дственность, эту Квятковскую, коли розпускають чутку, що нiби Лучицька те║-то, як його... Ж а л i в н и ц ь к и й. Що-о? Що кажуть? Ю р к о в и ч. Так... я не од себе... а просто не варто... Ж а л i в н и ц ь к и й. Нi, ви менi скажете! (Наступа). Ю р к о в и ч (злякано). Не варт! Мало що з язика не спаде... Ж а л i в н и ц ь к и й. Нi, ви менi скажете, iначе матимете дiло зi мною! Коли почали, то скажете! Ю р к о в и ч (одступа). Та пусте... рiшительно... Ж а л i в н и ц ь к и й (грiзно). Ну? Я не жартую. (Удержу║ його). Ю р к о в и ч. Тiльки це не я... не я... а чув... Ж а л i в н и ц ь к и й. Ну! Ну ж! (Бере за плече). Ю р к о в и ч. Кажуть... тiльки не я... нiби Лучицька... вiрте, не я... перше з вами, а тепер хтось другий... ну i сварка... ну з того й не гра... Ж а л i в н и ц ь к и й. Лучицька! А? (Трясе його). Дякуй бога, що ти тут! Ю р к о в и ч. Позвольте... сделайте милость... оставьте... не я! Ж а л i в н и ц ь к и й. Я знайду, хто це виблював... i знай, що тому чи тобi - не животiти... Ю р к о в и ч. Ферфал!.. Пожалуста... Ой! Заспокойтесь! Ж а л i в н и ц ь к и й (трясе його). Не жи-во-тi-ти! (Вийшов). Ю р к о в и ч (пiсля паузи). Уф! Хорошого положекие нашего брата репортера? Патрон гвалтом требует новостей и новостей: подноси ему всю подноготную, вкрадывайся в душу людскую, вьпытывай, на последний конец - ложись, рожай ему й подавай! И что за зто? Три копейки от строчки! И за три копейки всякий на тебе лезет корректировать, - хорошо? И рискуй своим благообразием, - отлично? Мало этого: выберется вот этакий собака й попробует в гроб вогнать... й вгонит. Что ему? Вгонит! Там кулак... хай його маму морду║!.. А? Антик? Нi, цум тейфель! Буду проситься в фельетонiсти, - все-таки меньше риску!.. В И Х I Д VI Тi ж i лакей, потiм Палажка. Л а к е й (в дверях). Еще не отпили... Ю р к о в и ч (потай). А что, братец, не заметил, не ссорились здесь? Вот с актером, что вышел? Л а к е й. Не могим знать. (Пiшов). П а л а ж к а (виходячи). А ти, брехунець, чого влiз? Iди, iди собi геть! (Випроваджу║ за дверi). Ю р к о в и ч (на ходу). Мужва! В И Х I Д VII Лучицька, Палажка й Маринка. Л у ч и ц ь к а (сiда й налива каву). Кого се ви так, няню, церемонно? П а л а ж к а. А того, що нишпорить та тiльки плiтки плете... От що цуциком за товстим паном бiга. Л у ч и ц ь к а. Юрковича? Чого ж ви на його так? М а р и н к а. Не люблю отого пiдбрехача! Л у ч и ц ь к а. Бiдний! (Жметься). Як тут холодно... Коли б розпалити коминок... Няню, подзвонiть! П а л а ж к а. Чого там дзвонить: хiба в само┐ рук нема? (Запалю║ дрова). Л у ч и ц ь к а (Маринцi, що накида на не┐ шаль). Хто був тут ще? М а р и н к а (надiва перед дзеркалом шляпку). Марк Карпович забiгали про ваше здоров'я провiдати. Л у ч и ц ь к а. А! Того ти й розчервонiлась... А ще, крiм Марка? М а р и н к а. Не знаю; я бiгала за хлiбом... Л у ч и ц ь к а. I через Марка нiкого не бачила... Куди це ти? М а р и н к а. На репетицiю; боюсь спiзнитись. Л у ч и ц ь к а. Все одно - Марка не доженеш. М а р и н к а. Та хiба я... (Припада i цiлу║ Лучицьку). Л у ч и ц ь к а. Знаю, знаю, що i серце б сво║ надво║ для його розiрвала! Чого ж ти засоромилась? Плачеш? Чого ж то, цiпонько! (Обнiма). Я тобi, серце, раю: подалi будь од того лиса Котенка, а виходь замiж за Марка, тодi нiхто не зачепить. М а р и н к а. Господи! Менi? За пана Марка? Л у ч и ц ь к а. А що ж? Не була б, може, рада? М а р и н к а. Та чи я ж смiю й марити про такий рай? Та я ┐хнього й мiзинця не стою! Л у ч и ц ь к а. Не принижуй себе: твiй талан iще в пуп'янку, а серце в тебе золоте. М а р и н к а. Марусенько! Ненечко моя! Та вiн же й не згляне на мене: я для його абищо... його серце цiлком у вас... Палажка, розтопивши коминок, взяла панчоху, надiла окуляри й пiшла в спальню. Л у ч и ц ь к а. Нi, голубко: i вiн, i я... як брат i сестра, як друзi... Про кохання не може бути й речi... М а р и н к а. Чого ж то? Хiба пан Жалiвницький... не красень?.. Та лiпшого ж i на свiтi нема, а добрий який, артиста який - а! Сонечко перед ним темне! Л у ч и ц ь к а. Бачиш, бачиш... (Ласкаво грозить)., Може, всьому тому й правда... але ми побратались, i про iнше - рiч мертва... Та ще й те: сiм'я - це закуток скритий, а iскуство веде нас до всесвiтнього храму; у шкаралущi сiмейнiй ми служим тiльки собi чи сво┐м дiтям, а у працi художнiй ми повиннi людям служити, цiлком себе оддавати миру, громадi. Для того-то сiм'я i не може миритись зi сценою, бо одна однiй буде шкодити: або зрадиш дiтей, або зрадиш громадську одправу... Маринка розводить руками i виходить не розумiючи. В И Х I Д VIII Лучицька i Квятковська. К в я т к о в с ь к а (в дверях Маринцi). Лежить? Встала? (Побачивши). Боже мiй! Вона вже тут, моя Муся! (Обнiма). Як я рада, як я рада! Моя цяцяна! (Знову цiлу║). Чи вiриш, не мала часу забiгти, - замучили, просто замучили: i там грай, i там грай... Л у ч и ц ь к а. Тобi ж краще - обiгра║шся. К в я т к о в с ь к а. Ну його! Менi аби менше... менi краще "люлi"... Л у ч и ц ь к а. Катрусю! I тобi не сором з такою недбалiстю до сцени касатись? К в я т к о в с ь к а. Та мене наганя i отой противний... Л у ч и ц ь к а (усмiхаючись). Невже? К в я т к о в с ь к а. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замiшавшись). Моя Марусенько, моя цiпонько! (Цiлу║), ┐й-богу, брехня! Я тобi пiсля шепiтну, хто менi до вподоби... (Буцiм збентежено). Так отой смiв менi нав'язувать тво┐ ролi... а я й руками, й ногами... Л у ч и ц ь к а (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе ║ талан, тiльки дбай. Не все ж тобi реготух та цокотух грати, треба й до поважнiшого братись... К в я т к о в с ь к а. Пiсля тебе? Пiсля Лучицько┐? Та швидше вмру! Л у ч и ц ь к а. Що ж? Хiба мо┐ ролi заказанi? К в я т к о в с ь к а. Борони боже! На яку-небудь хвилю i стати на глум, на публiку! Йому то дарма, а менi яке катування! Ти - як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цiлу║). Л у ч и ц ь к а. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вiчно на ролях, - я можу й вийти... К в я т к о в с ь к а (радiсно). Як? То правда? У нас чутка йде... Л у ч и ц ь к а. Я не кажу напевне, а все може статись... К в я т к о в с ь к а (з захватом). Невже? (Похопившись). I не думай i не гадай: ми без тебе загинемо... Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася... Так тому правда, що той хапа? Л у ч и ц ь к а. Хто? Хто мене може вхопити? К в я т к о в с ь к а. А Антось! (Пiдморгнула). Л у ч и ц ь к а. Схаменись, що тобi в голову впало? К в я т к о в с ь к а (пiдморгуючи). Бач, мене дорiка║ш, а сама подрузi не хочеш признатись. Л у ч и ц ь к а (збентежено). Годi, не пустуй! То чи┐сь жарти чи плiтки: нiхто мене не вхопить i з мого шляху не зiпхне! Чи тут, чи iнде, а я мого свiточа з рук не впущу! К в я т к о в с ь к а (лукаво). А свiточ хiба помiша? Байдужiсiнько! Л у ч и ц ь к а. Тобi жарти, а менi боляче... К в я т к о в с ь к а. Ну-ну-ну! Не буду бiльше! (Цiлу║). Так ти на масницях грати не будеш? Л у ч и ц ь к а. Не знаю. К в я т к о в с ь к а. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицiю бiгти... А ми всi так за тобою, так за тобою... мов у жалобi... Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потiш! Обнявши, виходить, але зустрiча║ться в дверях з Кулiшевичкою й зупиня║ться. В И Х I Д IX Тi ж i Кулiшевич. К у л i ш е в и ч. Куди розiгналась, дзиго? Постривай! (Лучицькiй). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всiх налякала... (Обнiма). Змарнiла, змарнiла... Ну i чого б ото, Марусе? Л у ч и ц ь к а. Так чогось... простудилась, певно. К у л i ш е в и ч. Чого доброго! А у нас брешуть, що нiби посварилась... Л у ч и ц ь к а. З ким? К у л i ш е в и ч. Та, не тобi кажучи, чи з Жалiвницьким, чи з Квiткою... К в я т к о в с ь к а. З Квiткою, з Квiткою. Л у ч и ц ь к а. З яко┐ речi? Це мене просто iриту║: нема чого, так хоч брехати з нудьги i другого вплутувати... (Скида шаль i вiялом почина махать у лице). К у л i ш е в и ч. Та ти плюнь! Бачиш, вiн, нещасний, ника усюди, як тiнь сновига... ну, так вони i постерегли... К в я т к о в с ь к а. Та й Жалiвницький волосся собi рве... Л у ч и ц ь к а (нiяково). I не нещасний, i не сновига... а тiльки у кожного очi великi: всякому до мене дiло, всяк хоче покопирсать у чужому серцi... К у л i ш е в и ч. Та цур йому, годi! Не варт i гнiватись! (Обнiма). От приходь на сцену, так всiм i роти зацiпиш! Л у ч и ц ь к а. Ще не знаю... сили нема. К в я т к о в с ь к а. Краще поберегтись. К у л i ш е в и ч. Чого там? Удар лихом об землю, та скоком, та боком! (Сiпа ┐┐). Ох, нiколи, треба бiгти... (Цiлу║). Тривай, i забула! Ще менi отой гладкий нав'язав до тебе листа... Чи не згубила?.. К в я т к о в с ь к а (постерiгши, мiмiкою). Ну, менi пора! Бувайте! (Хутко виходить). К у л i ш е в и ч (пошукавши). Ось вiн, ось! Л у ч и ц ь к а (чита). Що-о? Що? "Без вас зовсiм свободно обiйтись можна. З Квятковською пiде увесь репертуар... щоб тiльки ви заявили..." Я кручу та деру носа? К у л i ш е в и ч. Що вiн, белени об'┐вся, чи що? Л у ч и ц ь к а (чита). "Ви за чужою спиною тiльки й турбу║тесь сво┐ми сердечними справами" (Рве листа). Та як вiн смi║ таке писати? Яке право ма║ мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю? Шкуру з м'ясом здер! (Нервово плаче). К у л i ш е в и ч. Голубонько! Заспокойся, плюнь на його! Хiба ти у його служиш, хiба йому чим повинна? От проклятий! Ще менi такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в вiчi! Це його Катря пiдстро┐ла. Л у ч и ц ь к а. Не може бути... Вона тут жаловалась... К у л i ш е в и ч. Вiр отiй пройдi! Л у ч и ц ь к а. А, все ┐дно! Скажи йому, - я не можу писати, - що я кидаю сцену: хай розда║ ролi кому хоче... а хай до мене сво┐ми брудними руками не каса║ться... К у л i ш е в и ч. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездолшiх Безродного, безневинного чоловiка. Л у ч и ц ь к а. к всьому мiра: не можу ж я таких образ зносити. К у л i ш е в и ч. Цього не буде, швидше полетить Котенко... Л у ч и ц ь к а. Боже мiй! Життя сво║ одда║ш, кров точиш по краплi - i така вдяка! К у л i ш е в и ч (обнiма). Голубонько, рiднесенька! Та я сама йому за тебе очi видеру... ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить). Л у ч и ц ь к а (по виходi). Няню! Дайте менi краплi... там на столику... В И Х I Д Х Лучицька i Палажка. П а л а ж к а (пода║). Знов не гаразд? Л у ч и ц ь к а. Тут дадуть i оправитись? П а л а ж к а. Та плюнь ти на них, давно кажу... Ось, я й забула, тобi, квiточко, лист... (Шука║ довго). Л у ч и ц ь к а. Од кого ще? (Одставля краплi, не пивши). Од Антона Павловича? Ой, що вiн? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Якi палкi слова... вогнем писанi... займають серце... зневажене, розшарпане... яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Принада до не┐, рида). П а л а ж к а (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що? Л у ч и ц ь к а (нервово, рида). Нi, не образив... а серце порвав, душу збентежив!.. У мо║ тихе життя, у мiй ясний розцвiт талану вкинув заразу... П а л а ж к а (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та вiн тебе без пам'ятi коха, вiн тебе свата тепер. Л у ч и ц ь к а. Хiба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мiзерi║ю, що моя воля рветься на клоччя... Я не можу перемогти себе... П а л а ж к а.Та в чiм перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу... Виходь замiж, квiточко, - в тiм i порада! Л у ч и ц ь к а. Нi, няню: в тiм не порада, а зрада! П а л а ж к а. Свят, свят! Що ти? Л у ч н ц ь к а. Зрада, зрада! П а л а ж к а. Яка? Кому? Л у ч и ц ь к а. Боговi! Вiн мене надiлив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втiхою... i я хитаюсь, хитаюсь уже... П а л а ж к а (хрестить ┐┐). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб - то свiтова рiч; святе вiнчання - од бога... То ж отi тво┐ кiятри - од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я подiлося? Все у цiм пеклi згорiло! Л у ч и ц ь к а. Няню! Се дiло велике i чисте: воно наставля на розум людей, проводить високi думки... П а л а ж к а. I не кажи! I не второпаю, i слухать не хочу! Дворянська, панська дитина - i таке... чисто безсоромний сором i грiх! I щастя тут тобi не буде нiколи! Що тобi з того, що заляскають, - утiха велика? Ну, гостинцi ще, як дорогi, то нiчого собi, нехай; а то бiльше вiниччя кидають... Тпху на ┐х, та й годi! (Пiдходить, ласка║, цiлу║). Послухайся мене, зiрочко, - я ж тебе так люблю, - залиши оте все i виходь замiж за чоловiка поштивого, закоханого; i його ж тобi богом послано... i твоя матiнка на тiм свiтi пораду║ться. Заживете собi ладком; буде у вас, як у вiночку, в господi; розквiтнеш ти знову в розкошах та в божiй любовi; дiточками-янголятками втiшатимешся; я ┐х доглядатиму... Та якого ж ще тобi раю? Л у ч и ц ь к а (лама руки). Няню, не спокушайте мене... П а л а ж к а. Та що там на тво┐ примхи вважати! Приведу його... вiн тут... змагайся сама з ним. Л у ч и ц ь к а (вслiд). Няню! Стiйте! Пiсля... Я тепер знервована... (Пiдбiга до дверей). Не чу║... аж побiгла! (Верта║ться i пада в знемозi на крiсло). Що ж менi робити? Душа пошарпана... розум в боротьбi слабне... а тут... (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'║ краплi). Та де ж воно? Де воно справдi? Чи в широкiй славi, чи в схованцi власнiй? Одне тiльки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набiк втiхи! (Пiдводиться). В И Х I Д XI Лучицька i Квiтка. Л у ч и ц ь к а (держачись за крiсло, хита║ться). Ви? Ви тут? К в i т к а. Я. Л у ч и ц ь к а (важко дише). А як я просила, благала... К в i т к а. Над силу... Л у ч и ц ь к а. А менi б то за жарт?? К в i т к а. За що ж? Нащо ж? Л у ч и ц ь к а. Щоб не пiти за вiтром... (Силку║ться перемогти себе). Нема у нас мови... все мертве... К в i т к а. Стiйте, не женiть мене... Л у ч и ц ь к а (опуска║ться в крiсло). Сiдайте, Антон Павлович! К в i т к а (по паузi). Якi ви стали супокiйнi, самовладнi... Л у ч и ц ь к а. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетлiло на попiл... К в i т к а (зложив обидвi руки). кдиная, ║диная! Л у ч и ц ь к а. Ви знову... К в i т к а. Я... я... зараз... (Закрива руками очi). Даруйте... несила... (П'║ воду i з сльозами в голосi). Тепер тiльки... я зрозумiв, що ви для мене i свiтло, i радiсть, i щастя! Без вас - темрява... Я не здолаю бiльше... У мене горить все... Майте жалiсть! Ох, для чого доля звела мене з вами? Л у ч и ц ь к а (нарочито дражливо). Для чого ви одiпхнули ту долю? Я тодi була дитиною, ймовiрною, щирою, i, свiте, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць... Скажiть ви менi тодi одне тепле слово, i я б за вами на край свiту побiгла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила яснiсть i вiру, я напилася отруйних слiз... Я, нарештi, пiзнала нове життя, повне i обов'язкiв високих, i широко┐ втiхи... К в i т к а. Даруйте, простiть, забудьте! Чи я розумiв тодi що? Ну, був обурений гордощами, слiпий був, божевiльний, безглуздий; думками за хмари лiтав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами... i постерегти не змiг, що в польовiй квiточцi - всi пахощi життя, вся краса миру, вся божа правда! Л у ч и ц ь к а. Не те... а не постерегли ви серця, яке б за вас i в вогонь, i в воду пiшло... А! Що там згадувати? Боляче тiльки, що ви одсахнулись вiд мене так згорда!.. А! Як боляче! К в i т к а. Або простiть, або убийте одразу! Не карайте тiльки ганебою. Л у ч и ц ь к а. Я не караю вас, я не серджусь... я навiть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тодi легко було мене i згубити... Я себе не тямила, дитиною була. К в i т к а. Марi║ Iванiвно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене сво┐м холодом! Не топчiть ногами!.. Л у ч и ц ь к а (лама║ руки). Боже мiй! Iдiть, iдiть! Я молю вас... У менi щось надломилось... К в i т к а. Не женiть мене! Я готовий зараз порвати сво║ зайве життя! Скажiть менi: "Умри!" - i умру, без вагання умру! Чи вiрите - нi спокою, нi сну... I день i нiч - все про вас... про тебе: очi заплющу - ти, розплющу - ти... Одна думка, одна гадка... Рибонько моя! (Пада║ на колiна, цiлу║ ┐й руки, колiна). Радiсть моя, щастя мо║! Л у ч и ц ь к а (боронячись, вста║). Бога ради! Не то я пiду... Це зневага! К в i т к а (рве собi волосся). А! Згибло все... Згинуло! Туди дорога й менi! Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога... К в i т к а (бере за руку i шепотом). Тiкаймо звiдсiль... Я готовий на все... яку хочеш покуту... Тiкаймо з цього чарiвного, але й чадного кутка, де на виду гримованi ухмiлки та пiдведенi очi, де усюди i почуття фальшиве, i мова облеслива та зрадлива... Л у ч и ц ь к а. Нi, я вiрю в сцену! Я вiрю в ┐┐ високу вагу: вона мене ласкою вiдiгрiла, i я мушу ┐й послужити! К в i т к а. Марусе! Тiкаймо звiдсiль! Я тобi дам другий рай: жоною мо║ю, дружиною вiрною зi мною тiкай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обiв'ю коханням, я тебе сп'яню ласками... Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе i бездольне в нас серце: i образи дару║, i все нудиться за минулим... Ой, що менi з цим катом (на серце) чинити?! К в i т к а. Марусе! (Притягаючи ┐┐ стан). Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б менi хто помiг вас з пам'ятi викинути, я б щаслива була! К в i т к а (обiйма ┐┐), Марусе! Квiточко! В И Х I Д ХII Тi ж i Антипов. А н т и п о в (за дверима). Можно войти? Л у ч и ц ь к а (вирива║ться, зрадiвши). Можно, можно. К в i т к а. Марусе! Що ж се! Знуща║шся? Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай... К в i т к а. А, так кiнець! Лучицька скрикнула, а вiн зупинився як вкопаний. А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре... я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему). Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто... неможется... простудилась... у нас сквозняки... А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр... Да! Но ничего особенного? Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать... нечто ужасное? (Погляда║ з тривогою на Квiтку). А н т и п о в. Нет, honni solt, qui mal y pense! Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте зту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет... Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, - я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат... А он неизбежен, - зто сила вещей. Квiтка порива║ться вийти; але пiд час реплiки пiшов непомiтно в спальню. Л у ч и ц ь к а. Может бьгть, не знаю... Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм... да еще какой! (Побачила, що Квiтки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить... Странно... Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась... Да, так любовь - эгоизм... А н т и п о в. Вы правы, но от этого вам не легче... Л у ч и ц ь к а (все бiльш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм - неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбiк). Куди б вiн дiвся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли... А н т и п о в. Вы очень зкзальтированны... У вас, вероятно, жар... Да, да! Зна║те что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду... Л у ч и ц ь к а (тисне йому руку). Спасибi! Щире наше спасибi за ваше участие... (Прислуха║ться). Но я туда не гожусь... (Вбiк). Нi, се щось так... (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым! Чути стук. Ай! БожеЕ! А н т и п о в. Что с вами? Л у ч и ц ь к а. Выстрел? А н т и п о в. Что вы? То хлопнула дверь. Л у ч и ц ь к а. Правда? А н т и п о в. Верьте! Л у ч и ц ь к а. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все мо║ родное забыть и переродиться... Здесь я - оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа... А н т и п о в. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна... Л у ч и ц ь к а (з хвилюванням i навiть сльозами в голосi), Полноте, какой я гений? Гений ║сть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я... Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже... А н т и п о в. Что вы? Что вы? Откуда такая мрач-ность и недоверие к себе? Л у ч и ц ь к а. Не знаю... А я только не дорожу своим призванием... И брошу, кажется, сцену... А н т и п о в. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим... У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца. В И Х I Д ХIII Тi ж i Палажка. Л у ч и ц ь к а (нянi, що ввiйшла). Не бачили Антона Павловича? П а л а ж к а. Нi, не виходив. Л у ч и ц ь к а. А поглядiть. Палажка виходить. А н т и п о в. Вы встревожены? Л у ч и ц ь к а. Нет, просто интересно... Сльшите, какая беготня? А н т и п о в. Поезд пришел... Пассажиры... Л у ч и ц ь к а. Видите ли, куда я гожусь? (Вста║). Нужно лечь... А н т и п о в. Отдохните, отдохните... Вы расстроены, потрясены... Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота... Л у ч и ц ь к а. Вы преувеличиваете... А Квятковская? А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество... просто жалка... Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом... Да и вы ж сами что писали о ней... Даже во вчерашнем номере? А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения... Нас между строк читайте... Л у ч и ц ь к а (прислуха║ться). Нет, шум... А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха... (Цiлу║ руку). Я пришлю доктора. (Виходить). Л у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомлiла. (Па-да║ в крiсло). Як тяжко перемагати себе... Я мов отерпла... (Тре собi лоба). Треба... нагло чогось... (Схоплю║ться). Як божевiльний вискочив... а я сиджу! Побiгти, розпитать, розшукать... (Бере шляпу, платок, але все пада║ з рук). Несила... впаду... (Хапа║ться за крiсло i повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квiтку). Ви?! Живi?! Як я вимучилась! (Нервово рида║). К в i т к а (бере ┐┐ за руку). Марусе! Сльози? Тобi жаль мене? Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!.. К в i т к а (обнiма║). Моя! Моя! Я захлинусь вiд щастя! Завiса ДIЯ ТРЕТЯ Кiнець панського парку. Направо гарненькi офiцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебiль. Посерединi квiтник. Налiво далi iдуть двi дорiжки. Просто вглибинi баркан з хвiрткою; з-за не┐ видно село. Надвечiр. З половини дi┐ насува║ться хмара. В И Х I Д I Лучицька, Палажка i Гаша. Л у ч и ц ь к а (вибира║ квiтки по клумбах для букета), Нема чого й вибрати. Що то за знак?" Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так любить на столi квiтки... Троянди ж були, гвоздички... i нема! Я так жалувала ┐х! Хто то? Г а ш а (пiдгляда здалеку). Гвоздички пожовкли, а розу всю старая бариня приказала зiрвать i посушить. Л у ч и ц ь к а. Хоч би було трошечки менi зоставити. П а л а ж к а (на рундуцi в'яже панчоху в окулярах). Така й вона! Зоставить?! На злiсть все повирива. Г а ш а. Чого ж то так? П а л а ж к а. А на пакiсть! Сказано: "Не так пани, як пiдпанки!" Г а ш а. Обiзвалися теж пани! Тiльки ззаду латки, аж сором! П а л а ж к а. Я - сором? Ах ти панська покидька! Тут тiльки й стремить, аби б що переносити... Г а ш а. То ви краще на баштани наймiться постремiти! (Пiшла). П а л а ж к а (вслiд ┐й). Ось до чого дожила я, що яка-небудь повiя нехту║... (втира сльозу) банiту║!.. Л у ч и ц ь к а (пiдбiга i цiлу║ ┐┐). Голубочко сивесенька! Хiба ж я тому винна? Та я ж вас як маму рiдну... Це менi образа. (Гiрко). Ех, няню, няню! У мене i в само┐ щемить, та ще як щемить! Але я Антосю не показую: це його стурбу║... Вiн мене коха, то решта пусте! П а л а ж к а. Пусте? Аж глянути страшно: i очi позападали, i блiда, мов памороззю припала... Л у ч и ц ь к а. Ви ж проклинали все сцену та тягли мене сюди. П а л а ж к а (махнула рукою). Ет! Л у ч и ц ь к а. Ну, годi, годi! Чого нам лихими гадками тру┐ти себе, - ще час погожий: сонечко он в хмару сiда та таким рожевим променем огорта все, мов мати на прощання дитину, аж парк цей темрявий усмiха║ться... Тiльки шкода, що на верандi виноград i крученi паничi пожовкли... П а л а ж к а. Не диво, бо вже осiнь: годi ┐м i крутитися; он як ще морозом приб'║, то тiльки бадилля тирчатиме. Л у ч и ц ь к а. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнiма║). Поможiть менi трохи; ось подержте цi (да║ квiтки), а я ще нарву. (Зрива║ георгини). О, оцих - то нiхто не приб'║, цi не бояться морозу; але зате й бездушнi, духу не мають... А от запашнi резеда та левко┐, дак тi зараз здалися... Так-то i ми, няню! А ось у затишку молодесенькi стокротки й нагiдки, тiльки що розцвiли: цих рвати шкода; нехай хоч i пiзно, а полишають собi. Дайте, голубочко, он там, на рундуцi, лiйка, я поллю ┐х... Няня пiшла. Мо┐ милесенькi! Однi ви тiльки й тiшите очi, а то все пожовкло, пов'яло. А як тут було гарно весною - все яскрiло, пишало, всмiхалося... Який це рай був! Здавалось, що йому кiнця й краю нема, а от i краса одiйшла, i лиховiсними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так i мо║ життя, а то й щастя! (Задумалась). Чого це його досi нема?.. Щодня частiше та частiше... Все на полювання... Ох, нудьга яка! П а л а ж к а (подаючи лiйку). I не чу║, i не бачить! На мене нарiка, а сама, горличка, одно журиться... Л у ч и ц ь к а. Ой няню! То я так... (Жваво), Ну, давайте сюди воду; ось ми пiдживимо i цих, i он тих. Нам теж крапельку ласки, то й життя загра. В И Х I Д II Тi ж i Квiтка. Л у ч и ц ь к а (побачивши, кинула лiйку - i до його на шию). Голубчику!! (Цiлу║). К в i т к а (обнiма║). Зозулько моя! Ну як? Л у ч и ц ь к а. Скучила, так скучила!.. К в i т к а. Хiба ж я далеко ходжу, хiба надовго? Все дома та дома, аж заснядiв. Л у ч и ц ь к а. То перше було, а тепер усе на полюваннi... К в i т к а. Бо перше пори не було, а тепер настала. Л у ч и ц ь к а. Може, може!.. Та я така ревнива, що до зайцiв i до курiп'ят тебе ревную... (Смi║ться, цiлу║), Я, може, й обридаю тобi сво┐ми ласками? А? Обридаю? К в i т к а. Нi!.. А папiрос зробила, що я просив? У мене всi вийшли. Л у ч и ц ь к а. Зробила, зробила... Дай папiросницю - зараз наложу. (Побiгла до поко┐в). П а л а ж к а. Ви б, пане, доглядали бiльше свою жiночку, хiба не бачите, яка... К в i т к а. Боже мiй! Слаба вона, чи що? П а л а ж к а. Як що? Та чи вона тут господиня, чи наймичка? Нiхто не шану║, нiхто i за жiнку вашу не вважа... I мати ваша не призна║... К в i т к а. Но-но! Ви менi тихше! Чим панi недобра? Пересердилась за нерiвню - i простила, i приласкала, як мати. П а л а ж к а. Добре приласкала, що i в двiр не пуска, насила шпигiв... Он клюшницю... Все забива баки, що мов панич ┐й був не чужий... К в i т к а (змiшавсь). Не може бути!.. Це вже ти, стара... П а л а ж к а. А грiм мене вбий, коли брешу... К в i т к а. Ви з нею там посварились, полаялись, так уже й верзете не знать що... А я того не люблю i не повiрю, щоб Гаша насмiлилась що мо┐й жiнцi... Вам слiд би для спокою Марусi, коли любите ┐┐, все крити од не┐, а ви все на очi, все на очi. та ще вчетверо. Це може i менi набриднути, осточортiти, чу║те, осто-чор-тi-ти! П а л а ж к а. Та чую i бачу, що ти вже пiдбив мо┐й горличцi крила i з шуляками ┐┐ заклю║ш! (Пiшла).. В И Х I Д III Лучицька i Квiтка. Л у ч и ц ь к а (прибiга весело). Ось, ось i папiроси, i запалки! Ач, як рiвнесенько положила. К в i т к а. Слухай, твоя няня просто всяку мiру переступа сво┐ми привередами та претензiями. Хоч ти ┐й скажи, що терплять, терплять та й перестануть... Л у ч и ц ь к а. Вибач ┐й, голубе: вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують ┐┐, ображають... К в i т к а. Вона з усiма свариться i брехнi точить... Л у ч и ц ь к а (лагiдно). Брехень вона не любить, а... ┐й боляче стане... пй можна пробачити... Ну, ну!.. я й сама скажу, тiльки не суп брiвок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурi i негоди там далi, а ми вiд них ухилимось в нашiм захистку... (Лащиться). К в i т к а (цiлу║). Ти все якась екзальтована, тривожна... нудишся... Л у ч и ц ь к а. Я не за себе тривожусь, нi! Менi тiльки й потрiбне тво║ кохання та вiра, що я тобi щастя даю, а решта... Колишн║... все мертве! Тут, коло тво┐х нiг, лежить моя доля, все мо║ щастя! К в i т к а. Спасибi, голубко, тiльки ти брехень не слухай... Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Я тобi вiрю, одному тобi!.. Я певна, що ти ма║ш i доказ... К в i т к а (спалахнув). А! Ти за шлюб... Ти менi очi колеш цею певнiстю? Л у ч и ц ь к а. Що ти? Анi в думцi... Я сама не захотiла... К в i т к а. То-то ж! При чiм же я? Тобi захотiлось цi┐ комедi┐... не знаю для чого? Л у ч и ц ь к а. Любий мiй, невже не зна║ш? Та тим же, що менi твоя воля, тво║ щастя ближче до серця, нiж мо║; я заклялась, що тодi зв'яжу тебе, коли впевнюсь, розумi║ш, упевнюсь, що не буду тобi каменем... К в i т к а. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в менi певна, а про матiр... ┐┐ не переробиш... Та, нарештi, пiзно i питання ставити: я мушу... i ми перевiнча║мось хоч завтра. Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Це б зняло неславу... Бога ради, про це бiльше нi слова. Я боюсь, щоб i няня не пiдслухала, не довiдалась, що ми ошукали, це б ┐┐ вразило смертельно. Схоронiм поки нашу та┐ну, а прийде час... ми поправимо. К в i т к а. Як зна║ш, твоя воля... А тiльки менi не натякай: се образа мо┐й честi. (Глянувши, на дзагарi). Ой-ой, одначе пiзно... (Вста║). Л у ч и ц ь к а. Куди ж ти знову? Цiлий день не був... К в i т к а. Хочу збiгати з собакою в одне мiсце... Курiп'ята... Л у ч и ц ь к а (гiрко). Бачиш, як тобi зi мною скучно!.. Стiй, стiй, це не дорiкання... а тiльки, що ти собi дiла не ма║ш, а без дiла нудно жити на свiтi... К в i т к а. Ет, не в тiм рiч: ти в менi зачепила болючу струну... Правда, нема бiльшо┐ муки, як почувати в сво┐х персах цiле море i сили, i жадоби мировi послужити i знати, що тi┐ сили нема куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всi шляхи тобi переоранi i що сам деякi переорав... Л у ч и ц ь к а (полохливо). Невже не змiг би служити? I од матерi б так не залежав... К в i т к а. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не пiду - нездатен. Л у ч и ц ь к а (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозi... К в i т к а. Та перестань, з тобою i балакати дружньо не можна: у всьому тiльки себе бачиш, тiльки себе гризеш i другого драту║ш... Що ж тут такого? (Пауза). У мене ще ║ надiя... Я подавсь до земства i от-от жду одповiдi. Л у ч и ц ь к а. Так ти будеш по земству служити? Як я рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим... Розкажи ж, як, що i до чого? Менi хочеться знати всi тво┐ думки, всi тво┐ бажання i мрi┐, щоб разом жити, одним подихом дихати... К в i т к а (бере рушницю i вста║). Пiсля, пiсля... Тепер нiколи... побiжу. Л у ч и ц ь к а. Таки йдеш? К в i т к а. Таки йду. (Пiшов). Л у ч и ц ь к а (довго сто┐ть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зi мною... Я йому чужою стаю, а може, й помiхою... Ох, як швидко скiнчився мiй рай! Одцвiли квiтки, i листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кiнець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справдi, чи не слаба я, - i того менi вбача║ться все хмурим! Вiн же чесна, хороша, правдива натура... Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге... (Пройшлась коло клумб, зiрвала стокротку i сiла на сходах рундука). Няню! Ви там, у поко┐? П а л а ж к а. Тут, моя дитино! Л у ч и ц ь к а. Принесiть менi, будь ласка, мою шкатулку. П а л а ж к а. Зараз. Палажка виносить шкатулку. В И Х I Д IV Лучицька i Палажка. Л у ч и ц ь к а (одiмкнула, розгляда речi). Ось браслет з дорогими самоцвiтами: це менi, няню, перший подарунок пiднесли... Скiльки було щастя, землi пiд собою не чула!.. (Зiтха). А цi сережки брильянтовi менi пiднесли в столицi. Як я боялась там виступати! Все ┐дно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голiв, - так у мене руки i ноги подубли... голос тремтить. Як я почала - не тямлю, а потiм розiйшлась... I-i, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала... I цей вiнок там же вiд молодi... (Зiтха). А ось дукач i цi перли од його, од мого сокола... Який вiн тодi був захвачений, сп'янiлий, аж божеволiв! (Притиска до серця й цiлу║). П а л а ж к а (бурчить). Всi вони, пси, - поки оженяться. Л у ч и ц ь к а. То-то! А! (Провела по волоссi рукою i стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось iще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка... П а л а ж к а. А там iще в тiй скринi скiльки всяко┐ срiбно┐ посудини i вiнкiв. Л у ч и ц ь к а. Бачите, моя рiднесенька, ми не злиднi, i у нас ║ сво║, надбане чесно, - так ви отiй причепендi i одкажiть, що я не з нужди на ┐х гiркий хлiб перейшла. П а л а ж к а. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на сво┐м хлiбi. Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що грiх. П а л а ж к а. Отож тiльки й горе! (Вiдiйшла). Л у ч и ц ь к а (уложивши речi, вийняла засушенi листки iз тетрадi). Ох, оця квiточка! Скiльки було щастя... а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мо┐ рiднесенькi, почерканi, пописанi... (Розбира аркушики, цiлу║). Ось Катря! Як я тодi над ┐┐ долею плакала, як за нею болiла душею... I не сподiвалась тодi, що й сама стану Катрею, сама буду переживати ┐┐ нестерпнi муки... Ох! (Замислю║ться i тихо неспогадано сп┐ва, немов з ролi). Тяжко-важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розста║ться... В И Х I Д V Лучицька i Олена Микола┐вна. О л е н а М и к о л а ┐ в н а (зупиня║ться, слухаючи спiв, i тихо пiдходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива! Л у ч и ц ь к а (заметушившись i закриваючи листки). Ах, маменька... Зто вы? Я и не заметала... Садитесь! (Пiдкочу║ ┐й крiсло). О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Стой, милая! Что зто, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно. Л у ч и ц ь к а (змiшавшись). Нет, маменька; зто я так себе, от нечего делать... тетрадки старые пересматривала... О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Какие такие тетрадки? Л у ч и ц ь к а. Пустяки... роли прежние... (Пода║). О л е н а М и к о л а ┐ в н а (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Презирливо вiдда║). А ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю: тянет, тянет! Л у ч и ц ь к а. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки! О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Не поверю, не поверю! (Мота║ головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром... Л у ч и ц ь к а. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете... О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Видно, мало зтого, видно, есть за чем тосковать... Л у ч и ц ь к а. Что вы, маменька? Олена М и к о л а ┐ в н а. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а только впрок ли? (Гладить ┐┐ по голiвцi). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем. Л у ч и ц ь к а (глибоко зiтхнувши, боязливо здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось... О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Антуан. Л у ч и ц ь к а. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь... О л е н а М и к о л а ┐ в н а (поморщившись). Верю... А все же и муж тоскует, одичал совсем... Л у ч и ц ь к а. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий? О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяйство тоже его не занимает, все норовит как бы из дому сбежать... Л у ч и ц ь к а (ламаючи руки). Маменька! Мне... страшно! О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу! И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось-то без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее... Л у ч и ц ь к а. Боже мой! Да коли это так - умереть легче. (Плаче). О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Перестань, моя сиротка! (Цiлу║). Ну, как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала ему и жизнь, и карьеру, а сердце поневоле к тебе. Л у ч и ц ь к а (скрикнула). Так я Антосю сламала жизнь? О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но всех людей не переделаешь... С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними; у всякого ведь семья есть - у кого жена, у кого сестра, у кого дочь... ну, а тут такое! Еще и по земским прокатят... Л у ч и ц ь к а. Так зто через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибiга║ ридаючи). О л е н а М и к о л а ┐ в н а (вслiд). Доняла... Ты еще у меня подожди, актриска поганая! В И Х I Д VI Олена Микола┐вна,Палажка, потiм Квiтка. О л е н а М и к о л а ┐ в н а (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды. П а л а ж к а. Що таке? (Бiжить). Матiнко! Дитино моя! О л е н а М и к о л а ┐ в н а (побачивши сина). Антуан! Куда зто? К в i т к а. В порубь... А вы к нам? О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка. Вот как сначала была против нее, а теперь полюбила, - славная она... К в i т к а (цiлуючи ┐й руку). Благодарю, maman! Она - ангел, это - беззаветная любовь и преданность... О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Беззаветная? Вот зто мне немного сомнительно... Она все у тебя печальная: она о чем-то горюет, - ее, видимо, гложет тоска... К в i т к а. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит... О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Ah, que tu est simple*! (*Ой, який ти простодушний! (Франц.)) Всему веришь! Вот дитятко! В глаза-то она смеется, прикидывается, а за глаза плачет. К в i т к а. Да о чем же, maman? О л е н а М и к о л а ┐ в н а. А может, и о ком... К в i т к а. Мaman!! О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Почем я знаю! Что по театру, по цыганской жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот безнадежен; с омутом сжился, ну, омут й тянет... К в i т к а. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила... О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Ха-ха-ха!! Да ты просто смешон! Что она, дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говорить, порядочная... К в i т к а. Обворожительная! О л е н а М и к о л а ┐ в н а. Ну так что ж? Не сумеет она перед тобой сыграть роли? Чужими ролями заставляла, небось, плакать, так своею-то собственною уж и как проведет! Разве мне бы хотелось, чтобы она тебя обманывала? Она и славная, и умница, да вот беда, - думаю... даже уверена, что не из любви она тебя околпачила, а из расчета, да-с! К в i т к а. Maman, что вы? Это невозможно: вы взг