мене, сестричко. В грудях!.. - тяжко захрипiв молодий хлопець з хвилястим русявим чубом. Обережно пiдняла сорочку i здригнулася: куля попала партизановi нижче соска, i з невелико┐ рани з силою витиснуло частину легенi, схожу тепер на червоний дитячий кулачок. Вiдчуваючи приплив кровi до голови, метнулась назад, мiж палаючими деревами знайшла парокiнну пiдводу, що саме пiдвезла бо║припаси, уклала пораненого i наказала везти до санпункту, де був хiрург. I знову побiгла наздоганяти партизанiв, що наближались до Бугу. Коли мiномети вдарили по бокових дзотах, фашисти повискакували з них i побiгли до рiки, вiдрiзаючи дорогу дiвчинi, що опинилась на пiвостровi, утвореному Бугом i нешироким зарогом. Вiдстрелюючись на ходу, Соломiя кинулась до рiки. Кiлька разiв просвистали бiля не┐ кулi, i вона з похило┐ кручi покотилася вниз. Хвиля обпекла до самого пояса, i в цей час по рiчцi смачно зачмокав свинець. Тiснiше притуляючись до високого берега плечем, обережно попрямувала до двох прип'ятих човнiв. Тримаючись за обшивку бiльшого, тихо аж по груди увiйшла у воду i заховалася в гострому закутку помiж човнами. На кручi з'явилися двi чорнi постатi, i дiвчина, торкаючись скронями обох обшивок, пригнула голову до само┐ води, густо┐ i червоно┐. Iще раз пролунало "ура", i резервнi роти з новою силою вдарили на фашистiв. Найжорстокiший бiй точився бiля колод i на пiвостровi. Дмитро наказав сво┐м партизанам, що попали пiд перехресний кулеметний вогонь, вiдступити вiд пiвострова, а сам iз штабним взводом помчав до Бугу. Бiля рiки усi вершники спiшились, кручею спустилися вниз i побiгли до вислого рiжка, що вiдчахнувся вiд берега, ладнаючись от-от обвалитись у воду. Першими з берега на кручу пiдняли на плечах кулеметникiв, i вони зразу ж вдарили в спину оторопiлому вороговi. На допомогу кулеметникам висипали автоматники, i останньою вилiзла на пiвострiв, уся мокра i радiсно зла, Соломiя. Заметалися вороги на вузькому клинi, а потiм отарою, переганяючи один одного, кинулись у хвилi заводi, думаючи переплисти на той берег. I тодi лiвобережнi кущi замерехтiли цятками вогнiв, обiзвалися пострiлами - шляхи вiдступу були вiдрiзанi загоном iменi Ленiна... Ясний зеленавоголубий свiтанок пiдiймався над берегами Бугу. Сонце ще не зiйшло, але схiд уже горiв, мерехтiв i мiнився дорогим шиттям; дубовим листом золотилися окрайцi хмар, i на притихлiй водi, що зараз нагадувала велетенський щiльник, кожна сота грала то червоною барвою у ви┐мцi, то синьою чи голубою в стiнках правильного шестикутника. Стихали пострiли. Незабаром iз в'язницi висипали в самiй бiлизнi змарнiлi в'язнi, обнiмаючи i цiлуючи сво┐х визволителiв. Якась жiнка кинулась до Дмитра. Вiн, спiтнiлий i весь у землi, на мить одхилився назад, але на нього поглянули такi щасливi голубi очi, наповненi сльозами i усмiхом, що вiн рвучко нахилився до них i вiдчув на устах теплий солоний присмак. - От i познайомились - партизан Дмитро Горицвiт, - усмiхнувся молодицi, бачачи, як в ┐┐ очах мерехтять червонi вiдблиски пожежi. - Щасти тобi, Дмитре, зустрiтися i зi сво║ю дружиною, - стисла йому руку сво║ю невеличкою, довгастою, мов весельце. - Коли б то так, - замислився. - Дмитре Тимофiйовичу! - пiд'┐хав до нього Тур. - Вiтаю з цiлковитою перемогою над ворогом. Нашому загоновi i вам особисто висловив подяку представник штабу партизанського руху. - Спасибi!.. Убитi в нашому загонi ║? - Два. Чотири поранених. к вбитi i в iнших загонах Втрати фашистiв - шiсть сотень. Можна сказати, район звiльнено. Обминаючи трупи ворогiв, обвугленi головешки дерев, пащi пнiв, що, неначе вигнутi кривавi плахти, гаряче дихали вогнем i димом, Дмитро по┐хав до сво┐х партизанiв. XVI Дiставши вiд штабу партизанського з'║днання триденний вiдпочинок, Дмитро повiв загiн у село Погорiле, що мальовниче розкинулось на крутих пагорбах понад Бугом. Сонце, трохи посвiтивши зранку, тепер зайшло за хмари i широкими прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному свiтлi все навколишн║ окреслювалось чiтко i рель║фно, неначе i дальнi хати, i хвилястi вишняки, i примхливi лiнi┐ Бугу, i корови в долинi були вирiзьбленi iз каменя. Зрiдка на луги падав просвiток, i тодi здавалось, шо латаття i незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогнi. По дорозi промчало авто, переповнене партизанами. З кабiни весело виглянув Пантелiй Жолудь, гукнув комусь: - Додому хлопцiв везу! Хай погуляють у сво┐х. Але не встигла машина пройти двiстi-триста метрiв, як зачмихала i зупинилась. Жолудь вискочив на землю, посварився на когось у кузовi. - Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бiсу в зуби по┐дете, а не додому. Доведеться пiшки чимчикувати. Увесь "шик" пропав. - Чого ти, Пантелiю, скрипиш, як немазаний вiз. Залий бак мо┐м трофе║м. Спирт - перший сорт, - промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з кузова велику сулiю. - Шкода такого добра, - пожалiв хтось iз тих, хто випити не дурень. - Добрячий спирт, - нюхнув Пантелiй i зажурено похитав головою: - Таке добро виливати аж серце не на мiсцi... Проте вилив рiдину в бак - хотiлося на машинi при┐хати в село. Знову зачмихало, загурчало авто, i во┐ни з пiснею помчали до сво║┐ рiднi, жiнок, батькiв та дiтей. Деякi партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках пiдiймались на крутi пагорби i зникали в полумисках зелених долин, у вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квiту. I поки дiйде вояк до сво║┐ хати, за ним уже пiвсела пряму║, розпитуючи про життя бойове, друзiв, свою рiдню. I дивися, якась мати бiжить назад селом додому - може уже ┐┐ син прийшов. А он якась жiнка, почувши важку звiстку про смерть чоловiка, побiлiла, схопилась руками за серце, притулилась до плота i завмерла в тiй скорботi, коли небо i земля темнiють в очах. На царинi села Погорiле партизанiв перейняли селяни хлiбом-сiллю. Скинувши шапку, шанобливо поцiлував Дмитро високий хлiб, передав комiсаровi. I, вдивляючись в щасливi обличчя людей, в оту живу рiзнобарвну хвилю, що забила всю вулицю, в отi захопленi оченята дiтвори, що повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квiтучi гiлки дерев, вiн чув, що спокiйна радiсть сповивала все його тiло, як цвiт сповивав село. Не раз у життi, досхочу напрацювавшись на полi, вiн, лежачи на возi чи просто на стернi, вiдчував солодку хвилюючу утому. Вiдпочиваючи, спiвало тiло, нахилилися над ним свiти, М'яко мерехтiли великi зорi, i далина була така принадна i зрозумiла, як дiвоча пiсня в жнива. Отак i тепер спокiйно, урочисто i трохи сумовито було на душi. Радiсть, що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вiрилось: вiдшука║ться його сiм'я, i до нього пригорнуться дiти, як он до того високого партизана, що, посадивши на плечi дiвчинку, в супроводi щасливо┐ молодицi i цiлого виводка малят пряму║ подвiр'ям до хати. I всмiхнувся, коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки. Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстiж вiдчиняли ворота i, не зачиняючи ┐х, так i йшли з партизанами до хат. I в тому простому селянському звича┐ була така дорога любов до сво┐х людей, що тиха усмiшка не раз молодила суворе обличчя Дмитра. "Як ми заживемо пiсля вiйни ║диною сiм'║ю. Все дрiб'язкове вимететься з людсько┐ душi, поглибшають, покращають i любов, i почуття, i життя, як свiт пiсля грози..." Та й тепер Дмитро щоденно помiчав, наскiльки морально пiдносились люди, що пройшли через рiки страждань, щоразу дивилися смертi у вiчi. По-новому вiн бачив дружбу, любов до сво║┐ землi, любов до кохано┐ дiвчини, жiнки... Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Ранiше обнiмав свiт лише сво┐ми руками, а тепер охоплював його ще й думами, усiм серцем, бiльше турбуючись за людську долю, нiж за свою. Колись давно основою вважалося сво║, хай невелике, як пташине кубельце, але сво║ щастя, добро, сво║ подвiр'я i хата. I iнше розумiння було вiддаленим, книжковим, лежало, як незмiрна глибiнь. Тепер вiн крiпко пiдводився над тим притьмареним обмеженим свiтом, i життя його, не втрачаючи сво┐х характерних особливостей, по║дналось iз життям людей; по║дналося не сiро, як у того, хто хоче заховатися вiд допитливого i правдивого людського ока, а як ║днаються весною на бистрiнi рiзнобарвнi живi струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорiв i не втрачаючи сво║┐ особисто┐ принади. Коли була виставлена варта i всi партизани розмiстились по хатах, до Дмитра i Созiнова пiд'┐хав Тур. Його обличчя раз у раз освiчувалось доброю усмiшкою. - Дмитре Тимофiйовичу, я вам зараз не потрiбний? - Як так може бути, щоб комiсар був менi не потрiбний? - примружився, розумiючи, що Тур хоче ┐хати до Соломi┐ - вона ще зранку пiшла до батька. - Що будемо робити? - зразу споважнiв комiсар. - Та ┐дь уже. Вiдпочивай до ранку, а потiм приймеш командування загоном: я з начальником штабу навiдаюсь до свого села. Так? - подивився на зосереджене обличчя Созiнова. - По┐демо! - кивнув головою начальник штабу. Тур попрощався iз ними i, пригинаючись, щоб не зачепитись за гiлки дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потiм на мить з'явився на крутому пагорбi i раптово зник з очей. Зiтхання мимоволi вирвалось iз грудей Созiнова. Дмитро без слiв розумiв його почуття. I хоч як йому хотiлось заспоко┐ти хлопця, проте не випустив нi пари з уст, - не тому, що нiчого заспокiйливого не мiг знайти. Тепер вiн уже глибше розумiв сплетення людських почуттiв, але вважав, що торкатися до них, хай навiть досвiдченою рукою хiрурга, однаково непри║мно i боляче. "Час - найкращий лiкар в таких випадках. Час... i друга дiвчина. Клин клином вибива║ться", - вiйнула над ним давнина молодостi, i здалося, що наче сто рокiв пройшло з то┐ пори, чи може то сон був, що якось приснився i запам'ятався до цього часу. На всiм скаку до них пiдлетiв Симон Гоглiдзе i, блискаючи дрiбними чистими зубами, повiдомив: - Недавно налетiли на мiсто три "драбини". Рештки фашистiв повискакували на майдан. А "драбини" давай ┐х поливати з кулеметiв - думали, то партизани господарюють. - Куди ж розбiглися рештки? - запитав Созiнов. - У лiсок. Там ┐х тепер виловлю║ загiн iменi Ленiна. Обижаються хлопцi, що не воювали сьогоднi. - Чого, чого, а навоюватися iще встигнуть, - задумливо вiдповiв Дмитро. - Твоя правда: на войнi навою║шся, - погодився начальник розвiдки. В'┐хали на подвiр'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гнiздо ластiвки, прилiпилась бiля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу. - Ощасливте нашу домiвку, - вклоняючись, пiдiйшла до них немолода жiнка в старенькому полотняному сачку. Увiйшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зiллям, i Созiнов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жiнка попередила його: - Умивайтеся звiдси, - поставила великий глиняний полумисок. - Чи не чари нам приготували? - засмiявся Созiнов. - Це рiчкова бистра вода. Щоб завжди були краснi i дужi, як вода. Умивайтесь, синочки, - любовно подивилась на партизанiв i зiтхнула. * * * Гармонiя грала, а потiм i пiсня озвалася. Заслухалася, замислилася жiнка на порозi, перебираючи руками полинялий старенький фартух. - Чого запечалились? - увiйшов у двiр Дмитро. - Оце тiльки й ожило село в цi години. I дивно, i чудно слухати пiсню. Аж не вiриться, - подивилася молодиця великими сумовитими очима. Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червонiла i темнiла рiка, задимiлись береги, i човник на хвилях перегойдувався, летiв, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали пiдкови, i партизан на рослому конi, перехрещений кулеметними стрiчками, опоясаний вiнком гранат, велично злетiв на крутий пагорб, а потiм заховався за стiною порожевiлого квiту... Дмитро уже знав життя сво║┐ господинi. Нiчим воно не вiдрiзнялося вiд горя тисяч жiнок... Може колись новi поколiння, щасливi з колиски й до домовини, з подивом i повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Iванiвну Руденюк, що народилась на панському полi, знайшла свою долю на вiльнiй нивi i померла вiд кулi лиходiя за те, що варила ┐жу партизанам... Чоловiк ┐┐ i старший син пiшли в 1941 роцi захищати Батькiвщину. Одержала вiд них кiлька коротких листiв, якi й досi десь лежать, а може i зiтлiли в землi... бо нема вже в живих Катерини, нема й хати ┐┐, тiльки чорнiють з червоного грунту обгорiлi пiдвалини... Далi вiйна покотилась на схiд, i замiсть листiв тепер тiшили жiнку лише сни, коли бачила у них дорогi обличчя. Старшу, сiмнадцятилiтню дочку убили фашисти, - втiкала iз неволi додому. Тричi забирали ┐┐ в проклятий край, i тричi утiкала з дороги. - Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мо┐ костi в сво┐й землi, - говорила вона. Катерина на сво┐х руках донесла вночi з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала пiд вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходi┐ заборонили прибирати тiло дiвчини - хай iншi бояться втiкати. Тiльки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила ┐┐. Прийнявся пiдрiзаний дерн, розрiсся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилiтньою Галиною... Аж ось i вона бiжить з вулицi, головастенька, проворна, очi довгастi з смiхотливими жмурками. Дмитро широко розставля║ руки, i дiвчинка довго ; кружля║ по подвiр'┐, аж поки не опиня║ться на могутнiх плечах. - Дядя Митя! - смiючись, охоплю║ рученятами голову Дмитра. - Тьотя Галя, - в унiсон вiдповiда║. - Я не тьотя, - заперечу║ дiвчинка. - А хто ж ти? - Я Галя. - Хто ж тобi такого наговорив? - Сама знаю. - А ще що та зна║ш? - Що ви Гiтлера уб'║те. Правда, дядю Митя? - Правда, тьотю Галя. - Я не тьотя. - А хто ж ти? - Я Галя. --- Хто ж тобi такого наговорив? - Нiхто! - розгаду║ дiвчинка, що з не┐ насмiхаються, i ображено вiдкопилю║ губи. - Ну, коли не призна║шся - викину на хату! - Не викинете, - впевнено заявля║ Галина, гарцюючи на плечах i мiцнiше охоплюючи голову Дмитра. - Чому? - Бо ви добрий, дядю Митя... Таким i мiй тато був. I цi на┐внi слова водночас бентежать i болем наливають душу Дмитра. Осiдлавши коня, по┐хав iз Созiновим перевiряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопцi. Потiм. завернув на майдан, де грала гармонiя i молодi партизани так кружляли з дiвчатами, що пил та вибитий спориш високо злiтали вгору. А старшi готувалися завтра ви┐жджати в поле: орати вдовам i партизанським та червоноармiйським родинам. На подвiр'ях бряжчала упряж, залiзо, лунко озивалися партизанськi голоси: - Хiба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепiги поламалися. - Ех, аби трактор... хоч би побачити... - Ти, браток, тракторист? - Та нi, кулеметник... - А був? - Бригадиром тракторно┐... - Як земля увечерi пахне. - На врожай... XVII Вранцi попрощалися iз Туром, ви┐хали з подвiр'я. В долинах спiвали струмки, i кожен iз них мав свiй голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злiтали i опускались додолу напiврозквiтлi яблунi, оповиваючи усе село. Навiть променi сонця, процiджуючись крiзь яблуневий цвiт, ставали блiдiшими i м'якшими. За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кiстяками мертвих дерев, i ви┐хали за село. Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небi, заваленому бiлими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотнi дзвiнкiв крихiтнi жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, бiля заводi керкнула чапля, а потiм загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетiв куцохвостий крижень i, неначе осколок, з фуркотом впав у заростi. На бистрiнi викинувся сом, i довго по водi аж до самого берега розходились широкi круги. Праворуч луги круто пiдiймалися вгору, i рудi обвiтренi пагорби, покритi рiдким чагарником i травою, красувалися зморшками i глибокими рубцями, як бувалi в походах вояки. На пагорбах бiлiли невеличкi хати, а в долинах тiснилися кучерявими отарами скам'янiлi верби. I раптом один вибалок до самого Бугу задимiвся червоною рiкою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долинi щiльно i невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку пiддашком приклав до очей, розглядаючи ту страшну криваву долину. "Бузькiв огонь цвiте, - нарештi зрозумiв, але тривожне порiвняння довго iще стискало серце: - отак наша кров тече". В сусiдньому селi ┐х зупинив загiн самооборони - селяни, озбро║нi мадьярськими "пушками", берданками i допотопними кремнiвками. Небезпремiнно бажаючи показати свою владу, вони хотiли повести командирiв до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'║днання. Але, розговорившися, подобрiли i попросили, якщо ║, набо┐в до рушниць. - Якими ви стрiля║те? - показав Дмитро на мадьярську гвинтiвку. - Якими доведеться, товаришу командире. При наступi на мiсто стрiляли нашими. Трьохлiнiйними краще - набiй менший. Куля летить, фурчить, фашисту страху цiлий мiшок нагонить: за мiну вважа║, - весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин. Чим бiльше наближалися до села, тим сильнiше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття так налiтали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив мiцний порив вiтровiю. Здавалося, що з роками повиннi були улягтися почуття, як пiсля повенi рiка, що увiйшла у береги, мала б зменшитись гострота болю i радощiв, а переживання - поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловiка, як Дмитро. Iнодi й самому здавалось: вiн стiльки пережив, стiльки побачив лихого i страшного, що душа його бiльше не зможе вмiстити в собi тих дивних хвиль, якi сповнюють очi, серце i розум новим багатством i красою. Одначе то тiльки здавалось. Досить було короткого вiдпочинку, досить було зiткнутися з наболiлими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить i раду║. Дужче забилося серце, коли попереду дрiбними димчастими кучерями почав повiвати рiдний шлях. Неначе з побратимом, привiтався iз ним. Бiльше не в силi стримати хвилювання, потрiпав Орла по ши┐, i той, прищулюючи вуха i розстилаючись, помчав на весь кар'║р тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти ┐м путь, але зразу здивовано i радiсно пiзнала Дмитра. Хотiлося зiскочити з коня, розпитати про сво┐х, але неймовiрним зусиллям стримав себе: що ж йому тодi робити, коли нiкого нема дома? Вклонився селянам i поскакав далi. Созiнов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом i радiстю пiзнавав це село, пригадав образ незнайомо┐ жiнки з дочкою, що лiкувала йому рану. Ось i хата ┐┐ показалась на розi. "Де не будете, а до нас пiсля вiйни за┐дьте", - неначе зараз почув мелодiйний голос русокосо┐ дiвчини. - Дмитре Тимофiйовичу! Рiдня моя тут! - гарапником показав на Мартину хату. - Яка рiдня? - здивувався i в уявi побачив Марту такою, якою вона була у млинi. - Одна жiнка тут менi рану перев'язувала. Як ┐┐? - Марта Сафронiвна? - Вiрно За┐дем до не┐? - За┐жджай Я пiзнiше прибуду. Про сво┐х довiдаюся. Коли довго не буду - розшука║ш мене. Бiля самих ворiт вiн побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершникiв. Вона його, видно, не пiзнала, бо навiть з мiсця не ворухнулась. А коли Созiнов зiскочив на землю, молодиця пiшла йому назустрiч... Дмтро летить тихими вулицями. Ось i його подвiр'я шуму║ дрiбним свiтлозеленим мереживом молодого тополиного листу, бiлою хвилею пiдiйма║ться розквiтлий сад. Орел легко перескаку║ рiв, i Дмитро, уже не чуючи ваги свого тiла, притримуючи рукою шаблю, бiжить до сво║┐ хати, що, зда║ться, сама, похiтуючись, наближа║ться до свого господаря. Мертво навкруги, тiльки вiтрець лель-лель колише дерева, осипа║ цвет. Бiля порога згустком кровi червонi║ округлий розбитий замок, дверi забитi лише невеличким кiлком. Рвучко зрива║ з прибою клямку i входить у хату. Пусiкою вiють осиротiлi стiни сiрий пил пухнастою скатеркою застелив стiл що сто┐ть посеред хати, зiв'яли на вiкнах неполиванi вазони, а з пiдлоги, мiж двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травицi. Промiнь сонця гойдався на свiтлому зелi, засновував його тоненькою, ледве вловимою теплою пряжею. Оце i всього живого було в хатi Дмитра. XVIII Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизу║ ┐┐ тiло. пдким туманом пару║ болото, i крiзь мряку видно, як рожевi║ на сходi - певне, сонце сходить Югина поглянула на дiтей i раптом завмерла: бiля Ольги, скрутившися плегеними кiльцями, лежить гадюка. Близькiсть небезпеки зразу ж виводить молодицю iз зацiпенiння; вона, боячися навiть дихнути, вiдступа║ назад, де мiж кущами вiльшаника то тут, то там чорнiють вогкi, набубнявiлi штурпаки. Схоплю║ться руками за один, i вiн притишено хрупа║ в землi, бiля кореня. "Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись", - блага║ усе ┐┐ тiло, а в очах аж темнi║, бо вони бачать тiльки потворнi темнi кiльця гада. З силою вдарила дрючком, i здалось, наче саме серце вискочило з грудей. А потiм швидко загупала вузлуватим кiнцем по осоцi, не помiчаючи, як чорна вода, замiшана дрiбними ниточками корiнцiв, заляпувала одiж i обличчя. - Мамо, що ви? - прокинувся Андрiй i сторопiв, бачачи поширенi од переляку, напруги i хвилювання великi потемнiлi очi. - Ой, - схопилася за груди. - Так перелякалась, так перелякалась! - i, кривлячись вiд огиди, вiдкинула палицею гадюку в болото. - Ходiмо, дiти мо┐, подалi вiд цього проклятого мiсця. - Куди ж пiдемо? - запитав Андрiй. - В Майдани помандру║мо. Нема мо║┐ сили бiльше гно┐ти вас у болотах. Чули ж, що померла дитинка Лукiяна Зарембовського. - п┐ гадюка вкусила, - прокинулась Ольга, протираючи очi кулаками. I мати тiснiше пригорнула дочку до грудей, мимоволi, з опаскою подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхiтне кiльце. Зiбрали у вузлики убогi пожитки, з'┐ли по невеликiй скибцi вже зацвiлого хлiба i обережно пiшли купинистим болотом до Майданiв - невеликих хуторiв, що розташувалися в лiсистих яругах далеко-далеко вiд битого шляху. В кущах то там, то тут сидiли люди; вчуваючи кроки, злякано пiдводились i застигали, як застига║ водяний бугай, чуючи небезпеку. Гiркувато курилися дими; запасливiшi втiкачi пекли картоплю; зрiдка на жару якийсь рибалка пiджарював рибу. Де-не-де форкали конi, мукали корови - дехто встиг вигнати худобу. Андрiй розшукав коня i наздогнав сво┐х на лозовику. Мати пiдсадила Ольгу, а брат повiв за повiд коня, iдучи тихою ходою по чорнiй податливiй стежцi. Пiдводилось сонце, i туман, осiдаючи, вiдкривав шапки верболозу i вiльхи; чiпляючись за трави, вiн поволi котився за вiтром i розходився, неначе важкий сон. Знову бiлогрудi чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрiвникiв: - Чи┐ ви? Чи┐ ви? "Отця i неньки", - так само вiдповiдала у думцi Югина, з болем дивлячись на брезкле, роз'┐дене комарами обличчя Докi┐. "Великий свiт, а нема де дiтися в тобi, нема де заховатись од ненависного ока; Може i в Майданах на нас чека║ невблаганне лихо". I знову ворухнулось те саме рiшення: треба послати Андрiя розшукувати чоловiка. Хай забира║ ┐┐ у партизани. На миру i смерть красна. Болота i болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас, закиссю, то страшним помутнiлим оком покiйника, то несказанною голубiнню, до яко┐ тягнуться квiти, де розроста║ться глянсувата рогоза та лепеха, прикриваючи кубла диких качок. Одне гнiздо з великими свiтлозеленими крашанками Андрiй побачив у кущi червонолозу. Нахилився над ним, але Докiя насварилася на нього: - Не чiпай! То тiльки фашист проклятий руйну║ все життя. - Я Ользi хотiв... голодна вона. - Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечерi прим'яли кущ лiщини, настелили трави i полягали спати. Та не спалося молодицi. Далеко в рудавозеленому маревi сходив повний кривавий мiсяць. Тонко i в'┐дливо дзижчали комарi, а байдужi хмари висiли над головою, неначе брили камiння. - Не спите, мамо? - торкнувся плеча Югини Андрiй. - Не сплю, дитино, - почула, яка мiцна рука у сина, ну неначе в Дмитра, тiльки трохи менша. I знову ворухнулися тi самi думи. - Не журiться, мамо. Доберемось до Майданiв, i я по┐ду шукати батька, - неначе вгадав ┐┐ думки, подивився вдалину, I здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася помiж кущами, висока чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стримiло дуло гвинтiвки. "Нi, це не облава", - вiдлягло трохи од серця, бо бiльше нiде нi звуку не чути, але швидко знову прокинулась тривога, бо щось знайоме i недобре було в цiй високiй, наче тiнь, зiгнутiй поставi. Осьвона взяла трохи лiворуч, i Югина, вiдхиляючися назад, пiзна║ Сафрона Варчука. "Кого ж вiн шука║ в болотах? Чи не ┐┐? Але чому з ним нiкого нема? Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичi", - i полегшено переводить дух, коди Варчук вiдходить далi вiд них, обминаючи озерце. - Мамо, не пiзнали? - гаряче дихнув ┐й в обличчя Андрiй, i його блiде лице аж стужавiло вiд хвилювання i непокою. - Пiзнала. Чого вiн тут ходить?.. - Це неспроста, мамо. Сам вiн без фашистiв чи полiцi┐ нiколи б сюди не забрiв... Мамо, - голос його аж перерива║ться. - Це, може, нашi прийшли? - Що ти, сину? - злякано i радiсно промовля║. - Я зараз дiзнаюся, - рiшуче пiдводиться хлопець. - Куди тепер, вночi? Заблудишся, в драговину вскочиш, - пригорта║ сина до себе i не помiча║ насмiшкуватого блиску в очах: хiба ж вiн маленький? - По┐ду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б нашi повернулися. - I вiн зника║ в кущах, пругкий i дужий, мов дубок. - Коли б нашi повернулись! - ще бринять у вухах, як пiсня, останнi синовi слова. I вона хоче i бо┐ться заглянути в оту привабну годину людського щастя, як бояться заглянути в майбутн║, щоб не "наврочити" собi, тi люди, у яких, хай невидимою тiнню, а таки збереглися рештки пiдсвiдомих забобонiв. XIX - Добридень, Марто Сафронiвно! Пiзнали? - Нi, - здивовано подивилася, вiдкриваючи ворота. - Ви ж мене лiкували. - Не одного вас довелося, - тихо, з прихованою радiстю вiдповiла. - На горищi ми, жiнки, цiлий шпиталь вiдкрили. - I я в тому шпиталi лежав восени сорок першого... Пам'ята║те, просив, щоб ви пошептали: бiг пес через овес... - Ой, пам'ятаю! - скрикнула i засмiялась молодиця. - Це ви у руку були пораненi. - Нарештi призналися. Думав, не хочете дармо┐да приймати. - I таке скажете, - похитала з перебiльшеним докором головою. - Прошу до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили? - Вiн мiсцевий. По┐хав додому. - Хто ж то такий? - Командир наш. Дмитро Горицвiт. - Дмитро?! - блiднучи, зупиня║ться молодиця серед подвiр'я i руку приклада║ до грудей. - Що з вами? - Нiчого, - неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку i тихо додала: - Сiм'я його кудись утекла вiд гестапiвцiв i досi не повернулась у село. Але Созiнов пiдсвiдоме вiдчув, що за цими словами кри║ться iнше почуття. Тепер, коли вiн уперше i так нещасливо був покохав дiвчину, якось глибше i яснiше почали вiдкриватися душевнi рухи людей: i в блисковi очей, i в грi обличчя, i в прихованих словах, i навiть в ходi. У днi вiйни, багато переживши, передумавши, вiн став ближчим до течi┐ людсько┐ душi, став бiльше спостерiгати навколишн║ - не тiльки зовнi, а й з глибини. I молодиця лячно одхилилась од нього, розумiючи, що не зможе словами прикрити правди вiд цього допитливого i трохи сумовитого ока. Нiякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжу║ чи фiзичну неприязнь, чи щиру довiру людей, якi гостро все вiдчувають, треба було розвiяти зараз же, i так, щоб нi одна болюча краплинка не впала тягарем на серце. Таким добрим мiстком для батькiв, що люблять сво┐х дiтей, - вiн знав, а може тiльки здогадувався, - були дiти. I встановлюючи в пам'ятi образ вугластого пiдлiтка, з якого вже формувалася справжня дiвчина, вiн приязно, навiть надавши голосу прихованого радiсного звучання, як бува║ од дорогого спогаду, запитав: - Де ж ваша дочка, Марто Сафронiвно? Уже дiвчина, певне, хоч куди - на виданнi, - i пересмикнуло вiд несподiвано┐ думки: "А що коли в Нiмеччину забрали? Як я скривджу матiр". Будучи м'яким на вдачу, Созiнов нiкого (крiм ворогiв, яких знищував, як щось не життям створене) не хотiв i не умiв ображати. I йому колись було остогидли i заздрiсники, i базiки, i просто недалекi люди, що замурувалися тiльки в сво┐х вузьких iнтересах. Але навiть там, де мiг, не вiдплачував ┐м тi║ю самою мiркою, бо вважав, що i так вони скривдженi сво┐м здрiбнiлим зором i розумом. Коли ж мимоволi доводилось комусь iз сво┐х друзiв зробити якусь прикрiсть, переживав гостро i важко. - У хатi сидить, - перемагаючи себе, посмiхнулася Марта i допитливо поглянула, чи не стежать за нею глибокi, трохи сумовитi очi... Нi, не стежать. А наче добрiють од згадок чи вiд чогось iншого. Ось вiн прив'язав коня до плота, погладив його по головi i, трохи накульгуючи, iде до хати. Марта вiдчинила дверi, i командир переступив через порiг освiтлено┐ сонцем кiмнати. - Добрий день у хату! - Доброго здоров'я. - Дiвчина вiйнула косами, пильно подивилась на нього i раптом радiсно вигукнула: - Це ж ви у нас були! Ми лiкували вас! Еге ж? - I сам не знаю: був чи не був, - поздоровкався щиро i довго не випускав дiвочо┐ руки, сухо┐ i тепло┐, дивуючись тому диву, як природа за яких-небудь пiвтора року прибрала дiвочою красою трохи незграбного пiдлiтка. Перед ним стояла русява красуня з тугими, по-дiвочому високими грудьми. Трохи здовжене обличчя було блiдуватим, i тому ще чiткiше окреслювався рiзкий розмах крилатих брiв, з-пiд яких допитливо i смiливо дивилися сiрi виразнi очi. Нiс був прямий i красиво заокруглений, материнський. В кожному русi була настороженiсть, швидка i рiшуча, ┐┐ погляд наче передався командиру, i вiн здивовано помiтив, що не може одвести очей вiд строгого i довiрливого обличчя. Одразу почув, що на серцi стало спокiйнiше; у┐дливий щем почав оповзати, як оповза║ снiгова брила од весняного сонця. - I як ви потрапили до нас? - нiяковiючи од його погляду, запитала дiвчина. - Бо зi мною всюди тво┐ слова мандрували: "Де будете, а до нас пiсля вiйни за┐дьте". Тiльки, бачиш, вiйна не закiнчилась, а я не витерпiв i за┐хав. Може не рада? - напiвжартома, напiвсерйозно вiдповiв. - I добре зробили, - всмiхнулась дiвчина. - Бачите, яка вона у мене, - пiдiйшла Марта до столу. - Справжня дiвчина, хороша. - Тiльки яка ┐┐ доля у цьому нерадiсному свiтi, - важко зiтхнула i почала застелювати стiл для гостя. - Долю будемо сво┐ми руками виривати. Гадюкам жало iз головою вирвемо, а сво║ щастя добудемо. Правда, дiвчино? - почуваючи приплив сили од звичних i тепер таких хвилюючих слiв, подивився на Нiну. - Правда, - так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло забув про всi сво┐ турботи. XX Поволi, один по одному, збиралися люди. Прийшов i Василь Карпець, що вдосвiта повернувся з болота, прийшла i Катерина Прокопчук i старий Киринюк, але нiхто не знав, де сiм'я Горицвiта. Однi бачили ┐┐ востанн║ на поставнику, iншi - на лозовику. Пiшли здогадки, що, може, десь ┐х зустрiли i знищили недобитi фашисти, якi порозбiгалися в безвiсть. Або, може, сказано - жiнки, дороги не знають - попали в невилазну твань. Але ж не могло бути, щоб загинули всi. Спираючися на палицю, придибала i Марiйка Бондар. Як вона постарiла i почорнiла за останнiй час! Нiхто у цих ходячих мощах не пiзнав би завзято┐ до всяко┐ роботи жiнки, що за iграшки нажинала пiвтори копи дорiдних снопiв, цiле лiто вiд рання до смеркання не випускала з чiпких чорних, як залiзо, пальцiв то проворно┐ сапки, то граблiв, то серпа. Побачила Дмитра - заплакала i дугою заходила над палицею перегнута суха спина. - Синочку мiй! Нема нашого тата. Нема тво║┐ дружини i дiток. Чи буде божий суд над людськими мучителями! - Буде, мамо, суд. Тiльки не божий, а людський. На край землi не захова║ться од нас ворог, - мiцнiв голос Дмитра, i чув у собi таку силу чоловiк, що, здавалося, само б залiзо розступилось перед ним. - Дiтей попалити, Шевчикових, Булахових... Це навiть подумати страшно. Наче вони, вороги проклятi, не материнi груди, а гадюче жало ссали, - задумливо, нi для кого, промовив Карпець. - Скажи, Дмитре, чи ти коли-небудь про таких... таких паразитiв хоч у книгах знаходив? Мiй батько колись писання читав, де про всяких кровопивцiв, про всяку погань писалося, а й там тако┐ пiдлоти не було. Або вiзьми "Вiйну i мир" Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони блiднуть, трясуться. А цi душогуби вбивають людей i регочуть... Що тут смiшного ║? - i страшний, запитливий погляд вiн переводив з одного слухача на iншого... Ще довго текли сумовитi розмови про живих i мертвих. I вперше наговорився Дмитро iз людьми свого села. Та й поради дав загоновi самооборони, як найлiпше налагодити варту i зв'язок з iншими повстанськими селами. Аж надвечiр ви┐хав iз двору, бажаючи трохи побути на самотi. Край села на стовпi побачив оголошення: "Фашистам i всякiй iншiй сволотi в'┐зд суворо заборонено". А внизу хтось хiмiчним олiвцем дописав: "За порушення цього правила знiма║ться штраф - одна голова з недолюдка". - Партизанська влада дi║, - схвально кивнув головою, повертаючи коня на луги. При дорозi пишно почали розцвiтати кущi шипшини. Рожевi квiти пiдiймалися з ряботiння тернин, i луги сповнилися тими нiжними i п'янкими пахощами, не рознесеними вiтром, що бувають тiльки у необвiяних складках долин. Дорогою, з гвинтiвками навпереваги, пройшла група партизанiв, ведучи поперед себе ландсфюрера i iнших фашистських чиновникiв. - Пiдiймайте, свинi, хвости, бо далеко водою брести! - промовив бiля ковбанi молодий вояка в збитiй на потилицю кубанцi. Дружно засмiялися партизани, а полоненi почали обережно, обабiч, обходити перепону. Перед заходом сонце пiрнуло у хмари, i димчастий небесний малюнок почав мiнитись, оживати, гаптуючи шовком дивнi прапори. Небо так напливало на землю, що Дмитровi здавалося: зараз вiн з конем потоне в цiй повенi. Од Бугу повiяло прохолодою. Лунко iшли над водою голоси, гучно бились в уключини весла - рибалки, жартуючи i пересварюючись, вивозили на цей берег людей, що повиходили з плавнiв i болiт. Дмитро постояв бiля перевозу, вдивляючись в змученi, почорнiлi, припухлi, та веселi обличчя. Потiм по┐хав понад рiкою в гомiнкi сутiнки. Вже далеко вiд перевозу вiн помiтив на тому березi чорну постать жiнки з дитиною. Жiнка шкандибала i раз у раз зупинялася, - вiдпочивала, видно. - Дядю, перевезiть! - почув застуджений дитячий голос. Жiнка зупинилася якраз напроти нього; вiн зiскочив з коня i почав шукати на березi човна. Найшов бiля кручi, а замiсть весла взяв довгу ломаку i навстоячки поплив на той берег. Червоночорна вода свiтлiшала на пiскуватих перемiлах, i недалеко вiд берега човен врiзався в жовту косу, що майже не виходила з води. Не схотiв об'┐жджати перемiлу. - Готуйтесь! На руках буду переносити, - водою побрiв до жiнки. I не почув, як охнула молодиця. А коли вийшов на берег, несподiвано кинулась до нього, обняла i почала засипати поцiлунками. - Таточку, це ви? - повисла на його поясi Ольга. - Оце так! - тiльки й змiг вимовити Дмитро. I, пiдхопивши дружину на одну руку, а дочку на другу, розмашисте пiшов водою до човна. - Дмитре! Куди ж ти? Ми самi перейдемо! Дмитре... - Ану цить! Не командуй менi, а то зараз на бистрiнь викину, - жартiвливо пригрозив, чуючи, як дивною силою i радiстю налива║ться все його тiло. - Це тобi, може, Андрiй сказав, що ми iдемо позаду? - задихаючись вiд щастя i хвилювання, заговорила Югина. - Нi, не бачив сина. - Послала його iз мамою вперед... Я ногу на болотах пробила, покалiчилась трохи... Ой, Дмитре, невже це ти? Ну дай хоч подивлюсь на тебе... Як же ти найшов нас? - А як же? Чую - говорить менi серце: ┐дь на луг, там знайдеш свою жiнку, посадиш ┐┐ на коня, а сам i пiшки дiйдеш... - Радiсть моя... Дмитре! - оповила руками дорогу голову, коли вiн нахилився над човном. - Сонце мо║! - Сонце-то сонце, а ┐хати чогось темно, - усмiхнувся, цiлуючи дружину в просвiтленi од хвилювання i слiз очi... Хай ненадовго щастя переступило порiг Дмитрово┐ хати, хай ущерблене було воно, бо на серцi осiли людськi болi i тривога за майбутн║, але то було щастя. I кожному, хто чесно боровся за рiдну землю, перенiс на сво┐х плечах роки лихолiття, злигоднiв, мучився, карався, потом i кров'ю вмивався, суди, доле, дожити до повного щастя... I тепер, сидячи бiля напiвпрочиненого в сад вiкна та вслухаючись в несказанну музику рiдних голосiв, спiв солов'я, мимоволi порiвняв давнi днi з сьогоднiшнiм i усмiхнувся. Колись, будучи чiпким, як справжнiй господаровитий хлiбороб, вiн жадiбно вбирав у себе все, що вважав за потрiбне, а вiддавав скупо, неохоче, iнакше кажучи - i в самiй сутi життя залишався тим сiячем, що бере з землi багатий врожай, а висiва║ невелику частину. Вiн колись пiдсвiдоме почував, що життя переганя║ його, що вiн може зробити бiльше, але боязко було порвати нитi уже виткано┐ пряжi, боязко було розширити основу, поступаючись нахилами або й вигодами. Вiн рiвнею почував себе iз кожним знавцем дiла, сяяли очi в роботi, але iнодi не витримували допитливого погляду Кошового чи людей такого гарту, коли справа заходила про ширшi плани. Тодi вiн неясно вiдчував якiсь сво┐ провини А тепер це вiдчуття зiйшло як торiшнiй снiг. I нiяка тiнь досади не могла притьмарити, зiгнути його, пiдсвiдоме смоктати серце I тому в нього знайшлося вiрне слово i для сво┐х партизанiв, i ще бiльшою стала любов до сiм'┐. Найголовнiше - вiн кожному прямо мiг подивитися в очi, i не всякий витримував його погляд. В нього виросли дужi i смiливi крила. Сидiв бiля напiвпрочиненого вiкна, i добрi думи охоплювали Дмитра, сiяли очi, розгладжувались зморшки, що сплелися в темних западинах. На машинi до його дому пiд'┐хав начальник АХОХ, як жартiвливо прозвали партизани хазя┐на господарсько┐ частини, додавши до назви АХО iще одно "х". I хоч як старався справитися зi сво┐ми завданнями господаровитий Вiктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбiльше анекдотiв i у┐дливих запитань на зразок: чим вiдрiзня║ться бичок вiд нашого АХОХ. - Товаришу командире! Така розпуста пiшла, - незадоволено забасив Вiктор Михайлович. - Просто добро iз рук вирвали. - Вирвали, а нас навiть в пайку не прийняли, - сердито сплюнув Пантелiй Жолудь, що цi днi, покинувши в штабному взводi свого бiлокопитого Шпака, роз'┐жджав по селах на машинi, звiсно, нiде не вiдмовляючись вiд частування. - За невмiння деруть ремiння I як тебе, Пантелiю, обкрутили навкруги пальця, - голови не прикладу? - вдавано здивувався Дмитро, iще не знаючи, про що ма║ йти мова. - Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш ┐м банки рубати. От жуки, так жуки! Бачив жукiв, сам був жуком, а таких жукiв не стрiчав. Сказано: з жука меду не на┐сися, - все бiльше хмурнiв Пантелiй, очевидно знову переживаючи невдачу. - Чи не на пасiку ┐здили? - догадався Дмитро. - Точно. На пасiку. Хотiли меду на сво║ свято захопити. При┐хали, а там уже без нас господарюють партизани з загону iменi Ленiна. Сидять бiля порога i хлiб в полумиски з медом умочають. "Хлопцi, вiдпустiть нам трохи цього дива", - кажу ┐м. - А ви з якого загону? - питають мене... - Еге, та ви до нашого села не прикрiпленi. Шукайте собi в сво║му. Коли ж перекусити хочете - сiдайте до гурту. - Що ми не говорили - не помага║, - втрутився в розмову Гаценко. - Пантелiй хотiв був сам знести дiжку на машину, так не поцеремонилися з ним... - Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це сво┐, - безпорадно i зло розвiв руками Пантелiй. - А найголовнiше, товаришу командире, що пасiчник - батько нашо┐ Соломi┐. А такий вредний, в'┐дливий дiдок, тьху! Усе добро, вражi дiти, розберуть. - I навiть командиру не привезли покуштувати меду? - засмiявся. - Не привезли. От до чого св