асiяють тобi. Зна║ш, як у Л║рмонтова: "И звезда с звездою говорит". - Як серце iз серцем. Правда? - притулилася до плеча милого, а той огорнув ┐┐ надiйними руками. - Бiля зарогу електростанцiя? - Еге ж. Там, де ми колись пiд човном вiд дощу ховались. Пам'ята║ш? - А потiм, як повертались, наш човен на бистрi перекинувся, i ми на березi сушились бiля багаття. Пам'ята║ш? - Нi. Щось я цього не пригадую. То ти вже видуму║ш. Побiжу я. Проведу тебе до розстання. Там зачека║ш мене. - Льоню, а чого тобi так спiшно треба? Це так ти скучив за мною? - удавано нахмурила обличчя i гордовито вiдхилилась од хлопця. - Дiло ║. Завтра вдосвiта ми траву коситимемо на лузi. Наш бригадир таке надумався... Хороше це дiло, Надiйко. Живе, - навiть не помiтив розгнiваного виду дiвчини. - Зимою косити!? I я з вами пiду. Громадитиму! - зразу забула, що хотiла розсердитись на Леонiда. - З дороги вiдпочила б. - Устигну. Соромно вiд сво┐х комсомольцiв вiдставати. Там ┐х певне всiх i побачу? - Усiх. Я тебе на раннiй зорi розбуджу, як колись у жнива. - Сама встану. - Сама? Ну, для чого тобi в чоловiка хлiб вiдбивати? Я з тобою хочу разом пiти. - Тодi приходь. Не забув, у яке вiкно стукати? - Хiба таке забудеш? До кiнця вiку не забуду. - А пам'ята║ш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку тарабанив? - В косовицю? - В косовицю. - Нi, щось такого не пригадую, - i обо║ весело розсмiялись. - Так разом завтра пiдемо?.. Пам'ята║ш нашу клятву? -- Ясно i щасливо поглянула на хлопця. - Де б не були, ми завжди разом. - I Леонiд знову пригорнув дiвчину. Потiм узялись за руки i, гублячи дзвiнкi разки смiху, побiгли переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрiчався на шляху, вони опускали руки, а потiм знову мiцно i надiйно сплiтали ┐х. Раптом Леонiд зупинився. - Надi║, зда║ться, мiй старий iде. Ну да, вiн. I треба йому саме в такий час на шляху з'явитися. - Ой, Льоню, бiжимо назад, - поблiдла дiвчина. - А може пiдемо назустрiч? Треба ж колись i батькам про нашу любов сказати. - Льоню, я соромлюсь. Побiгли... - Нi, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга i заскочу до Карпцiв. Хлопець швидко зник за хатами, а дiвчина нерiшуче пiшла шляхом, на якому самотньо чорнiла чоловiча постать, переганяючи поперед себе довгу тiнь. Порiвнявшись iз дiвчиною, Полiкарп радiсно привiтався. - Надiйко! При┐хала! На канiкули, значить? - При┐хала, - вiдповiла тихо. - Хто ж тебе привiз? - Григорiй Шевчик. Вiн був у контрольно-насiнневiй лабораторi┐. - Григорiй Шевчик? Ну, я тепер сво║му Леонiдовi дихати не дам. Проворонив тебе... Не бачила його? - Нi... - Дiвчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла промовити нi слова, нi подивитися у вiчi Полiкарповi. - Ну, чого так спаленiла?.. Все хова║тесь, все кри║теся вiд старших. Дума║те, наче ми нiчого й не зна║мо, нiчого не бачимо. Моя стара - вона оце тiльки почула, що ти при┐хала - так i сказала: "Побачиш Надiйку, перекажи, щоб у гостi зайшла. Бо той шибеник - Льонька, значить, - i досi кри║ться з усiм од нас... Тiльки ти, Надiйко, за чуба його таскай, щоб вiн скорiше у вiйськову школу поступав. На ту, як ┐┐, алгебру натискай. Бо вiн як почне оце вичитувати "а" плюс "б", то i я догадуюсь - нi "а" нi "б" вiн i досi не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижа║ться. А всi другi науки, вчителi кажуть, толком зна║... Ну, чого ти, Надiйко? Дiвчина поглянула на сухорлявого лiтнього чоловiка, i той помiтив, як затремтiли на ┐┐ вiях молодi сльози хвилювання, вдячностi i радостi. - Ходiмо, Надiйко, до нас, - ближче пiдiйшов до не┐ Полiкарп. - Так Льоня мене шукатиме. - Хай попошука║, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном... От коли я молодим був, вiд мене дiвчина i в землi не заховалася б. Хiба тепер парубки? От як ми парубкували... Бувало з Арсеном як вип'║мо по кручку... - Полiкарп, випростовуючи зiгнутий стан, гордовито пiшов по-iз дiвчиною, що вже ледве стримувала смiх. * * * Коли Дмитро, Василина та Югина увiйшли в колбуд, до них пiдiйшов заклопотаний Варивон. - Як убрався женишок, - окинув оком нове пальто Дмитра. - Тепер, Югино, тво║му милому вiдбою вiд молодиць не буде. - Патякай менi, - примирливо промовив Дмитро. - Нi, нi, Югино, ти слiдкуй за ним - вiн потайний у тебе. ,Вiн не тiльки гречку вмi║ сiяти... Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не встигнемо об'явити сво┐м - скоро вистава почнеться. - Кого побачимо, тому й скажемо, - спокiйно вiдповiв Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги. - Хай буде так. Був я в правлiннi. Твоя радiсть при┐хала з району. - Крамовий? - насупився Дмитро. - Вiн самий. Знову у нас уповноваженим по сiвбi. Про тебе згадував. - Вiн згада║, - злiсно процiдив. - Обiцяв i на тому свiтi згадати менi минуле До мо║┐ бригади присiкався? - Нi. Кушнiр, значить, почав йому скаржитись, що нiяк не може вiддiлити овес вiд вiвсюга - трi║р не одвiва║ його. Помiркували, поговорили i нi до чого не дiйшли. Тодi Крамовий i кинув, як вiн умi║: "Чого ж ваш агроном. Горицвiт, нi до чого не додума║ться?" - Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорiнилася жаба в нашому районi. Скiльки рокiв сидить i нiкуди не щезне з очей... В тридцятому роцi були присадили його, так знову почав видряпуватися... - Дмитре, - м'яко торкнулась його руки Югина. - Сiдаймо, Дмитре. Зараз вистава почнеться... Вибiлене невелике сонце, як тiльки воно зимою умi║, вибiгло з-за хатiв, коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима i косою в руках, по┐хав до Бугу. Дорогою вiн обiгнав кiлькох колгоспникiв сво║┐ бригади, а з Варивоново┐ не зустрiв нiкого. Викручуючи зигзаги помiж деревами, проворно спустився до рiки i здивовано зупинився на льоду. Проти нього бiля фоси височiло три високi стiжки сiна, а в глибинi лугу чорнiло два ключi косарiв. - Добрий ранок, Дмитре Тимофiйовичу, - радiсно привiтався з ним Леонiд Сергi║нко. - I ви косити? Непогано придумав наш бригадир. - Вiн придума║, - невиразно промовив Дмитро, i Леонiд не розiбрав, чи насмiшка, чи злiсть була в його голосi. - "Невдоволений видно, що випередили його", - усмiхаючись в душi, вирiшив Леонiд i знову почав згортати у валок тонкi покоси. Кушнiр, довiдавшися про хитрощi Варивона, довго вичитував йому в правлiннi i пригрозив повiдомити про недостойний вчинок загальнi збори. Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районнiй газетi несподiвано з'явилася невеличка замiтка... про iнiцiативу бригади Варивона Очерета. Листоноша принiс газету прямо на луг, де працювали вже бригади трьох колгоспiв, i Варивон, ледве втискаючи неслухняний смiх, здивовано i обурено говорив Дмитровi: - I як тебе в газетi не згадали - голови, значить, не прикладу. Всi ж знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. I сам не знаю, за що така напасть i почесть? - Досить, досить менi... I-нi-цi-атор, - насмiшкувато протягнув Дмитро. - Нiчого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай пройдемося до острiвка - там, по-мо║му, повиннi зайцi бути. Дмитре, а дуже в тебе на серцi... того? Дуже шкряба║? - Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща? - От i виступай пiсля цього на сценi. Сво┐ проходу не дадуть. Я пiшов у обхiд. Гляди, не промаж. - Варивон, задоволено наспiвуючи пiсеньку, широкими i важкими кроками пiшов до острова. Незабаром його мiцний, басовитий голос обiзвався у високих моложах i, посилений луною, загримiв у кручi. Не встиг Дмитро зiрвати з плеча рушницю, як очманiлий за║ць вискочив iз кущiв i помчав через Буг. Кров з гулом вдарила в голову, занило бiля вух. Не цiлячись, вистрiлив Дмитро i промазав. Не присiв, а впав на колiно i знову вистрiлив. За║ць, чудернацько блиснувши бiлим пiдбо║м, перекотився через голову i незграбно ковзнувся по льоду. Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав рiвновагу i ще скорiше побiг. Вiн не почув, як засичав i увiгнувся пiд ним яснець, тiльки раптом побачив перед собою живе сяйво кiлькох блискавиць, що, переганяючи одна другу, покручено кололи лiд. "Бистра!" - обухом гупнула догадка. Хотiв зупинитись i, зразу ж зрозумiвши свою помилку, побiг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лiд вислизнув з-пiд нiг. Дмитровi раптом здалося, що високий берег Бугу пiдскочив i злетiв угору. Пiрнувши з головою в пекучi, як окрiп, хвилi, Дмитро почув, що течiя мiцно вдарила йому в груди. "Це ж зараз пiд лiд затягне". - Надлюдським зусиллям, усiм тiлом рвонувся з холодно┐ купелi, високо пiднявши руки. Головою i щиколодками лiво┐ руки вдарився в податливий лiд, а кулак право┐, рiзнувши шершаву лiнiю ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це вiдчува║ усiм тiлом, напружено борючись проти течi┐, що люто тягне, рве його пiд лiд. Покалiченими пальцями правицi, обережно i легко, щоб не обломитися, впива║ться в кригу i вже, задихаючись, пiдводить голову над водою. Тепер i сонце, i дерева, i берег, коливаючись, спускаються вниз. Кривавлячи лiд, вiн намага║ться вибратись на поверхню. Але тонка крига обрива║ться пiд руками, i Дмитро ледве не з головою опуска║ться в рiку. Знову схоплю║ться за шершавий виступ i знову обломлю║ться. Вiн уже ледве чу║ пальцi. Противний важкий i сирий холод стиска║, крутить костi. Вода пiдбива║ обважнiле тiло, туго поверта║ його, трохи опуска║ донизу i знову рве в густу бистрiнь. - Дмитре! Держись, Дмитре! - розпластавшись на льоду, до нього повзе Варивон. - Завiсся руками. Поволi витяга║ червонi, як перепеченi раки, неслухнянi руки на лiд. Сп'янiла голова хилиться донизу. - Держись, дружок! -- i Дмитро iз здивованням бачить незвично сiре обличчя i вогкий блиск в очах Варивона. - Лови! - кида║ кiнець ремiнця. Але вже руки так заклякли, що не можуть зiгнутись. Витягаючи шию, мiцно впива║ться зубами в солонувату шкуру, неймовiрним зусиллям пода║ться вперед, i Варивон витягу║ його на кригу. - Дмитре, дружок, - тремтять побiлiлi товстi губи, i яснi сльози радостi течуть по доброму некрасивому обличчю. Грубими потрiсканими пальцями вiн зрива║ з Дмитра пiджак, сорочку i нiяк не може вдягнути в свiй полушубок напiвпритомного товариша. Швидко проходить хвилина якогось оцiпенiння чи напiвзабуття. Дмитро, стiкаючи струмками, вперто пiдводиться з криги i, похитуючись, бiжить до сво┐х лиж. В чоботях противно чмака║ вода. - Ти куди? Почекай! Ми тебе зараз на сани, значить, - поспiша║ слiдом в однiй сорочцi Варивон. - Поки ти запряжеш конi... - застуджено хрипить Дмитро, вскаку║ в лижi i, пригнувшись, уперто пiднiма║ться на крутий берег. За ним вода вишива║ на рожевому снiгу двi химерних манишки. З кожним разом узор ста║ рiдшим i рiдшим. I незабаром Дмитро у зосередженiй i лютiй напрузi чу║ дзвiн перемерзлого одягу i холодний перестук волосу, що крижаними пасмами нависа║ на брови. "Коли це так було зi мною? - прикусив нижню губу, i прiснувата тонка накип льоду ледве чутно озвалась пiд зубами. - Увесь берусь кригою". I вiн, обмерзаючи, напружений, як молодий роботящий мороз, з усi║┐ сили мчить до села, що пiднiма║ в золотисте повiтря голубi вежi диму. II Iще в напiвснi Дмитро чу║, як за вiкнами лiкарнi важко зiтха║ машина i на ┐┐ зiтхання обзиваються тремтiнням спiвучi шибки; чу║ сердечний бiль i млость. Потiм щось темне нависа║ над ним, i вiн прокида║ться, зразу ж мружачи очi вiд весело┐ зливи сонячного промiння. - О, та ти вже молодцем, Дмитре. Тiльки обличчя, значить, i посинiло, i пожовтiло. Скоро будеш схожий на дошку того художника, що до Синицi в лiси при┐жджав: усякими кольорами розрисову║шся. Ну, та тобi ж не на весiлля iти. Як воно чу║ш себе? - Варивон у широкому халатi тепер схожий на присадкуватий рухливий дзвiн. - Нiчого. Серце тiльки часто болить, товаришу iнiцiаторе. - Це менi слово бiльше подоба║ться, нiж Бульба чи Фальстаф. А ти, значить, не звертай уваги на серце i бережи здоров'я. Да, - раптом поважнi║ Варивон. - Крупозне запалення - це не жарти. Недаром кажуть: риба i зайцi заведуть у старцi. Вони i до смертi можуть завести... Ех, Дмитре, яких я вчора менькiв наловив. Розумi║ш, найшли собi схованку внизу бiля гатки, де млин сто┐ть. Там я ┐х i накрив. Наловив, iду додому i дивуюсь: чого радостi на душi нема? То, бувало, як спiймаю щось путяще, аж затанцюю. А це - i менькiв повно, а веселостi нiяко┐. Сiв собi, задумався: що воно за знак питання? I зрозумiв: тебе нема. - Багато наловив? - запитав подобрiлим голосом. - Пудiв iз два, - рiшуче мотнув головою Варивон. Дмитро засмiявся. - Не вiриш? Ну, може на яке кiло менше. - А по правдi? - З пуд спiймав. - В пудовi ж скiльки фунтiв було? - Скiльки! Не зна║ш, скiльки? - хотiв обуритися Варивон, але передумав i пiдморгнув: - Скiльки не було, а нам би до чарки хватило. - Отак би ти й давно сказав. - А тобi й шкода, коли чоловiк щось лишн║ прибавить? Скупий ти, Дмитре, як одноосiбник. Це i серце в тебе, певне, вiд скупостi болить. - Ой, хвалько нещасний. Ти скажи: як у нас iз снiгозатримуванням? Тiльки правду кажи, - допитливо поглянув на товариша. - Казали тато, поганувато. Непривичнi колгоспники до цього дiла. - Так i знав, що ти нiчого не зробиш, - розсердився Дмитро. - Секретар райпарткому, Марков, навiдувався до мене, питався про це. Сказав йому, що в тебе робота кипить. От вона й кипить. Меньки киплять. За ними i чаркою часу не було. Марков снiгозатримуванням iнтересу║ться, партiя про це говорить, хоче, щоб такi тюхтi┐, як ти, хлiб ┐ли, а вони за меньками свiту не бачать. - Чого ти кип'ятишся, значить? - здивовано подивився на Дмитра. - Знаю чого. Потiм, як ударить засуха, i ти закип'ятишся, застриба║ш, як твiй меньок на сковородi. Та пiзно буде. Ти бачиш, як сонце уже ся║? Чу║ш, як воно пахне? От вдихни повiтря на вiдсоннi. - По-весняному, - погодився Варивон. - По-весняному, по-весняному, - перекривив Дмитро. - Щуки вже скоро почнуть нереститися, i знову декому з бригадирiв не до снiгозатримання буде. Нi, будь вона неладна ця лiкарня, завтра ж випишуся iз не┐, - кривлячись i крекчучи, пiдвiвся iз лiжка i опустив босi ноги на долiвку. - Сказився чоловiк. Завтра я нашi бригади до останнього чоловiка на ноги поставлю. За три днi поле покри║мо хворостом. Чу║ш ти, чорте розмальований! Та лягай ти, красеню, в лiжко, бо вже зеленiти почина║ш, мов жаба болотяна. Як з тобою Югина живе - нiяк толком не доберу? Я думаю вiд тебе i камiнна фiгура на другий би день утекла. А я дурний iще мiркував з хлопцями, щоб тебе на голову колгоспу як-небудь обрати. - Я тобi помiркую. Тут з бригадирством аби впорався. Так через три днi усе зробиш? Iнiцiатор. - Пiшов ти к чорту! Чого б це я липнув, як шевська смола, - раптом розсердився Варивон. Врятувавши Дмитра, вiн в душi почував, що той багато йому чим зобов'язаний, i нiколи не сподiвався тако┐ невдячностi. "Ну, й чоловiчок!" - А упора║шся? - запитав бiльш стримано. - Упораюсь. - Правду кажеш? - Я тобi що - слова на вiтер пускатиму! Коли б ти був не хворий, значить, по-iнакшому поговорив з тобою. А то медицинський режим заважа║. - Добре. Через три днi я при┐жджаю з лiкарнi. Подивлюсь. - Тьху на тебе! Потiм на мiсяць звалишся. Герой! - I горе буде тобi, коли не викона║ш слова. - Так ти що, менi, друговi сво║му, бригадировi, не вiриш? Я тебе, можна сказати, з проклято┐ бистрини витаскав, од смертi врятував, а це гiлляк не зумiю на поле вивезти. Аж слухати тебе противно. Розуму для цього великого не треба. - В iвчанцiв, напевне, поле, мов дiброва, сто┐ть, - нi одна снiжинка не розкотиться? - Не додивився. - Додивишся, коли нашi замети - перекотиполем розвiються. - Ох i в'┐дливий ти, як оса. Сказав тобi!.. - з серцем вiдрiзав Варивон. Дмитро помовчав, слiдкуючи за рухливою пряжею сонячного промiння, що тремтiло i струмувало на воскових прожилках свiжо┐ сосново┐ пiдлоги. "Весна пряму║". Знову заболiло серце. Поморщився i лiг на лiжко. Варивон у задумi сiв на кра║чок крiсла. - Що, болить? - Якийсь дiдько серце розпира║. - Ти ще побiльше злися, то може якраз на посiвну з лiкарнi випустять. - Через три днi буду дома, i передай Югинi: хай не при┐жджа║. - Марiя Iванiвна сказала, що тобi ще два тижнi треба лежати. - Вона може й не те наговорити. За це й грошi получав. - Ну, як ти собi хочеш, а я скажу ┐й, хай за тобою слiдку║ i як ти на медицину напада║ш. Марiя Iванiвна i так зобижа║ться на наших односельцiв, що непосидющi такi. Ще пригаду║, як Свирид Яковлевич - вона тодi санiтаркою була - з усякими досвiдами не давав ┐й спокою. Словом, нiхто тебе без дозволу лiкаря не привезе. - Ти привезеш. - Та нiзащо в свiтi, нiзащо! Хоч i вредна ти штучка, але хочу, щоб iще прожив на свiтi. Саме на життя повернуло. I цi слова хвилювання пройшлися по кожнiй жилцi Дмитра. "Саме на життя повернуло, - вiддалося у серцi: - це ж так пiсля довго┐ зими селяни, радiючи, говорять: саме сонце на весну повернуло". - Це ти правду кажеш, - хитнув головою. - Ще б неправду, - зручнiш умостився на крiслi Варивон. - Отак, коли працю║ш, по шию сво┐ми дiлами, значить, зайнятий, то все, зда║ться, iде просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових, ниву, як дiвчину, викоху║ш, потроху рибалиш, потроху пащеку║ш, потроху, ║ грiх, в чарку загляда║ш. А коли оглянешся назад - ого-го яку дорогу ми пройшли, через якi гори перевалили. То ранiше у мене одна була сорочка i в будень i в свято. Так i згнивала вона, по ниточцi розлазилася на плечах од поту i солi. За версту вiд тебе потом тхнуло. Так би й життя мо║ згнило у Варчукiв та Денисенкiв, як ота наймитська сорочка! I нiхто б про тебе доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку принiс - складайся на дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Помiж людьми живу... Оце ще зима, а я думками весну випереджаю, - все мiркую, як би такий урожай проса зiбрати, щоб усi сусiди роти пороззявляли. Навiть у снi бачу такi зерна проса, немов коралi. А всi коло нього тiльки ахкають. I ти також. - Воно ж i видно, що всi заахкають, як один мишiй вродить. Снiгозатримування провiв... - А ти помовч... Ет, i настрiй зiпсував - уже i говорити, значить, не хочеться, - аж зiтхнув Варивон. I зразу в очах погасли вогники, а слово стало мляве, неначе цiдилося крiзь позiхання. Дмитро дорiкнув себе за зайве слово: чоловiк про життя почав говорити, вiрно говорити, i так по-дурному обiрвати його думки. - В завiдувача контрольно-насiннево┐ лабораторi┐ був? - запитав пiсля мовчання. - Був. Зразу ж пiсля районно┐ наради агiтаторiв заскочив. Кондицiйнiсть тво║┐ гречки найвища. Першо┐ групи! Непогане ти дiло, Дмитре, зробив. В колгоспникiв з Iвчанки, як побачили тво║ насiння, аж очi загорiлись. А вони толк розумiють. Господаровитi. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду хвалити тебе, а тако┐ гречки нi в кого нема. - Ну, так уже й нi в кого, - аж захвилювався, i рум'янець нерiвними смугами прорiзав жовтизну на щоках. - Чував, Дмитре, що в Жданiвцi один колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивiв - таке велике, хоч на оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки! - Оце б собi кiлька таких насiнин дiстати. Для дослiдiв! - загорiлись очi в Дмитра. - Не дiстанеш! - рiшуче запевнив Варивон. - У нього зерна було трошки. Частину висiяв, а частину роздав агрономам i рiльникам-агротехнiкам. - А може щось таки залишилося? - з надi║ю поглянув на товариша. - Не вiддасть же вiн тобi останн║. - Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку змiня║? - Про грошi - i не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча навряд: не схоче розлучитися з найбiльшим скарбом. Та й зажимистий трохи цей Навроцький. - Уже всi справки навiв? - Та ще не всi. - Ех, Варивоне, задав ти менi задачу. Вредний, кажеш, дядько? - Трохи на тебе схожий! Ну, пора менi в дорогу. Що тобi привезти? - Заскоч в книгарню - може щось нове ║. Лисенка, Лисенка попошукай! В журнали не полiнуйся заглянути - чи нема де його статтi. Iнтересно пише... широко дума║ чоловiк. - Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаска║. Широке поле, нас бачить... Ще тобi чого? - Привезеш з села трохи вiвса, того, що з вiвсюгом. - Вiвсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, - зразу брикати почнеш, - ожив Варивон. - Чи трi║рувати дума║ш? - Думаю. - У лiкарнi? - засмiявся. - У лiкарнi. Варивон вийшов надвiр, в задумi насвистуючи якусь мелодiю. "Чортiв Горицвiт! дуже просто - вiзьме i найде спосiб, як очистити овес од вiвсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його, значить, зробити?" - зручно прилiг на сани, i добрi конi понесли його в широкi iскристi далi зимового надвечiр'я. Село здалеку зустрiло Варивона веселим гомоном i смiхом: на широку, перерiзану мiсячним стовпом ковзалку висипала молодь. Пiд ковзанами шипiв i попискував лiд, з пагорбка однi за одними летiли гомiнкi санчата, шаленим коловоротом мчало фургало, i увесь прозорий вечiр зачаровано кружляв навколо рум'яно┐ юностi. Утiкаючи вiд хлопцiв, на берег зi смiхом вибiгло кiлька дiвчат. - Варивон Iванович! - раптом пiзнала одна свого бригадира. - Варивон Iванович! Варивон Iванович! - загомонiло навколо, басовито обiзвалась луна, i молодь кинулась на греблю. Не добiгаючи до Варивона, три ланкових, мов по командi, вирiвнялись в одну лiнiю i гордовито, задьористо попливли легкому бiлоруському танцi "Бульба". Ось вони зiгнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись i почали обмотувати живою вервечкою хлопцiв та дiвчат, збиваючи ┐х у тiсний клубок. Величезний кущ живо┐ "бульби" докружляв до свого бригадира i весело розсипався на греблi. - Спасибi нашiй бульбi, що так рясно зародила, бо воно, кон║шно, тому що, що ж на сьогоднiшнiй день, - пiдвiвся на санях Варивон i став у позу розгубленого оратора. Хтось передчасно пирснув, але парубочий кулак обережно зупинив нетерплячого. Варивон дiловито прокашлявся, оглянув усiх i серйозно продовжував: - Воно рiч, з одного боку, все-таки така, постiльки по-скiльки, позаяк взагалi зокрема i частково, бо часто-густо трапля║ться, зустрiча║ться се║, те║, друге║ i сяк-так; ну, але, з другого боку, начебто нiчого, та, власне кажучи, мало говорячи, на цьому можна й кiнчати... Гребля заколивалась од смiху. - Варивоне Iвановичу, пiслязавтра репетицiя буде? - Аякже! Тiльки в лiсi проведемо. - Оце добре! - усмiхнулась Степанида Сергi║нко, сподiваючись, що за словами Варивона Iвановича кри║ться якийсь жарт. - Репетицiя в лiсi! - загомонiло навкруг. - Точно. Таку репетицiю влашту║мо, що урожа║м запахне: будемо возити хворост для снiгозатримування. - Варивоне Iвановичу, попередити всiх ┐здових? - виступив наперед Леонiд Сергi║нко. - Усiх, Льоню, особливо горицвiтiвських: сам зна║ш - хворий бригадир. А дiвчатам треба буде мати плести. Да такi красивi, як придане. Чи ви тiльки танцювати та ковзатись умi║те? - жартiвливо нагримав на сво┐х ланкових. - Ми i ┐сти вмi║мо, - прибiднюючись, лукаво вiдповiли тi. - В свого бригадира науку проходили. - А-а-а! Тодi я за нашi дiла не боюсь. Ну, летiть, зозулi, на коток. При┐хавши додому, Варивон розшукав комiрника, i пiзнього вечора обсi║ пiшли до зерносховища. - Чого ти таку нетерплячку пореш? - обурювався дорогою комiрник, якому Варивон навiть повечеряти не дав. - Важливе завдання ║. Поки що це секрет. Але завдання державного характеру. - Державного характеру? - зразу подобрiшало перепечене морозом зморшкувате обличчя. Дома Варивон висипав на стiл насiння i довго розглядав зерна вiвса i вiвсюга. - Нiчим тобi не вiдрiзняються, значить, нi формою, нi розмiром. - Нiчим, - пiддакнула Василина, схилившись над столом. - Вiвсюг тiльки шершавий, а овес гладенький-гладенький. - Що гладенький, то гладенький. А чого ж трi║р не розбира║ цього? Непутяща машина. Треба собi кращу збудувати. - Конструкцi┐ Варивона Очерета, - розмiялася Василина. - Iменно так, стара. Що ж його вигадати? Сiдай, стара, i разом подума║мо: одна голова добре, а двi - ще гiрше. - А ну тебе! - Що, не подоба║ться тобi твiй чоловiк? - Варивоне, ну, не мели. - А ти менi й досi подоба║шся. Iнодi зиркнеш оком на якусь молодичку, а згада║ш про тебе. Спитати б чого? Начеб ти щодня не вичиту║ш менi за мою любов поораторствувати на загальних зборах сво║┐ сiм'┐. - Ти ще бiльше поораторствуй, то й дiтей розбудиш. - Еге, лякай, начеб я сво┐х очеретенят не знаю. Вони як робити, то робити, як вчитись, то вчитись, як ┐сти, то, значить, на свого батька рiвняються, як спати, то теж так, що й гарматою не добудишся. Василино, давай заспiва║мо. Коли спiваю - думки в мене так легко пливуть, наче по якiйсь канвi невидимiй. От воно може зразу ж i про вiвсюг надума║мося. - Охрипла я, Варивоне. - Усе в тебе сьогоднi, як в турецькому меджлiсi... Ну, що ж його придумати? Ти, Василино, теж мiзкуй, бо не буде тобi спокою, аж поки винахiд не вилл║ться, як говорять ученi голови, в гармонiйну форму. Жаль, що ти пищика схопила. Щоб менi бiльше не ходити на рiчку шмаття прати, а то зовсiм голосу позбудешся. Пам'ята║ш, як ми пiсля жнив поверталися з поля? Як заспiвали: "Ой, зима, зима ще й мороз буде..." - I не спам'ятались, коли й в село в'┐хали. Кiнчили пiсню, оглянулись, а навколо вже люди стиснулись, - просвiтилося радiстю вибiлене першими снiгами спокiйне обличчя Василини. - Артисти, що й казати. - Варивон пiдiйшов до радiо. - Знову дiти поралися. Доведеться ┐х ще ремiнцем повчити. Напевне трансформатора перепалили. - Полiз пiд стiл, де стояли сухi батаре┐, навпомацки перевiрив контакти, повеселiшав. Злива музики зразу ж затопила всю простору теплу хату, i вже, стогнучи, просилась на привiлля, наповнене симфонi║ю вечiрнiх зiр, iскристого снiгу i пругкого синього вiтру. - Чайковський, - тихо пiдiйшла Василина до столу. - Мiй любимий композитор. Варивон сiв поруч з дружиною. Задумавсь. Уже, мов погожий осiннiй день, вiдпливла музика i молодо бризнула дiвоча пiсня, а Варивон не вiдривав широко┐ руки од наморщеного чола. Думки, скупчуючись, тепер лише кра║чком черкались пiсень, пiднiмались над ними, як зелене руно над землею... - Василино! Iдея! Подай-но сукняну ковдру, - раптом вигукнув i нетерпляче пiдбiг до лiжка. Ковдру вiн так приладнав до скринi, що вона похило опустилась на землю. Аж блiднучи од хвилювання, сiйнув жменю зерна по ковдрi i напружено застиг, поки овес не осипався на пiдлогу. На ворсистому сукнi забiлiло кiлька зернин, ┐х i почав Варивон похапливо вибирати твердими пальцями. Потiм пiднiс до свiтла i захоплено вигукнув: - Василино! Нi одно┐ зернини вiвса не залишилось на мо║му трi║рi - самий вiвсюг. Ну, як тобi трi║р конструкцi┐ Варивона Очерета? Подоба║ться? - Подоба║ться, - почала Василина розглядати зерна вiвсюга. - А сам винахiдник подоба║ться? - запишався Варивон. - I пiсля цього не догада║шся щось на стiл поставити? Не буде з тебе справжньо┐ господинi. Нiколи не буде... Як це менi патент на винахiд придбати? - I на обличчi Варивона вiдобразилась така нарочито перебiльшена задума, що Василина розсмiялась на всю хату. - Смiйся, смiйся, а винахiд хоч i кустарний, одначе толк принесе. Це, дивись, знов у газетi твого чоловiка пропечатають. Дмитро тодi лусне iз завидкiв. Ну, менi пора ще до сво┐х хлопцiв, - швидко почав збиратися Варивон. - Треба сказати, щоб завтра всi по хворост ┐хали. Але Василинi i догадуватись не треба було, що Варивон аж горить вiд нетерплячки розповiсти усiм про свiй дослiд. Та навiть словом не обмовилась: знала - не любить чоловiк, коли хтось наперед угаду║ його думки. В правлiннi Варивон зразу ж похвалився сво║ю спробою Кушнiревi й для бiльшого доказу урочисто вийняв з однi║┐ кишенi жменю вiвса, а з друго┐ - пучку вiвсюга. Кушнiр зрадiв, але дiловито перемiшав обидвi купки зерна i перевiрив дослiд на сво║му пiджаковi; коли ж на темних ворсинках заколихалися розбризканi вiвсюжинки, вiн, навiть не обтрушуючи ┐х, пiдбiг до телефону й подзвонив у райземвiддiл. - Це дiло усiм, усiм колгоспам згодиться! Удосконалимо твiй почин. Як не ми - народ удосконалить. Бо цей вiвсюг у печiнках нам сидить. Правду кажу? - Хiба ж ви можете коли щось не так сказати, - перебiльшив заслуги свого голови i, чекаючи на розмову з районом, заскромничав, неначе молоденька ланкова. III Вночi палата густiше пахнула мiцним розпареним насто║м лiкiв. Iнодi в тишi на низьких нотах сплескував окрик хворого i стихав, як дальнiй занепоко║ний гомiн осiнньо┐ хвилi. Не спалось Дмитровi. Пожадливо вдихав рiзке повiтря, прислухався до туго нап'ятих поривiв вiтру, а перед очима коливалась i коливалась роботяща весна. Вiн ждав ┐┐, як сама земля; радiв, угадуючи ┐┐ легку, розгонисту ходу, i тривожився, хмурився, вiдчуваючи, що десь бiля самого обрiю прича┐лися мертвотнi приморозки i круговерть суховi┐в. Вони врiзалися не тiльки в колгоспнi масиви, а й в його тiло. I полегшено зiтхав, коли чорнi видiння змiнювалися трепетним, як птиця, розгоном зеленого поля, голубими озерами льону, рожевими хустинами гречки. Серед усiх думок найбiльше виплескувалась, струмувала одна: яке ж виростив жито Навроцький? "Зерна такi, хоч на оберемок клади", - смiялися очi Варивона, i перед Дмитром знову пiднiмалося поле, мов гай, мудро похитуючи новим могучим колосом, пересiваючи до самого кореня сонячний дощ. "А який же вiн, цей Навроцький? Чи зумi║ по-справжньому дiлом повернути? Не огородиться од широкого свiту крихiтними вiкнами-дiляночками, як деякi завiдувачi хат-лабораторiй? Нi, не може такого бути. Нiяк не може". Вдивлявся в темряву, уявляючи образ невiдомо┐ людини. Чужа судьба уже ставала частиною судьби Дмитра, зрiднялась iз ним, як рiдняться солдати в бою. I радiсно було, що десь, зовсiм недалеко, за заснiженими шляхами, вiдкрився його однодумець зi сво┐м неповторним сяйвом, напруженим творчим розмахом, з живою мислю; вiдкрився, мов нова зоря, тiльки свiт ┐┐ не сотнi рокiв iшов до землi, а зразу ж проснувся радiсними i хвилюючими промiнцями. I, вже засинаючи, твердо вирiшив: "Завтра ж по┐ду до Навроцького. Побачу, як вiн господарю║. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч i скупий вiн, а щось таки вдiлить. Мусить вдiлити". Ця думка i в снi м'якою усмiшкою перекочувалась на гордовитому, оброшеному потом обличчi Дмитра. Вранцi пiсля снiданку вiн пiдiйшов до дебело┐ сестри-хазяйки з добрими лiнивими очима, характерними для спокiйних розповнiлих людей. - Одужу║те, Дмитре Тимофiйовичу? - радiсно зустрiла його, i двi борозенки побiгли вiд уст до пiдборiддя. - Зовсiм одужав, Ганно Петрiвно. - От i гаразд. У нашiй лiкарнi Марiя Iванiвна i мертвого поставить на ноги. - А здорового з нiг звалить, - сказав жартома. - От уже i не сподiвалася на вас! Ну, Дмитре Тимофiйовичу, на вас саме сонце не вгодить! Нiяк не вгодить! - так обурилася Ганна Петрiвна, що аж крапельки роси затремтiли на ┐┐ верхнiй губi. Будучи простою, малописьменною жiнкою, вона всi║ю душею зрослася з лiкарнею. Коли привозили тяжкохворих, з перекривленими вiд болю рисами, то й засмучене обличчя Ганни Петрiвни в якiйсь мiрi ставало схожим на обличчя хворого. Для нього в не┐ завжди знаходилися такi потрiбнi, вiрно угаданi слова, що перекручене, мов корiння, лице хворого з подивом починало м'якшати i розгладжуватися. I часто доводилося ┐┐ чоловiковi, мовчазному рахiвниковi з сiльпо, до само┐ ночi сумирно простоювати в синюватому свiтлi коридора, чекаючи, поки його дружина втихомирить спокiйним, спiвучим голосом якусь покалiчену людину. - Ганю, ти вже? - несмiливо питався, коли вона з утомленою усмiшкою боком виходила з палати. - Тихше, Володю, - притискала короткий палець до вуст, i чоловiк злякано, округлими очима, зиркував по коридору, який i зимою красувався квiтами, вирощеними дбайливими пухкими руками Ганни Петрiвни. "Велика моя жалiбниця", - любовно називав дружину, завжди почуваючи в душi перевагу ┐┐ над собою... - Ганно Петрiвно, та я пожартував, - Дмитро був нерадий, що вирвалися такi слова. - Вiрно - пожартував. - Якiсь у вас жарти... утопленика, - почала трохи вiдходити. - Це тому, що я топився. З водою вони влилися... Ганно Петрiвно, дайте менi мiй костюм. - А це що за новi жарти? - знову обурилась. - Менi треба у мiсто сходити... На одну часинку. - Дмитре Тимофiйовичу, ви в сво║му розумi? - в непiдробленому жасi округлились очi сестри. - Та наче в сво║му. - Нi, доведеться таки вас показати невропатологу. Лiкували, лiкували чоловiка, поставили на ноги, а вiн за один день, як град, хоче всю роботу спустошити. Що ж тодi про нашу лiкарню скажуть? Ви подумали про це? Iдiть менi зараз в палату i чекайте обходу. - А пiсля обходу дасте? - Нi, ви таки неможлива людина, товаришу хворий. Що вам у мiстi? - перейшла на офiцiальний тон i зразу ж не втрималась на ньому: - Я сама пiду. - Самi ви цього не зробите. - Чому б це я не зробила, товаришу хворий? - То таке дiло... - Дмитре Тимофiйовичу, ви хитру║те, з чимсь кри║тесь. Мене ви не обманите i костюма не отрима║те. Це вам кажу категорично, точно i з усi║ю вiдповiдальнiстю. У нашiй лiкарнi службовi обов'язки виконуються вiрно i точно. - Ганно Петрiвно... - Ви вже сердитись почина║те? Стидно, Дмитре Тимофiйовичу, такий серйозний бригадир, а говорить таке, як кустар-одиночка. У нашiй лiкарнi аж незручно такi слова слухати. У вас бiльше до мене справ нема? - Ганна Петрiвна з перебiльшеною строгiстю вклонилася Дмитровi i, розгойдуючись, попливла в палату. "Несвiдомiсть, цiлковита несвiдомiсть", - зашiптувала дорогою. "У тако┐ що-небудь випросиш, ┐┐ нiчим не проймеш, - похмуро провiв поглядом широку постать в свiтлоблакитному халатi. - Несвiдомiсть за┐да║ жiнку i навiть не розумi║ цього. Теж менi службовi обов'язки у нашiй лiкарнi викону║... Що ж його робити?" Косуючи очима, прослiдкував, коли строгий, бiлоснiжний, як виводок лебедiв, обхiд попрямував у першу палату, а сам, хвилюючись, вскочив у канцелярiю. Тремтливими руками зняв телефонну трубку, попросив гараж. - Гараж! Олексi║нко слуха║! - загаркавив, заклекотiв голос шофера секретаря райпарткому, i Дмитро зрадiв, неначе маля. - Сергiю, виручай! - А-а-а! Дмитре Тимофiйовичу! Що воно трапилось? У лiкарнi захарчували чи горючого не дають? Це ми дiло поправимо, - закипiв розгонистий смiх. - Нi, не те... Костюм i пальто у мене... вкрали. - Украли? Так я зараз же сестру-хазяйку, як цибулину, облущу. Я ┐┐ на тротуарi машиною пере┐ду. Я ┐┐ перетрушу, як солому соломотряс! - задихався вiд обурення мiцний, басовитий голос. - Сергiю, це все потiм зробиш. Зараз привези менi якусь одежину. Та й чоботи прихопи. - I чоботи вкрали? Тодi я сам з цих господарiв i ременя, i лика надеру. - Товариш Марков дома? - На нараду в обком ви┐хав. - Сергiю, мене пiдкинеш в одне село? - Далеко? - Кiлометрiв п'ятнадцять. - Дорога справна? - Нове шосе. До Жданiвки. - До Жданiвки. Це територiя другого району. Нi, Дмитре Тимофiйовичу, сьогоднi нiяк не можу - у мене побачення. - Та плюнь ти на побачення. - Ну, Дмитре Тимофiйовичу, вiд вас я цього нiколи не чекав. Спасибi. Услужили. Цi слова я передам по прямiй адресi. - Сергiю, - мало не застогнав Дмитро. - Тут таке дiло у мене. Сам товариш Марков похвалить нас обох. - Похвалить? - Неодмiнно. В одного колгоспника ║ новий сорт жита. Зерно таке велике, мов жолудi. - Та ну? Через двадцять хвилин прибуду, як часи. Вискочивши з канцелярi┐, Дмитро сторожко пiшов до головного виходу. Коли ж бiля лiкарнi загула машина, вiн нетерпляче вискочив на ганок i тривожно-радiсним поглядом зустрiв рослу постать Олексi║нка, який, сяючи змовницькою широкою усмiшкою, нiс перед собою оберемок одягу. - Де та сестра-хазяйка? Я ┐й зараз викладу основи шоферсько┐ науки! - забасив розчервонiлий Сергiй, ледве втискаючись у дверi. - Потiм, Сергiю. Скидай тут одежу i притримуй ручку, щоб нiякий дiдько з лiкарнi не нарвався, - про жiнок я думаю. - Ви що, туг, на ганку, переодягатись будете? - здивувався Олексi║нко. - Чим тобi погане мiсце? - затанцював Дмитро, вбираючись у штани. Шофер з подивом покосився на нього, а потiм засмiявся. - Тихше, Сергiю: бухка║ш, наче грiм, - уся лiкарня збiжиться. - Я б хотiв, щоб тiльки сестра-хазяйка прибiгла. Це вона усе iз коренем тут ломить? - Iз коренем. Вона така, - майже механiчно вiдповiв, натягаючи чоботи. Але Олексi║нко ще сильнiше розреготався: - Ох, i ловко ж ви мене пiдманули... - Так уже й пiдманув... - не зна║, що вiдповiсти Дмитро. Незабаром ви┐хали з мiста, i зимовий сонячний день привiльно розкинувся у всiй сво┐й красi. Вдалину бiгли поля, кружляючи, вони випромiнювали трепетнi струни прозоро-синього повiтря. Здавалося, наче вiяла легкого зернистого дощу пiднiмалися вгору, з снiгово┐ рiвнини, щоб згодом, весною, опуститися родючими зливами на землю. Придорожнi дерева накрапали золотисто-голубим воском, i посiчений снiг пiд ними лежав, як щiльники. З долини, неначе з дна, почало пiднiматися, напливати село, навпiл подiлене рiкою. Пiсля недовгих розпитiв зупинились перед новим будинком. Не встигла машина в'┐хати в двiр, як iз схiдцiв ганку проворно збiг низькорослий лiтнiй чоловiк з загостреним внизу землистим обличчям i карими упертими очима. - Просимо до хати, - з гiднiстю вклонився Дмитровi i Сергi║вi. У великiй свiтлицi Данила Петровича Навроцького тiсно вiд книжок, вазонiв, ящикiв i полумискiв. Зеленi вогники сходiв м'яко пiднiмалися над вогким чорноземом. мiдними злитками суглинку i попелястим супiском, вiд якого так свiжо вi║ лiсовим корiнням. - Не вмiща║ться все мо║ господарство в хатi-лабораторi┐. Прийшлося викурити свою бабу iз свiтлицi, - викресали смугу мерехтливих iскор розумнi примруженi очi Навроцького. - Стара! Ти там щось приготуй для гостей! - гукнув, не розчиняючи дверей до друго┐ кiмнати. Сiвши за стiл, вiн, наче птах iз клiтки, виглядав з-за двох високих стосiв книжок. "Бiблiотека бiльша, нiж у мене", - з пошаною окинув поглядом Дмитро саморобнi книжковi шафи. Розмова потекла невимушене. Рухливий, невеличкий Данило Павлович, немов щиголь, завзято перескакував вiд одного ящика до другого, пояснював, що i як у нього посiяно, якi дослiди йому вдалися, а на яких спiткала невдача. I мова в господаря, легка, мов птах, була пересипана науковими термiнами, цитатами. Дмитро цупко вбирав найпотрiбнiшi слова, мiркуючи, що можна розповiсти Варивоновi, аби той передав яку новину Григорi║вi Шевчику. Одначе, коли розмова зайшла про жито, Данило Петрович одразу ж насторожився, найоршився, i слово почало падати мляво, обережно. - Вивiв пару кущикiв. Але ще треба перевiрити, бо може розщепитися. Мо┐ дослiди з житом тiльки в ембрiональному станi. - Даниле Петровичу, хоч покажiть сво║ зерно. - Та... - зам'явся Навроцький i раптом веселiше додав: - Восени я висiяв його в грунт... - Усе висiяли? - недовiрливо i з острахом подивився згори вниз Дмитро, стежачи за кожною змiною рухливого обличчя. - Та кiлька зернин залишилося, - промовив нерiшуче, i тiнь невдоволення зморшкувате лягла на чоло.- Всього-на-всього кiлька зернин. Бережу ┐х, як зiницю ока. - Дайте хоч одним оком поглянути на них, - стрепенувся Дмитро, чуючи, як почина║ ворушитися в ньому гнiв. - Вони десь у Юрiя, синка мого, а вiн саме по┐хав на курси. Було явно видно, що обережний селекцiонер хитру║, i Дмитро, млiючи вiд хворобливого поту i млосного стугонiння кровi, ледве стримував себе, щоб не сiконути пекучими, злими словами. Не такою вiн уявляв собi зустрiч з Навроцьким. Завжди, стрiчаючись з новими людьми, чекав од них чогось надзвичайного, того, чого часто бракувало йому. I такi люди залишалися для нього друзями на все життя, хоча б вiн ┐х бачив раз на вiку. Коли ж його сподiвання не здiйснювалися, переживав боляче, начебто украли в нього найцiннiшi скарби. - Даниле Петрови