одне око, як на малюнок. Тягне: - У-у-спi║мо. Одступив крок назад, повiльно милу║ться на сво║ малювання. Розмалював сестру до свого смаку. Всi на мить примовкли - очей не одведуть: - Як картина! Василь гордо витира║ руки: - От тепер можна й третiй дзвоник давати. До суфлера: - Валю, гляди ж, вивозь! Настя знала, чого домагалася червоно┐ хустки. Така була вона в нiй привабна, так та хустка була ┐й до лиця, що тiльки вона з'явилась на сценi - так i вбрала в себе очi всi║┐ аудиторi┐: захоплення, заздрощi, зачарування - все пiшло шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п'║су. Суфлер Валя, що на його була одна надiя, бо репетицi┐ не встигли зробити, - цей суфлер теж не мiг одiрвати заворожених очей од Настi в червонiй хустцi, кивав ┐й, моргав з будки, поки загубив у зшитку тi слова, якi мав подавати. Замовк. Соня припала до лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблiдла, аж присiла. Суфлер шарпав нервово листками рукопису. На сценi - мовчанка. Соня вхопилася руками за голову, бiга║: "Скандал!" Сяк-так Настя пригаду║ ролю, за нею iншi. Грають без суфлера, плутаються. Суфлер червоний, сконфужений, знизу║ плечима, виправдуючись, щось собi мимрить, шарпа║ сторiнками, хвилю║ться. Вибiга║ за лаштунки Кость - пiт патьоками, за голову хапа║ться. - I що вiн робить! Що вiн робить! Провалив п'║су! Вискаку║ Настя, як буря, очi вiють iскрами. - Усе пропало! Усе! - До Костя: - Ну, а ти? Ти пам'ята║ш, що ти молов? Соня кида║ться до одного, до другого, блага║: - Тiльки не сварiться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залi. Настя нiяко┐ уваги. - Ганьба! Страмовище! - репету║ вона на все горло, червона од обурення... Раптово прислухавшись, пурх - на сцену, як птах, а там дзвенить уже ┐┐ голос: мелодiйний, замрiяний, мов одразу якимось ковалем перекошений. Тим часом суфлер надибав-таки в зшитку вiдповiдне мiсце, повеселiв, бадьоро закивав головою. Пригнобленi партнери вiдживають, гра набува║ певного пiднесення, захоплення. Соня влипла коло щiлки, нi на мить не одводить очей: лице в не┐ мiниться, як на вогнi, i на ньому, як на чуткiй платiвцi, одбива║ться все, що дi║ться на сценi. Це був прекрасний живий малюнок за лаштунками, що його нiхто не помiчав. Острах, що тремтiв крилами у темних очах, раптом мов здуло вiтром, очi блиснули зiрницею: гра налагоджу║ться, краща║. Далi густими рожами, нiжними трояндами, вогневим маком розцвiтав у не┐ на щоках успiх п'║ски. I ось iскра в очах ся║ яснiше, яснiше, раптом бризнуло дiамантами: вiдчува║ться бурхливий, радiсний, переможний кiнець... На губах у не┐ тремтить уже невтриманий смiх, i руки мимохiть, як заведеш, розставились до оплескiв... Соня шалено заляскала руками: як од бурi, затiпалися на головi в не┐ стриженi патли, звукiв не було чути - потонули в загальному громi, що ним загула вiдразу мовчазна аудиторiя. - 0-ох! - знеможена, радiсна, не сiла - впала Соня на маленький ослiнчик, що стояв пiд стiною за лаштунками. Лежала нерухомо. I коли б хто зумiв намалювати цi притомленi очi, що в них визирали двi блистинки, щасливу до страждання усмiшку i всю ┐┐ недбайливо розкидану постать, пiд нею правдивий був би напис: "Повне щастя". Далi пiшли спiви, декламацiя - одно вiд одного краще. Цiлу бурю оплескiв i навiть сльози викликав вiрш: "Якби ви знали, паничi", якого продекламувала Настя з високим пiднесенням i щирим артизмом. Настю як на руках не носили. А Кость i Вiтя - мов почамрiли. Вони бiгали за нею слiдом, щось шепотiли, тикали в руки записочки, вона - слухать не хотiла, а записки недбайливо, не читаючи, ховала кудись у рукав. Коли програму було вичерпано й вечiрка перейшла на загальнi пiснi i танки, Настя пригадала, що ┐й треба ж нарвати на городi натини коровi, i вона разом iз Сонею одразу зникла. Хлопцi бiгали, шукали, парили парка - як у воду впала. Нi ┐┐, нi Сонi. Тим часом звечорiло. XX Город у Бондарихи, як квiтник. Хто не був в ясну нiч на городi, - придивiться. Що сад - то сад, а треба придивитися на город: гляньте, як блiдо-зелену листату шерепу капусту обмережав мiсяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в йому стоять калюжки розтопленого золота, на ряди голованiв-соняшникiв, що розiйшлися по межах, мов що загубивши... на картоплю, на буряки, на все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивiться, а далi пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в смiх, у радiсть, у дзвiнкi пiснi, що все це зацвiте рожами на щiчках того марного хлопчика, що "пiд тином у старiй ряднинi", блисне в його погаслих очицях тими дiамантами, що й у свiтi нема║ ┐м рiвних. От тодi вiдчу║те ви таку поезiю, що аж серце од не┐ заб'║ться. А особливо пiсля голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, i не перепаде вам iз нього нi ║дино┐ картоплинки. Мiж городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квiтами: королевий цвiт, крученi паничi, чорнобривцi, майори, нечесанi панни, царська борiдка. Все це гордовите панство топчеться тепер помiж капустою, по грядках квасолi, лiзе на тин, зазира║ через лiсу у маленьке вiконце. "Чи не продали б, хазя║чко Насте, хоч клуночок картоплi!" - "Ага! Картопельки! Заждiть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашiй хазя║чцi часу нема║". Сидить Настя на городi, на ряднi з буряковою натиною. Коло не┐ - Соня. Сидять, записочки до мiсяця читають. - Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: i той розсердився, i другий розсердився, i той пише, i другий пише. Костевi дала поносити перстень, а Вiтя побачив - проходу не да║, все... Аж ось щось зашелестiло на городi... Проти мiсяця тiнь... та║мничий схвильований голос: - Насте, на хвилинку! Настя придивилась: - Ой лишечко, це ж вiн i ║! Це Вiтя! Голоснiше, спокiйно: - Це ти, Вiтю? Вiтя виразним шепотiнням: - Менi треба тобi щось сказати: на одну хвилинку! - голос рiзкий, нетерплячий. Настя встала й пiдiйшла, Вiтя зразу почав ┐й щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далi - в смiх. У темрявi на ввесь город залунало здивоване й веселе: - Вiтя, та що ти мелеш! I, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побiгла. Вiтя ┐й услiд гаряче: - Насте, це не жарти! Насте!.. Настя вернулась червона, як буряк. Стурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собi смiялась. А очi сяяли, як двi блискучi зiрки: i смiх, i сполох, i сором, i першi заграви яко┐сь у них радощi. - Що вiн тобi казав? Насте, що вiн тобi казав? - жадiбно допитувалась Соня, зазираючи ┐й у вiчi. Настя одвертала од не┐ лице. - Та нiчого, дурницi. - Нi, я бачу по очах, що вiн тобi щось цiкаве казав, - допитувалась Соня, - бач, яка ти... Соня надулась... Настя затулила лице руками: - Хай, колись розкажу. - А чому ж не зараз? Чому не зараз? Настя почала прохати: - Сонечко, серденько, не допитуйся сьогоднi. Пiсля я тобi все-все розкажу, а тепер не питай... - Ну добре, ну добре, - згоджувалась Соня, а сама вiд цiкавостi аж горiла, - а коли ж ти скажеш - завтра? - Завтра або позавтрьому. - Добре, а сьогоднi скажи тiльки, про що вiн казав. Не все, а тiльки трошечки... Про кохання? Правда? Настя засмiялась, затулилась руками i без слiв стала душити в обiймах Соню. Соня випручалась iз обiймiв, плеснула в долонi. - Я так i знала! Зiтхнула. Незабаром Настя не втерпiла, розповiла все: - Дурноверхий Вiтя витiва таке, що й на голову не налiзе: вимага║ завтра пiти записатись у загсi. - Що? - Очi в Сонi стали великi, як сливи. Далi: - А скiльки ж йому рокiв? - Шiстнадцять чи навiть п'ятнадцять... - засмiялася Настя. - Усього? - I далi подумавши: - Хоч, правда, бувають випадки... - Тю, що це ти, Соню, здурiла?.. Та що це ти вигаду║ш?.. Чу║ш?.. Повалила Соню на гичку й почала лоскотати. - Та який же дурень запише нас? - Нi, ти стiй! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок... I Соня, випручавшись, розповiла про один випадок, коли в загсi записали на шлюб неповнолiтнiх. - Соню, та це ти справдi?.. Чи воно ж менi в головi? Оце було б добре! Оце так! - реготали, дурiли. Перегодя Соня зiтхнула: - Щаслива ти, Насте, що в тебе... - I Соня не скiнчила. Загадалась чогось. Зiгнулась, скривилась, очi поняглися тоскою, пригасли. Далi крутнула непокiрно головою, блиснули очi, блиснули на них сльози, схопилась i, прикусивши губи, пошумiла городиною. - Соню, ти вже додому? - Бувай здорова! Менi треба йти! - i зникла в межi помiж пшеничинням. Настя пiдклала руки пiд голову, лягла горiлиць в межi, на холоднiй гичцi. Дивилась у небо на зорi, що цiкаво зазирали на город. В очах сяяло дiвоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток, спiв: Зеленая рута, жовтий цвiт - не пiду я замiж - пiду в свiт. Та й розпущу косу по плечу... Знову затулила соромливо очi, засмiялась. Зразу схопилась, стала згортати рядно з гудиною. ...Тихо, щоб нiкого не збудити, увiйшла Соня в свою хату. Звiдусiль чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на полу меншi дiти. Хата мала, низенька, повiтря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизi каганчик, засвiтила. Тихенько прочинила в городчик маленьке вiконце, укрила благеньким ряденцем маленького братика. В кутку стояв маленький столик, змайстрований з яко┐сь ляди; на ньому - книжки, зшитки, а над ними гасло: "Ми свiт новий збуду║мо". Нижче - невеличкий портрет Ленiна, школярськi роботи. Соня зняла дбайливо з ши┐ червону краватку, поклала на стiл. Далi сiла на маленький ослiнчик, пiдперла руками голову i звела заплаканi очi на суворого вождя. ...Видно од мiсяця, аж морiжок, як удень, зеленi║. Клуня вiдчинена, постiль постелена, хлопцi всi в зборi, не сплять. Пiсля такого дня не заснеш одразу. Василь сидить на порозi в клунi, пригаду║ моменти з недавньо┐ вистави, пережива║ все наново i смi║ться, i жестикулю║, вигуку║, а того й не помiча║, що його не слуха║ аж нi одна душа: так, нiби гомонить вiн iз мiсяцем. У хлопцiв досить було в кожного свого. Валинi думки вернулись до денного диспуту; вимощуючи собi постiль, вiн ламав голову: "I що ж воно за "кл║точка", - чорти його голову знають", Кость лежить нероздягнений, колiно - вгору, крадькома позира║ на перстень, виспiву║ кiлька слiв з однi║┐ пiснi, впива║ться ними, як п'яниця чаркою: ...бiдняка поцiлувала. Вiтя широченними ступнями ганя║ по двору. Вигляд у нього рiшучий, нiздрi роздутi, брови насупленi, гуде крiзь зуби: - Нi, треба питання ставити руба! Р-руба!.. XXI Другого дня було Маковiя. Бондариха пекла паляницi й пироги з яблуками. Настя серед двору вимiшувала свинi дерть у цебрi. Була аж червона од пари, розбилась од роботи коса. Вирiс Вiтя в бойовому нарядi: поверх блузки - грiзно одвисав наган (замiсть куль у нього, правда, було навтикано жолуддя). Рiшуче пiдiйшов до Настi i мовчки подав згорнутий папiрець. Настя одкинула лiктем пасмо коси, що падало на спiтнiле обличчя, кiнчиком пучок взяла лист i, не читаючи, сховала його за пазуху. Вiтя, не озираючись, пiшов на город. Там вiн пригнувся за бузиною i в дiрочку крiзь лiсу почав зорити за Настею. Настя нашвидку скiнчила роботу, витерла об фартух руки, вийняла лист... Далi сполохано озирнулася по двору. Звiрившись, що там нiкого нема║, розгорнула папiрець i почала читати. Лице спалахнуло, зачервонiло, як огонь. Швидко сховавши папiрець, подалась до хати. "Ага!" - задоволене подумав Вiтя. А Настя, нашвидку передягнувшись, вже мчала до Сонi. Соня сидiла коло свого столика, низько схилившись над паперами, пiдводила рахунки вистави. Настя влетiла у хату, як вiтер, - зразу до Сонi: - Ой Сонечко, голубочко! Чи ти зна║ш, що менi всього осталось жити двi години? - Як? - теж схвилювалась Соня. Настя вийняла папiрець. Обидвi схилили до нього голови, читають: "Прошу вiдповiдi на вчорашн║. Ще раз повторюю, що я не жартую. Дожидаю за городом коло грушi... Даю двi години строку, а тодi..." Далi замiсть слiв - рiшучий малюночок олiвцем: два трупи в полi, до яких злiта║ться зграя вороння. Малюнок справив на дiвчат особливо сильне враження. - А самопал ║ в нього? - злякано спитала Соня. -Наган! - смутно одказала Настя. - Що ж тепер робити! - Я вже й сама не знаю, що менi робити... I всього ж тiльки двi години, двi годиночки дав строку... Соню хвилювали рiзнi почуття. Одразу одно з них спалахнуло, погасивши iншi. Оченята блиснули не по-дитячому гордо, схопилась, стукнула кулаком об стiл: - Та яке як вiн ма║ на це право! А як ти його не хочеш? А як ти його не любиш! Що це таке? Рабство?.. - Почала схвильовано ходити по хатi. Швидко-швидко. Сiла поруч. - Настуню, доручи менi поговорити з ним - гаразд?.. Настя погодилась. - Тiльки швидше ходiмо, бо менi боязко, щоб вiн, чого не заподiяв собi. - Дурницi! - Еге! Коли б ти його бачила, Соня, який вiн сьогоднi: очi, як у п'яного, а сам червоний, як огонь. Незабаром дiвчата шумiли городами, аж спотикались. XXII Вiтя марширував за городом попiд вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався i шепотiв щось губами. Iнодi вибирався на рiв i дивився у двiр - тодi на обличчi його з'являвся злодiйкуватий вираз. Потiм знову хмурився й ходив уздовж рову. У дворi в Бондарихи щось загуркотiло, i незабаром Вiтя почув радiсний голос товаришiв. Став на ровi, вигляда║. У дворi стояв вiз, на возi якась дiжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Мiж ними дядько Кирило. "Це щось цiкаве", - торкнуло Вiтю. Проте вирiшив бути твердим: "Не пiду". Почав знову ходити. I сидiв, i лежав - нiхто не виходив. Тим часом запал проходив, i брали позiхоти. Тодi вiн люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось iз двору голос Василя: - Вiтю, гов! Вiтю, де ти? Вiтя витяг голову, щоб обiзватись, далi, схаменувшись, стримав себе. - Вiтю, iди ме-еду ┐сти! - гукав Василь. Тут уже Вiтю мов щось шарпнуло за плечi, i вiн вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радiсний, дикий викрик. У хатi й коло хати - весела шатанина. Сiнешнi дверi, що вiд пасiки, - навстiж. Туди й назад бiгають, хустками замотанi, хлопцi з стiльниками. Пахне кiзяковим димом. Вiтя увiйшов у хату. Скрiзь по лавках, по вiкнах, на припiчку стояли макiтри, миски, глечики, повнi меду. На долiвцi посеред хати стояла та сама дiжка, з корбою збоку i з дiрочкою внизу. Василь крутив корбу, в дiжцi шумiло, i в дiрочку товстою цiвкою плинув свiжий, вишневий мед. Хлопцi насилу встигали пiдставляти посуд. Одну миску не вспi║ поставити, а друга вже повна. У дiжцi шумiло, аж ходив шовковий запашний вiтерець коло не┐. Пахло медом i здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний i веселий. - Де ти був, Вiтю? Глянь, скiльки ми вже меду накачали! - весело казали хлопцi. Вiтя в хатi тримав байдужий, суворий вигляд - нiби все це для нього не цiкаве. Увiйшла Оксана: весела, ласкава, аж ся║. В руках - свiжi паляницi, пухкi, б┐лi. - Ану, дiти, до меду! - Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували. - А ти ж, Вiтю, чого не пробу║ш? Ти ж, казали, охотник до нього, - звернулась до Вiтi Бондариха. Вiтя зробив на сво║му обличчi вираз "тепер менi не до меду", проте, нiби нехотя, уломив кусочок паляницi. Умочив раз, покуштував, умочив удруге... i зразу, нiби його прорвало, зареготав на всю хату: - Аж ось коли я до тебе добрався! Одломив од паляницi кимсу i пiдсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хатi. Усi вже пона┐дались, вiн ще мота║, тiльки злодiйкувато блиска║ з-пiд лоба очима, чи нiхто на нього не дивиться. Кость злякано: - Вiтя, луснеш! - Всю миску ви┐м! - захоплено й рiшуче промовив Вiтя. - Ну, всi║┐ миски, не бреши, не ви┐си, - почав забирать Валя. - А я кажу: ви┐м! - Що ставиш? Забили, як водиться, в заклад. Вiтя ставив свiй наган. Валя - лижви. Вiтя почав сьорбати вже ложкою, без хлiба. Оксана лагiдно звернулась до Вiтi: - Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тiльки я боюся... Оксана не доказала: Вiтя несподiвано вирiвнявся i залупав очима. Вхопився за живiт i почав мiнитись на лицi. На чолi рясно виступили дрiбненькi краплинки поту. Далi, як перший грiм, загурчало у Вiтi в животi. - От, я ж казала, що так буде! - затурбувалась Оксана. Вiтя хапа║ться за груди, за живiт, в'║ться, як риба: - Ой боже мiй, це, мабуть, я вмру! - Ага, тепер "умру"? - сердито докоряв Кость. - Ведiть його, хай ляже! I Вiтю повели пiд руки, блiдого, з потухлими очима. XXIII Опiвднi прибiгли Настя з Сонею. Шукали Вiтю. Бiгали на город - нема, дивились у дворi, в пасiцi, в хатi - нема. Стоять серед двору, турбуються: - А що, як вiн собi щось заподiяв? - Чого доброго, вiн шалений! Дивляться одна на одну великими зляканими очима. - Кого ви шука║те, дiвчата? - обiзвався з клунi Валя. Зразу до його обидвi: - Вiтi не бачив? - Вiтя ось у клунi, тiльки зараз до нього не можна... - Чого? - i голос затремтiв у дiвчат. - Так... хворий. Дiвчата зблiдли: - Що ж таке трапилось? - Та нiчого.. видужа║, - чогось не хотiв казати Валя. Раптом Настя в плач: - Чому ти не кажеш? Валя здивовано глянув на дiвчат: - Та чого ви турбу║тесь? Нiчого йому не станеться... меду обжерся, тепер болить живiт... Слова були сказанi, мабуть, голоснiше, нiж було треба, i долетiли до Вiтi: на снопах вирвався виразний стогiн од болi й одчаю. I в Настi, i в Сонi на лицi промайнуло хмарою розчарування. Далi одна на одну звели очi. Одна затулилась рукою - пирск, друга - пирск, i, слова не сказавши, бiгцем - на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крiзь стогiн нещасний голос Вiтi: - Валю... I нащо... ти... сказав? XXIV Надвечiр Бондариха верталась додому. У дворi на осиковiй колодцi сидiла Настя з Костем. Побачивши матiр, обо║ розсунулись. Оксана була на селi, здибалась з матiр'ю Сонi. Та розповiла ┐й про Настину пригоду. Вертаючись, Оксана осмiхалась i кусала губу, проте очi поблискували сердито. Спокiйно до Настi: - Насте, а йди до хати! Настя почервонiла, стурбувалась: - Чого, мамо? - Iди, там побачиш! - I пiшла, не озираючись, в сiни. Настя знизала плечима i швиденько пiшла за матiр'ю. Довгенько не було ┐┐, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима. Пiдiйшла до Костя, суворо насупила брови: - Дай сюди перстень! Вигляд у не┐ був злий, рiшучий, i Кость не насмiлився змагатись - зняв з пучки перстень, оддав. Настя пiдiйшла до лiси i шпурнула в чужий сад. Кость охолов. - Насте, нащо це ти? Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город. ХХV Зранку другого дня в дворi кипiла робота. Тро║ сусiдiв в спiлцi з Оксаною найняли машину - треба було за день помолотити, повiяти, дати увесь лад. Працювали всi : Кость, Василь, Настя. Безперестанку гула машина, хмарою стояла курява, виростали гори соломи. Цьвохали батоги; бадьоро лунали вигуки; закуренi, в соломi, в остюках метушились люди, як тiнi. Для Вiтi сьогоднi - бенефiс. Без шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб... - вiн керу║ машиною, сердиться, ла║ться, як це подоба║ доброму машинiстовi. Головний машинiст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрiбнi тiльки вказiвки молодому помiчниковi. - Знаю! - незадоволено вiдгукувався Вiтя. - Вченого вчити - тiльки псувати. Настя працювала за двох. Поважна, серйозна, нi осмiшки, нi жарту. Обзивалась тiльки тодi, коли ┐┐ питали. Проте iнодi мимоволi кидала на Вiтю збоку лукавий насмiшкуватий погляд. Коли його Вiтя помiчав, хмурився: менi зараз, мовляв, нема║ часу для дурниць! В мене робота, в мене - люди, менi не до любощiв!.. I люто гукав на погонича: - Пас! Пас порвеш! Куди ти дивишся? Жарт тонув в очах у Настi, i вона проймалась, повагою до молодого, енергiйного машинiста, ховаючи смiх до зручнiшого часу. Кiлька днiв гарячо┐ працi - i все забулося. Правда, Кость потайки лазив у чужий сад шукать персня - проте не знайшов; зiтхнув i вирiшив на тому змиритись. I справа з любощами, з перснями, з наганами, здавалось, була злiквiдована вкрай. XXVI Отже, виявилось - нi! Не така це справа, щоб так легко було вкрай ┐┐ злiквiдувати. Лист. Пом'ятий, завожений, мабуть, довго десь ходив по руках. Лист був на Валю, а писаний до всiх. Був вiн повний докорiв, що так довго не давали про себе вiстi, що, може, там сидять дармо┐дами на чи┐йсь ши┐. У кiнцi - суворий наказ, щоб небарно вертались до Ки║ва. Хлопцi нiби прокинулись од сну. Передосiнн║ небо повите було в голубу задуму. Голе поле одгонило сумом. Прилiтав уже, як новий гiсть, легесенький смуток-вiтер. Раптом встали перед очима у хлопцiв Ки┐в, школа, шкiльний гамiр, забутi на цей час учнi, вчителi. Почали готуватись до вiд'┐зду. Валя бiгав по селу, енергiйно стягав для шкiльного музею рiзнi цiкавi речi, що в час перебування в селi наглядiв у селян: старовинний великий коряк, уламок мережаного чумацького ярма, вулик, якесь череп'я. Гордощами його був величезний мамутiв рiг, що днiв зо три канючив вiн його для музею в одного селянина. Вiтя захопився агiтацi║ю помiж селянськими школярами, намовляючи ┐х ┐хати з ними до Ки║ва вчитися в семирiчцi. Казав, що ┐хня школа в Ки║вi охоче прийма║ селянських дiтей, одводить для них при школi помешкання, да║ безплатнi снiданки. Наговорир, наобiцяв, i бiднi хлопчаки, що давно мрiяли слiдом за Бондарями учитись у Ки║вi, остаточно почамрiли. Завжди ходили за ним табунами, як за батьком. Настя ходила смутна. Вона далi не мала змоги вчитись - мусила залишатись у селi. Одного разу в товариствi, знялася жвава розмова про те, хто де буде вчитись далi. Перед кожним слались широкi шляхи: всi школи були для них одчиненi, всi фахи можливi. Гаряче сперечались про те, яка школа краща, яка потрiбнiша, яка кому бiльше пасу║. Хлопцi легко мiняли фахи: iнженера, художника, лiкаря. Тiльки Кость твердо стояв на одному: вiн обрав собi за фах агрономiю i широко розгортав перспективи: профшкола, вища школа, командировка за кордон... аж тодi праця десь у селi... Настя сидiла осторонь, слухала мовчки. п┐ якось тепер не помiчали. Пiд час гарячих Костевих сподiванок-мрiй вона встала й непомiтно вийшла. Кость подивився ┐й улiд пильними очима. Переждавши трохи, вiн вийшов за нею. Настя сидiла в сiнях на ослiнчику схилившись на скриню, i ревла, аж коса тремтiла. Серце заболiло в Костя: чи це ж та Настя, весела, енергiйна, що з усiх глузувала?! Сiв коло не┐, взяв за руку. Не пiдвела голови, а руки не прийма║, легенько тисне. - Насте, чого ти плачеш? Настя зашепотiла: - Всi будуть учитись, всi будуть жити в Ки║вi, а я одна в цiй ямi буду нидiти; всi мене забудуть, бiдну, нещасну... - Я, Насте, нiколи-нiколи тебе не забуду! - гаряче промовив Кость. Настя знову заплакала. Витерла сльози, пiдвела голову, промовила рiшуче й певно: - Забудеш! Кость гiрко похитав головою: - Не зна║ш iще ти мене, Насте! - I далi щиро провадив: - Слухай, Насте, що я тобi казатиму, тiльки не думай, що це так собi, жарт. - Кость ближче пiдсунувся до не┐. - Люди, що в них я живу, полюбили мене й умовляють, щоб я в них залишився, за сина. - Голос Костя затремтiв: - Я, Насте, сирота, що надумаю - зроблю, нiхто мене не впинить: хочеш, я зостанусь тут у селi? Хочеш? Настя здригнулась, кинулась: - А школа? - В селi я й з цi║┐ освiтою найду собi працю, - сказав Кость твердо, як одрубав. У Настi блиснула радiсть, далi злякано хитнула головою: - Нi-нi, тобi треба вчитись. - I трохи переждавши, ще певнiше: - Нi! Так, Костю, не можна; ┐дь - доучуйся, я на шляху тво║му не стану. Настя трохи подумала, i в очах у не┐ блиснув огник iскристий, рiшучий, аж щоки зашарiлися: - пдь, Костю, у Ки┐в, ┐дь за кордон, а потiм при┐деш до нас у село... - Почервонiла, тихiше: - А я тебе буду дожидати, якщо справдi не забудеш. А якщо й забудеш, то знай: я тебе за те не осуджу. - Далi лице в не┐ стало смутне i нiжне: вийняла з-за пазухи хусточку, розв'язу║ вузлик... I... мов сонце, звiдти блиснув Костевi той обжурений, здавалось, назавжди загублений, закинутий у бур'яни олив'яний перстень. Мало не крикнув iз радощiв: - Де вiн узявся? Настя дивилась на перстень з любов'ю й смутком: - Скiльки я, бiдна, греблась у бур'янi, скiльки пожалила та поколола рук i нiг, поки таки знайшла його. - Далi зачервонiлась i опустила вi┐: - Ти колись, Костю, прохав його в мене, - вiзьми, коли хочеш. Тiльки одного прошу я в тебе: коли знайдеш кращий, золотий, то цей мiй, бiдний, нiкому не показуй, щоб не насмiялись iз нього. Вийди на Днiпро та й, щоб нiхто не бачив, укинь у воду. XXVII Сонце пiдбилося пiд обiд. Ворота до Бондарихи у двiр одчиненi, дверi в хату - теж навстiж. В хатi - людський гомiн. Посеред двору кiнь, запряжений у вiз. Василь в новiй свитцi i Валя в сво┐х шкарбанах складаються в дорогу: скринька, клунки, постiль, мiшки з речами для музею. Вештаються з та║мничим виглядом сiльськi хлопчаки-учнi, шепочуться з Вiтею. З комори до хати бiга║ заклопотана Настя. На порiг вийшла Бондариха, зачервонiлась - чи од чарки, чи од смутку. - Ану, дiти, до хати! Всi! Перед дорогою всiм годиться посидiти. I сво┐, i чужi - всi пiшли в хату. В хатi - повно людей: прийшли виряджати ки┐вських гостей i дiд Маркiян, i веселий дядько Кирило, i Марина з сво┐м "золотом" на руках, тепер у керсетцi i в кольоровому очiпку, i названi Костевi батьки. Сидiли на лавах, на ослонi, стояли коло печi, попихкуючи цигарками. На столi - горiлка, миски з закускою. Оксана ласкаво припрошу║ всiх до столу: - Всi, всi сiдайте! Зсуньтесь тiснiше, всiм мiсця хватить. Почала частувати. Черга доходить до Вiтi. Вiтя спустив очi вниз: - Нi, я не п'ю! - I почервонiв. Оксана не домага║ться. - Цур ┐й, дiти, не пийте! Нехай наша така доля, що як не вип'║ш цi║┐ поганi, то й веселощiв нам нема║; ви собi пiдете в свiт, знайдете щось краще. - Подивилась на Василя й Настю, блиснули сльози. Дiд Маркiян: - Та не журись, Оксано, бач, яких викохала? - кивнув головою на Василя й Настю. Оксана крiзь сльози: - А поки-то ┐х викохала... - Ну вже правда: кому-кому, а що вже цiй бiднiй Оксанi довелося зазнати... Загомонiли: - Зна║ вже добре, як орати, як i сiяти. - Така вже наша вдовина доля, - зiтхнула Марина. Оксана пiдняла голову й заспiвала до чарки: Усi гори зеленi┐, тiльки одна гора чорна, - тiльки одна гора чорна, виорала бiдна вдова... Зразу Василь i Настя спустили очi вниз, посмутились. Вiтi здалось, що почина║ться якась служба: вiн чогось устав i знову сiв. ...Виорала, зволочила, слiзоньками примочила... - Було, нi свiт нi зоря - клунок на плечi, цього на руки, цю за руку... I Оксана почала розповiдати про сво║ гiрке вдовине життя з малими дiтьми. Свiдки цього - Настя й Василь - тепер сидiли задуманi i серйознi. Хлопцi-кияни слухали й розумiли все те, з чого в школi смiялись: i те, що Василь i Настя за очi матiр взивали "вони", i нащо здiймали у класi з пiдлоги "святий хлiбець"... А чорна земля, що стiльки шуму-грому збива║ться за не┐ на свiтi, здавалась уже ┐м заповiтними, здавна омрiяними скарбами, що не даються до рук людям... та земля, що вся од краю до краю народною тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рiшуче хитнув головою синьоокий Кирило, повернувся вiн до Василя й Настi, далi витер вуса i заспiвав Мати ж наша, мати, не журись ти нами, - ми повироста║м та й розiйдемось самi... - Так-то... - До Оксани: - Не журися, сестро, того, що було, вже, мабуть, не буде. Почало розвиднятись - буде день. Загули люди: - Хоч не ми - дiти нашi, а таки зазнають чогось кращого. Василь щось шепнув матерi на вухо. Оксана кинулась. - Ну, що ж, дiти, як пора, то й пора. Заворушились, встали, цiлим натовпом висипали з хати; прощались. - В час добрий! - пдьте та й знову при┐здiть до нас на лiто! Тут ми вас, може, й поженимо, - жартував хтось. - Пишiть листи! - Присилайте газетку! А дiд Маркiян до Валi: - Та розпитай там, Петровичу, про "кл║точку"! Дядько Кирило сiв на вiз, узяв вiжки в руки. Цьвохнув батогом, i вiз заскрипiв iз двору. А в селi гомiн. Два школярi, яких загiтував Вiтя, в останнiй день мало не бунт вчинили проти батькiв та матерiв, що не пускали до Ки║ва вчитись. Чути було - десь бiдкались: - Ну й що ви скажете - збаламутили дiтей, що тепер i ради ┐м не даси. Один з торбинкою тiка║ до воза без шапки, наздоганя║ його мати, б'║ шапкою по плечах кида║ ┐┐ йому в руки. Другий, червоний i заплаканий, проте з радiсною перемогою, турманом вилiта║ разом iз торбиною з сiней на вулицю, з материним буханом у спину, замiсть благословення в дорогу. Рушили з пiснями. Настя довго стояла, схилившись, на воротях, поки не стало чути пiсню. Увiйшла в хату, взяла зшиток, в якому написали ки┐вськi гостi "на спомин". Зараз Настя не хотiла читати - лишала надалi; проте не втерпiла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима. Ось Валине кида║ться у вiчi: "Прощай, Насте, твiй образ навiки... Побачу тебе в ореолi..." Ось Вiтине, коротеньке: "Не забудь ки┐вського шалапута й босяка Вiтьку Барановича!!!" А ось Кость: швидке, схвильоване, гаряче писання. Знаки вигуку, знаки запитання... Настю впекло, як iскра, слово "навiки"... Щирiстю, молодим запалом, гарячими надiями вi║ Настi вiд цього дрiбного писання, i любо ┐й дивитись на нього тепер, не читаючи. А читати буде коли: спереду багато осiннiх днiв та сумних вечорiв, довгих, самотнiх. Буде, буде вона ┐х читати, та й не раз... XXVIII Потяг (товаровий), що в нього пощастило мандрiвцям упрохатись iз сво┐ми речами, далi Дарницi не пiшов. На щастя, вертались з таборiв червоноармiйцi в мiсто - все добро школярське взяли на вiз. ...Торохтить шинованими колесами по бруку вiйськова гарба, парою биндюгiв запряжена. Мiшки, скриньки - всi найтяжчi хлоп'ячi речi - на возi; за возом - креше чобiтьми сiльська ватага. Мiсто ще далеко, а вже вiдчува║ться якийсь могутнiй водоверть, що вiд нього подиха║ бадьорий хвилюючий вiтерець. Коли ж перед очима встало, як марево у хмарах, велике мiсто, i стiною виступили, розгорнулися зеленi ки┐вськi гори - гордi й холоднi, на горах - iншi гори, стiни, мури, мережанi будинки, золоченi верхи, суворi й байдужi; коли внизу пiд горами крицею блиснули синi днiпровi хвилi, а над ними вгорi виросли сади, арки, мости, монументи, - бiднi новаки-селючата понiмiли, i серце ┐м занило. Крiм невеличких клункiв у руках, вони нiчого не мали, в цей невиданий свiт вступаючи. I мiцно-мiцно стискали вони в руках всю свою економiчну базу - ворочок з сушеною локшиною та засохлу хлiбину. Свiжi, бадьорi, нiби накачанi за лiто смоком, ще обвiянi духом пашнi й сiна - вертались кияни до мiста. Той свiжий, хвилюючий вiтерець, що подував на них ще здалека, тепер зростав. Раптом прокинулось громове царство: переможно заревiв пароплав, розкидаючи гук по горах i просторах, суворо гримiло десь залiзо, верещали дзвоники трамва┐в. Здавалось, там шумить, кипить унизу вогненне море, видимаючи вгору шумовиння. Пiдiйма║ться воно до хмар, гра║ на сонцi кольорами i застига║ багатоповерховими будинками тонко┐ архiтектури, золотими банями, монументами. I в громi i блиску тоне десь далека-далека хатина Бондарiв у степу, блiдне заплакана Настя на воротях, розходиться в туман... Все забува║ться. Тiльки що ж то так ся║ i грi║ на руцi в Костя? Що то не тьмариться серед кам'яних мурiв i золочених ки┐вських верхiв? [1927]