де Андрiй Первозванний колись ходив, зорi роздивлявся, вiтри днiпровi грудьми ловили. Сказав якось Мусiй Клюсиковi про дiвчину кохану - блиснув очима Тимiш, зуби вишкiрив: - Негоже про бабiв думати! Треба думати про Сiч! Ось закiнчу науку й на Сiч подамся. - Будеш розказувати хлопцям про Агiса, спартанського царя? - всмiхнувся Мусiй. - А що? - аж спалахнув Клюсик. - Той Агiс був розумний чолов'яга. Вiн казав, що не треба питати, скiльки ворогiв, а де вони... Ти менi, Мусiю, не переч. Свiту побачу - ого-го! Й на Сiчi моя наука людям потрiбна буде бiльше, нiж тут. Тут учиш-учиш, як треба любити рiдний край, а люди назавтра вже й забули й по-польському цвенькати починають. А там - орли! А ти сиди тут - молись у монастирi та про дiвок мрiй. Та черево вiдрощуй. А ми не такi. Едiмус, ут вiвамус, нон вiвiмус, ут едамус [83]. Махнув лозинякою по бур'янинi, мов шаблюкою з турка голову змахнув... ...Стрiпонув головою. То про що цей косоносий грек розказу║? Про якусь Софiю? А-а, про свою дiвчину. А в Мусi║вiй головi знову вималювались та Софiя Ки┐вська, величний храм землi рiдно┐. Нi, вiн не вiдцурався рiдно┐ землi, але в його серцi зараз дво║ сердець - земля укра┐нська й земля турецька. Вiн служить Туреччинi, але не ┐┐ збройнiй силi, вiн намага║ться створити на цiй землi величний храм божий. I яка, зрештою, рiзниця, де той храм стоятиме - на Укра┐нi чи в Туреччинi? Головне - вiн стоятиме для всього людства. I все людство знатиме, що той храм створено ним, Мусi║м Цiпуриною, який родом з-пiд Ки║ва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть... Софiя... Айя-Софiя... Свята Софiя... Храм Софi┐ був i ║, а чи вiн християнський, чи вiн магометанський - яка, зрештою, рiзниця?! Га? - Г-га? - Муса не помiтив, як уголос запитав сам себе. Спиридон зрозумiв це по-сво║му i повторив сказане. - Так ото й кажу: при┐жджаю з подорожi, бiжу до батька, несу йому наторгованi грошi, а вiн плаче. Сину, каже, доки ти ┐здив у далекий край, Надир-бей забрав вiд тебе твою майбутню жону, а вiд нас майбутню невiстку... Грек аж заскреготав зубами. У кiмнатi запанувала тиша. Палахкотiла свiчка, кидаючи вiдблиски на аркуш з планом велико┐ мечетi, яка незабаром постане в центрi Стамбула, щоб дивувати весь свiт. Грек розповiдав, що його Софiя зрадила тiльки тому, що Надир-бей, закохавшись у не┐, посадив до зiндану ┐┐ батька. Вона вирiшила в iм'я спасiння батька пiти на таку жертву - вийти замiж за сiмдесятирiчного вельможу. Спиридонова розповiдь раз у раз перебивалася плачем, вiн намагався схопитися на ноги, але тут же зi стогоном падав на землю i знову плакав. Це був молодий чоловiк з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борiдкою. На низький лоб спадала злипла вiд поту кучма волосся. Вузький i довгий ("зовсiм не грецький", - подумав Муса) нiс дивився трохи праворуч, то могло бути наслiдком бiйки. Червона сорочка була розiдрана, з-пiд не┐ виглядали волохатi груди, а вузенькi синi штани були вимазанi грязюкою й кров'ю. - Мерзотний Надир-бей, - сплюнув кров'ю Спиридон, - вiн-таки мене пiдслiдив... О, сто проклять на його нiкчемну голову! Софiя, вийшовши замiж за Надир-бея, передала записку Спиридоновi, щоби вiн прийшов до не┐. Вiн прийшов. I вдруге прийшов, i втрет║... А потiм Надир-бей щось, мабуть, запiдозрив. Вiн наказав сво┐м слугам зробити засiдку. I от Спиридон на не┐ якраз i наскочив... - Н-навiщо т-ти м-менi в-все це р-розповiда║ш? - розгублено запитав Муса. - Я н-не християнин i не г-грек. А що, як я узавтра п-пiду до Надир-бея i скажу, що т-той, хто ходив спокутувати його дружину на зраду, зараз лежить у мене п-поранений?.. Адже той же Надир-бей д-да║ менi грошi на побудову мечетi... - Ви не скажете Надир-бе║вi нiчого! - вигукнув Спиридон, але його товстi губи затремтiли. Вiн притис волохатi руки до грудей. - Нiякий хазя┐н, що прийняв до себе на нiч гостя, хоч i непроханого, не дозволить собi зробити йому лихо наступного ранку. - Ц-це ║дине, що тебе ряту║, - пробурчав Муса, чухаючи потилицю. - Але чи надовго? Якщо Н-надир-бей узяв т-тебе на к-кiнчик стрiли, то, будь певен, вiн зажене ┐┐ в тебе аж по пiр'┐ну... Вiд головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукiт. Вбiг захеканий служник: - Пане, там акинджi добиваються до вас. Когось питають. - Н-ну? - Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким вiн умiв орудувати, як i запорiзькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пiшов через темнi кiмнати до дверей. - Х-хто там? - владним голосом запитав зодчий Муса. - Во┐ни султана. Вiдчинiть! I знову затарабанили. - А я - з-зодчий султана. Н-негайно iдiть з-звiдси, б-бо взавтра з-з н-наказу н-найяснiшого х-хондкара М-мустафи з-з вас п-познiмають голови! - Але ми шука║мо злочинця! - В будинку султанового м-мiмара н-не може б-бути мiсця для злочинцiв. Ц-це вам д-давно слiд затямити! Чекiл! [84] За дверима пiсля паузи почали вiддалятися кроки. Пiшли... Муса витер пiт з лоба. Слава тобi, господи... Ледь не перехрестився... У його кiмнатi було темно. Важко сопiв носом Спиридон. - А ч-чого с-свiчка з-загасла? 3-згорiла вся, ч-чи що? - запитав Муса. - Чому згорiла - упала. Вона ж у вас i так стояла криво, - вiдповiв грек i застогнав. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ, _ у якому читач докладнiше познайомиться з вельмишановним паном Сулптицьким, а також сеньйором Гасперонi та його та║мницею _ Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген пiдбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що от-от залуна║ ослячий крик, який зблаговiстить на обiд... Пан хтiв пiдвестися, та вiдчув, як у головi щось швидко-швидко перевернулося, i вiн з розгону впав знову на постiль. - Матка бозка, цо то ║?.. Ого, ця свиня пита║, цо то ║? Буцiмто вона не пам'ята║, що вона вчора витворяла... Ця свиня... "Ця свиня"... Хто ще, крiм самого пана Сулятицького, казав, що вiн ║ свиня? Ах, то, зда║ться, був сон... Хоч навряд чи добре почути навiть увi снi, що ти - свиня... Ну й снилося ж... Наче вiн при┐хав до корчми i посварився з якимось зацним паном - по пицi видно, що зацний. I буцiм той пан сказав, що... Але хiба то пан? То хам. Так от: буцiм той хам сказав, що пан, якого називають Станiславом Сулятицьким, ║ свиня. I буцiм вiн, пан Станiслав, вихопив шаблюку, та вмить побачив, як просто на нього дивиться сорок пiстолiв. I саме через це пан Сулятицький не одержав сатисфакцi┐... Ой, горе ти мо║, iцо тiльки не присниться пiсля перепою... - Грицю! - покликав пан Сулятицький i здивувався, що голос його такий кволий i тонкий. Козачок не з'являвся. - Грицю! - вероскнув пан Славек. Рипнули дверi, i в кiмнату хтось заглянув. - Сто дяблiв тобi в печiнку, - звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом вiдчув, що то не Гриць. Повернув голову до дверей i побачив якусь мерзотну пику. - кзус Марiя, хто тут ║? - запитав вiн i аж тепер постерiг, що вiн спить не з себе удома, а чортзна-де. - Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане! Ви тут - я чув; - кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба! Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати. - То, прошу пана, ви вчора при┐хали до мо║┐ корчми - така честь, така ласка! - та й заночувати зводили. А Гриць - то, напевне, якийсь панiв служник? - Так, так, - промовив пан Славек сам до себе i спробував знову пiдвестися, але через хвилю впав назад. - Ой-ой-ой! - Ясновельможний пане, - заспiшив Лейба, - якщо ви дозволите, я дам вам малесеньку пораду: випийте шклянку горiлки - одразу полегша║... - Ой-ой-ой! Я на не┐ й дивитися не хочу! - заволав пан Олавек, йому вiд самого нагаду про горiлку стало мерзотно. - Ось послухайте-ио мо║┐ поради. Пересильте себе й випийте одну лише шклянку - i ви знову будете хоч до походу... Ось я якраз маю з собою. - Забулькала горiлка, задзвенiло скло об скло. - Ну, пане Славеку, - вишкiрив зуби Лейба, - прошу вас! Ну, хоч пiдведiться, я сам вам подам до рота. Пан Сулятицький зi стогоном став пiдводитись. Пiдвiвся. Тремтячою рукою взяв шклянку й, розхлюпуючи смердючу холодну горiлку на пiдборiддя й сорочку, став пити... Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крiзь туман, побачив мерзотну Лейбину пику й шмат хлiба в простягнутiй руцi... Але нiчого... Зда║ться, пiшло. Хоч i нудить, але з досвiду пан Славек знав, що незабаром стане значно краще. - А де мо┐ товаришi? - спитав Лейбу. О, це добре, що в його голосi вже з'явилися криця й крига. Тiльки так мусить розмовляти справжнiй шляхтич з усiма хамами. Лейба тут же вiдчув змiну в настро┐ пана Славека. Зiгнувся в три погибелi й забелькотiв, усмiхаючись принизливо й догiдливе: - Вашi компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як i належить справжньому лицаревi, найпершим. Ай, пан Славек не любив дешевих комплiментiв, але це добре, що вiн прокинувся все-таки першим i товариство не було свiдком його i недавнiх мук... Добра все-таки штука шклянка горiлки на похмiлля! Треба познущатися з цього довготелесого одоробла Адамка i з кривоногого квгенiуша Боднарського, i з пiдслiпуватого дурня Влодзiмежа Рубанчика. Найперше - примусити усiх ┐х благати дать похмелитися i довго не давати. - Лейбо! - Слухаю ясновельможного пана... - Не давай похмелитися мо┐м компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я похмелявся, - ┐м анi слова. - Слухаю... Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав свого чубчика i пiшов будити Адама, квгенiуша та Влодзiмежа. Вiн розштовхав кожного з них i приготувався до насолоди - а хiба то не ║ насолода: милуватися на муки трьох п'яничок? Пан Адамек, прокинувшись, довго тер очi i позiхав. Потiм став вдивлятися в лице пана Славека. - Дзень добжи, пане Адамку! - глумливо привiтав свого приятеля пан Сулятицький. - А може, вже вечiр? - поцiкавився пан Адамек. - Ха-ха-ха, може, й вечiр, - ви ж так понапивалися, що цiлий день ладнi проспати. - Так-так, - роздумливо мовив пан Адамек. - А нам же ще далека дорога до Ки║ва. - Та я бачу, любий Адамку, що з такими попутниками, як ви, менi мандрувати до Ки║ва довше, нiж Фернандiшевi Магальяесовi[85] об'┐хати навколо землi... Ну, пiдводьтеся-но! Борше! Пан Адамек пiдвiвсь i скривився. Жалiбно поглянув на пана Сулятицького: - Перепилися ми вчора! Ух, i перепилися! - Так-так, - почулося не менш жалiбне з постелi, де розкинувся пан квгенiуш. - Я порубав би шаблюкою того йолопа, що придумав горiлку, - озвався пан Влодзiмеж. Пан Адамек криво всмiхнувся: - Досить того, що пан Славек вчора хтiв порубати одного вельми зацного пана, та, слава кзусу, вчасно злякався. - Як то? - вирвалося з грудей пана Сулятицького. - Так то був не сон? Тепер настала черга трiумфувати пановi Адамку. Вiн розреготався до непристойностi: - Ого, та вам, ясновельможний пане, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плута║тесь у тому, що ║, i в тому, що сниться! - Я викличу вас на герць, пане Адамку, якщо ви не припините цього неподобства! - зриваючи голос, почервонiвши, мов кармазин, зарепетував пан Сулятицький, перекриваючи дикий регiт усi║┐ компанi┐. - Прошу пробачення, пане Славеку, - трохи зблiдши, сказав Адамек. - Я не думав, що це може вас так боляче поранити. Пан Сулятицький мовчки вийшов з кiмнати. Його занудило i йому схотiлося випити ще чарку. кзус Марiя, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмiв не увi снi, а насправдi назвати свинею пана Сулятицького? Де вiн? Де вiн? Сатисфакцi┐! Сатисфакцi┐! Вiн влетiв у свою кiмнату, схопив шаблюку, пiстоля й твердими кроками вийшов до примiщення, в якому Лейба напував та годував сво┐х гостей. За столами не було нiкого. Тiльки бiля перегородки стояв якийсь чоловiк i про щось тихо розмовляв з корчмарем. Пан Сулятицький хотiв звернутися до Лейби iз запитанням, де ║ отой хам, - нi, вiн скаже не "отой хам", а "ота хамська свиня". Та побачив, що Лейбин спiврозмовник не простий собi мужик, а чоловiк значний i при збро┐. Говорили вони неголосно то по-турецьки, то по-польськи, а коли й по-║врейському, хоч подорожнiй не скидався нi на турка, нi на поляка, нi на ║врея... Чи, може, iталi║ць? Мимоволi прислухався до розмови бiля перегородки. - То, кажете, не було? - перепитував у Лейби незнайомий чоловiк. - Слухайте, а який менi зиск з брехнi? - вiдмовлявся корчмар. - Може, хто й був, я просто не пам'ятаю... - Ви згадайте, я вам добре вiддячу, - наполягав по-турецьки незнайомий чоловiк. - Вiн не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий, низький i товстий, подiбний до вас, - iталi║ць... - Ах, боже мiй, Лейба не ма║ бiльше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто - iталi║ць. Бiдний Лейба не те що в дзеркало, а й угору глянути не ма║ часу, звiдки йому знати, хто до нього подiбний, а хто нi... "Я стрiлятиму йому в серце, - палаючи гнiвом, думав пан Сулятицький. - Можна i в черево, вiд цього довго й тяжко помирають, але я великодушний... Про що там вони так довго базiкають?.. Диво-дивне║, але я теж нiби бачив десь таку ж пику, як у Лейби. Тiльки нiс ще довший..." - Ще супутник - укра┐нець. Дебелий такий, як тур... Ну? - Ай, ну що ви мене розпиту║те про таке? - нервував Лейба. - Я й про вас через пiвгодини забуду. "I дебелого нiби бачив. Тiльки де?" - А сам граф - на грека скида║ться. Високий. Благородний. Неговiркий, але добре слово сказати може... Чорноокий... Гордий... Образ не спуска║... Лейба й очi заплющив, i руками розводить: не знаю, не пам'ятаю. А в грудях пана Сулятицького щось аж захололо вiд передчуття... - Я добре заплачу, - тихо говорить незнайомий, але це долина║ до слуху пана Сулятицького. - Не говорiть про грошi, - iз стогоном вiдмаху║ться Лейба, - навiщо ранити серце й душу бiдному корчмаревi? "Чекайте, чекайте, - напружу║ пам'ять пан Сулятицький. - Високий, благородний, чорноокий..." I раптом здрига║ться: це ж ота болотяна, ота хамська свинюка з найбруднiшого болота. Й оцей турок назива║ цю свинюку благородним паном, графом... - Пане Славеку, - озива║ться з-за перегородки Лейба. Можна було б зразу вiдгукнутися, але нi, не треба, щоб вони бачили, який пан Сулятицький заглиблений у сво┐ думки, такий заглиблений, що нiчогiсiнько не бачить i не чу║. Вiн ходить туди-сюди, сюди-туди, щохвилини хапаючись за шаблюку... - Не пам'ятаю таких людей, - знов розводить руками Лейба. - Нi вчора, нi позавчора. "Але чому Лейба вiдбрiху║ться? Мабуть, цей... ну, ця свиня, хамська свиня з найбруднiшого болота, що носить титул графа - гм, зацний пан усе-таки... Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що вiн тут... Хвилинку - чи тут? Якби тут, то цей надто цiкавий пан не розпитував би..." - Я заплачу - i дуже добре, - наполяга║ незнайомий. - Ах, ви так говорите, наче розпилю║те мене дерев'яною пилкою, - з щирим болем у голосi вiдоху║ться Лейба. - Але, - тут його страждання сягають апогею, - я не пам'ятаю такого чоловiка... Може, вiн до мене не за┐жджав?.. "Так, так, скiльки може дати цей турок чи грек? Мабуть, багато. Може, той граф - велике абищо? Треба поспiшати, бо от-от Лейба здасться..." Пан Славек рiшучими кроками просту║ до перегородки. Лейба i незнайомий чоловiк дивляться на нього запитливо. I в того i в того - досада на обличчi: цiкаву розмову обiрвано так нагло... - Лейбо! - повiльно говорить пан Сулятицький, - я хтiв би ще горiлки - на нас усiх - i доброго снiданку. - Краще сказати: обiду, - всмiха║ться Лейба. Шинкар радi║, що таку тяжку розмову обiрвано в такий спосiб. Лейба виходить щось сказати Ривцi. Незнайомець дивиться на пана Славека. Пан Славек - на незнайомця. Пан Славек приязно всмiха║ться i майже шепоче: - Пан ма║ якийсь iнтерес? То чи не мiг би менi докладно розповiсти? Я, зда║ться, щось мiг би сказати... В цю хвилину зайшов Лейба, а з другого боку - пан Адамек з Влодзiмежем та квгенiушем. Але пан Славек бачить, що його слова зацiкавили незнайомого чоловiка. Пан Адамек на двi голови вищий вiд пана Сулятицького, пiдходить до свого друга, мов побите цуценя. Йому все ще незручно, що вiн так образив дорогого пана Славека. Вiн щось хоче сказати, та тут Лейба проголошу║: - Шановне панство, пан Славек просить вас усiх до столу. Все товариство радiсно сiда║ за стiл. Незнайомий чоловiк замовля║ собi чверть вiдра горiлки й курку. - Зараз принесу, - метушиться Лейба. А чоловiк дивиться на пана Славека й назива║ться: - Сеньйор Рень║ро Гасперонi... Чи не заважатиму я такому шановному панству? Пан Сулятицький та його товаришi тут же вiдрекомендувалися сеньйоровi Гасперонi й в один голос запросили його до свого столу. I шкодувати ┐м не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привiтний виявився пан Гасперонi, що ну! Скiльки вiн знав усяких побрехеньок, смiшних небилиць з життя французьких, гiшпанських та ангелянських королiв, що пан Сулятицький iз товариством аж роти пороззявляли. Тим часом до корчми заходили люди, пили, ┐ли, виходили й iшли далi в сво┐х справах. А розмова за столом не припинялася. Година... Друга... Третя... Нарештi пановi Сулятицькому стало на потребi вийти з корчми в однiй нагальнiй справi. Сеньйо'р Гасперонi теж сказав, що в нього така ж справа. Вони вийшли з корчми. Сонце вже було бiля заходу, десь далеко за Молдавi║ю злотився Днiстер. - Господи, - мовив пан Славек, - отак непомiтно промайнув день. А менi ж iще ┐хати й ┐хати. - Куди, прошу ясного пана? - простуючи разом з паном Славеком за хлiв, запитав сеньйор Гасперонi. - От ви й не зна║те наших звича┐в. Не можна закудикувати дорогу. - Ой, прошу пробачення. Я цього не знав... Але якщо панове ┐дуть до Ки║ва, то сеньйор Гасперонi насмiлився б набиватися ┐м у попутники. - Я надзвичайно радий! - верескнув пан Сулятицький. - Ми просту║мо якраз туди! - Оце й усе, що пан Сулятицький мав менi сказати? - трохи звузивши сво┐ очi й вишкiривши зуби, запитав сеньйор Гасперонi. - А-а-а... та то я хтiв подiлитися деякими мiркуваннями... - Щодо? - Щодо тих людей, якими пан так пильно цiкавиться. - Ви зна║те цих людей? - З головним - з графом - я мав навiть добру сварку, яка, на жаль, скiнчилася нiчим. - I коли була ця зустрiч i ця сварка? Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це грошi в такого симпатичного сеньйора Гасперонi. Але, з другого боку, за цi ж вiдомостi сам сеньйор обiцяв грошi якомусь Лейбi... - Вiзьмiть ось це вiд мене, - ласкаво й притишено мовив iталi║ць i подав до рук пана Сулятицького гаманець. I мовби мiж iншим: - Тут саме золото... Ну? Так коли? "Не обдурю║? Ой, як незручно вiдкривати гаман i перевiряти... Ах, та чорт iз ним! Такий славний сеньйор. Не мiг же вiн мене обманути..." - Вчора увечерi... I пан Славек розповiв про тую сварку все, що йому запам'яталося. - Ай-ай-ай! I оцей негiдник так вас образив, а ви, пане Сулятицький, не змогли йому вiддячити?! Нi, це вище мо┐х душевних сил... Дайте менi пiстоля, друже мiй, i я застрелю цього негiдника! - Та що ви, та що ви?! Менi зда║ться, що я теж винен перед графом. - I це говорить людина, - пiдняв угору руки сеньйор Гасперонi, - шляхетнiсть яко┐ гiдна того, щоб бути оспiваною Данте чи Петраркою! - Менi соромно якось слухати... - почав було ошелешений таким виявом дружнiх почуттiв пан Сулятицький. - Ви назива║те цього пройду графом? А чи зна║те ви, що вiн - анiякий не граф? - А хто ж - Дмитрiй Самозванець? - Не Димитрiй, нi, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який нiколи не мав жодного титулу. - кзус Марiя! - у вiдча┐ схопився за голову пан Сла-век. - I я прохав у нього пробачення!!! - Отож бо й ║! Ну, ходiмо до корчми, а то нашим з вами компаньйонам уже нетерпеливиться. - Яке нахабство! Нечувано! - жестикулюючи й спотикаючись, лаявся пан Славек. - Атож. I за це його треба здорово провчити. - Герць? - аж загорiвся пан Славек. - Простiше. Кулю в спину. - Як то?! Я - благородний пан. - По-перше, принизливо битися з людиною, яка нижче за тебе походженням. По-друге... послухайте, що я вам скажу. За великi злочини цього чоловiка присуджено до смертi в трьох царствах: у Францi┐, Iспанi┐ та Англi┐. I скрiзь обiцяно величезну нагороду тому смiливому чоловiковi, що вб'║ цього мерзотника. - Е-е-е... - задумливо протяг пан Славек. - Це мiня║ справу. Але чому ж ви самi не хочете заробити такi великi грошi? - Як то не хочу? - аж спалахнув благородним гнiвом сеньйор Гасперонi. - Я давно вбив би цього пройду, але ж вiн весь час вiд мене втiка║ i надто пильно оберiга║ сво║ життя. - О, це дуже точно ви сказали, ласкавий пане! Вiн не захтiв прийняти мого виклику на герць!.. - Отож то й хе-хе... Це - величезний боягуз. Вiн нiколи не пiде на вiдкритий двобiй. Йому треба стрiляти тiльки в спину... А крiм того, треба перебити i його охорону. Бо тi┐ розбiйники не мають жодного уявлення про шляхетнiсть i правила лицарського герцю. Вони стрiляють з пiстолiв - i дуже влучно. "Недаремно ж ото менi здалося, що цiлих сорок пiстолiв дивилися на мене", - подумав пан Славек, а вголос сказав: - Так, то буде нелегка справа. Треба щось зробити, аби ┐х усiх одразу... Га? - От-от... Ви - генiальний стратег. Вуста пана Славека розтяглися мимоволi в радiсну усмiшку. Як точно пiдмiтив сеньйор Гасперонi те, чого не помiчали iншi! Скiльки раз, лежачи в постелi, пан Славек подумки громив усiх-усеньких ворогiв, якi тiльки iснують на свiтi; i якi це були блискучi розгроми - до ноги, упень! - Ви надто переоцiню║те мо┐ сили та можливостi, - скромно озвався пан Сулятицький. - Таж ви - природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англiйський та французький королi. Але ви йдiть до французiв. Пiсля перших блискучих ваших перемог польський король побачить, кого вiн недооцiнив - i ви повернетеся додому коронним гетьманом. I тодi хай тремтять усi вороги Жечi Посполито┐. - Хай! - мимоволi зiрвалося з вуст пана Славка, але вiн тут же скромно потупився i сказав: - Ну, от ми з вами як! Як у того, пробачте, цигана: ще телятко бозна-де, а вiн, пробачте, уже з довбнею. - То якась дуже мудра приказка... - Ну, це до того, що: не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть мужики, - несподiвано озвався з-за рогу пан Адамек. - Адамку, як тобi не сором отак пiдслуховувати! Буцiм ти не шляхтич, а якась поко┐вка! - Я, прошу ясновельможного пана, нiчого не пiдслуховував. Я просто вийшов у тiй потребi, що й ви, та й почув, що точиться розмова про якiсь вояцькi справи, а потiм про цигана й теля. Я тут же дав знати, що ви не самi... - А що роблять пан Влодзiмеж i пан квгенiуш? - запитав сеньйор Гасперонi. - Допивають другу сулiю i спiвають соромiцьких пiсень. Мов якiсь хлопи, - сердито вiдповiв замiсть Адамка пан Сулятицький. - То ви, пане Славку, як у воду дивитеся, - потвердив пан Адамек. На якусь мить залягла тиша, i в цiй тишi стало виразно чути, як з юорчми долина║ хвацька пiсенька про пана Твардовського та його вельми люту жiнку. - Ну, ми оце говоримо та й говоримо, - сказав сеньйор Гасперонi, - а справу нашу хтось та мусить робити. Далеко ще до Ки║ва, нам треба поспiшати. - На нiч ┐хати не варто, - заперечив пан Сулятицький. - Залишимося тут до ранку, а завтра рано-ранесенько на свiжих кониках гайнемо в догоню. - За ким то в догоню? - зацiкавився пан Адамек. - За долею, друже мiй, за долею! - ударив його по плечу пан Славек. Сеньйор Гасперонi уважно подивився на пана Адамка: - Якщо пан Сулятицький не заперечу║, то я мiг би розповiсти вам, дорогий друже, тему нашо┐ розмови. - Чого ж, я не проти, - з кислою мiною згодився пан Сулятицький. I сеньйор Гасперонi розповiв Адамковi те, що вже стало вiдомо пановi Славековi, промовчавши, правда, про те, що аж три королiвства визначили велику нагороду за вбивство псевдографа Олександра. - Ми мусимо врятувати людство вiд цього страшного злочинця, - урочисто мовив сеньйор Гасперонi. - Так, безумовно, так, - пiдтакнув пан Адамек. - Але я не знаю, якi то злочини вчинив той псевдограф. - Як? Ви не чули? - вигукнув iталi║ць. - Та ж уся квропа тiльки й говорить про злочин цього псевдографа... Адже вiн обiкрав, а потiв убив англiйського герцога Рiчарда Шкоцького, племiнника само┐ королеви! - Що ви кажете? - захвилювався пан Славек. - Як же вiн утiк з Англi┐? - Як утiк? Убивши герцога й пограбувавши, вiн захопив його яхту i на нiй приплив у Францiю. А у Францi┐ вiн хотiв вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастiлiю, але злото й тут вiдкрило йому всi дверi. Вiн утiк iз Бастiлi┐, вбивши начальника цi║┐ знаменито┐ тюрми... - Матка бозка! - судорожно зiтхнувши, мовив пан Сла-век, - що то за страшного чоловiка ми вчора стрiли! - А менi все оте на фантазi┐ скида║ться, - сказав пан Адамек. - Що ви! Точно таке враження було i в мене, коли я почув про це! - вигукнув сеньйор Гасперонi. - Я готовий був смiятися в обличчя кожному, хто посмiв би назвати це правдою, а не вигадкою... - Але, - тут голос пана Гасперонi затремтiв, - але пiсля того, як цей псевдограф, перебуваючи в Iспанi┐, пограбував, оббрехав i довiв до самогубства мого рiдного, мого ║диного, мого улюбленого брата Джованнi, що був тодi венецiанським послом при дворi iспанського короля... - сеньйор Гасперонi заридав. - Не плачте, дорогий друже, - витираючи непрохану сльозу, зворушено мовив пан Адамек. - Ось на цiм мiсцi присяга║мося, що... - Давайте вiдiйдемо, бо це мiсце не годиться для високих присяг, - порадив сеньйор Гасперонi. Вони пiдiйшли до дверей корчми i там, ставши струнко, вислухали, що сказав пан Славек: - Присягаймося нашими життями, що ми вiдплатимо мерзотниковi й пройдi, вбивцi й грабiжниковi псевдографу Олександру за все, що вiн нако┐в. Присяга║мося! Пан Славек вийняв свою шаблюку й уткнув у землю. Пан Адамек i сеньйор Гасперонi притьмом повиймали й сво┐ шаблюки i встромили ┐х у землю. I потiм, тримаючись кожен за ефес сво║┐ шаблi, виголосили: - Присяга║мося! - Присяга║мося! - Присяга║мося! РОЗДIЛ П'ЯТИЙ, _ у якому йдеться про морську баталiю, мро отамана Недайборща, про його козакiв та ще про деякi справи _ Вiтер був попутний, i Карпо наказав хлопцям пiдняти вiтрила. Над морем пролунало: - Пiдiймай вiтрила! Пiдiйма-ай! - Ну, нарештi... Тепер хоч руки одпочинуть од весел. Бо вже просто нема║ сил. Карпо стояв на самому носi, бiля невелико┐ гармати, й дивився на обрiй. Лiворуч заходило сонце. З правого боку насувалася нiч. Попереду було море й море, порожн║ й гостинне, а позаду... Позаду ще й досi димiло - то на Скутарi догоряли яничарськi кiшла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем. - Ну й поставили ж ми свiчку, господи твоя воля, - поглянувши назад, аж перехрестився Карпiв джура Тимiш, на прiзвисько Клюсик. Його тонесенькi вусики затiпалися вiд ледве тамованого смiху. - Не хрестись дочасно, - поволi сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. - Ось ми вiдiрвемося од них, тодi радiти будемо! - Вiдiрвемося, - безтурботно озвався Клюсик. А якщо й наздоженуть, то ми ┐м - у зуби з гармати. От i все! Гiсторiя ест магiстра вiта [86] - як казав ще пан Цiцерон. - Помовч, - пробурчав Карпо й озирнувся, - Цiцерон. За кiлька сот сажнiв позаду чотири турецькi галери виляскували здоровенними веслами на спiнених хвилях. - Пильнуй! - гукнув Карпо, забачивши пiдозрiлий рух на палубi найближчо┐ галери. - Будуть стрiляти! I справдi - задимiлося бiля гармат, потiм плюнуло вогнем з гарматних жерл, лунко розкотився над морем залп. Карпо, примружившись, дивився, як горохом сипонули ядра. Вiн бачив - одне з них летить просто на його чайку, воно збiльшу║ться, збiльшу║ться, летить, аж висвисту║... Та вiн i оком не зморгнув. Тiльки люльку з рота вийняв. Ядро просвистiло над самiсiнькою щоглою i ляснуло в хвилю. - Сi бене авдiмус, бене дiсцiмус [87], - як казали ще до Цiцерона, - знов озвався Клюсик. Карпо знов упхнув до рота люльку й затягся ядучим, як перець, димом. - Стрiляй, стрiляй, щоб тебе розiрвало! Знову задимiлося бiля гармат - i знову бабахнуло. I на цей раз усе обiйшлося. Тiльки на однiй чайцi пробило вiтрило. Ну, то дурниця - полатають! Вiтер дужчав - i це було добре, бо для козацько┐ чайки чи байдака добрий вiтер - то славний товариш. А от коли почнеться шура-бура, коли заштормить, як у пеклi, тодi гiрше. А йшлося якраз до того. Надвечiр море завше завмира║. Опуска║ сво┐ крила вiтер, заляга║ тиша й спокiй. Тодi зда║ться, що по морю можна ходити пiшки. Воно лагiдно виблиску║, осяяне захiдним сонцем, яке, наполовину вгрузши в блакитний обрiй, розлива║ самого себе на водi. Та сьогоднi сонце було тривожно-червоне, аж бузкове, а вiтер пiнив хвилi, i все море ряботiло баранцями. Освiтленi сонцем, баранцi теж почервонiшали, а море потемнiшало, стало чорно-червоним, наче налилося кров'ю. "Ну, доведеться добре-таки помотатися на хвилях!" - подумав Карпо. Вдарив iще раз залп. Ядра впали позаду. "Вiдстають басурмани! Хоч би скорiше нiч, а там..." Мабуть, сам султан дав наказ: наздогнати, спiймати i з ганьбою пригнати чайки та привезти пов'язаних козакiв до Стамбула. Хiба ж мiг новий султан Мустафа пробачити, щоб пiсля його вступу на трон розбiйницька козачня нападала на передмiстя столицi, палила яничарськi казарми та склади з добром, а потiм ще й нахабно ганяла по Босфору, обстрiлюючи славний Стамбул iз сво┐х невеликих, але диявольськи влучних гармат... Добре, що хоч невiльникiв не встигли вiдбити... Козаки, як завжди, налетiли несподiвано. Було ┐х зовсiм небагато - всього п'ятнадцять суден. Але наробили вони такого шелесту, що турки, якi лишилися живими, не спатимуть опiсля не одну нiч. Козакам вдалося захопити корабель iз золотом та самоцвiтами. I хоч не за цим вони йшли до Стамбула, проте й золото - теж згодиться. Скiльки могли - стiльки й узяли. Решту ж - запалили посеред Босфору й кружляли на чайках навколо доти, доки корабель iз золотом та самоцвiтами не пiшов на дно. От тодi й розгорiлася битва! Турецькi вiйськовi галери з обох бокiв затисли козакiв у Босфорi, почалася шалена гарматна стрiлянина, ядра летiли туди й сюди, панахаючи море, трiщали щогли й борти, але бiльше в туркiв, бо невеличкi козацькi судна пролiтали стрiлами мiж неповороткими галерами, i нiяка гармата не здатна була взяти ┐х на прицiл. Не одному башi снитимуться цi чорнi плаваючi блискавки на розжареному тлi Iстамбул-богази, i в холодному потi вiн прокидатиметься й лупатиме в темрявi очманiлими очима. Козаки скажено ганяли по Босфору, аж трiскалися ┐хнi весла, а навколо бурунили хвилi важелезнi розпеченi ядра, та нiщо не брало козацьких одчайдушних голiв, мов нечиста сила ┐х заворожила. Огледiлися - ┐х п'ятнадцять чайок проти цiлого флоту. кдиний лицарський вихiд - проскочити мiж галерами на шаленому ходу, зi скаженого розгону, щоб ворог i оком змигнути не встиг. Карпо Недайборщ гарикнув на пiв-Босфору: - Повертай назад, та якнайборше! - i п'ятнадцять чорних блискавок, мов пущенi одною рукою стрiли, дружно рвонули на пiвнiч. На носi бiля Карпа витанцьовував Клюсик, виспiвуючи швидко-швидко: "I шумить, i гуде, дрiбен дощик iде, а хто ж мене, молодую, та й додому проведе?" I весла на отамановiй чайцi били по спiненiй водi в такт оцiй пiснi, i здавалося, що чайка танцю║ на всi сво┐ тридцять два весла. А за нею мчали iншi, справляючи той же танець серед ревища гармат, серед водогра┐в, пiднятих ядрами, серед смертi й солоно┐ води. Не встигли проклiпатися чи, як казав Клюсик, очапатися капудани на галерах, що загороджували шлях на пiвнiч, як чайки з веселим ревом промчали повз них - i подалися в море. По обидва боки Босфору загомонiли береговi батаре┐, заплювали в море кам'яними ядрами, але козаки промчали повз усе це. I от вони нарештi у вiдкритому морi. А в морi почина║ться шторм. I женуться за ними турецькi галери. Ну що ж, хай хлопцi вiдпочивають, а Карпо з джурою та стерновим будуть iти пiд вiтром на пiвнiч i на пiвнiч - додому. От тiльки б не розгубити в темрявi одне одного. Вночi шторм розгулявся на повну силу. Величезнi хвилi жбурляли невеличку козацьку флотилiю на всi боки. Доки можна було, йшли пiд вiтрилами, допомагаючи собi ще й веслами - аби лиш подалi вiдiрватися вiд туркiв. Хвилi скажено перекочувалися через просмоленi козацькi суденця; Карпо наказав спустити на воду очеретянi опачини - та й це мало допомагало. Всi промокли, як хлющi, тiльки отаманова люлька ще iскрила, та й то лише тому, що зверху на нiй була мiдна кришечка, яка закривала тютюн од води. - Живемо! - гукали весело козаки. - Раз отаманова люлька горить, значить усе йде, як треба. Не видно було нi мiсяця, нi зiр. Усе навколо ревiло й гуло, наче бiг iз гiр величезний табун диких турiв. - Тримайтеся, хлопцi, тримайтеся! - ревiв сво┐м басищем Карпо, коли бiлогрива, мерехтка в темрявi хвиля падала на зiгнутi козацькi спини. Бiля нiг отамана лежало кiлька мiшкiв iз золотом та самоцвiтами - здобич, що ┐┐ козаки вiддадуть скарбниковi в Сiчi, якщо живими добудуться до берега. По стiльки ж турецького добра захопили з собою й iншi чайки. Отаман не думав про злото. Воно йому особисто було непотрiбне. Воно потрiбне було Сiчi, щоб викуповувати бранцiв та дiставати зброю, потрiбне було Ки┐вськiй братськiй школi, щоб навчити молодь наукам, друкувати розумнi книги. В самого отамана не було анi кола, анi двора. Нi жiнки, нi дiтей, нi рiдно┐ хати. Геть усе погинуло ще рокiв двадцять тому пiд час басурманського нападу. Жiнку, казали, забрали в неволю разом з iншими мешканцями села. Кого не забрали - порубали на мiсцi. Село спалили. Село з веселою назвою Пiвники. Нема║ Пiвникiв. к згарище, заросле бур'янами. Мабуть, один тiльки Карпо й лишився з тих Пiвникiв. Аж почорнiв з вiчних походiв. Неговiркий, метиться ворогам за кров свого роду, за муки свого понищеного села. I визволя║ з неволi землякiв сво┐х... От тiльки цього разу не поталанило... "Гай, гай! - думалося йому зараз у ревиську вiтру, у громi хвиль. - Гай-гай, який би був люд на нашiй землi могутнiй та численний, якби не оцi басурманськi розори. Та ще й поляки пiддають... Люду бiльше пропада║, нiж народжу║ться. Мруть вiд чуми й холери, гинуть вiд щабель турецьких i татарських, пропадають у неволi на галерах, по гаремах i ще де хоч. Потурчуються, потатарюються, спольщуються... Та й тi, що тiкають на Слобожанщину, теж змiнюються невпiзнанне. Бояться свого царя, та боярiв, та князiв, та ┐хнiх прислужникiв, та ще чортзна-кого..." Хвилею бабахнуло так, що отаман ледве втримався; потяг люльку, а замiсть диму смоктонув води солоно┐. "Тьху ти чорт, таки справдi розгулялося - не дай боже! - подумав i криво всмiхнувся: чи ж можна ото чорта згадувати вночi, та ще й на морi, та ще й у шторм. - Тимоше! - раптом гукнув отаман, вiдчувши лихе. - Клюсику! - щосили гукнув вiн свого джуру - i не почув у вiдповiдь нiчого, крiм реву хвиль. - Тпру! - скажено ревнув Карпо. - Стiйте! Де Клюсик? - Та ось же тiльки-но сидiв! - промовив найближчий з гребцiв. - Передай: де Клюсик? - Де Клюсик? - загуло в морi. - Не озива║ться. Реве море, свище вiтер, трiщать смолистi борти. - Горни назад! - гукнув Карпо. - Куди? До турка в зуби? - спитав стерновий. - А ти що, не хоч? - захлинаючись солоною хвилею й власною люттю, ревнув Недайборщ. - Горни назад! I пiшла отаманова чайка назад - шукати недавнього спудея, а тепер козака Клюсика, тiльки-но змитого хвилею. - Клюсику! Клю-си-ку! - залунало дружно над морем. Але хiба перекри║ш ревище хвиль? Хiба побачить молодий козак Клюсик сво┐х побратимiв у цьому пеклi, зiтканому з вiтру, хвиль i темряви? Ох, ця темрява. - Ти-мо-ше! Клюсику! Гуде все навколо, двигтить чайка, свище вiтер, кричать козаки, аж надриваються - нема Клюсика. Але нi ж, одразу вiн не мiг пiти на дно! Вiн же добре вмi║ плавати! Коли позаторiк несподiвано налетiли ногайцi, вiн переплив через Днiпро, дав знати козакам про ворога, i потiм хлопцi показали чужинцям, де раки зимують... - Ти-мо-ше! Ох, ця iродова темрява, ║гипетський морок! Хоч би смолоскип запалити! Але ж тодi побачать турки! - Клю-си-ку! Не озива║ться... Карпо витяга║ iз скриньки просмолене ганчiр'я, сухий трут, дiста║ кресало i, прикрившись кобеняком, почина║ викрешувати вогонь. Ударив кiлька раз - заiскрилося, зажеврiло, задимiлося. Вибив у долоню мокрий тютюн iз здоровенно┐ люльки, стис щосили в жменi - щоб воду вичавити - знов запхав його назад (берегти треба, бо мало в хлопцiв цього зiлля), дiстав з-за пазухи дрiбку сухого - з кисета - приклав зверху, прикурив. Той, що мокрий, хай пiдсиха║. От тiльки треба сильнiше й частiше тягти! Ну, та це для Карпа - не первина! Став роздмухувати трут на смолоскип. Ось малесенька, ледь помiтна оковi змiйка з'явилася на трутi, впала на березову стружку, а з не┐ полум'я перебiгло на просмолену ганчiрку - i загорiвся смолоскип! - Отамане! Що ти робиш? - жахнувся стерновий. - Цить, Базалюче, бо в море вкину! - сипонули iскри з отаманово┐ люльки. Ревiло море, кидало чайку з боку на бiк, лютували хвилi, а Карпо стояв на носi, тримаючись за гармату. В його високо пiднятiй руцi палав смолоскип, розсипаючи шаленi iскри. Повернувся лицем на пiвнiч. Заходився махати смолоскипом, як ото голландцi й ангеляни. Почав передавати вогняну депешу: - Змило одного... Шука║мо... Iдiть далi... Наздоженемо... Вiн махав i махав смолоскипом, аж руки заболiли. Враз повернувся до веслярiв. - Не горнiть! Сидiть тихо! Слухайте! - Хлопцi! Не тре... Нi, здалося. Треба чекати. Клюсик сам побачить i припливе. Вiн плава║ добре. Карпо не думав про те, що турки от-от засиплють ┐х ядрами; було тiльки одне: врятувати Клюсика - веселого кучерявого спудея з-пiд Фастова. Вiтер рвав шматини полум'я i кидав ┐х у море. Враз неподалiк щось блиснуло й гахнуло. Просвистiло ядро. - Отамане! - просичав Базалюк. - Кидай вогонь у воду! - Цить! - з силою смоктонувши люльку, рикнув Недайборщ. - Приготувати рушницi! - скомандував. Та збагнувши, що рушницi зараз нездатнi до стрiльби, дав нову команду: - Покладiть рушницi назад. Берiться за шаблi та ножi! - Добре, батьку! - озвалися на чайцi. Ще раз блиснуло - на цей раз зовсiм близько, бо одночасно iз зблиском гахнуло з гармати. Ядро пролетiло високо й хлюпнуло в воду далеченько. Але Карпо не встояв, рiзко хитнувся i хоч втримався-таки на носi, проте випустив смолоскип у воду. Запала ревуча, пекельна тьма. Пролунало кiлька рушничних пострiлiв з галери. Недайборщ вiдчував, що турки поряд, але де вони - хiба ж побачиш у такiй непрогляднiй тьмi? - Хлопцi, пильнуй! - гукнув вiн. - Добре, батьку! - озвалася чайка. I в цю ж мить вiн i вiдчув i побачив крутий нiс галери, що навис над чайкою. - Назад! - ревнув отаман, та було вже пiзно. Чайку штовхнуло пiд хвилi, затрiщав борт - i Карпо вiдчув, що це вже кiнець... Його пiдхопила хвиля й кидонула назустрiч галерi... РОЗДIЛ ШОСТИЙ, _ у якому герой бiльше дума║,_ нiж_ дi║; _ а втiм, це не так уже й погано... _ Граф Олександр осадив коня i пильно подивився на Петра. - Чого засумував? - запитав вiн. - Ось уже третiй день суму║ш... - Га? - мовби прокинувшись вiд глибокого сну, кинувся Петро. - Суму║ш чому? Тридцять лiт рвався додому, а тепер суму║ш... - Тридцять лiт... - У пригаслих очах Петрових щось блиснуло, - тьмяно й важко, мов розплавлене олово. - Додому рвався... А що таке: додому? I де воно оте: додому? Граф Олександр спохмурнiв. Звузились чорнi очi. Усе життя мрiяв Петро Скрипник про повернення на рiдну землю, на сонячну, золоту, квiтучу, спiвучу, зоряну Укра┐ну. За тридцять лiт вона вже й забуватися йому стала, та вiн вигадував ┐┐ собi, вiн фантазував, вiн вимрiював сво┐ Сугаки, свою Вкра┐ну. Бачив поганих, недобрих, пiдлих людей - думав: "Е нi; на мо┐й Укра┐нi не такi!" Чув брудну лайку чи лихi слова - думав: "Е, моя Укра┐на - то тiльки ласка й ба