опирались, крутили його, як негода крутить деревину, гнули додолу, розпеченим свинцем наливали голову. Але той критичний момент, коли хотiлося важко заголосити, той бiль, що плугом проходить по нашому корiннi, уже почав чоловiк переборювати. Мiцнiли опiр i напiвслiпа злiсть, прояснювався напiвзатуманений розум. Велика кричуща несправедливiсть заставила Дмитра оглянутись на все сво║ життя, побачити те, що було непомiтним, просто спливало, як прибутня вода, мiцнiше пiзнати цiну життя, як ми в голодну годину мiцнiше пiзна║мо смак чорного загорьованого хлiба. Вузьким було його минуле. Не вмiв i досi виплисти на широку течiю, але вiн любив i життя, i людей, i природу. Усе хороше радувало його, печалили чужi печалi, виводила з себе несправедливiсть. Вiн не був спокiйним, холодним спостерiгачем, який i пальцем не поворухне, щоб пособити комусь в тяжкому горi... Коли на його полi з'являвся новий сорт насiння - нарiк його вже мали сусiди. Коли вiн мiг комусь допомогти - допомагав без корисних вимог i думок. А хто так любив щиру працю, що повiва║ i потом, i тихим колосом, i живим зерном? Коли б односельцi заглянули в його душу, вони зрозумiли б одне: вiн добра хотiв людям. Але вдача його була замкнена, не з тих, що легко розкрива║ться, подоба║ться людям. Повернути б ┐┐? Запiзно уже... А що Крамовий ворог - голову б поклав пiд сокиру. В лiсi стало затишвiше i наче на серцi трохи полегшало. Пiсля роздумiв бiльше почалось вiрити, що напасть його хоча й важка, але скороминуща. Дорогою вирiшив, що нiчого йому поки гнати конi аж за сотнi верст, коли можна за┐хати до секретаря райпарткому. Казали, що путящий чоловiк. Побачимо. Може, теж такий завзятий, як Крамовий. Зубами прикусив нижню губу i вiдчув, як накипа║ льодок на холодних устах. Запорошений, потемнiлий од холоду, з якимсь внутрiшнiм холодком i жагучим сподiванням, зайшов у райпартком. - Секретар не ма║ часу. Нарада! - перегородила йому шлях висока худа друкарка. - Ага! - зупинився бiля дверей. - Коли звiльниться? - Не знаю, - з недовiрою оглянула заснiженого понурого дядька з батогом у червонiй, перепеченiй руцi. - Ви в яких справах? Особистих?.. Сьогоднi нема║ прийому в особистих. - Я здалеку при┐хав. - Це не вiдiгра║ нiяко┐ ролi. Прийому сьогоднi нема. - Ну, коли нема прийому, то я й так зайду, - презирливо змiряв ┐┐ з нiг до голови i ступив уперед. - Не пущу! Я сво┐м мiсцем вiдповiдаю - верескнула та. - Жiнко добра! Вiдiйди вiд грiха. Тепер нема тако┐ сили в свiтi, щоб не пустила мене, - так поглянув, що та сторопiла, вiдступила назад, i Дмитро мiцно рвонув на себе ручку дверей. Справдi, в закуреному кабiнетi сидiло кiлька людей. З-за столу спокiйно пiдвiвся невисокий бiлявий чоловiк. Вiн, очевидно, чув розмову за дверима, але в його темнозелених з янтарним вiдливом очах щось блиснуло - не роздратовання, а iскорки смiху. - Не пускають до вас, - спустив донизу батiг, сподiваючись, що зараз на нього почнуть сердитись цi заклопотанi люди, пожмакованi безсонням i турботами... Хто може полiчити, скiльки в отi бурхливi неповторнi часи середнiй районний працiвник провiв безсонних ночей, витратив сво║┐ сили, згубив здоров'я! I тiльки тепер Дмитро побачив бiля вiкна розумно-насторожене обличчя Вiктора Снiженка. - Добрий день. Марков. - Секретар райпарткому вийшов з-за стола i подав руку Дмитровi. - Сiдайте. - Доброго здоров'я, товаришу, - зразу осiла злiсть в чоловiка, i вiн з глибокою вдячнiстю i хвилюванням подивився в натомленi, але веселi очi Маркова. - Сiдайте, товаришу, - вдруге показав на вiльний стiлець. - Здалеку при┐хали? Мете ж надворi. Напевне, забило всi дороги? - Занесло, - вiдповiв стримано, прикидаючи в головi, чи в нього хочуть щось випитати, чи таки насправдi дуже людяний ┐хнiй секретар. "Навряд, щоб спроста можна було питати про таке, коли його люди ждуть", - примiряв по сво┐й вдачi. А потiм, коли зрозумiв, що помилився, легко стало на душi: ║сть же такi хорошi люди на свiтi. Марков, зрiдка постукуючи пальцями по столi, дуже уважно слухав Дмитра, зрiдка запитував i знову слухав, вивчаючи мужню, мiцну постать простого трудiвника, що зараз всю свою душу, радощi i болi викладав важким, незграбним, та щирим словом. - Гарнi урожа┐ збирали на сво┐й землi? Як ваше прiзвище? - Горицвiт. - Горицвiт? - вголос задумався Марков. Щось знайоме i далеке-далеке забринiло в його душi од цього слова. Але що?.. Нiяк не мiг пригадати, пiрнаючи в згадки i прислухаючись до вузлувато┐, невмiло┐ мови Дмитра. I з кожним новим словом Горицвiта, i з кожною новою згадкою давнини, якi перебирав допитливий розум, Марков почував усе бiльшу i бiльшу довiру i приязнь до Дмитра. - Гарнi урожа┐ збирали? - знову повторив, почуваючи, що от-от щось знайоме легко i радiсно розкри║ться з глибини рокiв. Але воно знову почало невловиме вiдходити вдаль. - Хорошi. Кращi, нiж усi мо┐ вуличани. В селi мене агрономом в насмiшку прозвали. Люблю я землю, i в книгу заглядаю, - подобрiшало обличчя Дмитра: вiдчував, як дедалi щiльнiше щось з'║дну║ його з тим невисоким бiлявим чоловiком. - А ще бiльше можна зiбрати? - Чому нi? Не можна тiльки на небо вилiзти, - i вчасно зупинився: ледве не вирвалась груба, як йому здавалось серед цих людей, приказка. - От ви й будете, товаришу Горицвiт, в колгоспi вирощувати високi врожа┐. Вiрю, що тiльки правду чув од вас. Будете в колгоспi людей вчити, як бiля землi ходити. I самi вчитиметесь в агрономiв наших, у професорiв, в академiкiв. Це добре ви сказали, що людина до щастя пряму║. Всi вiки людство мрi║ про радiсне життя, а ми його будуватимемо з вами. Отим урожа║м, що добуватимемо на колгоспному полi, ви будете виходити на ширшу дорогу, будете виводити в люди сво┐х дiтей, змiцнювати свою державу, зерном добиватимете сво┐х ворогiв. - Спасибi за добре слово. Тiльки з мене такий учитель... Не дуже вмiю я з людьми обходитись, як iншi. Говорити не умiю. - Навчитесь. Коли ви справжня людина - навчитесь. Вам ширше треба дивитись на свiт - ви вже колгоспник... Довго тут пробудете? Через години двi я б змiг з вами по┐хати у ваше село. - Оце було б добре. Я почекаю вас, - зрадiв Дмитро, засмiявся. XII - Мамо, який менi сон приснився, - усмiхаючись, Югина легко скочила з лiжка i метнулась до колиски. Бiлоголовий Андрiйко - ┐┐ безкра║ щастя - стиснувши крихiтнi кулачки, зда║ться, не спав, а щось обмiрковував, напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням i радiстю помiтила, що зараз вiн був найбiльше схожий на Дмитра. Ще кiлька днiв назад уся рiдня говорила: ┐┐ син удався в Докiю, а ще ранiше вiдмiчала дивовижну подiбнiсть Андрiйка до Югини. I тiльки вона, мати, з кожним днем помiчала, як поволi пробивались батькiвськi риси на округлому лобастому личку дитини, як все бiльше горбатився нiс i темнiшали великi чоловiчки очей, за якими навiть бiлкiв не видно. I вже забуваючи за сон, вона нахиля║ться до колиски, щасливим поглядом вивча║ навiть подих сво║┐ дитини, наперед вiдгадуючи, як лягатимуть на миле обличчя новi риси, що тiльки-тiльки несмiливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полi. Через якусь хвилину, хвилюючись i радiючи, вже бачила перед собою Андрiя таким, яким був Дмитро, коли стрiла його лiтньо┐ ночi в полi. Та незабутня нiч, розводячи завiсу рокiв, випливала з давнини, мов рiка iз туману, подзвонювала молодим мiсяцем, який так щедро розсiвав зiрки, що ┐м уже замало ставало мiсця на небi, - тому й падали на землю, на дальнi дороги i. темнi полукiпки озимини. Навiть цiлющий липовий настiй почула над собою молодиця. - Мамо, подивiться, як зараз Андрiйко на Дмитра схожий, - одiрвалась од колиски. Напiвтемне у хатi. На узорчастих вiкнах тремтять блищики зiрок, i срiбло квiток зсередини налива║ться нiжним цитриново-рожевим сяйвом. Од печi одрива║ться Докiя, i Югина раптом бачить: в очах ┐┐ матерi теж коливаються блищики, як двi iскорки на шибках. Югина ще нiколи не бачила, щоб сухi зiницi Докi┐ обтяжувались сльозами. - Мамо, що з вами? - кида║ться вперед i сво┐ми теплими руками охоплю║ негнучкi пальцi Докi┐. - Горе, дочко. Горе навалило на нас... - А де ж Дмитро? - скрикнула, не дослухавши матерi. - За правдою по┐хав. У саму столицю по┐хав... До нашого уряду попрямував. - Як же так? I менi слова не сказав... Мамо, чого вiн, цей крамар, хоче од нас? - тремтить голос молодицi, i вона поспiхом одяга║ться, а потiм почина║ вкутувати сина. - Ти куди, доню? Але Югина вже не чу║ слiв Докi┐. Пригорнувши до себе дитину, рiшуче пряму║ до дверей. - Югино, куди ти? - Куди? В район. В партiйний комiтет, мамо... Чого ж ви не сказали, коли Дмитро ви┐жджав? Кинулась би його здоганяти - не здожену. Прощавайте, мамо. - Ти Андрiйка залиш. Куди тобi з ним у таке бездорiжжя йти? - Iтиму. На край свiту iз сином сво┐м пройду, - поцiлувала Докiю в уста, вибiгла з хати. - Югино... Але навiть не оглянулась молодиця. Мороз рухливими клубками кинувся з сiней, i незабаром Докiя, застигши посеред хати, стояла в холодному, сивому туманi, що погасив на вiкнах веселi блищики свiтанку. "Дмитро в столицю подався, Югина до партi┐ пiшла, а куди ж менi подiтись?"... Зразу ж за ворiтьми Югина по колiна вгруза║ в снiг i до самого шляху залиша║ за собою мережу глибоко втиснутих слiдiв. Снiги i снiги. Легкi, пухнастi. Вони оживають iз свiтанком вбирають у свою голубiнь зеленорожевi струмки, то починають пробиватися з-за дерев Великого шляху. Напiвзасипанi колi┐ дороги. Дмитро останнiй про┐хав по них. I вона обережно ступа║ по цiй дорозi, по тому слiду, начеб боячись йому зробити боляче. Прокинулась дитина, заплакала. Заспокоювала ┐┐ i словами, i сльозами, i болючим серцем. Втихомирила. Витерла з свого чола холодну накип i знову попливла по колi┐, нахилена i самотня, як дерево в полi. "Прийду я до них, - бачила себе в райпарткомi. - Усе чисто розкажу. Руки сво┐ покажу. Дитину свою покажу. I хто не повiрить, що чеснi руки в мене, чеснi очi мо┐, хто не повiрить, що дитина тим молоком вигодувана, в якому нема людсько┐ кривавицi? Усi, сину, повiрять, - нахилилась до дитини, скорботна усмiшка затрепетала на устах Югини. - Своя влада не окривдить нас. Не окривдять сво┐ люди тебе, Андрiйку, не зобидять твого батька, непосидющого i роботящого, як сама весна. Чу║ш ти, маленький мiй, радiсть моя". Андрiйко, що пильно прислухався до материно┐ мови, раптом усмiхнувся, заворушився, бажаючи простягнути ручата до не┐, розкрив рожевi пелюстки уст, i хмаринка пари обдала теплом стужавiле обличчя молодицi. I враз такий спокiй охопив Югину, що скорбота поволi зникла з ┐┐ уст, очей, i тiльки одна замерзла сльозина рожевiла на кiнчику хустини. Утомлена, увiйшла в лiси, знову ж таки думаючи про те саме. Бiля повороту сiла на снiг, i вмить солодка млость розлилась по всьому тiлi, далекими крильми вiйнула думка про сон. Молодиця зразу скочила на ноги. "Не можна спочивати!" - напружилась, ледве втримуючи дитину зомлiлими руками. Од болю вони набрякали i розтягувалися. Мороз уже зайшов у пучки i колов ┐х тупими голками. Ще пройшла з версту i присiла на пеньок, розтираючи стужевiле обличчя i пальцi. Вдалинi зафоркали конi. Югина швидко пiдвелася. Назустрiч ┐й мчали легенькi крильчастi саночки. Вiзник круто зупинив коней, i сани пiшли затоки, перегородивши дорогу. - Ти куди, жiнко добра? - здивовано запитав Вiктор Снiженко, стираючи пухнасту паморозь з вислих, лiплених брiв. Гострим оком вiн здалеку помiтив, що втомлена жiнка спочивала на обочинi. "Отак i до смертi недалеко". Югина пильно поглянула на сухорляве рухливе обличчя невiдомого чоловiка. Помiтивши спiвчуття в розумних очах, раптом зашарiлась, чогось вище пiднесла Андрiйка. - За правдою йду, - тихо вiдповiла. - Тодi сiдай до нас, - засмiявся вусатий червонолиций вiзник. - Товариш Снiженко завезе тебе у наш колгосп. Там наша правда почина║ться. Це треба розумiти! По┐демо, молодичко? В один льот домчимо. Дитину, дитину краще закутуй. Ну, по руках? ┐демо? - Нi, менi в район треба. - В район? До кого? - вискочив iз саней Снiженко. - Куди тобi по такiй дорозi! Бач, з коней пара, як туман, iде. Потомилися. А ти ще з дитиною. - Дiйду. - Нiкуди ми тебе не пустимо. - Так i не пустите. - Ти що, дитину заморозити хочеш? Не бачу, як втомилась? Не пустимо - i край. - Нема тако┐ сили в свiтi, щоб мене не пустила, - гордовито випросталась Югина i, обходячи дорогу, рiшуче ступила в снiг. - Чи ти не жiнка Горицвiта? - пильно поглянув Снiженко на Югину, пригадуючи слова Дмитра в райпарткомi. - А ви звiдки зна║те? - зупинилася. - Знаю, знаю! - весело розсмiявся. - Бачив твого вояку. От що значить кохання! - звернувся до вiзника. - Не встиг чоловiк ви┐хати з дому, а жiнка за ним навздогiн. - Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася. - Що Дмитровi сказали? - застигла, загрузнувши на обочинi. - Щоб ти додому повернулася. Сiдай у сани, бо нi слова не почу║ш од мене. I Югина покiрно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого Снiженка. Той допомiг ┐й сiсти, пильно поглянув на Андрiйка, примруживсь: - Викапаний батенько... Ти не журись, - звернувся до Югини. - При┐де твiй милий через пару годин. Усе добре! Тiльки жени його на люди. Ломакою жени, щоб не закисав бiля горшкiв. I розумний чоловiк, а обгородився сво┐м господарством, наче в клiтцi сидить. - Розгородиться, - радiсно вiдповiла. - Ви ще не зна║те його. - Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив. - Мало вивчили. - Словом, кругова порука. Це треба розумiти, - обiзвався вiзник i пiдморгнув сивою од паморозi бровою. На полi стало холоднiше. Заснiженi проводи кидали на срiбну скатерть кiлькаметровi бинди, а телеграфнi стовпи гудiли низько i тривожно, як середина пiанiно. Бiля розстаннi Снiженко притримав конi, скинув кожух i наказав молодицi: - Закутай краще свого синка. Василю Калiстратовичу, - звернувся до вiзника, - скорiше мчи ┐┐ додому. - I пружно скочив на дорогу, що вела до його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з не┐ паморозь, i вiтер пiдняв угору веселi струмки хвилястого русого волосся. - Я пiшки дiйду. Що ви, люди добрi, - розхвилювалась Югина, пiдводячись з саней. - Не калiка ж я, заради мене i людей, i худобу морити... - рукою вплелась у вiжки. - Сiдай, молодичко, i помовкуй менi. Наш голова зна║, що робить, i ти його не переможеш. Не такi проворнi старалися... Да, молодичко, голова у нас - правильний чоловiк. Справжнiй партi║ць! Це треба розумiти. Югина вдячним поглядом довго проводить невисоку, зiбрану постать Снiженка, що, лише в одному пiджаку, легко поспiша║ напiвзабитою дорогою. Про┐хавши кiлометри два, вiзник обернувся до Югини i показав пужалном вперед: - Знову якась баба, певно, за правдою йде. Уже i в лiтах, а тьопа║ такою дорогою. Югина пiдвелась. - Та це ж моя мати! - скрикнула радiсно i здивовано. - От сiмейка, так сiмейка. Тримаються одне за одного, як у казцi про рiпку. Назустрiч ┐м з невеличкою торбинкою в руцi рiвно прямувала Докiя. Порiвнялись. - Мамо! - вискочила з саней Югина. - Повертайте назад. Усе добре, мамо. Скоре й Дмитро прибуде, - поцiлувала Докiю, начеб кiлька рокiв не бачилась з нею. - Я ж казала йому: правди нашо┐ у землю не втопчеш, - прояснилась Докiя, нахиляючись до Андрiйка. - Та сiдайте менi, бiсовi баби. А то ще вони й на дорозi мiтинг вiдкриють i почнуть доказувати, чи усуспiльнювати худобу, чи нi! - гримнув Василь Калiстратович. - Сiдайте, мамо. - Нi, дочко, ┐дь сама. - А ви ж чому? - Зайду в лiкарню. Свирида Яковлевича провiдаю. Це й пирiжкiв йому трохи зготувала. Хтозна, як там харчують. Домашн║ - не завадить. А хто ж спече йому?.. Правда, буде смiятися, вила║, що стiльки тьопала, а потiм i подобрi║. Хоч би не погiршало чоловiковi. - Вiд нас низький поклiн передайте. Скажiть, щоб видужував скорiше. - Рiдня ваша в лiкарнi? - спiвчутливо запитав Василь Калiстратович. - Рiдня, - водночас вiдповiли жiнки. * * * - I ви до Мiрошниченка? Це просто наказанi║ господн║! Ваш Мiрошниченко скоро лiкарню в МТС перетворить i увесь медперсонал викурить звiдси на трiскучий мороз, - невелика й кругла санiтарка, наче в розпачi, сплеснула руками i з удаваним жахом пiдкотила очi пiд лоба. Тепер вона на диво була схожа на пухнасту коротеньку перину, з-пiд яко┐ ненароком проглянуло по-дитячому рум'яне i житт║радiсне обличчя. - Яку МТС? - здвигнула плечима Докiя, слiдкуючи, як блискавично змiню║ться обличчя санiтарки - вiд крайнього розпачу до добродушного усмiху. - Яку! Нашу, районну! Чоловiк у лiкарнi лежить, а його начальником МТС назначили. I тепер ще нi свiт, нi зоря, а до нього цiле стовковисько в палату збира║ться. Наш головний аж в райпартком дзвонив, щоб менше пацi║нтiв до Мiрошниченка ходило. I що ж, пособилося? Аякже! Анi чутiньку. Як причепиться, як причепиться, яка сльота - з ума можна зiйти, нащо я покладиста натура. То папку тобi з важними дiлами, то папiрець, то командировку, то чеки тичуть - i мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш, щоб головний не побачив, бо такий тобi компрес поставить... А це тiльки що приходить один лiсоруб i так проситься, i так проситься, щоб впустити його. Серце ж у мене як вiск - пропускаю. Бачу: лiсоруб чогось зам'явся i боком, боком, як горобець, стара║ться непомiтно вскочити в палату. Придивляюсь до нього, а вiн до спини приклав пилку i норовить з нею вскочити до хворого. - Громадянине, що це iще за винахiд у медицинi? Залишiть свiй iнструмент у вестибюлi, - гримаю на нього. Зупинився сердега. Аж у жар його кинуло, очима винувато клiпа║. "Не можна, - каже, - Свирид Яковлевич наказали, щоб я з пилкою прийшов". I знову почина║ проситися. Побiгла я до вашого Мiрошниченка, а в нього вже й звернення заготовлене, щоб розжалобити мене: "Марi║чко, душа моя, радiсть моя, пропусти його з iнструментом. Нову практику хочемо спробувати". - "А як мене головний за цю практику з лiкарнi нажене?" - "Тодi будеш у мене в МТС працювати. Найкращого трактора тобi дамо", - смi║ться. Ще й тракторiв тих нема i не знати, коли прийдуть, а вiн уже найкращого да║. Пропустила я лiсоруба, а сама й потерпаю: як наскочить головний на ту практику - пропала моя медицинська кар'║ра, навiки пропала. Головний менi всю голову скрутить. Одягнувши бiлоснiжного халата, Докiя в супроводi метушливо┐, балакучо┐ Марi║чки увiйшла в невелику палату. - Ну, от бачите! - знову сплеснула руками санiтарка. - Товариш хворий, хто вам дозволив нарушати медицинський режим? - Марi║чко, пташко, не сердься... О, добридень, Докi║... - Свирид Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга, весело й змовницьки подивився на жiнок. На його незвично пожовтiлому чолi виступили дрiбнi краплини поту, а густа небрита щетина тепер просвiчувалася iскорками сивини. Бiля лiжка стояв уже лiтнiй лiсоруб i молодий чорнявий хлопець. На стiльцi, вигинаючись, лежала пила, в одному мiсцi присипана сталевою тирсою - Свирид Яковлевич терпугом сточував ┐й зуби. Санiтарка докiрливо похитала головою i вибiгла в коридор. - Оце так хворий, - пiдiйшла до лiжка Докiя. - Пора б уже трохи i вгомонитися чоловiковi. Не маленький начеб. - Розумi║ш, Докi║, нам треба лiс валяти на будiвництво, а лiсорубiв - на пальцях полiчиш. Так ми невеличке удосконалення придумали: через два зубцi - третiй вкорочу║мо. Зда║ться, дрiбниця, а така пила вдво║ скорiше рiже. Як по маслу iде, тирсою не забива║ться, не стриба║ по деревинi... Тiльки зубцi треба пiдрiзати особливо, отак, - звернувся до лiсоруба i, перехиляючись з лiжка, провiз терпугом по крицi. - Знайомся, Докi║, з людьми. Це - молодий художник Павло Данилович Кремець. При┐хав у творчу командировку на Подiлля. А це - лiсоруб Дем'ян Петрович. Вiн, кажуть люди, вночi у власнiй хатi може заблудитися, а в лiсах - нiколи. - Бо в лiсах я родився, зрiс, а хату зовсiм недавно збудував - усе по чужих тинявся, - грубими, у шрамах пальцями обережно пересову║ пилу Дем'ян Петрович. - Ой, головний iде! - вiдчинивши дверi, в палату влетiла Марi║чка, подивилась на всiх зляканими очима i прожогом вискочила в коридор. Лiсоруб, прикусивши губи, пiд схвальний погляд Мiрошниченка, засунув пилку пiд лiжко. Художник i Докiя сiли на стiльцi. - Невеликий переполох. Старий з характерцем, - усмiхнувся Мiрошниченко i звернувся до художника: - Що у тебе нового? Павло Данилович заворушився на стiльцi. Темний рум'янець хвилясте побiг до скронь. Захвилювався хлопець, як тiльки молодiсть хвилю║ться. - Стiльки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашо┐ МТС. Це прямо символiчно: на мiсцi тюрми ста║ тракторна станцiя. Повiв мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидiв. Вiдкрива║ залiзнi дверi - i я бачу: на пiдлозi лежить добiрне пахуче зерно. Зерно там, де смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше подумати, суть нашого нового життя. Ви згоднi зi мною? - Згоден. От збуду║мо нову МТС, тодi сьогоднiшню будiвлю вiддамо пiд музей. - Вiрно, Свириде Яковлевичу... Коли я вас малюватиму? - Ну, це не швидко буде. I хочеться тобi чоловiка мучити i самому мучитись. От у мене iдея ║: по┐дь у Кам'янець-Подiльський. Там у музе┐ ║ портрет Кармелюка. Тропiнiн малював. - Ви дума║те, Тропiнiн? Знавцi не мають таких даних. - А вони хай краще ┐х пошукають. Усе говорить за це. - Цiкаво. Ви якiсь матерiали вивчали? - Не вивчав, а зустрiчати доводилося. В цей час вiдкрились дверi, i головний лiкар у супроводi двох сестер увiйшов у палату. Позаду, витягаючи голову, злякано водила очима Марi║чка, але, побачивши, що все гаразд, зразу ж повеселiшала, заспоко┐лась i знову заметушилась. - Все збори i збори! - гримнув лiкар. - Тридцять п'ять рокiв працюю в лiкарнi, а таких пацi║нтiв, як цi║┐ зими, не було. - Iсторична зима, Валер'яне Орестовичу, - обiзвався Свирид Яковлевич. - Хворий, ви мене не просвiщайте. Сам знаю - iсторична! А хто ж iсторiю творить? - насупився. - Люди! Живi люди, а не хворi. До мене привозять хворих, поранених, а вони в халатах тiкають з лiкарнi. Спiшать iсторiю творити або, або... - Валер'ян Орестович помiтив залiзну тирсу на пiдлозi, нагнувся i спритно, не по лiтах, витягнув з-пiд лiжка пилку... - Марi║ Iванiвно! - крикнув вiн на всю палату. Марi║чка зразу ж обм'якла i, червонiючи, як троянда, опустила переляканi очi в пiдлогу. Вона добре знала, що коли лiкар велича║ по батьковi, - добра не жди. - Марi║ Iванiвно! - затряслись довгi сивi пасма на головi лiкаря. - Чи ║ у вас найменша рiзниця мiж лiкарнею i дров'яним складом? Ви медичний злочинець. Непоправний злочинець! Я вас пiд суд, пiд суд вiддам! Ви менi всi, - затупотiв на сестер, - з лiкарнi конюшню зробили! Хлiв зробили. - Валер'яне Орестовичу, - крiзь сльози звернулась Марi║чка. - Мовчать! Або говорiть, говорiть. Почу║мо, Марi║ Iванiвно, ваше наукове слово, - з'║хидничав старий. - Уже й наукове... Хворий так просив, так просив, щоб йому пилу принесли. Це для удосконалення треба йому. В МТС треба. От ви працю║те над апаратами... - Хватить мене просвiщать. Що ви ще видумали? - звернувся до Мiрошниченка. - Швидше лiс рiзати. Я дуже просив Марiю Iванiвну помогти менi. Насилу впрохав. - Брехня! Не вiрю, не вiрю! Ви ┐й слово скажете - i вона з вистрибом побiжить виконувати... Марi║чко! Зараз же винось пилу. I дiвчина ледве не всмiхнулась: коли назвав ┐┐ лiкар на iмення - значить гроза пройшла. Пiсля лiкарського обходу Свирид Яковлевич продовжував: - Село Кукавка, де жив у Моркова Тропiнiн, знаходиться недалеко вiд Головчинцiв i Чорномина - там найбiльше в тi роки орудував Кармелюк. Не мiг великий художник, що змалював стiльки селянських портретiв, не зацiкавитися образом вiдомого повстанця. Ви помiтили, наскiльки портрети старого i молодого укра┐нцiв Тропiнiна подiбнi до того портрета Кармелюка, який iз рук проскурiвських тюремщикiв потрапив у Кам'янець? I характерний поворот голови даний однаково, i манера письма, i тони... - Свириде Яковлевичу! - трiумфуючи, вбiгла в палату Марi║чка. - Трактори iдуть в нашу МТС. Цiла колона! Попереду - мiй брат Михайло. Сидить на машинi, як полководець! Усi люди збiгаються подивитися на колону. Навiть головний не витримав: пiдiбрав халат - i бiгцем на вулицю! В палату увiрвався гуркiт машин, i жовте обличчя Свирида Яковлевича почало наливатись радiсним рум'янцем. XIII Крадучись, неначе злодiй, пiзнього вечора Крамовий добирався до хутора Варчука. Ще й досi, пiсля коротко┐, але тяжко┐ розмови з Марковим, пашiли його пухнастi щоки, а руки самi по собi стискалися у кулаки. Знiтившись, вiн мусив, як хлопчисько, слухати нотацi┐ i не захищатись, а визнавати сво┐ "помилки". - Робив, старався. Самовiддано працею доведу, покрию огрiхи, - пiтнiв i згинався перед Марковим, а в душi ладен був на шматки порiзати цього невисокого чоловiка, од якого нiчого не можна було заховати нi гучним словом, нi видимiстю активно┐ дiяльностi, нi поспiшним визнанням сво┐х помилок... На хуторi загавкав пес i кинувся до ворiт. Скрипливо заспiвало по обмерзлому дротi кiльце, i ноги вiрного сторожа, як пострiл, вдарили по висушенiй морозом хвiртцi. Незабаром вийшов Варчук i повiв пiзнього гостя в простору свiтлицю, де сидiли старий Созоненко, Якiв Данько i Карпо. Потiм з друго┐ кiмнати, мружачись на свiтло, вийшов Омелян Крупяк. Граючи сво┐м красномовством, почав говорити про якусь давню пригоду, але всi, принишклi i напiвзiгнутi, розумiли, що зараз мають упасти важкi слова, якi зведуть життя кожного iз них диба, як зводить коня невблаганний машталiр. Крамовий чув на собi допитливi тяжкi погляди, але мовчав, пропускаючи, як крiзь воду, розповiдь Крупяка. Нарештi Сафрон не витримав. Притуливши затиснутий кулак до пiдборiддя, важко вицiдив першi слова: - Петре, що трапилось? Не тягни! - Рятував вас, як мiг. А тепер нема мо║┐ сили. Завтра буде стояти питання про ваше розкуркулення, - поглянув спочатку на Данька, потiм зупинив погляд на поблiдлому Варчуковi. - Говорив вам, - продайте, спалiть зрештою, к чортовiй матерi, свiй хутiр, заженiть добро. Не послухались, сидiли, от i досидiлись. - А коли тепер, сьогоднi ж спалити? - ще бiльше вкрився тi║ю страхiтливою крейдою, яка часто вкрива║ мертвi щоки смаглявих людей. Смолистi хвилястi вуса ще бiльше пiдкреслювали блiдiсть його обличчя. - Пiзно. Не треба великого розуму, щоб догадатися, що нарочито пiдпалили. Iще одну статтю добавлять. Розказав усе. - Ех... з таким життям! Що тепер робити? Скажи, Петре! Ти розумна голова! - уже наказав старий Варчук, злiсно поринаючи в плани i роздуми, його чорнi неблискучi очi зовсiм заховалися в пiвколах зморщок, перекривились прикушенi уста i покривленi складки на чолi придавили донизу брови. Карпо з опаскою подивився на батька: "Тепер попадись йому хто в руки - надво║ роздере". - Вiдки менi знати, - на всякий випадок огородив себе обережнiстю. Хай, мовляв, краще Крупяк вкаже ┐м дорогу. Цей не вдержить язика. I Крупяк заговорив. Але де зникла театральна поза, безтурботна iнтонацiя i усмiшка? Кожне слово поважчало, падало мiцно i поволi. - Невблаганна доля ломиться в нашi дверi. Отож тепер не заши║шся, як пацюк в муку, не пересидиш лиху годину. Вибирати нема чого - залиша║ться або куля, або Сибiр. Значить, треба битись, дертися, боротися! Пiднiмати повстання! Iнакше попадеш пiд таку косу, що з корiнням нас викосить. Треба шатнутись по всiх самостiйниках, по всiх певних людях, добувати зброю... не слухали мене, боялись... - Поки повстання пiдiймеш, то тебе пiд конво║м у район поведуть. - I поведуть. Посидьте iще деньок, погорюйте, сльозами помочiть сво║ добро, - ┐дко вiдрiзав Крупяк. - Хоч i пiзнувато, але треба випередити подi┐. В лiсах перепинити секретаря райпарткому. Вбити, заховати в снiгах. А Петро пiсля цього, - поки при┐де нове начальство, розбереться з дiлами, - захистить вас, наново почне крутити справами. - Дiло, - схвально кивнув головою Карпо. I зразу ж замислився, як краще здiйснити план. В тяжкому роздумi вираз його обличчя, рожевого i пухнастого, багато в чому нагадував старого Варчука. - Так i будемо робити. Однаково: чи пан, чи пропав, - стиснув великi, оброслi мохом кулаки Якiв Данько. I його довгi рухливi брови заворушились, як вуса таргана, на широких вилицях вiсiмками вирiзьбились пругкi м'язи. - Тiльки так. Бити, рiзати все, що буде стояти на завадi, - швидко викинув з себе Сафрон, спираючись двома лiктями на стiл. - Небезпечне це дiло. Дуже небезпечне, - похитав головою Созоненко. - Як зiрвемося, то... зi смертю гра║мось. - А ти як дума║ш? - звернувся Крупяк до Крамового, витираючи пiт з довгастих заличкiв, що двома клинцями вбились в обстрижений пiд польку чуб. - Не знаю, що й сказати. Ти в цих дiлах неперевершений авторитет, бiльше розбира║шся, - похвалив падкого до слави товариша, обережно одводячи вiд себе органiзаторську участь в повстаннi. Крупяк нiчого не промовив, але так насмiшкувато i злiсно блиснув очима, що Крамовий зрозумiв: його похвала не приспала допитливого авантюристичного розуму. Тому Крамовий натягнув на обличчя маску втоми i з перебiльшеною увагою почав слухати план засiдки, яку просто й добре придумав Крупяк. - Ну, менi треба поспiшати, бо, чого доброго, прибiжить виконавець, а потiм почнуть розшукувати по всьому селу, - роблено позiхнув i швидко попрощався з усiма. В сiнях його наздогнав Крупяк. Нервуючись, Крамовий почув на собi гаряче дихання. Обо║ мовчки вийшли на скрипливий заснiжений ганок. I не промовив, а прошипiв Крупяк: - Щось не пiзнаю тебе, Петре. Трясешся за свою шкуру? Знай, коли будеш вести подвiйну iтальянську бухгалтерiю, - моя рука не здригнеться пустити в твiй рот свинцеву галушку. Я чоловiк не гордий. Хто, хто, а ти це зна║ш. - Пiшов ти к чортовiй матерi! Тепер подвiйна бухгалтерiя, тiльки не така, як ти дума║ш, цiннiша в нашiй роботi, анiж тво┐ одвертi терористичнi акти. I ти на мiй шлях станеш, - злiсно, давлячись словами, кинув у обличчя Крупяковi. Розлючено, з тяжкими передчуттями увiйшов у метелицю. Задзвенiло обледенiле дерево, i Крамовий злякано метнувся вбiк, загрузаючи по пояс в сухi снiги. А плечi його била нестихаюча дрож: знав, що Крупяк може спокiйно вистрiлити в спину. Правда, це зараз було не дуже ймовiрним. Але Крамовий раптово обм'як, розчулився, чогось вважаючи себе мучеником, якого не оцiнили i не зрозумiли... XIV Марта iз уст тiтки Дарки довiдалась про нещастя Дмитра. Зразу ж пожовкла молодиця, важко задихала, схопилась рукою за груди. - Ти що? Що з тобою?! - злякано скрикнула Дарка. - Нiчого, - хотiла посмiхнутися побляклими устами, але усмiшка вийшла такою жалiсною, начеб мала обiрватися плачем. - Ой ти, горе мо║. Подивись на себе - кровинки нема на лицi. В домовину, мовляли люди, краснiших кладуть. Десь то ти до цього часу побива║шся за ним. - Побиваюсь, тiтко Дарко, - з зiтханням призналась i одвернулась од удовицi. - I яка то польза з то┐ любовi. Одна болiсть та й годi, - розважливо похитала старечою головою. Та вже не чула ┐┐ слiв молодиця. Присiла край вiкна, задумалась, вболiваючи над чужою долею бiльше, нiж над сво║ю. Невже може трапитись, що вона бiльше нiколи не побачить свого Дмитра? Нi... Не свого... Невже так насмi║ться з не┐ недоля? Не може бути такого. Набiгали сльози на очi, i механiчно, неначе завченим рухом, витирала ┐х вказiвним пальцем лiво┐ руки. Рум'яна, у бiлiй пухнастiй хустцi, в хату вбiгла Нiна, простерши до матерi, червонi заграблi руки. - Мамо, розкутай мене. Ти чого плачеш? - Цить, - пошепки промовила i злякано поглянула на тiтку Дарку. Але та поралась бiля банякiв i не бачила слiз молодицi. Спускався негустий, блакитний вечiр, i навiть через вiкна було видно, як пухнастi снiги одсвiчувались рожевими i мали новими бризками зорi. Куточки шибок проростали розкiшним весняним квiтом, а в сусiдському саду постукував у обважнiлi лапатi вiти прозорий молодик i осипав на землю зеленавоголубу порошу. "Хоч би на хвильку побачити його, слово сказати", - такий ниючий щем роз'┐дав очi i стискував серце, що, якби не тiтка Дарка, захлинулася б сво┐м горем i сльозами. Не можучи бiльше стримувати бiль, швидко одягнулась в червоний кожушок, накинула на плечi велику клiтчасту хустку i вийшла надвiр. Попiдвiконню було чути голоси виконавцiв: - Агей! На колгоспнi збори! - I сьогоднi збори? - чийсь голос iз вулицi. - Не журiться, i завтра будуть, - двi чорнi постатi, як у картинi, вимальовуються на заснiженiй вулицi. - А матерiю видаватимуть? Бо так щодня попосидиш i штани протреш! - А ви ┐х скидайте, як той куркуль, що каганця при гостях не свiтив. I смiх, голосний, розгонистий, перестрибу║ снiгами i стиха║ в морознiм повiтрi, як дзвiн. Так само розмiрене, без всякого дiла до ┐┐ горя, йшло життя. I ще тяжче стало на серцi молодицi. Поволi пiшла до сельбуду, що уже привiтно зазивав людей сво┐ми вогнями. Вiд сельбуду попрямувала на Великий шлях, намагаючись менше зустрiчатися iз людьми. - А це правда, що трактори в район прийшли? - задзвенiло на другiй вулицi. - Чиста правда. Сам товариш Сталiн, кажуть, з Москви надсила║ колони по усiх усюдах. - Кажуть, на Красну площу iдуть i iдуть машини, аж земля гуде, а товариш Сталiн ┐м усi дороги розкрива║. - Ясне життя пiшло. Аж усмiхнулась молодиця. Полохливо йокав i поскрипував снiг пiд ногами, попiд тинами голубiли високi замети i курiли нiжними, прозорими димками. Вiд швидко┐ ходи пiт почав пощипувати ┐┐ плечi. I раптом бiля сiльради почула голос Дмитра. Чи здалось? I, забуваючи сором, що ┐┐ можуть побачити люди, майже бiгом кинулась вперед. В темрявi неясно окреслилися конi, двi чоловiчi постатi. Ось одна пiшла до сiльради, а друга пряму║ до саней. Лише по одному обрисовi, по уповiльнених рухах вона пiзна║ його. - Дмитре! - смiючись i зiтхаючи, наближа║ться до нього. - Марто! - зупиня║ться, здивований i радiсний. - Ой, Дмитре! Як же ти? Нiчого з тобою? - з тривогою дивиться у вiчi. - Ти про що? - Ну, про що ж? Про тво║... горе. - Все добре, Марто. - Яка я щаслива, Дмитре, - затиска║ теплими руками його велику й холодну. - Ти й не зна║ш, яка я рада. Що б я й робила без тебе? Уже вiд того, що ти на свiтi живеш, радiснiше менi. Скiльки перемучилась за сьогоднi. Правда, дурна я? - Спасибi, Марто. Яка ж ти хороша... Сiдай на сани - завезу тебе додому. - Що ти? Що ти? - злякано вiдступа║ назад молодиця i тiльки тепер сторожко огляда║ться навколо себе. - Бо┐шся? - Чудний ти, Дмитре, ой, чудний. З тобою я на край свiту по┐хала б i не охнула. А зайвих слiв не хочу нi сама чути, нi щоб твоя жiнка нарiкала на мене... Та хiба ти розумi║ш що-небудь... Пожив би ти хоч день мо┐м життям. Прощавай, Дмитре, - ще раз оглянулась навколо, рвучко притиснулась щокою до його руки i пiшла у мовчазну вулицю. I не тiльки на небi, а й на душi визорiло в чоловiка. Ходою пустив конi, а сам подобрiлим поглядом оглядав сво║ рiдне село, свою рiдну заснiжену землю. - Дорогi мо┐, любi, - не знати до кого промовив: чи до сво║┐ родини, чи до Марти, чи до зоряного привiлля, що мерехтiло, переливалось чистим сяйвом. Наскiльки йому тепер, пiсля пережитого, усе стало дорожчим i милiшим. Оте щоденне, буденне життя, затiнене, сповнене всякими турботами, бiльшими i дрiб'язковими, тепер повiнню заливала нова хвиля прозоро┐ i дужо┐ любовi; тi трепетнi чуття i думи, що з роками, вiддаляючись од порога молодостi, все рiдше приходять до нас, оповили його, як оповива║ чисте надвечiрн║ свiтло розквiтлий сад. "Працюватиму ж як. Для себе, для людей", - i солодко щемiли його великi дужi руки, начеб вже стискували чепiги у весняному полi. Прояснений увiйшов у хату, i зразу ж повеселiшала його сiм'я, радiсно затрiщав огонь у печi, засмiявся Андрiй i простягнув до батька крихiтнi рученята. Уже в темрявi Дмитро почув сльози на очах дружини. - Ти плачеш, Югино? - Нi, то вiд радостi, любий. Як по┐хав ти, мене наче хто наскрiзь ножем проткнув, - мiцнiше притулилась до чоловiка. - Ну, що я тобi можу бiльше сказати? Хiба про таке розкажеш? - Пiдбилась головою пiд його руку... Не раз так i засинала, мов дитина. - Югино, я сьогоднi Марту бачив, - хвилюючись, сказав пiсля довгого роздуму i потiм розповiв про зустрiч, лише ута┐в слова молодицi, що вона з ним i на край свiту по┐хала б. З прихованою тривогою ждав жiнчиного слова. Вiн по одному голосу пiзна║, що вона хова║ в найпота║мнiших схованках i чи зрозумi║ його чесну дружбу i приязнь до першо┐ любовi, чи не прийме це за власну образу. - Славна вона жiнка, Дмитре. Дуже славна. Можна було тобi при┐хати з нею до нас. - Теж таке вигада║ш, - здивувався Дмитро, але не пожалкував, що не запросив Марту до себе - все село тодi чортзна про що заговорило б. Та й хтозна, чи так би думала Югина, як тепер, коли б при┐хав з Мартою. - Язикiв нема чого боятися. Коли ┐х боятися, то прийдеться вовком трубити. Ти ж зна║ш, що поганець i найкраще болотом обкида║. А нам нема чого на дурнiв зважати. Я вiрю тобi, Дмитре. - Он яка ти... А я думав: прокинуться десь ревнощi, зобижу тебе. - Коли б ти ховався од мене, тодi б зобижалась. - Дуже? - Взнала б, що обманю║ш, - нi одного дня не жила б, хоч як люблю тебе. Вигнала б з-перед очей i з серця, як Григорiя викинула. Усю свою любов тодi дитинi вiддала б, - так промовила цi слова, що аж у жар кинула Дмитра i непри║мно вразила згадка про Григорiя. - Ну, що ти, Югино. I думати не посмiй такого. Я хочу прожити, а не спаскудити свiй вiк. XV В холодному небi невидиме сонце бiлило розстеленi полотна. На сходi, прямо з лiсiв, поволi пiдiймалась, розросталась важка темносиза хмара з свiтлiшими, брудножовтими окрайцями. - Снiг пiде. Це добре! - задоволене примружився Крупяк i мiцно плечем пiдштовхнув Карпа. Той заточився на непритоптаний снiг i собi напав на Крупяка. Зчепились, мов пiвнi. Ось Карпо з розгону пригинаючись, налетiв на мiцного тонконосого Крупяка, але той в останнiй момент удару вiдскочив назад. Карпо, не зустрiчаючи опору, вже падаючи, звiрячо-спритним рухом зметнувся, проплив над самою землею i пiдвiвся, радiсний i злий, на льоту спiймав куций австрiйський втинок, що вислизнув з-пiд кожушка. - Проворний хоч куди! - похвалив Крупяк. - Котячi ма║ш ноги. - З нiг мене трудно збити. Я вже у шiстнадцять рокiв з парубками боровся. Як мене не метлюють, через голову перекинуть, а я на ногах, мов на пружинках, тримаюсь, - сказав не без гордощiв. Вiд шляху пiдiйшов Данько, постукуючи цупкими з кожушанки рукавицями. Його великi каштановi брови покучерявила паморозь; мороз вкрив вилицювате обличчя округлими бiлими плямами, якi бувають у замерзлих людей, коли ┐х заносять у теплу хату. - Нiякого дiдька нема на шляху. Десь передумав - не по┐де сьогоднi. - По┐де. Робота жде його, не одне село ма║ - цiлий район, - запевнив Крупяк. За чорними, вкритими бiлими стрiчками снiгу стовбурами дерев, у молодому рудолистому дубняку форкнув кiнь i м'яко вдарив копитом у землю. Данько пiшов до коней, а молодий Варчук iз Крупяком - ближче до шляху. Лягли на снiгу, закурили. По той бiк дороги темними плямами окреслились постатi Прокопа Денисенка i Лiфера Созоненка. Перша снiжинка вiйнула перед очима i впала на скручений дубовий листок, на диво схожий на дитячу руку. - Подоба║шся ти менi, Карпе, - затягнувшись, Крупяк повернув обличчя до молодого Варчука. - Ти справжнiй мужчина. А мужчина повинен бути мiцний, злий, без милосердя i жалощiв. Нiхто тебе, будь ти самим святим апостолом, не пожалi║, коли сам собi лiктями, пазурами, зубами не проб'║ш дорогу. То наша гнила iнтелiгенцiя проповiду║ всякi доброзичливi байочки про любов до ближнього. А де та любов у бiса? к таке не без iнтересу дослiдження: коли ми зближу║мо атоми, то на певнiй вiддалi дiють сили притягнення. Якщо ж вiддаль зменш