гий не
пуска║.

   СЛIПЧЕНКО. (Озирнувшись.) Що там таке? Арсене, подивись.
   Я ж казав, щоб...
   АРСЕН. (Кида║ться до дверей,  але  вони  в  цей  мент  розчиняються,  i
входить Хведiр. Вiн почина║ говорить: "Пане отамане! Там якась жiнка хоче,
щоб..." Але тут, нiби вирвавшись з рук вартових, вбiга║ в кiмнату Гликерiя
Хведоровна i кида║ться до Софi┐.) Я ж казав, щоб... А, чортяка.

   СЛIПЧЕНКО. (Люто Хведору.) Не пускать бiльше нiкого. (Маха  рукою,  щоб
вийшов. Хведiр виходить. До  Гликерi┐  Хведоровни  грiзно.)  Що  тобi  тут
треба?

   ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Ста║ поперед Софi┐, захища║ ┐┐ сво┐м тiлом,  розставля║
руки. Вигляд ма║ рiшучий, лютий, вся труситься.) Не дам. Не дам. Не дам.
   СЛIПЧЕНКО. Стара! Одiйди. Одiйди, тобi кажу.

   ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Не одiйду. Убивай мене. Убивай.

   ПАНАС. Мамо, нiхто Софi┐ убивать не хоче. Ми  хочемо  тiльки  врятувать
┐┐. Щоб другi не убили.
   СЛIПЧЕНКО. Одiйди, кажу, сядь i сиди каменем. Бо так при  тобi  i  вб'ю
┐┐. (Нацiля║ться револьвером.) Одiйди, а то смерть вам тут обом.

   ПАНАС. (Пiдходить до Гликерi┐ Хвед. й одводить ┐┐ вбiк.) Сядьте,  мамо.
Ви самi побачите. Не треба тiльки так хвилюватись.

   СЛIПЧЕНКО. (До Соф┐i.) Слухай, ти. Та слухай укра┐нським  вухом,  а  не
кацапським. Тво┐х приятелiв, кацапських краснограбiжникiв, розбито  вщент.
В город вступають укра┐нськi козаки i  друзi  Укра┐ни  -  нiмецькi  вояки,
кацапню виметем. А зрадникiв буде покарано. Чу║ш: буде люто покарано.
   СОФIЯ. (Сто┐ть все так само.)
   СЛIПЧЕНКО. Ти зрадниця. Ти продала свою нацiю. Ти вбила свого брата. Ти
руйнувала з кацапньою наш край. Ти разом з нашими  вiковими  нацiональними
ворогами запроваджувала свою нацiю знов у  неволю.  Чу║ш  ти  це  все?  Ти
злочинниця. Що ти за це заслужила? Кажи сама. Ну, кажи сама: що?

   СОФIЯ. (Тихо.) Я не зраджувала свою нацiю.

   СЛIПЧЕНКО. Ти не зраджувала? А хто ж зраджував: я, Панас  чи  той  брат
твiй, якого ти вбила? Га? Але слухай: ти колись любила свiй край. Ради се┐
любовi тобi може буть милость. Але... слухай пильно, слухай  всiм  серцем.
Але   ти   тут,   зараз   же   напишеш,   що   зрiка║шся   сво┐х    бувших
приятелiв-большевикiв, що проклина║ш цих ворогiв нашого народу i ка║шся за
те, що вони тебе спокусили. Чу║ш? Тодi ми  всi  будемо  молить,  щоб  тебе
помилували. Я оддам ще раз сво║ сиве волосся на глум, на сором, на  ганьбу
i буду прохати за зрадницю-дочку. Чу║ш?  Я  це  обiцяв  тво║му  братовi  i
Панасовi i слово сво║ здержу. Сiдай, пиши. Де твiй папiр? Бери.
   СОФIЯ. (Сто┐ть непорушна.)
   СЛIПЧЕНКО. (Здивовано.) Що ж ти? Не хочеш?..

   СОФIЯ. (З усиллям, ледве чутно.) Я не можу бути зрадницею.
   СЛIПЧЕНКО. Ти не можеш бути зрадницею кацапнi? Значить, ти таки з ними?
А Укра┐нi ти можеш?.. Так що ж з нею балакать пiсля цього?.. Чули?..
   ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Вста║, iде  до  Софi┐.)  Дитино.  Напиши.  Напиши,  моя
бiдна. Благаю тебе, ради тво║┐ матерi. Я ж... Я ж... Боже мiй,  Боже  мiй.
Що ж це робиться. Брат на брата. Батько  на  дiтей.  Софi║чко,  доню  моя.
Напиши ж, що вiн говорить. Хiба ж тобi тi страшнi люди рiднiшi за  батька,
за братiкiв тво┐х, за матiр твою?
   СОФIЯ. (Заплющу║ очi, одкида голову до стiни  й,  як  розп'ята,  сто┐ть
так.)
   ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Напишеш, дитино? Напишеш?

   СОФIЯ. (Не мiняючи пози, помалу незгодливо крутить головою.)
   СЛIПЧЕНКО. Ну, от. От чу║ш,  бачиш  сама.  Що?  Розбишаки,  грабiжники,
нацiональнi  вороги  нашi  дорогшi  ┐й  за  все.  Ну,  що  ж  вам  бiльше.
Розумi║ться, у не┐ там полюбовнички. Як же вона може одректися  ┐х?  У-ух,
ти шлюха кацапська.
   СОФIЯ. (Хоче щось сказать на першi слова,  але  при  останнiх  зацiплю║
зуби й одкида знов голову назад.)
   ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Софi║. Дитино. Не вбивай же мене.

   СЛIПЧЕНКО. Годi. Що з нею балакать. Арсене. Веди ┐┐. Нехай судять тепер
┐┐ властi.
   ПАНАС. Пiдождiть, Микито Iвановичу. Я думаю, що Софiя Микитовна подума║
i... змiнить свою думку. Даймо подумать ┐й.  Я  пропоную  лишить  ┐┐  саму
хвилин на десять, п'ятнадцять. Софiя Микитовна подума║ i зрозумi║,  що  ми
не бажа║мо ┐й зла, а що це ║ ║диний спосiб урятувать ┐й життя. Коли  б  ми
не встигли захопить ┐┐ тут вперед, то другi укра┐нцi уже розстрiляли б ┐┐.
Значить... значить, треба Софi┐ Микитовнi над цим подумать i щось вибрать.
Тим паче повинно буть легче написать t таку заяву, що вона ж сама  бачила,
якi большевики друзi нашому народовi. А помилятись кожний може. I  нiякого
сорому нема признати свою помилку. Давайте вийдемо й лишимо ┐┐ саму.
   СЛIПЧЕНКО. (До Софi┐.) Хочеш подумать ще?

   СОФIЯ. (Мовчить.)
   ГЛИКЕРIЯ ХВЕД.  Вона  подума║,  вона  подума║.  Ходiмте.  Подумай,  моя
дитино. Подумай i пиши. Ходiм, старий, ходiм, нехай вона собi... (Бере  за
руку Слiпченка, i всi  тихо  виходять,  поглядаючи  на  Софiю,  що  сто┐ть
непорушна.)

   Пiд час останньо┐ сцени за вiкном глухо чулася стрiлянина  i  зчинилася
пожежа, яка дедалi поширювалась. Так само пiд час останнiх  слiв  у  вiкнi
з'явилась голова Тихона i швидко сховалась. Коли всi виходять, голова знов
з'явля║ться i пильно з усiх бокiв вдивля║ться в кiмнату.

   СОФIЯ. (Якийсь час сто┐ть  так  само,  потiм  розплющу║  очi,  дивиться
поперед себе хмарним, задумливим поглядом i помалу стомлено йде до столу.)
   ТИХОН. (Побачивши ┐┐, шкряба║ пальцем по шклу, стука║.)
   СОФIЯ. (Швидко озира║ться, бачить Тихона, стурбовано дивиться на  дверi
й злякано маха йому рукою, щоб злiз. Але Тихон уперто стука║ й  манить  до
себе. Тодi Софiя швидко пiдходить до вiкна, одчиня║ й шепотом говорить.) -
Ради Бога, тiкай швидче. Що тобi треба тут?
   ТИХОН. Софi║. Лiзь. Швидче. Тут Грiнберг жде з кiньми,  з  гайдамацьким
пропуском. Швидче.
   СОФIЯ. Грiнберг?
   ТИХОН. Ах, та швидче щас. Що ти, здурiла, чи що? Тут драбина. Лiзь. Ну?
   СОФIЯ. (Раптом.) У тебе ║ револьвер? к?

   ТИХОН. к все. к. Швидче.
   СОФIЯ. Дай менi. Дай. Давай, давай. Швидче, ради Бога.
   ТИХОН. (Виймаючи револьвера.) Та навiщо тобi, коли ми...
   СОФIЯ. Ах, та давай! (Хапа║ револьвера, хова║ собi  на  груди.)  Дякую,
голубчику. Дякую. Тепер тiкай. Тiкай, зараз ввiйдуть, почують.

   ТИХОН. А ти ж?
   СОФIЯ. Я инакше втiчу. Инакше. Тiкай, тiкай! Тiкай, iдуть!

   Одчиняються дверi, з'явля║ться Слiпченко, Тихон одразу одсову║ться вбiк
i хова║ться.

   СОФIЯ. (Озира║ться на батька,  потiм  зразу  приставля║  револьвера  до
виска, стрiля║ впада║. 8 сусiдньо┐ кiмнати вбiгають Гликерiя Хвед;  Панас,
Арсен, вiльнi козаки з збро║ю, наготовленою до стрiляння.)

   ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Побачивши Софiю, з криком кида║ться  до  не┐,  пада  на
труп, бачить рану на виску i рида║.)
   СЛIПЧЕНКО. (Тихо, розтеряно.) Оттак, значить...

   ПАНАС. (Безсило спира║ться об стiл.)


   За вiкном криваво, ясно пала пожежа, i все ближче чути спiв козакiв "Як
злетiлись орли чайку  рятувати"  та  радiснi  крики  народу  "Ура!  Слава!
Слава!"

   Кiнець