ься пiд Бондаревою клунею Лiфер. - Баба, - презирливо кида║ Карпо. - I наднiс чорт Шевчика. Чи вiн тут нiч дума║ простояти? А втiм, хай сто┐ть, - кида║ злорадо, прикидаючи в головi, чи не можна буде якось обплутати Григорiя. - Пiшов, - вигляда║ з-за рогу Лiфер. - Саме пора. - Почекай ще, - смика║ за полу Карпа. - Може, вернеться. - Не вернеться. - Я не пiду зараз. - Ох ти, страхопуд. Дивись навкруги. I тiльки ж упаси тебе господь городами бiгти. З стежки нi кроку не схибни. Щоб знаку не було. - Легко пригинаючись, бiжить Карпо на подвiр'я Бондаря. На мить тiнню прикипiв до стрiхи i через одну хвилину вискочив на вулицю. Звернув на стежку i стрибками побiг на хутiр, чуючи на обличчi i пiд серцем холодний вiтрець. Додому вiн добiг вiд лiсу i побачив бiля хвiртки високу постать батька. "Ото б зараз налетiти i гукнути щось над самим вухом. До смертi перелякав би старого". Ледве стриму║ смiх i тихо прокашлю║ться, щоб справдi не налякати насторожену зiгнуту постать з втягнутою в плечi головою. - Ну як? - стиску║ зап'ясток синово┐ руки. Очi в Сафрона напруженi, пiд ними часто здригаються фiолетовi капшуки. - Наче нiчого, - вiдповiда║ Карпо i витира║ пiт iз чола. - Чого так довго барився? - Шевчик увесь час пiд вiкнами стирчав. Сафрон, як нiчна птиця, впива║ться очима в холодну осiнню нiч. Над селом здiйма║ться червоно-сизувата хмара. Вона розбуха║ i з не┐ небавом вирива║ться покручений трилисник вогню. Велетенською червоною лiле║ю розпуска║ться, тремтить хмарина i потiм раптом високо пiднiма║ться вгору, зразу ж загострюючись, мов верховiття ялини. - Славно горить, - любу║ться Варчук, позiха║ i лiниво хрестить рот. - Славно, - пирха║ в руку Карпо, уявляючи перелякано-розгублений вираз батька, коли б вiн несподiвано оглушив його криком. "А потiм заматюкався б i битись полiз". I Карпа зовсiм не цiкавить пожежа - така вже вдача була у куркуленка: як мав що зробити - то всю силу, хитрiсть, почуття вкладе; зробив - зразу ж i забув, наче за плiт черепок викинув... Вискочивши на двiр, Дмитро вiдразу ж зрозумiв, що горить хата Iвана Тимофiйовича. "Пустили пiвня, виродки". В один момент запрiг сво┐ ще не виходженi конi i погнав до Бондарiв. Рiвно, як свiча, пiдiймалось полум'я, широко освiтлюючи густим червоним сяйвом городи i будiвлi. Потрiскувало сухе дерево, i снiпки високо злiтали угору, розсипаючись жарким мерехтливим зерном. Вулицями й городами бiгли люди з вiдрами, лопатами, а то й просто без нiчого. Бондарi, видно, довго не знали про пожежу, бо тiльки тепер почали люди iз хати викидати добро. Почув голосiння Марiйки, хрипкий голос Iвана Тимофiйовича. Коли пiд'┐жджав до ворiт, назустрiч йому виринула кряжиста постать Варивона з Югиною на руках. Дiвочi коси звисали до само┐ землi, з-пiд напiврозстебнуто┐ почервонiло┐ сорочки темною смугою видiлялась шия. Догадавшись, що зомлiла, зiскочив на землю, допомiг укласти дiвчину на вiз i наказав Варивоновi: - Прямо до мене катай! Мати зустрiне ┐┐, як дочку. - Зрозумiло, - пiдморгнув Варивон, i на його обличчi крiзь похмуру зосередженiсть пробилась змовницька значимiсть. Скочив на полудрабок i риссю погнав переляканих коней. А Дмитро кинувсь у хату, що вже iз середини вiяла вогнем. При┐хала пожежна команда. Iскристою дугою вдарив мiцний струм води з брандспойта, i вогонь засичав, огортаючись клубчастими гарячими хмарами. Урятувати вдалось тiльки частину обвугленого зрубу. Добро перевезли i перенесли до сусiдiв, а Марiйку i Iвана Тимофiйовича Дмитро умовив по┐хати до нього. - Зятю мiй дорогий, синочку вiрний, - плачучи, нахилилась Марiйка до Дмитра. - Погорiли ж ми, погорiли... Коли б не тво┐ сози, жили б досi у сво┐й хатi, - нетвердою похiдкою пiдiйшла до чоловiка. - Цить, стара. А ти ж думала в свiтi жити без печалi: поле перейти i нiг не поколоти. - Щоб ти менi зараз же виписався. Зараз же! - округлими болючими очима впилась в Iвана. - Ат, не мороч менi голови. Нiзвiдки я не випишуся. - Нi, випишешся. - Тепер ще крiпче за дiло вiзьмусь. Недовго радiтиме куркульня. На свою голову пустила пiвня. - Не на свою, а на нашу. Уже без хати залишились, а там, дивись, i життя позбудешся. Бондариха затряслася од холоду, пережитого i злостi: - Що ти за чоловiк, - пiднiма║ться тремтливий голос. - Чоловiк, як дуб, - враз усе обличчя Iвана Тимофiйовича подобрiло в хорошiй усмiшцi. - Все життя пиля║ш мене, а перепиляти не можеш. I цi слова, i ця усмiшка обеззброюють жiнку. - Ой, Iване, Iване, - тихо шепочуть ┐┐ потрiсканi, почорнiлi губи, а голова докiрливо похиту║ться на по-дiвочому гордовитiй ши┐. Докiя, краще, нiж яка мати до рiдно┐ дочки, припала до Югини. I зразу ж дiвчина вiдчула непiдроблену щирiсть i ласку невисоко┐ чорняво┐ жiнки. Трохи заспоко┐вшись, хотiла бiгти на пожарище, але Докiя не пустила: - Без тебе, дочко, впораються. Побачиш - скоро всi до нас прибудуть. I те "дочко", сказане з такою материнською любов'ю, зворушило дiвчину до слiз. "Це ж я ┐┐ дочкою маю бути, - хороше було, i водночас жаль до себе пробивався крiзь хвилю нерозгаданого нового почуття. - Це ж тепер усе село загомонить, що до свекрухи при┐хала, - i закрила пальцями обличчя. - Не треба печалитись, доню. Ти ще не зна║ш, який вiн добрий, - наче угадала ┐┐ думки Докiя, прихиляючи дiвочу голову до сво┐х грудей. Не почули обидвi, як в хату увiйшов Дмитро з Бондарями. Аж затремтiв парубок, помiтивши стомлений голубий погляд, що тихо зупинився на ньому, i ледь-ледь скорботно усмiхнулася Югина. - Моя, - обiзвалось все тiло, i вiн швидко вийшов iз хати, щоб не виказати свого хвилювання... * * * Чуткий сон Марти розбудили першi удари дзвону. В однiй сорочцi скочила з лiжка i кинулась на двiр, ледве не збивши з нiг Лiфера, що, увесь спiтнiлий i захеканий, саме пiднявся на ганок. Висока постать полохливо метнулась назад i зупинилась на схiдцях. - Звiдки це? - неласкаве запитала, ще не зовсiм опам'ятавшись пiсля сну. - Звiдки, - невиразно i налякано промимрив, покрутивши для чогось рукою перед собою. Мартi зовсiм було байдуже, звiдки прийшов чоловiк. Але непевна мова, острах в голосi i рухах запам'ятались гостро i надовго - Бондарi горять, - з вулицi почула вигуки i брязкiт вiдер. I раптом усi клаптi мимохiдь пiдслухано┐ розмови яскраво зливаються в ║дине цiле; здогад освiтлю║ ┐┐ думки, i вона круто оберта║ться до Лiфера. - Що ж, чоловiче, уже почав червоним пiвнем кашу варити? - Цить, дурна! - накида║ться на не┐. - Ходiм, подивимося на твою роботу, - вона блiдне вiд хвилювання i злоби. - Замовч ти, ради бога! Ходи до хати! - Як онуча, повиса║ на ┐┐ руцi, а очi його, широкi i безпораднi, благають мовчати. - Зараз же пiду розкажу людям. Хай в'яжуть, хай самосудом карають палiя, - з насолодою дивиться на перекошене безсиллям, злобою i страхом обличчя. - Марто, - огидно клацають зуби. - Бо┐шся? - мстивими i радiсними очима дивиться на обм'яклу ненависну постать. - Мовчи, дурепо... Чу║ш, ти що собi затiяла, - вiдхиля║ться Лiфер, немов захищаючись вiд удару. - Так слухай, чоловiче, що я тобi скажу: ми розводимось з тобою. Я iду з Нiною жити до тiтки Дарки... Цить. Коли ж ┐й хоч словом за┐кнешся, все викажу. Згода? - Згода, - пошепки i хрипко, немов крiзь сон, вiдповiда║. - Сьогоднi ж пiдемо до сiльради, - владно наказу║ вона i почува║, як уся ожива║, неначе виходить з землi. Пропадем пропади цей чорний свiт злоби й карбованця. Вона поверта║ться до сво┐х людей. - Сьогоднi, - безнадiйно махнув рукою i, заточуючись, увiйшов у сiни. - А скажеш пiсля розводу слово - не жити нi тобi, нi дитинi, - засичав на порозi. ХLVIII Марiйка тепер переривалася вiд роботи. Iще де тi вишневi смуги свiтанку, а вона, зготувавши на попелищi снiданок, будила дочку й обо║ ледве не бiгли вулицями на поле. Саме копали картоплi. По шляхах тепер поскрипували обшитi лубом васаги, наповненi шершавими землянистими плодами, а на полях курилися голубi димки. Вони все крутiше i крутiше пiдiймались до Забужжя i десь над самим скелястим берегом рiки зливалися з хмарами. Та не радували зараз Марiйку нi пахучi димки, нi веселий скрип обважнiлих возiв. Найнявшись копати за мiрку, вона так орудувала лопатою, наче хотiла всю землю пiдважити. Потiм, перегинаючи стан, швидко вибирала чорними, зазiленими пальцями картоплю i знову натискала на вiдполiроване руками держало. I ┐ла не присiдаючи - боялася згайнувати якусь хвильку. Непосильною роботою змучила i себе i дочку. Вона навiть вiдмовилася жити в Горицвiтiв: думалось, що тодi Iван менше буде дбати про хату. Щовечора, повернувшись додому, незмiнне запитувала чоловiка: - Ну як? Все здавалось, що Iван мало дба║ про сво║ гнiздо; нападала на дружину i бурхливо виливала свою злiсть та бiль, аж клекотали i шипiли слова, вириваючись з ┐┐ худих грудей. - Оце пола║шся, то й виросте назавтра палац, - обережно, насмiшкуватим голосом втихомирював ┐┐ Iван Тимофiйович. - Коли б не твiй соз, не мучилася б нi я, нi моя дитина, коли тобi мучитись захотiлось... Ти хоч би снiпкiв трохи зробив. - Авжеж, саме пора. Голому тiльки одного картуза браку║. Лише в хвилини просвiтлення Бондариха розумiла: не поставити ┐м хати цього року - загорьованою картоплею не те що дерева не заробиш, а навiть самого необхiдного дрiб'язку не купиш. Однi тiльки вiкна вставити чого варт. Але знову i знову, в який раз, прикидала в головi, як ┐м вилiзти з нещастя. Десятки думок, одна змiнюючи другу, розкочувалися то в лiси, то в поле, то на ярмарок i поверталися до ┐┐ попелища свiжозрубаним деревом, мiшками картоплi, синiми вiкнами, на яких саме сонце промiнням вимива║ шибки. Все надiялась, що станеться якесь диво: i лiс, i скло, i залiзо подешевшають, а картопля подорожча║. Сподiванки, оживаючи перед очима, не раз радiсно стискали ┐┐ серце. В недiлю побiгла i на ярмарок, i в лiсництво. Та тiльки так розтривожилась, що ледве не захворiла: ┐┐ зарiбками не скоро достука║шся теплого притулку, не скоро побачиш над хатою хустину веселого диму. Запечалена i втомлена вагою зiм'ятих нездiйснених сподiванок, поверталася iз лiсу на сво║ попелище. Навiть тут, серед полiв, вона чула тоскнi i тривожнi пахощi обвугленого, потрiсканого дерева i перепалено┐ глини. "Коли б не тво┐ сози, Iване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не того дочека║шся..." На перехрестi по-осiнньому задуманих дорiг ланцюгом розтягнулися лiги, навантаженi ще вогким, необвiтреним деревом. М'яким сяйвом переливалися бiлокорi берези, розплiтаючись бiля корневища потрiсканими вiчками, червонiли серцевинами м'язистi берести. Немов зачарована, Бондариха не могла одвести зору вiд деревин. "к ж щасливi люди на свiтi. Комусь зразу ледве не цiла хата везеться". Наздогнала сивого, неначе вишневим цвiтом осипаного чоловiка. Вiн впевнено i неквапно ступав по дорозi, тримаючись рослих коней. - Добрий день, - з острахом i трепетом торкнулася рукою до дерева. - Доброго здоров'я, - глянув з-за плеча чоловiк такими голубими i юними очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак сто┐ть перед тобою. "Данило Самойлюк, голова iвчанського созу", - зразу пiзнала Марiйка, i такий ┐┐ жаль, туга i злiсть охопила, що вона зразу ж круто повернула з дороги на поле i пiшла обнiжками до села. "Бач, поступив у соз - i наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все зроблять, а ти тiльки командуй. Сказано: де ║ такi граблi, щоб од себе гребли. Один мiй такий дурень набитий, що навiть з себе останню сорочку комусь вiддасть. А люди як обертаються". "Я йому зараз усе, усе вичитаю, - нападала на Iвана. - Розумнi голови бач, як собi лiс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк, партi║ць, справдi собi палац Збуду║". Вона нiтрохи не сумнiвалась, що лiс везуть головi iвчанського созу i лаяла його в думках гiрш Iвана, бо Iван хоч за правду допомина║ться, а той собi усе гуртовою худобою возить. Ось уже i ┐┐ подвiр'я. Вона бачить: Iван з Югиною сидять на дровiтнi, читають газету. I це ще бiльше виводить ┐┐ iз себе. "Найшли час почитувати. Чом не вченi! Доктора!" - Чи там у газетах про нашу хату нiчого не пописують? - Взявшись у боки, вона, сама того не помiчаючи, ста║ в театральну позу i аж свердлить чоловiка очима. - Оте ти так дба║ш за наше життя? Що ж, хай жiнка хоч розiрветься, а вiн, як сорока у кiстку, в газетки заглядатиме. Аякже, начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тiльки галiфе надiти i пошпацiрувати по селi. - Мамо, тато ж цiлий тиждень з роботи не виходив. - А я виходила? Так я хоч картоплi приробила, а що твiй тато заробив? Одних ворогiв понаживав. Скоро через твого тата в село i носа не виткнеш. - I ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку перемiну видумала, а то товче i товче одне й те саме. - I товктиму. Не наравиться? Он твiй хвалений Данило Самойлюк прямо пiвлiсу собi на ма║ток за один раз повiз. А ти досi й ломаки не притягнув. - Ото i треба було б на твою спину добру ломаку притягнути. - Тягни, тягни. Ох, i послала менi доля чоловiка. Лучче б я була утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смертi сво┐м созом доведеш. I Iван Тимофiйович зразу ж змiнився. Коли говорили про нього, вiн мiг терпiти, але як рiч заходила за соз, то пробачте, щоб вiн промовчав. - Марiйко, - майже пошепки, блiднучи, промовив вiн. - Чого ти на мене кричиш? - зразу ж заверещала жiнка. З гiркого досвiду вона знала, що шепiт чоловiка нiчого доброго не вiщу║. - Хiба я не правду про тво┐ сози кажу? - Марiйко, - ще тихiше промовив Iван Тимофiйович i ступив крок уперед. - Не кричи ти на мене! Не кричи! - подалась назад. В цей час на вулицi зафоркали конi, заскрипiли лiги, i до ворiт Бондаря пiдiйшов Данило Самойлюк. - Привiт, господарю! Приймай гостей! - весело гукнув з-за тину. Марiйка на мить остовпiла, а потiм тихо i злiсно процiдила: - Ах ти ж, стерво незугарне, очi безстиднi. Собi лiс "возить, ще й людей об'┐дати за┐хало. Найшов багатi┐в. А Iвановi що ж? Останн║ заставить на стiл покласти. Ще й за чаркою в кооперацiю пошле. Ой, i чоловiчок, ой, i чоловiчок попався! I раптом, наче крiзь сон, вона чу║ неквапну мову Самойлюка: - Почули ми, Iване Тимофiйовичу, про тво║ нещастя. Зiбралися гуртом, помiркували про нашi дiла i вирiшили якось пособити тобi. Худоба ж своя ║, райземвiддiл виписав наряд у лiсництвi, а люди дружнi. Оце й привезли тобi лiс. Будуйся на радiсть нам, на страх ворогам i тим вражим синам, що завидують нам... О, та ти вже цiлуватись лiзеш, наче я тобi дiвчина. Ну, давай почоломка║мося. - I сивi кучерi Самойлюка переплелися з вигорiлим, як перестояне сiно, чубом Бондаря. Гурток iвчанських созiвщв тiсно обступив двох голiв, i всi були радi, що, як зумiли, допомогли сво║му чоловiковi. - Люди добрi, люди добрi, - з сльозами на очах кинулася Марiйка до iвчанцiв. - Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку i не ┐вши. Спасибi вам, люди добрi. Я ж це казала Iвану: хто тебе поряту║, як не сво┐... созiвцi, значить. От i справдилось мо║ слово, - значущо i строго подивилась на чоловiка. - Да, да, моя баба як у воду дивилась - усе надiялась, що вiд колективу прийде нам виручка, - зразу ж погодився Iван Тимофiйович i насмiшкувато поглянув на жiнку. А та схвильовано i зверхньо кивнула головою, начебто не вона, а Iван сумнiвався в силi колективу. Тепер Марiйка i справдi починала вiрити, що в душi увесь час стояла за соз. Ну, а що словом iнодi розпiкала чоловiка - так це ж тiльки на користь iшло. Швидко метнулась на вулицю, завмираючи, оглянула деревини, полiчила ┐х i, по-дiвочи обкрутившись, кинулась до клунi. Звiдти з перебiльшеним пiдкресленням винесла двi пляшки з горiлкою - ┐х старанно приховувала для майстрiв, якi мали будувати ┐й хату. "Чортова баба. I хоч би тобi словом обмовилась", - здивовано поглянув Iван на Марiйку, яка вже, граючи очима, ставила ┐жу на стiл i хвалила свого чоловiка, як вiн пiклу║ться созiвськими дiлами: - Прямо i по┐сти не ма║ часу чоловiк. Що ж, соз дiло нове - всюди треба хазяйським оком доглянути... Ой, спасибi вам, люди добрi, щоб i ви, i вашi дiти з щастям не розминались. Iване, побiжи в кооперацiю, бо дорогi гостi, созiвцi нашi, цiлий день у дорозi проморились. Ще одна чарка не завадить. Очi ┐┐ щасливо оглядали кремезну постать чоловiка, сивоголового Самойлюка i всiх iвчанцiв. ┐┐ аж пiдмивало щось сказати i про свою роботу в созi, але, поки чоловiк не пiшов за ворота, не наважувалась розкрити уста. XLIX - Ти ж не барись, Степане. I не дуже накладай - треба, щоб вiдпочили конi. - Нi, нi. Я вльот притягну оту клiтину хворосту, - Степан Кушнiр куцими пальцями вхопився за вiжки i вже хотiв вискочити на полудрабок, але, побачивши в глибинi подвiр'я нового, наче з воску вилитого, воза, спитав Бондаря: - Вже наготували шефам подарунок? - Аякже. Самих найкращих яблук вибрали. Обо║ пiшли в глиб подвiр'я. Нiжний повiв саду, заглушивши дух пожарища, хвилями розтiкався по всiй садибi. На повному возi з добiрною антонiвкою веселим рисунком, як зорi, уляглись червонобокi яблука. - Напевне, Югина вкладала? Чу║ться ┐┐ рука, - мiцно вдихнув Кушнiр пахучий настiй. - Югина. У не┐ вже й дружба за-в'язалася з заводськими дiвчатами, тими, що привозили нам суперфосфат в подарунок. Листуються. А це наче змовились: заводськi запросили дочку до себе на Жовтневi свята, а вона ┐х у село. - Хай по┐де. Бiльше життя побачить. Хай з Варивоном, з Варивоном по┐де, - раптом прояснився Кушнiр. - Вони як виступлять, як виступлять з танцями" то i в мiстi не надивляться на них. А то тiльки в нас i в нас виступають шефи. - Пошлемо ┐х на свята. Ну, рушай, Степане, бо вже сонце донизу котиться. - Рушаю, рушаю, - Кушнiр вискочив на воза i, пiдiбраний та гордовитий, по┐хав вулицями до лiсу. Селом вiн притримував буланих - хотiлося, щоб бiльше людей бачило, на яких конях ┐де вiн, споконвiчний наймит. А конi - це була найбiльша слабiсть Кушнiра. Ще в дитинствi закладався з парубками або пастухами, що промчить на якому-небудь необ'┐ждженому скаженому жеребi. I, дiйсно, якимось дивом вискакував на здибленого, з одичавiлими, налитими кров'ю очима, коня, клiщем вчеплювався в гриву i мчав бездорiжжям по чистому полю. Часто закривавлений i розмальований синцями, але незмiнне веселий, завзято накульгував до пастухiв i захоплено розповiдав. - Ох, i чорт, ох, i чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче по кiсточцi хотiв рознести. А потiм бачить, що нiчого не зробить - пiдвiвся на заднi ноги i почав осiдати. Надумавсь перекинутись на спину i придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летiти на якесь деревляччя. Лукавий, лукавий кiнь. А летить, як сокiл. Аж дихнути не можеш. Лялечка - не кiнь. Така холера, що нiхто на ньому не втрима║ться. Золото - не кiнь. I нiхто не вдержиться на ньому, хiба що я трохи та дiд Синиця. I завжди однi║ю з найпри║мнiших розмов для Кушнiра була розмова про коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, i не раз вiн люто нападав на декого з созiвцiв: - Тобi б, чоловiче, на черепахах ┐здити. Як запаскудив конi. Стрiлки не розчищенi, очi не промитi, хвости як бабина щiтка у глинi. Я куркульську худобину бiльше жалував, чим ти нашу, гуртову. Страшно несвiдомий ти елемент. - Татку, татку. Вiзьми й нас! - назустрiч Степановi бiгла його чорнява Надiя в супроводi невеличкого високочолого Леонiда Сергi║нка. Позаду дiтей на сiрiй дорозi залишались димчастi мережки дрiбних ступнiв. - Нема часу iз вами возитися. - Дядьку Степане, вiзьмiть нас. Я конi поганятиму, а потiм у лiсi будемо з Надiйкою хворост збирати, - бiлоголовий Леонiд пильно дивиться на Кушнiра довгастими зосередженими очима. - Сiдайте вже, причепи. Трохи провезу. Давай, Льоню, руку. - Я сам. - I я сама. Дiти цiпко вчепилися ручатами в полудрабок i зi смiхом, двома клубочками, скотились на дно воза. Стрепенулись, немов горобенята од пилу, i умостилися бiля Степана. - Дайте менi вiжки. Я вже поганяв, - дiловито вчепився Леонiд у свiжi, iще iз iскристими прожилками мотузки. - Еге ж, тату, вiн поганяв. Ми iз дядьком Полiкарпом аж до Бугу ┐здили. Бiля парому конi чогось налякалися i Льоня ледве з воза не вискочив. - Щось я цього не пам'ятаю, - невдоволено поглянув на дiвчину. - Татку, а правда - в нас конi не вiдберуть? - А хто ж може вiдiбрати? - Це Данькiв Iван казав, що нашi конi i коростявi, i скоро здохнуть, i ┐х у нас вiдберуть. Так Льоня йому духопеликiв надавав. Сам ти коростявий, - каже. - I нiхто у нас худоби не вiдбере, бо вона созiвська. А ти, куркуленко поганий, а... як то, Льоню? - Агiтацi║ю займа║шся, - поважно промовив Леонiд. На краю села дiти поскочувались з воза i навзаводи помчали додому. Хлопчик швидко перегнав дiвчину, почекав ┐┐. Потiм дiти взялися за руки i, щось спiваючи, гордовито пiшли по серединi вулицi. Обминувши Варчукiв хутiр, Кушнiр в'┐хав у рожеве надвечiрн║ чорнолiсся. Дорога, переплетена тiнями i промiннями, неначе казка, тягнулась в освiтлену даль, в широке вiкно тихо┐ просiки. По-новому оглядав Кушнiр лiсовi, прихорошенi багрецем картини, i усмiшка теплилась в його очах i на устах. Здавалось, наче все поширшало i просвiтилось навколо нього. Вiн знав, що гiркi турботи не давлять йому плечi, - все далi i далi вiдходять вiд його серця. Вiн розумiв i причину цього. Коли в декого iз созiвцiв думки ще були переполовиненi, хитливi, то вiн усiм сво┐м ║ством вростав у новi дiла i ясно вiдчував, як розкрива║ться перед ним широке життя. - Ти зна║ш, що товариш Ленiн про сози писав? - раз на зборах комiтету незаможних селян напався з запалом вiн на Гната Карпця. - Товариш Ленiн про сози нiчого не писав, - поправив його з президi┐ Крамовий. Кушнiр на мить оторопiв, з ненавистю поглянув на Крамового. - Чого б то я говорив таке, що не знаю? Не може такого бути. Товариш Ленiн наперед нам життя показав. I про сози вiн сказав. I товариш Сталiн про сози сказав. Ось я знайду це i докажу, докажу вам. Цього ж вечора, пiд спiвчутливу усмiшку бiблiотекарки, вiн узяв кiлька томiв Ленiна i у вiльний час не вiдривався вiд книг. "Що видумав, чорт окатий, - сердився на Крамового. - Щоб у товариша Ленiна нiчого про сози не, писалося. Та повiк цього не може бути". - Кушнiр не сумнiвався, що вiн знайде потрiбне мiсце у творах великого вчителя i при всiх людях осоромить пихатого Крамового. Густiли лiси i надвечiр'я. На конях все нiжнiше переливались iскорками ворсинки, а темносинi зiницi з розумною, майже людською, усмiшкою вже починали чорнiти. Спiрно вклавши на воза хворост, Кушнiр пiшов у глибiнь лiсу, ближче до сонця. Легко дихалося чоловiковi, ясно дивилось очам, i вiн, сам того не помiчаючи, тихо пустив у чорнолiсся давню i вiчно юну пiсню про Богунiю, яку почув на фронтах громадянсько┐ вiйни. I давнi друзi, оживаючи в навiки вирiзьблених картинах бою, ставали поруч iз ним. Вiн уже ┐х бачив не в боях, а на широких нивах, на заводах, напористих, завзятих, такими самими молодими, якими вони були десять рокiв назад. I несподiвано чорнолiсся сухо ахнуло одним i другим пострiлом. Кушнiр пiдсвiдоме кинувся назад. Кiлька потокiв думок з ревiнням розривали його голову. Ось уже на галявинцi виднi║ться високий вiз. "А де ж буланi? Де буланi?" Широко розплющенi очi блукають помiж деревами, по галявинцi i враз зупиняються на двох завмерлих купинах, що дотлiвають останнiм вiдблиском промiння. Кушнiр, як вкопаний, зупинився перед борозним конем, що, неприродно вивернувши голову, незручно лежав на зарошенiй осiннiй травi. Рожевий прикушений кiнчик язика темнiв i шершавiв прямо на виду. З-пiд тонко┐ шкури уже починали випинатись м'язи. На синюватих пiдковах пiдручного ще трiпотiли прожилки промiння. Болючим зором Кушнiр ще раз оглянув коней i раптом побачив, що в простреленiм вусi борозного клекотала чорна кров. Ось вона невеличким вирком перехлюпнулась i струмочком покотилась до вогкого темносинього, майже по-людськи скорботного ока. Беззвучно плачучи i розпластовуючись руками, Степан опустився до теплих i ще трепетних коней. L - Дмитре, бери берданку - i гайда в лiс. - Свириде Яковлевичу, що воно? - застигла Докiя бiля розчинених дверей. - Двоногi вовки завелися. Треба облаву зробити. - Ох! Дмитро швидко одягнувся, зiрвав iз стiни берданку i рiшуче вийшов iз хати. - Дмитре, сину! - покликала Докiя. Вiн рвучко обернувся назад, пiдiйшов до матерi, пригорнув ┐┐. - Не бiйтесь, мамо... чого ви? - не зна║, як заспоко┐ти, i раптом, перехилившись, цiлу║ ┐┐ у голову. I Докiя обома руками вхопилась за серце, заточилась назад... Так само ┐┐ перед сво║ю смертю поцiлував у голову Тимофiй. Лихi передчуття охопили i трусять всiм ┐┐ тiлом. - Дмитре! - Не треба, мамо, уже обзива║ться невидима темiнь, заховавши i Мiрошниченка, i сина. - Дмитре! - Хоче побiгти навздогiн i, мов пiдкошена, опуска║ться на росяний морiг. Спогади i картини завирували нею, немов течiя утлим човном. З чорно┐ далини виходить ┐┐ Тимофiй i стрiча║ться iз сином аж бiля дiброви, куди щойно попрямував Мiрошниченко. "Коли ж таке життя настане, що не буде ворогiв, не буде кровi i слiз, коли тiльки люди будуть жити на землi?" - Пiдводиться з холодно┐ трави. Отерплими, болючими ногами вона пряму║ до хати. Поволi натяга║ на себе катанку i, забувшись запнутися хусткою, невелика, засмучена, босонiж пряму║ до лiсу. З огидою, наче склубочену гадюку, обмина║ Варчукiв хутiр, входить й яругу, налиту пругким вiтром i передзвоном роси".. До не┐ приглушено долiта║ чийсь голос. "Знову бiднота стала грудьми за свою долю. Нелегке щастя наше. Ой, нелегке. Хто тiльки не норовить його вирвати з наших рук". - Скорiше пряму║ до рiдних голосiв, до рiдних людей. В темрявi вона ледве не наткнулась на Свирида Яковлевича. Пiдiйти до нього не посмiла: ще нагрима║, та й Дмитро почне нервувати. Хай вона непомiтно буде слiдкувати за всiм у лiсах. Живий ланцюг активу села розкинувся недалеко вiд глибоко┐ болотисто┐ яруги, перехопивши всi дороги, що йшли вiд села i парнi Сiчкаря. Якось зразу закурiлись знизу лiси i сильнiше, немов перетягнутi струни, забринiли обважнiлi краплини. Пiд ┐хнiй перестук непомiтно задрiмав Полiкарп Сергi║нко, умостившись клубком на купинi пересохлого листу. I раптом наче щось шпигнуло його. Скочив на ноги. Вiд нього рiзко кинувся вбiк невисокий чоловiк. Переляканий Полiкарп спочатку для чогось знову упав на землю, а потiм кинувся до Мiрошниченка. - Побiг, побiг! - захекавшись, вказував рукою на захiд. Мiрошниченко по виразу обличчя Полiкарпа зрозумiв усе. - Дмитре! Бери на зазубень яруги, а я з право┐ руки буду триматись. Дмитро зразу ж, пригинаючись, полетiв уперед. Здавалось, легко звиваючись помiж деревами, вiн навiть не торкався землi... Iще ривок - i на галявинi замаячiла неясно окреслена постать, що вбiгала в склепiння чорнолiсся. Невiдомий обернувся, викинув руку вперед, i над головою Дмитра з свистом пролетiв свинцевий рiй. Проте парубок, забувши про небезпеку, з радiстю помiча║, що вiн наздожене невiдомого. На ходу, не цiлячись, вистрелив з берданки, i в цей час утiкач круто зверта║ до яруги, що безмiрним озером забiлiла помiж деревами. Iще, як поплавок на водi, гойднулась в туманi голова невiдомого i зникла в мiсивi сизуватих хвиль. Розлютований Дмитро зупинився понад вигибом яру, ще раз навмання розрядив берданку. "Утiк проклятущий. Коли б не ця розмазня - Полiкарп..." - стира║ шорсткою, мов рашпiль, рукою гарячий пiт iз чола. - На досвiдченого ворога напали, - пiдiйшов Мiрошниченко, i в парубка од здивовання брови зметнулися на чоло: коли й устиг лiтнiй чоловiк добiгти до цього закутка? Свирид Яковлевич зупиня║ться бiля Дмитра; увесь в задумi, потвердiлим розумним поглядом впива║ться в туманне плесо. Потоки ранку вже перевисли над ним i воно, пiднiмаючи скривавленi крила, з шерехом i зiтханням пливе поверх неясно окреслених верховiть. Дмитро, всипаний росою i потом, дивиться в похолоднiлi очi Мiрошниченка; вони зараз червонi чи то вiд утоми, чи вiд ранкового одсвiту. Сувора рiшучiсть немолодого чоловiка переда║ться йому. - Свириде Яковлевичу, може спробу║мо щастя? - нахмурений, високо пiднiмаючи груди, покосився на яругу. - Все рдно вже день теряти. - Не гарячись, хлопче. Дай розумом розкинути. - Кремезна постать Мiрошниченка наче вросла в горбовину, що обрива║ться над самою яругою. Над вольовим чолом трiпоче порожевiлий пилок прорiдженого волосу. Та не так легко опанувати собою Дмитровi. Все його тiло набуха║ м'язами. Вiн робить ще крок уперед i провалю║ться в туман. Повiтря тут втратило вересневу мiць, стало в'язким i затхлим. Внизу пiд ногами пописку║ замшiла земля, десь зовсiм недалеко туркоче невидимий струмок, а зверху обтрушу║ться дзвiнкий голос Григорiя Шевчика. - Розсиплемося по низинi. Може й нападемо на слiд. - Або попадемо в твань. Тут болото, як решето, пастками протикане, - рiзко обрива║ Свирид Яковлевич i владно гука║: - Дмитре, назад! Не дурiй! Чiпляючись за кущi, хлопець неохоче пiдiйма║ться вгору. Бiля Свирида Яковлевича, як бджоли, скупчилися активiсти, лихi вiд невдачi й безсоння. Полiкарп, шукаючи спiвчуття, прилiплю║ться то до одного, то до другого чоловiка, але всi сердито вiдвертаються вiд нього. За спиною Сергi║нка шипить неприхована неприязнь: - Сплюх нещасний! - Дочека║шся з жука меду. - I де совiсть у чоловiка? - В побрехеньки пiшла. Обличчя Полiкарпа ста║ по-дитячому зворушливим i сумовитим. Свирид Яковлевич з похмурим жалем одривае погляд од вологих, перекошених провиною очей. "Як мало чоловiчо┐ твердостi в ньому. Аж досадно", - порина║ в сво┐ роздуми. Пройшовши кiлька крокiв, Мiрошниченко нахиля║ться над гнiздом слiду, втиснутого в чорну куповину кротовища. Обiч нього на росистiй травi чiтко темнi║ ще одна мережка. "Це Дмитро бiг. Ступня в нього бiльша". Трохи далi слiди невiдомого аж перетиснули рожевi голiвки медунки; бiля них просипанi крихiтнi тiльця задимлених патронiв. "Тут вiн стрiляв... Нi, таки Дмитро увесь в Тимофiя пiшов - навiть кроку не притишив, коли цiлились в нього", - вдумливо чита║ карту вiдбиткiв i, перехопивши погляд Дмитра, приязно кива║ йому головою. Ще, зарошуючи руки, нахиля║ться над свiжим слiдом, i вже впевнено пряму║ мерехтливим лiсом, що саме заплiта║ у просвiти червонi i синi стрiчки. Активiсти, зрозумiвши усе, розсипаються навколо Свирида Яковлевича. Звиваючись помiж сизою необтрушеною травою, слiди розгонисто побiгли з одного кварталу в другий, запливали в низинах, ширшали на сухому. Ось вони, обметавши ярок, побiгли до заболоченого лiсного ставу. Над ним, за слiпою високою огорожею, прича┐лись будiвлi Сiчкаря. - От i докрутився мотузочок. - В саме вовче кубло. - Хiба ж я не казав - тут не обiйшлося без Сiчкаря, - смiливiша║ Полiкарп, i у вiдповiдь йому луна║ смiх. Вiн ще бiльше посилю║ться, коли з лiсно┐ просiки назустрiч Кушнiревi, метляючи косичками, кинулася його Надiйка. - Тату, спiймали того... Льоню, як його? - оберта║ться до хлопчика Сергi║нка. - Контрреволюцiонера, - поважно вiдказав бiлоголовий Льоня i здвигнув плечима: яка, мовляв, у тебе пам'ять дiвоча. Свирид Яковлевич широко вiдкрива║ вкриту жовтими цятками лиша┐в хвiртку. На подвiр'┐ бiля парнi сто┐ть високий чорнобородий чернець; навколо нього скупчилося кiлька жiнок i сiм'я Сiчкаря. Сам Сiчкар гнутими двозубими вилками саме витягнув iз парнi м'ясисту розпарену деревину, повернув ┐┐ i знову турнув у паруючий отвiр. - Дорога, призначена небом, привела мене до сонячних полян, де розцвiта║ христова наука... - з повагою зверта║ться чернець до господаря i замовка║ на пiвсловi, круком видiляючись помiж свiтлiшим вбранням жiнок. На подвiр'┐ пiднiма║ться занепоко║ний гомiн. Сiчкар, кинувши вилка, першим пряму║ назустрiч активiстам. - Завiтали до мене? - бадьориться й усмiха║ться нижньою одвислою частиною обличчя. На щоках його - плямистий рум'янець. - Хто був у тебе з чужих? - гостро дивиться на нього Свирид Яковлевич. I одночасно бачить, як з незакритого отвору парнi клубками перевалю║ться пара, пiдтоплю║ ченця i його скам'янiлих слухачiв. - З чужих? - диву║ться Сiчкар. - Був проповiдник бослова, кива║ головою на ченця. - 3 бiблi┐ усякi... новини бабам чита║. - Iще хто? - Господи! Та нiкого. - А коли подумати? - Побий мене хрест, нiкого. - Закон тебе поб'║. Хто був? Говори, Сiчкарю! - Кажу - нiкого, значить, нiкого. Присiкалися, прямо порятунку нема. - Щоки дуката линяють, в дрiбних зiницях мерехтить колюча злiсть. - Сiчкарю, нас довiв сюди слiд. Не викручуйся. - Слiд?.. Ну й що ж iз того? Може, якась злодiяка добиралася до мене. Мало що може бути! Це лiси! А ти за всякий слiд серце навiки тривож, - тiльки на мить ковзнулася тiнь непевностi по сiрих бiлках i зникла в темних пучках прожилок. Свирид Яковлевич уловив цю тiнь, але вiн ясно розумiв, що з Сiчкаря не витягнеш слова. Та вже й не воно цiкавило його. Треба було далi розмотувати тугий клубок, що вкотився до низьколобого, загратованого дому. "Чужий не мiг так легко орудувати в лiсах... Значить, Сiчкар слiдкував за Кушнiрем... Один кiнь убитий з австрiйсько┐ гвинтiвки. А в невiдомого був тiльки пiстолет..." З ледве помiтних ниточок тчеться основа догадок, чiткiше постають контури складно┐ картини, i рiзкий допитливий погляд Свирида Яковлевича вже кида║ в дрож розбухлого Сiчкаря. - Де твоя зброя? - Яка? - здвига║ плечима дукач. - Вилка? Он коло парнi лежать. - Де австрiйська гвинтiвка? Обрiз австрiйський? - швидко поправля║ться, знаючи бандитськi звички куркулiв. Цi слова пересмикують Сiчкаря. - Свириде Яковлевичу, ну де в мене та чортова зброя? Що я, в бандi був? - Ти i зараз бандит. - Не ма║ш права зобижать. - Товаришi, - зверта║ться Свирид Яковлевич до активiстiв. - У цьому лiгвi захована зброя, ┐┐ треба вiдшукати. Наскiльки вiдомо, у куркульнi перша схованка - стрiха. Розшивайте клуню й повiтку. - Самоправство! А хто менi збитки вiдшкоду║? - пiдскаку║ Сiчкар. Але Мiрошниченко не зверта║ на нього жодно┐ уваги. Вiн перший пiднiма║ться по драбинi на клуню, i незабаром чорнi роздво║нi снiпки, мов дитячi штанцi, летять на землю. Дмитро легко, пiд захопленi погляди активу, прямо бiжить вгору по рiдких щаблях драбини i ста║ поруч з Мiрошниченком, освiтлюючи його ясним поглядом. - Ну, Свириде Яковлевичу, як знайдемо зброю... - А ти сумнiва║шся, що вона тут? - Я?.. Нi, не сумнiваюся. Тiльки все так незвично, так просто й складно виходить. - Бо це, Дмитре, життя, боротьба. I на все треба дивитися широко розплющеними очима. Горе тому чоловiковi, що, як птиця, хова║ iнодi вiд дiйсностi голову пiд сво║ крило. - Це ви у мiй город заглянули? - Нi. Але i в тебе знайдеться таке. Ще одноосiбник не зовсiм вилиняв у тобi. - Прийде пора - вилиня║, - нахмурю║ться. Снiпки трiщать у дужих руках, i незабаром оголюються жовтi, сточенi шашлем лати. На дворi кружля║ галас. Заметушилася родина Сiчкаря, а чернець заздалегiдь вислиза║ з подвiр'я i його ряса довго, мов обвуглений пеньок, манячить помiж деревами. Коли активiсти, зайнятi сво┐м, осiдлали величезну клуню i повiтку, Сiчкар, зиркуючи на всi боки, злодiйкувато схопив вила i почав скрадатися до Свирида Яковлевича. Розумiв: сьогоднiшнiй день обривав його звичне життя. Нападом на Мiрошниченка вiн мiг вiдтягнути бiльшу бiду. Драбина увiгнулась пiд його важким тiлом. Ось вiн припав до крокви i люто метнув вилами на Свирида Яковлевича. Слiпуче блиснули довгi зубцi. I в цей момент Сiчкаря побачив Дмитро. Не роздумуючи, з усi║ю сво║ю гарячковитiстю, як на гадюку, упав на довгий держак. До м'яса обриваючи руки об лати, вчепився в нього, i гострi зубцi заворушилися роздво║ним жалом, не дiйшовши кiлькох сантиметрiв до плечей Мiрошниченка . Ще через мить хрупнула суха лата, - Дмитро з розмахом опустив ┐┐ на Сiчкаря i той обаполом покотився по драбинi на землю. - Дмитре... Спасибi, Дмитре... Як ти побачив його? - То в менi обережний... одноосiбник дивився... - Запам'ятав? Ну, i вдача! - розсмiявся Мiрошниченко. - Не сердься, а прислухайся до правди. Вона не терпить нiяких родимок, бо вона ║ правда. Чу║ш? I рости треба... сину. Це труднiше, нiж кип'ятитися в сво┐х гордощах. А серце тобi ще переробляти треба... Ще раз спасибi. - Свириде Яковлевичу! Найшов! - трiумфуючи, гукнув з повiтки Григорiй. У високо пiднесенiй руцi вiн тримав обрiз. Ще рум'яний од хвилювання, Мiрошниченко провiрив дуло австрiйського втинку. На сизiй плiвцi свiжого перегару видiлялась бугорками перепалена iржа. - Заберiть бандита! - кивнув на Сiчкаря. - Ех, жаль, Свириде, що не вдалося прохромити тебе, - тоскно ломилися губи багатiя. - Легше б було за гратами прохолоджуватися... Пусти з худобою попрощатися. Чи побо┐шся? - Що? Худоба дорожче сiм'┐? - З сiм'║ю ще побачуся - вона менi передачi носитиме... А конi ж заберете... Тiнь жалостi затiпалася в сизих сiтчастих повiках, i ворсисте обличчя почало, наче стебло болиголову, вкриватися iржавими плямами. * * * - Степане, покинь. Не ний! - обрiзав Свирид Яковлевич. - I без тебе нелегко. - Да, Степане, журбою не пособиш, - Iван Тимофiйович поклав руку на плече Кушнiра i собi зажурився. Марiйка бiльше не могла витримати. Закривши рукою очi, пiшла подалi вiд чоловiкiв. У клунi на сiнi вона припала до Югини i заридала. "Все життя горе женеться за нами". Дочка охопила голову матерi, поклала ┐┐ собi на колiна. Марiйка якось зразу, пiдсвiдоме, зрозумiла, що вже тепер не вона, а Югина мiцнiша за не┐, що Югина мовчки потiша║ ┐┐, як колись вона потiшала свою одиначку. А в дворi на свiжозрубанiм деревi, пiд високими зорями, сидять тро║ чоловiкiв. Зрiдка перемовляться кiлькома словами i мовчать - думають. - Найкращi конi... Найкращi конi... - зiтха║ Кушнiр. - Ще й Варивонового шпачка пiдстрелили. За один день... Забува║ Iван Тимофiйович, що йому треба заспокоювати прибитого горем Кушнiра. I зразу ж, пiдминаючи бiль, говорить твердiше, повiльнiше: - Доки не вирвемо до останнього паростка куркульню, доти вона буде точити нашу кривавицю. - Ну, хто ж мiг шпачка покалiчити? - вголос мiрку║ Свирид Яковлевич. - Варчук з Карпом в цей час на полi був, Денисенко свiй палац будував, Созоненки в крамницi людей обважували... Хитро замотався клубок. - Найкращi конi... Найкращi конi... - Не треба, Степане... Ще не такi у нас будуть конi. Ти зможеш викохати таких громоходiв, що по всiй нашiй землi i про тебе, i про них пролуна║ слава. На це воно йдеться, коли глибше поглянути на життя. Коли б це у тебе, в тво║му господарствi пропала худоба, вже повiк би iз злиднiв не вилiз. Готував би або заробiтчанську, або старецьку торбу i доживав би з нею вiка. А за нами наша радянська держава сто┐ть, в люди виводить нас. Колективне господарство - життя наше. I це - смерть куркулям. От i лютують вони перед загибеллю. Розраховують на те, що невдачi скрутять нас в дугу. Це ┐м найбiльше потрiбно. Та не так виходить воно. Ти подивись: сьогоднi село дiзналося про наше горе i сьогоднi селяни приносять чотири заяви до созу. Це не дрiбниця. Це говорить про силу радянського села. Ще ми не такими дiлами ворочати будемо. Тiльки будь, Степане, борцем за нове життя, а не дрiбним власником, який, тiльки що-небудь трапиться, губить пiд собою увесь грунт... - Спасибi за добре слово. Мене не зiгнеш спроста. А що тяжко на душi... Не роздягаючись, всi тро║ пiшли спати у клуню. Iван Тимофiйович, морщачись i наперед пiдбираючи заспокiйливi слова, пiдiйшов до дружини за ковдрою. "Хоч би на людях не почала репетувати та лаятись", - з острахом торкнувся плеча Марiйки. Та здригнулась, зiтхаючи подала йому ще й рядна, подушки, кожух i тихо промовила: - Iване, ти краще повкривай людей. Ночi ядернi тепер. А вам ще й ┐хати скоро до мiста... Ти не печалься, Iване... - Марiйко... Марi║, - мiцно пригорнув до себ