. Л у к а ш (смiючись) Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута лiтувати. М а в к а (радо) Справдi? Л у к а ш Ми взавтра й будуватися почнемо. М а в к а Курiнь поставите? Л у к а ш Нi, може, хижку, а може, й цiлу хату. М а в к а Ви - як птахи: клопочетесь, буду║те кубельця, щоб потiм кинути. Л у к а ш Нi, ми буду║м навiки. М а в к а Як навiки? Ти ж казав, що тiльки лiтувати будеш тута. Л у к а ш (нiяково) Та я не знаю... Дядько Лев казали, що тут менi дадуть грунтець i хату, бо восени хотять мене женити... М а в к а (з тривогою) З ким? Л у к а ш Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дiвки. М а в к а Хiба ти сам собi не знайдеш пари? Л у к а ш (поглядаючи на не┐) Я, може б, i знайшов, та... М а в к а Що? Л у к а ш Нiчого... (Пограва║ у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке [мелодiя N 9], потiм спуска║ руку з сопiлкою i замислю║ться). М а в к а (помовчавши) Чи у людей паруються надовго? Л у к а ш Та вже ж навiк! М а в к а Се так, як голуби... Я часом заздрила на ┐х: так нiжно вони кохаються... А я не знаю нiчого нiжного, окрiм берези, за те ж ┐┐ й сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така блiда, похила та журлива, - я часто плачу, дивлячись на не┐. От вiльхи не люблю - вона шорстка. Осика все мене чогось ляка║; вона й сама бо┐ться - все тремтить. Дуби поважнi надто. Дика рожа задирлива, так само й глiд, i терен. А ясень, клен i явiр - гордовитi. Калина так хизу║ться красою, що байдуже ┐й до всього на свiтi. Така, зда║ться, й я була торiк, але тепер менi чомусь те прикро... Як добре зважити, то я у лiсi зовсiм самотня... (Журливо задуму║ться), Л у к а ш А твоя верба? Таж ти ┐┐ матусею назвала. М а в к а Верба?.. Та що ж.... в ┐й добре зимувати, а лiтом... бач, вона така суха, i все рипить, все згаду║ про зиму... Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня... Л у к а ш У лiсi ж не самi┐ дерева, - таж тут багато рiзно┐ ║ сили. (Трохи ущипливо). Вже не прибiднюйся, бо й ми чували про вашi танцi, жарти та зальоти! М а в к а То все таке, як той раптовий вихор, - от налетить, закрутить та й покине. В нас так нема, як у людей, - навiки! Л у к а ш (приступаючи ближче) А ти б хотiла?.. Раптом чутно голосне гукання дядька Лева. Г о л о с Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти? Л у к а ш (вiдзива║ться) Ось я йду! Г о л о с А йди хутчiй! Л у к а ш Оце ще нетерплячка! (Вiдгуку║ться). Та йду вже, йду! (Пода║ться йти). М а в к а А вернешся? Л у к а ш Не знаю. (Iде в прибережнi хащi). З гущавини лiсу вилiта║ Перелесник - гарний хлопець у червонiй одежi, з червонястим, буйно розвiяним, як вiтер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима. Вiн хоче обняти Мавку, вона ухиля║ться. М а в к а Не руш мене! П е р е л е с н и к А то чому? М а в к а Iди поглянь, чи в полi рунь зазеленiла. П е р е л е с н и к Менi навiщо тая рунь? М а в к а А там же твоя Русалка Польова, що в житi. Вона для тебе досi вже вiнок зелено-ярий почала сплiтати. П е р е л е с н и к Я вже ┐┐ забув. М а в к а Забудь мене. П е р е л е с н и к Ну, не глузуй! Ходи, полетимо! Я понесу тебе в зеленi гори, ти ж так хотiла бачити смереки. М а в к а Тепер не хочу. П е р е л е с н и к Так? А то чому? М а в к а Бо вiдхотiлося, П е р е л е с н и к Якiсь химери! Чом вiдхотiлося? М а в к а Нема охоти. П е р е л е с н и к (улесливо в'║ться коло не┐) Линьмо, линьмо в гори! Там мо┐ сестрицi, там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi, будуть танцювати коло по травицi, наче блискавицi! Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку, зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку, на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку чарiвну намiтку. Щоб тобi здобути лiсову корону, ми Змiю-царицю скинемо iз трону i дамо крем'янi гори в оборону! Будь моя кохана! Звечора i зрана самоцвiтнi шати буду приношати, i вiночок плести, i в таночок вести, i на крилах нести на моря багрянi, де багате сонце золото хова║ в та║мну глибiнь. Потiм ми заглянем до Зорi в вiконце, Зiрка-пряха вдiлить срiбне волоконце, будем гаптувати оксамитну тiнь. Потiм, на свiтаннi, як бiлявi хмари стануть покрай неба, мов яснi отари, що холодну воду п'ють на тихiм бродi, ми спочинем любо,на квiтчастiм... М а в к а (нетерпляче) Годi! П е р е л е с н и к Як ти обiрвала рiч мою сердито! (Смутно i разом лукаво). Ти хiба забула про торiшн║ лiто? М а в к а (байдуже) Ох, торiшн║ лiто так давно минуло! Що тодi спiвало, те взимi заснуло. Я вже й не згадаю! П е р е л е с н и к (та║мничо нагадуючи) А в дубовiм гаю?.. М а в к а Що ж там? Я шукала ягiдок, грибкiв... П е р е л е с н и к А не приглядалась до мо┐х слiдкiв? М а в к а В гаю я зривала кучерики з хмелю... П е р е л е с н и к Щоб менi послати пишную постелю? М а в к а Нi, щоб перевити се волосся чорне! П е р е л е с н и к Сподiвалась: може, миленький пригорне? М а в к а Нi, мене береза нiжно колихала. П е р е л е с н и к А проте... зда║ться... ти когось кохала? М а в к а Ха-ха-ха! Не знаю! Попитай у гаю. Я пiду квiтчати дрiбним рястом коси... (Пода║ться до лiсу). П е р е л е с н и к Ой гляди! Ще змиють ┐х холоднi роси! М а в к а Вiтерець повi║, сонечко пригрi║, то й роса спаде! (Зника║ в лiсi). П е р е л е с н и к Постривай хвилину! Я без тебе гину! Де ти? Де ти? Де? Бiжить i собi в лiс. Помiж деревами якусь хвилину маячить його червона одiж i, мов луна, озива║ться: "Де ти? Де?.." По лiсi гра║ червоний захiд сонця, далi погаса║. Над озером ста║ бiлий туман. Дядько Лев i Лукаш виходять на галяву. Л е в (сердито воркоче) Той клятий Водяник! Бодай би всох! Я, наловивши риби, тiльки виплив на плесо душогубкою, - хотiв на той бiк передатися, - а вiн вчепився цупко лапою за днище, та й анi руш! Ще трохи - затопив би! Ну й я ж не дурень: як засяг рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та ножика з-за пояса, - бiгме, так i вiдтяв би! Та проклята ж пара - штурхiць! - i перекинула човна! Я ледь що вибрався живий на берег, i рибу розгубив... А щоб ти зслиз! (До Лукаша). А тут iще й тебе щось учепило, - кричу, гукаю, кличу - хоч ти згинь! I де ти длявся? Л у к а ш Та кажу ж - був тута, вирiзував сопiлку. Л е в Щось довгенько вирiзу║ш, небоже, сопiлки! Л у к а ш (нiяково) Або ж я, дядьку... Л е в (усмiхнувся i подобрiв) Ей! не вчись брехати, бо ще ти молодий! Язика шкода! От лiпше хмизу пошукай по лiсi та розпали вогонь, - хоть обсушуся, бо як його таким iти додому? Поки дiйдем, ще й тая нападе - не тута споминаючи, цур-пек! - а потiм буде душу витрясати... Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряска║ сухим гiллям. Д я д ь к о Л е в (сiда║ пiд дубом на грубу коренину i пробу║ викресати вогню, щоб запалити люльку) Аякже! викрешеш! i губка змокла... i трут згубився... А, нема на тебе лихо┐ трясцi!.. Чи не наросла на дубi свiжа? (Обмацу║ дуба, шукаючи губки). З озера, з туману, вирина║ бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближа║ться до Лева. Л е в (усмiхнувшись) Се що за мара? Ага! вже знаю. Добре, що побачив!.. (Оговтавшись, вийма║ з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простяга║ назустрiч марi, немов боронячись вiд не┐. Вона трохи вiдступа║. Вiн прочиту║, замовляючи, дедалi все швидше). Шiпле-дiвице, Пропаснице-Трясавице! Iди ти собi на куп'я, на болота, де люди не ходять, де кури не пiють, де мiй глас не заходить. Тут тобi не ходити, бiлого тiла не в'ялити, жовто┐ костi не мло┐ти, чорно┐ кровi не спивати, вiку не вкорочати. Ось тобi полинь - згинь, маро, згинь! Мара пода║ться назад до озера i злива║ться з туманом. Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, вийма║ з-за пазухи кресало й губку й розпалю║ вогонь. Л у к а ш Ось нате, дядьку, грiйтеся. Л е в Спасибi. Ти догоджа║ш дядьковi старому. (Розпалю║ коло вогню люльку). Тепер що iншого! (Вклада║ться проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пака║ люльку i жмуриться на вогонь). Л у к а ш Якби ви, дядьку, яко┐ байки нагадали. Л е в Бач! умалився!.. А ти б яко┐ хтiв? Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина? Л у к а ш Такi я чув! Ви вмi║те iнакших, що ┐х нiхто не вмi║. Л е в (надумавшись) Ну, то слухай: Я про Царiвну-Хвилю розкажу. (Почина║ спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом). Якби нам хата тепла та люди добрi, казали б ми казку, баяли байку до самого свiта... За темними борами, та за глибокими морями, та за високими горами то ║сть там дивний-предивний край, де пану║ Урай. Що в тому краю сонце не сiда║, мiсяць не погаса║, а яснi зорi по полю ходять, таночки водять. Отож у найкращо┐ Зорi та знайшовся син Бiлий Палянин. На личку бiлий, на вроду милий, золотий волос по вiтру ма║, а срiбна зброя в рученьках ся║... Л у к а ш Ви ж про Царiвну мали. Л е в Та зажди!.. От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати, став вiн собi думати-гадати, про сво║ життя розважати: "З усiх я, - каже, - вродою вдався, а ще ж бо я долi не дiждався. Порадь мене, Зiрнице-мати, де менi пари шукати: чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князiвством, чи межи простим поспiльством? Що хiба яка царiвна та була б менi рiвна..." (Почина║ дрiмати). От i пiшов вiн до синього моря, i розiклав на березi перлове намисто... Л у к а ш Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули. Л е в Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай! ...От i розбiглася на морi супротивна хвиля, а з те┐ хвилi вилетiли конi, як жар, червонi, у червону колясу запряженi... А на тiй колясi... (Змовка║, зложений сном). Л у к а ш Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна? Л е в (крiзь сон) Га?.. Де?.. Яка царiвна?.. Л у к а ш Вже й заснули! (Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм уста║, вiдходить далi вiд огнища i походжа║ по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопiлку [мелодiя N 10]), В лiсi поночi║, але темрява не густа, а прозора, як бува║ перед сходом мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i зво┐ тiнi неначе водять химерний танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi. Покрай лiсу та║мничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер нетерпляче зiтха║, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибива║ до чорних хащiв; очерет перешiпту║ться з осокою, сховавшись у млi. З гущавини вибiга║ Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся ┐й розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиня║ться, оглядаючись, притуля║ руки до серця, далi кида║ться до берези i ще раз зупиня║ться. М а в к а Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько, що закрила ти мо║ личенько! i вам, стежечки як мережечки, що вели мене до березочки! Ой сховай мене ти, сестриченько! (Хова║ться пiд березу, обiймаючи ┐┐ стовбур). Л ук а ш (пiдходить до берези, нишком) Ти, Мавко? М а в к а (ще тихше) Я. Л у к а ш Ти бiгла? М а в к а Як бIлиця. Л у к а ш Втiкала? М а в к а Так. Л у к а ш Вiд кого? М а в к а Вiд такого, як сам вогонь. Л у к а ш А де ж вiн? М а в к а Цить!.. Бо знову прилетить. Мовчання. Л у к а ш Як ти тремтиш! Я чую, як береза стина║ться i листом шелестить. М а в к а (вiдхиля║ться вiд берези) Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою. Л у к а ш Притулись до мене. Я дужий - здержу, ще й обороню. Мавка прихиля║ться до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло почина║ ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрада║ться пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов'┐нi i всi голоси весняно┐ ночi. Вiтер поривчасто зiтха║. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдгляда║ молоду пару. Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиля║ться обличчям до не┐ i раптом цiлу║. М а в к а (скрику║ з болем щастя) Ох!.. Зiрка в серце впала. Р у с а л к а Ха-ха-ха! (З смiхом i плеском кида║ться в озеро). Л у к а ш (ужахнувшись) Що се таке? М а в к а Не бiйся, то Русалка. Ми подруги, - вона нас не зачепить. Вона свавiльна, любить глузувати, але менi дарма... Менi дарма про все на свiтi! Л у к а ш То й про мене? М а в к а Нi, ти сам для мене свiт, милiший, кращий, нiж той, що досi знала я, а й той покращав, вiдколи ми по║днались. Л у к а ш То ми вже по║днались? М а в к а Ти не чу║ш, як солов'┐ весiльним спiвом дзвонять? Л у к а ш Я чую... Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а спiвають: "Цiлуй! цiлуй! цiлуй!" (Цiлу║ ┐┐ довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком). Я зацiлую тебе на смерть! Зрива║ться вихор, бiлий цвiт метелицею в'║ться по галявi. М а в к а Нi, я не можу вмерти... а шкода... Л у к а ш Що ти кажеш? Я не хочу! Навiщо я сказав?!. М а в к а Нi, се так добре - умерти, як летюча зiрка... Л у к а ш Годi! (Говорить пестячи). Не хочу про таке! Не говори! Не говори нiчого!.. Нi, кажи! Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати... Що ж ти мовчиш? Розгнiвалась? М а в к а Я слухаю тебе... твого кохання... (Бере в руки голову його, оберта║ проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi). Л у к а ш Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазира║ш... Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смiйся... М а в к а У тебе голос чистий, як струмок, а очi - непрозорi. Л у к а ш Може, мiсяць неясно свiтить. М а в к а Може... (Схиля║ться головою йому до серця i замира║). Л у к а ш Ти зомлiла? М а в к а Цить! Хай говорить серце... Невиразно воно говорить, як весняна нiчка. Л у к а ш Чого там прислухатися? Не треба! М а в к а Не треба, кажеш? То не треба, милий! Не треба, любий! Я не буду, щастя, не буду прислухатися, хороший! Я буду пестити, мо║ кохання! Ти звик до пестощiв? Л у к а ш Я не любився нi з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощi такi солодкi! Мавка пристрасно пестить його, вiн скрику║ з мукою втiхи. Мавко! ти з мене душу виймеш! М а в к а Вийму, вийму! Вiзьму собi твою спiвочу душу, а серденько словами зачарую... Я цiлуватиму вустонька гожi, щоб загорiлись, щоб зашарiлись, наче тi квiтоньки з дико┐ рожi! Я буду вабити очi блакитнi, хай вони грають, хай вони сяють, хай розсипають вогнi самоцвiтнi! (Раптом сплеску║ руками), Та чим же я принаджу любi очi! Я ж досi не заквiтчана! Л у к а ш Дарма! Ти й без квiток хороша. М а в к а Нi, я хочу для тебе так заквiтчатися пишно, як лiсова царiвна! (Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера, до цвiтучих кущiв). Л у к а ш Почекай! Я сам тебе заквiтчаю. (Iде до не┐). М а в к а (смутно) Не краснi квiтки вночi... тепер поснули барви... Л у к а ш Тут свiтляки в травi, я назбираю, вони свiтитимуть у тебе в косах, то буде наче зоряний вiнок. (Кладе скiльки свiтлякiв ┐й на волосся). Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша! (Не тямлячись вiд щастя, порива║ ┐┐ в обiйми). Я ще набрати мушу. Я вберу тебе, мов королiвну, в самоцвiти! (Шука║ в травi попiд кущами свiтлякiв). М а в к а А я калини цвiту наламаю. Вона не спить, бо соловейко будить. (Лама║ бiлий цвiт i прикрашу║ собi одежу). Р у с а л к а (знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретiв) Дитинчата-Потерчата, засвiтiте каганчата! В очеретах заблимали два бродячi вогники. Далi виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсiм погасаючи. Русалка притуля║ ┐х до себе i шепоче, показуючи в далечiнь на бiлу постать Лукашеву, що мрi║ в мороку помiж кущами. Дивiться, он отой, що там блука║, такий, як батько ваш, що вас покинув, що вашу ненечку занапастив. Йому не треба жити. П е р ш е П о т е р ч а Утопи! Р у с а л к а Не смiю. Лiсовик заборонив. Д р у г е П о т е р ч а А ми не здужа║м, бо ми маленькi. Р у с а л к а Ви маленькi, ви легенькi, в ручках вогники ясненькi, ви як ласочки тихенькi, - ви пiдiть у чагарник, не почу║ Лiсовик, а як стрiне - вогник свiне - був i зник! Перекиньтесь блискавками над стежками. Спалахнiть над купиною, поведiть драговиною, - де вiн стане, там i кане аж на саме дно болота... Далi - вже моя робота! Ну! блись-блись! П о т е р ч а т а (рушаючи одно до одного) Ти сюдою, я тудою, а зiйдемось над водою! Р у с а л к а (радо) Подались! (Надбiга║ до болота, бризка║ водою з пальцiв позад себе через плечi. З-за купини вискаку║ Куць, молоденький чортик-паничик). Куцю-Куцю, поцiлуй у руцю! (Свавiльним рухом простяга║ йому руку, вiн цiлу║). К у ц ь За що ж то, панянко? Р у с а л к а Я тобi снiданко гарне наготую, тiльки не прогав. (Показу║ в далечiнь на Лукаша). Бачиш? Що? привик ти до таких потрав? К у ц ь (махнув рукою) Поки не в болотi, - сухо в мене в ротi! Р у с а л к а Буде хлопець твiй, радiсть буде й бабi, й матiнцi тво┐й! Куць стриба║ за купину I зника║. Русалка в очеретi зорить за Потерчатами, що миготять бiгунцями, спалахують, блимають, снуються, перебiгають. Л у к а ш (шукаючи свiтлякiв, завважа║ вогники) Якi хорошi свiтляки! летючi! Я ще таких не бачив! А великi! Я мушу ┐х пiймати! (Ганя║ться то за одним, то за другим, вони непомiтно надять його до драговини). М а в к а Не лови! Коханий, не лови! То Потерчата! Вони зведуть на безвiсть! Лукаш не чу║, захоплений гонитвою, i вiдбiга║ геть далеко вiд Мавки. Л у к а ш (раптом скрику║) Пробi! Гину! В драговину попав! Ой смокче! тягне! Мавка надбiга║ на його крик, але не може дiстатися до нього, бо вiн загруз далеко вiд твердого берега. Вона кида║ йому один кiнець свого пояса, держачи за другий. М а в к а Лови! Пояс не досяга║ руки Лукашево┐. Л у к а ш Ой, не сяга║! Що ж се буде? М а в к а (кида║ться до верби, що сто┐ть, похилившись над драговиною) Вербиченько-матусенько, рятуй! (Швидко, як бiлиця, злазить на вербу, спуска║ться по крайньому вiттi, кида║ знов пояса - вiн на сей раз досяга║, - Лукаш хапа║ться за кiнець, Мавка притяга║ його до себе, потiм пода║ руку i помага║ злiзти на вербу). Русалка в очеретi вида║ глухий стогiн досади i зника║ в туманi. Потерчата теж зникають. Д я д ь к о Л е в (прокинувся вiд крику) Га?.. Що таке? Вже знов якась мара? Цур-пек! щезай! (Огляда║ться). Лукашу, де ти? гов! Л у к а ш (озива║ться з верби) Я тута, дядьку! Л е в А ти тут чого? (Пiдходить i загляда║ на вербу). Злiз на вербу, ще й з дiвкою! Лукаш iзлiза║ з верби. Мавка там лиша║ться. Л у к а ш Ой дядьку! Я тут було в драговинi загруз; натрапив на вiкно, та вже вона (показу║ на Мавку) порятувала якось. Л е в А чого ж ти стика║шся отут як потороча? - таж поночi! Л у к а ш Я свiтляки ловив... (Урива║). Л е в (завважа║ свiтляки на Мавцi) Ба! так би ти й казав, то я ж би знав! Тепер я бачу сам, чия то справа. М а в к а Я ж, дядечку, його порятувала. Л е в Дивись ти - "дядечку"! Знайшлась небога! А хто ж його призвiв у пастку лiзти? (Докiрливо хита║ головою). Ей, кодло лiсове! Така в вас правда!.. Ну, попаду ж i я Лiсовика, то вже не вирветься, - в пеньок дубовий вщемлю те бородище-помелище, то буде вiдати! Бач, пiдсила║ сво┐х дiвок, а сам - i я не я! М а в к а (швидко збiга║ з верби) Нi, вiн не винен! Хай Змiя-цариця мене скара║, якщо се неправда! I я не винна! Л е в От, тепера вiрю, бо знаю, се в вас присяга велика. Л у к а ш Вона мене порятувала, дядьку, от бiгме, згинув би тепер без не┐! Л е в Ну, дiвонько, хоч ти душi не ма║ш, та серце добре в тебе. Пробачай, що я нагримав зопалу. (До Лукаша). Чого ж ти по свiтляки погнався на болото? Хiба ж вони по купинах сидять? Л у к а ш Та то якiсь були такi летючi! Л е в Еге! то знаю ж я! То Потерчата! Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра щеняток-ярчукiв, то ще побачим, хто тут заскавучить! Г о л о с к и П о т е р ч а т (озиваються жалiбно, подiбно до жаб'ячого кумкання) Нi, нi, дiдуню! Нi, ми не виннi! Ми в драговиннi ягiдки брали. Ми ж бо не знали, що тута гостi, ми б не зринали iз глибокостi... Ой нене, сум! Нум плакать, нум! Л е в Чи бач, як знiтилась невiрна пара, вiдьомський накоренок! Та нехай, я вже дiйду, хто винен, хто не винен!.. (До Лукаша). А що, небоже, чи не час додому? Ходiм помалу. (До Мавки). Будь здорова, дiвко! М а в к а Ви завтра прийдете? Я покажу, де ║ хороше дерево на хату. Л е в Я бачу, ти про все вже розпиталась. Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик, та й вам до нас прийдеться привикати. Ходiмо. Прощавай! (Руша║). М а в к а (бiльш до Лукаша, нiж до Лева) Я буду ждати! Лукаш вiдста║ вiд дядька, стиска║ мовчки обидвi руки Мавцi, безгучно ┐┐ цiлу║ i, догнавши дядька, iде з ним у лiс. М а в к а (сама) Коли б ти, нiчко, швидше минала! Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини тако┐, щоб була щасна так, як ти, нiченько, так, як ти, ясна! Чом ти, березо, така журлива? Глянь, моя сестронько, таж я щаслива! Не рони, вербо, слiз над водою, буде ж, матусенько, милий зо мною!.. Батьку мiй рiдний, темненький гаю, як же я нiченьку сюю прогаю? Нiчка коротка - довга розлука... Що ж менi суджено - щастя чи мука? Мiсяць сховався за темну стiну лiсу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нiчого не стало видко, тiльки жеврi║ долi жар, позосталий вiд огнища, та по вiнку iз свiтлякiв знати, де ходить Мавка помiж деревами: вiнок той яснi║ то цiлим сузiр'ям, то окремими iскрами, далi тьма i його покрива║. Глибока пiвнiчна тиша, тiльки часом легкий шелест чу║ться в гаю, мов зiтхання у снi. ДIЯ II Пiзн║ лiто. На темнiм матовiм листi в гаю де-не-де виднi║ осiння прозолоть. Озеро змалiло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом. На галявi вже збудовано хату, засаджено городець. На однiй нивцi пшениця, на другiй - жито. На озерi плавають гуси. На березi сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галявi чисто викошена, пiд дубом зложений стiжок. По лiсi калатають клокiчки - десь пасеться товар. Недалечко чутно сопiлку, що гра║ якусь моторну, танцюристу мелодiю [мелодi┐ N 11, 12, 13]. М а т и Л у к а ш е в а (виходить з хати й гука║) Лукашу, гов! А де ти? Л у к а ш (виходить з лiсу з сопiлкою i мережаним кийком у руках) Тут я,мамо. М а т и А чи не годi вже того грання? Все грай та грай, а ти, робото, стiй! Л у к а ш Яка ж робота? М а т и Як - яка робота? А хто ж обору мав загородити? Л у к а ш Та добре вже, загороджу, нехай-но. М а т и Коли ж воно, оте "нехай-но", буде? Тобi б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим! Л у к а ш Та хто ганя║? Бидло ж я пасу, а Мавка помага║. М а т и Одчепися з такою помiччю! Л у к а ш Сами ж казали, що як вона глядить корiв, то бiльше дають набiлу. М а т и Вже ж - вiдьомське кодло! Л у к а ш Нема║ вiдома, чим вам годити! Як хату ставили, то не носила вона нам дерева? А хто садив города з вами, нивку засiвав? Так, як сей рiк, хiба коли родило? А ще он як ума┐ла квiтками попiдвiконню - любо подивитись? М а т и Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю у себе в хатi дiвки на виданню... Йому квiтки та спiви в головi! Лукаш знизу║ нетерпляче плечима i пода║ться йти. Куди ти? Л у к а ш Таж обору городити! (Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою). Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами. М а т и (непривiтно) Чого тобi? М а в к а Де, дядино, Лукаш? М а т и Чого ти все за ним? Не випада║ за парубком так дiвцi уганяти. М а в к а Менi нiхто такого не казав. М а т и Ну, то хоч раз послухай - не завадить. (Прикро дивиться на Мавку). Чого ти все розпатлана така? Нема, щоб зачесатись чепурненько - усе як вiдьма ходить. Нечепурно. I що се за манаття на тобi? Воно ж i невигiдне при роботi. Я маю дещо там з дочки-небiжки, пiди вберися - там на жердцi висить. А се, як хоч, у скриню поклади. М а в к а Та добре, можу й переодягтися. (Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев). М а т и Хоч би подякувала! Л е в Що ти, сестро, так у┐да║ш раз у раз на дiвку? Чи то вона тобi чим завинила? М а т и А ти, братуню, вже б не вiдзивався, коли не зачiпають! Ти б iще зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу. Л е в Якби ж воно таке║ говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то... "вiдьом iз лiсу"! - де ж ║ вiдьма в лiсi? Вiдьми живуть по селах... М а т и То вже ти на тому зна║шся... Та що ж, принаджуй ту погань лiсову, то ще дiждешся колись добра! Л е в А що ж? таки й дiжду. Що лiсове, то не погане, сестро, - усякi скарби з лiса йдуть... М а т и (глузливо) Аякже! Л е в З таких дiвок бувають люди, от щоп М а т и Якi з ┐х люди? Чи ти впився? Га? Л е в Та що ти зна║ш? От небiжчик дiд казали: треба тiльки слово знати, то й в лiсовичку може уступити душа така самiська, як i наша. М а т и Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара подiнеться? Л е в Ти знов таки сво║┐?.. От лiпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя! М а т и Йди! або ж я бороню? Лев iде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати перебрана: на ┐й сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки i полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови. М а в к а Вже й перебралась. М а т и Отак що iншого. Ну, я пiду - управлюся тим часом з дробиною. Хотiла я пiти до конопель, так тут iще не скiнчена робота, а ти до не┐ щось не вельми... М а в к а Чом же? Що тiльки вмiю, рада помогти. М а т и Ото-то й ба, що неконечне вмi║ш: полiтниця з тебе абияка, тащити сiна - голова болiла... Як так i жати ма║ш... М а в к а (з острахом) Як-то? Жати? Ви хочете, щоб я сьогоднi жала? М а т и Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято? (Бере за дверима в сiнях серпа i пода║ Мавцi). Ось на серпа - попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе. (Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: "Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р...") Лукаш виходить iз сокирою i пiдступа║ до молодого грабка, щоб його рубати. М а в к а Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш. Л у к а ш Ай, дай спокiй! Не маю часу! Мавка смутно дивиться йому в вiчi. Ну то дай сухого... М а в к а (швиденько виволiка║ з лiсу чималу суху деревину) Я ще знайду; тобi багато треба? Л у к а ш А що ж? оцим одним загороджу? М а в к а Чогось уже i ти став непривiтний... Л у к а ш Та бачиш... мати все гризуть за тебе!.. М а в к а Чого ┐й треба? I яке ┐й дiло? Л у к а ш Та як же? Я ж ┐м син... М а в к а Ну, син, - то що? Л у к а ш Бач... ┐м така невiстка не до мислi... Вони не люблять лiсового роду... Тобi недобра з ┐х свекруха буде! М а в к а У лiсi в нас нема свекрух нiяких. Навiщо тi свекрухи, невiстки - не розумiю! Л у к а ш пм невiстки треба, бо треба помочi, - вони старi. Чужу все до роботи заставляти не випада║... Наймички - не дочки... Та, правда, ти сього не зрозумi║ш... Щоб нашi людськi клопоти збагнути, то треба справдi вирости не в лiсi. М а в к а (щиро) Ти розкажи менi, я зрозумiю, бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла усi пiснi сопiлоньки тво║┐. Л у к а ш Пiснi! То ще наука невелика! М а в к а Не зневажай душi сво║┐ цвiту, бо з нього виросло кохання наше! Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший - вiн скарби т в о р и т ь, а не вiдкрива║. У мене мов зродилось друге серце, як я його пiзнала. В ту хвилину огнисте диво сталось... (Раптом урива║). Ти смi║шся? Л у к а ш Та справдi, якось наче смiшно стало... Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацiю! (Смi║ться). М а в к а (шарпа║ на собi одежу) Спалю се все! Л у к а ш Щоб мати гiрше гризли? М а в к а Та що ж, як я тобi у цiй одежi неначе одмiнилась! Л у к а ш Так я й знав! Тепер уже почнеться дорiкання... М а в к а Нi, любий, я тобi не дорiкаю, а тiльки - смутно, що не можеш ти сво┐м життям до себе дорiвнятись. Л у к а ш Я щось не розберу, що ти говориш. М а в к а Бач, я тебе за те люблю найбiльше, чого ти сам в собi не розумi║ш, хоча душа твоя про те спiва║ виразно-щиро голосом сопiлки... Л у к а ш А що ж воно таке? М а в к а Воно ще краще, нiж вся твоя хороша, люба врода, та висловить його i я не можу... (Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку). Заграй менi, коханий, у сопiлку, нехай вона все лихо зачару║! Л у к а ш Ей, не пора менi тепера грати! М а в к а То пригорни мене, щоб я забула осю розмову. Л у к а ш (огляда║ться) Цить! почують мати! Вони вже й так тебе все називають накидачем... М а в к а (спалахнула) Так! хто не зрiс мiж вами, не зрозумi║ вас! Ну, що се значить "накинулась"? Що я тебе кохаю? Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно сво┐х не кри║, тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави? Л у к а ш Була надiя, що вiддячусь потiм. М а в к а I знов чудне, незрозумiле слово - "вiддячуся"... Ти дав менi дари, якi хотiв, такi були й мо┐ - немiрянi, нелiченi... Л у к а ш То й добре, коли нiхто не завинив нiкому. Ти се сама сказала - пам'ятай. М а в к а Чому я маю се║ пам'ятати? М а т и (виходить iз-за хати) Се так ти жнеш? А ти се так городиш? Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату. Коли ти, дiвонько, не хочеш жати, то я ж тебе не силую. Вже якось сама управлюся, а там на вiсень, дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч. Там ║ одна вдовиця - моторненька, - сама припитувалась через люди, то я сказала, що аби Лукаш був не вiд того... Ну, давай вже, любко, менi серпочка - другого ж нема║. М а в к а Я жатиму. Iдiть до конопель. Мати йде через галяву до озера i кри║ться за очеретом. Мавка замаху║ серпом i нахиля║ться до жита. З жита раптом вирина║ Русалка Польова; зелена одiж на ┐й просвiчу║ де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкрива║ всю ┐┐ невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка. Р у с а л к а П о л ь о в а (з благанням кида║ться до Мавки) Сестрице, пошануй! Краси мо║┐ не руйнуй! М а в к а Я мушу. Р у с а л к а П о л ь о в а Уже ж мене пошарпано, всi квiтоньки загарбано, всi квiтоньки-зiрниченьки геть вирвано з пшениченьки! Мак мiй жаром червонiв, а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася, в борозенцi запеклася... М а в к а Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рiк ще буйнiше залиша║, а в мене щастя як тепер зов'яне, то вже не встане! Р у с а л к а П о л ь о в а (лама║ руки i хита║ться вiд горя, як од вiтру колос) Ой горенько! косо моя! косо моя золотая! Ой лишенько! красо моя! красо моя молодая!.. М а в к а Тво┐й красi вiк довгий не судився, на те вона зроста, щоб полягати. Даремне ти блага║ш так мене, - не я, то iнший хто ┐┐ зожне. Р у с а л к а П о л ь о в а Глянь, моя сестро, ще хвиля гуля║ з краю до краю. Дай нам зажити веселого раю, поки ще лiтечко ся║, поки ще житечко не полягло, - ще ж неминуче до нас не прийшло! Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная! Потiм поникне краса моя бiдная, ляже додолу сама... Сестро! не будь як зима, що не вблагати ┐┐, не вмолити! М а в к а Рада б я волю вволити, тiльки ж сама я не маю вже волi. Р у с а л к а П о л ь о в а (шепче, схилившись Мавцi до плеча) Чи ж не трапля║ться часом на полi гострим серпочком поранити руку? Сестронько! зглянься на муку! Крапельки кровi було б для рятунку доволi. Що ж? Хiба кровi не варта краса? М а в к а (черка║ себе серпом по руцi, кров бризка║ на золотi коси Русалки Польово┐) Ось тобi, сестро, яса! Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, i никне в житi. Вiд озера наближа║ться мати, а з нею молода повновида молодиця, в червонiй хустцi з торочками, в бурячковiй спiдницi, дрiбно та рiвно зафалдованiй; так само зафалдований i зелений фартух з нашитими на ньому бiлими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синiм, намисто дзвонить дукачами на бiлiй пухкiй ши┐, мiцна крайка тiсно перетяга║ стан, i вiд того кругла, заживна постать зда║ться ще розкiшнiшою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспiва║ за нею. М а т и (до молодицi люб'язно) Ходiть, Килинко, осьде край берези ще свiже зiллячко. Ось деревiй, - ви ж гладишки попарити хотiли? - Вiн добрий, любонько, до молока. К и л и н а Та в мене молока вже нiде й дiти! Коб ярмарок хутчiй - куплю начиння. Корова в мене турського заводу, - ще мiй небiжчик десь придбав, - молочна, i господи яка! Оце вже якось я в полi обробилася, то треба роботi хатнiй дати лад. Ой тiтко, вдовицi - хоч надво║ розiрвися!.. (Прибiдню║ться, пiдобгавши губи). М а т и Ей, рибонько, то ви вже обробились? Ну, що то сказано, як хто робiтний та здужа║... А в нас - маленька нивка, та й то бог спору не да║... К и л и н а (дивиться на ниву, де сто┐ть Мавка) А хто ж то женцем у вас? М а т и Та там одна сирiтка... (Нишком). Таке воно, простибiг, нi до чого... К и л и н а (надходить з матiр'ю до Мавки) Добридень, дiвонько! Чи добре жнеться? М а т и (сплеску║ руками) Ой лишенько! Iще не починала! Ой мiй упадоньку! Що ж ти робила? Нездарисько! Нехтолице! Ледащо! М а в к а (глухо) Я руку врiзала... М а т и Було при чому! К и л и н а А дай сюди серпа - нехай-но я. Мавка хова║ серпа за себе i вороже дивиться на Килину. М а т и Давай серпа, як кажуть! Таж не твiй! (Вирива║ серпа Мавцi з рук i да║ Килинi, тая кида║ться на жито i жне, як вогнем палить, аж солома свище пiд серпом), М а т и (втiшно) Ото менi робота! К и л и н а (не одриваючись од роботи) Якби хто перевесла крутив, то я б удух сю нивку вижала. М а т и (гука║) А йди, Лукашу! Л у к а ш (виходить. До Килини) Магайбi. К и л и н а (жнучи) Дякувати. М а т и От, Лукашу, поможеш тут в'язати молодичцi. Бо та "помiчниця" вже скалiчiла. Лукаш береться в'язати снопи. Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду зварю вам киселицi на полудень. (Iде в хату). Мавка одiйшла до берези, прихилилась до не┐ i крiзь довге вiття дивиться на женцiв. Килина який час так само завзято жне, потiм розгина║ться, випросту║ться, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiха║ться, трьома широкими кроками прискаку║ до нього i паца║ з виляском долонею по плечах. К и л и н а Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак! Ото ще верисько! (Заляга║ться смiхом). Л у к а ш (i собi випросту║ться) Яка ти бистра! Ось лiпше не займай, бо поборю! К и л и н а (кида║ серпа, береться в боки) Ану ж, ану! Ще хто кого - побачим! Лукаш кида║ться до не┐, вона перейма║ його руки; вони "мiряють силу", упершись долонями в долонi; який час сила ┐х сто┐ть нарiвнi, потiм Килина трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиля║ ┐й руки i хоче ┐┐ поцiлувати, але в той час, як його уста вже торкаються ┐┐ уст, вона пiдбива║ його ногою, вiн пада║. К и л и н а (сто┐ть над ним смiючись) А що? Хто поборов? Не я тебе? Л у к а ш (уста║, важко дишучи) Пiдбити - то не мацiя! К и л и н а Чи ж пак? У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов'язанi бранцi. М а т и (з сiнешнього порога) Ходiте, женчики! вже ║ полудень. К и л и н а Та я сво║ скiнчила, он Лукаш нiяк не вправиться. Л у к а ш Менi недовго. М а т и Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко! Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези. Л у к а ш (трохи змiшався, побачивши ┐┐, але зараз оправився) Ага, то ти? Ось дов'яжи снопiв, а я пiду. М а в к а В'язати я не можу. Л у к а ш Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти? (В'яже сам). М а в к а Лукашу, нехай ся жiнка бiльше не приходить, - я не люблю ┐┐: вона лукава, як видра. Л у к а ш Ти ┐┐ нiяк не зна║ш. М а в к а Нi, знаю! Чула смiх ┐┐ i голос. Л у к а ш Сього ще мало. М а в к а Нi, сього доволi. Ся жiнка хижа, наче рись. Л у к а ш Iще що! М а в к а Нехай вона до нас у лiс не ходить. Л у к а ш (випростався) А ти хiба вже лiсова цариця, що так рядиш, хто ма║ в лiс ходити, хто нi? М а в к а (сумно, з погрозою) У лiсi ║ такi провалля, захованi пiд хрустом та галуззям, - не бачить ┐х нi звiр, анi людина, аж поки не впаде... Л у к а ш Iще говорить про хижiсть, про лукавство, - вже б мовчала! Я бачу, ще не знав натури тве┐. М а в к а Я, може, i сама ┐┐ не знала... Л у к а ш Так от же слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене смi║ ходити, а хто нi, то лiпше сам я знов з лiсу заберуся на село. Вже якось там не пропаду мiж людьми. Бо я не став отут сидiти в тебе, як лис у пастцi. М а в к а Я пасток на тебе не наставляла. Ти прийшов по волi. Л у к а ш По волi ж i пiду, як тiльки схочу, нiхто нiчим мене тут не прив'яже! М а в к а Чи я ж тебе коли в'язати хтiла? Л у к а ш Ну, то до чого ж цiла ся балачка? Дов'язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати. Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi. Д я д ь к о Л е в (виходить iз-за хати) Чого се ти, небого, зажурилась? М а в к а (тихо, смутно) Мина║ лiто, дядечку... Л е в Для тебе воно таки журба. Я мiркував би, що вже б тобi не тра верби на зиму. М а в к а А де ж я маю бути? Л е в Як на мене, то не тiсна була б з тобою хата... Коли ж сестра таку натуру ма║, що з нею й не зговориш. Я вже брався i так, i iнако... Якби то я був тут господарем, то й не питався б; та вже ж я ┐м вiддав сей грунт i хату, то воля не моя. Я сам пiду на зиму до села, до све┐ доми... Якби ти на селi могла сидiти, то я б тебе прийняв. М а в к а Нi, я не можу... якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi. Л е в Хлiб добрий, дiвонько, а не людина. Але, щоправда, я таки вподобав породу вашу лiсову. Як буду вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, - отут пiд дубом хай i поховають... Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя схитнеться?.. Де-де! ще й не такi були дуби, та й тi┐ постинали... Зеленiй же хоч до морозу, кучерявий друже, а там... чи дасть бiг ще весни дiждати?.. (Сто┐ть, смутно похилившись на цiпок). Мавка поволi вибира║ напiвзiв'ялi квiтки з пожатого жита i склада║ ┐х в пучечок. З хати виходять мати, Килина I Лукаш. М а т и (до Килини) Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте! К и л и н а Ей, нi вже, дядинусю, я пiду. Дивiть, уже нерано, - я боюся