путацiя здiбного, оперативного i хороброго служаки, який смiло дивиться в очi небезпецi i смертi. I Карл Фiшер наполегливою роботою, детальними аналiзами i кривавими розправами здовжував тiнь сво║┐ слави. В колi однодумцiв i друзiв, хизуючись сво║ю красномовнiстю, вiн часто повторював улюблений афоризм: - Смерть для нас, як череп для доктора Фауста, ║ джерелом пiзнання. Вона живе поруч з нами, але ж вона нас ро┐ть, году║, одяга║ i пiдносить угору. Одначе, тут, на сходi, сила афоризму почала в'янути, i Карл Фiшер уже не так часто i охоче повторював саме слово смерть: одна рiч, коли вiн ┐┐ насила║ на мiста i села, i зовсiм iнша |права, коли вона чату║ на тебе, як на цих асiв, що за якусь вилину перетворились на купу безформного м'яса i кiсток... Система, строга логiчна система - це була основа роботи Фiшера; вiн був зв'язаний з нею, як гусiнь з листом, вiн живився нею i залишав сво┐ слiди, навiть не розумiючи огидливо┐ потворностi ┐х. Свою систему вiн порiвнював iз злагодженою, складною роботою архiтектора, який почина║ роботу планом, а закiнчу║ вже прикрасами, лiпленням чи гордовитим стильним шпилем. Але тут, на хмурому сходi, розпадалися усi системи i стилi, перетворюючися в тi стилiстичнi вправи, якi самому треба було знищувати, щоб мати менше непри║мностей. Будучи хитрiшим i розумнiшим за iнших працiвникiв та║мно┐ полiцi┐, Карл Фiшер, з болем вiдкинувши на деякий час свою систему аналiзiв i умовиводiв, вирiшив перейняти стиль роботи радянських людей, найти механiку, злiпок ┐хньо┐ системи. Нiколи в життi не доводилося стiльки працювати, як тепер, нiколи не придiляв стiльки уваги книжкам, подiям, побуту, окремим епiзодам, бо з деякого часу почала гризти тривога: вiдчував, що тiнь його слави катастрофiчне блiднiша║ i вкорочу║ться. Та не тiльки це лякало Карла Фiшера, - на жаль, iснували й глибшi причини, над якими треба було замислитися. Адже гiтлерiвське вiйсько, його першокласна колосальна технiка, давно пересiкши Волино-Подiльське плато, вже наближалося до Москви. Про це без угаву, перебiльшуючи успiхи третього райху, трубило радiо, газети, полiцiя, старости, |, але це не пiдточило силу радянських людей. З кожним днем ; ставало тяжче боротися з ними, в багатьох селах i навiть районах панувало цiлковите безладдя, вiрнiше там дiяло бiльшовицьке пiдпiлля, якого фашисти нiяк не можуть обезголовити. Як i чим зупинити страшну стихiю?.. О, коли б фюрер мiг розгадати цей знак Духа Землi! Так, iнодi, сам побоюючися цього, Фiшер порiвнював свого фюрера з тим старцем, що виклика║ привид духа i в жасi тремтить перед ним... - Вас фюр тойфельцойг! Вас фюр тойфельцойг![11] - знову згадав аварiю самольота, четверту в цьому мiсяцi. - I як хитро зроблено! Хто б мiг додуматися, що цей кривий пристаркуватий чолов'яга, цей сумирний Данило Костюк пiдрiза║ троси стабiлiзаторiв? Це знову робота невловимого Павла Савченка. По кiсточцi розберу, по жилочцi витягну слова з Костюка, а зв'язок з пiдпiллям мушу знайти. На аеродром вони аби-кого не пошлють. Може вiн навiть член пiдпiльного обкому i викаже самого Савченка? Заколисувало. При║мнi видiння пiдходили ближче, а коли пополудневе сонце, вискочивши з-за хмар, заколивало тiнню його машини, обергрупенфюрер чогось усмiхнувся. Авто пiдходило до мосту. Примруженими очима Карл Фiшер угледiв, як, мимохiдь поглянувши на нього, в напрямi до старого мiста пiшов сивий стрункий чоловiк в засмальцьованiй кепцi, з важким французьким ключем у руцi. I нiколи б обергрупенфюрер не подумав, що це був невловимий Савченко. Карл Фiшер по дорозi в гестапо за┐хав до слiдчого в особливих справах, який сьогоднi ви┐жджав одпочивати в Нiмеччину. Вимотавшись у розшуках бiльшовицького пiдпiлля, гостро сприйнявши невдоволення вищого начальства, переживши смертельний страх пiд час партизанського нападу, вишколений, пiдтягнутий Курт Рунге захворiв - виявилося, що в нього понижена бар'║рна функцiя печiнки, порушена водно-солева i кислотно-щолочна рiвновага. - Це Волино-Подiльське плато в печiнках менi камiнням сiло i порушило рiвновагу, - невесело вчора пожартував Рунге, запрошуючи Фiшера на обiд. Пiдiйшовши до дубових окованих дверей, Карл Фiшер почув знайому мелодiю: "О, коли ти бажа║ш вiддать сво║ серце". Пожовтiлий i пiдпилий Курт Рунге, з очима кольору згусткiв жовчi, радiсно заметушився бiля Фiшера; в накуренiй кiмнатi задзвенiли бокали i ножi. А коли гостi пооб'┐далися, залунали сентиментальнi пiснi домашнього затишку i кохання. Фiшер почав пiдспiвувати, потiм, зворушений давнiми мелодiями, попрощався з гостями i Рунге. - Видужуй i при┐жджай, Курте, - стиснув його в обiймах. - Навряд чи хвороба дозволить, - тiльки тепер напiводверто виказав Рунге сво┐ пота║мнi думки. - Третiй райх дозволить i... заставить! - рiзко процiдив Фiшер i стрункiше звичного, з усi║ю пошаною до сво║┐ особи, вимарширував iз квартири Рунге. Через пiвгодини в його розкiшно обладнаний кабiнет увели напiвроздягнутого, босого i закривавленого Данила Костюка. I дивно, вiн зараз тримався рiвнiше, бiльш впевнено, анiж тодi, коли його вперше пiдвели до Фiшера. Обличчя порозумнiшало, стало вольовим, упертим. "Це тому, що тепер вiн не гра║ сво║┐ ролi", - безпомилково визначив Карл Фiшер. Гордовито вiдхилившись назад, Костюк так поглянув на обергрупенфюрера, що в того мимоволi заворушилися тоскнi думки, якi вже кiлька разiв навiдувалися до нього: так, можна вивчити сотнi книг цього народу, дослiдити побут, звички, охопити окремi подi┐, але як збагнути творчий дух, дух опору i звiдки вiн береться? Пiсля незначних питань Фiшер перейшов до головних: - Пiдпiльник? - Пiдпiльник. - Хто вас послав на аеродром? - Партiя. - А бiльш конкретно? - А бiльш конкретно ви все одно не зрозумi║те. - Ви дума║те? - Над аксiомами не думають. - Над аксiомами? Ви iнтелiгент? - Робiтник. - Пане Костюк, ви розумi║те сво║ становище. Воно не я легких, як i не легкою була ваша робота... - А ми за легке нiколи не бралися... - О, да! Це я знаю з ваших книг... Пане Костюк, ми збережемо вам життя, зробимо вас, простого робiтника, досить багатою людиною... - Я i так багатий. - Чим? - не зрозумiв Фiшер. - Народною силою, народною любов'ю i народною довiрою. Бiльшого багатства не треба менi, - непримиренно глянули карi очi на Фiшера. Той подав знак бровою. Гестапiвцi обережно покотили до стiни розкiшний килим, а кат, як по командi, вiдтягнув руку, i в повiтрi звився широкий гарапник з вплетеною кулею на кiнцi. Ось уже вiн замигтiв, сiрими колами обвиваючись i розкручуючись навколо закам'янiлого Костюка. Кров потекла у нього з очей i з вух. Але навiть стогону не вирвалося з зацiплених уст. Карл Фiшер пильно стежив за катуванням. Ось вiн помiтив, як болiсно скривилось обличчя Костюка, коли гарапник ударив його по скалiченiй нозi. Усмiхаючись, Фiшер щось промовив до ката, а потiм звернувся до заарештованого: - Наука говорить, що плач дерева вiдбува║ться пiд впливом корневого тиску. От ми вам, пане Костюк, i стиснемо пiдсохлий корiнь, - вказав пальцем на синю вiд рубцiв ногу заарештованого - Падлюка недовчена! - i плювок залiпив око обергрупенфюреру. Уже наближалася комендантська година, коли гестапiвцi, пiдхопивши непритомного Костюка, волоком потягнули його по схiдцях на вулицю. З-за рогу пiдiйшла машина, i тiльки фашисти схопили Костюка, щоб з розгону вкинути його в кузов, як пролунало двi короткi черги. Гестапiвцi, смертельно блiднучи, тяжко упали на брук. Чи┐сь руки, пiдхопивши Костюка, обережно опустили його в кузов, i машина на скаженiй швидкостi помчала до Великого шляху. Кат гестапо, побачивши смерть охоронцiв, не випускаючи з руки гарапника, нагинаючись, побiг по схiдцях до кабiнету Карла Фiшера. В дверях вiн перелякано крикнув: - Пафло Сафченко! Карл Фiшер, як ужалений, зiскочив зi стiльця, обернувсь до стiни, обмацуючи ┐┐, мов слiпий, обома руками. Розкрились i зачинилися потайнi дверi, заховавши за собою обергрупенфюрера. I тiльки тепер уперше кат засумнiвався в хоробростi свого шефа. * * * В той час, коли машини гестапо i фельджандармерi┐ плямили i║роглiфами усi дороги, розшукуючи Костюка i Савченка, Павло Михайлович, Генадiй Павлович i секретар райкому комсомолу Лесь Безхлiбний сидiли в хатi Семена Побережного, обмiрковуючи з комiсаром Савою Туром дальшу роботу партизанського загону "За Батькiвщину". Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, але Тур не помiтив течi┐ часу, який наче втратив зараз астрономiчний вимiр. Тi думки, сподiвання, перспективи, якi виношував Тур iз Горицвiтом, тепер чiткiше окреслились i поширшали, як ширшають на свiтанку обриси землi. Найбiльше радувало, що до закiльцьованого колонадами лiсiв Городища простягнулися промiння зв'язку i рiднi руки нескореного мiста. Це вже зразу, як думав Тур, вдво║ збiльшувало силу партизанiв, це повинно було послабити i силу ворогiв: адже райком пiдкаже, де i як з найбiльшою ефективнiстю треба буде вдарити по фашистах. Так Городище з сво┐х низин пiдводилося вгору, охоплюючи партизанським оком увесь район. Змiцнювались i внутрiшнi сили загону: партiйний i комсомольський актив офiцiально оформлювалися в партiйну i комсомольську органiзацi┐. Про ┐хню роботу й говорив найбiльше Генадiй Павлович Новиков. Цi найзначнiшi подi┐ у життi загону по║дналися з могутнiм сплетенням незвiданих почуттiв, вони, наче музика, пронизували кожну клiтину Тура. Завжди стриманий, вiн зараз розцвiтав усiм багатством душi, радiсно ввiряючи сво║ сьогоднi i майбутн║ старшим товаришам. Уже одно, що поруч iз ним сидять пiдпiльники, кращi сини партi┐, правофланговi Батькiвщини, наливало його невимовною вдячнiстю i гордiстю. Цi хвилини були святом юних переживань, коли всi тво┐ помисли, розкриваючись на людях, переповненi найдорожчим: бiльше зробити для сво║┐ Вiтчизни. Спочатку вiн хвилювався, розповiдаючи про життя загону, але першi ж батькiвськi поправки Новикова, який, виходило, уже знав про пхню дiяльнiсть, прояснили i слова, i серце... За вiкнами просторо┐, з двома виходами кiмнати, неспокiйно шумiла i шумiла рiка. Хвилi глухо билися в розмитий берег, i на ┐хнiй гомiн легким дрижанням обзивалася вся хата, насичена осiннiми пахощами просохло┐ рибальсько┐ снастi. А в хатi над столом, наче гроно, щiльно нависли завзятi голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на нiй те, що сюди тимчасово викинула брудна хвиля вiйни. Ось уже лягли на папiр лiнi┐ залiзниць, плями придорожнiх дзотiв, павутиння кущових полiцiй, лишай вiйськово┐ комендатури. Розплутувалися вузлики невiдомого, i Тур, за звичкою командира, прикидав у головi, де краще можна вдарити по ворогах. - Що, над операцi║ю задумався? - запитав Савченко. - Звичка, Павле Михайловичу. - Добра звичка. На що звернув увагу? - Враховуючи сво┐ можливостi, на другорядне глянув, а треба б з головнiшого починати. - От i починай з головнiшого. - Мiн нема, вибухових речовин нема. - Пошука║мо. З бомби, напевне, можна зробити мiну? - Генадiй Павлович поправив чорний чуб. - Можна. - От i гаразд. Старий аеродром бачиш? - показав на карту. - Бачу. - Тепер вiн пусту║ - розбитий вщент. А ось бiля дiброви пiдземне бомбосховище. Нiмцi не розшукали його. - I залишилися бомби? - Залишилися. - Та це ж цiлий скарб! - Тур аж пiдвiвся з-за столу. - Кому скарб, а кому й домовина. - Вiрно, Павле Михайловичу: нам - скарб, а фашистам - домовина... Завтра ж по┐ду! - Тiльки обережно, щоб нiхто не побачив. - Не побачать. Усе бомбосховище вивеземо до себе. Спасибi, Генадiю Павловичу! - Iще тобi переда║мо одне господарство - нашу базу з медикаментами. Завтра-пiслязавтра до вас при┐де працювати фельдшер Рунов. - Може зв'язкiвця дати? - Сам знайде. - Бачиш, як розщедрився Генадiй Павлович, - напiвжартiвливо звернувся Павло Михайлович до Тура. - Аж два господарства передав, а я мушу вручити тобi саму непри║мнiсть. - Яку? - Список провокаторiв. Ось вiн, з прiзвищами, кличками i прикметами. Це в якiйсь мiрi може допомогти вам. Остерiгайтесь, щоб нiяка погань не пролiзла до загону. Фашисти - майстри провокацiй. - Будемо пильнувати. - Привiт партизанам i зокрема Горицвiту. З народом бiльше працюйте, сво┐х агiтаторiв негайно ж посилайте до людей... Ну, час i в дорогу. На стiнах заколивалися тiнi. Пiдпiльники й Тур тихо вийшли з хати. Надворi, в непрогляднiй темрявi ворушився ┐дкий осiннiй дощ; пiд ногами попискувала розкисла луговина. З вимито┐ прибережно┐ складки Павло Михайлович витягнув невеликий човен i, попрощавшись з усiма, спихнув його на розбурхану воду. Плескiт весла злився iз шумом рiки. XL Iз завдання Тур повернувся жовтий i мокрий, як хлющ. - Дмитре Тимофiйовичу! - увiйшов у землянку. - Вiтай з удачею. Такi скарби, дякуючи райкому, привiз, що куди тво║ дiло. Коли побачив ┐х, затремтiв, наче жаднюга. - Радiсно тер мокрi задубiлi руки i усмiхався тонкою примхливою усмiшкою. - Зовсiм одужав хлопець, - з повагою подивився на невелику рухливу постать комiсара. - Ну, показуй сво┐ скарби, що воно - самоцвiти? - Iще дорожчi, Такими огнями засвiтять, що, гляди, й перемогу побачиш. Надворi на возi у соломi лежали, зiяючи чорними круглими отворами, авiабомби по двадцять п'ять, п'ятдесят i вiсiмдесят кiлограмiв. Вiдходячи вiд землянки, Тур, розмахуючи руками, швидко пояснював: - Тепер нам побiльше ┐х навозити - i пiдривнiй групi хватить роботи на цiлий рiк. З авiабомби дуже просто можна зробити путящу, як говориш ти, мiну. - Як? Бо ти, поспiшаючи на аеродром, не встиг розповiсти по-людському. - Беру сорокап'ятимiлiметрову мiну, викидаю iз взривача склянi кульки - це для того, щоб бойком легко було зiрвати капсуль, вставляю цю мiну в отвiр авiабомби, закопую ┐┐ на шляху. Тiльки на┐хала машина - i вже летить угору. - Ти не спiши. Ходiм в землянку, добре розтолкуй. А як по┐зди пiдривати? Можна? - По┐зди? - задумавсь Тур. - Ну, да, по┐зди. Машини нам менш потрiбнi. А по┐зд спихнути з рейок - це щось значить. - Треба подумати. - Думай, комiсаре... Поки не надума║мось - i на обiд не пiдемо, - мiцнiше прикрив рукою дверi. - Ти розумi║ш, яку ми силу матимемо, коли почнемо по┐зди пiдривати? - ще не мiг втихомирити нових сильних почуттiв, хоча вже до болiсно┐ напруги пригадував свою минулу учобу на терзборах, поринав у роздуми, як можна використати нову зброю. Як йому зараз хотiлося опередити Тура! I думки запрацювали з незвичною швидкiстю i яскравiстю. - Розумiю. Цi авiабомби нас можуть мiцнiше з народом зблизити. Народ почу║ нашу ,силу, сильнiше пiдтримуватиме, смiливiше йтиме в партизани. - Ти так дивишся? Я й не подумав над цим. Вiрно, комiсаре! Ти ширше мiрку║ш. Могорич iз тебе! - i, хвилюючись i радiючи вiд нового прояснення, запитав: - А що коли авiабомбу закопати пiд рейку, в отвiр вставити, як ти кажеш, 45-мiлiметрову мiну, а перед мiною покласти в дощаний жолобок колоду з двома довгими шнурами. Потiм вiдповзти чимдалi, а коли по┐зд пiд'┐де до авiабомби, сiпнути за шнурки. Колода вдарить по взривачу, ну i пiдiйме по┐зд угору. Чи як ти дума║ш? - допитливо не без тривоги подивився на Тура. - Мотузяна технiка?.. Це, звичайно, не останн║ слово науки, але поки i цю технiку можна i навiть варто пустити в хiд, - здивовано подивився Тур на Горицвiта. - Ця догадка варта чогось. Могорич iз вас, товаришу командире. - Оце добре! - щиро, не приховуючи радостi, усмiхнувся Дмитро. - Такими авiабомбами ми i свiй табiр огородимо вiд непроханих гостей. Треба вибрати мiсце на залiзницi, де менше варти... - Спробу║мо завтра? - Спробу║мо, - охоче погодився Тур. - Зараз пошлемо на залiзницю розвiдникiв i зв'язкiвцiв. Треба строго ┐м наказати, щоб нiде не зчепилися з засiдками чи заставами, обходили ┐х тихiше тiнi, а то дуже гарячi нашi розвiдники. Чи не з командира беруть приклад? - Значить, лише пiслязавтра доведеться трощити рейки? - промовив з жалем. - Не терпиться винахiдниковi? - Не терпиться, - аж зiтхнув. - Цi║┐ ночi, мов свята, чекатиму. Вона зразу збiльшить план наших робiт. - Розумiю, як тяжко буде пережити колгоспнику безпланову нiч. Спiвчуваю, але нiчим допомогти не можу, - удавано й собi зiтхнув Тур, засмiявся. Незабаром Дмитро скликав партизанiв на нараду. - Товаришi народнi месники! Нарештi ми ма║мо змогу приступити до важливо┐ роботи: будемо пiдривати ворожi по┐зди. Схвальний гул покрив його слова. - Пiслязавтра вируша║мо на залiзницю. Хто бажа║, крiм пiдривникiв, пiти на завдання? - i схвально кивнув головою, коли всi до одного партизани пiдняли вгору обвiтренi долонi, а деякi голосували й обома руками. Пiсля Дмитра виступив Тур. Твердо i чiтко пояснив, як треба провести нiчний марш, щоб непомiтно проскочити крiзь плетиво ворожих гарнiзонiв, застав i патрулiв. - I накурюйтесь заранi, бо за весь шлях нi разу не доведеться затягнутися, - попередив комiсар... Настала довгождана нiч. Бiльшiсть партизанiв, пройшовши тридцять кiлометрiв вiд табору, були на залiзницi, що врiзалась в невеликий чорнокленовий гайок. Дозори з двох сторiн охопили на два кiлометри залiзницю, поки Тур з двома пiдривниками приладнував бомбу i жолобок. Обережно розмотуючи шнури, пiшов у лiсок i лiг у невеличкий окiп. Пустився дрiбний, рiденький дощ. Димчастi хмари низько пливли над землею, затягуючи сiрi просвiтки неба, що заховало мiсяць, а тому й перехитувало убогими блiдими тiнями. Дмитро неспокiйно вдивлявся в iмлисту далечiнь. Тривожився, пригадуючи загибель Iвана Стражнiкова. Непоко┐вся i Олекса Слюсар, не вiдходячи вiд командира. Нарештi на станцi┐ загудiв по┐зд; а згодом, коли Дмитро прилiг до землi, почув неясний перестук металу. Партизани кинулись вiд залiзницi. Тур очима свердлив темряву. Здавалось, по┐зд, нагнiтаючи шум, iшов прямо на нього. Ось iз труби паровоза сiйнулася вгору жменя iскор, мiцнiше обiзвався чiткий перестук залiза... Пора! Вiн з силою смикнув шнурок. Iще побачив, як блискавкою спахнуло жовтогаряче полум'я, i швидко впав у окоп. Вибух наздоганя║ його. Трясуться i обсипаються стiни окопу; щось важко гупа║, скрегочуть, трiщать вагони, i крики жахливо вплiтаються в могутн║ "ура!". - По фашистських гадах вогонь! - луна║ владний вигук Дмитра. Тур вискаку║ з окопу, бiжить до залiзницi. Перед очима збiльшенi темрявою виростають чорнi обриси ешелону. Важко зiскакують на землю безформнi тiла, чути стогiн, переляканi окрики, i найбiльше вража║ комiсара чи║сь моторошне голосiння. - Завили сiрошкурi! - чу║ поруч голос Дмитра. - Так ┐х! Сiчiть, хлопцi, щоб до неба без пересадки до┐хали! Сiчуть партизани, i гранати розносять дерево вагонiв i фашистiв, що не встигли втекти у темiнь. Над ешелоном пiдiймаються язики полум'я. Коли ж нiч по той бiк насипу обiзвалась першими пострiлами, Дмитро i Тур зразу ж виводять партизанiв у тил ворогiв i несподiваним ударом вганяють ┐х у перелiсок. Перемога окрилю║ партизанiв. Вони вже не тiнями, а гомiнким весiллям прямують до лiсу, i навiть Тур нiчого не каже, коли зачадили велетенськi цигарки-самокрутки. Мокрi, змученi, але веселi повертаються ранком народнi месники в табiр, ┐х вже чека║ гарячий суп, але нiхто навiть не пiдiйшов до ┐жi. Почистили зброю (в наказi значилось, що в кого зброя буде не в порядку - вiдберуть ┐┐) i, тiльки доторкнулись до застеленого сiном полу, зразу ж заснули. - Тепер гiтлерiвцi почнуть нас ретельнiше шукати, - лягаючи бiля Дмитра, промовив Тур. - Мабуть так. Треба пiдготуватись до зустрiчi. - Набо┐в мало i озбро║ння неважне, - зiтхнув Тур. - За рахунок полiцi┐ не дуже поживишся. Коли б автомати на всiх дiстати. - Чому б не так! - задумався Дмитро. XLI Щоночi привозили з спустошеного аеродрому авiабомби, а вдень мiнували всi ходи до табору. Частина партизанiв займалась господарськими справами, готуючись до зими. Пекли хлiб, сушили сухарi, солили сало i м'ясо, лагодили взуття. Спочатку мучились без солi, а потiм пiд носом коменданта райцентра розбили продуктовий склад i вивезли кiлька мiшкiв поганенько┐ брудносиньо┐ кам'янки. Що не забрали партизани - добрали люди, бо полiцiя з начальником i комендантом мiста пiсля перших партизанських пострiлiв без пам'ятi кинулась утiкати. Проте нi в полiцi┐, нi в комендатурi збро┐ не знайшли, окрiм кiлькох гранат. Особливо допалися до солi, що за нiмцiв стала дорогим i гостро дефiцитним товаром. За кiло поганенько┐ брудно┐ кам'янки треба було принести три кiло ягiд або пiвтора кiло сухого звiробою, чи пiвкiло масла. Якось надвечiр Олекса Слюсар, що був у дозорi, пiдбiг до Дмитра: - Товаришу командире, перепинили трьох хлопцiв Дуже в партизани просяться. - А документи перевiрив? - Перевiрив. Наче все гаразд. Ось вони. Дмитро розгорнув першу червоноармiйську книжку. - Зброя ║ з ними? - Нi, нема. - Таких менi воякiв не треба, - пiшов за Олексою в лiс. На невеликiй прогалинi, перед спуском у яр, стояло тро║ парубкiв. Один iз них видiлявся i зростом, i допитливим розумним поглядом дивовижних очей - димчастосизих, i каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрiв'я. - Що скажете, люди добрi? - поздоровкався Дмитро. - У партизани приймiть, - промовив високий хлопець. - Звiдки будете? - помiтив, як помiж деревами з'явився невисокий чорнявий чоловiк iз в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом подивився на командира, пiдiйшов трохи ближче. Дмитро питаннями почав перевiряти хлопцiв, потiм запитав, що робиться в селах. Помовчав. - А шо ви будете робити в партизанах? - Як що? Фашиста бити. Ви ще не зна║те мене, - i це гордовито-на┐вне запевнення високого хлопця ледве не розсмiшило Дмитра. - Фашиста бити - кажеш? А чим ти його будеш бити? Кулаком? Ти його кулаком, а вiн тебе автоматом! Так воно входить? - А ми все 'дно переломимо його, - люто показав дужими руками високий парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрiшав. - Як тебе звати? - Пантелiй Жолудь. - Так от, Пантелiю, запам'ятай, сало у нас ┐сти ║ кому без вас, кашовар також ║. - Значить, не прийма║те? - Не приймаю. - А коли зi збро║ю прийду? - Тодi побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь. - Ну, що до душi - я не сумнiваюся. Через два днi буду у вас. Рiвно через два днi. Ви ще не зна║те мене! - круто повернувся i розгонисте пiшов у лiс. - А ви через скiльки днiв будете? - Де ж воно ту зброю взяти? - Там, де посiяли, коли з вiйська додому дряпали, - жорстко вiдповiв i вiдвернувся вiд парубкiв. - Пiшли, Миколо. Строгi тут порядки. - Пiшли, квгене. Дуже строгi. Думали, як братiв приймуть, а вiн - у нас ║ кому сало ┐сти... Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь добувати. - Авжеж, треба. Пантелiя уже й конем не доженеш. Кiнську силу ма║ чоловiк. - А ти зна║ш! Iдея! - скрикнув Микола Остапець - ксть зброя. Обiйдемось i без Пантелiя. Ого, ще побачимо, кого ранiше в партизани приймуть! - i його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселiшало, пiдiймаючи вгору товстi чорнi брови. - Де ж вона, зброя? - неймовiрно радiсними очима подивився на друга бiлоголовий присадкуватий квген Свириденко. Коли Остапець i Свириденко зникли за деревами, до Горицвiта пiдступив невiдомий iз в'язкою хмизу. - Дмитре Тимофiйовичу, а мене приймете до загону? - усмiхнувся, обережно скидаючи ношу на землю. - А. ┐й хто будеш? - нахмурився. - "Звiдки вiн зна║ мене?" - Робiтник друкарнi. Тодось Опанасенко. - Член партi┐? - Кандидат. - Звiдки до нас дорогу взнав? - Тур, ваш комiсар, говорив зi мною. По його характеристицi я вас зразу впiзнав. - Ага, - повеселiшав Дмитро. - Зброя ║? - Тако┐, що стрiляти нема. Iнша ║, - покосився на Дмитра. Опанасенко розв'язав в'язанку i вийняв звiдти скручений суво║м шкурлат. Розгорнув його, i Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була обнизана щiльно зашморгнутими кисетами. - Тютюн у тебе? - промовив .насмiшкувато. "Теж збро║ю похвалився". - Вiд цього тютюну у фашистiв i рот i нiс перекорчаться, - почорнiлими пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дiстав звiдти кiлька залiзних паличок, подав Дмитровi. - Шрифт? Невже шрифт? - зрадiв той, обережно розглядаючи лiтеру С. - "Сталiн", - промовила думка перше найрiднiше слово. - Шрифт, - вiдповiв радiсно i гордо Опанасенко. - Похiдну партизанську типографiю сконструювали вам. Ось i валики... - Олексо! Бiжи за Туром! - наказав Дмитро Слюсаревi. - Тут таке багатство об'явилося... - Це ще не все, командире! - Опанасенко розпоров благеньку пiдкладку пiджака i подав Дмитровi бланки зi штампом "Укра┐нська народна полiцiя", перепустки i ордери на вивiз лiсу. - Цi ордери, Дмитре Тимофiйовичу, з толком використа║те. Розширюйте зв'язки... Але Дмитро не дав договорити: мiцно обняв i поцiлував Опанасенка. У того аж сльози виступили на очах вiд Дмитрового потиску. - Спасибi, дорогий товаришу. Ходiмо скорiше до нас. - Так у мене ж збро┐ нема, - смi║ться вузькими розумними очима Опанасенко, а рукою обмацу║ прим'яте обличчя: "Ох, i притиснув же, наче до залiза". - Для тебе самi знайдемо. Ти нам тiльки листiвки друкуватимеш. Ходiмо. - Не можу, Дмитре Тимофiйовичу, - промовив зiтхнувши. - 3 радiстю пiшов би, та... - Чому не можеш? - Партiя поставила на iнший пост. Тiльки вона може з нього зняти. До вас лише тодi прийдеться при║днатися, коли провалом запахне. Але краще не говорити про це. Ну, менi треба поспiшати. Туровi передайте цей рядок. Та ось i вiн ┐де. Дмитро бере кiлька щiльно з'║днаних лiтер Сталiн - викарбовано на них. * * * Уночi Пантелiй Жолудь тихенько постукав пальцем у причiлкове вiкно. З глибини хати обiзвався твердий жiночий голос: - Хто там? - Це я, мамо. Вiдчинiть. - Ой, лихо мо║, хоч тебе нiхто не бачив? - зачиняючи сiни, забiдкалася мати, висока, ставна молодиця з по-чоловiчому великими роботящими руками. - Нiхто, - вiдчепив од пояса i повiсив над лiжком ремiннi сакви. - З залiзницi втiк? Чи як? - Розбив машину з гадами i втiк, - повеселiшав Пант║лiй, нi словом не згадуючи про невдалi мандри до партизанiв. - Як же ти так? - усмiхнулася мати, знаючи синову вдачу. - З гори пустив, а сам на ходу виплигнув, - уже смi║ться Пантелiй. - Як печериця репнулась машина, тiльки крик i сморiд пiшли яром. Затулив я носа i гайда в лiси. На третiй швидкостi. - Погонi не було? - Пострiляли трохи. - Нiде не зачепило? - Нiде, мамо. - Це правда? - Аякже. - Це ти, Пантелiю? - прокинулася золотокоса сестричка. - Та наче я, - навпомацки знайшов шовковий волос, обережно погладив великою рукою. - Тобi завтра, Гафiйко, треба довiдатись, де буде вартувати Мелентiй Бандур. - А чого ж, узнаю, - стала на тонкi проворнi ноги i вчепилася ручатами за брата. - Ой, сину, щось недобре затiяв. - Чого там недобре. Саме найкраще дiло - помiж люди йду. - В лiси? - В лiси. Гафiйка побачила на стiнi сакви i радiсно кинулася до них: - Пантелiю, щось привiз менi? - Нiчого не привiз, Гафiйко. - Е! - недовiрливо поглянула великими, повними свiтла очима. - От тобi й "е". Не лiзь до саквiв. Там бомба. - Бонба, бонба, - застрибала по хатi дiвчинка, а мати неласкаве гримнула на не┐: - Тихо. Дурi║ш менi. Гафiйка зразу ж затихла, не знаючи, чи ┐й треба зараз ображено насурмонитись, чи стати мовчазною i слухняною дiвчиною. Пантелiй вийшов у сiни митися, мати почала поратися бiля печi, а Гафiйка кинулася до саквiв. Спочатку обережно обмацала ┐х руками, усмiхнулась: нiяко┐ бомби не було. "Вiчно щось вигада║ Пантелiй. Що ж вiн привiз для мене?" - Ой, мамочко! - раптом скрикнула i з плачем кинулась пiд захист матерi, вчепившись обома рученятами за ┐┐ спiдницю. - Що, доню? - тривожно пiдiйшла до лiжка i побачила звiшанi з саквiв закривавленi сорочки сина. У хату увiйшов Пателiй i нахмурився, побачивши сорочки в руках матерi. - Пантелiю, тебе дуже поранило? - сумовито пiдiйшла мати до сина. - Чому ти зразу не признався? - I чого там признаватися? Трошки дряпнуло. - Правду кажеш? - Чесне слово, - вiдповiв з готовнiстю. - Скинь сорочку. - Не треба. - Як не треба? Зараз же скинь. - Ото тiльки зайва морока. Лiсник менi випiк непотрiбне. Уже загою║ться рана. Ну, чого ви так дивитеся? Правду кажу... Погляньте, як не вiрите... Вiчно ви... - рiшуче рвонув iз себе сорочку. Нижче плеча чорнiв сухий жолобок, залитий смолою. Тiльки головою похитала вдова, зiтхнула i нiчого не сказала. - Я, мамо, полiзу на горище. Так воно краще, - тихо промовив Пантелiй, вiдчуваючи якусь провину. На горищi пахне сухою кукурудзою, лiсовими грушками, що сохнуть бiля комина, луговим сiном. Мата, щоб довше побути з ним, сама стелить постiль i тяжко, з роздумом, говорить: - Гляди, Пантелiю, бережи себе, бо як ми без тебе жити будемо в таке лихолiття... Зима цього року тяжкою буде. Увесь хлiб вивiз герман, тiльки й видав на кожне господарство по шiсть кiлограмiв... Ти в партизанах не дуже витворяй, як це ти умi║ш. Не на день iдеш... Ох i зима тепер iде, наче сама смерть... - Перемежовуються турботи про життя з господарськими турботами. Чим вiн може втiшити ii? Навiть слова не хочеться промовити, та треба, хоч як нелегко на душi. - Нiчого, мамо, переживемо лихолiття. Фашистам скрутимо в'язи. Тiльки от себе бережiть, щоб до нашого свята дожити. Кукурудзу в землю заховайте, просо, що з городу зiбрали, закопайте, бо то такi шкуродери - все витягнуть... А я зрiдка буду навiдуватися до вас. - Навiдуйся, сину. Десь пролунав пострiл, загалакали голоси, почувся тупiт нiг, i знову пострiл прогримiв бiля школи. - Когось полiцiя ловить... Як тепер життя людське подешевшало. Поцiлувала Пантелiя в чоло, спустилася вниз. Обережно пройшлася двором, перевiрила, чи не пробива║ться де смужка свiтла з хати, потiм засунула сiни i проворними великими руками почала прати синовi сорочки. Прала так обережно, наче то не крам був, а болюче тiло... Надвечiр Гафiйка вилiзла на горище, притулилася до брата маленьким пругким тiлом. - Ну, що? Взнала? - Ая! Вартуватиме на греблi. Тiльки ти обережно - в нього i рушниця i бонба ║. Заслужив ласки в фашиста, - i потiм з дитячою цiкавiстю запитала: - Пантелiю, а тобi не страшно буде? - Страшно, - прошепотiв, клацаючи зубами, нарочито переляканим голосом, i дiвчинка тихо розсмiялась. - Я знаю, що ти у нас нiчого не бо┐шся. - Ти ж, козеня, десь не обмовся, що я в партизани пiшов. Тодi й хату скалять, i вас у вогнi спопелять. - Нi слова не скажу, - тихо вiдповiла i поклала голову на плече братовi. - Пантелiю, а я Марiю бачила. Тiльки нiчого не сказала ┐й. Хотiлося сказати. А вона щось почала догадуватися. Довго проводжала мене i все про тебе говорила. Вночi добирався городами на леваду. Потiм понад вербами пiшов до греблi... Пiд ногами в'юнився сумовитий вiтер, шелестiло пiдопрiле листя i тоскно пахла пiдгнила кiнська м'ята, що так рясно росте над водою на Подiллi. Праворуч пiднiмалася висока гребля, вiддiлена вiд левади вербами i ровом. По неясному обрисовi темного поясу дерев догадався, що пiдходить до мосту. Притишив кроки, вдивляючись i вслухаючись у темряву. Десь далеко шляхом про┐хала пiдвода, - кiлька разiв стукнули по вибо┐нах колеса, на левадi форкнув кiнь; задеренчав на вiтрi кущ шелягу, i знову тиша, тiльки напiвживий вiтерець зiтхне над травою та й уляжеться спати. От iзнову життя звело його, Пантелiя, з Мелентi║м Бандуром... I згадався давнiй сонячний ранок на жовтiй вiд курослiпу i червонiй вiд бузького вогню левадi. Вiн, сiмнадцятилiтнiй хлопець, повертався з весняного лiсу, засiяного синiм рястом i прозороголубими дзвониками пролiскiв. Тiльки вийшов iз широко┐ приземкувато┐ брами вогких вiд власного соку кленiв, як на левадi обiзвався баян i по малахiтовiй прозорiй травi поволi закружляли пари, то наближаючися до само┐ рiчки з прив'язаними човнами, то вiддаляючися до вигину чорно┐ масно┐ дороги. Не побiг, а полетiв стежкою до кольорового кола, що квiтником зацвiтало на правому березi Бугу. Ось на рiчцi спiвучим крилом майнув човник, причалив до берега, i на землю вискочила в рожевiй хусточцi Марiя, та сама, яка завжди ввижалась йому, тiльки i слова промовити ┐й не посмiв. Такий вiн завжди був проворний на язик, а перед дiвчиною пасував. Чудеса та й годi! Побачив дiвчину, тихiше пiшов, а з друго┐ сторони, насупроти нього iде-похиту║ться п'яний Мелентiй Бандур, здоровенний, як дзвiниця, чи не найсильнiший парубок на все село. Батька його, власника млина i чинбарнi, вислали. А сам Мелентiй, пiзнiше, ледве впросився в колгосп. Спочатку притих був, а потiм знову почав пиячити, битись зi всiма; пiшли чутки, що й на руку нечистий вiн. Пiдходить Мелентiй до Марi┐: - Ходiмо в танець. - Не пiду, - вiдхилилася вбiк. - Нi, пiдеш. - Навис над нею, розтрiпаний i брудний, ворушачи випнутим ротом. - Нi, не пiду. Я з п'яними не танцюю. - Ага, не танцю║ш! Так ось тобi! - вiдвiв руку i вдарив дiвчину по обличчi. Аж заточилася та схопилась руками за лице. Пантелiй не витримав: - Ти, бугаю нещасний, чого до дiвчини лiзеш? Найшов на кому силу вимiрювати! П'яними, округлими очима подивився Мелентiй, нагнувся до землi, випростався - i над Пантелi║м профурчав дрючок. Нiчого не було пiд рукою. Схопив у руку згустiло┐ багнюки i кинув, не спускаючи погляду з Мелентiя. Чорна пляма залiпила все обличчя Бандура. Рукавом розмазав болото i осатанiло кинувся на Пантелiя. Мiг би хлопець утекти, бо ж нiхто його не мiг перегнати в селi. Та вiн чув на собi притишенi погляди всього лугу, погляд Марi┐, i знав, коли утече, дома з нього буде насмiхатися старший брат. Як струна, натягнулося тiло. Не битися, бо його Мелентiй мiг би надво║ переломити, - а перехитрити хотiв. Тому слiдкував за кожним стрибком розлютованого парубка. I коли височенний Бандур добiг до нього, Пантелiй, пригинаючись, подався вперед. I не стримався Мелентiй, коли опинився на незатвердiлих плечах; а Пантелiй несподiвано випростався страшним ривком, i полетiв Бандур з його плеч обличчям в грязюку. Полетiв i довго звестися не мiг - звихнулася ступня. З того часу вовком дивився на Пантелiя, а зачiпати - не зачiпав. Тiльки коли прийшли фашисти, сам вивiв корову з повiтки, залишаючи сiм'ю Пантелiя без ║дино┐ помiчницi. На мiстку загупотiли чи┐сь кроки, потiм стихли. Висока постать вийшла на греблю, повернула назад, i знову гулом .озвалось розхитане дерево. "Вiн", - зупинився пiд вербою Пантелiй. Постать знову виринула з темряви i повернула назад. Як тiнь, пригинаючись, кинувся навздогiн за нею Пантелiй. Здавалось, вiн не торкався ногами землi. Росте в очах ненависна постать, раптом оберта║ться до нього. Однi║ю рукою рвонув до себе рушницю з плеча полiцая, а другою вдарив його з усi║┐ сили в перенiсся. - Аааа! - скрику║, неначе захлинаючись, напiвжива колода i пада║ з мосту вниз. Чути, як чвака║ твань, щось борса║ться бiля свай, а потiм шамотiння вiддаля║ться до заростей верболозу та верб. "Не знайдеш тепер його!" - I тiльки зараз Пантелiй почува║ в руцi вагу гвинтiвки. Навпомацки знаходить затвор, звiря║ зброю, бiжить греблею на поле, щоб до свiтанку встигнути добратись до лiсу. "Тепер нiхто не дорiкатиме, що даремно ┐стиму сало", - веселi║ на полi, пригадуючи суворий вираз обличчя уже лiтнього, оброслого бородою партизана, що так неласкаво прийняв його... Iдучи стежками, обнiжками, бiля сусiднього села, куди не раз ходив парубкувати, помiча║ вiн якусь метушню. "Сво┐ чи чужi? Може партизани?" - припада║ до землi, пильно вдивляючись у далечiнь. Раптом чу║, як дзвяка║ лопата, i догаду║ться, що то люди закопують вiд фашиста добро. "Найшли де мiсце - бiля могили червоноармiйця", - пригаду║ знайомi закутки й обережно наближа║ться до невiдомих, тримаючи поперед себе гвинтiвку. А тi, захопленi роботою, нiчого не чують. Знову дзвякнула лопата - очевидно, вдарилась в камiнь чи в залiзо. - ксть! - чу║ радiсний вигук i пiзна║ голос Остапця... - Що? - з хвилюванням запиту║ Свириденко. - Гвинтiвка! Копни-но з цi║┐ сторони... - А ви, чорти, що тут робите! - басить Пантелiй, нависаючи над ямою, з острахом i зацiкавленням пiзнаючи, що парубки розкопують могилу. - Ой! - луна║ перелякано з ями, а потiм спокiйнiше: - Це ти, Пантелiю? - Та неначе я. - Ну й перелякав. До само┐ смертi! - вискаку║ на поверхню Остапець, а за ним Свириденко з гвинтiвкою, облiпленою землею. - Що ви тут робите? - перепиту║. - Зброю шука║мо - Ех ви, вояки! - докiрливо похитнув головою. - А що ж, по-тво║му, робити нам? Фашистовi горба гнути? На нас убитi не погнiваються, що взяли в них зброю захищати живих. А вiдвою║мо свою землю - з усiма почестями i на найкращому мiсцi похова║мо обох братiв. Засипай, квгене, - з серцем говорить Микола Остапець. - Бач, коли б сидiли вдома, - кидаючи землю в яму, дiловито поясню║ Сидоренко, - курчат навряд би чи висидiли, а так добули двi гвинтiвки i пiвсумки патронiв. - Набо┐в трохи менi дасте, бо маю всього чотири. - Це можна, - добрi║ голос Остапця. - Куди тобi? В кишеню?.. А в братськiй могилi, дiзналися, кулемет лежить. Треба подумати щось... Шанобливо засипали невiдому червоноармiйську могилу i, не вертаючись у село, пiшли до повстанського яру. XLII Свiжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою i сiли на одному великому пнi, притуляючись плечем до плеча. - Як живеш, старий? Про батька нiчого не чувати? - клiпнув довгими вiями Степан Синиця, що вони аж злетiли до широких розгонистих брiв. - Нi, не чути, - тихо вiдповiв Андрiй. - А ти не бре? - допитливо подивився у вiчi. - Хто бреше, тому легше, - косуючи, вiдповiв приказкою. - Андрiй, пiшли рибу глушити! - по-змовницькому пiдморгнув Степан. - А чим? - Толом. - Де ж ти набрав? - жваво стрепенувся. - А тобi що? Кортить бабi шкуринка? - Кортить! - щиро признався. - Для чого? - Та... рибу глушити. - Ой, пiдманю║ш? - похитав головою i вийняв з торбини два бруски жовторожевого толу з хвостиками бiкфордового шнура. - Все готово? - Все. Тiльки пiдпалити. Не побо┐шся у воду лiзти? - Чого там боятися? Не тiльки у воду не побоявся б полiзти... - А й куди? - примружився Степан. Навiть у вогонь, - вiдповiв ухильно, але багатозначно. Хороший ти, Андрiю, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками пройде. Побiгли. Андрiй найшов очима в просiцi коня i кинувся наздоганяти Степана. За останнiй час пiдпарубок був чогось посмутнiв i одночасно подобрiшав. Щось трапилося з ним. Не знав Андрiй, що i Степан мучився: Дмитро Тимофiйович поки що не брав його до загону. Неначе лебiдь, купалося сонце в лiсовому озерi, воно вiд краю заросло чубатим очеретом i широкою рогозою. На щастя Андрiй помiтив у заростях старий довбаний човник, витяг його на берег, дiстав -тичку замiсть весла. - Кидаю! - пiдпалив Степан бiкфордiв шнур, кинув тол у воду, а сам притулився до верби. Нескiнченно довго тягнувся час. Нарештi почувся вибух, i райдужне склепiння пiдвелося посеред озера, заграло сяйвом. Хлопцi кинулись до човна. На зелених сплесках ряботiли оглушенi щуки, плiтки, бiлiло i розтiкалося шумовиння малька. - Хватить на вечерю! - захоплено вигукнув Степан. Вiн iще хотiв кидати тол, але Андрiй розрадив: - Може якийсь нiмець чи полiцай почу║, тодi не оберешся лиха. Швидко рибу уклали в торбинки, затягнули човен у очерет, а самi побiгли до лiсу на старе мiсце. - Коли б це так фашиста глушити, як рибу, - прикриваючи травою торбину, промовив Андрiй. - Не побоявся б? - Не побоявся б, - огрiвся поглядом з жадiбними очима. - Андрiю, - пiдсунувся Степан до хлопчика. - Давай на пару будемо германа бити. Шляхи мiнувати. Диверсiйною групою станемо. Розумi║ш - диверсiйною групою. Згода? - Скiльки я вже про це думав! Звiсно, згода. А ти вмi║ш мiнувати?