Михайло Стельмах. Велика рiдня ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ (роман-хронiка) Роботящим умам,_ Роботящим рукам_ Перелоги орать_ Думать, сiять, не ждать_ I посiяне жать_ Роботящим рукам Т.Г. Шевченко ЗАМIСТЬ ПРОЛОГА Вересневе сонце непомiтно зайшло за потрiсканi негустi хмари i зразу ж розiслало аж за лiс недобiленi полотна. Бiля самого лiсу злобно загаркавив, задудонiв кулемет, i, задихаючись од переляку, по-жiночи, заахкала на левадi луна. Докiя, почувши пострiли, зупинилась бiля перелазу. "Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комiтетчикiв?" - зiтхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофiя, що пiшов зранку дiлити панську та куркульську землю i досi не вертався додому. Невсипущим жiночим болем защемiло серце, що в кожнiй небезпецi бачить свого чоловiка, сво┐х рiдних та кревних i не знати кого i всiх просить, щоб оберiгала ┐х доля вiд нещастя. Дивно: скiльки рокiв минуло з того часу, як уперше невмiло пригорнув ┐┐ мовчазний, суворий Тимофiй, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дiвочи любила, по-дiвочи вболiвала за сво┐м чоловiком, хоча на людях нiколи, навiть словом, не виказувала сво┐х почуттiв. Коли ж з'явився на свiт Дмитро, коли розкрився свiтлий i тривожний безкрай материнсько┐ любовi, в ┐┐ кохання до Тимофiя якось непомiтно влилась нова течiя: чоловiк став для не┐ не тiльки батьком ┐┐ сина, а наче i ┐┐ батьком (може тому, що саме тодi помер ┐┐ старий тато). I до радiсного болю добре було Докi┐, в сутiнках стрiчаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись до нього, покласти голову на широкi груди, вдихнути з необвiтрених складок одежi пахощi широкого степу чи хмiльно┐ дiброви. - Ех, ти, - коротко скаже вiн, i чорнi сумовитi очi осмiхнуться, а мiцну руку покладе на ┐┐ голову, як кладуть дорослi дiтям. - Скучила, Тимофiю, за тобою. Так скучила, нiби ти тiльки з германсько┐ повернувся. - Чудно, - зверхньо погляне на не┐. I по звичцi задума║ться, пiрне в сво┐ турботи. Сонце вискочило на вузьку мiжхмарну прогалину i кинуло пiд ноги молодицi живу узорчасту тiнь розлого┐ яблунi. Вдалинi дзвiнко заклепали пiдкови, i незабаром на рослих лиснючих конях вилетiло чотири вершники: тро║ в будьонiвках, а четвертий, очевидно командир, в кубанцi. На темносинiх галiфе - червонi лампаси, за плечима - карабiни. Переганяючи бiйцiв, у шаленому летi промчала тачанка з кулеметом, i високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зрiст, щось з-за широкого плеча промовив до во┐нiв. Тi весело засмiялися, щось кинули навздогiн кулеметнику про банду Гальчевського i якось дружно, до ладу i зразу ж, заспiвали молодими голосами про Богунiю. "На банду ┐дуть, а смiються, спiвають. Начеб смерть ┐м i ваги не ма║. От народ!" Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершникiв. Ось уже i зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пiсня стихла, а серце чогось щемить i щемить, наперед вболiваючи за чужими дiтьми, як за сво┐м сином. I вже не чу║ жiнка, що до ворiт пiдкочу║ться парокiнний вiз, як входить на подвiр'я ┐┐ високий горбоносий Тимофiй. - Докi║! - нiби з само┐ землi обзива║ться глухуватий рiдний голос. I вона поспiша║ назустрiч чоловiковi, водночас бачачи i його незвично прояснене обличчя, i голову комнезаму Свирида Яковлевича Мiрошниченка, що сто┐ть бiля коней,. i плуг та рибальськi снастi на возi. - Тимофiю, чого так пiзно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до хати, - легко вклонилась молодиця. - Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше вiдпускай чоловiка. - Округла голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. - Вранцi вже й оратимемо свiй надiл. - Панську землю? - вражено запитала Докiя, начеб i не знала, не сподiвалася того надiлу, начеб не бачила його у снах i наяву. - Нi, не панську. Свою! - смi║ться Свирид Яковлевич. - Свою? - ще не розумi║ вона. "Своя ж десятина уже засiяна". - Тепер свою. Панською була, та загула. - Значить, панську? - перепиту║ Докiя так, як перепитують люди, щоб iще раз чи║сь слово ствердило ┐хню певнiсть. - Та не панську, а свою, - аж перехиту║ться од веселого смiху кремезний широколиций Свирид Яковлевич. - Нiяк не привикнете, що то вже наша земля. - Наша, наша, - полегшено зiтха║ вона i з незрозумiлим подивом зупиня║ться серед подвiр'я. Думки, наче повiнь, аж перегойдують нею. Якась дужа i тепла хвиля прокочу║ться по всьому тiлi, i Докiя вже не бачить нi передосiннього неба, нi невеликого подвiр'я, нi чорного похиленого тину, в кiлькох мiсцях порваного кулями... Густi ранковi поля стрепенулись у летi, перехлюпнулись за iскристий обрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнi┐ окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються сплесками яро┐ чубато┐ пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають з-пiд землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехиту║ ним перепел, спiваючи в радостi, що теплими грудочками покотилися його дiти по землi, молодими крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, ┐де i ┐де iз Тимофi║м польовою дорогою на свою ниву. Спiвучий колос дитячими ручками горнеться до не┐, пазухи шука║, пахучою росою обда║ босi ноги... "Невже це все буде?" Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорно┐ хмари побачила сво┐ покалiченi молодi лiта... Висхлий степ. Панська пшениця. I потрiсканi до кровi, обвугленi губи женцiв. Задихаються в спецi немовлята, що старими родились у строку. I нема в присохлих грудях матерiв молока для дiтей. Тiльки ║ солонi сльози в очах. I падають вони на жовтi дитячi личка, на тринадцятий загорьований снiп. Ось ┐┐ мати на третiй день пiсля пологiв, не випростовуючи надво║ перегнутого стану, пiдтина║ серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами скрипить од болю, куса║ розпухлi губи, а жне, умлiваючи над тринадцятим снопом. - Мамо, вiдпочиньте. - Я зараз, дочко, - подивилась так, наче все небо убрала болючими побiлiлими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп i почала осiдати поруч iз ним. Чорнi пальцi глибоко обрiзались, але не бризнула кров - лише кiлька запечених, з крихiтними пухiрцями шумовиння краплин витиснулися з неживого тiла. А на темних, припалих пилом устах запарував рожевий пiт. I тiльки тодi Докiя з жахом побачила, що обличчя, порепанi ноги, жилавi руки матерi були чорнi, мов свiжозораний коренистий зруб. - Як сизий голуб, вiдлетiло життя, - горбатою, тiнню нахилилась над матiр'ю лiтня, висушена сонцем i наймами жiнка. - Легка смерть. За роботою, - позавидував хтось iз заробiтчан. - За чужою роботою нi смерть, нi життя нелегкi, - наче з вiкiв обiзвались чи┐сь слова. I пiд ┐хнiй ниючий осiннiй шелест перед очима, як човник на горбатих хвилях, колихнулась могила ┐┐ матерi; попливла серед пагорбiв, поскрипуючи трухлявим замшiлим хрестом i пломенiючи живою хусткою зарошено┐ перемито┐ калини. Мов невиплаканi сльози, роками пада║ роса з обважнiлих кетягiв на узголов'я напiвзабуто┐ наймички, що в злиднях родилася i сама в муках породила дочку i в горi померла на чужому колючому полi. I там, де падають з калини димчасто-рожевi краплини, густiше кущу║ться i пiдводиться трава. Двiчi за лiто ┐┐ скошу║ глухий сторож з сивими сплетеними вiями, i в невеличких копицях сiна вiтри перебирають сумовитi сторiнки сотень рiзноманiтних i водночас схожих одна на одну iсторiй трудiвникiв. ...Докiя скорiше прогнала тривожнi марева i видiння, увiйшла за чоловiком до хати. - Приготуй, Докi║, щось у поле, - подобрiлим поглядом дивиться на не┐ Тимофiй. - Ну, господине, прирiзали нам три десятини землi. Рада? - Три десятини!? - вражено i ще не вiрячи його словам, пiдходить до чоловiка. - Тимофiю, i це назавжди? Чи на якийсь рiк? - прокида║ться недовiр'я. - Назавжди... Чим тепер не господарi? - твердо пройшовся по хатi. - Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докi║, закон Ленiна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на завтра на вечiр зготуй щось: прийдуть нашi люди - треба ж якось свою долю вiдмiтити. Докiя од радостi навiть не зна║, що сказати, i всiм тiлом притуля║ться до Тимофiя, чуючи, як щаснi сльози пощiпують ┐┐ зiницi. Осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом вi║ од всi║┐ постатi чоловiка. I пахне терпкою матiркою, що iще на коренi, живою, повiва║ духом вогко┐ сорочки трудiвника. - Ну, пора менi. Ех, ти... - Хотiлось щось ласкаве сказати, одначе не мiг найти потрiбного слова. Однi║ю рукою пригорнув дружину i дивно - поцiлував у чорну косу та й вийшов iз хати. - Тимофiю, - хвилюючись, наздогнала його в сiнях. - Ви б не ┐хали на нiч. Банда Гальчевського тепер люту║. За землю душi видира║. Бач, навiть у Летичевi[1]1 повiтовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражнi треба йти, - так сказала, начеб i не знав Тимофiй, що робиться навкруги. - О, почались бабськi теревенi. Зна║ш, вовкiв боятися - в лiс не ходити. Недовго ┐м жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич трьохлiнiйку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вiчно ти потерпа║ш. Сказано, баба. - I вiн, дужий, неквапний, впевнено йде до ворiт. I Докi┐ пiсля суворих слiв зразу стало спокiйнiше на душi: адже ║ у свiтi Тимофiй - значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бiгцем виносить порудiлу од рокiв i негоди свиту: ноги Тимофiя простреленi, хай не охолоджуються в полi. I вогкими од хвилювання та пiдсвiдомого щастя очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила во┐нiв. I навiть на думку не спало молодицi, що бiльше нiколи не побачить живим свого чоловiка. Ось пiдвода пiднялась на пагорб, iще на хвилину пропливла голова Тимофiя i зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в обвислi передосiннi хмари. - Чого задумався, Тимофiю? - Округле, енергiйне обличчя Мiрошниченка пiдбира║ться у гордовитiй, упертiй усмiшцi. - Про сьогоднiшн║? - Еге ж, - коротко кида║. - Розтривожили осине гнiздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тiчка вовкiв. Коли б ┐хня сила - не одного б уложили за землю у землю. - Да, - погоджу║ться Тимофiй. - Помiщики-то повтiкали, та ┐хн║ насiння й корiння,в куркульських хатах i хуторах аж сичить. Дукачi так не попустять нам сво┐х ланiв. Ще крiпко прийдеться стукнутися з ними. Не з тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились сьогоднi на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчi Варчука, наче його живцем у землю закопували, i аж упрiв од напруги - так багато сказав. - Нiчого ┐м не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не повернуть. Та ну ┐х к бiсу, це кубло змi┐не. Краще про життя поговоримо. Одначе не зразу довелося перейти на iншу розмову: позаду заюрликали копита, i легка бричка, вивiрчуючи за собою навскiсний стовп пилюги, промчала повз них. Дебелi конi, закусивши вудила, витягувались в одну лiнiю i, зда║ться, не бiгли, а, метляючи крилами грив, летiли вперед, Худий чорний чолов'яга з пiдiбраними у рiвну тонку смугу устами аж перехилився з передка, неначе от-от мав упасти на коней, завiситись на них зiгнутими у лiктях руками. Ось вiн оглянувся назад, i, темнi очi блиснули лютою злобою, задимiлись синiми бiлками. - Сафрон Варчук! - здивовано промовив Тимофiй. - Тьху! Куди його чорти несуть проти ночi? Чи не на вiдрiзану землю подивитися? - аж пiдвiвся Мiрошниченко. - Гляди, щоб вiн до банди не подався. Недарма, кажуть, iз Шепелем дружбу вiв, а Гальчевський - права рука Шепеля. Курява поволi вляглась, за возом наполоханими пташенятами злiтав сухий лист. На шляху пiд високим вузлатим шатром дерев, над яким, перегойдуючись, трiпотiло низьке небо, замаячила самотня постать. - Дивись, чи не твiй Дмитро йде? Стрункий русявий пiдлiток швидкою пружною похiдкою прямував до них. Густий, з живими iскорками чуб, пiдстрибуючи, торкався вислих, тяжких, як два колоски, брiв. - Добрий день, - привiтався з Свиридом Яковлевичем. - Тату, куди ви? - i в очах блиснув щасний вогник здогадки. - На панську землю? - На свою, Дмитре. Нема тепер пансько┐ - ║ наша земля, - не помiча║ Тимофiй, що повторю║ слова Мiрошниченка. - Наша! Аж не вiриться, - всмiхнувся хлопець i, схопившись за полудрабок, проворно вискочив на воза. Чуючи приплив весело┐ сили, нарочито звiшеними ногами торкався шини i спиць заднього колеса, вiдбиваючи на них ризикованi такти. Незастигла гнучка сила аж грала в кожному його русi, пломенiлась в рум'янцях, яких не пригасив навiть мiцний загар. - Не вiриться? - загримiв Свирид Яковлевич. - Це тобi тепер не на економi┐ за п'ятнадцять копiйок жили вимотувати. Тепер будеш бiля свого поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянсько┐ влади був декрет про землю!.. Недавно в шпиталi я прочитав "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". Тяжка книга про село. "Море темно┐ простоти" - так написано там про змучених, ограбованих труженикiв. Бо чим тобi селянин вiд робочо┐ худоби вiдрiзнявся? Худоба iшла перед плугом, а вiн - над чужим плугом груди ломив. Революцiя ж зразу нас iз моря темно┐ простоти людьми зробила. Без не┐ нiхто б нам анi життя, анi скибки землi не дав би. - Навiть за могилу на цвинтарi треба було заплатити, - несмiливо обiзвався Дмитро. - Як в око влiпив, - задоволене обiзвався Тимофiй. - Це й товариш Савченко раз на мiтингу людям пояснював, коли про союз робiтникiв з трудящим селянством говорив, - пожвавiшав хлопець. Мiрошниченко, усмiхаючись, поглянув на Дмитра. - Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партi┐ про життя - значить нашi, народнi думи. Одне дiло - розумiти, що воно й до чого, а друге, головне - новою людиною ставати, солдатом, що революцiю обереже. Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку iншу стежку схибнеш - це, значить, у мертву воду увiйшов чоловiк. Щастя ми обiруч узяли. Треба не розвiяти його як полову за вiтром, не стати самому рабом землi, отим жаднюгою, що в грунт без толку зажене i сво║ життя i життя дiтей сво┐х. Розумi║ш, Дмитре? - Розумiю, Свириде Яковлевичу, - поглянув у очi Мiрошниченка. - Тату, де наше поле тепер? - Бiля самого Бугу, - замiсть Тимофiя промовив Свирид Яковлевич. - Хороша земля. - I ваша нива поруч iз нашою? - Поруч... Радий, Дмитре? - Дуже, - i хороша напiвдитяча усмiшка зробила привабливiшим його довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. - Хiба такий день повiк забудеш? - сказав схвильовано i замовк: може не так що вiн говорить першому партiйному чоловiковi у селi. - Отож бо й ║. Це такi днi, що наше життя до сонця повертають. - Мiрошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. - Ти що то виробля║ш? Хочеш скалiчитись? - Не скалiчусь, - поглянув на Свирида Яковлевича. - Ти менi покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини. - Не вихваляюсь. Хiба руху не чую? От як в майстернi щось виточу║ш або струга║ш - усiм тiлом розумi║ш, то це останнiй пруг чи стружку здiйма║ш. Змiря║ш потiм обциркулем - так воно i ║. Вiзьмiть мене з собою на поле. - Обiйдемось без тебе, - обiзвався Тимофiй. - Ти ж тiльки що iз столярнi. Нiчого навiть не ┐в. - Дарма. Такий день... Чу║те, як в селi спiвають? - Iще б не спiвати. Ех, коли б це худоби бiльше, - задумався Свирид Яковлевич. - Щоб кожен бiдняк по конячинi мав. А то ж знову-таки за тяглом до куркульнi не одному прийдеться на поклiн iти, вiддавати землю наспiл... Як тво║ столярство, Дмитре? - Нiчого, - вiдповiв стримано. - Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко не нахвалиться тобою: золотi руки в тебе - каже. - Якi там золотi! Бувайте здоровi, - скочив з воза i легко, неквапно пiшов шляхом у село. - Славний хлопчина, - похвалив Свирид Яковлевич. - Тiльки такий самий мовчазний, хмурий, як i ти. Сьогоднi ще на радощах хоч трохи розiйшовся. - То й добре. Що йому з доповiдями виступати? - знизав плечима Тимофiй. - На коня гейкнути зможе - i хватить з нього. А коло землi уже й тепер тямить, як iнший дорослий. Поле не говiркого - роботящого любить. - Хм! Куди загнув! - сердито i насмiшкувато чмихнув Свирид Яковлевич. - Вся наука, по-тво║му, виходить, щоб тiльки на коня умiв гукнути хлопець. Багато ще вiд тебе див можна почути. Не для того, Тимофiю, революцiя прийшла, щоб нашi дiти тiльки худобу умiли за повiд смикнути. Не для того! "Це вiн добре сказав: не для того революцiя прийшла, - запам'ятову║ чiпким селянським розумом, який бiльше привик зважувати, передумувати, анiж узагальнювати. - 3 головою чоловiк". * * * Земля у мерехтiннi зривалась на диби, вiдлiтала за бричкою i знову круто пiдводилась вгору. В ┐┐ плямистих лiнiях Варчук чiтко бачив обриси, прикмети свого поля, що напливали i втiкали округлим числом "30". Оцей нуль, як страшний сон, кружляв i кружляв, витягуючи за собою всю душу. "Тридцять десятин", - нила i набрякала од тоскно┐ злостi уся середина. Проминувши Михайлюкiв хутiр, бричка влетiла в лiтинецькi лiси, i Сафрон полегшено зiтхнув, оглянувся навколо, перехрестився i знову зiтхнув. Усе здавалось, що за ним буде погоня, що хтось iз комбiдiвцiв довiдався, куди вiн по┐хав. Гострими, неблискучими очима оглядав обабiч дороги лiс, надiючись зустрiнути бандитський патруль. Але нiде нi душi. Змученi конi, тяжко граючи пахвами, з кар'║ру перейшли на рись, i зеленкувате мило падало з обкипiлих вудил на попелястий супiсок, обсiяний червоними перестиглими чашечками жолудiв. Тиша. Навiть чути, як жолудь, токуючи по гiлках, пада║ на корневище, коником одскаку║ од трави i зручнiше припада║ до землi, ще теплий, як дитина, i тугий, неначе набiй. Сафрон скочив з брички, м'якою вiвсянкою ретельно i туго витер коням спини, боки. "Невже ви┐хали? - пройняла холодна дрож. - Не може бути такого. А як майнули в друге село? Хоч на краю свiта, а знайду ┐х. Вимолю, виблагаю у Гальчевського, щоб усiх комбiдчикiв передушив... Тридцять десятин вiдрiзати, щоб вас на кавалки, на макове зерно порiзали!" Спухали, натягувались жили на скронях, i стугонiла, розриваючись од лютого болю, голова. - Вйо, чорти! - перенiс злiсть на коней. Люто свиснув гарапник, двi вогкi смуги зашипiли пiною на кiнських спинах. Воронi важко заклепали дорогу; за бричкою помiж деревами мерехтливо побiгло обважнiле надвечiрн║ сонце. Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'┐хав у притихле село i зразу ж зрадiв, на надбрiв'┐ розгладився покручений жмут зморщок. На невеликому мiстку стояло дво║ бандитiв у високих, збитих набакир смушевих шапках. Недалеко вiд них паслися нестриноженi конi. - Добрий вечiр, хлопцi! Батько дома? - роблено веселим i владним голосом запитав: знав, що iнакше говорити не можна - побачать м'якого чоловiка, то й конi заберуть. - А ти що за один будеш? - Високий каракатий бандит, граючись куцим втинком, впритул пiдiйшов до Варчука. - Двоюрiдний брат батька Гальчевського, - впевнено збрехав Варчук. - Привiз важливi вiстi про розташування першо┐ кавбригади Багнюка, що входять - у склад друго┐ червоно-козачо┐ дивiзi┐. - Ага! - багатозначно протягнув бандит, i вже з пошаною оглянув Варчука вузькими довгастими очима. - ┐дь у штаб. Там таких чекають. - Де тепер штаб? В поповому домi? - А де ж йому бути? - не здивувався освiдомленiстю Варчука. - Де краще ┐жу приготують, де кращу постiль постелять? - i засмiявся, натискаючи на слово "постiль", надаючи йому багатозначного вiдтiнку. Зразу за мiстком бiля похилого плоту хропiв на всю вулицю напiвроздягнутий, облiплений мухами бандит. В узголов'┐ бiля порожньо┐ пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем i жовтою брудною китицею; з роздерто┐ кишенi, як струмок кровi, пробився разок намиста i торочки терново┐ хустки. "За самогоном i скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють". Недобрим поглядом змiряв Сафрон незручно розкинутого бандита. Перед ганком попового будинку Сафрона зупинив озбро║ний до зубiв вартовий. - Батька зараз нема дома. У вiд'┐здi, - непривiтно, спiдлоба оглянув гострими очима високого чорноголового чоловiка. - Нема? - задумався Варчук. - Тодi я розкажу все начальнику штабу Добровольському. - Вiн занятий зараз. - Що ж, почекаю. - Чекай. Тiльки на той кiнець вулицi паняй. Не належить тут усяким невiйськовим стояти. Позаяк - порядок! - Порядок! Пообжирались самогону i всi бур'яни попiд тинами обблювали. - Ти ще менi щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! - визвiрився бандит i рвонув з плеча карабiн. - Лякай свою бабу на печi, а ми цю хрiновину бачили, коли ти без штанiв... Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобi, як курчатi, голову зверне, - округлими чорними очима впився в бандита. I в цей час хтось весело гукнув: - Го-го-го, Сафроне Андрiйовичу! Яким вiтром занесло сюди? Бандит зразу ж присмирiв i подався в глибiнь ганку. - Омелян! Омелян Крупяк! - здивувався i зрадiв Варчук, i його чорна волохата рука з надi║ю вхопилася за сухi кiстлявi пальцi бандита. Той, усмiхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий, рухливий, сяючи дрiбними гострими зубами. Його темносiрi, поставленi навскiс очi, гостро врiзались в тонке перенiсся, мiнилися текучим потайним свiтом. - Добрий вечiр, Сафроне Андрiйовичу. I ви до нас при┐хали? Назавше, може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунi┐ захотiлося? - швидко затарабанив Крупяк. - Не сидиться на хуторi? Пече? Приста║те до нас? - I радий би, так лiта не тi, - Лiта, лiта! О, що ви дi║те зi мною! - метнувши широкими Штанями, став у театральну позу Крупяк i засмiявся. - Значить, вiдомостi деякi батьковi привезли? - Не без того, - вiдповiв стримано. - Та, кажуть, батька нема. - Нема. У Майдан Трепiвський[2] по┐хав. Учився там колись. Ну, й десь над Згаром краля завелась у нього. Вiн батько не одно┐ дiвки, - пожартував i перший засмiявся, задоволений сво┐м дотепом. - Найшов час з бабами возитись, - невдоволено насупився Варчук. - А тут, Омеляне, така бiда, що хоч у землю входь. I коли ви не поможете, то i вiд нас допомоги не ждiть. До останнього паростка викорчовують, до останньо┐ ниточки. - Вiдрiзали землю? - зразу догадався Крупяк i на його рухливому обличчi розлилось спiвчуття. - Вiдрiзали, - ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливi слова. - Це все одно, що перерiзали мене надво║ i кинули посеред шляху. Скiльки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, i попливло мо║ щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б... А то землю! - Ненадовго, - впевнено заявив Крупяк. - Велика пiдмога ма║ нам прийти iз заходу. Не сьогоднi - завтра iз Польщi прибуде батько Палiй. Це, звичайно, тiльки зачiпка до бучi, а там така закрутиться веремiя, що бiльшовикiв як вiтром знесе. - Коли б то так, коли б то так дав бог, - i по звичцi хотiв перехреститися, але, зустрiвши глузливий погляд Крупяка, вiдсмикнув руку назад i вже благально заговорив: - Омеляне, допоможи менi, увесь вiк дякуватиму... Не можу я так при┐хати додому, душа розрива║ться з досади. Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикiнчити iз нашими комбiдiвцями? Сьогоднi пiдходящий час, дуже пiдходящий: вiйсько ви┐хало з села на облаву. Однi обозники залишилися. Крупяк, перебираючи в тонкiй руцi плетенi жовтi ремiнцi од нагана, з подивом поглянув на Варчука: нiколи вiн не бачив, щоб гордовитий, норовистий Сафрон став таким жалюгiдним, безпорадним. Тепер фiолетовi, круто округленi пiдтьоки пiд його очима ще глибше втиснулись в обличчя, а вислий нiс на чорному клинцюватому обличчi, здавалося, аж перехитувався. - Тiльки обозники залишилися? - зразу споважнiв. - Тiльки вони! - з розпачем i надi║ю поглянув на Крупяка. - А голова комбiду саме по┐хав на нiч орати. То найбiльший ворог. Без турбот i прикiнчили б його... Може, Добровольському сказати? - Нi, - нахмурився той, i Варчук застиг у холоднiй тривозi. Крупяк по одному виразу зрозумiв Сафрона i, знижуючи голос, пояснив: - Щось я не довiряю йому останнiм часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра i потайна штучка. А тут ще амнiстi┐ пiшли... Непевний чоловiк. Сафрон пiдсвiдомо з острахом поглянув на вiкно попiвського будинку: чи не побачив його часом з кiмнати начальник штабу. На нижнiй темнiй губi пiд шкiрою нервово затiпавсь продовгуватий звивистий бугорок. - Що, страшно? - непри║мним смiхом рiзнув Крупяк. - Не дрейфте: вiн зараз дуже занятий - самогонку дудлить. А ми тимчасом зробимо налiт на ваше село; хлопцi в мене - як чорти в пеклi! А поживитись буде чим? - Аякже! В комбiдiвцiв ║ тепер конi добрячi. - Е, конi ми подоставали. Прямо як змi┐! Iз кiнського заводу видерли. Як летиш, аж вiтер вуха обпiка║, - хвалився Крупяк, рухаючись кожною складкою свого невеликого тiла. - Ну, по┐хали. Час не сто┐ть! - i його навскiс поставленi очi стали зразу твердiшими i старiшими. - Оце добре! - зрадiв Варчук i вже урочисто, незважаючи на глузливий погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потiм сплюнув через плече. Бiль потроху почав розсотуватись по тiлi, i вiрилось, що бажання уже ста║ дiйснiстю. Виразно бачив на зелених хвилях Бугу Мiрошниченка, бачив в палаючих хатах пострiляних, порубаних комiтетчикiв; бачив усю свою землю, непорiзану, неподiлену, в п'яти шматках, як п'ять пальцiв однi║┐ руки. "А це зразу цiлу пучку вiдсiкли. Де там пучку - жили перерiзали. Ще як до горбка не добрались? Коли б це скорiше справдились слова Омеляна". Крупяк скочив у бричку i скомандував: - Поганяйте до ставу, там мо┐ чорти стоять. Варчук, шаленiючи од припливу зло┐ сили i захвату, так пустив конi селом, що аж зразу очi пройнялись ┐дкою сльозою, химерно заколивались, застрибали обабiч дороги будiвлi i дерева. Знову уся його земля тривожно i принадно наближалась до нього, наче вона, кружляючи всiма п'ятьма шматками, бiгла за ним i, випливаючи з долини, простягалась перед бричкою, втискалась хвилюючими контурами в незнайомi осiннi городи. Бiля просторого, без ворiт подвiр'я Варчук рiзко осадив конi. I зразу ж його оглушило голосiння жiнки, плач дiтей i лютий крик приземкуватого широкоплечого бандита. - Не дам! Не дам! Я пучки до м'яса протерла, поки випряла його. Дiти голi ходять. - Висока худа молодиця в небiленiй сорочцi й спiдницi цупкими пальцями вчепилася в грубий сувiй, який тримав перед себе розлютований бандит. - Даси, стерво, даси! - Убий - не дам! Дiти, гукайте людей. Люди добрi, рятуйте! - Я тебе порятую! Я тебе гукну! - Бандит шарпнувся, i сувiй, випавши з рук, веселою синюватою стежкою покотився по зеленому морiжку. Молодиця пластма впала на полотно, i ┐┐ зразу ж обсiв, прикрив виводок бiлоголових заплаканих дiтей. Бандит люто, боком, як ворон, обкружляв навколо них i раптом рiзко випростався. - Ах ти ж зараза шестидюймова! В повiтрi водянистою смужкою блиснула шабля, i жiнка в переляцi зiщулилась, вросла в землю. Але бандит i не глянув на не┐. Скрадаючись котячими стрибками, вiн кинувся до хлiва, бiля якого спокiйно стояла невеличка гостроклуба корова з по-старечи вислим пiдгарлям i сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом закричала жiнка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пiзно. Тонко свиснула криця, i зразу ж вгору бризнула кров, зiтхнувши, потоком полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами об землю, загойдався тулуб i незручно, осiдаючи на колiна, повалився додолу. - Ось тобi, вiдьмо з Лисо┐ гори, - криво глянув бандит на молодицю i витер шаблю об морiг. Але жiнка не промовила нi слова. Зi стогоном, схопивши голову руками, опустилась на колiна. - Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, - примружився Крупяк. - Хто вiн такий? - Хто ж, як не наш! Курiнним батьком був при Скоропадському. Витерши шаблю, бандит пiдiйшов до полотна, почав по-хазяйськи туго змотувати його в сувiй. Тепер нiхто йому не заважав - жiнка не пiдводилась з колiн. Оточена дiтьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневi сутiнки скрадували контури застиглих у горi постатей. * * * Недалеко вiд перемiлу, що хвилясте просвiчувався свiтлою жовтизною, поставили ятерi i повернули до берега. За обшивкою важко┐ плоскодонки сумовито зiтхала вода. З кожним разом течiя все скупiше трiпотiла золотими прожилками, на береги починало спускатись надвечiр'я. Обличчя Тимофiя Горицвiта i Свирида Мiрошниченка, вбираючи в себе мiнливi барви, здавалося, помолодшали; навiть суворiсть, оповита зеленавим свiтлом, ставала м'якшою. Припнули човен i стежкою пiднялися на поле. На гранiтну мускулясту кручу, що обривалася бiля самого Бугу, розгонисте вилетiв вершник в будьонiвцi i, здибивши коня, застиг на крутому iскристому виступi. - Добрий вячор, громадзяни! - спiвучо привiтався з Мiрошниченком i Горицвiтом. - На свою зямельку при┐хали? - Над високим лобом, як гнiздо на вiтрах, перегойдувався розкiшний льняний чуб, а молодi, невтомленi очi палахкотiли завзятими синiми огниками, пильно оглядаючи i людей i широкi простори. - На свою, - примружившись, вiдповiв Тимофiй, i щось аж дрогнуло бiля серця, так дрогнуло, наче вiн уперше почув цi повновiснi слова. "Що ж воно таке?" - прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи задиркуватого, веселого i впевненого обличчя червоноармiйця. I раптом Тимофiй аж прояснився, вiдчуваючи, як свiжi думки по-новому розкривали йому саме слово - земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами i кривавими клинцями навiки вiдвалювалася на поля дукачiв, усiм, усiм вiдрiзнялася вiд нового надiлу. Тепер його земля була не окривдженою сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману, ставала на виду усiх людей. I цьому молодому во┐ну видно i так само радiсно, що Тимофiй отримав ниву, як Тимофi║вi радiсно, що i в Бiлорусi┐, напевне, зараз великий комнезам стверджу║ закони Ленiна, надiля║ бiдняцьким синам надiйнi поля. - А ви вже у себе отримали землю? - хвилюючись, пiдiйшов ближче до червоноармiйця. - Мацi пише: аж чатире десятини надiлили. Над самою речкою. - Над самою рiчкою? Як i нам! - чогось зрадiв Тимофiй. - Хоч i стара я стала, пише мацi, а тепер жиць хочацця, - продовжував сво║ червоноармi║ць i засмiявся, блиснувши пiввiнчиком чистих зубiв. - Поля родючi у вас? - Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзi вольния. - То вiрно. I старий правду чу║... Чорнозем у вас? - Пiски i болота. - Шкода. Пшениця, значить, не родить, - аж зiтхнув. - Ви торфу, торфу в цi пiски. Вiн силу ма║, дарма що травиця. - Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся. - То таке дiло, - погодився Тимофiй. - Додому скоро? - Пакуль ворогiв не докана║м. Словом, скоро. - Пругко пiдвiвся на стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, i пiсня надвечiрньою задумою почала розтiкатись полями: Ой, речаяька, речанька, Чаму ж ти не повная, Чаму ж ти не повная, З беражком не ровная. "З беражком не ровная", - в думцi повторив слова i мелодiю Тимофiй. Завернувши конi од самотнього перестояного озерця пiзнього проса, пiдiйшов до кручi, поглянув у далечiнь. За рiкою привiльне, широко розкинулось зелене Забужжя, порiзане хвилястими зарогами, обсiяне невеликими округлими вирками. У червоно-блакитному надвечiр'┐ чiтко вирiзьблялося обшарпане, вiдкрите всiм вiтрам село Iвчанка, що споконвiку робило на безкра┐х ланах помiщика Колчака. Немилосерднi лапища вiйни i злиднiв не минули села: напiврозваленi халупи вростали у землю, свiтилися ребрами лат, умирали на очах, як отой промiнь на крихiтному вiконцi найближчо┐ будiвлi. Одначе зрiдка бiлiли i свiжi зруби: видно, пiшов панський лiс на наймитськi хати. - Що, любу║шся?.. Неначе писанка село? - нiби одгадавши його думи, промовив Свирид Яковлевич. - Да. Тут понаписувано. Ще краще, нiж у нас. - Понаписувано, - зiтхнув Мiрошниченко. - А iз злиднiв, дивись, чи не скорiше за нас iвчанцi виб'ються. - Чому так дума║ш? - Дружний народ. Славну iсторiю ма║ село. Хто пана перший громив у тисяча дев'ятсот п'ятому роцi? Iвчанцi. Партизанiв хто тепер найбiльше дав? Знову ж таки вони. I за роботу так вiзьмуться, аж гай шумiтиме... Довiку не забуду день дев'ятого листопада тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Щойно про революцiю почули. Увечерi в Iвчанцi вiдбулися загальнi збори мiсцево┐ органiзацi┐ РСДРП (б). Люди весь плац укрили. Куди не поглянь - старi або малi. Тiльки де-не-де шапка-плетьонка пораненого фронтовика колива║ться. А резолюцiю яку тодi ухвалили: "Незважаючи на те, що в нас залишились калiки, дiди та баби, ворогам революцi┐ не ходити на нашiй землi. Озбро┐мось косами, вилами, мiтлами i зметемо ┐х з лиця землi. Висловлю║мо повну готовнiсть стояти до останньо┐ краплi кровi за Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв". I як стоять! Ех, Тимофiю, що за люди це! В минулому роцi, коли ми з петлюрiвцями билися... - Та не довелося Мiрошниченковi доказати, свого оповiдання. З прибережних кущiв тяжкуватою похiдкою вийшов Iван Тимофiйович Бондар i, не здоровкаючись, заклопотано промовив: - Свириде, тебе негайно виклика║ начальство. З повiту при┐хали. - Не чув, чого? - стурбовано запитав, iдучи за гвинтiвкою. - Не чув. Та, видно, знову дiло в бандитизм впира║ться. Прямо нема тобi ну нiякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то бiс, грiм би ┐х на битiй дорозi навiки прибив. I доки вже ми будемо мучитись? Сумовитi очi Тимофiя звузились, заяснiли глибокою людяною усмiшкою: - Пакуль ворогiв не докона║мо, - навiть iнтонацiю червоноармiйця перехопив. Свирид Яковлевич розреготався i вдарив Тимофiя по плечу. - Ай ловко ти... Хто прибув до нас? - звернувся до Бондаря. - Анастас Донелайтiс. Виходить, дiло серйозне. - Анастас при┐хав? Да, вiн спроста не прилетить. - А я ж про що кажу? Анастас Донелайтiс працював завiдувачем повiтземвiддiлу. В 1919 роцi, коли Литовська радянська республiка була задушена Антантою i кайзерiвським чоботом, поранений Анастас з групою комунiстiв пробився до Петрограда. Лягти в шпиталь вiдмовився навiдрiз, i тодi Вiйськовий революцiйний комiтет послав його на пiвдень на чолi продзагону, що складався виключно з балтiйських матросiв. Знову поранення, потiм чернiгiвськi лiси, боротьба з петлюрiвцями, рейд в щорсiвських лавах аж до Вiнницi i ще одна рана. На Подiллi довелося довго вiдлежуватися - розкрилися погано заго║нi рубцi, занили, заскрипiли пробуравленi костi. Сяк-так пiдлiкувавшись, спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю i, стараючись, щоб похiдка була рiвна, попрямував до секретарiату. Але в губпарткомi йому зразу зiпсували настрiй: - На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо - хворий. - Так що ж, в соцзабез, може, накажете пiти? - у┐дливо запитав, але його iнтонацi┐ не помiтили i серйозно вiдповiли: - Можна, робота пiдходяща. Всi його зусилля, образи, доводи, прохання i навiть хитрощi розбивались об незаперечне рiшення: - Не пошлемо. Нарештi вдалося вирвати iншу посаду: стати завiдувачем повiтземвiддiлу. А через те що зараз в районi активно оперували петлюрiвськi i шепелiвськi недобитки, то Анастас майже цiлi днi не злазив з сiдла, i його невелику, пiдiбрану як в кiбця постать знали усi прибузькi села, знали його веселе i полум'яне слово пiд час розподiлу землi. I нiхто не знав, як болiло серце юного комунiста за сво║ю рiдною Литвою, де залишились батьки, наречена i першi струмки молодо┐ кровi. Розподiляючи землю десь понад Бугом, вiн мрiяв про той час, коли випаде щастя робити таку саму роботу над зеленим Нiманом. - А це де дiстав? - тiльки тепер Мiрошниченко побачив у Бондаря втинок. - Червоноармiйцi одного бандита бiля дiброви втихомирили. Насилу випросив, щоб менi дали цю пукалку, - завзята розумна усмiшка затрепетала на повних устах Бондаря. - I не побоявся без дозволу брати? - Для захисту сво║┐ радянсько┐ влади дозвiл не береться, - серйозно i твердо вiдповiв. - Ходiмо, Свириде. - Будь здоров, Тимофiю. Вдосвiта постараюся повернутися. Коли ж затримаюсь, Дмитровi скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотiлося вперше пройтися за плугом на сво┐й землi, - непiдроблений жаль пом'якшив суворi риси впертого обличчя. - Пiшли, Iване. - Пiшли, - i Бондар великими кроками плече в плече iде поруч з Мiрошниченком. Обо║ вони широкоплечi, кремезнi, неначе рiднi брати. Помiж розпухлою i чорною вiд негоди стернею аж до самого села трiпотiла осiння стежка. Городами дiйшли до школи i зразу ж зустрiлися з Анастасом. Вiн сидiв верхи на неспокiйному, з злостивим оскалом жеребцi, щось жваво говорив до комiтетчикiв i кiлькох червоноармiйцiв, що саме порались посеред вулицi бiля трьохдюймово┐ нiмецько┐ гармати. - Мiрошниченко! Здоров! Вiтаю, вiтаю! - скочив з коня i, накульгуючи, пiдiйшов до Свирида Яковлевича. - Ти великий винахiдник, - показав рукою на гармату. - Годиться? - з надi║ю подивився в зеленi очi Анастаса. - Годиться! Кругом оглянув! - блiде худорляве обличчя, покраплене кiлькома зернинами ластовиння, смiялось по-дитячи щедро i ясно. - Оце добре! - полегшено зiтхнув Мiрошниченко. - Все-таки гармата! В 1918 роцi нiмцi, утiкаючи, покинули серед шляху тулуб несправно┐ гармати. I от Мiрошниченко вирiшив використати ┐┐ в боротьбi з бандитами. В стельмашнi вiн поставив ┐┐ на дерев'яний хiд, а ковалi довго помарудились бiля замка, в якому не було ролика, що вiдтягу║ ударний механiзм, потiм до замка умiло приклепали чималу залiзяку. Думка в Свирида Яковлевича була проста: при ударi довбнею по залiзяцi бойок розiб'║ капсуль i снаряд полетить на ворогiв. Винахiд i радував i лякав його. "А що коли нiчого з цього не вийде?.." Смерком комiтетчики i червоноармiйцi уже були на левадi. Анастас звiдкись дiзнався, що рештки розбито┐ банди Саленка вийшли iз барських лiсiв на з'║днання з Гальчевським, i зразу ж метнувся перепинити бандитiв. Коли ви┐хали в поле, навкруги хороше запахло свiжозораною вогкою землею. - Сьогоднi нашi орали, - сказав Мiрошниченко Анастасу, приховуючи хвилювання: все думав про гармату. Густiла темiнь. На обрiй опускалася хмара, гасячи багрянi потоки. I враз шматок хмари неначе заворушився, обiрвався i полетiв до села. - Розвертайсь! - гукнув Анастас до гарматникiв. Конi круто описали дугу, i жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в тривожний затьмарений захiд. Червоноармiйцi i комiтетчики розсипалися по рiллi. З-пiд хмари на конях летiли бандити. Все мiцнiше двиготiла дорога, пiдносячи вгору два крила пилу i низький стогiн. Важко клацнув замок гармати. Хвилюючись, Мiрошниченко обома руками схопив довбню, подався назад i вдарив по залiзяцi. Жерло дихнуло довгим зубчастим язиком полум'я, загримiло, i земля, неначе хворий на малярiю, затрепетала, забилася у дрожi. Кудлатий кривавий стовп землi злетiв перед бандитами. - Так ┐х! - завзято закричав Анастас, кидаючись до замка гармати. З гвинтового отвору гiрким перегаром ударив дим, та його тугi звитки зразу ж спинив новий снаряд. - Так ┐х! - знову вдарив довбнею Мiрошниченко - i затремтiла нива. Згра║ю гайвороння бандити позлiтали з коней i опустились на рiллю. Понад самою землею заблимали нерiвнi вогники. З утинкiв вони виривались бiльшими, тривожнiшими для ока сполохами, але насправдi на вiддалi були бiльш безпечнi, анiж дрiбнi гвинтiвочнi с