гаряче чоло. - Я на шосе, на залiзницю пiду, товаришу командире... Ох, i буду ж рвати гадiв! Так буду рвати, щоб аж у Берлiнi ┐хнiй стогiн обзивався. - От за це спасибi! Це слово не одноосiбника, а народного месника, - i зупинився Дмитро, обняв Дуденка В того червоним сяйвом блиснули поширенi наболiлi очi, i вiн, кусаючи губи, швидко побiг до сво┐х пiдривникiв. А до Дмитра вдруге пiдiйшов Микола Остапець, гарячковитий i до безрозсудностi смiливий в боях во┐н. У нього полiцiя всю сiм'ю спровадила в гестапо. - Я поки загiн розпускати не збираюсь, - коротко вiдрiзав йому Дмитро. Цього ж дня Тур, пiсля розмови з потерпiлими, скликав усiх партизанiв на збори. Спираючись на зброю, посiдали во┐ни бiля вогнища, суворо слухаючи неквапнi слова свого комiсара. Дмитро iз Созiновим саме у цей час захопились планом нападу на пересувну танкоремонтну майстерню. I незчулися обо║, як синiй вечiр заглянув у землянку, як прийшов iз розвiдки Симон Гоглiдзе i нечутно засвiтив свiтло, змайстроване iз гiльзи 45 -мiлiметрового снаряду, як заскрипiли пiдводи до далеко┐ посадочно┐ площадки. Пiдходячи до партизанiв, Дмитро почув гарячковитий голос Остапця: - Що ж тепер, виходить, менi робити? I в сво┐х захисникiв нема захисту? - обвiв очима партизанiв, шукаючи в них спiвчуття. - Тодi я сам пiду бити чортiв! Сам пiду, товаришу комiсаре! - Да, не мiшало б провчити, - обiзвався хтось позаду. - Така наука правильно заганя║ щурiв у нори. I мозки у них розрiджуються, не такими охочими стають до кровi. Микола заговорив голоснiше: - Товаришу комiсаре, ми гранатами отi поганськi душi на такi деталi розчехвостимо, що ┐х навiть Геббельс в iнформацi┐ не позбира║ докупи. - Товаришу Остапець, треба перше подумати, про що говорити. А ти завжди так, i в бою - спочатку робиш, а потiм дума║ш, - рiвним голосом промовив Тур. - Я вже подумав! Не маленький! - ще бiльше загарячився той, рухаючись всiм тiлом i вiдчуваючи нiме спiвчуття частини партизанiв його смаглявi щоки, глибоко пiдсiченi двома зморшками, тепер посiрiли, ще бiльше загострився кирпатий нiс, а очi перекочували двi смужки злого свiтла. - Нi, не подумав, як i в бою за залiзничний мiст. I тодi твоя гарячкуватiсть ледве не зiрвала операцi┐. - То дiло давн║ було i кiнчилося як по-писаному. I тодi голос Тура прозвучав рiзко i владно: - Ти хочеш робити, що тобi захочеться? Тобi сво║ дорожче народного? Для тебе партизанська дисциплiна - не закон? Добре! Iди i бiльше не повертайся в загiн. Нам анархiстiв не потрiбно. Iди!.. Вважаю, - вiдрубуючи кожне слово, стишив голос, - що Микола Остапець вибув iз нашого загону. Сьогоднi ж це проведемо по наказу... - Як вибув? Хiба ж я хотiв вибути? Я хотiв недолюдкiв бити, а не вибути, - зразу ж охолов i аж обм'як з переляку Остапець. - Ох, i перелякався ж! - нане хвиля перекотилася над всiма партизанами. - А ти дума║ш! Що чоловiк без загону вартий? Все 'дно, що сухий штурпак у зимовому полi. Просись, Миколо, в комiсара, зараз же просись, - пошепки порадив Жолудь. - Товаришу комiсаре, не виключайте. За що ж? I куди менi дiтись? Без загону я пропащий чоловiк Знову закипiло все на серцi, i шумовиння в голову вдарило. Всi притихли, уважно слiдкуючи за обличчям Тура. I той, розумiючи думки партизанiв, одповiв: - Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз проща║мо... А до полiцi┐ в тво║му селi дiйде черга. Там кущова нарада ма║ бути. Тодi й проявиш себе. - Добре, товаришу комiсаре. Постараюсь! - з готовнiстю вiдповiв партизан i осмiхнувся так, як полегшено всмiхаються люди пiсля великого переляку, коли мина║ небезпека. - Оце вiрно, - обiзвалося кiлька голосiв. - Ще б, - хотiв, щоб наш комiсар невiрно на життя дивився. Ти ще не зна║ш його, - гордовито пояснив Жолудь молодому партизану Янчику Димницькому, якого швидко всi в загонi любовно прозвали Янчиком-Подолянчиком. У вiльнi години Пантелiй Жолудь, стрiчаючися з безвусим, тендiтним зовнi партизаном, завжди пiдморгував йому i джмелем гудiв над вухом: "Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику". - I попливемо! Гей, як попливемо! I по Вiслi, i по Дунаю, i по iнших широких рiках, - задиркувато i впевнено вiдповiдав бiлолиций Янчик. - Пантелiю, чого так гудеш? - Моторку заводжу - i на Вiслу, i на Дунай. - Заведемо, брати-слов'яни! II З нев'┐жджених дорiг поверталися заснiженi i постарiлi зв'язкiвцi. I лише в партизанському лiсi молодшали ┐хнi обличчя, вирiвнювалися плечi, а хода ставала пружною, легкою. Одначе, навiть стоючи перед командиром, вони iнодi забувалися, i клаптi нещодавно зiграних ролей мимохiть доповнювали картину обставин i повiдомлень. Найпiзнiше повернувся iз кобзою за плечима пiдстаркуватий Матвiй Остапович Мандриченко, якого поза очi бiйцi i командири звали артистом. Фрезерувальник за спецiальнiстю, вiн мав абсолютний музикальний слух, грав майже на всiх iнструментах, скрашуючи партизанськi буднi музикою i художнiм словом. I зв'язкiвець з нього вийшов хоч куди. Тiльки почувши дорогу, вiн якось осiдав, старiшав, а обличчя й очi на диво ставали безбарвними, начебто нiчого в життi, крiм ┐жi й сну, не цiкавило чоловiка. Далекий, нiби порожнiй погляд, обвислi, як у моржа, вуса, мугикання якихось давно-давно забутих мелодiй - все це зарання говорило, що незабаром у таборi не стане Матвiя Мандриченка. Вiн i струшував свою роль пiзнiше за iнших, не раз викликаючи цим добродушнi насмiшки i смiх. Ось вiн зараз, обшарпаний, байдужий, сто┐ть у штабнiй землянцi i, розмiрковуючи, якось неохоче вiдповiда║ на запитання командирiв. - Знову партизани зобидили есесiвцiв: на шосе двi машини пiдiрвали. - Що ж тепер гiтлерiвцi роблять? - Та мерзнуть на холодi, нiякого вiдпочинку ┐м нема, - говорить, наче з спiвчуттям, i в землянцi вибуха║ регiт. - Ви що, Матвiю Остаповичу, заклопотанi ┐хнiм горем? - Та нi... Забувся, що не в селi, - i собi смi║ться Мандриченко, а його вогкi очi зразу ж стають виразними, наповнюються розумом. - Iвана Тимофiйовича бачили? - з тривогою запиту║ Горицвiт. - Аякже, - знову, забуваючись, буденно вiдповiда║ Мандриченко. - Мало на повишення не пiшов чоловiк. - На яке? - Ще б трохи - був би старостою села. - Старостою?! А Варчук? - В'┐вся вiн на Iвана Тимофiйовича i ще на деяких людей. А пiдпiльний райком так повернув справу, що Варчук за сво┐ донесення нахватався вiд жандармерi┐ гумових палиць. Пiдпiльники пiдiрвали йому авторитет. Обережнiшим став, та свого не кида║. - Прийде час - навiки покине. - Югину Iванiвну бачив. З Василиною Очерет до сво┐х батькiв заходила. - Дiти, мати живi? - Живi. Андрiй з якимсь чорнявим парубчаком товаришу║. Прямо не розлий вода стали. - З Синицею? - Зда║ться. Степаном його звати? - Перепиту║те, начебто самi не довiдались, - махнув рукою Горицвiт. - Та не все ж, - оправду║ться Мандриченко. - Цi хлопчаки теж, думаю, якiсь дiла крутять. - Якi? - Антидержавнi... тобто... - Фашистiв б'ють? - Напевне б'ють. Такий незалежний вигляд мають, ну як нашi пiдривники. - То вже перебiльшення. - Хай буде так, а потiм побачимо, - бiля очей Мандриченка весело збира║ться кросно зморщок. - Як же Генадiя Павловича розшукати? - Труднувато, Дмитре Тимофiйовичу. Слiд його в усьому районi бачиш, i разом - невидимий вiн. Конспiрацiя правильна. Вiдпустiть мене ще побродити по лiсових хуторах. Хоча, знаючи вдачу Генадiя Павловича, думаю, вiн уже зацiкавився нами не менше, анiж ми ним. - Думка вiрна. Спасибi, Матвiю Остаповичу, iдiть, вiдпочиньте з дороги. - Пограю трохи хлопцям, щоб краще на завданнях гралося. Ось вам деякi документи, - почав виймати з кобзи листiвки i звернення пiдпiльного райкому та рiзнi оголошення окупантiв. Надворi вже вiдкружляв сво║ лапатий снiг; на чистому полотнi неба колючими остистими колосками пшеницi загойдалися зорi; мiсяць тiльки-тiльки заворушив тiнями - в лiсi зразу стало якось тiснiше; з-пiд вогкого снiгу пробивалися при║мнi гiркуватi пахощi влежаного листу; на узлiссях, пiд парашутами дерев стояли невтомнi дозорцi. Все було таким простим i дорогим, як i тодi, в тяжких рейдах, коли iнодi щемiло серце, вириваючи з далини тi шматки просторiв, якi нiякими словами не вiдобразиш, нiякими барвами не змалю║ш. Обтрушуючи вiти шапками, Горицвiт i Гоглiдзе мовчки обходять лiс. Гостре око начальника розвiдки здалека помiча║, що на заставi людей бiльше звичайного. - Перепинили когось? - Побачимо. Смiються чогось хлопцi. Вийшли на просiку. I враз спокiйний чiткий голос: - Дмитре Тимофiйовичу, здоров! . - Генадiю Павловичу?! - не то питання, не то вигук вирвався, i Дмитро зупинився посеред завiяно┐ дороги; в його скронях застугонiла кров; над просiкою, в рамцi гiлок, яснiше замигтiли зорi, подовжуючи сво┐ промiнцi. Наче в снi бачить, як наближаються Новиков i Олексi║нко. пхнi обличчя, помережанi свiтлом i тiнями, яснiють стриманими усмiшками. Ось, мов по командi, розкрилюються руки, голови припадають до голiв. - Генадiю Павловичу... Генадiю Павловичу! - Сподобалось повторяти? - радiсно i трохи насмiшкувато обзива║ться Новиков. - Сподобалось, - усмiха║ться Дмитро. - А ми вас розшукували. - Знаю. - Звiдки? - По докладних записках... на шосе... - Не докладних, а коротких, - дiловито поправля║ Гоглiдзе. - Тодi навантажимо вас довшими. - Не суперечимо. Пiшли до нас. - Пiшли. Як Тур, Созiнов? - Живi-здоровi, чого фашистам не бажають. - Видно. - Обличчя Генадiя Павловича, вибiлене першими холодами, майже не змiнилося з часу останньо┐ зустрiчi, лише двi коротенькi рисочки пiдрiзали знизу його уста. - Ольга Вiкторiвна з вами? - З нами. Сестрою стала, а зовуть ┐┐ всi матiр'ю. Скiльки нашого брата од смертi вiдтягнула! - Як Соломiя? - Вою║! - вiдповiв Дмитро. - А як Марко Григорович? - запитав Гоглiдзе. - Теж вою║... В штабнiй землянцi пiсля перших привiтань i схвильованого гомону всi схилилися над помережаною картою Генадiя Павловича; зосередженi погляди спочатку зупиняються на в'юнкiй лiнi┐ залiзницi. - Тут справжнiй ребус намальовано, - похитав головою Созiнов, налягаючи обома руками на карту. - Ребус вже розгаданий, залишилось тiльки розмiнувати його, - нахиля║ться над столом секретар райкому, - Розмiну║мо, Генадiю Павловичу, - невеличкий Тур уже примостився боком на краю широкого саморобного стола, щоб зручнiше вивчати поле всього району. - Бачите, як навчили партизани фашистiв, - завзято мерехтять темнi очi Генадiя Павловича. - Лiс навколо залiзницi вирубують, про┐зди огороджують ┐жаками, обочини мiнують, скрiзь виставляють варту - словом, трудяться вдень i вночi. - Ми ┐м дамо спочинок! - пообiцяв Горицвiт. - Чого ж, можна, - погодився Генадiй Павлович. - Зараз наша основна робота повинна зосередитися на комунiкацiях. Починати треба з мостiв, бо потiм, як опам'ятаються гiтлерiвцi, - за мости зубами вчепляться. Що начальник штабу скаже? - Зараз же засяду за вироблення плану. - Засiдай. Виробляй такi плани, щоб панiка увесь час трусила фашистiв. Тодi ┐х i шарпати зручнiше - то з одного, то з другого боку. Розкрилися дверi, в землянку, радiсно вiтаючись, почали сходитися на збори комунiсти i комсомольцi. Зброя ┐хня зразу ж почала пiтнiти, як i свiжi стiни немудро┐ будови. III Стривожене навальними диверсiями, нiмецьке командування пустило по залiзницi два бронепо┐зди, що тепер курсували всю нiч на улюбленiй партизанами дiльницi, освiтлюючи прожекторами широку смугу небезпечно┐ землi. Вперше прийшли во┐ни з нiчим, вдруге привезли трьох поранених i одного вбитого. - Коли не знищимо бронепо┐зди, то вони нас знищать. Така невесела дiалектика. - Тур, що повернувся од поранених в штабну землянку, сiв поруч з Созiновим, люто тручи задубiлi руки. - Попробу║м, - вiдповiв Созiнов. - Нема чого пробувати. Це тобi не борщ. Треба дiяти, дiяти i ще раз дiяти. Сповна вiдплатити за партизанську кров. - Тур, що натомився, намучився, переболiв душею за цi днi невдалих наскокiв, був сердитий, як огонь. Аж позеленiло його бiле обличчя, окреслене тонкими рисами, а округлi куточки тонких вуст пересмикувались дрiбно i часто. На щоках перекочувались м'язистi жовна. Дмитро вперше бачив його таким сердитим i роздратованим. - Сердишся, Туре? Це добре. Чим злiший будеш, тим бiльш гiтлерiвцям перепаде, - засмiявся Созiнов. - Не розумiю, чого тут смiятися. Ти хоч i начальник штабу... - А смiятись не смiй, бо Тур сердиться, - невинно додав начальник розвiдки Симон Гоглiдзе, слiдкуючи чорними iскристими очима за комiсаром. Тур нiчого не вiдповiв, тiльки незадоволено повiв чубатою головою. - Так, може, вiдкладемо операцiю на деякий час? - запитав Дмитро, бажаючи вивiдати настрiй товаришiв. - Як вiдкладемо? Так це, виходить, ми даремно чотири ночi мучилися! Чотири ночi пропало!.. - У природi за вiчним законом зберiгання матерi┐ нiчого не пропада║, - примружився Созiнов. - Помовч, Михайло, бо я, зда║ться, тво┐ науковi доводи разом iз тобою викину iз землянки... Неодмiнно треба зiрвати бронепо┐зди i пустити пiд укiс iще з пару ешелонiв, бо як випаде великий снiг - нелегко буде до тi║┐ залiзницi добиратись. - Це правда, - погодився Дмитро. - Так, кажеш, бронепо┐зди не жалiють набо┐в? - Чого ┐м жалiти? Що ┐м - з бою, як нам, доводиться добувати? - простягнув Тур червонi руки до вогню. - Заливають землю свинцем. - Ну, а коли нiкого не бачать - теж стрiляють? - допиту║ться Дмитро. - Сиплять i наобум. Але зрiдка. Созiнов пильно з доброю усмiшкою стежить за Горицвiтом: "Випиту║, значить, уже щось придумав. От колгоспне село". - Зрiдка, говориш? Ну, це вже краще. Доведеться завтра всiм пiдривникам запастися ряднами i халатами для маскування. Тур аж пiдскочив: - Iдея, Дмитре Тимофiйовичу! - Яка там iдея, - незадоволено махнув рукою. - Прогавили не один фрицятник. Зараз же ходiм до пiдривникiв. Розкажемо, як треба робити, щоб якась гарячковита натура не задумала заради смiливостi голову на свiт висунути, коли пiде бронепо┐зд. Ти, Михайле, якесь душевне слово знайди. Так, щоб i зборiв не було, а дух в усiх пiднявся. А Тур сьогоднi хай спочине. - Нi. Iду з вами! - пiдвiвся Тур од грубки. На операцiю пiшли наступно┐ ночi. Холодна, трохи просвiтлена, темрява сiкла обличчя пекучою крупою. Тоскно свистiв пiвнiчний вiтер. На одежi шепотiли бiлi шротинки; сухо передзвонювали промерзлi гiлки дерев, осипаючи на землю дрiбнi крижинки. - Я, неначе циган, двi зими за одне лiто вiддав би, - затупотiв важкими чобiтьми дiд Хмара. - А я на вашому мiсцi, дiду, сидiв би в землянцi i не рипався у таку далечiнь, - проворно, перехиляючись з одного боку на другий, витанцьовував Олекса Слюсар. - Оце вiрно, - погодився Пантелiй Жолудь, - сидiли б, дiду, бiля вогнища та й майстрували б щось собi. - А я таким хитрим, як ти, барило заткнув би. Ото був би чiп - i на людей горiлкою не дихав би, - добродушно вiдповiв Хмара Пантелiю. - Ти б краще Соломiю не пускав у таку дорогу. - Дiду, за що така немилiсть? Хiба я вам не вгодила, - промовила нарочито зобидженим голосом Соломiя. На станцi┐ прогудiв паровоз, i з пiвночi неначе пожежа пiднялась. Ось вона, прориваючи небо, почала напливати на гайок; димчасте сяйво прожекторiв заколивалося хистким шатром, з кожною хвилиною наближаючись i збiльшуючись. З темряви двома розплавленими стрiлами чiтко зметнулися рейки, настирливий перестук уже будив луну. Незабаром затанцювали, закружляли в лiсi переплетенi тiнi, i партизани попадали на землю. Кiлька кулеметних черг вдарило по лiсковi, i кулi, просвистiвши, як дятли, застукали по стовбурах дерев. Коли бронепо┐зд пройшов, Кирило Дуденко зскочив з землi i, ставши бiля авiабомби, для чогось пригрозив йому кулаком. Потiм звернувся до Дмитра: - Товаришу командире, пустiть мене! Я зараз проголосую йому авiабомбою. - Почекай. Не гарячись. - Дмитро пильно вдивлявся в далечiнь. Вiн перший побачив, як з пiвдня блиснув синiм лезом другий вогонь. Незабаром два сяйва на мить злилися в одно, роз'║дналися велетенською вiсiмкою, i знову по рейках пiшов ритмiчний перестук. - Жаль, але за двома зайцями нема чого гнатись. Зараз треба вiдрiзати один бронепо┐зд вiд другого i приступити до дiла, - зосереджено промовив Тур до Дмитра. - Ти наче у мо┐х думках побував, Туре... Пантелiю, чи не можеш зi сво┐м пiдсвинком пробiгти до самого роз'┐зду? - напiвжартома звернувся до Жолудя: полюбив цього дужого хлопця i за неперевершену смiливiсть i за веселу вдачу, що чимсь нагадувала Варивона Очерета. I ваду мав ту саму, що й Варивон, - любив випити. - ксть пробiгти до самого роз'┐зду! - з готовнiстю вiдповiв Пантелiй, витягуючись перед командиром. - Це що - треба шелесту наробити? - Не догадався?.. Бери Дуденка, Слюсаря. - Бiжу, бiжу! Це так перепитав, а догадався зразу. Ви ще не зна║те мене! - I, пiдхопивши на плечi мiшок з п'ятдесят кiлограмовою бомбою, швидко мчить на пiвнiч. За ним з автоматами напоготовi бiжать Слюсар i Дуденко. Коли бронепо┐зд почав наближатися до невелико┐ групи партизанiв, вони попадали на землю, прикрилися бiлими ряднами, а потiм щодуху метнулись до залiзницi. Саперна лопатка, дзвякнувши, вдарилась в промерзлий пiсок; вiн закурився, швидко розлiтаючись в усi сторони. З Пантелiя струмками полився пiт i аж шкварчав, втискаючись густими вiспинками в матовий снiг. Приблизно в чотирьох кiлометрах вiд роз'┐зду партизани пiд командуванням Тура вкопали пiд рейки три авiабомби, приладнали дошки i вiдiйшли у лiсок. Незабаром на пiвночi окреслились снопи прожекторiв, прогримiв вибух бiля самого роз'┐зду, i через кiлька хвилин на пiвднi затремтiло полохливе сяйво. Бронепо┐зд летiв прямо на мiни. Уже в мiцному мертвому свiтлi окреслились його приземлистi масивнi контури. Паровоз iз двох бокiв був стиснутий бронiйованими вагонами i звичайними площадками. Ось вiн уже, розсiваючи свинець, вилiта║ до замiнованого поля. Чуючи, як стугонять прожилки на лобi, стука║ в голову кров, дебелий Iванець смикнув за шнур i зiщулився у рiвчаку. Величезним зубцюватим сяйвом, якраз посерединi, освiтився увесь бронепо┐зд. Пiсля вибуху затряслася земля, неначе ┐┐ хтось за груди затрусив, i заскреготало, задзвякало залiзо, а в небо з труби сiйнулись мiльйони дрiбних iскор. Розлетiвся паровоз, а вагони i площадки перелякано метнулися бiгти в протилежнi кiнцi. У вагонi, що був попереду паровоза, вибухова хвиля вирвала бронiйовану передню стiнку, повбивала всiх фашистiв, а з площадки все розметала i порозносила. Пiсля короткого бою з фашистами партизани кинулись до вагонiв, що були позаду паровоза. Переступаючи через трупи, освiтили електричним лiхтариком вагон, i Соломiя радiсно вигукнула: - Гармати стоять! - i метнулась по схiдцях до Тура, що зупинився бiля розверженого паровоза. Справдi, у вагонi було двi 47-мiлiметрових гармати на резиновiм ходу. I очi Тура зайнялися радiсним блиском. - Буде у нас своя партизанська артилерiя. Ану, хлопцi, витягайте цих дiвчат на бiлий свiт, - з хвилюванням i любов'ю вiдкрив замок гармати. - Тебе, Соломi║, розцiлувати мало за таку знахiдку, - любовним усмiхом i потайним запитанням вiйнуло в його очах. I, червонiючи, одвернулася Соломiя. Не вперше зустрiчала на собi цей допитливий погляд; вiн бентежив i зiгрiвав ┐┐; острах i теплу хвилю вчувала в ньому, неначе влiтку перед глибокою рiкою, в яку i радiсно i боязко кинутись. Було до болю шкода, по-материнськи жалiла Михайла Созiнова, що теж слiдкував за кожним ┐┐ кроком. Проте в уявi бiля себе вона бачила тiльки Тура, намагалася скорiше прогнати "дурнi" думки, але вони знову негадано приходили, i дiвоче серце тугiше стискалося в грудях. "Це ж злочин, щоб в таку пору думати це", - картала себе, вважала легкодухою i намагалася по кiлька день не дивитися нi на Тура, якого стрiчала з радiстю, нi на Созiнова, перед яким чула якусь незручну, нерозгадану провину Партизани швидко i до ладу уклали на вози гармати; понакладали в сiно, в мiшки i навiть насували за пояси снарядiв i поспiшно подалися до табору, бо вдалинi уже закипав огнями другий бронепо┐зд. Правда, вiн був не страшний, бо тепер на покалiченiм роз'┐здi валялися покрученi рейки, але, чого доброго, фашисти могли кинути навздогiн пiший десант. За колесами партизанських возiв вибивався снiг, вузькими смугами проглядала земля. Сухо шарудiло обабiч дороги кучеряве колюче терно; не виполене людськими дбайливими руками, воно тепер буйно розрослося, покриваючи лишаями осиротiлi поля; його дрiбнi i колючi чотирикутнi засiки свiтилися м'якими голубуватими зернами паморозi. Журливо, неначе журавлi, курликали колеса, та на серцi Соломi┐ було прозоро i легко. Це ж вона нарiвнi з усiма брала участь в диверсi┐. Хай небагато зроблено того дiла, та якось стало вiдраднiше, що умi║ не тiльки пекти хлiб, варити ┐жу партизанам, прати i латати шмаття. В простих юхтових чоботях, в ватянцi i солдатськiй шапцi, з гвинтiвкою за плечима, з холодною, покритою памороззю гранатою бiля пояса, пригинаючись, сторожко iшла мiж деревами, чуючи, як в кожну ┐┐ клiтину просочу║ться свiтла значимiсть життя, що найповнiше сповива║ тебе в молодi роки сво┐ми надiйними хвилями i зримо наближа║ береги щастя. В чому ж тепер, у тяжку годину, передчувалось iще нерозгадане щастя? Може його принесло пiдсвiдоме чуття любовi, в якiй сама собi боялася признатися, пiзнаючи його то в болючiм стисковi серця, то в свiтлому поглядi парубочих допитливих очей, то в легкому, немов ненарочитому, дотику тонко┐, але твердо┐ руки, то в доброму недоказаному словi, що прихову║ iнше, значнiше i глибше? А може то повно пiдiймалась та вселюбляча сила, що красить наше життя дiлами i подвигами, як густий дивовижний цвiт, що всипа║ незрiвнянною красою скромне i ще зовсiм безлисте дерево? I те, i друге чуття тепер зiйшлися у Соломi┐, як сходяться рiки, як сходяться над водою весiннього вечора у щирiм звучаннi два голоси - дiвочий i парубочий, коли не тiльки спiв, а й луна, i зiтхання берегiв зливаються в ║дину гармонiю. Бiля лiсового болота партизани з пiдводами пiшли в обхiд, а вона, сповнена пругкою задиркуватою силою, вирiшила взяти навпростець. Легко перестрибувала з однi║┐ чуть пiдмерзло┐ купини на другу. Вгинався грунт пiд ногами, з глибини шипiла, пiдскакувала вода, i снiг зразу ж ржавiв, осiдав. На гарячий невисокий лоб дiвчини упало з кущiв кiлька снiжинок i почали розтавати. Проте не стерла ┐х: незручний рух мiг нарушити хитку рiвновагу, i тодi, затримавшись на щетинистих болотяних шапках, могла б зав'язнути у тванi. Завзято вискочила на берег, мiцно затупотiла ногами, щоб оббити налиплий снiг. Чутким вухом здалеку вловила рух партизанiв, i очi ┐┐ щасливо глянули на величне високе верховiття. - Вибити б тебе, Соломi║, та нiкому, - вiддiлився од дерева Тур i впритул пiдiйшов до не┐. - Ой! - злякалась i зразу ж засмiялась дiвчина, а потiм притихла, з хвилюванням i острахом помiчаючи, як блiдне його обличчя, тремтять куточки уст, а очi горять такою ласкою, що не вiдiрватися од них, не заховатись. Вона навiть не знала, що в суворого, пiдiбраного Тура може бути такий довiрливий i нiжний погляд. Навпомацки узяв ┐┐ руки в сво┐, очима наблизився до ┐┐ очей. Вiдхилилась назад, i вiн потягнувся за нею. - Невже я тобi такий поганий? - подивився з докором i нiяковим усмiхом. I цi слова виводять Соломiю з оцiпенiння. Вона стрепенулась, вiдхилилась убiк i кинулась бiгти дорогою. - Отакий ви i ║ поганий, - засмiялася дзвiнко, по-дитячи, i побiгла, не чуючи землi пiд собою. Зразу ж полегшало. Зникла ота натягнутiсть, що так мучила його: зрозумiв - дiвчинi не байдуже до нього. - А моя мама казала, що я гарний! - кинувсь навздогiн за Соломi║ю i, наздогнавши, охопив руками ┐┐ плечi. - Ану, без рук! - нагримала на нього, коли хотiв щiльнiше пригорнути до себе. Вдалинi заскрипiли колеса, i Тур, притуляючись до дiвочого плеча, неквапною ходою пiшов по дорозi, не спускаючи очей з дорогого обличчя. На розстаннi зупинився, поглянув на притихлу дiвчину, торкнувся ┐┐ плеча i, за гулом серця не чуючи свого голосу, заговорив: - Соломi║, люблю тебе. Коли б ти так за мною, як я за тобою... I пригадалася пiсня, що бентежила його, коли жив ще у сво║му селi над Десною, пiсня, повна того чистого сподiвання свiтло┐ любовi, коли не тiльки полюбити, а навiть i в думцi подумати побо┐ться дiвчина про когось iншого: ║ ж у не┐ сужений... Як тодi спiвала вечорина: Коли б ти за мною, Як я за тобою, А я за тобою, Як вiтер з горою, Як сонце з землею, Як мiсяць з зорею, Як берег з водою, Козак з дiвчиною. I, не дочекавшися вiдповiдi, пригорнув до себе, поцiлував у очi й уста. Неначе од сну прокидаючись, подивилась на нього Соломiя, зiтхнула, i великi сльози покотились по ┐┐ обличчi. - Що з тобою, дорога? - неумiло почав заспокоювати, дивуючись i боячись такого переходу настрою - вiд щасливого смiху до плачу. - Ну, не треба. Що згадалось тобi? - Нiчого, - одними устами вiдповiла, сама не знаючи, що робиться з нею. Чогось, що безслiдно вiдходило од не┐, було жаль, i радiсно i лячно було перед новим, що нестримно напливало на не┐. Як ┐┐ не може зрозумiти Сава? - вперше по iменi назвала його. - Може в тебе що болить? Нездужа║ться?.. - Нi... Саво, ти нiкого не любив? - Нi, не любив, - здивовано поглянув у ┐┐ великi просвiтленi щастям i сльозами очi. - I я нiколи... Може ти тiльки поважа║ш мене? - Нi, Соломi║... Коли б ти знала... Як побачив тебе... Та хiба ти сама не бачиш, як я за тобою? - поцiлував у вогку од слiз щоку. - Бачу, - тихо вiдповiла, не знаючи, чи прихилитись до милого, чи скорiше, скорiше пiти, побiгти лiсом од нього, задихаючися в повенi незнаного дiвочого щастя. I те i друге бажання з однаковою силою коливалися в душi Соломi┐. Мовчки пiшли поруч, схвильованi i проясненi, побравшись, як дiти, за руки. I не помiтили, як пiдiйшов до них Михайло Созiнов i перелякано, обережно почав одступати назад, а потiм тихо заспiвав, щоб дати знак про себе. Тiльки чого та пiсня такою невеселою була? IV Тепер Михайло збагнув всю силу свого чуття до Соломi┐. Досi воно заповняло його мiнливими хвилями, де перемежовувались надiя i тривога. Надiя збiльшилась минулого року, коли Соломiя, схопивши його за руку, повела до хати. I тiльки пiзнiше почав догадуватися, що та радiсть нiчого не вiщувала йому: просто дiвчина була надмiрно схвильована зустрiччю з батьком. Та й годi. I хоча, болiючи, бачив: Соломiя уника║ зустрiчi з ним, сподiвання не вмирали, як не вмира║ непокiрний корiнь, пробиваючись крiзь пiщаний грунт. Iнодi старався забути дiвчину, i це на деякий час вдавалося, правда, не повнiстю, бо досить було побачити ┐┐ ласкаву усмiшку, почути м'який голос, i те, що туго затягалося, покривалося крихким льодком, виходило з берегiв, а потiм знову, смокчучи серце, влягалося тяжко i насторожено. I раптом усе, усе безповоротно обiрвалося. I зараз його думи, бiль, чуття здибились, неначе крига у перший день льодоходу. I холодно було, i болiсно, i противно. Вiн сам собi надокучив, як надокуча║ людина, коли вчинила щось непоправне. Чого було сподiватися? Хiба вiн не бачив, якими очима стрiча║ i проводжа║ дiвчина Тура? I не розумiв, що був правий лише наполовину: кохання, справжн║ кохання, схоже на сонце, - воно ширшим робить наш духовний зiр, просвiтлю║ глибину, воно й притемня║ те, що лежить поблизу. Тому тiльки тепер на пам'ять прийшли i стали водно тi десятки притьмарених здогадiв, що говорили про любов Соломi┐ до Тура. А перше коли i помiчались вони, зразу ж забувались, як окремi розсипанi при дорозi зернини, над якими не замислю║мося, що вони всерединi мають живий росток, мають цiле життя. Так само i Тур нi разу не подумав, що Соломiю мiг кохати його друг. Налитий по вiнця тими могутнiми хвилями, що пiдносять до розквiту усiх сил, вiн не бачив, що Михайло став якось уникати його, менш розмовляти, ввiходити в себе. Пiсля перших неповторних зустрiчей з Соломi║ю вiн не витримав, щоб не похвалитися сво║ю радiстю. Морозним надвечiр'ям вони поверталися до табору. На прогалинах пухкi снiги ще не встигли змiнити рожеву сорочку на блакитну, ще не встигли дерева ввiбрати в себе подовженi тiнi, ще високi шапки на пнях переливалися денним сяйвом, а на небi вже пiд червоною хмариною стрепенулась вечiрня зоря. З берез осипались переспiлi сережки, i здавалося - тисячi крихiтних рожевих ластiвок лежали в ледве вигнутих снiгових тарiлках. - Михайле, тебе тiльки за твiй винахiд я б орденом нагородив, - потираючи промерзлi руки, промовив Тур. - За який винахiд? - одiрвався од сво┐х невеселих думок. - Ще й скромнича║. Чи, може, iще раз хочеться повторити? При║мне завжди хороше по кiлька разiв чути, - засмiявся, згадуючи в цей час Соломiю i тi слова, що тисячi тисяч разiв будуть говоритися i хвилювати серця. - Просто генiально: дiйти до думки, щоб iз авiабомб витоплювати тол. Наскiльки це збiльшить нашi сили! - Ти скоро дiйдеш до того, що навiть цей снiг назвеш генiальним, бо вiн холодний, а не теплий. - Не задавайсь, Михайле. Скiльки я зривав бомбами, а от не догадався. Не доведеться тепер зайву вагу таскати на собi. I коли тобi ця думка прийшла? - Коли? - пересмикнулось обличчя Созiнова. I похапцем додав: - Пiсля того, як зiрвали бронепо┐зд I це була правда. Iдучи позаду партизанiв, вiн тяжко поринав у розвихренi болючi думки; хотiв утiшити, що нiчого не сталось, заспоко┐ти себе - i не мiг. Яскраво бачив дiвчину од першо┐ зустрiчi в лiсi i до сьогоднiшньо┐ сцени. Тяжкий бiль i глуха досада ворушилися проти не┐ i Тура, що забрав його щастя. Розумом вiн розумiв, що це не так, але ж чи завжди розум може заказати замовкнути серцевi?.. Почалася та напружена боротьба, коли треба було приглушити роз'ятрену рану, дати iнший напрям чуттям, перемогти себе. Немов за галуззя, почав хапатися за iншi образи i картини, перевертати давнину рокiв, потiм знову iз споминiв, як iз глибини, випливав на болюче плесо i знову утiкав од нього. I все згадувалося з такою яскравiстю, неначеб в першому звучаннi ставало перед очима. Якщо бачив дiвчину iз батьком, перекидав думки на старого пасiчника, затiняючи ним коханий образ. Коли потiм уявив, як вона повзе до залiзницi, зрива║ рейки, почав думати про ру┐ни, авiабомби i все iнше, обминаючи образ Соломi┐, хоча й не можна було вiдiйти од нього, як вiд тiнi. Тодi, хоч i не раз думалось про це, несподiвана думка прийшла, про яку нагадав товариш. - А в мене, Михайле, радiсть, - поглянув на нього Тур. Здогадався, що зараз почу║ про Соломiю. "Ну й нехай". - Яка? - стримуючи себе, запитав нiби байдуже. Тур наблизився до товариша, охопив його шию правою рукою i ясним поглядом знайшов чорнi, напруженi очi. - Закохався, Михайле. Ти iще не зна║ш, яка це дiвчина Соломiя. Про таких тiльки в пiснях спiвають. I любить вона мене, як... крiпко любить. - Це добре, - твердо промовив. - Щасливий ти? - Щасливий, друже. Смерканням прийшли у табiр. Созiнов пропустив у землянку Тура, а сам залишився надворi. Зняв шапку i мовчки рукою витер гарячий пiт з чола. Знову болем кричало все тiло, i, щоб трохи забутися, пiшов до пiдривникiв. Мiж деревами майнула тiнь, i дозорець з гвинтiвкою напоготовi став напроти нього. Тьмяно блиснув гранчастий мадьярський багнет, освiтлений дальнiм виблиском багаття. - Добрий вечiр, - привiтався iз партизаном, i той, випростовуючись, вiдступив крок назад, зливаючись iз гiллястим розлогим в'язом. В долинцi бiля багаття пiд шатром потемнiлих дерев сидiли пiдривники, тихо розмовляючи мiж собою, ┐хнi постатi так стиснули вогонь, що здавалось - вiн пробивався з велетенського зубчастого свiчника. На вогнищi розпухлими сомами лежали три авiабомби з виверченими взривачами. I хоча Созiнов уже двiчi бачив, як пiдривники з перегрiтих бомб вибирають дорогоцiнну вощину толу, проте й досi ця подiя не втратила сво║┐ першо┐ свiжостi, хвилюючого пiднесення. Стоячи на пагорбку в тiнi, вiн добре бачив усе багаття, бомби, що чорними ротами загрозливо наставились на живе партизанське коло. - Лазорко, розкажи що-небудь про життя Ти ж так ловко i добре умi║ш говорити! - зверта║ться до Iванця Свириденко. I всi партизани вибухають реготом, крiм мовчазного спокiйного лiсовика Iванця. Умi║ ж чоловiк iнодi й за день навiть слова не промовити, тiльки, знай, люльку посмокту║ та гак дивиться великими очима, немов розв'язу║ споконвiчну загадку. - Мовчун, мовчун, а жiнку яку вибрав: i говорить, i смi║ться, i щебече, i спiва║, i на виду - води напийся, i розуму - хоч позичай без вiддання. Нiяк не доберу, як вiн ┐й у коханнi признався, - притворно диву║ться i зiтха║ Олекса Слюсар, завзятий спiвака i хитрун. Навiть один вираз його скуластого обличчя з лукавими темними очима говорить, що цей хлопець не з тих, якi киснуть у всяку погоду. - Та вона йому сама призналась, - безапеляцiйно вставля║ Пантелiй Жолудь i, косуючи оком на Iванця, почина║ розповiдати: - Три роки походив Лазорко до Марi┐, три пари чобiт стоптав, вже й на четвертi набрав юхти, а Марусi i трьох слiв не сказав, тiльки парубкiв од дiвчини вiдбив: силища ж у нього, як у ведмедя, - кому охота без половини ребер залишатися. Бачить Маруся, що меду iз жука не ┐сти, то й сама одного вечора iде в атаку: "Лазорко, любий мiй, голубе сивий, пташко лiсова". А вiн мовчить. "Люблю тебе, мо║ щастя". Хоч би бровою парубок повiв. "Чи ти дурно до мене ходиш, чи сватати дума║ш?" Анi слова Лазорко, тiльки слуха║, що далi буде. "Як не дума║ш брати, я за другого пiду". Хоч би тобi повернувся. Розсердилась Маруся, i вже iз серцем: "Чого ти мовчиш, нудьго i болiсть моя? Чи ти жених менi, чи через пень-колоду сусiдiв стовпець?" - "Еге, стовпець, - нарештi обiзвався Лазорко. - Вдягайся - i пiшли до Загсу". - "Так зараз же нiч". - "Ну, тодi не пори гарячки - не вмреш до ранку". Смiються партизани. - Добре бреше. I язик не заболить, - вийма║ люльку iз рота Лазорко i знову спокiйно почина║ смоктати чорний пожмакований чубук. - Лазорко, Лазорко, скоро ти Марi┐ автомата дiстанеш? Бо так ┐й, маленькiй, тяжко з рушницею, - уже з спiвчуттям пита║ться Слюсар. Загрубiле обличчя Iванця ста║ по-дитячи зворушливим: - Стараюся, брате. Англiйського "Скотта" дiстав ┐й, а на автомаг не фортунить. - I чого воно, братцi, англiйський "Скотт" опиня║ться у нiмецько-фашистського скота? Другий фронт? - серйозно пита║ться Пантелiй Жолудь. - Другий фронт! - вiдповiдають партизани, однi з серцем, iншi з ┐дкою насмiшкою. - Чого ви кривитесь? - утiша║ ┐х Жолудь. - Уже другий фронт був би як миленький, але мiстер Черчiлль ну нiяк не може дiждатися комбiновано┐ погоди. - Що воно за штука? - А звiдки ж я, братцi, знаю, коли сама природа не додумалася до тi║┐ погоди, яко┐ забажалося мiстеру Черчiллю. Але менi одно ясно: коли над Ламаншем ясно, тодi мiстер Черчiлль бо┐ться пускати кораблi - запримiтять ┐х фашисти. Коли ж над Ламаншем туманно, мiстер Черчiлль спаса║ться пливти, щоб не збитися з дороги. Це ж яких-небудь тридцять кiлометрiв перепливати, усi прибори на кораблях можуть попсуватися. - Може б ┐м наш компас пiдкинути? - О, коли б вони мали наш компас! - несподiвано багатозначно пiдводить руку вгору мовчун Iванець. - Що б тодi мiстер Черчiлль робив? - Тодi б мiстеру Черчiллю нiчого не залишилось би робити, - твердо вирiшу║ Лазорко, i смiх кружля║ навколо багаття. Созiнов пiдходить до во┐нiв, i всi встають, вiтаючи його. Саме став топитися тол. Партизани залiзними невеличкими кочергами почали вибирати його в дерев'янi скриньки. Неквапнi розмови, бурхливi жарти i гострi дотепи потроху втихомирювали, приглушували болючий сердечний щем. Легше стало помiж цими обвiтреними завзятими бiйцями, що вмiли найбiльшi болi заховати вiд людського ока, нелюдську вагу пiдняти натрудженим вiрним плечем i, як дiти, веселитися пiсля вдалого нападу на ворога. На вогонь поклали новi авiабомби, закурили. - Кирило, проспiвай-но пiсню свою, - звернувся Олекса Слюсар до Дуденка. - Та нема нiчого нового, - i зiтхнув. - Нема? Цiлу торбу носить. - Так хай хтось за гармонi║ю збiга║, - полiз Дуденко в свою ремiнну сумку, де лежали гранати, тютюн i великий, розпухлий од негоди й часу зошит iз вiршами. Незабаром, прихилившись чубатою головою до трьохрядки, обережно розвiв мiхи, легко кинув пальцями по запiтнiлому перламутру, наче сам до себе промовив: "Партизанськi ночi". У вечiрнiй тишi душевно забринiв його мiцний, трохи застуджений голос: Зима. Холоднеча. Заснiжений лiс. На небi, як сльози, печаляться зорi. Опiвночi друга змiняю в дозорi, Що вiрну гранату, як серце, затис. В промерзлих чоботях, в кожусi старiм Снiгами iде партизан у землянку, I сни гостюватимуть в нього до ранку, I мати, i дiти зустрiнуться з ним. А друго┐ ночi пiдем у село, Будемо з другом громити нiмоту, Гвинтiвка, граната пiдуть у роботу, Щоб щастя над нами, як сонце, зiйшло. Ми клятву дали Укра┐нi, Москвi, Що ворог на нашiм Подiллi загине... Ночами не сплять партизани Вкра┐ни, Щоб мати i дiти остались живi... Вiд пiдривникiв Созiнов попрямував до обозникiв. Сюди попадали або старi люди, або тi партизани, що чимсь провинилися. Найбiльш хоробрi з них недовго засиджувалися в обозi: пiсля якогось одчайдушного вчинку ┐м знову повертали вiдiбрану зброю i посилали на важкi, але милi серцю завдання. Зараз бiля вогнища верховодив завзятий кулеметник Василь Мель, в минулому ретельний i до справ i до випивки секретар сiльського виконкому. Вiн лише вчора попав до обозу, i його новi товаришi весь час приставали: розкажи i розкажи, як дiйшов до такого життя. Василь вiдкручувався жартами i примовками, нападався на найбiльш в'┐дливих, але нарештi почав признаватися у сво┐х грiхах: - Порядок, братцi, погубив мене, на кiлька днiв розлучив iз кулеметом. - Може на бiльше? - Як на бiльше?! - обурився Мель i напався на худого чорного обозника. - Тiпун тобi на язик. Я ж не такий, як ти: комахи iз кулею не переплутаю. - А вiн переплутав? - Аякже! - рiшуче ствердив Мель. - Сам розповiдав менi: стою раз на вартi, зирка║ навколо - нiде нiкого. Аж чую - летить, посвисту║ i гуде розривна куля. Я сюди - гуде. Я туди - гуде. Я назад - вона за мною. Падаю в кущ - вона менi в чуб. Я рукою хап - аж це хрущ! - Якове, було таке? - регочуть партизани. - Придума║ ж чортiв Василь, - i собi смi║ться Якiв. - Ну, розповiдай уже, як тебе порядок до обозу привiв. - Пiсля однi║┐ розвiдки поколошкав я, братцi, в Медведiвцi полiцейську погань. Ну, думаю, пiсля роботи i погрiтися не завадило б. Зайшов до старости, положив на стiл гранату - i зразу ж на столi з'явилося i печене, i варене, i у пляшцi каламутне. Словом, чудесна у мене граната. Випив чарку, випив другу, i як мене розiбрало - досi не розумiю. Вирiшив я трохи прикурнути. А щоб усе було в порядку, як у мене колись у сiльрадi, заставив старосгу писати розписку. От i написав вiн на мо║ лихо документ: "Дана ця розписка партизановi Василю Марковичу Мелю в тому, що я, староста села Медведiвки Петро Iванович Веремiй, в суворiй тайнi буду зберiгати мiсце перебування партизана Меля, вiдповiдаючи за його сохраннiсть сво┐м життям. В чому i розписуюся власноручно". Склав я цей папiрець учетверо, поклав у бумажник i полiз на лежанку. В узголiв'┐ поклав полуавтомат, гранату i спокiйно заснув, знаючи, що все в порядку: лежить же розписка в кишенi. А староста тимчасом одягнувся, кинувся до стайнi, запрiг конi, винiс мене з жiнкою на санчата, притрусив сiном i помчав... у наш загiн до Дмитра Тимофiйовича. На щастя, правильний староста попався, наш, тiльки жаль, що не здогадався на заставi скинути свого пасажира, а привiз до ком