у нас зовсiм парубок, тiльки, бiда, говорити не вмi║. - Еге, не вмi║! Ти ще не зна║ш його, - дала свою характеристику мама. - Тепер, напевне, взнаю, нiкуди не дiнеться... Ось я його завтра до школи поведу. - Поведете? - стрепенувся я i зазирнув батьковi у вiчi. - Авжеж. Хочеш учитися? - Ой, хочу, тату! - охопив батька за ноги, а вiн чогось заклiпав повiками i поклав руку на мою голову. Побалакати з батьком нам не дали сусiди, ┐х одразу ж набилась повна хата, на столi з'явилися немудрi подарунки в пляшках, а мати поставила голубцi з нового пшона i сушенi в'юни, яких ми наловили ще з дiдом, та й почалася селянська бесiда з нескiнченними розмовами про землю, полiтику, загряницю i чи пiде, чи не пiде на нас Антанта вiйною, чи довго ще ходитимуть по лiсах банди. Вже дрiмаючи, я захопив у сон батьковi слова: - Нiчого не вигорить у них, нiчого! Коли не втримались на гривi - не вдержаться на хвостi!.. Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного i зодягненого в нову сорочку i штанцi, за руку i повiв до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дiтвора горохом посипалась iз класу, батько пiдiйшов до ставно┐ русокосо┐ вчительки, привiтався з нею i нахилив голову в мiй бiк: - Привiв, Насте Василiвно, вам свого школяра. Може, i з нього буде якийсь толк. - Побачимо, - посмiхнулась Настя Василiвна, i посмiхнулись ┐┐ довгастi ямки на ┐цоках. - Як тебе звати? - Михайлом. - А вчитися хочеш? - Дуже хочу! - так вирвалось у мене, що вчителька розсмiялась. Смiх у не┐ при║мний, м'який i аж угору пiдiйма║ тебе. - Тiльки пропустив чимало вiн, - сказала батьковi. - Усе наздожену, от побачите! - вихопилось у мене, i я благально поглянув на вчительку. - Читати вмiю... - Ти вмi║ш читати? - здивувалась Настя Василiвна. - Жiнка казала, що справдi вмi║ i по всьому селi винишпорю║ книжки, - захистив мене батько. - Це вже добре. А хто тебе навчив читати? - зацiкавлено запитала вчителька. - Я сам вiд старших школярiв перейняв. - Ану, почитай нам щось. - Настя Василiвна взяла зi столу книгу, погортала ┐┐ й простягнула менi. - Читай ось на цiй сторiнцi. Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як горобенята, а мо┐ очi вже встигли призвича┐тися i до дрiбненьких, наче мак. Я чесонув цю сторiнку, не спотикаючись на крапках i комах, щоб учительцi зразу стало видно мо║ знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала: - А ти ще швидше не можеш? - Можу i швидше, ось дайте, - йде гаразд. - А повiльнiше теж можеш? - I повiльнiше можу, - здивувався, бо нащо робити повiльнiше те, що можна швидше випалити. - Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще ║ роздiловi знаки. Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько любувався сво┐м читальником. - А цифри ти зна║ш? - запитала вчителька. - I цифри, до тисячi, знаю. - А таблицю множення? - Нi, цього не знаю, - зiтхнув я i побачив, як посмутнiшав батько. Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато нiби аж пiдрiс, а я мало не пiдстрибнув угору. - Панасе Дем'яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу. - Спасибi вам, - чемно подякував тато. - Пишiть, коли на другу потягне. Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група. - Ось тут, Михайле, будеш сидiти, - показала менi на тримiсну парту. - Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олiвцем, а книги я тобi зараз дам... Додому я не йшов, а летiв, бо, по-перше, мiг похвалитися, що мама одразу ма║ школяра не першо┐, а друго┐ групи, по-друге, треба було збiгати в лiс, - нарвати ягiд бузини, надерти дубово┐ кори, а потiм зварити ┐х з iржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тодi. Удома нас дожидали мати i дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийгiяли у другу групу, мати одразу сумно повторила сво║: "I що тiльки буде з цi║┐ дитини?" А дядько Микола сказав: "Увесь пiде в мене, - це по нас обох уже видно", - i в хатi стало весело, а менi й за хатою свiтило сонце... Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало i перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тiльки це навчило так бiгати, що потiм нiхто в селi не мiг перегнати мене, чим я неабияк пишався. Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вiкнами снiг, усе в менi похололо: як же я тепер пiду до школи? В хатi цього ранку журився не тiльки я, але й мо┐ батьки. Пiсля снiданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна i сказав: - Снiг не снiг, а вчитися треба. Пiдемо, Михайле, до школи, - вiн узяв мене на руки, вгорнув полами кире┐, а на голову надiв заячу шапку. - Як же йому, горопасi, без чобiт? - болiсно скривилася мати. - Дарма, - заспоко┐в ┐┐ батько. - Тепер такий час, що не чоботи головне. - А що? - Тепер головне - свiжа сорочка i чиста совiсть, - посмiхнувся батько, - Правда, Михайлику? - Правда, - щiльно притуляюсь до тата, i ми обо║ пiд зiтхання матерi покинули оселю. Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякi школярi на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав i з жалю, i з тi║┐ радостi, що батько не дасть менi покинути науку. Отак першi днi зими тато заносив мене у школу, а пiсля урокiв знову загортав у кирею i нiс додому. До цього призвича┐лися i школярi, i вчителька, i я... Якби тепер запитали, яку найкращу одiж довелося менi бачити по всiх свiтах, я, не вагаючись, вiдповiв би: кирею мого батька. I коли iнодi в творах чи п'║сах я зустрiчаю слово "кирея" - до мене трепетно наближаються найдорожчi днi мого дитинства. Якось, коли надворi хурделило, батько припiзнився, i тiльки надвечiр, заснiжений, з обмерзлими вусами, але веселий, вiн зайшов у клас i голосно запитав: - А котрий тут безчобiтько? - Це я! - вискочив з-за парти, де сидiли мо┐ однокласники. - Хто це ти? - наче не пiзнавав мене батько. - Син Панасiв! - бадьоро вiдповiв я. - Тодi лови! - батько кида║ менi справжнiсiнького бублика. Я пiдстрибую, перехоплюю гостинця i радiю, що вiн навiть iз маком. - Ви на ярмарку були? - питаюся, шкодуючи ┐сти бублик. - На ярмарку. - I щось купили? - I щось купили! - весело i змовницьки пiдморгнув менi батько, а з його брови закапав розталий снiг. - Ось дивись! - вiн потрусив кире║ю i на пiдлогу упали справжнiсiнькi чоботята. Я спочатку остовпiв, поглянув на чоботята, далi на батька i знову на чоботята, що пахли морозом, смолою i воском. - Це менi? - запитав я тихо-тихо. - А кому ж? - засмiявся батько. - Взувайся, сину. Я пiдхопив чоботята, пiдняв ┐х угору, i вони блиснули срiбними пiдкiвками. I менi згадалися дiдовi слова: "Будеш iти межи люди i вибивати iскри..." РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ Справи мо┐ пiшли вгору: у цьому ж навчальному роцi мене вiдзначили й перевели в третю групу. З тако┐ нагоди вчителька сказала дуже сердечнi слова, нахвилювавши ними себе й мене. Вдома батько здивувався успiхами свого отряхи, заховав у пiдрiзанi вуса посмiшку й сказав: - Коли так, то хай буде не гiрше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась: - Що тiльки буде з цi║┐ дитини? А я взявся писати п'║су. Напевне, прочитавши цi слова, не один читач поведе правим чи лiвим плечем i засумнiва║ться: чому саме п'║су, а не вiршi? На все, як сказав один фiлософ, ║ сво┐ причини. Були вони й на п'║су. Цi║┐ зими в нашому селi вперше заговорили про "тiатри". Що воно таке, нiхто не мiг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли рiзнi. Однi казали, що "тiатри" - це якесь iнтересне з переодяганнями лицедiйство, другi - ет, бiльшовицька вигадка, третi - "люзiон", де пускають в очi i ману, i туман, четвертi - витiвка самого нечистого, бо на сценi в темрявi, бува║, з'являються русалки, а iнколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навiть чув, що одна п'║са так i називалась "Сатана в бочцi". Дядько ж Микола пояснив, що "тiатр" - стояща штука, бо там показують гарних жiночок у коротеньких спiдницях. А через те, що в нас тодi носили спiдницi до п'ят, дядьковi Миколi одразу ж перепало за безсовiснiсть од тiтки Ликерi┐. На це дядько вiдповiв по-французьки: - Прошу, мадам Ликерi║, пардону. I "мадам Ликерiя", кинувши рогачi, затрусилась од смiху. Кiлька днiв у селi тiльки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольцi почали для вистави позичати в селян стiльцi, лампи, миски, чарки й навiть спiдницi, з яких хитромудре мали виходити старосвiтськi широченнi штани. Цю позичку комсомольцi називали реквiзитом, а хтось iз багачiв пустив поголос, що це - реквiзицiя. I деякi наляканi жiнки метнулись одбирати сво┐ спiдницi, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву. Для мене тодi слово "театр" бринiло i привабливо, i страшнувато: а що, коли й справдi з темряви вискочить чорт? Але тодi цього не трапилось... Це сталося значно пiзнiше... Отож село по-всякому, але з нетерпiнням чекало вистави. I ось одного дня на стiнах сiльради, комнезаму, споживчого товариства i школи закрасувалися такi оголошення: Увага! Увага! Сьогоднi о сьомiй годинi вечора вперше в нашому селi буде показано лицедiйство, тобто театр. Цiна квитка: пшеницi - чотири фунти, я║ць курячих - теж чотири, гусячих - тро║, жита - п'ять фунтiв, гречки, проса, гороху - шiсть фунтiв. Всi, всi - у театр!!! Прочитавши таке, я спочатку зрадiв, а потiм скис: за що ж його купити квитка. Надiючись тiльки на "а може", я пiдiйшов до матерi, але вона так поглянула на мене, наче я, щонайменше, з бовдура вилiз, а далi почала глузувати:) - Дивiться, наш парубок театру захотiв! Ще, чого доброго, i артистом захоче стати. - Нi, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не пiду, - заспоко┐в матiр. - Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте менi пашнi? - А потiм що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, i отак згадувати тiатри? Он муки в нас лишилось тiльки на два-три замiси. Що ти на це скажеш? Далi менi вже нiчого не хотiлось казати. Виждавши, коли мати пiшла на село, я вскочив у клуню i почав нишпорити на вишках, надiючись десь знайти пота║мне куряче кубельце. Та мо┐ розшуки нiчого не дали: на курячих гнiздах лежали однi бовтуни. I все ж таки увечерi я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхiд до не┐ було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, i двi величезнi макiтри для я║ць. Щасливцi за натуру одержували в касира червонi з печатками папiрцi й гордо йшли в школу, а нещасливцi, наче бджоли вiчко, обсiли шкiльнi схiдцi. Однi з них, такi, як я, надiялись, що, може, пофортунить проскочити пiд столом касира, а другi - хоч заглянути у вiкна, коли почнеться дивоглядiя. Ось на дверях з'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира вiн гукнув нещасливцям : - Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи - пропустимо в театр! - Я принесу, я ось осьдечки живу! - випередив усiх веснянкуватий Омелько. - Неси! - наказав Гуменюк. - А може, й сiна треба в театр? - обiзвався я. - Нi, поки що обiйдемося без сiна, - пiдрiзав секретар мою останню надiю чесно ввiйти в театр. Я тiльки тяжко зiтхнув: коли б знаття, що театр нiяк не може обiйтись без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем. Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярiв, що юрмилися на схiдцях, i, висяваючи, як iскрами, всiма веснянками, радiсно гримав: - Та не товчiться, наче в мiшку, - дайте дорогу в тiатри! Вiн зник у дверях, а я усе зазирав i зазирав пiд стiл, чекаючи, коли ж ноги касира так вiдсунуться, щоб можна було проскочити помiж ними i нiжкою стола. I от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макiтру з яйцями й обережно почав пересовувати ┐┐ на другий кiнець столу. А я, зата┐вши подих, югнув пiд стiл i, наче ящiрка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогiн менi якесь одоробало гукнуло: "Тримайте його!" Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей i... з розгону наскочив на височенного, в червонiм кожушку парубка. Йому одразу стало весело, а менi гiрко. Хiба ж я знав, що i на других дверях пантрують "зайцiв"? - Ти звiдки такий вискiпався? - пiдхопивши мене пiд боки, запитав парубок. - Он звiдти, - невиразно промовив я. - Пустiть мене, дядьку, в театр. - Чого захотiв! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують! - Я вже знаю, де вони зимують... - жалiсно заскiмлив, бо не раз про це чув од дорослих. - А куди Макар телят ганя║ теж зна║ш? - уже з цiкавiстю покосував на мене парубок. - I це знаю, - бадьорiше вiдповiв я. - Ну, а де роги козам правлять? - Теж знаю. - А по чому фунт лиха? - Це як на якому ярмарку, - посмiлiшав я. Моя вiдповiдь сподобалась любителю приказок, вiн засмiявся i ще запитав: - А чого ж ти не зна║ш? - Не знаю, що таке тiатри. Пустiть мене побачити. - Iч, який планетний - чого захотiв!? Я зараз як втру тобi часнику, то надовго забудеш про театри, - i парубок повiв мене поперед себе до виходу. А там уже хлопчаки збагнули, що й до чого, й почали тицяти на мене пальцями. Я не сказав би, що це були найкращi хвилини в мо║му життi. Але-вони одразу стали ще тяжчими, коли я пiд пильним наглядом опинився бiля самого касира: назустрiч менi з приступцiв розгонисте iшов дядько Себастiян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крiзь землю, щоки мо┐ запалали, а пiд повiками защемiли сльози. Ставши трохи осторонь, похнюпився i дивлюся не на дядька Себастiяна, а на чоботи, надiючись тiльки на чудо: може, увiйшовши з теменi, голова комнезаму не пiзна║ мене. - Ти що, Андрiю, хочеш робити з хлопцем? - не дивлячись на мене, запитав дядько Себастiян парубка. - А що з ним робити: за хвiст - i на подвiр'я! - засмiявся Андрiй. - А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скiльки воно там мiсця займе? - Ну, коли ви так дума║те, хай i вiн ма║ свято, - погодився парубок. Дядько Себастiян обернувся до касира: - Олександре, дай хлопчаковi контрамарку, щоб не ганяли його, наче солоного зайця. - Далi вiн лише приторкнувся рукою до мо║┐ голови i пiшов у школу. Я знаю, чого дядько Себастiян не зупинився: вiн бачив, що мо┐ сльози були на пiдходi, а вiн мав делiкатну душу. Олександр змiряв мене точнiсiнько таким поглядом, як мiряють тих, що проскакують на дурничку в театр, i тицьнув клаптик паперу. - А де ж контрамарка? - не пiдводячи голови, запитав я, бо хiба мiг подумати, що таке велике й урочисте слово мiститься на такiй крихiтцi паперу, на якiй не могла навiть викруглитись уся печатка. - Оце вона й ║. Бiжи, тiльки не займай нiчиного мiсця - тво║ стояче! Затиснувши в руцi контрамарку, я вскочив у школу, що зараз гудiла, неначе вулик, смiялася i нещадно трощила насiння. Тепер тут стояли не шкiльнi парти, а колоди, на них були настеленi свiжi дошки, i тому всiм було дуже гарно вигойдуватись. Мене одразу ж потягло наперед, бо позаду, за головами дорослих, нiчого не було видно. Коли я зупинився перед сценою, над якою колихалась пошита з ряден завiса, хтось мене знизу цапнув за ногу й десь, наче з пiдземелля, почувся смiх. Я оглянувся. Хто ж це мiг збиткуватися надi мною? Але нiде нiкого. Та досить було пiдвести голову вгору, як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу, i знов пiдземелля вибухло писклявим реготом. Може, це й ║ та нечиста сила, що дi║ в театрах? Менi стало страшнувато. Я трохи одiйшов од сцени, а в цей час хтось з пiдземелля прошепотiв: - Михайле, залазь до нас, тут безпечнiше: перевiряти не будуть. Я трохи пригнувся i в дiрi пiд сценою побачив сво┐х однокласникiв Софрона, Вiктора, Уляна i Григорiя. Так ось яка нечиста сила хапала мене за ноги. Виявля║ться, отряхуватi хлопцi, щоб побачити театр, ще вдень, пiсля урокiв, забилися пiд сцену i там, терплячи незручнiсть i голод, дожидалися вистави. - А мати вже тебе по всьому селi розшукувала, - нахилився я до Софрона. - З дубцем чи без нього? - зажадав уточнення школяр. - Без нього. - Все одно тепер буде вдома пiсля театру ще один театр, - спохмурнiв хлопець, а далi запитав: - У тебе часом нiчого нема ┐сти? - к пряжений горох. - О! - тiльки й вирвалось у хлопцiв. Вони одразу накинулись на мiй горох, | i незабаром пiд сценою обiзвався безтурботний смiх i дружна робота щелепiв. Та ось загойдалася i почала пiднiматися вгору завiса. Все в школi притихло. Друзi повилазили з-пiд кону i посiдали на пiдлозi бiля нiг дорослих. Ось на сценi заговорили артисти, i заговорив зал: мало не всi почали вгадувати, хто ж саме гра║ ту чи iншу роль. - ┐й-бо, це не дiд, а Явтух, - хтось радiсно пiзнавав артиста. - Теж сказав! Як би Явтух змiг отак постарiти? - не йняв вiри другий голос. - А вони,артисти, й старiсть вигадують: з пачiсок налiплюють каруком бороду й вуса, - розважливо пояснював третiй. - Старiсть легше вигадати, нiж молодiсть. - Нi, це не Явтух: у нього ж голос дзвiнкiший, - не погоджувався четвертий. - Дурний, вiн же гра║. - Давайте краще запита║мо його... Явтуше, це ти чи нi? - летить через голови запитання артисту. I раптом дiд, що по ходу п'║си мав журитися, од такого запитання пирснув, прикусив губу, а далi так почав смiятися, що в нього спочатку полетiли на сцену вуса, а потiм i борода. Вiд цього лицедiйства усi глядачi вибухнули реготом i так почали вигойдуватись на дошках, що тi затрiщали, а одна зламалась. Тi, хто сидiв на нiй, - попадали на пiдлогу, i театр став ще веселiшим. Лише одному суфлеру чогось не догодила людська радiсть. Вiн вискочив зi сво║┐ будки, як Пилип iз конопель, i почав кричати: "Завiса! Завiса!" Чого йому було шкода, щоб усi вдосталь насмiялися за свою пашню? " Пiсля того як завiса вдруге пiднялася, глядачi знов угадували артистiв i мали вiд цього неабияке вдоволення. Усiм припала до серця й картина, де парубок бiля криницi обнiмав дiвчину. Правда, дiвчата в залi трохи засоромились вiд такого лицедiйства й посхиляли голови. Зате парубки аж пiдросли на лавах, а далi почали гукати до закоханих, щоб вони поцiлувались. Але в тi часи молодь у нас прилюдно не цiлувалась нi на вулицi, нi в п'║сi, хоча там, як я незабаром довiдався, i стояло дрiбненькими лiтерами: "цiлуються". А от коли в останнiй дi┐ чоловiк почав убивати жiнку, усi захвилювались i стали гримати, а далi й погрожувати артисту. Але необачний не послухався голосу маси i так востанн║ вдарив дружину, що вона впала бiля столу. Зал зойкнув дiвочими голосами, а кiлька парубкiв кинулись на сцену бити й в'язати убивцю. Та його врятував суфлер. Вiн, як ошпарений, перекинувши будку, вилетiв з-пiд кону i не сво┐м голосом знову закричав: "Завiса! Завiса!" - Яка там завiса, коли тут людей убивають! - обiзвався од вiкна якийсь басогласий чоловiк. Тодi суфлер обернувся до зали i, розмахуючи руками, як млинком, почав совiстити людей - i що вони за народ! Коли купу║ш квиток у революцiйний театр, то треба знати, що там не допускають кровопролиття навiть до елементiв, а не те що до безщасно┐ жiнки, яка в минулу епоху мала самi тiльки пригнiчення. А далi вiн обернувся до артистки i наказав ┐й устати. Вона встала, обтрушуючи пил з спiдницi, засмiялась од такого однодушного спiвчуття i уваги, i в залi теж усi почали смiятися i плескати в долонi. П'║са пройшла з таким успiхом, що пiсля завiси глядачi кинулись на сцену й почали, не жалiючи рук, пiдкидати сво┐х перших артистiв. Такого ║днання глядачiв i митцiв я чогось потiм не бачив навiть у столичних театрах. Та й переживали, смiялися й плакали у нас щирiше, нiж будь-де. На другий день пiсля вистави я попросив у вчительки почитати яку-небудь п'║су. Вона менi розшукала "Мартина Борулю" i ще якусь зашарпану книгу. Я уважно прочитав ┐х, а потiм почав докопуватися, як пишуться п'║си i що означають - дiя, картина, ява та iнша премудрiсть. Це все було незвичним i дуже iнтересним. А прочитавши кiлька п'║с, я вирiшив написати свою, щоб там були i дядько Себастiян, i дядько Микола, i Мар'яна, й iншi люди з нашого села. Найбiльше мене з технологi┐ турбувало, як виводити тi слова, що стоять у дужках, бо в п'║сах вони друкувались так, нiби ┐х хтось дрiбненько писав. Тодi я вирiшив усю п'║су писати сво┐м звичайним навскiсним почерком, а те, що в дужках, - косувати на протилежний бiк. I все у мене пiшло нiби гаразд... От i зараз - iще тiльки розвиднiлось, а я морочусь над третьою дi║ю - нiяк не можу пiдiбрати дiвчинi слiв про любов. А пiдiбрати ┐х треба, бо що то за п'║са, коли в нiй мало любовi й поцiлункiв? З поцiлунками дiло простiше - ┐х у всiх дiях досить, а любовi мало. Спитати ж про це старших не виходить, бо засмiють. Нi, таки важко бути драматургом, коли тобi тiльки десять рокiв. Може, на вiршi перейти? Але яка радiсть iз них? Хто тiльки не чита║ на вечорах вiршi, то чогось завива║ й завива║, а вiд п'║си всякий ма║ i радiсть i печаль. Поки я так розмiрковував над особливостями жанрiв, у хатi все свiтлiшало й свiтлiшало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в мо║ вiкно, а за вiкном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. Збираючи книжки, я почув, як на дворi загуркотiв вiз, як заскрипiла наша хвiртка, обiзвалась радiсно качка, загупали швидко кроки, забряжчали однi й другi дверi, i на порозi, наче весняночка, стала розрум'янена i осяйна Мар'яна. На ┐┐ новенькому кожушку в петельцi погойдувалось два перших пiдснiжники. - Добрий день i доброго здоров'я вам у хату! - приклавши руку до грудей, низько вклонилась вона батьку-матерi й менi. - Доброго здоров'я, Мар'янко, доброго здоров'я, дитино, - дрогнув голос у матерi. Ми всi зрозумiли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дiвчина. Мар'яна притулилась до матерi, щось зашепотiла ┐й, i на материних вiях заблищали сльози. - Не плачте, тiточко, бо я сама розплачусь, - смiючись, заплакала Мар'яна. - Який же вiн, твiй мiсяць? - Отако┐! Невже ви його влiтку не бачили, коли вiн до мене у ваш садочок приходив? - здивувалась дiвчина. Мати вибачливо посмiхнулась: - Ти тiльки шепотiла менi про свого козака, а показати забулась. - То вийдiть - погляньте, - кивнула головою на вiкно. - Сидить собi на возi й так пиша║ться, що далi нiкуди. - I вже тихо, тiльки матерi сказала: -Вiн княгинею i зiронькою назива║ мене. - Ти й справдi зiронька, - витира║ мати рукою очi. - А як вiн тобi? - Чогось i судженим, i наче батьком зда║ться, - пошепки сказала Мар'яна. - Та що ти? - здивувалась мати. - Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до того, мiй Максим у самого Котовського кiннотником був i так шаблею орудував, що навiть ордена заробив. - Ордена!? - радiсно скрикнув я. - Атож! - гордовито сказала Мар'яна, а далi нахилилась до мене й поцiлувала в щоку. - Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радiсть, бо вже нескоро, нескоро побачимось. I вчися, Михайлику, та так учися, щоб усi знали, якi то мужицькi дiти. Хай не кажуть нi пани, нi пiдпанки, нi рiзна погань, що ми тiльки бидло. Були бидлом, а тепер - зась! Смуток i жаль перехопили менi горло. Я нескоро-нескоро зумiв сказати: - Ти при┐жджай до нас, Мар'яночко, бо ми всi дуже любимо тебе. - Як буде нагода. Прощавай, дорогий, - вона ще раз цiлу║ мене й виходить з хати. На вулицi стоять запряженi конi. Молодий, горбоносий парубок в шинелi красиво поверта║ голову до нас i приязно посмiха║ться. Батько першим пiдходить, здоровка║ться з ним. - Зумiв же ти, парубче, назорiти дiвчину. Довго таку треба було попошукати. - А я таки й довго шукав ┐┐. Три роки в сiдлi про┐здив. Тому доля й нахилилась до мене, - сердечне говорить парубок i простяга║ руку молодiй: - Сiдай, Мар'яно. Дiвчина проворно вискаку║ на пiдводу, а в цей час хтось тихцем торга║ мене за рукав. Я оглядаюсь. Бiля тину, з торбинкою через плече, непомiтно стала Люба. I в не┐ теж чогось висявають очi. - Молода? - пiдводить голову на Мар'яну. - Молода, - дивуюсь, як про це одразу могла довiдатися Люба. - Ой, це так славно! - радi║ дiвчина, не розумiючи, як менi важко прощатися iз Мар'яною. - Прощайте, люди добрi, - торкнувся рукою шапки молодий i трусонув вiжками. Конi вдарили з копита, i пiд ними задзвенiла i бризнула соком березнева земля. Ми всi поверта║мо голови i довго-довго дивимося услiд Мар'янi. Ось уже конi беруть на другу вулицю, ось уже востанн║ промайнули голови молодят, а ми ще дивимося й дивимося i на дальнi приiмленi весною поля, i на сонце, i на вiтряк - оту селянську птицю-казку, що все збира║ться злетiти в небо, та не може розлучитися iз землею. - Якою буде ┐┐ доля? - не знати в кого, чи в сонця, чи в землi, пита║ться мати. А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, iдемо по тих свiжих колiях, що залишились на березневiй дорозi. I враз угорi над мо┐м смутком обiзвались бентежнi звуки далеких дзвонiв. Ми з Любою пiдiйма║мо голови до неба, до святково бiлих хмар i бачимо, як прямо iз них вилiтають лебедi i натрушують на хати, на землю i в душу свою лебедину пiсню. I хороше, i дивно, i радiсно ста║ менi, малому, в цiм свiтi... - А лебедi летять... над мо┐м дитинством... над мо┐м життям!.. Ки┐в - Iрпiнь - Дякiвцi, 1963-1964