плi, хоч у душi срiбноголового во┐на бушувала буря... Я iiю бурю чув сво┐м серцем, повним любовi до людини, що так любила i любить Укра┐ну, що уособлювала для нас ┐┐, якiй, як i йому, належали нашi гарячi i вiрнi серця. Я з захопленням дивився на нього, на цей залiзний спокiй батька, серце якого обливалося кров'ю жалю за сином. А от i веселе, власне, це веселе могло кiнчитися дуже сумнi┐м. Ми були в Сьомiй гвардiйськiй армi┐. Наша "база" була в селi, де розташувався полiтвiддiл армi┐. Коли ми при┐жджали з передово┐, - вона проходила берегом Дiнця - золото┐ рiки мого дитинства, - i нiмцi били з-за не┐ по нас iз важких гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрiчав нас так: - Ну, как дела, пацаны? Закурить есть? I от стою я у дворi в солдатському - в солдатськiй гiмнастерцi, в офiцерських темно-синiх галiфе й кирзових чоботях, пiлотцi й портупе┐, з "тете" на боцi та "Знаком Пошани" бiля серця. Ми тодi ще не були атестованi i не мали звань. Пiдлiта║ до ворiт подвiр'я, в якому я стояв, мотоцикл з передово┐. Мотоцикл iз човником, у якому сидiв маленький, нервовий i гарячий генерал. Рукою в чорнiй рукавицi вiн зробив владний i гострий жест, мовляв, бiжи! Я йду до нього. Тодi вiн кричить менi: - Эй, ты! Бегом! Я йду до нього. Пiдходжу до човника i кажу маленькому генералу: - Вы поосторожнее. Вiн: - Ты кто такой! Я: - Писатель украинский. Вiн: - А-а! Извиняюсь. Скажите, пожалуйста, где здесь политотдел армии? - Я не знаю. Но здесь есть товарищи, которые должны знать. Генерал вилазить iз човника i йде за мною, нетерпляче хльоскаючи стеком по блискучiй халявi свого чобота. Я трохи вiдчинив ворота сарая, де Головко, Малишко i кореспондент "Радянсько┐ Укра┐ни" майор Купцов грали в карти i випивали горiлку. Я тихо сказав Малишковi: - Андрiю! Тут тебе хоче бачити один громадянин. Малишко вийшов, позiхаючи i мутно клiпаючи сво┐ми японськими оченятами та ще з рухами скуки, байдужостi i втоми. Вiн ще як слiд не розгледiв генерала, як той бурею гнiву налетiв на нього: - Ты как стоишь!.. I т. д. Малишко тiльки злякано i зблiдло стояв, виструнчившись перед генералом, а той одводив на ньому свою душу. А потiм лукаво глянув на мене i спитав: - А может быть, это тоже писатель? Я сказав: - Да. Писатель. Тодi генерал з словами: "Я тоже люблю лiтературу", - пiшов вiд нас, нервово хльоскаючи стеком по блискучiй халявi свого чобота. А Малишко гiрко образився: - А чого ж ти менi не сказав? Вiн же мiг мене розстрiляти... А я пiшов за сарай i заплакав з образи, що генерал кричав на мене i називав "ти". LXIII Танковий корпус нагородили гвардiйським званням, i ми були в цьому корпусi. Мене вразив командир танкового батальйону, молодий хлопець в парусинових чобiтках, що швидко i заклопотано ходив мiж танками. Вiн був невисокого зросту i дiйсно нагадував менi пiдлiтка. Всi танкiсти були молодi, молодi. Це ж було перед битвою, а вони себе тримали так, нiби не вони мають ринути крiзь океани ворожого вогню визволяти рiдну землю Укра┐ни. Серед них були сини рiзних народiв нашо┐ Батькiвщини, i всi вони були, як брати, що йшли з вогню в вогонь вiд легендарного Сталiнграда. У блiндажi один танкiст, що недавно був кавалеристом, гаряче доводив усi переваги коня над танком, як живо┐ енергi┐ i дружби кавалеристiв над дружбою танкiстiв. Але його розбили по всiх пунктах, i вiн, тяжко зiтхнувши, погодився. Мабуть, вiн сумував за сво┐ми друзями i конем... Перемагають армi┐ з молодим командним складом. Я чув чи читав про це. Я написав для танкiстiв вiд ┐х iменi вiрш "Клятва танкiста" з нагоди близького вручення ┐м гвардiйського прапора i читав йото ┐м. В цьому вiршi, що потiм поклав на музику фронтовий композитор i виконувала фронтова капела, танкiсти клялися визволити Укра┐ну, на священну землю яко┐ вони уже вступили i стали грiзними армiями над Дiнцем, клялися нищити ворогiв i вiдплатити ┐м за муки нашого народу. Клялися сини всiх народiв разом iз синами Укра┐ни, i ця клятва звучала, як грiм у мо║му серцi. Вони менi сказали (молодi, запорошенi, прекраснi в сво┐й геро┐чнiй i жертвенiй молодостi): - Товарищ Сосюра! Не беспокойтесь, все будет сделано! Вони потiм бронею i серцем зустрiли на Курськiй дузi безумнi орди бронiровано┐ ночi, трохи угнулись ┐х зорянi лави, але не прорвав ┐х ворог, бо угнутi ряди геро┐в майбутнього комунiзму туго вдарили в криваве лице нападника, i армi┐ переслiдування, що були напоготовi, погнали фашистiв туди, де Укра┐на простягла сво┐м молодим визволителям руки в напiврозiрваних ланцюгах... Але я вже не був свiдком гiгантсько┐ битви на Курськiй дузi, бо рука, що берегла мене, повернула мене в Москву. Сказали, що телеграмою викличуть мене знову на фронт. Але я так i не дочекався тi║┐ телеграми. I почалося щастя мiлiонiв, щастя визволення загарбаних ворогом мiст i сiл Батькiвщини. Все далi i далi на захiд iшли полки визволення й вiдплати. Салюти, салюти, салюти!.. Небо Москви ритмiчно гримiло гарматними [салютами] i сiяло рiзнобарвними огнями iлюмiнацiй, щовечора воно сiяло... Уже Харкiв залило сонце Батькiвщини... Донбас обнiмав крилатих вiсникiв весни людства... А вогненна лавина визволення котилася все далi й далi... Полтава!.. I нарештi - Ки┐в!!! Урядовим по┐здом ми летiли полями Укра┐ни, що витирала сльози щастя з сво┐х безсмертних очей, ми летiли на мiтинг iнтелiгенцi┐, що мав бути з нагоди визволення Ки║ва. Минуло кiлька днiв, як одгримiли битви за серце Укра┐ни Ки┐в... I от уже це серце б'║ться в грудях соцiалiзму. Ми по┐здом ┐хали до Дарницi, а там машинами [i] через понтонний мiст у Ки┐в. Днiпро... Нiякi слова не передадуть нашого щастя... А повз нас гримiли танки, вони, сивi од iнею, йшли i йшли по Шевченкiвському бульвару туди, де йшов грандiозний бiй за все новi мiста i села Укра┐ни. Це ж саме творилось i в бою за визволення iнших республiк Кра┐ни Рад, тимчасово залитих гадючою тьмою свастичних ночей... Ру┐ни, i рани, i щастя, щастя, щастя... Воно переважало все, йому пiдкоренi були i нашi серця, i серця блiдих, виснажених братiв i сестер, що вийшли до нас iз печер ночi, назустрiч сонцевi i щастю, щастю, щастю... Звичайно, бiль незлiченних ран i втрат iще тьмою муки за сяйвом радостi в очах врятованих коливався, як нiч, що вiдходила перед багряними прапорами свiтання... Моя особиста радiсть, радiсть повороту i перемоги, зникла в загальнiй радостi, i вiд того здавалося, що серце не витрима║ щастя, що потоками заливало його, що летiло в нього з мiльйонiв таких же сп'янiлих од щастя сердець... Але ворог зробив останню спробу повернутi┐ Ки┐в. Вiн узяв Житомир, i ми вже чули глухий i зловiсний гуркiт канонади, що поволi, але невпинно наближалась до нас. Мiтинг не вiдбувся, i нас перекинули на лiвий берег Днiпра. I знову по┐зд летiв, а його шукали фашистськi самольоти i нiяк не могли знайти. Ворога одiгнали. Та уряд i ЦК були ще в Харковi. Коли ж ворога одiгнали ще далi, знову засiяли перед нами Лавра i коло┐ш будинку ЦК над Днiпром, знову рiднi вулицi, чорнi ру┐ни Хрещатика, вiтер в покрученому вибухами залiзi i, як очi мерцiв, порожнi вiкна розбитих гнiзд, вiдкiля до вiйнп лунали музика i смiх щасливого життя, що ще не знало смертно┐ тривоги, не чуло переривчастого реву фашистських моторiв над золотими голiвками дiтей... LXIV Там, на заходi, iще гримить битва гiгантiв, щоправда, фашистський гiгант, коли тiкав вiд нас, ставав все меншим i меншим, поки не обернувся на гнома пiд безпощадними ударами меча Червоного богатиря... Але ще ворог пручався i намагався удавати, що вiн не гном, а той же бронiрований гiгант, що топтав нашi поля i серця сво┐ми чобiтьми, залитими кров'ю i мозком масових розстрiлiв, тортур i погромiв. Тепер мiлiонний месник iшов по його полях з сходу i заходу, з двох бокiв били фашистського звiра... А тут, на визволенiй землi нашо┐ спiльно┐ Матерi, всемогучий труд почав загоювати страшнi рани... I ру┐н ставало все менше, вони танули, наче снiг на сонцi... Битва за хлiб кипiла на полях Батькiвщини... Ну, та це все вiдоме вам, дорогi читачi... А де ж, ви скажете, Третя Рота? А Третя Рота в мо║му серцi, як море в краплi його води. I про Третю Роту ще буде мова. LXV Повний щастя перемоги i радостi повороту на Укра┐ну, я в 1944 роцi написав вiрш "Любiть Укра┐ну", який студенти просили мене по кiлька разiв читати ┐м на лiтвечорах. Поет Олекса Новицький 1 надрукував "Любiть Укра┐ну" в "Ки┐вськiй правдi", а Леонiд Новиченко 2, як редактор, передрукував його в нашiй "Лiтературнiй газетi". Цього вiрша я написав внаслiдок таких фактiв... Ще в Башкирi┐, в Уфi, коли Укра┐ну розпинали кривавi окупанти, одна така сказала при менi й Юрi Кобилецькому: - Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький: - А за украинским народом вы не соскучились? I в Москвi теж одна така сказала, коли ми з молодим проза┐ком iз Захiдно┐ Укра┐ни Ткачуком 3 iшли з нею по вулицi Горького: - Для меня Родина - там, где мене хорошо. Ткачук сказав: - Свиняча фiлософiя. I ще Валентин Бичко 4 пожалiвся менi, що днями за порадою т. Ману┐льського5 з одного номера газети "Зiрка" знято шапку з такими словами: Учiтеся, брати мо┐, думайте, читайте. I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!..6 I ще: Мова рiдна, слово рiдне, хто вас забува║, той у грудях не серденько, а лпш камiнь ма║...7 Я не буду називати авторiв цих слiв... У вiдповiдь на це i те, що було перед цим, я написав "Любiть Укра┐ну". LXVI Часто я ходив i ходжу повз Софi┐вський собор, золотий гомiн якого ще колись лунав над Ки║вом разом iз гомоном Лаври (дзвони...), що оспiвав у чудесних вiршах молодий Тичина ', i згадую веселого, з свiтлими й смiливими очима, як у сiльських парубкiв, Григорiя Косинку 2, що жив у флiгелi соборського подвiр'я разом iз сво║ю високогрудою жiночкою. Я до них часто ходив, коли в 1925 роцi вiдпочивав у Дарницi. Я так любив Григорiя, золоте i спiвуче життя якого обiрвала куля ката, i не фашистського одвертого ката, а ката, що пiдступно, кривавою гадюкою залiз у нашi лави i як багато i смертельно покусав вiн жалами куль серця нашого цвiту!.. Фашистське вимели смiття полки визвольною грозою... И багряний прапор надi мною благословля нове життя. Тут над штикiв колючим га║м був клич; "Вперед, товаришi┐" I образ Ленiна сiя║ в мо┐й закоханiй душi. I ще я згадував, як я листувався з Грицем, якi прекраснi укра┐нськi листи вiн менi писав. Якби вiн жив, вiн став би нашим Турген║вим у прозi, бо, як i Тургенев, вiн був поетом у прозi. Ленiн... З iменем цим так багато зв'язано в нас. Це iм'я пiдтримувало наш дух у тяжкi години вiдступу i окрилювало в години гнiву i вiдплати. Я знов лечу у споминах назад. Був призов ударникiв у лiтературу, по сутi, шкiдлива i непотрiбна справа, яка пошкодила i виробництву, i робiтникам (молодi робiтничiй), яким задурили голову, що вони одразу стануть генiями. Щоправда, найталановитiшi з них лишилися в лiтературi (одиницi), а багато, багато були тiльки скалiченi духовно, i нiчого з них не вийшло. Мiж ударникiв, призваних в лiтературу, походжали, як ║гипетськi жерцi, i "священнодiяли" мiж них, хизуючись знанням Маркса, Ленiна i Сталiна, цитуючи ┐х твори (така-то сторiнка i такпй-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак i Коваленко. Я запропонував ┐м при ударниках зачитати уривок з статтi одного критика: "Його всi цитують, не друкують, а я вважаю, що це - хороший критик". Вони поблажливо усмiхнулись: - Просим, просим! Я ┐м зачитав цей уривок росiйською мовою, де йшлося про право людини на фантазiю. Коряк сказав: "Целевое ребячество". Щупак 3: "Це правий ухил". А Коваленко 4: "Та це i- справжня контрреволюцiя". Я сказав: "Товаришi! Це - з Ленiна". Картина. Але я знов повертаюсь до себе i знов лечу на чарiвному конi уяви в близьке минуле, в Ки┐в 1944 року, з якого я полетiв у Харкiв тридцятих рокiв. Та чогось мiй норовистий кiнь, як тiльки побачив золоту башню Лаври (┐х було двi - одну разом iз тiлом церкви зiрвали нiмецькi фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потiм знов у Харкiв, щоб уже в Кп║вi продовжувати свiй бiг у вiчнiсть, щоб я сам собi (був) яснiшим i для себе, й для сво┐х читачiв. Колись моя мати, побачившi┐, що я складаю вiршi на паперi, гнала мене на шахти збирати вугiлля: - Iди, сукин син, на шахти, нiчим уже топити в хатi. А вiршi хлiба не дадуть. Потiм, пiзнiше, у Харковi, коли я став вiдомим поетом i коли в мене не було настрою писати, вона менi казала: - Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобi вже й чорнила i бумаги приготовила... I я тодi написав "Днiпрельстан". (I ще кiнь метнувся на Донбас). Мати мене часто била, коли я був пiдлiтком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву i гiперболiзувала все, що я робив iз нею, перед матiр'ю, а та, не розiбравшись, у чiм справа, i вiрячi┐ тiльки Зо┐, люто накидалась на мене i била полiняками або полумиском по головi. Нарештi менi набридло наставляти свою бiдну голову пiд полумиски та полiняки, i я почав утiкати вiд матерi. Та спочатку вона мене повертала пiд сво┐ удари, удаючи, що хоче розiрвати кофту на грудях, i iстерично гукаючи мене. Та потiм я не повертався уже, бо коли побiг раз i мати кофти не порвала, бiльше вже не вiрив ┐й. Менi дуже не подобалось, що вона на мене кричала: - Сукин синi Якось я ┐й сказав: - Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш! У матерi було довге й чорне, аж до синi воронячого крила, волосся, i мiй улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами i сказав: - Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!.. I знов Ки┐в... Перон, дзвiнки... Ми ┐демо в Москву для проведення декади укра┐нсько┐ лiтератури та мистецтва. Скiльки радостi! В Москвi нас дуже гостинно i гарно зустрiчали - поетiв, спiвакiв, артистiв... Росiяни дуже люблять укра┐нцiв, як i ми ┐х, бо ми ж брати. Радiсно ми поверталися до Ки║ва... Та от, як удар страшного i несподiваного грому з безхмарного iiеба, редакцiйна стаття "Правди" 5, в якiй мене за вiрш "Любiть Укра┐ну", за любов до Укра┐ни "в стягiв багряному шумi" названо, по сутi, нацiоналiстом за те. що я нiбито пишу за Укра┐ну поза часом i простором (а "знамен червоний шум!.." "Зойки гудкiв") i що Укра┐на ("мiж братнiх народiв, мов садом рясним, сiя║ вона над вiками!")... Справа в тому, що "Правда" критикувала перший варiант "Любiть Укра┐ну", написаний у 1944 роцi, сiм рокiв тому, де був рядок: "Без не┐ - нiщо ми, як порох i дим, розвiяний в полi вiтрами", i цей варiант переклав Прокоф'║в, А в збiрцi "Щоб сади шумiли", за яку я був нагороджений Сталiнською премi║ю 1-го ступеня, був надрукований вiрш "Любiть Укра┐ну", в якому рядок: "Без не┐-нiщо ми..." я замiнив рядком: "мiж братнiх народiв...", щоб показати Укра┐ну не iзольовано од сво┐х соцiалiстичних побратимiв i посестер. Але "Правда" почала мене бити за перший варiант "Любiть Укра┐ну", що пiд цим вiршем пiдписалися б такi недруги укра┐нського народу, як Петлюра i Бандера 6... I скiльки я не казав (коли мене почали бити у всеукра┐нському масштабi, - всi органiзацi┐!.. - i навiть у всесоюзному - шукали в кожнiй республiцi свого "Сосюру" - ламали йому ребра, били пiд душу, як мене на Укра┐нi), i скiльки я не казав, що я виправив "Любiть Укра┐ну", менi не вiрили i били до самозабуття. Корнiйчук на пленумi письменникiв Укра┐ни кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно i в мiру): - За який нацiоналiстичний грiш ви продалися? А Малишко вмiстив в газетi "Радянська Укра┐на" цiлий пiдвал, у якому "доводив", що раз я був у петлюрiвських бандах, то менi не можна вiрити, що я на кожному вирiшальному етапi становлення Радянсько┐ влади на Укра┐нi "був не з нами". Його стаття була, по сутi, iдеологiчним ордером па мiй арешт. I теж Малишко робив це, як i Корнiйчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе i сконцентрувати на менi, бо його, як i Корнiйчука, сво┐м крилом зачепила критика. Прожогiн шукав нацiоналiзм в мо┐й поемi "Вiтчизна" i "знайшов" його там, де я писав про Укра┐ну, хоч у тiй же поемi я з такою любов'ю писав про Бiлорусiю, про Росiю i Москву, як серце Вiтчизни!.. Н. 7 дописався до того, що "Сосюра вже перестав бути прикладом для лiтературно┐ молодi!". Одразу ж пiсля появи статтi в "Правде" "Об идеологических извращениях" мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников 8. Вiн менi говорив, що я "представитель рабочего класса в украинской поэзии", що "у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам". Внаслiдок розмови з ним я написав покаянного листа 9, що був надрукований у "Правде". А ще перед тим кореспондент прогресивно┐ газети укра┐нцiв в Канадi при┐хав, щоб перевiрити, чи я ще ║ на свiтi, бо нацiоналiстичнi газети в Канадi писали, що я заарештований, i мене з цим кореспондентом у ВОКСi 10 сфотографували. Коли я при┐хав у Сталiне 11, iшла конференцiя молодi, на якiй виступав секретар Сталiнського обкому КСМУ. Вiн говорив про "Любiть Укра┐ну", про те, що пiд цим вiршем пiдписалися б Петлюра i Бандера. Закiнчивши промову, вiн сказав: - А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустрiла електрична буря аплодисментiв. Якось я сумно iшов по Червоноармiйськiй бiля Бессарабки 12. Вулицею переходив юнак у мiському костюмi з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Вiн пiдiйшов до мене i спитав: - Ви - Володимир Сосюра? - Я. - Дозвольте потиснути вашу руку!.. Вiн потиснув менi руки i, не сказавши бiльше нi слова, швидко i схвильовано пiшов вiд мене. Я так розгубився вiд радiсних слiз, що залили мою душу, що навiть забув спитати його, хто вiн такий. То менi потиснула руку укра┐нська молодь. I тiльки це мене втримало вiд божевiлля або самогубства, сталiнськi13 аплодисменти i цей потиск руки... Але серце не витримало, i в мене почалися спазми коронарних судин, а потiм досягла свого апогею гiпертонiя. Тiльки це вже галузь медицини, а не iдеологi┐, i за це я прошу пробачення у вас, мо┐ золотi читачi! Тiльки медицина все ж зв'язана з iдеологi║ю, власне, з iдеологiчною боротьбою i любов'ю. Серце почало протестувати уже пiсля арешту мо║┐ дружини 14, яку викликали в Мiнiстерство Державно┐ Безпеки телефоном, коли мене не було дома. Так. Серце не витримало i почало давати грiзнi сигнали. Муки особистi не такi вже й цiкавi, тiльки у нас трудно сказати, де почина║ться особисте i де кiнча║ться громадське. Наскiльки чудесний наш соцiалiстичний лад, що в ньому злитi з "ми" во║дино "я" кожного з нас. Колись менi одна стара бiльшовичка сказала: - Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе - оно будет меньшим. I в цьому мо║ щастя, а може, й сила, що я ще до поради старо┐ бiльшовички переживав завжди (i переживаю) з народом. Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вiрив, що НКВС - меч диктатури пролетарiату, i раз заарештували Марiю - значить, було за що. Це говорила моя свiдомiсть, а серце кричало, i плакало, i билось об ребра кривавими крилами, як пiдстрелена птиця. I я страшно угнувся духовно, як поет i як людина... Це дало право С. сказати на поетичнiй секцi┐ про мене: "Сосюра - вже смердючий труп". Правда, товаришi, i навiть Малишко (вiн iнодi бува║ хорошим), всипали С. за мене. А вiн щось белькотiв, що вiн так сказав для користi лiтератури... Та товаришi в переносному смислi зробили iз С. "смердючий труп". Це було ще за доби "культу". До Ки║ва при┐жджали росiйськi письменники, i з ними при┐хав Назим Хiкмет 15. I теж цо було ще за Сталiна. Хiкмет попросив Малишка познайомити його зi мною i при товаришах сказав менi: - Я читал ваше стихотворение "Люби Украину" и никакого национализма в нем не нашел. Пiсля Сталiна почалося [оздоровлення] лiтературно┐ атмосфери. Стало легше дихати i спiвати. Але за кiлька днiв до розгрому Берi┐16 i його бандитiв уночi - дзвiнок. Дзвонив той же, що заарештував дружину: - Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в нее и приезжайте к нам. Я вийшов. Машина з указаним номером уже чекала на мене. В нiй був один в чорному. I я з ним по┐хав в Мiнiстерство безпеки. Ще до цього за мною вже ходила тiнь смертi. В не┐ були жовтi штиблети, свiтло-шоколадний костюм i безбарвне обличчя нальотчпка. В мiнiстерствi той, що мене привiз, завiв до одного кабiнету i зник. В кабiнетi було дво║ в вiйськовому. Один стояв, а другий сидiв за столом. Я показав свою перепустку, i той, що сидiв за столом, забрав ┐┐ в мене i замкнув до шухляди. Ясно. Менi сказали, щоб я почекав. Сиджу, чекаю... А вони. тi дво║, про щось жваво i весело розмовляють, зда║ться, про концерт, про гру артисток... Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клiтцi", Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, нiби я - порожн║ мiсце. Очевидно там, нагорi, по прямому проводу питали згоди на мiй арешт одну людину, що простягла благовiсну руку над мо║ю головою i сказала: - Сосюру не трогать! I чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно сво┐ми гострими, закривавленими кiгтями, одiйшла в морок... Тодi зроблено було такий крен. Заходять дво║ у вiйськовому, рангом вищi за тих, що застосовували до мене прийом "психологической пытки", i один з них сказав: - Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр. Ми пiшли нагору. Зайшли до кабiнету мiнiстра. Це був Мешiк 17, потiм розстрiляний разом iз Берi║ю й iншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хотiли навалити Гiмала┐ трупiв до тих, що вже навалили, але... не вийшло! Мешiк, коли я привiтався з ним, запросив мене сiсти. Я сiв. Вiн дивиться на мене i мовчить. Я теж мовчу. Мешiк: - Чого ви мовчите? - Я жду, що ви менi скажете. Мешiк: - Чого ви не да║те до друку ваших вiршiв? Ви що, протесту║те проти критики?! Я: - Нi, я не протестую. Вiршi я пишу, але мене не друкують. Мешiк: - Хто вас не друку║? Я: - Газети, i журнали, i видавництва. Я вже давно, давно дав у "Радянський письменник" велику збiрку поезiй "За мир", але ┐┐ й досi маринують. Мене. мiж iншим, уже не друкували два роки нiде i не дозволяли виступати перед народом. Тобi кажуть "виправляйся", а не друкують, як же я буду виправлятись? Смiлянський правильно говорив, коли його били: - Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють iз забою, а дають йому змогу там же, в забо┐, i виправлятися!.. Мешiк: - До вас нiхто не заходив з нацiоналiстичного пiдпiлля? Я: - Нi! Навпаки. Менi присилали загрозливi листи. Мешiк: - А як ви живете матерiально? Я: - Не вилажу з ломбарду. [Здав] речей на 10 000 крб. Мешiк: - Так ви менi напишiть листа про те, хто вас не друку║, i завтра у вас буде наш товариш. Ви передайте йому лiiста до мене i дасте йому переписати номери ломбардних квитанцiй. Я попрощався з ним i пiшов. А той, що вiдiбрав у мене перепустку i замкнув ┐┐ в шухляду письмового столу, з такою люттю i темною ненавистю у схiдних очах дивився на мене, а рука, рука ката, вiддавала менi перепустку. Я, не попрощавшись iз ними, вийшов. А через деякий час та рука, що сказала сво┐м благовiсним жестом: "Сосюру не трогать", повернула менi з далеко┐ заснiжено┐ тайги мою дружину. Це вже було пiсля розгрому Берi┐. LXVII Вiчно сiятимуть у вiкнах зорi легендарного Сталiнграда, де почався гiгантський розгром синьомундирних нападникiв, кривавих слуг ночi людства, що хотiли поглинути наше сонце. Вiчно сiятиме у вiках прапор перемог, що злетiв над пожарами фашистського Берлiна, як багряна _птиця вiдвойованого щастя мiлiонiв. Вiчно сiяти стягам народно┐ влади над столицями вiльних серед вiльних, кому простягнули _мiлiони червоних переможцiв свiтлу i добру руку допомоги на Заходi i на Сходi. З вiчним вiдсвiтом останнього зльоту свiтово┐ перемоги в серцях ми живемо i творим Комунiзм. I нiякi атомнi i водневi грози не зупинять ходи мiлiонiв на верховини вселюдського щастя. З кожним днем ми все дужчi, а вороги миру - все слабшi. Це так, як ще за громадянських битв юнак, червоноармi║ць, що потрапив в полон бiло┐ смертi, сказав оскаженiлим ворогам (це було в днi агонi┐ контрреволюцi┐): - Мы все прибываем, а вы все малеете... Так. Ми все прибува║мо, а вороги все малiють, i це вже не в масштабах колишньо┐ Росi┐, а на всiй земнiй планетi. I якось на фонi гiгантських подiй у всьому свiтi трохи чудно i нiяково говорити про долю поета, що вийшов iз золото┐ Третьо┐ Роти i снiгами Червоно┐ Зими йшов крiзь огнянi контрасти грози, що гримiла над Батькiвщиною, йшов i йде з мiлiонами весни мiльйонiв, з п'ятикутною зiркою на чолi i в серцi. Я - крапля в багряному океанi народно┐ боротьби, i в менi, його краплi, вiдбилась уся його краса i велич, i в менi ревли його бурi, коли вiн iшов грiзними валами на збройний штурм фортець старого свiту, i в менi вiн сiя чудесною красою в цi днi, коли вiн iде на трудовий штурм старого свiту во iм'я Миру i Комунiзму. Пiслямова В клубi Ради Мiнiстрiв були збори активу радянсько┐ iнтелiгенцi┐, якi вели письменники. Збори були присвяченi пiдсумкам роботи XX з'┐зду нашо┐ партi┐. Всi радiсно вiтали все те, що генiально накреслив iсторичний з'┐зд переможцiв ночi. Було урочисто й святково. I от виступа║ Корнiйчук i в сво┐й промовi, мiж iншим, сказав: - Марно критикували Сосюру за вiрш "Любiть Укра┐ну". Нiчого ворожого в цьому вiршi нема║. Це патрiотичний вияв душi поета. Я дивився на обличчя, i всi вони злилися в мо┐х очах в одну туманну пляму од слiз, що залили мо┐ очi... Потiм виступав Малишко i теж у сво┐й промовi - палкiй i пристраснiй, в якiй його серце од гнiву на ворогiв народу навiть кинуло сво║ полум'я i на тих, хто нi сном, нi духом до них не причетний, Малишко теж сказав про мене, що марно мене били, що нiзащо мене калiчив Каганович... I я од радостi все простив - i те, що кричав на мене Корнiйчук, i статтю Малишка в "Радянськiй Укра┐нi" проти мене, i все i всiм дезорi║нтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло од ударiв. Ви ж зна║те, як у нас умiють бити! Я всiм прощаю i всiх люблю. Люблю навiть Н. i С. К. А ще дужче я люблю свою Донеччину i Третю Роту, що провiдною зорею свiтла, свiтить i буде свiтити менi на поетичнiй путi, зливаючи сво║ сяйво з зорями Комунiзму, що все бiльше i все ближче сiяють на нашому трудовому небi. Лiто 1926 року - Харкiв. Зима 1942 року - Москва. Зима 1959 року - Ки┐в. Поетичну музу Володимира Сосюри справедливо називають голосом нiжностi i правди, адже вона могла звучати не тiльки солов'┐не, а й бути "мов вибух динамiта" у днi заграв та суспiльних бiд, а якими доводилося не раз стрiчатися поетовi на нелегкiй, а iнодi й тернистiй житт║вiй дорозi. Дитинство i юнiсть майбутнього поета минали в донецькому краю, де звучала здебiльш росiйська, це сво║рiдно вiдбилося у лексицi роману, а вже потiм укра┐нська, молдавська, грецька та iншi мови, але там найдзвiнкiше лунала пiсня укра┐нська. Багато пiсень знала й спiвала мати смуглявого первiстка Антонiна Дмитрiвна Сосюра, а ще бiльше вiн чув ┐х у часи мандрiвного дитинства, коди в пошуках заробiткiв батько з сiм'║ю часто переходив вiд села до села, вiд селища до селища, та знову й зiюву повертався в задимлений рiдний Донбас. Мабуть, тому "красу i силу" шахтарсько┐ землi В. Сосюра оспiвав так, як, певне, нiхто з iнших радянських поетiв, бо амалолiт пiзнав цiну скибки хлiба й копiйки, здобутих власними руками. Про це i почина║ться розповiдь в романi "Третя Рота", "як золотий дитинний сон" перетворився в страшну реальнiсть для сiм'┐ Сосюр - жити пiсля смертi батька у чужiй хатi-хворостяндi i бути постiйно голодними. Багато цiкавих i досi не знаних фактiв iз житт║пису поета розкривають сторiнки цього автобiографiчного твору, над яким В. Сосюра працював з перервами в 1926-1930-му, в 1942-му i 1959 роках. В листку по облiку кадрiв, заповненому 17 травня 1957 p., В. Сосюра про сво║ навчання i трудову дiяльнiсть повiдомляв таке: "Лiто 1909 - осiнь 1909 - учень бондарного це-ау_ Донецького содового заводу, м. Верхн║. Зима 1909 - весна 1910 - телефонiст Донецького содового заводу, м. Верхн║. Лiто 1910-осiнь 1910 - чорноробочий у каменоломнях. Весна 1911-лiто 1911-чорноробочий Донецького содового заводу, м. Верхн║. Осiнь 1911-лiто 1914 - учень двокласного мiнiстерського училища, м. Верхн║. Осiнь 1914 - осiнь 1915 - учень трикласного нижчого сiльськогосподарського училища на станцi┐ Яма Пiвнiчно-Донецько┐ залiзницi. Осiнь 1915-лiто 1916-учень маркшейдерського бюро Донецького содового заводу, м'. Верхн║. Осiнь 1916-осiнь 1918-учень трикласного нижчого сiльськогосподарського училища на станцi┐ Яма. Осiнь 1918- зима 1918-член повстансько┐ робiтничо┐ дружини Донецького содового заводу, м. Верхн║. Зима 1918 - осiнь 1919 - козак петлюрiвсько┐ армi┐. Осiнь 1919 - зима 1920 - вiйськовополонений денiкiнсько┐ армi┐. Лютий 1920-квiтень 1921 - червоноармi║ць, курсант вiйськових полiткурсiв, полiтпрацiвник. Весна 1921 - осiнь 1921 - iнструктор преси при ЦК КП(б)У. Осiнь 1921 - осiнь 1922 - член оргбюро Пролеткульту Укра┐ни. Осiнь 1922 - лiто 1923 - студент Комунiстичного унiверситету iменi Артема. Осiнь 1923 - лiто 1925 - робфакiвець Харкiвського iнституту народно┐ освiти. 1923-1925, 1925-1941 - лiтературна робота, Харкiв, Ки┐в. Лiто 1941-лiто 1944 - пропагандист при ЦК КП(б)У, старший спiвробiтник Академi┐ наук Укра┐ни, лiтпрацiвник партизанського штабу Укра┐ни, вiйськовий кореспондент фронтово┐ газети. З 1944 р. - на лiтературнiй роботi". Цi║┐ ж хронологiчно┐ канви В. Сосюра дотримувався i в романi "Третя Рота", де за кожним видiленим вiдрiзком часу, за кожною датою - цiкавi роздiли книги його життя. Про роботу над романом "Третя Рота" ма║мо цiннi авторськi свiдчення, насамперед iз архiву поета, а також iз розповiдей його сучасникiв, яким часто доводилося бути i його першими слухачами, i критиками. Поет майже нiколи не мав творчих та║мниць, мiг навiть творити на людях, повнiстю поринаючи у свiт поетичних образiв, у чому можемо переконатися, прочитавши цей роман. Одне з найповнiших авторських свiдчень про iсторiю написання "Третьо┐ Роти" таке: "Я почав писати прозою роман-трилогiю про сво║ життя ще в 1926-30-х роках. Уривок цього роману був надрукований в журналi "Червоний шлях", N10, за 1926 рiк ("З минулого"). Весь же роман назива║ться "Третя Рота" - 1. "Володька"; 2. "Крiзь вогонь"; 3. "Поет". Надрукований уривок був про громадянську боротьбу на Укра┐нi, про трагiчний перiод мо║┐ молодостi... Я вiдклав його i через 12 рокiв повернувся до нього, в 1942 роцi, в Москвi. Так як не було машинiстки, яка б могла друкувати укра┐нською мовою, то я диктував ┐й на росiйськiй мовi (почав з дитинства, вiрнiше, повернувся до нього, щоб потiм писати про роки юностi i дiйти до старостi). Я продиктував машинiстцi шiстдесят сторiнок i цей початок роману давав читати Клименту кфремовичу Ворошилову як мо║му земляковi. Вiн теж iз Третьо┐ Роти, i його соратником по громадянськiй вiйнi був мiй дядя Iван Локотош, двоюрiдний брат мо║┐ матерi, бувшо┐ робiтницi патронного заводу в м. Луганську. Товариш Ворошилов прочитав початок роману i побажав менi через Пономаренка успiху. (Я передавав рукопис через т. Пономаренка, у якого був друг по батрацькiй молодостi кубанець Сосюра iз станицi Брюховецько┐, де живе половина Сосюр). Тов. Ворошилов побажав менi успiху i порадив випустити фiзiологiчнi моменти, що я i зробив. Пiсля Вiтчизняно┐ вiйни, осiнню 1959 року, я повернувся знову до роботи над романом i в чорновому виглядi закiнчив всi три книги трилогi┐ весною I960 року. Редакцiя газети "Молодь Укра┐ни" попросила у мене (т. Семенець, редактор) цей роман, щоб друкувати його з номера в номер газетним варiанто"!, про що повiдомила сво┐х молодих читачiв" 1. Але газетну публiкацiю роману було обiрвано буквально на першому словi - вольове рiшення одного дiяча виявилося сильнiшим вiд бажання молодих читачiв республiки ознайомитися з цим новим в укра┐нськiй лiтературi i оригiнальним твором мемуарного характеру. Адже в той час жанр мемуаристики ще не був таким популярним, як тепер, тим бiльше - писати гостро й смiливо про недавн║ минуле, згадувати добрим, а iнодi й критичний словом декого iз сво┐х сучасникiв-для цього треба було мати мужнiсть великого поета. Радостi автора, який побачив початок роману на сторiнках молодiжно┐ газети, здавалося, не буде меж. Але не меншою була й гiркота, коли одним телефонним дзвiнком було вирiшено долю цього твору. Як спомин про тi гiркi часи, залишилася байка В.Сосюри "Дрозд i Соловей", яка теж дещо дода║ до iсторi┐ газетно┐ публiкацi┐, принаймнi допитливий читач може легко визначити, хто ж був тим "вольовим дiячем", що припинив друкування роману. Дрозд-бюрократ послухав Солов'я I подзвонив в редакцiю, де птицi Усi пiдлеглi: "Забороняю я Вам друкувати Солов'я дурницi. Вiн нацiоналiст! Усе за зорi лине. В поезiях його не труби, а трава!.. Його не раз, не два вже били за Вкра┐ну Так, що у другого одпала б голова, А вiн не ка║ться i все спiва, спiва..." Та Соловей не змовк, Дрозда вiн не злякався, - Вiн знову заспiвав, що аж за боки взявся, Як вiн спiвав в години злих заграв, I байку про Дрозда й про себе написав. 25.III.60. Третьою спробою донести до читача цей твiр уже пiсля смертi автора стала скорочена публiкацiя в десятому томi творiв поета (Ки┐в, "Днiпро", 1972, с. 84-155). Iз наявних в останньому зведеному, авторському варiантi ║ понад шiстдесят роздiлiв, а до видання потрапило лише двадцять шiсть (за редакторською нумерацi║ю). До того ж i надрукованi роздiли були пiдданi значному скороченню без вiдповiдних позначок, примiток i т. iн. Найширшу публiкацiю роману здiйснено в журналi "Ки┐в" (1988, NN 1-2). Невеликi фрагменти друкувалися також у днi 90-рiччя з дня народження поета в газетах "Лiтературна Укра┐на", 7 сiчня 1988 p., "Вечiрнiй Ки┐в", 4 лютого 1988 р. та в "Литературной газете", 11 травня 1988 р. (переклад H. Висопько┐). Дана публiкацiя-це повний текст останньо┐ авторсько┐ редакцi┐, що зберiга║ться у вiддiлi рукописiв Iнституту лiтератури iменi Т. Г. Шевченка АН УРСР у фондi В. Сосюри. "Третя Рота" ма║ багато варiантiв i редакцiй, починаючи з раннiх рукописiв i кiнчаючи останньою зведеною (роман-трилогiю перероблено в один твiр), що була передана до публiкацi┐ газетi "Молодь Укра┐ни". Цю редакцiю можна вважати виявом останньо┐ волi автора, оскiльки, як видно iз цитованого вище свiдчення В. Сосюри, трилогiю було завершено "в чорновому виглядi". Навiть в останнiй, зведенiй редакцi┐, автор не змiг уникнути повторiв у описi деяких подiй, а в чорновому варiантi трилогi┐ ┐х порiвняно чимало. Ширший варiант, незважаючи на свою незавершенiсть, теж заслугову║ на публiкацiю, але в академiчному виданнi, де основним текстом, очевидно, вважатиметься остання зведена редакцiя 1959 p. У багатьох вiршах i поемах В. Сосюри, починаючи з "Червоно┐ зими", можна прочитати рядки, якi мають пряме вiдношення до бiографi┐ поета. В одних творах лiричний герой легко ототожню║ться з автором, а iншi, без сумнiву, повнiстю присвячувалися якiйсь конкретнiй подi┐ з його життя, тобто ║ сторiнками бiографi┐, трансформовано┐ через творчу уяву. От де можна майже без заперечення погодитися iз давньою iстиною, що життя поета - у його творах. У поемах "Оксана" (1922), "Вiра" (1923), в епопе┐ "Залiзниця" (1923-1924; склада║ться iз п'яти поем), "Вчителька" (1928-1929), "Заводянка" (1927), "Минуле" (1930), "Галичанка" (1931) i особливо у вiршованому романi "Червоногвардi║пь" (1937-1940) зустрiча║мо опис тих же подiй i тi ж iмена геро┐в, якi набагато ширше i конкретнiше описанi в "Третiй Ротi". Очевидно, як слушно зауважував i сам В. Сосюра, "про рiзнi речi есть i рiзний спiв, i рiзнi форми, бо життя строкате...". Паралельне вiдтворення яодiй в поезi┐ i прозi було викликане, очевидно, не лише бажанням докумепталiзувати свою бiографiю: можливо, автор усвiдомлював той факт, що поезiя може бути лише пiснею сво║му народовi, а не лiтописом його доби. Якщо в поетичних творах В. Сосюра мав право на творчий домисел, то в автобiографiчному романi вiн з документальною точнiстю прагне вiдтворити побачене i пережите ним на житт║вiй дорозi. "Третя Рота" - це твiр, в якому автор намагався сконцентрувати все те, про що частково йшлося в багатьох поезiях: i про важке дитинство, i про буремно-трагiчну юнiсть, i про першi кроки в лiтературi, якi вiн робив при допомозi вiдомих укра┐нських письменникiв. Часто автор не обминав й трагiчних моментiв нашо┐ iсторi┐, i сво┐ власнi невдачi тракту║ як наслiдок всенародного горя, коли вiд окрайця хлiба, од лихого чи доброго слова залежало людське життя. Напо║ний романтикою революцi┐ i громадянсько┐ вiйни, а також численними гаслами про соцiальне й нацiональне визволення, В. Сосюра, як i багато його сучасникiв, не змiг вникнути у полiтичний змiст тогочасних гасел, а тому й зазнав тяжкого "ходiння по муках". Поет iз гiркотою й болем зiзна║ться 1924 року: I пiшов я тодi до Петлюри, бо у мене штанiв не було. Скiльки нас отаких бiля мурiв од червоно┐ кулi лягло!.. Згодом чи║юсь "дбайливою" рукою були "полiпшенi" останнi два рядки цi║┐ строфи: Скiльки нас, отаких, через журу покидали востанн║ село! Можливо, це редагування належить i самому автору, але його можна вiднести до того часу, коли пошуки "автобiографiзму" в творах призводили часто до трагiчного завершення людських доль i до такого явиша як самоцензура: письменник змушений був писати не все те, що думав i мав сказати читачевi. У романi "Третя Рота" описано сцену розстрiлу гайдамаками двох бiлих льотчикiв, яких випадково збили на станцi┐ Нирковiй. ('Один капiтан (поранений), а другий-стрункий i спокiйний, з мармуровим шляхетним обличчям, нащадок графа Потьомкiна. Цей, з мармуровим обличчям, зняв з пальця свого персня, подав його осавуловi нашому i сказав: "Передайте моей жене..." В лютому 1926 року поет пише лiричну баладу "Перстень", яку друку║ тодi ж у журналi "Червоний шлях". У тому ж роцi вiн розпочав i роботу над споминами "З минулого", надрукованими в десятому номерi "Червоного шляху", що увiйшли згодом до роману "Третя Рота" iз незначними скороченнями. Трагiчнi епiзоди з перiоду громадянсько┐ вiйни на Укра┐нi не давали поетовi спокою навiть у пiсляво║нний час. 25 червня 1948 р. В. Сосюра пише вiрш про моторошну сцену розстрiлу петлюрiвцями махновцiв, яку йому довелося свого часу спостерiгати i описати в "Третiй Ротi": Я пам'ятаю дзвiн церковний бiля огради, край села, команди крик i жах безмовний, де кров розстрiляних текла. Я одного забуть не смiю, як умирав вiн в ту зиму... Йому штиком пробили шию, i з рота вийшов штик йому. Було це зранку, пiсля бою, На бiлий снiг багряний мак... Юнак поблiдлою рукою Схопив кривавий той гостряк... Кругом розстрiлянi лежали, а вiн отак i занiмiв, неначе смертi чорне жало iз горла видерти хотiв. У поемi "Розстрiляне безсмертя" (1960) В. Сосюра ще раз поверта║ться до цього жахливого епiзоду, переконуючи i себе, i читача, що "цього не викреслиш iз серця", що такi трагедi┐ були можливi лише тодi, коли "весь свiт стогнав в гiгантськiм герцi, й земля кипiла в боротьбi..." Недаремно епiграфом до "Поеми друго┐" в епопе┐ "Залiзниця" поет з гiркотою запису║ щире зiзнання: "Я прийшов на станцiю Революцiя, коли ударив другий дзвiнок". Поема "Володька", над якою В. Сосюра працював у лютому 1943 р. в Москвi (паралельно з романом "Третя Рота")