ти, виразний i свiтлий, не сходив з очей, аж поки Софiя не одкрила йому дверi. Дiти давно вже поснули, а жiнка й досi чекала на нього. Непомiтно, допитливим i настороженим поглядом окинула його i заспоко┐лася: не помiтила тих характерних iскорок, якi завжди видавали Григорiя, коли траплялось якесь, хай лише на словах, нове захоплення. Всi його пота║мнi рухи вивчила тим ревнивим почуттям, яке бува║ в безмiрно люблячих жiнок. I Григорiй неясно догадувався, що Софiя зна║ його краще, нiж вiн сам себе. От тiльки вiн Софiю не дуже-то знав та й не так-то й намагався заглянути в ┐┐ внутрiшнiй свiт. ┐┐ любов i вiрнiсть приймав за звичне, само по собi зрозумiле, а в тривоги ┐┐ боявся i не хотiв заглядати. Все це залишав на потiм - уляжеться, думав, i якось-то буде. IX I до цього часу не збiгла у Дмитра Горицвiта злiсть на Карпа Варчука. I Карпо, ледащуватий до роботи, проте проворний на всякi комбiнацi┐, що пахнули свiжою копiйкою, також сторожко сторонився свого бригадира, завжди намагався працювати подалi вiд нього. Коли ж доводилося говорити про якусь справу, слово Карпа було повне шанобливо┐ поваги, за якою зовсiм непомiтно крилася насмiшка. Вони добре розумiли один одного, а для людського ока трималися врiвноважено, спокiйно. - Дмитре Тимофiйовичу, вiдпусти мене до хутiрця досiяти клин ячменю, - пiдiйшов до нього вранцi Карпо, молодцювато поправляючи пухнастий вогник чуба. - Пущу. Тiльки щоб до вечора увесь посiяв. Не гнати ж iще й завтра худобу. - Слово начальства - закон, - промовив з пошаною, i кумочки уст насмiшкувато затремтiли: - 3 ким хочеш ┐хати? - покосився на Карпа. - I сам не знаю, - неначе недбало подивився на сiячiв. - Може, з Кузьмою Василенком? - Пiдходяща пара, - глузливо кинув Дмитро. - ┐дьте. - Два чоботи - пара, - не образився, а засмiявся Карпо. - Ми люди темнi, за чинами не ганя║мося. Нам аби грошi та добра матерiя, та чарка iнколи. Проворно заклешняв вигнутими ногами до Василенка, пiдморгнув йому i попрямував до воза з лантухами зерна. Коли до┐хали до хутора, воза поставили не край дороги, а бiля невеличкого озерця, що, неначе зелений полумисок, втиснулось в чорне коло. Над водою, скиглячи, пiднялось кiлька чайок, i крутi вигини ┐хнiх крил, пiдбитi сонцем, повiльно маяли, сяючи чистим срiблом. Засипали сiвалку зерном, закурили. - Щось, менi зда║ться, дуже густо засiва║мо поле, - здалеку закинув Карпо. - Де густо, там не пусто, - не зрозумiв його зразу Василенко. - А я чув, що коли рiдше сiяти, так рослина краще кущу║ться, бiльше отриму║ сонця, вiльгостi, i колос i зерно стають дебелiшими. Наука! - Це може бути, - почав догадуватись Василенко i допитливо поглянув на Карпа: чи справдi з ним можна зварити кашу, чи тiльки розуму випиту║. Скинув заялозеного картуза, i сонце засвiтилось на мертвотно-блiдiй пiтнiй лисинi, що вiд лоба доповзла до само┐ макiвки i зупинилась перед на диво густою, без жодного сивого волосу, темнорусою проростю. У вогких, по-собачому сумовитих карих очах блиснули розбiйницькi блищики, сiпнулася нижня товста губа i прикрила верхню, засiяну кущуватою щетиною. Карпо вже знав, що його думка дiйшла до цього п'янички, що оживав тiльки тодi, коли нюхом чув чарку, а особливо на гульбищах. Тодi Василенко ставав веселим i дотепним спiврозмовником та джигуном. Проте цей тихий, повiльний чолов'яга, зовнi незлостивий, але пота║мний за сво║ю вдачею, немало зробив шкоди колгосповi: чимало за пiвлiтра перепустив громадського добра в чужi руки, за могорич i на судi мiг виступити з брехливими свiдченнями, сумовито, по-старечому похитуючи головою i ховаючи очi од скривджених односельцiв. Як багато безхарактерних людей, вiн не мав нiяких моральних усто┐в - жив, як набiжить: вiд ранку до вечора, вiд випивки до випивки. - Може, i нам рiдше посiяти ячмiнь? - Тiльки якийсь мiшок треба заранi заховати од людського ока, - Василенко зразу поставив питання на практичну ногу. - Отут бiля озеречка присиплемо землею, - пiдiйшов до воза Карпо. Легко схопив мiшок за гузиря, крекнув i вмiло та обережно скинув з правого плеча бiля глибоко┐ борозни. - Краса яка, - витер рукавом спiтнiле чоло, прислухаючись до спiву жайворонка. Але Василенко у вiдповiдь тiльки щось замуркотiв, розгрiбаючи землю двома чорними i проворними, як кроти, руками. Навiть Карпо здивувався - де така швидкiсть взялася в його рухах. Але коли Василенко пiдвiвся, знову вся його постать стала млявою i розслабленою. Надвечiр прийшов до сiячiв Дмитро. Довго i мовчки ходив по нивi, часто пригинався до само┐ землi, а потiм пiшов за сiвалкою. - Ви сiвалку тепер не переставляли? - запитав у Василенка. - Нi. Як встановили зранку, так i метля║мося по цю годину, - подивився той сумовитими очима на Дмитра, ретельно обчистив сошник, похитав головою. - Чого ж тепер густiше сi║ться, нiж з того краю? - недовiрливо подивився на Василенка i нахмурився. - Не може бути такого, - обiзвався Карпо, що ходив за кiньми. - То тобi зда║ться, Дмитре Тимофiйовичу. Дмитро знову зосереджено почав ходити полем, i четверо очей з острахом впились в нього, коли пiдiйшов до мiсця, де був прикопаний мiшок. Вдарив нiском Дмитро в свiжу розм'якшену землю, i жовтувате, як старе сало, полотно мiшка проглянуло на свiт. I зразу ж оскаженiв чоловiк. Одним помахом руки викорчував мiшок на незорану долину i, як хмара, швидко попрямував до сiячiв. - Отак ви сi║те, вражi дiти! Отак наше добро переводите? Отак... - вiн захлинався од гнiву i тугих клубкiв слiв. - Прости, Дмитре Тимофiйовичу, поплутав нечистий, - для чогось скинув картуза Василенко, заклiпав очима, i облйччя його стало жалiсним, як у скривджених дiтей, а лисина почала парувати. Карпо зразу зрозумiв, що, коли втече, Дмитро передасть его в суд. Тому, блiднучи i холонучи, тримався бiля коней, клянучи в душi все на свiтi. Дмитро пiдлетiв до нього, але Карпо спритно обкружляв навколо сiвалки, раз i вдруге; Дмитро через сiвалку потягнув його батогом по запiтнiлих плечах. I Карпо, зразу ж забуваючи свою провину, пiддаючись тiльки почуттю злостi, i собi навскiс вдарив Дмитра замашним гарапником. На якусь-хвилину злоба затьмарила йому розум, зменшила настороженiсть, Цього було досить, щоб могутнi руки перехопили його навколо стану, пiднесли вгору i брязнули об землю. Але як на пружинах пiдхопився Варчук з землi i знову упав обличчям униз - кулак в Дмитра був важкий, мов довбня. Карпо, чорний, увесь вмазаний землею, шулiкою вигнувся над рiллею, вiдскочив убик i, не чуючи вдару батога, щосили метнувся до шляху. Блiдий од лютi i втоми, Дмитро пiдiйшов до сiвалки, злiсно оцiдив крiзь зуби: - Берися, злодiю нещасний, за конi. Та швидко менi мотайся. До такого сорому дожити! Я б з досади втопився, вдавився. Що то, коли людина нiяко┐ гордостi не ма║. Тьфу! За один день така гидь увесь колгосп розiкрала б. За один день! Вороги ви заклятi. Василенко з готовнiстю i вдячнiстю кинувся до коней, i Дмитро поволi пiшов за сiвалкою. "Жаль, що той утiк. Проворний. Та суд його провчить. - Кусав уста i ненавидячим поглядом дивився на обм'яклу потать Василенка. - Це доведеться тепер руками пiдсiвати той клин, де чорти переставили сiвалку". Мовчки до пiзнього смерку працював Дмитро на спустiлому полi. До озерця невеличким косячком прилетiло кiлька чирят i злякано метнулись назад. Втихомирились чайки; далеко на пагорбку, як троянда, розквiтнув огник, а над ним меншим вогником замерехтiла зоря. Нарештi запрягли коней у воза, ви┐хали на дорогу. - Дмитре Тимофiйовичу, прости нам, - попрохав Василенко. Дмитро довго мовчав. Але коли знову занили зiтхання i прохання, суворо вiдрiзав: - Якби ти у мене украв той мiшок, усю комору обчистив, обiбрав би мене до нитки - мiг би простити. А це державне добро. Розумi║ш? I такi дiла тiльки держава розсудить. - Прости, Дмитре Тимофiйовичу. На весь вiк зарiкаюся навiть до чужо┐ соломинки приторкнутися. Ну, схибнув чоловiк. Так не добивай обухом його. Дай виправитись. - I чого б я дурно-пусто язика трудив? - ще бiльше нахмурився Дмитро. - Невже в тебе жалю нема? Невже в тебе серця нема? - потягнувся до рук бригадира. Той рiзко вiдсунувся вбiк. - По якому праву ти до мого серця полiз? Ти б його теж, коли б твоя воля, як той мiшок, у землю б зарив, за карбованця продав би, за чарку з пiдкуркульниками пропив би... До злодi┐в, розкрадачiв громадсько┐ власностi серце мо║ каменем, залiзом розпеченим ста║, - загарячився. - Ми за бiльшовицькi колгоспи, за заможне життя, за соцiалiзм боремось, ночей недосипа║мо, а ви теж, як убивцi, ночей недосипа║те, щоб обiкрасти нашi найдорожчi надi┐. За паршивого пiвлiтра i нас, i дiтей наших з торбами по свiту пустили б, усе добро спекулянтам запродали б, бо душа у вас у спекулянтському брудi розкисла... Скiльки ви копиць сiна продали? - Був грiх, - покiрно хитнув головою Василенко. - От про це й скажiть на зборах. Попросiться у людей. - Боюсь, Дмитре Тимофiйовичу... Прости. - Не ний, бо не розжалобиш!.. Мене сам товариш Сталiн учить чесно виконувати завдання нашо┐ держави i викидати з колгоспу куркулiв та пiдкуркульникiв. А ти хочеш, щоб я у вашi бруднi дiла сво┐ руки умочив. Як я тодi на портрет товариша Сталiна подивлюсь? - Дмитре Тимофiйовичу! Вiрно це все. Каюсь. Один раз прости. Не скажи людям, - зовсiм розкис Василенко. - Не те що розкажу, а й у газету подам матерiал. - Та що ти, Дмитре Тимофiйовичу! Що хочеш роби - в суд подавай, тiльки не пиши до газети. Це ж увесь район знатиме про мiй сором. Увесь район! Прости! Вiк дякуватиму. I Дмитро з здивованням побачив сльози в неоднаково розширених з переляку очах. Бiля самого села, горблячись, одчайдушне вилетiв на велосипедi Карпо Варчук. Вiн поспiшав за порадою i захистом до Крамового. З лютою ненавистю глянув на Дмитра i ще мiцнiше натиснув на педалi. В головi його важко гупали кров i думки. Не сумнiвався, що Крамовий допоможе, але поки що вiн, Карпо, не дурний з'являтися на очi колгоспникам. Як-небудь перекрутиться, поки не проясниться хоч трохи його дiло... X В селi Дмитра чекала непри║мна звiстка. Коли вiн увiйшов у простору стельмашню, що була завалена шпонами, обiддям, колодками, шпицями i пахтiла солодкуватим дерев'яним пилком, назустрiч йому вийшов посивiлий i поповнiлий Iван Тимофiйович Бондар. Недовго вiн проголовував: пiсля тяжкого поранення перейшов на спокiйну роботу - працював завiдувачем стельмашнi; збудував прекрасну парню на триста ободiв, майстрував добротнi вози i брички для свого колгоспу та й навколишнiм селам допомагав. За колесами до них при┐здили навiть iз iнших районiв. - Чого такий сердитий, Дмитре? - Та нiчого, - не сказав навiть слова тестевi про випадок на полi. - Полагодили менi васаг? - Полагодив. Покрив таким лубом, що кожною клiтиною, неначе вощина, ся║... Тобi по телефону передавав привiт секретар райпарткому Марков. - Спасибi. Питався щось? - з приязню уявив собi бiлявого, середнiх лiт чоловiка з смiхотливими iскорками в очах кольору осiнньо┐ води на пiщаних перемiлах. - Нi. Сказав, що ви┐здить працювати в iншу область. На пiдвищення пiшов чоловiк. Побажав тобi успiхiв у роботi. - Це погано, - похмурнiшав i щиро запечалився Дмитро. - Чого там погано? Чоловiк уже буде працювати секретарем обкому партi┐. - Для мене, тату, погано. То велика помiч була. Хороший чоловiк жив iз нами, - мимоволi зiтхнув i сiв на березову напiвобтесану колоду. - Да, дуже понiмающа була людина, - погодився Бондар. - Людей цiнувати умiв. Вiзьму сво┐х стельмахiв - усiх наперечет знав. Це не такий, що за цифрами та папiрцями свiту не бачить. - Скiльки вiн iз нашим колгоспом попомарудився, коли ми вiдставали. Не жалiв себе чоловiк. Коли б не вiн, я й досi не був би бригадиром. Вiн i поговорить iз тобою по-справжньому, i в хату зайде, тво┐м хлiбом-сiллю не погребу║. I навiть коли вiдчита║ тебе за щось, не чу║ш, що принизили, втоптали в грязь, як в нас дехто робить. Умiв заглянути в душу людську. А це найтруднiше, тату. Тяжко задумавшись, вийшов на вулицю, перебираючи в пам'ятi давнi, болючi й радiснi, спогади. Хiба могли забутися тi роки, що яблуневим цвiтом обсiяли широкi дороги i тепер не терпкою власницькою дичкою, а дорiдними гронами перевисли над життям. Заглянемо в минулi роки... То були незабутнi зимовi днi i ночi, коли снiги тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року зустрiчалися з метелицями i морозами тисяча дев'ятсот тридцятого. В цю пору новi обрi┐ оновлювали серце i життя селянина. I знову потекла i запарувала на снiгах вiрна кров, височена куркульською кулею, ножем запроданця-лиходiя, злостивого безбатченка, що, продавши свою дрiбненьку трухляву душу, без торгiв закладав мiжнародним палiям долю нашо┐ землi, долю наших батькiв та дiтей. Злобливi недобитки, вигадюченi куркульськими хуторами i затхлими нацiоналiстичними багновищами, продажними повiями троцькiзму i мстивими рештками бухарiнцiв, вилазили iз шкури, щоб повернути назад вiтрила iсторi┐, щоб кинути наше життя пiд чужi ноги. Пiдлий i ниций ворог не гребував нiякими засобами, намагаючись збити село з ║дино вiрного шляху. Вiд отруйно┐ брехнi i до пострiлу в вiкно активiста, вiд лiво┐ фрази i перекручення директив партi┐ та уряду до куркульських повстань кидалася тьма минулого, що й досi де-не-де чiпля║ться до наших нiг смердючим болотом... Дмитро не належав до тих активiстiв, що без вiдпочинку працювали по селу, ходили з хати в хату, агiтували людей до вступу в колгосп. I заяву понiс не зразу. Уважно читав i перечитував газету, прислухався до розмов у сельбудi i думав, думав до глухого болю в головi. Виходило: попрощатись iз усiм усто║ним, одноманiтним, але звичним життям було важче на дiлi, анiж у мислях. Часто, коли слухав запальнi промови двадцятап'ятитисячникiв, радянських та партiйних працiвникiв, думка злiтала до хвилюючих верховин, розкривала з завiси прийдешнього яснi картини людсько┐ долi. Але коли залишався на самотi, обступали сумнiви, сiрi, немов осiння негода, i цiпкi, неначе корiння. Вiн розумiв, що колективне життя ма║ бути багато кращим од теперiшнього, але й передбачав: нелегко, ой, нелегко буде зразу перевернути такi гори. Скiльки на це часу пiде, поки призвича┐ться селянин до велико┐ справи! I в дрiбному господарствi ледве раду даси. А це ж тисячi людей! Та кожен зi сво┐м характером, зi сво┐ми особливостями, та кожен привик не до гурту, а все до себе таскати, про сво║ гнiздо пiклуватися. Роки на це пiдуть. Нiколи думки не були такими рiзнобiйними i непостiйними, нiколи так не мiнялися настро┐, вiд радiсного хвилювання до болючих обривiв серця. I Дмитро з дня на день вiдкладав вступ до колгоспу. А одного вечора, коли Iван Тимофiйович, уже сердячись, почав говорити з ним про те саме, Дмитро звернувся до сво║┐ сiм'┐: - Мамо, Югино, як ви дума║те - пора нам записуватись? Докiя покинула прясти, склала руки на колiнах, потiм промовила тихо i без запинки - видно, не раз думала про це: - Ми не кращi за людей i не гiршi. Куди громада йде, туди й наша дорога. Сам будяком при дорозi не проживеш. А втiм, голова всьому тепер ти, - мiркуй. - I знову почала прясти, але веретено не так проворно крутилось в ┐┐ руках i частiше обривалася нитка. - Пора вже занести заяву, - погодилась Югина, колихаючи Андрiйка. Дмитро повеселiшав, зрадiв, що в його сiм'┐ нема того надриву i розгубленостi, як у багатьох родинах середнякiв. "Коли щось i негаразд напочатку буде в колгоспi - не лаятимуть мене", - ворухнулася обережна думка i сам поглузував iз себе: нелегко викорчовувати усе старе. Багато правди було в словах Свирида Яковлевича i Снiженка. Прояснюючись, iз трепетом сiв писати заяву. Вiн чув на зборах, як треба писати цей документ, але ж хiба все запам'ята║ш? Про бiльшi дiла тодi думалось. За вiкном стояла мiсячна нiч. Дужi вiтри кришили на шмаття бiлi хмари, i пересохле дерево хати обзивалося низьким мелодiйним рокотанням. "Заява", - великими лiтерами вивiв Дмитро i задумався. Чого не згадалось тепер? Усi дороги i стежки його життя, переплiтаючись, звiдусiль поспiшали до сьогоднiшньо┐ днини, як поспiша║ гаряча кров до серця. Течi┐ думок перехрещувались одна з однi║ю, наливали тiло хвилюванням, розстеляли картини минулого i прийдешнього. Вдалинi побачив обрис свого батька i аж здригнувся. "Яке б то щастя було, коли б вiн дожив до цих днiв... Вiн мiг би i головою бути... Це прийшов би до матерi... Або пiшли б удвох, батько i син, по новому полю помiж золотими пшеницями. Самi ж з людьми виростили ┐х, щоб достаток, а не злиднi ходили по селу, щоб зерном наскрiзь пропахли повнi засiки"... "Дорогi товаришi колгоспники. Прошу вас, приймiть мене у свою нову сiм'ю. Хочу жити й працювати з вами, як учить нас товариш Сталiн. Буду працювати так, щоб не совiсно було глянути в очi сво┐м рiдним радянським людям". Одiрвав подобрiлi очi вiд аркуша i побачив: за ним, покинувши роботу, уважними поглядами стежили дружина i мати. I знову згадав батька. Тепер йому замiсть батька буде Свирид Яковлевич... I невимовно теплi почуття ожили до свого найкращого порадника i старшого друга... "Дурний я, дурний, чому ранiше не увiйшов у велику родину?" Хвилюючись пiдiйшов до дружини i мовчки сiв бiля не┐... На другий день розгулялась така лапата вiхола, що за кiлька крокiв нiчого не було видно. I Дмитро, часто закриваючи очi рукавом критого кожушка, попрямував до сiльради. Незвична тривога i радiсть мiнливими хвилями боролися в його душi. Було то хороше, то боязно, неначе щось вiдривалося безповоротно i назавжди, але й прибувало нове, добре чуття. Так у нього на душi було колись в далеку давнину, коли вперше з острахом почав перепливати Буг. I знову хвилювало i тривожило майбутн║, нерозгадане, неясне, в яке хотiлося заглянути хоча б кра║чком ока. Роздумуючи, мало не збив з нiг господаровитого Олександра Пiдiпригору, рiдного дядька Василини. - Дмитро? Здоров, здоров! - зрадiв чоловiк i довго, якось питальне i непевно тримав у сво┐й руцi Дмитрову руку. - Ну й мете! Свiту ясного не видно. Куди поспiша║ш? Не в сiльраду? - Туди ж. - I я туди, - зiтхнув. - Викликають? - Та нi, сам iду. Iду й не знаю, як його правильно пiти по шляху: чи вперед, чи затриматись трохи. Ех ти, чортова задача, - вдарив рукою по шапцi, скидаючи пухке гнiздо снiгу. - Загальмувати себе - послухай людей - якось не виходить, незручно, а вперед рушиш - страшнувато. Ти дума║ш: це перший раз зриваюся нести заяву? Вона в мене на складках уже аж просвiчу║ться. От дiйду до середини дороги, та й назад - додому. А дiйду до хати - знову до сiльради, до людей тягне. Бо й дома тепер такi порядки - краще не згадуй. Баба почула: будуть жiнок усуспiльнювати. Ну й по┐до'м ┐сть - не записуйся та й не записуйся, бо й утоплюся, i рогачi на тво┐й головi потрощу. Бо, каже, у колгоспi все усуспiльнять i всiх пiд одну ковдру поволочать спати. I так цi║ю куркульською видумкою в'┐лася в печiнки, що не витримав я: "Який тебе дiдько, таку стару, пiд ковдру поволоче. Було б кого. Бачила ж - соз у нас був i не усуспiльнював вашого брата". А вона менi: "Що ти тямиш, луб'я мочене, - не я ж вигадала - люди говорять. Воно соз созом, а це друге дiло. Щоб я твого духу в тому колгоспi i не чула i не бачила...". А син iз дочкою, комсомольцi, на сво║му вперлися; "Без тебе запишемося, батьку, як не пiдеш за людьми". I запишуться, холерячi дiти. Знаю ┐хнiй характер. От задача! Коли б мiг, заховався б на цей час у якусь дiру, щоб, як за║ць пiд корчем, пересидiти, поки воно розвидниться. Дмитро з подивом помiча║, що i в його душi ║ багато тих самих хвилювань, сумнiвiв, що зараз прорвалися в завжди стриманого Олександра Петровича. Але водночас почува║ i якусь перевагу над ним. Коли б запитали Дмитра, в чому корениться ця перевага, вiн не знав би, що й вiдповiсти, але вона дзвенiла зараз в його кровi, як отi невколисанi живучi слова Свирида Яковлевича, двадцятип'ятитисячникiв, як слова дорогих книг вождя, до яких завжди торкався з глибоким внутрiшнiм трепетом, бо, привикши образно мислити, вiн нiколи не роз'║днував творiв од образу великого творця. - Та й за добро, коли подума║ш, опаска бере, - продовжував Олександр Петрович. - Скажемо, у мене ж сякi-такi конячата, як не ║, а хвостами крутять. А в другого тiльки й худоби, що куцихвоста курка гребе на смiтнику. Та й у тебе ж коненята ║... Цi слова за живе задiвають Дмитра; вiн, щоб заглушити якийсь внутрiшнiй щем, швидше звичайного почина║ говорити: - Що там конi, Олександре Петровичу. Конi - .дiло нажите... - Нажите то нажите, але нажив ┐х власним горбом. У мене, повiр, з десять шкур злiзло, поки я стягнувся на худобу. Коли заробляв ту копiйчину, то мозолями, як п'ятаками, обрiс. Зрiжеш ┐х, а в ямках - води налий - втрима║ться. - Це ви правду кажете. Так i я на сво┐ стягався. I от, скажемо, пошесть - пропали вашi конi. Що тодi робити? - I не кажи такого. Не кажи. Тодi спускайтесь, куме, на дно i не тратьте сили. Бо стiльки менi не жити, скiльки лiт стягався на сво┐х дерешiв. - А коли в колективi загине пара коней, прожити можна? - впевненiше звучить слово в Дмитра. - Та можна. Це вiрне слово, - задуму║ться Олександр Петрович. - Однак i страшно ста║: як це я розлучуся iз ними? Привик прямо як до людини. - А я без жалю розлучаюся зi сво┐ми, - ледве не зiтхнув Дмитро. - Е-е, ти молодший, Дмитре, тобi все легше робиться... Як подумаю: хтось iнший на мо┐х конях робитиме... та хiба ж вiн ┐х так пожалу║? Я в негоду з себе свитку скину, а коня накрию. Бо ж то худобина. Вона тобi не скаже, що в не┐ болить. Тiльки заплаче iнодi, та й то не всякий господар побачить... п┐ крiпко жалiти треба, як дитину. - Та що ви, Олександре Петровичу, все одне й одне затвердили, начеб зда║те конi не сво┐м людям, а баришникам. Послухай вас, то вийде: колгосп тiльки для того й органiзувався, щоб ваших коней угробити, - вже почина║ пiднiмати голос Дмитро, - Самих найкращих людей поставимо доглядати за ними. Вас поставимо. - Нi, я конюхом, мабуть, не пiду, - завагався Олександр Петрович. - Пiдете, тiльки вам треба за худобою доглядати, - почав гаряче переконувати. - Нi, конюхом я таки не стану. I не вмовляй, - рiшуче кивнув головою Пiдiпригора, начебто його вибирали на цю посаду. - Це я тодi зразу сво║ серце згризу з усякими такими, - показав пальцями, - що тiльки батогом умiють поцьвохкувати, переганяти худобу та вiд дiвчат очей не вiдривати. Я ┐х сам, сукиних синiв, батогом буду вчити, - i, вже уявляючи "всяких таких", розсердився чоловiк, обличчя стало напруженим i недобрим. - Що ж, не захочете, iнша робота знайдеться. Вас на яку роботу не постав - любо подивитися, - так сказав Дмитро, начеб питання про вступ до колгоспу було давно i безповоротно вирiшене. - А воно так! Бо в роботi вирiс, - повеселiшав Олександр Петрович, i в очах блиснув завзятий вогник. - Ти не дивись, що я в лiтах, а як поставлю свого старшого перед себе косити, то й вiн зирка║ назад, щоб батько йому, часом, п'яти не пiдкосив. А син же мiй робiтник, куди тво║ дiло! В нього коса як скрипка гра║. - У батька пiшов. - Авжеж, авжеж, роботяща дитина, - прояснився чоловiк, i знову хмарка набiгла на його чоло. - Дмитре, а коли я попрошу, щоб мо┐ конi нiкому не давали - сам доглядатиму i сам на них робитиму. Уважать менi по старостi лiт? - А чому ж не уважать? Сво┐ ж люди керуватимуть, такi, як Свирид Яковлевич Мiрошниченко... так робитимуть, як партiя учить. Щоб народу краще було. З кожним новим словом Дмитро почува║, як вiн пiдiйма║ться над сво┐ми сумнiвами, уже бачачи себе членом ново┐ сiм'┐. Бiля майдану ┐х наздогнала гомiнка бригада агiтаторiв, яким народ дав на Подiллi сво║рiдну назву - "червонi старости". Варивон Очерет, побачивши Дмитра, вискочив iз саней, пiдбiг до нього. На рукавi Варивона красувалась широка червона пов'язка. - Дмитре, тебе можна привiтати? Вступа║ш, нарештi? Давно пора. - Вступаю, Варивоне. - Ну, й молодчина, - мiцно-мiцно потиснув руку. - Разом будемо працювати. Якi ми, Дмитре, кручi з тобою розвороча║мо. Стiльки ж дiла жде нас! Да якого дiла! - Широке розрум'янене обличчя Варивона горiло захватом i силою. - Ти швидше оформляйся i приходь "червоним старостою" в мою бригаду. Ми тебе навчимо говорити, щоб не хмурився, як сич, - i розсмiявся. Дмитровi навiть завидно стало, що так усе ясно i легко йдеться в товариша. - Куди вже менi агiтувати. Я бiльше слухати вмiю. А тебе, кажуть, навiть самi найвреднiшi тiтки поважають. - Всього бува║, Дмитре. Iнодi й рогачами зустрiчають, а випроваджують, значить, чаркою Ти ж зна║ш: говорити я полюбляю, - янтарнi очi Варивона бризнули смiхом. - I тiтки i люблять поговорити. От, бува, як почнемо розмову, так пiвдня . й проговоримо. Про всяку-всячину. Пiдучився в Свирида Яковлевича, як тримати себе, що розповiдати. Тепер сам бригадою керую. Коли чогось не можу пояснити - знову таки до Свирида Яковлевича шпарю. Захворiв вiн, бiдолаха. Третiй день у лiкарнi лежить. От i приходиться менi самому викручуватися, бо товариш Говоров, двадцятип'ятитисячник, ви┐хав у друге село. Переходь, Дмитре, до мене. Югина тебе ще ; мiцнiше полюбить. Моя Василина взнала, що баби в менi душi : не чують, то тепер, значить, i ревну║, i очей з мене не спуска║, i ледве не за кожним словом про сво║ кохання до мене говорить. - Ой, хвалько! - Дума║ш - хвалюсь? Я тепер серед бабiв свого села найвищий авторитет. - Мели, мели. - Нi, ти послухай або краще сам поспитайся в жiнок, кого вони найбiльше люблять. I всi в один голос скажуть - Варивона Очерета. Не думай, що за красу закохалися в мене. Дiло, значить, так було. При┐жджа║ з областi якийсь пiдпарщик Крамового i об'явля║, що треба негайно усуспiльнювати корови. Ну, ти сам зна║ш, яка тодi завiрюха пiднялась на селi. Баби нас, активiстiв, ледве по шматочках не розтаскали. Степан Кушнiр аж за Буг мусив утiкати. А куркулям ця агiтацiя солодша меду, пiдтримка ┐м повна. Розсердився тодi я - праця ж наша уся к бiсу нанiвець пiде. От i мотнувся в район до секретаря райпарткому за поясненнями. Прийняв мене перший секретар, товариш Марков, - вiн недавно при┐хав до нас. Пояснив усе про лiвацькi закрути, розпитався про мою роботу, про настро┐ на селi. Довго гомонiли. Ну, наче крила дав менi. Не прийшов, а прибiг я ввечерi в село. А тут - збори такi бурхливi, що мало сельбуд на трiски не рознесуть. Як передав тiткам слова партi┐, то вони мене ледве на руках не понесли. От з цього часу i любов до мене почалася. З якою тiткою не поговорю - в колгосп вступа║... Прощавай, Дмитре, бо далеко мо┐ по┐хали. Щоб без бригадира чого-небудь не зробили не такого... Дмитро i Олександр Петрович увiйшли до сiльради, наповнено┐ людьми i повiнню тютюнового диму. Жiнки чогось обсiли Крамового, i той, пiдвищуючи голос, вiдсварювався з ними теж по-жiночому, верескливо та високо. "Не так треба з жiнками говорити. Ти на не┐ пiдiймеш голос, то вона ще в бiльшу сварку полiзе". Дмитро обтрусив снiг з одежi, вийняв з кишенi вчетверо складений папiрець, пiдiйшов до столу. - Що, заяву принiс? В колгосп пролiзти хочеш? - немов облив його цебром холодно┐ води Петро Крамовий. - Ну, що ж, подивимося. Можеш iти додому. Коли треба буде - викличемо. I зразу ж неначе увесь свiт потьмарився в очах Дмитрових. Одним помахом спливли, мов i не було ┐х, хвилi прояснення i радостi. Один бiль i люта туга засмоктали всерединi. Спiймав на собi спiвчутливий, тривожний i здивований погляд Пiдiпригори. Аж заточився. Неначе обпльований, вийшов iз сiльради i пiшов у чисте поле. А смерком попрямував до Варивона. - О, Дмитре! В таку негоду прикатав! - радiсно зустрiв товариш. Василина соромливо защiбнула блузку - саме сина годувала - i поволi пiдiйшла до Дмитра, осмiхнена, налита спокiйною лiсовою красою, що особливо вигiдно визначалась зимою, коли снiги вибiлювали темiнь з ┐┐ смаглявого лиця. - Де правда, Варивоне? - важко перевiв подих, i пiд чубом заворушилось ряботиння зморщок. - Що з тобою, друже? - здивовано i з тривогою поглянув у чорнi очi, у яких тепер за темiнню не можна було побачити чоловiчкiв. - Нiчого, Варивоне, сiдай... - Тяжко тобi, Дмитре? - присiв бiля нього Варивон, торкаючись мiцним плечем плеча. - Нi, легко. Щоб мо┐м ворогам було усе життя так легко! Розказав Варивоновi про зустрiч з Крамовим. - За старе мститься. В'┐дливий, поганий чоловiк, - уважно вислухав Варивон товариша. - Ну, нема тобi чого печалитися. Подума║ш, велике цабе отой Крамовий. Тiльки дереться, мов жаба, на корч. - Ти зна║ш, у мене так на душi стало, начебто я жабу проковтнув. Це вiн менi, як якомусь сукиновi синовi, говорить: "В колгосп пролiзти хочеш?" Так що це я, виходить, на однiй гiлляцi з Барчуком, Даньком верчуся. Але ж ┐х вiн захища║, культурними господарями зове. А ми, виходить, некультурнi, мужики репанi. Де тодi правда? Скажи менi. I це вiн неспроста кинув. Чу║ серце мо║ - неспроста! - Ну, i хай кида║. Що вiн тобi зможе зробити? На хвiст, значить, солi насипати?.. Одначе помилявся Варивон - Крамовий мiг дещо зробити. Увечерi на закритому пленумi сiльради та iнiцiативно┐ групи колгоспу мало розбиратись питання про розкуркулення. Петро Крамовий явно нервувався цiлий день. Уже смерком вiн пiдiйшов до Григорiя Шевчика, одвiв його вбiк. - Дмитра Горицвiта добре зна║ш? - запитав пошепки. - Чого ж не знати? - здивовано вiдповiв Григорiй i нахмурився: заговорили давня злiсть i образа. - Його треба також у список ввести. - Дмитра Горицвiта? - здивувався Шевчик. - Вiн же середняк, - i почуття злостi чомусь почало осiдати, коли перед очима побачив Докiю, Югину i темну тiнь Дмитра. - Який там в чорта середняк! - скривився Крамовий. - Нема чого тобi захищати куркулiв. Справжнiх сво┐х ворогiв не бачите, а на чесних культурних радянських господарiв напада║те. - Так Дмитро ж не був нi твердоздаточником, нi... - Ну, так що iз того? Багато чого було не так. Ти в нього ж наймитував? - гостро подивився крiзь запiтнiлi окуляри. - Нi. - Як нi! - скипiв Крамовий. - Сам почина║ш куркулiв захищати, у прихвоснi лiзеш! А коли Дмитра були побили - робив ти в нього?! - Помагав трохи по господарству... Столярувати вчився... - Столярувати? Заплатив тобi що? - Я ж учився. Дав менi столярського начиння... - А говориш - не наймитував! Сьогоднi, коли хтось буде захищати Дмитра, виступи зi сво┐м словом, - уже наказав Крамовий. - Нема чого панькатися з ворогами. Ти його жалi║ш, а вiн тебе чуть не зарубав. Прийде час - i заруба║. Це такий... Тiльки без дрiбновласницьких переживань. Виступай прямо, рубай з плеча, по-бiльшовицьки. Не будь лемiшкою. - Швидко пiшов назустрiч бородатому, всьому в порошi, Марковi Григоровичу Синицi. Старий пасiчник розкрив поли великого добрячого кожуха i обережно спустив на пiдлогу свого мiзинчика - семилiтню дочку Соломiю. Дiвчинка смiливими очима оглянулась навколо i пiшла до Iвана Тимофiйовича Бондаря. - Ти чого сюди прийшла? - жартiвливо почав гримати на не┐. - Батько мене саму в лiсi бо┐ться залишити, хоча менi й не страшно. - А як вовки нападуть? - Я на пiч заховаюсь i кожушиною накриюсь. - А коли вони на пiч полiзуть? - Тодi я iз рушницi буду стрiляти, - промовила вже несмiливо й пошепки, щоб не почув неправди батько. Старий пасiчник жив далеко вiд села у лiсi. Коло дому був невеликий городець i чималий сад, затиснутий з усiх сторiн обважнiлим, могучим чорнолiссям. I хоча не близький свiт було тьопати до села, одначе пасiчник тепер справно приходив на збори, прикриваючи кожухом i бородою свою Соломiю. Пiсля смертi жiнки вiн, куди б не йшов, не розлучався iз дочкою. I не раз бувало - на зборах, коли хтось виступав з помосту, обзивався дитячий голос: - Татку, я спати хочу. I смiх котився вiд заднiх лав до самого промовця... - Ти чого, Григорiю, задумався? - пiдiйшов до Шевчика пасiчник. - Та нiчого, - роздратовано махнув рукою. - Хтось у душу з чобiтьми залiз? Бачу, бачу. Принiс менi нову книжку про бджiльництво? - Забувся. Завтра принесу, - пiшов до дверей. Хоч Григорiй i досi мав злобу на Дмитра, але виступати на зборах йому не хотiлося. Намагався розiбратися в плутанинi думок, аж голова почала стугонiти. Нервувався i злостився на себе. Чув, що трапилось щось невiрне, i довго одне рiшення не могло переважити друге. Iнодi злiсть рiзко пiдiймалася вгору, i мстива думка забивала подих: "Позбудуся свого ворога. Що ж, Дмитро й справдi може пiти за куркульнею, залюбки всадити дуплет зi свого дробовика...". "Брехня, - обзивалась друга думка. - Бачив ти в нього що-небудь вороже? То твоя власна злiсть говорить". Вийшов надвiр. Снiг вдарив у гаряче чоло i почав розтавати. Низько i глухо стугонiли обмерзлi дерева, тоскно петляла i кружляла темносива метелиця, як петляли i кружляли тепер думки в наболiлому мозку. Не швидко Григорiй зайшов у тепле примiщення. Спiймав на собi рiзкий погляд Крамового i знiтився. Бридко стало на душi, аж замлостило всерединi... Головував Iван Тимофiйович Бондар, який, передбачалось, мав бути головою колгоспу, але верховодив на зборах Крамовий. Говорив довго i гаряче про колективiзацiю, розкуркулення, часто вмiло на прикладах пiдрiзав тi корiнцi, якi могли стати йому на завадi. Першим у списку стояв Денисенко Ларiон. Висловилося кiлька колгоспникiв. Думка була одностайна. - Хто за те, щоб розкуркулити його? - поставив на голосування Бондар. Дружно пiднялися над головами руки i з шелестом опустились вниз... - Данило Заятчук! - чита║ iз списку Петро Крамовий. Синi жили поопухали i тремтять на його лобi. Знову високо пiднятi руки закривають обличчя людей. - Горицвiт Дмитро! - глухо кида║ Крамовий. I раптом мертва тиша. Потiм заремствували голоси позаду, незрозумiле подивився Iван Тимофiйович на Крамового i почав наливатися жаром. Спереду пiдвiвся Варивон Очерет - невеликий, кремезний i впертий. Для чогось оглянувся назад. Всi║ю рукою зiрвав шапку з голови. - Не погоджуюсь, значить, - обвiв очима президiю. I Крамовий зразу ж скипiв: - Не погоджу║шся? Це тобi, дума║ш, польський сейм? Там один шляхтич мiг сказати: "Не позвалям" - i зiрвати роботу сейму. Ти - не шляхтич, а збори - не сейм. Тут воля народу дi║. Люди знають, хто ┐хнiй ворог, ┐х за чарку не купиш, як тебе купу║ i прода║ Горицвiт. - Я не повiя, щоб продаватися! - поблiд Варивон. - Де, я питаю, у списках Варчук, Данько? Хто це почина║ середнякiв розкуркулювати?! - загарячився Варивон, пiдступаючи ближче до сцени. - Середнякiв? - примружився Крамовий, втискаючи в кожне слово лиху значимiсть. - Середняки наймитiв не наймали. Товаришу Шевчик, роз'ясни громадяниновi Очерету, як ти спину гнув на Горицвiта. I зразу притих сельбуд, шукаючи очима Шевчика. Крамовий аж перехилився зi сцени, вiдшукуючи знайому постать. Але Григорiя в сельбудi не було. "Злякався", - злiсть пересмикнула огрядну постать Крамового, але вiн зразу ж усмiхнувся i удавано веселим голосом заговорив: - Я й забувся, що послав товариша Шевчика по особливо важливiй справi. Але перед цим вiн менi сам розповiдав, як наймитував у Горицвiта, столярував, i той йому замiсть плати дав двi поганенькi стамески. На, мовляв, тобi, небоже, що менi негоже. Зробив, як типовий експлуататор... Чу║ш, який це середняк? Експлуататор! - перекошуючи уста, звернувся до Очерета. - Класову пильнiсть загубили ви, громадянине. Став на голосування, - звернувся до Бондаря. - Не ставитиму. Зi мною нiхто не радився про доповнення списку. - А чому б ми мали радитися з родичем куркуля? Щоб йому до вечора переказали, як сплавити добро? Розумiли, що у вас погана закваска. - Менi слово можна? - обiзвався ззаду Марко Григорович. - Прошу, прошу, - приязно, пiддобрюючись, розплився в усмiшцi Крамовий. - У вас, думаю, нема родинних почуттiв до куркульнi. - Чого нема, так нема, - погодився старий пасiчник, труснувши широкою бородою. - Татку, не чiпай, - спросоння обiзвалась Соломiя. Легкий смiшок задзвенiв у напруженiй важкiй тишi. - Я думаю, - заговорив пасiчник, - з Дмитра такий куркуль, як iз мене турецький султан. I полегшений смiх сколихнув людьми. Одначе його зразу ж обрiзав Крамовий: - З чого ви смi║тесь? З вiдсталостi сво║┐? Я поважаю, шаную чесного трудiвника Марка Григоровича. Але, увесь час живучи в лiсах, вiн, як самотнiй камiнь, обрiс мохом, повз нього проходило життя i не в усьому може розiбратися чоловiк. Нам треба допомогти йому по-новому осмислити сучаснi подi┐. Куркуль - це не такий, як ви його звикли бачити на плакатах, - з ножем, обрiзо'м... зубастий, окатий... Говорив довго i переконливо, знову наводив приклади i знову нападав на родиннi зв'язки, вiдсталiсть, притуплення класово┐ пильностi. Нарештi, саркастично усмiхнувшися, з притиском закiнчив: - Через те, що голова зборiв вiдмовився вiд сво┐х обов'язкiв, - про це ми iншим разом бiльш грунтовно поговоримо, - ставлю на голосування. Вiн знав, вiдчував, що, незважаючи на всю його красномовнiсть, мало рук пiдiйметься на притихлих зборах. Тому повернув справу iнакше: - Хто проти розкуркулення Дмитра Горицвiта?.. Раз, два, три, чотири... словом меншiсть... Пiшли далi... XI Варивон зразу, ще не закiнчились збори, прибiг до Дмитра. Заснiжений, став на порозi, люто затупав ногами i зосереджено пiдiйшов до Дмитра, що саме пiдшивав шлею. - Ходiмо в ту хату, - кивнув головою. - Дiло ║. I Дмитро почув: трапилось щось незвичайне. Мовчки вислухав товариша, побiлiв, розширились очi, але першi слова здивували Варивона: - Вип'║м зi мною, чи побо┐шся тепер? - Чого б це менi боятися? Тiльки не до цього зараз. - Нiчого, - заспоко┐в i дiстав iз шафи горiлку. Випили по чарцi, Варивон з опаскою дивився на пополотнiле обличчя товариша, знав, що той кипить усерединi i досить жодного слова, щоб вийшов iз себе. "Чого доброго, пiде сочити за Крамовим. I того - окастого - не пожалi║, i собi життя занапастить. Дурна кров тече в жилах чоловiка". - Дмитре, що ти дума║ш робити? - Що? - наче вiд сну прокинувся. - Зараз запряжу коней - i в саму столицю майну. - Так уже i в столицю? - А що ж - в того Крамового буду правди шукати? То ворог наш. Ну, вип'║мо ще на дорогу! - Вже навстоячки перехилив чарку, i скло зацокотiло по зубах, краплини горiлки потекли по сорочцi - тремтiла рука. Коли запрягав конi, до нього вийшла мати: - Дмитре, куди ти? - з тривогою запитала, бачачи, що недобре робиться з сином. - За сво║ю долею, мамо, - невесело посмiхнувся i, захлинаючись, розказав усе. - Найшлася ка┐нова душа, що позаздрила на нашу кривавицю, Сафрона Варчука, Данька не розкуркулю║, а взявся за мене. - То дурне, не буде так, як хоче наш ворог, - спокiйно вiдповiла, що аж здивувався Дмитро. - Правда на нашому боцi. Тебе наша власть не скривдить... А Крамовий - то пройдисвiт. пдь, сину, - поцiлувала його в лоб i зiтхнула. - Поспiшай... Дмитро пiдiйшов до лiжка, де спокiйно, усмiхаючись, спала Югина. Зiтхнувши, поправив розкиданi коси дружини, ледве чутно доторкнувся устами до ┐┐ чола, потiм низько нахилився над колискою i, випрямляючись, вийшов iз хати. Докiя сама навстiж вiдкрила ворота, ще раз обома руками охопила шию сина, притулилась щокою до нього, трепетна, як струна. Кинув у легкi, на пiдрiзах, санки рушницю, торбу з ┐жею i по┐хав у холодну заметiль. I тiльки тепер його охопила така гнiтюча туга, такий бiль, що хотiлося упасти в високi оплени, уткнутися головою в солому i заплакати, заридати, заголосити. Здавалося, що ось небавом ма║ обiрватися його життя. I санки, iдучи затоки, везли його не до темно┐ стiни лiсу, а на той свiт. Здавалось, пiдрiзи скрипiли не на мерзлому снiговi, а на його болючому тiлi. Похололою рукою витер пiт iз чола, зiтхнув, стрепенувся важко, беручи в руки, неначе обмерзлi вiжки, сво┐ почуття i турботи. Вони