли в Ки║вi червоний "Арсенал" 4, ядро полку. Я терпiв, терпiв та й собi втiк. XXXVI Грудень 1918 року. Мобiлiзацiя. Мiй рiк ма║ йти. Мати мене жене з дому: в мене вже й штанiв нема║. Я ┐й кажу: "Пiдождiть, ось уже недалеко червонi". А вона менi: - Доки прийдуть тво┐ червонi, так ти будеш свiтити голими... Iди, сукин син, доки ти будеш сидiти на мо┐й ши┐... Що ти поробиш... Пiшов. Тiльки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селi. Думаю, все одно. Всi однаковi, а Бахмут далеко... То хоч трохи ще ходитиму до дiвчат. (Ох, дiвчата, дiвчата! Може, й ви виннi, що я став петлюрiвцем). Ну i знову бо┐, вже з бiлими, на Алмазнiй, Дебальцевiй (де я народився)... I от занесли снiги дорогу, "чавунку"... I по┐хали ми на паровозi очистити од снiгу "чавунку"... I заспiвав п'яний кочегар: "Смело, товарищи, в ногу..." I заплакав я, вiдчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з сво┐ми, буду проти сво┐х. Ще одна дрiбниця. Власне, тодi вже не була для мене дрiбницею. Холодний, порожнiй вагон. Я при┐хав на Сватове, записатися до повстанцiв... Тихо. I враз: - Сосюра... - Що? Нiкого. - Сосюра! - Що?.. Нiкого. - Сосюра? - Що? Три рази мене кликало, i три рази я озивався. Старi люди кажуть, що не треба озиватись. Але три рази мене кликало, i три рази я озивався. Це - на смерть. Але я записався. Ще. Розстрiлювали варту. Нiч. Караульне помешкання - II клас нашо┐ станцi┐. Привезли обеззбро║них карникiв i ┐х начальника з синьою од побо┐в, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди i, хитаючись, усе хотiв йому щось довести i нiяк не мiг... пх вистро┐ли. I мiж ними стояли два бiлих лiтуни, яких хлопцi випадково збили з аероплана на станцi┐ Нирковiй. Один каштан (ранений), а другий-стрункий i спокiйний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкiна 1. Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавуловi нашому i сказав: - Передайте моей жене. пх повели. XXXVII Вагони. Пахне самогоном, патронами i олi║ю, пахне нiгом i кров'ю... Менi й тепер iнодi зимою... коли снiг i я один, поду║ кийсь вiтер i запахне... снiгом i... кров'ю... Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП i i мiхова доха...). Ще пахло кожушиною i козацькими онучами... Нас вiдправляють на позицi┐. I чудно. Я був безпричинно веселий... Наче мене це не торкалося... Тiльки сестра моя стояла бiля дзвiнка гумно, сумно дивилася на мене... Вона вмерла в 1919 роцi, я так ┐┐ й не бачив. А мати не прийшла