Мати? Ганна? О к с а н а (трохи стишуючись)_ Вони як рiднi... я на ┐х не скаржусь... С т е п а н Так що ж? О к с а н а (урива║ ридання, з одча║м)_ Степане! Ти хiба не бачиш? Я гину, в'яну, жити так не можу! (В знесиллi похиля║ться па кросна)_ С т е п а н Се правда, не ростуть квiтки в темницi... А я гадав... (Ходить по хатi в тяжкiй задумi, потiм спиня║ться_ перед Оксаною)_. Оксано, заспокойся, поговорiм ладом. О к с а н а Про що, Степане? С т е п а н Виходить, я тебе занапастив. О к с а н а Нi, я сама... С т е п а н Однаково. Я бiльше не хочу за┐дать тво║┐ долi. Хоч як менi се гiрко... я готовий тебе до батька вiдпустити. О к с а н а Як? А ти ж? С т е п а н Я тут зостануся. Для мене нема║ вороття, ти ж те║ зна║ш. О к с а н а (зворушена)_ То се б тебе покинути я мала? Чи я ж на те стояла пiд вiнцем i присягу давала? С т е п а н (гiрко)_ Я, Оксано, не хан татарський, щоб людей держати на присязi, мов на шнурку. Ти вiльна. Се тiльки я в неволi. О к с а н а (хита║ головою)_ Нi, Степане. С т е п а н Чого ж? Я присягу тобi вертаю... (Голос його перерива║ться вiд турботи)_. I я прошу тебе... прости мене... що я... тебе вiдмовив вiд родини... що я... О к с а н а (обiйма║ його)_ Нi, годi, не кажи! Не зна║ш ти... Ще ж ти менi нi слова, нi слова не промовив там, у батька, а вже моя душа була тво║ю! Ти дума║ш, як я тепер по┐ду вiд тебе геть, то не лишиться тута моя душа? С т е п а н Так що ж робити, люба? О к с а н а Втiкаймо всi! Мiй батенько поможе прожити якось, поки ти придба║ш. Хай ┐м абищо, сим московським добрам! Втiкаймо на Вкра┐ну! С т е п а н Цар достане боярина свого скрiзь на Вкра┐нi, та ще й тво┐й родинi буде лихо. Не скри║мось нiгде... О к с а н а Втiкаймо в Польщу! А нi, то на Волощину! С т е п а н Що з того? Змiня║мо чужину на чужину... Приблудами чужi пороги будем там оббивати... все одно, що й тут. О к с а н а Нi, там вiльнiше. С т е п а н Треба заслужити чимсь ту сусiдську ласку. Чим же бiльше, коли не зрадою проти Москви? О к с а н а Так ┐й i треба! С т е п а н Присяга, Оксано, велике дiло. Цар менi не верне так присяги, як я тобi вернув. Та й я йому не можу повернути всього, що я приймав з його руки. Мовчання. Почина║ сутенiти. Десь у церквi тихо дзвонять._ О к с а н а Степане, вже не говорiмо бiльше про се нiколи. С т е п а н Так, не треба, люба... (Згодом)_. Чому не ши║ш? О к с а н а Вже менi не видко. А ще свiтити рано. С т е п а н Заспiвай щось потихеньку, якщо можеш. О к с а н а Добре. (Спiва║ потихеньку)_ "Ой як було хорошенько, як рiд з родом п'║, вип'║ чарку, вип'║ другу та по сестру шле. "Сеструненько-голубонько..." (Урива║)_ Не можу. Либонь, я одзвича┐лась вiд спiвiв. Та й щось на груди важко. (Кашля║)_ С т е п а н (стривожений)_ Ой, кохана, чи ти не хвора? О к с а н а Де ж там! То щось так. Увiходять м а т и й Г а н н а, за ними слуги вносять загортки з покупом. Поклавши пакунки, слуги виходять. М а т и Добривечiр, дiтки! Що сидите так поночi? С т е п а н Так, дещо розмовляли. М а т и Не наговоряться все голуб'ятка. Коли б то бог судив i Ганнi нашiй таке подружжя! Г а н н а (свiтить тим часом ( розгорта║ пакунки)_ Подивись, Оксано, чого ми накупили! Оксана пiдходить._ Се на шубу, а се на лiтники, а се на кичку. Що, правда, гарне? Ми ж ото пiшли аж до купцiв заморських. О к с а н а (жваво)_ Гарно, гарно! Та й молодичка з тебе гарна буде! Ну й потанцюю в тебе на весiллi! Нехай уже московки не здивують! Г а н н а От я люблю, як ти така весела, а то сидить, похнюпившись, аж сумно. М а т и Та звiсно, i чого б таки журитись? Ви люди молодi... у хатi лад... О к с а н а (пiдхоплю║)_ За хатою добро... Г а н н а (не завважаючи iронi┐)_ Авжеж, сестричко, якби ти бачила, що там купцiв на┐хало! I чом ти не пiшла iз нами вкупi? О к с а н а Я дошити хтiла, а завтра й я пiду по всiх усюдах, закупимо з тобою всю Москву! От я собi парчеву кичку справлю! Степане, можна? С т е п а н Чом би ж то не можна? О к с а н а (плеще в долонi й приспiву║)_ "Бодай менi такий вiк довгий, як у мене чоловiк добрий!.." М а т и (втiшно всмiхаючись)_ Ну й вигадниця в тебе жiнка, синку! Г а н н а А як вона менi спiвала гарно весiльно┐! Сестричко, заспiвай тi║┐, як то косу розплiтають. О к с а н а Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш. Я зараз коровайницею буду або приданкою - ти тiльки слухай: (Спiва║ дуже голосно, по-сiльському)_. "Не бiйся, матусю, не бiйся, в червонi чобiтки обуйся, щоб тво┐ пiдкiвки бряжчали, щоб нашi вороги мовчали! Гу!" (Вигукнувши, вискаку║ на ослiн)_ Отак приданки скачуть через лавки! С т е п а н (ловить ┐┐ й здiйма║ з ослона)_ Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто. М а т и Та правда, донечко, почу║ челядь... О к с а н а Овва! Так що ж! Бояриня гуля║! Давай утнем санжарiвки, Ганнусю! Г а н н а (смiючись)_ Та я не вмiю! О к с а н а Я тебе навчу! (Крутить Ганну навколо себе, приспiвуючи)_. "Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине! Ой чи згине, чи не згине, гуляй, гуляй, господине!" Що ж ти. Степане? Помагай спiвати! (Заляга║ться смiхом, що згодом переходить у кашель._ С т е п а н тривожно кида║ться до не┐)_. V Степанiв садок. Будинок виходить у нього задньою стiною Видко гратчастi вiкна терема i пiддашок ч сходами Збоку в садку зроблена повiточка садова, вся в зеленi та в квiтках; у повiтцi приладновано великий турецький ослiн з подушками. З терема по сходах надвiрних помалу спускаються м а т и й О к с а н а. Оксану ведуть попiд руки д в i с л у ж н и ц i - "сенные девушки". Оксана у простiй широкiй хатнiй сукнi, без кички, голова зав'язана на укра┐нський лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очi позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець. М а т и (пройшовши вперед до повiтки,_ показу║ дiвчатам на ослiн)_ Отут бояриню посадовiть та й можете вертати до роботи. Дiвчата садовлять Оксану i вертаються в терем. М а т и Що, донечко, тут, правда ж, придобнiше? Вiльнiше дихати? О к с а н а Вiльнiше?.. (Схиля║ться на подушки)_. М а т и Ляж, ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш? О к с а н а Так, я б заснула... тiльки я боюся... М а т и От, хай бог милу║! Чого бо┐шся? О к с а н а Та все якесь таке страхiття сниться. М а т и Ти помолись до Йосипа святого, то вiн всi сни перенесе на добре. О к с а н а От вiдколи я тут, то й сни змiнились... Бувало, там, у батенька, все сниться, що я лiтаю. Так, бувало, любо... А тут не снилось i разу. М а т и Бач, любко, як сниться, що лiта║ш, то ростеш, отим воно так замолоду й сниться. Тепер же ти вже не ростеш... О к с а н а Та... певне... М а т и (поправлятчи ┐й подушки)_ Ляж вигiдненько та засни гарненько. (Сiда║ коло не┐ в ногах)_. А я посиджу тута, помолюся, щоб бог тобi послав у снi здоров'я. (Вийма║ бурштиновi чiтки i перебира║ ┐х,_ стиха ворушачи устами)_. О к с а н а засипля║. С т е п а н виходить з долiшнього рундука. Мати кива║ йому, щоб помалу йшов, не гукав, потiм уста║ обережно i йде до нього на другий кiнець садка, далi вiд повiтки. М а т и (нишком)_ Ну, що ж казав той нiмець? к надiя? С т е п а н Що ж, каже: "В бога все можливо". М а т и Певне! Та все ж би й людсько┐ снаги докласти, либонь, не грiх. С т е п а н Вiн доклада║, мамо. Вiн ║ людина великоучена... Та що ж, коли така тяжка хвороба? М а т и I звiдки причепилася напасть?.. Либонь, се хтось наврочив на весiллi Ганнусинiм, бо вiдтодi й заслабла. С т е п а н Зда║ться, ще давнiше почалося... М а т и Хiба? Та нi, вона була здорова. А от що на весiллi... Ну, та як же той нiмець каже? З чого б то воно? Чи з пристрiту? Чи, може, з переляку? От горе, тут нема таких бабiв, як там, у нас, - коли б так пошептали. С т е п а н Нi, матiнко, не помогли б тi шепти. Така вже слабiсть. М а т и Що ж воно? Як зветься? С т е п а н Казав вiн: "Ваша панi занудилась по рiднiм краю - се ║ также слабiсть". Сказав менi по-грецьки як i зветься. М а т и Та вiн то назове на всiх язиках, а щоб то виго┐ти... С т е п а н Вiн казав, - коли ┐┐ повезти на Вкра┐ну, то, може б, ще й одужала. М а т и От, синку, на сей раз нiмець, може, й правду каже. Вона таки нудилася, небога. Що ж, вiдомо, завезена далеко... Не кожне привика║ до чужини. Котре привикне, а котре то й... С т е п а н Мамо, я попрошу царя, щоб нас пустив до тестя у гостину - чей же пустить? М а т и Та, може, й пустить - вже ж вiйни нема║. С т е п а н Скажу йому, що маю ще й у Ки┐в повезти хвору жiнку поклонитись угодникам святим там у печерах, для iзцiленiй - невже ж не пустить? М а т и Повинен би пустити. Се вже и грiх людей на богомiлля не пускати! А се, Степанку, ти надумав добре - по┐хати на прощу, помiчнiше воно бува║ над усякi лiки. (Зiтхнувши, поглянула па небо)_. Ба сонечко схиля║ться на вечiр. Ти б тута розбудив Оксану, синку, Навзаходi недобре спати хворим. А я пiду зварю майове зiлля, щоб на нiч ┐й було готове пити. С т е п а н Спасибi, що клопочетеся нею. М а т и Що ж, синку, завезли чужу дитину, то треба ж якось ┐й давати раду. (Iде в терем)_. Степан пiдходить до Оксани i стиха цiлу║ ┐┐. Вона прокида║ться. О к с а н а Се ти, Степане? Бач, менi приснилось, що мiсяць ясно-ясно засвiтив у батьковiм садочку... С т е п а н (удавано веселим голосом)_ Мiсяць, люба? Се дивно, бо якраз на тебе сонце! О к с а н а Що ж, може, там яснiше свiтить мiсяць, нiж тута сонце... С т е п а н Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там свiтить i сонечко, i мiсяць на Вкра┐нi. О к с а н а Се ж як? Хiба умру? Тодi запевне душа полине... С т е п а н Бог з тобою, люба! Чи я ж би про таке тобi казав? Надумав я по┐хати з тобою в гостину до тво┐х. О к с а н а (iронiчно)_ Велике дiло, що ти надумав! Цар думки заверне. С т е п а н Цар пустить. Вже ж тепера на Вкра┐нi утихомирилося. О к с а н а (гостро)_ Як ти кажеш? Утихомирилось? Зломилась воля, Укра┐на лягла Москвi пiд ноги, се мир по-тво║му - ота ру┐на? Отак i я утихомирюсь хутко в трунi. С т е п а н Ти одживешся на Вкра┐нi. Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рiдного, зсушити рiчок веселих. О к с а н а (понуро, уперто)_ Годi, не кажи. Нiкуди я тепера не по┐ду. С т е п а н Чому ж? О к с а н а Не хочу! С т е п а н Що се ти, Оксано? Менi аж дивно! Що се ти говориш? О к с а н а (розпалившись, пiдводиться)_ А я дивую, ти з яким лицем збира║шся з'явитись на Вкра┐нi! Сидiв-сидiв у запiчку московськiм, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкра┐нi, - тепер, як "втихомирилось", ти ┐деш туди ясного сонця заживати, що не дiстали руки загребущi, та га║м недопаленим втiшатись. На пожаринi хочеш подивитись, чи там широко розлилися рiки вiд слiз та кровi? С т е п а н Ти тепер карта║ш... А як сама колись менi казала, що ти прийняти можеш тiльки руку, вiд кровi чисту? О к с а н а Правда, я казала... Ми вартi одне одного. Боялись розливу кровi, i татар, i диби, i кривоприсяги, й шпигiв московських, а тiльки не подумали, що буде, як все утихомириться... Степане, дай руку! С т е п а н Се навiщо? О к с а н а Ти не хочеш? С т е п а н Нi, чом же? (Да║ руку Оксанi)_. О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)_ От, зда║ться, руки чистi, проте, все мариться, що ┐х покрила не кров, а так... немов якась iржа... як на старих шаблях бува║, зна║ш? (Пуска║ його руку i ляга║ знов Говорить повiльнiше,_ млявiше, з перервами)_. У батенька була така шаблюка... вони ┐┐ закинули... ми з братом знайшли... в вiйну побавитись хотiли... не витягли... до пiхви прикипiла... заржавiла. Отак i ми з тобою... зрослись, мов шабля з пiхвою... навiки... обо║ ржавi... С т е п а н Ти, Оксано, вмi║ш зарiзати словами без ножа. О к с а н а Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нiчого. Що-небудь же i я повинна вмiти... (Мовчання)_. Як я умру, то не бери вже вдруге укра┐нки, вiзьми московку лiпше... С т е п а н Оксано! О к с а н а Всi ми рiжемо словами, а тут жiнки плохi, вони бояться... С т е п а н (з мукою)_ Та пожалiй себе й мене хоч трохи! О к с а н а Занадто я жалiла... В тiм i горе... Якби я мала сили не жалiти, то вирвались би геть з сi┐ кормиги - i ти б ослобонився вiд iржi... А так, вже чисто: нi собi, нi людям! С т е п а н Оксаночко! По┐дем на Вкра┐ну! Ну, я тебе прошу! Там батько-мати, родина, приятелi, там ти з ними розважишся. О к с а н а (одверта║ться)_ Я й в вiчi не насмiю ┐м глянути... С т е п а н Ну, в Ки┐в подамося, помолимось, нехай нас бог простить, нехай тобi здоров'я верне! О к с а н а Нащо? Кому потрiбне те мо║ здоров'я та й я сама? С т е п а н Менi, моя ║дина! Я ж так тебе люблю! О к с а н а Т обi зда║ться. Ти жалу║ш мене, але любити... таки й нема за вiщо... Я тепер така недобра стала, вередлива... С т е п а н Нi, нi, моя хороша! О к с а н а Я - хороша? Хоч би й була коли яка краса, то вже давно вона з обличчя спала... С т е п а н (гладить ┐┐ руку, низько похиливши голову)_ Ти шарпа║ш себе речами тими. Не треба стiльки говорити... О к с а н а Правда... С т е п а н Та й що картатися словами, люба? Нас доля так уже скарала тяжко, що, певне, й бог простить усi грiхи. Хто кров iз ран теряв, а ми iз серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимi. Хто мав хвилини щастя в боротьбi, а нас важка, страшна душила змора, i нам не вдiлено було снаги ту змору подолати... О к с а н а (спокiйнiше й лагiднiша, нiж досi)_ Так, се правда. Але нiхто сього не зрозумi║, поки ми живi. Отже, треба вмерти. Ти, певне, довше проживеш, нiж я, - до рук тобi свiй заповiт вiддам я, а ти його передаси родинi i братчикам, хто ще живий лишився. С т е п а н (з гострою тугою)_ Ой, краще б я тобi таке казав! О к с а н а (пiдводиться й прихиля║ його до себе)_ Нi, любий, ти на свiтi потрiбнiший, тобi ще ║ про що й про кого дбати. Борцем не вдався ти, та пiсля бою подоланим подати пiльгу зможеш, як ти не раз давав... На бойовиську не всi ж померли, ранених багато... поможеш ┐м одужати, то, може, колись там... знов зiбравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом... а як i нi - не жалуй, що помiг. Сидять якийсь час мовчки, обнявшись. С т е п а н (пiдводиться i пода║ Оксанi руку)_ Ходiм, я заведу тебе до хати. Бач, сонце вже навзаходi. О к с а н а Ходiм (Спираючись на руку Степанову, iде до будинку._ Не доходячи рундука, спиня║ться i оберта║ться,_ дивлячись на захiдне сонце, що вже зника║ за обрi║м)_. Добранiч, сонечко! Iдеш на захiд... Ти бачиш Укра┐ну - привiтай! 27-29.IV 1910 ** КАМIННИЙ ГОСПОДАР ** Драма ДIЯЧI: Командор дон Гонзаго де Мендоза. Донна Анна. Дон Жуан*. Долорес. Сганарель - слуга дон Жуана. Дон Пабло де Альварес \ батько Донна Мерседес / i мати донни Анни. Донна Соль. Донна Консепсьйон - грандеса. Марiквiта - поко┐вка. Дуенья донни Анни. Гранди, грандеси, гостi, слуги. __ _*Тут ужито французько┐, а не iспансько┐ вимови iмення "Жуан", бо так воно освячене вiковою традицi║ю у всесвiтнiй лiтературi. З то┐ само┐ причини ужито iтальянсько┐ форми слова "донна". (Прим. Лесi Укра┐нки)._ I Кладовище в Севiль┐. Пишнi мавзоле┐, бiлi постатi смутку, мармур мiж кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих. Бiльше краси, нiж туги. Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, сто┐ть на колiнах коло одно┐ могили, убрано┐ свiжими вiнками з живих квiток. Д о л о р е с (уста║ i втира║ хустинкою очi) Ходiм, Анiто! А н н а (сiда║ на скамницю пiд кипарисом) Нi-бо ще, Долорес, тут гарно так. Д о л о р е с (сiда║ коло Анни) Невже тобi принадна могильна ся краса? Тобi, щасливiй! А н н а Щасливiй?.. Д о л о р е с Ти ж без примусу iдеш за командора? А н н а Хто б мене примусив? Д о л о р е с Ти ж любиш нареченого свого? А н н а Хiба того не вартий дон Гонзаго? Д о л о р е с Я не кажу того. Але ти чудно вiдповiда║ш, Анно, на питання. А н н а Бо се такi питання незвичайнi. Д о л о р е с Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно, з тобою подруги щонайвiрнiшi, - ти можеш все менi казать по правдi. А н н а Спочатку ти менi подай сей приклад. Ти ма║ш та║мницi. Я не маю. Д о л о р е с Я? Та║мницi? А н н а (смiючись) Що? Хiба не ма║ш? Нi, не спускай очей! Дай я погляну! (Загляда║ ┐й в очi i смi║ться). Д о л о р е с (iз слiзьми в голосi) Не муч мене, Анiто! А н н а Навiть сльози? Ой господи, се пассiя правдива! Долорес закрива║ обличчя руками. Ну, вибач, годi! (Бере в руки срiбний медальйон, що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях). Що се в тебе тута, в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети тво┐х покiйних батенька й матусi? (Розкрива║ медальйона ранiше, нiж Долорес устигла спинити ┐┐ руку). Хто вiн такий, сей прехороший лицар? Д о л о р е с Мiй наречений. А н н а Я того й не знала, що ти заручена! Чому ж нiколи тебе не бачу з ним? Д о л о р е с I не побачиш. А н н а Чи вiн умер? Д о л о р е с Нi, вiн живий. А н н а Вiн зрадив? Д о л о р е с Мене не зрадив вiн нiчим. А н н а (нетерпляче) Доволi тих загадок. Не хочеш - не кажи. Я лiзти в душу силомiць не звикла. (Хоче встати, Долорес удержу║ ┐┐ за руку). Д о л о р е с Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не зна║ш, як тяжко зрушити великий камiнь? (Кладе руку до серця). А в мене ж тут лежить такий важкий i так давно... вiн витiснив iз серця всi жалi, всi бажання, крiм одного... Ти дума║ш, я плакала по мертвiй сво┐й родинi? Нi, моя Анiто, то камiнь видавив iз серця сльози... А н н а То ти давно заручена? Д о л о р е с Ще зроду. Нас матерi тодi ще заручили, як я жила у маминiй надi┐. А н н а Ох, як се нерозумно! Д о л о р е с Нi, Анiто. Либонь, се воля неба, щоб могла я його сво┐м по праву називати, хоч вiн менi i не належить. А н н а Хто вiн? Як чудно се, що я його не знаю. Д о л о р е с Вiн - дон Жуан. А н н а Який? Невже отой... Д о л о р е с Отой! Той самий! А який же другий iз сотень тисячiв усiх Жуанiв так може просто зватись "дон Жуан", без прiзвиська, без iншо┐ прикмети? А н н а Тепер я розумiю... Тiльки як же? Його вже скiльки лiт нема в Севiль┐... Таж вiн банiт? * _* Банiт - вигнанець._ Д о л о р е с Я бачила його остатнiй раз, як ми були в Кадiксi, вiн жив тодi, ховаючись в печерах... жив контрабандою... а часом плавав з пiратами... Тодi одна циганка покинула свiй табiр i за море з ним утекла, та там десь i пропала, а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску*, що стру┐ла брата для дон Жуана... Потiм та мориска пiшла в черницi. _* Мориски - мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай сповiдували iслам._ А н н а Се неначе казка. Д о л о р е с Однак се щира правда. А н н а А за вiщо його банiтувано? Щось я чула, та невиразно. Д о л о р е с Вiн, як ще був пажем, то за iнфанту викликав на герець одного принца кровi. А н н а Та iнфанта його любила? Д о л о р е с Так говорять люди, а я не вiрю. А н н а Чому? Д о л о р е с Якби любила, вона б для нього кинула Мадрiд i королiвський двiр. А н н а Чи се ж так легко? Д о л о р е с Любовi легкого шляху не треба, адже толедська рабинiвна - вiри зреклась для нього. А н н а Потiм що? Д о л о р е с Втопилась. А н н а Ото, який страшний твiй наречений! Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка... Д о л о р е с Ти забува║ш про iнфанту! А н н а Ну, з iнфантою все невиразна справа! Д о л о р е с Вiн, у вигнання ┐дучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора. А н н а Невже? Д о л о р е с Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв. А н н а (смi║ться) Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!.. А ти неначе горда з того всього, - раху║ш тих сперечниць, мов трофе┐, що лицар твiй здобув десь на турнiрi. Д о л о р е с А заздрю ┐м, Анiто, тяжко заздрю! Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльно┐ для нього? Чому я не жидiвка? - я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити! Корона - дар малий. Якби я мала родину, - я б ┐┐ не ощадила... А н н а Долорес, бiйся бога! Д ол о р е с Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi! Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю! (Стиска║ руки Аннi).__ Анно! Анно! Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи! А н н а Я б ┐м не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, - вiн i тебе ж покинув! Д о л о р е с Мене не кидав вiн i не покине. А н н а Знов загадки! Та що се ти, Долорес? Д о л о р е с Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався... А н н а (з палкою цiкавiстю) Ну? i що ж? Кажи! Д о л о р е с Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад ┐┐ убив, а дон Жуана зранив... А н н а Та як же ти дiсталася до нього? Д о л о р е с Тепер я вже й сама того не тямлю... То щось було, як гарячковий сон... Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i го┐ла, i виго┐ла. А н н а Що ж? Осе i все? Д о л о р е с Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому. А н н а Такою ж, як була? Д о л о р е с Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову. Нiколи в свiтi! А н н а Але ж ти коха║ш його шалено. Д о л о р е с Анно, то не шал! Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi та║мнiй святого Граля. Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан. I вiн се зна║. А н н а Як? Д о л о р е с Душею чу║. I вiн до мене ма║ почуття, але те почуття - то не кохання, воно не ма║ назви... На прощання вiн зняв перстеника з руки мо║┐ i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками - даю вам слово честi". А н н а Коли вiн се казав, - чи то ж не значить, що вiн одну тебе коха║ справдi? Д о л о р е с (сумно хита║ головою) Словами серденька не одурити... Мене з коханим тiльки мрiя в'яже. Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут - яка пекельна з того мука! Тобi того не зрозумiти, Анно, - тобi збуваються всi сни, всi мрi┐... А н н а "Всi сни, всi мрi┐" - се вже ти занадто! Д о л о р е с Чому занадто? Що тобi браку║? Все ма║ш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi. А н н а (засмiявшись, уста║) Не бачу тiльки, де тут сни i мрi┐. Д о л о р е с (з блiдою усмiшкою) Та ┐х для тебе мовби вже й не треба. Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками. А н н а Кому ж таки не треба мрiй, Долорес? У мене ║ одна - дитяча - мрiя... Либонь, вона повстала з тих казок, що баяла менi, малiй, бабуся, - я так любила ┐х... Д о л о р е с Яка ж то мрiя? А н н а Ет, так, химери!.. Мариться менi якась гора стрiмка та неприступна, на тiй горi мiцний, суворий замок, немов гнiздо орлине... В тому замку принцеса молода... нiхто не може до не┐ доступитися на кручу... Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвива║ пiдгiр'я... Д о л о р е с От яка жорстока мрiя! А н н а У мрiях все дозволено. А потiм.... Дол о р е с (перейма║) ...Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни. Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса - то, звичайно, ти, убитi лицарi - то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар - дон Гонзаго. А н н а (смi║ться)__ Нi, командор мiй - то сама гора, а лицаря щасливого нема║ нiде на свiтi. Д о л о р е с Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду? А н н а Шклянку лимонади для прохолоди! (Урива║. Iншим тоном). Глянь лишень, Долорес, - як блима║ у сiй гробницi свiтло, мов заслоня║ хто i вiдслоня║... Ну що, як там хто ║? Д о л о р е с То кажани навкруг лампади в'ються. А н н а Я загляну... (Загляда║ крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпа║ Долорес за рукав i показу║ щось. Пошепки). Дивись - там злодiй! Я кликну сторожу. (Кида║ться бiгти). В ту хвилину одчиняються дверi. Долорес скрику║ i млi║. Д о н Ж у а н (вийшовши з гробницi, до Анни) Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй. Анна верта║ться i нахиля║ться до Долорес. Д о л о р е с (очутившись, стиснула Аннi руку)_ _ Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла? А н н а Ви - дон Жуан? Д о н Ж у а н (уклоняючись) До вашо┐ послуги. Д о л о р е с Як ви могли сюди прибути? Д о н Ж у а н Кiнно, а потiм пiшки. Д о л о р е с Боже, вiн жарту║! Ви ж головою важите сво║ю! Д о н Ж у а н Я комплiмент оцей уперше чую, що важу я не серцем, завжди повним, а головою - в нiй же, сеньйорито, хоч, правда, ║ думки, та тiльки легкi. А н н а А що важкого ║сть у вашiм серцi? Д о н Ж у а н О сеньйорито, се║ може знати лиш та, що вiзьме те║ серце в ручку. А н н а То ваше серце важене не раз. Д о н Ж у а н Гада║те? Д о л о р е с Ховайтесь! Як хто прийде, то ви пропали! Д о н Ж у а н Як уже тепер, з очей прекрасних погляди прийнявши, ще не пропав, то де ж моя погибель? Анна усмiха║ться, Долорес спуска║ чорний серпанок собi на обличчя i одверта║ться. А н н а (маха║ на нього рукою) Iдiть уже назад в свою домiвку! Д о н Ж у а н Се тiльки рученька жiноча може так легко посилати у могилу. Д о л о р е с (знов оберта║ться до дон Жуана) Невже ви мешка║те в сьому склепi? Д о н Ж у а н Як вам сказати? Я тут мав прожити сей день i нiч - менi не треба бiльше, - та в сiм дворi штивнiша етикета, нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я нездатен був додержать церемонiй, то де вже тут! А н н а Куди ж ви подастеся? Д о н Ж у а н Я й сам iще не знаю. Д о л о р е с Дон Жуане, тут ║ тайник пiд церквою, сховайтесь. Д о н Ж у а н Навряд чи веселiше там, нiж тут. Д о л о р е с Ви дба║те все про веселiсть! Д о н Ж у а н Чом же про те не дбати? А н н а Отже якби хто на маскараду кликав вас - пiшли б ви? Д о н Ж у а н З охотою пiшов би. А н н а То прошу вас. Сей вечiр в нашiм домi бал масковий, у мого батька Пабло де Альварес, остатнiй бал перед мо┐м весiллям. Всi будуть замаскованi, крiм старших, мене i нареченого мого. Д о н Ж у а н (до Долорес) Ви будете на балi, сеньйорито? Д о л о р е с Ви бачите, сеньйоре, - я в жалобi. (Вiдходить набiк).__ Д о н Ж у а н (до Анни) А я жалоби не ношу нiколи i з дякою запросини приймаю. (Вклоня║ться). А н н а Який костюм ваш буде? Д о н Ж у а н Ще не знаю. А н н а Се шкода. Я б хотiла вас пiзнати. Д о н Ж у а н По голосу пiзна║те. А н н а Ви певнi, що я ваш голос так запам'ятаю? Д о н Ж у а н Так от пiзна║те по сьому перснi. (Показу║ персня на сво║му мiзинцi). А н н а Ви завжди носите його? Д о н Ж у а н Так, завжди. А н н а Ви дуже вiрний. Д о н Ж у а н Так, я дуже вiрний. Д о л о р е с (виходячи з бiчно┐ стежки) Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде. Дон Жуан хова║ться в гробницю. Анна йде назустрiч командоровi. К о м а н д о р (повагом наближа║ться. Вiн не дуже молодий, поважний i здержаний, з великою гiднiстю носить свiй бiлий командорський плащ) Ви тут самi? А де ж дуень┐ вашi? А н н а Вони зайшли до церкви, бо Долорес очей не любить зайвих, як бува║ на гробi рiдних. К о м а н д о р (поважно кивнувши головою до Долорес) Я се розумiю. (До Анни). А я прийшов до вашо┐ господи, хотiв спитати вас, в яке убрання ви ма║те вдягтись для сього балу. А н н а У бiле. А навiщо вам се знати? К о м а н д о р Дрiбниця. Так, маленьке мiркування. А н н а Мене пiзна║те у кожнiй сукнi, бо маски я не наложу. К о м а н д о р Се добре. Менi було б неначе не до мислi, щоб ви надiли маску. А н н а А чому ж ви про се не мовили нi слова досi? Ко м а н д о р Я волi вашо┐ не хтiв стiсняти. Д о л о р е с Се чудно слухати, як наречений бо┐ться положить найменший примус на ту, що хутко сам же вiн прив'яже ще не такими путами до себе. К о м а н д о р Не я ┐┐ зв'яжу, а бог i право. Не буду я вiльнiший, нiж вона. Д о л о р е с Чоловiки не часто так говорять, а хоч говорять - хто з ┐х слово держить? К о м а н д о р Тепер я не дивую, сеньйорито, що ви не хтiли досi вийти замiж, - без певностi не варто брати шлюбу. А н н а Чи всi ж ту певнiсть мають? К о м а н д о р Донно Анно, коли б я знав, що ви мене не певнi, або не певен був себе чи вас, я б зараз повернув вам ваше слово, поки не пiзно. Бо як буде дано велику присягу... А н н а Ох, се аж страшно! К о м а н д о р То не любов, що присяги бо┐ться. Вам справдi страшно? А н н а Нi, се я жартую. (До Долорес).__ Ну, я ж тобi казала - вiн гора! К о м а н д о р Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогоднi. А н н а Чому ж менi веселою не бути, коли я можу так на вас впевнятись, як на камiнну гору! Адже правда? К о м а н д о р (пода║ Аннi руку, щоб вести ┐┐. Анна прийма║) Так, донно Анно. Я вам докажу, що ви не помиля║тесь. Iдуть. Долорес трохи позаду ┐х. А н н а (несподiвано голосно до Долорес) А зна║ш, менi вiн здався кращим на портретi, нiж так. Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на не┐. К о м а н д о р Хто? А н н а Наречений Долорiти. К о м а н д о р Хто ж вiн такий? А н н а Се поки що секрет. Та вiн сьогоднi буде в нас на балi. Виходять всi тро║_._ С г а н а р е л ь (слуга дон Жуана. Увiходить, оглядаючись, наближа║ться до гробницi) А вийдiть, пане! Д о н Ж у а н (виходить) Як? То ти вже тута? С г а н а р е л ь Привiт вiд донни Соль. Вона не хоче, щоб ви до не┐ йшли, - бо┐ться слави, дуенья в не┐ зла. Вона волi║, урвавшися як-небудь на часинку, прийти сюди сама. Д о н Ж у а н Уже? Так хутко? С г а н а р е л ь Вам наче недогода? Д о н Ж у а н (не слуха║) Роздобудь менi який костюм для маскаради, але порядний. С г а н а р е л ь Звiдки ж ви дiзнались, що донна Соль на маскарадi буде у молодо┐ командора? Значить, ви хочете ┐┐ зустрiти там i взять сюди? Д о н Ж у а н (захоплений iншою думкою) Кого? С г а н а р е л ь Та донну Соль! Кого ж iще? Хiба ми не для не┐ пригналися в Севiлью? Д о н Ж у а н Я не знаю. Побачимо. С г а н а р е л ь Ану ж ви розминетесь, то що я буду тут робити з нею? Д о н Ж у а н Нiчого. Ти собi в таверну пiдеш, вона ж до чоловiка. С г а н а р е л ь Ей, мiй пане! Я доказав би кращого лицарства, якби-то я був пан, а ви - слуга. Виходить. Дон Жуан хова║ться в мавзолей. II Осереднiй дворик (раtiо) в оселi сеньйора Пабло де Альварес, уряджений на маврiтанський лад, засаджений квiтками, кущами i невисокими деревами, оточений будовами з галере║ю пiд аркадами, що поширена посерединi виступом рундука i ложею (великою нiшею); покрiвля галере┐ рiвна, з балюстрадою, як орi║нтальний дах, i поширена в середнiй частинi тим самим способом, що i галерея внизу; в обидва поверхи галере┐ ведуть з дворика осiбнi сходи: широкi i низькi - надiл, високi й вузенькi - нагору. Дiм i галерея ясно освiтленi. В дворику свiтла нема. На передньому планi дворика - альтанка, обплетена виноградом. Дон Пабло i донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з командором у дворику. Вгорi по галере┐ походжа║ скiлька гостей - ще небагато, - з ними донна Анна. К о м а н д о р Дозволите менi сюди просити прекрасну донну Анну на хвилинку? Д о н н а М е р с е д е с Анiто, йди сюди! Тут дон Гонзаго! А н н а (перехиля║ться через балюстраду i загляда║ вниз) А вам сюди не ласка завiтати? Ах, правда, не горi нагору йти! (Збiга║, смiючись, прудко вдiл). Д о н н а М е р с е д е с Ти, Анно, надто голосно смi║шся. Д о н П а б л о I жарти сi менi не до сподоби. Ти мусиш пам'ятати... К о м а н д о р Не сварiте мо║┐ наречено┐ за те║, що близький шлюб ┐┐ не засмутив. Я звик до жартiв донни Анни. Д о н н а М е р с е д е с Пабло, нам слiд пiти нагору гостi бавить. К о м а н д о р Прошу лишитись трошки. В нас в Кастiль┐ не звичай нареченим бути вдвох. Та я не забарю вас. Донно Анно, прошу прийняти сю малу ознаку велико┐ пошани i любовi. (Вийма║ з-пiд плаща коштовний перловий убiр для голови i склоня║ться перед Анною). Д о н н а М е р с е д е с Що за чудовi перли! Д о н П а б л о Командоре, чи не занадто дорогий дарунок? К о м а н д о р Для донни Анни?! А н н а От ви задля чого мене питали вранцi про убрання! К о м а н д о р Боюсь, я, може, не зумiв добрати... Але я думав, що як бiле вбрання, то бiлi перли саме... А н н а Дон Гонзаго, ви хочете зовсiм не мати вад, а се вже й не гаразд, - се пригнiта║. Д о н н а М е р с е д е с (нишком, сiпнувши Анну) Анiто, схаменись! Ти ж хоч подякуй! Анна мовчки вклоня║ться командоровi глибоким церемонiальним поклоном. К о м а н д о р (здiйма║ убiр над ┐┐ головою) Дозвольте, щоб я сам поклав сi перли на гордовиту сю голiвку, вперше похилену передо мною низько. А н н а (раптом випросту║ться) Хiба iнакше ви б не досягли? К о м а н д о р (наложивши на не┐ убiр) Як бачите, досяг. Дворик сповня║ться юрбою маскованих i немаскованих, розма┐то убраних гостей, - однi зiйшли з горiшньо┐ галере┐, а другi увiйшли з надвiрньо┐ брами. Межи тими, що надiйшли з брами, одна маска в чорному, широкому, дуже фалдистому домiно, обличчя ┐й щiльно закрите маскою. Г о л о с и в ю р б i г о с т е й (що зiйшли з галере┐) Де наш господар? Де господинi? Д о н П а б л о Ось ми, любi гостi. Д о н н а М е р с е д е с (до новоприбулих) Таке рясне блискуче гроно гостей красить наш дiм. П i д с т а р к у в а т а г о с т я (з новоприбулих до друго┐, давнiшо┐, нишком) Либонь, вже зрахувала i скiльки нас, i скiльки ми кошту║м!.. Г о с т я д р у г а (так само до попередньо┐) О, вже ж, Мерседес на рахунки бистра, лиш на гостиннiсть повiльнiша трохи... Г о с т я-п а н н о ч к а (до Анни, вiтаючись) Анiто, як же ти препишно вбрана! (Тихше). А тiльки в бiлому ти заблiда. А н н а О, се нiчого, се тепера мода. (Ще тихше). Як хочеш, я бiлил тобi позичу, бо в тебе навiть i чоло червоне. П а н н о ч к а Не треба, дякую. (Одверта║ться, вiдступивши, i поправля║ маску й волосся, щоб закрити лоба). М о л о д а п а н i (нишком до друго┐, показуючи очима на Анну) Який убiр! Д р у г а м о л о д а п а н i (iронiчно) Та тiльки ж i потiхи! Бiдна Анна!.. С т а р и й г i с т ь (до дона Пабло) А що, дон Пабло? вже тепер нарештi покличе вас король до свого двору, - такого зятя тесть... Д о н П а б л о Його величнiсть не по зятях, а по заслузi цiнить. С т а р и й г i с т ь На жаль, оцiнки часом довго ждати. Д о н П а б л о Чи довго, ви сами зазнали лiпше. (Поверта║ться до iншого). Ви, графе? Як я радий! Честь яка! Господар, господинi, командор i гостi йдуть у дiм долiшнiм входом. Маска "Чорне домiно" лиша║ться в дворику, незамiтно вiдступивши в тiнь вiд кущiв. Незабаром Анна з молодшими дамами з'явля║ться на горiшньому рундуцi. Слуги розносять лимонаду та iншi холодощi. Д о н Ж у а н (замаскований, у маврiтанському костюмi, з гiтарою, входить з брами на дворик, ста║ проти рундука i, по короткiй прелюдi┐, спiва║) У мо┐й кра┐нi рiднiй ║сть одна гора з кришталю, на горi тiй, на шпилечку, ся║ замок з дiамантiв. Лихо мо║, Анно! I росте посеред замку квiтка, в пуп'янку закрита, на пелюсточках у не┐ не роса, а твердi перли. Лихо мо║, Анно! I на гору кришталеву нi стежок нема, нi сходiв, в дiамантовому замку анi брами, анi вiкон. Лихо мо║, Анно! Та комусь не треба стежки, анi сходiв, анi брами, з неба вiн злетить до квiтки, бо кохання ма║ крила. Щастя мо║, Анно! Пiд час спiву "Чорне домiно" трохи виступа║ з кущiв i прислуха║ться, пiд кiнець хова║ться. К о м а н д о р (виходить на горiшнiй рундук пiд кiнець спiву) Якi се тута спiви, донно Анно? А н н а Якi? Не знаю, певне, маврiтанськi. К о м а н д о р Я не про те питаю. А н н а А про що ж? (Не ждучи вiдповiдi, бере у слуги шклянку лимонади i спуска║ться до дон Жуана). А н н а (до дон Жуана, подаючи лимонаду) Бажа║те прохолодитись, може? Д о н Ж у а н Спасибi, не вживаю холодощiв. Анна кида║ шклянку в кущi. К о м а н д о р (надходить слiдом за Анною) Вам до сподоби пiсня, донно Анно? А н н а А вам? К о м а н д о р Менi зовсiм не до сподоби. Д о н Ж у а н Я вам не догодив, сеньйоре? Шкода. Я думав, що зарученим то саме i слiд почути пiсню про кохання. К о м а н д о р В тiй вашiй пiснi приспiв недоречний. Д о н Ж у а н На жаль, його не мiг я проминути, - так вимага║ маврiтанський стиль. А н н а Ви до костюма добирали пiсню? З брами увiходить гурт молодiжi, паничiв; побачивши Анну, молодiж оточу║ ┐┐. Г о л о с и з г у р т у О донно Анно! донно Анно, просим, з'явiть нам ласку! Се ж остатнiй вечiр дiвочо┐ незв'язано┐ волi! А н н а Мо┐ панове, в чiм бажання ваше? О д и н л и ц а р Ми просимо, щоб ви сами вказали, Хто ма║ вам служить в которiм танцi. А н н а Щоб я сама просила?.. Д р у г и й л и ц а р Не просити, наказувати ма║те! Ми будем рабами вашими в сей вечiр! А н н а Добре, що хоч не довше, бо вже я не знаю, що б вам на те сказали вашi дами. Чи, може, вас вiд ┐х рятують маски? Т р е т i й л и ц а р (скидаючи маску) Всi зорi блiднуть перед сонцем! А н н а Дiйсно, сей комплiмент не потребу║ маски, бо вiн доволi вже поважний вiком. Лицар знов надiва║ маску i вiдступа║ в гурт. А н н а (до молодiжi) Що ж, станьте в ряд, я буду призначати. Всi стають в ряд, i дон Жуан мiж ними. К о м а н д о р (тихо до Анни) Чи се такий в Севiль┐ звичай? А н н а Так. К о м а н д о р Чи й я повинен стати? А н н а Нi. Командор вiдходить. Панове, ви вже готовi? (До дон Жуана). Як же ви, поклонче змiнливо┐ планети, стали в ряд? Хiба вам звичай дозволя║ танцi? Д о н Ж у а н Для надзвичайно┐ зламаю звичай. А н н а За се я вам даю танець найперший. Дон Жуан вклоня║ться по-схiдному: приклада║ правицю до серця, до уст i до чола, потiм заклада║ руки навхрест на грудях i схиля║ голову. При тих рухах поблиску║ золотий перстень на мiзинцi. Д о н Ж у а н Один? А н н а Один. Вам другого не буде. (До молодiжi). Я вас, панове, позначу рукою, хай всяк свою чергу запам'ята║. (Швидко вказу║ рукою на кождого панича по черзi, один панич зоста║ться непозначеним). П а н и ч А я ж? А я? Менi ж яка черга? О д и н з г у р т у