Юрiй Яновський. Чотири шаблi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Пустимо стрiлку, як грiм по небу;_ Пустимось кiньми, як дрiбен дощик;_ Блиснем шаблями, як сонце в хмарi!_ (К. о л я д _к а. "Н а р. Ю ж.-Р у с. П е с н и" Метлинського, с т о р. 338). ПЕРША ПIСНЯ Голос: Благословiть почати щирий труд, Що вiдчинив би далину, як дверi. Довiрте не достойному перу Достойне слово ставить на паперi. Багато в свiтi радостi й принад, Кра┐н багатих i зелених вiчно, На сонцi спi║ синiй виноград, I син║ море майорить музично. Чудеснi дива ходять по морях I манять нас, i закликають нiжно. Та що нам ┐хнiй бунтiвливий стяг, Коли не стяг це нашо┐ вiтчизни! Мине i молодiсть, як золотiнь, Лиш вiчний труд нiколи не загине, Коли кладе отак покiрний син Кра┐нi милiй - серця тепле вiно. На вiтрi рухаються руки рей, На обрi┐ - омана заозерiй... Хор: Ми ста║мо плечима до плечей. I свiт вiдчинено, як дверi! Вони завмерли, нiби ковтнули мiцно┐ отрути i вона ┐м забила дух. Галатiв чуб один ворушився, звисаючи над оком. Подзьобане вiспою обличчя Марченка стало страшним одразу - оббите морською водою обличчя кольору сухого полину. Остюк безтурботно тримав у руцi соняшника i поклав руку на Шаха║ве плече. Цей похмуро пригнувся на стiльцi, простягши наперед зцiпленi руки. Вiн наче сидiв на сiдлi. Новенький френч з плямами на плечах, де були погони, солдатськi штани i новi шевровi чоботи з острогами, букет весiльних воскових квiтiв на грудях - так виглядав Шахай. Це сидiли на скелi орли, напустивши на себе всю поважнiсть завмерлих хвилин. Це - ще не порушена нiчим тиша, яка розiрветься через голосне квилiння стрiл, брязкiт щитiв, iржання коней, i затремтить степ, затрясуться шляхи пiд копитами смiливих вершникiв. Чи знають вони свою силу i волю, замах клинкiв сво┐х, мужнiсть серць i свiтло очей? Не знають вони нi сили, нi волi, нi мужностi серць, нi замаху клинкiв. Та що ┐м до таких дрiбниць, коли вони почувають, що живуть! пх четверо верховодить усiм Новоспаським. Вони лiтають, як птахи, кружляючи над рiдними хатами, вище й вище, на синю скелю неба, ледве помiтними крапками стають там, i насилу впасти може згори завмираючий клекiт. Вони живуть! - Ворушися, чортова клацалко! - сказав крiзь зуби високий Галат. Проте сам вiн не ворушився, упершись рукою в бiк i одставивши лiву ногу. Наймолодший з чотирьох, вiн був i найнетерплячiший. Марченко сердито скосив очi на Галата, i в цей момент фотограф клацнув затвором. Так вони й залишилися на платiвцi, цi Марченковi косi очi. - Готово, - сказав фотограф, грацiйно вклонившись чотирьом друзям. Вийшли на сiльську вулицю. В повiтрi лiтало довге бiле павутиння. Ранок, чудний ранок Шаха║вого весiлля, кiнчився. Галат бiг попереду - довгоногий, тонкий i чубатий. Остюк забирав усю землю пiд себе, ступаючи кривими ногами кiннотника. Вiн розмахнув правою рукою, а лiва увесь час висiла, не рухаючись, наче нею вiчно притримував Остюк шаблю. На Марченковi була матроська сорочка i капелюх, тiльки славетний кльош було запхано в чоботи. Шахай iшов, нечутно ступаючи по порохнявiй дорозi. - Ми знялися на карточку, - сказав похмуро Марченко. Вiн трохи гаркавив. - На карточку! - прокричав Остюк сильним голосом: вiн звик вахмiструвати в ескадронi. - Тепер революцiя! - Ми забули знятися з шаблями. I з револьверами в руках... - Ми виходимо на дорогу, - раптом почав Шахай, перебивши Галата, - дайте менi тiльки повiнчатися. Як на карточцi ми разом, так i скрiзь чотири наших голови не виходять з карточки. Ось ми всi нежонатi йдемо, а сьогоднi я повiнчаюсь, i всi ми повiнча║мось, i одружить нас iз собою далека путь та грiзне життя. Вони дiйшли до ярмарку. Осiнь, найкраща пора, пахла з усiх пiдвiд. Пшениця, ще не продана, стояла в лантухах, i мiдяне зерно поллято сонячним блиском. Вози гарбузiв, кавунiв та яблук, гарби соняшникiв, фортецi з капусти, бурякiв, картоплi, вiнки цибулi, ще яблука, огiрки, баклажани - все, що вродила оброблена гiрко земля. - Революцiя здала нам козирi у руки. Ми ┐х трима║мо, доки прийде наша гра. Я не знаю, що буде в мiстах, бо я загубив нитку до тих, що там керують. Але тут у нас ми будемо готовi до того, щоб не дати нiгде, нiкому, нiчого за нас вирiшувати. Наше слово - у нас у пельцi, а в руках шаблi, й кулемети, i тридюймовки, i сам господь! На колосальнiм безмiр'┐ вi║ зараз вiтер, нема║ жодно┐ влади, а кожен ярмарок - настояща революцiя. Шахай показав рукою навкруги. - Ось тi, що при┐хали на наш клич. Я чекаю з дня на день вiд телеграфiста на станцi┐ повiдомлення про офiцерський ешелон з фронту, який варто було б обеззбро┐ти. - Може, ┐м, понiма║ш, теж треба збро┐ вдома? - сказав Остюк. - Гасити революцiю? Бач, вони поодинцi не можуть, вони ┐здять ешелонами! Справедливий i правий лише той, хто перемага║. Годi тобi згадувати за дурну справедливiсть. Сила i воля до життя - ось найсправедливiший закон. Хватай за горлянку i вiдбери зброю, а потiм хай кажуть, де справедливiсть. Мало тобi за твiй вiк бито зуби? Так розмовляючи, вони дiйшли до валки пiдвiд, що розташувалася осторонь ярмарку. Добрi вiйськовi фургони, конi аж репаються, брезенти зверху, i пiд ними на двох возах кулемети. Хазя┐ коней поважно ходили навкруги, лускаючи насiння, i груди ┐хнi розпирало чекання. - Здоровi були, - сказав Шахай привiтно. - Здоров, - вiдповiв йому Шворень - рябий гевал, що пишався з свого кулемета, котрого вiн з братом Санькою привiз з фронту. - Мовчи, дурень! - крикнув на нього Санька, метко пiдбiгши до Шахая. - Ми при┐хали, - притишив Санька голос, - при┐хали з усi║ю бандою. Нас дво║ та Виривайлiв аж четверо. Бубонiв Петро з кулеметом. Василишиних два брати з хутора, дядько Макар-чередник. Отакi ми всi. - Сила велика, а головне - надiйна, - промовив Шахай, ручкаючися з усiма названими людьми, - я вас запрошую до себе на весiлля сьогоднi. - А кулемети? - I кулемети. Галат заведе вас до мого двору, а я пiду ще погомонiти з людьми. - А ми? - запитали Остюк та Марченко. - Ви ж дружки. Пiдiть постережiть, щоб нiхто церкви не вкрав. Шахай пiшов мiж возами, питаючись за цiни, за врожай, за кiлькiсть солдатiв, що поприходили з фронту. Вiн ходив по ярмарку, переступаючи калюжi, нiби широкi рiки, баклажани нагадували йому кров, очеретяне вiниччя бiля яток перетворювалося йому на пишнi бунчуки, плахти на руках - на прапори, i вiтер над ярмарком - на гомiн i шум армiй. Бджола сiла Шаха║вi на руку - вiн не прогнав ┐┐, доки та сама не злетiла, вiдпочивши. Пахло свiжою соломою i осiнню. До церкви люди посходилися, як на великдень. Церкву колись будували ще запорожцi - вона була тiсна i старовинна. За всiм доглядало, певно, хазяйське око братчика низового, бо мiцнiше зробити церкву не стало б хисту й нинi. Все окували залiзом. Навiть панiкадило було тако┐ неймовiрно┐ ваги, що влiтку, пiд час одправ, порипували сволоки, на котрих воно висiло, лускалися дошки, i здавалося, втягне хреста з банi до церкви ця щира запорозька пожертва. Суворi звички Сiчi Запорозько┐ вiдбилися на церквi. Iкони було змальовано з братчикiв-будiвникiв, з кошового отамана, з курiнних. В такiй церквi ставало страшно серед вусатих чорних лицарiв, уквiтчаних оселедцями, в козацьких свитах - лицарiв жорстоких та вiдважних. Вони позирали зi стiн, переморгувалися один з одним - часто з презирством до молiльникiв, iнодi - вибачливо, рiдко - з потуранням. Та парафiяни вже позвикали до сво┐х iкон. Ой скинемось та й по таляру Та купiм коня отаману! Галат мугикав собi пiд нiс, обходячи церкву. Свiчок наявне не хватало. Вусатi iкони гнiвалися зi стiн: ┐м треба бiльше свiтла. Але церкву не було вже давно й так освiтлено. Хiба що запорожцi, повертаючися з морських походiв, клали вози свiчок перед святими кошовими в церквi i викурювали ┐м же цiлi шапки росного ладану зi Смiрни. Ой скинемось та по другому Та купiм коня з попругою! Галат незадоволено пересунув кованого ставника з сотнею свiчок - вiд свято┐ Варвари до iкони Покрови, де в натовпi стояло чимало чорновусих козакiв з булавами й перначами. Його не заспоко┐ло це регулювання поваги до свого брата-мужчини. Остроги його дзвенiли вздовж i впоперек, по закапелках, по притворах. Вiн не спинявся доти, поки не знайшов десь у схованцi ще оберемок свiчок. Пономар тiльки здалеку слiдкував за Галатом. Жарти поганi, коли справля║ весiлля сам Шахай! Купiм коня та вороного Та й по┐демо в чисте поле! Свiчки всi порозтикувано. Церква нiби виповнилася жовтим жаром. Вiн лежав купами на ставниках, перед iконами, ворушився, коливався, наче жив багатобiчним життям серед бiлого дня, пiд промiнням, пасмами свiтла крiзь вiкна. По┐демо та в чисте поле, Та в чисте поле, в дiбровоньку! Галат зупинився, задоволено оглядаючи свою роботу. Помiтити когось в церквi - того, хто прийшов тiльки до Галата, - вiн не помiтив. Люди стояли не похнюпившись, на вiнчаннi церква робиться веселим храмом поганського древнього бога. Це - Дажбог, бог-сонце, бог-година, бог зрозумiлий, простий i гулящий. Дiвчина заступила дорогу Галатовi. Соромлива хупава дiвчина подивилася в його чорнi очi, як у криницю з холодною водою. "Вийдеш, Хомо. на вулицю? Як я за тобою скучила!" - "У церкву несе тебе, Васько", - пробурчав Галат. Узявши за рукав дiвчину, вiн повiв ┐┐ на крилас. Там уже стояла пiвча. Ударили в дзвони. Мiдне овкання заходило до церкви крiзь дверi. Зайшов Шахай. Його наречена ще не при┐хала, вiн послав по не┐ дружкiв - Марченка й Остюка. Надiя охоплювала всього Шахая. Широкi степи лежали перед ним i його селом. Велетенський хаос, котрий опанував землю, був як море, що порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм i хаос стане пасивний. Тодi - шаблею захищати ру┐ни. Поодрубувати руки всiм, хто потягнеться пiдкоряти вiльний народ, хто захоче рiзати його землю, як хлiб, i ┐сти, захлинаючись вiд жадоби, вiд страху, що хтось дужчий однiме шматок. Шаха║вi приходило на думку царське панування, уся iсторiя народу - славна, гучна i завше великодушна. Козаки-сiромахи проходили довгою валкою: всi чеснотники, хоробрi гультя┐, морськi розбiйники гордо ступали на великих землях, всi лицарi честi сво║┐ сiромашно┐ й мученики. Максим Залiзняк, Семен Неживий, Якiв Швачка, Iван Бондаренко - всi славнi колi┐, чистi серця 70-х рокiв XVIII вiку, месники за кривду, за бiдних! Вони проходили перед Шаха║м, як жорстока пам'ятка, як пересторога, як нагадування про панську вiроломнiсть, царську розправу, про опоганення хлiба-солi дружнього столу, вони проходили з вирваними нiздрями, з клеймами на лобi, несучи в руках сво┐ голови, напханi гречаною половою, вони пропливали, несучи сво┐ ноги, поклавши на плечi поодрубуванi руки. Петро Кальниш - останнiй кошовий Сiчi - цокотiв чотками в самiтному затворi Соловецького монастиря: двадцять сiм рокiв пряв старий степовi думи, дивився на свiй край аж з Бiлого моря, плакав, крiзь туман не добачаючи прийдешнiх вiкiв, радiв сонечку, коли воно проглядало крiзь млу Пiвночi. Шахай клянеться собi, обходячи церкву, зупиняючись перед святим козацтвом на стiнах, клянеться не допустити жалостi до серця. Клянеться, що не вiритиме нiкому, хто лежатиме пiд його шаблею або сидiтиме за його столом. Вiн клянеться i цiлу║ в плече сивоусого курiнного. Надiя обволiка║ його, _як _марево, як отруйний фiмiам великих подiй. "Революцiя - велике слово", - дума║ Шахай i почува║, як по хребту в нього лiзуть комашки. "Всi щасливi, нема царя, правитиме народ, розiллються медовi рiки, щастя й радiсть!" До церкви пiд'┐хала тачанка з молодою. Одразу всi люди в церквi загомонiли. Шахай прокинувся вiд сво┐х думок i поспiшив до виходу. Там вiн зустрiв молоду i увiйшов з нею назад. Пiвча заспiвала "Гряди!". Голос Галата далеко вилiтав за крилос. По всiх кутках бринiли шибки вiд спiву Галата. Вийшов з вiвтаря пiп i став вiнчати. Марченко й Остюк переморгувались iз сво┐ми дружками. Весiлля справляли по-старосвiтському. Дружки летiли верхи на конях по вулицi, на рукавах бiлiли хустки. По дорозi хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих i вимагати викупу. По хатах у молодого й молодо┐ востанн║ оглядали столи й перевiряли, чи все ║ так, "як годиться". Баба-розпорядниця не злазила з печi i звiдти керувала весiльним чином. Вона захворiла, пiшовши до молодо┐ розплiтати косу i спiвати сумних пiсень: пiснi були навдивовижу дзвiнкi й жалiбнi, а бабина горлянка рипуча, роки бабинi лежали на ┐┐ сухих плечах, як гаряча повсть, а нiч осiння - холодна. Пострiлiв пролунало стiльки, скiльки годилося, вiно було повезено до молодого, а тачанка з Шаха║м та його дружиною за┐хала до тестевого двору. Скiльки пiсень погублено тепер - старих i розрадних!.. Скiльки мелодiй увiбрала в себе чужа гармошка - захрипла iстеричка, де ноти тьмавi, а пiснi метушливi й неповажнi, де знижу║ться мистецька глибина мелодi┐, гармошка-демагог, багатоголоса перекупка! Ось спiва║ скрипка чи розмовля║ кобза: одна, ледве помiтна нота простяга║ться в повiтрi, i ┐┐ коливання таке ж, як i коливання повiтря. Струна да║ чистий - до божевiлля - звук. Коливаються вiки, вузьке коло часу поширю║ться на все життя всього народу. Рiвна, прозора, проста до генiальностi нота з'║дну║ вiки. Завмирають люди, дрижать ┐хнi плечi вiд розкрито┐ та║мницi, тремтять вi┐ вiд набiгло┐ щасливо┐ сльози. Та скрипка гра║ далi. Нота мiниться, пролiтають дрiбнi сплески звуку, нiби в скрипцi прорива║ться смiх. Обличчя яснiшають. Розчулена до краю душа жадiбно сприйма║ веселi звуки. Ноги самi стукотять такт. Годi вже ┐х стримати, коли гра║ зворушлива скрипка. Старе й молоде руша║ в танок. Ходором ходить подвiр'я. Бубон клаца║ й гупа║, як веселий парубiйко. Переплуталися пари: на втiху, на смiх. Та скрипка вже стомилася. Десятки рук частують скрипака, кожний хоче з ним випити, поцiлуватися, кожного скрипак хоче пославити на скрипцi, i поста║ галас, гомiн. Помiж трьома дорогами, - починають легко, поволi дiвочi голоси. Рано, ра-но! - допомагають ┐м хлопцi. Помiж трьома дорогами, ра-не-сенько! Дiвчата стоять у гуртi, обнявшися. Хлопцi оточують дiвчат. Пiсня радiсна охоплю║ подвiр'я. Там здибався князь з Дажбогом, рано, рано, Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько. Сонце спуска║ться на вечiр. Воно диву║ться, як можна йому зустрiтися з князем, з молодим. Сонце поломенi║. Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но, Зверни ж менi з дорiженьки, ранесенько. Бо ти богом рiк вiд року, рано, ра-но, А я князем раз на вiку ранесенько! Хлопцi пiдморгують дiвчатам. Скрипка вiдпочила й запрошу║ знов до танка. По землi розтiка║ться вечiр. Вечiрня тиша опанову║ землю. Тiльки на подвiр'┐ Шаха║вого тестя гримить бубон. П'яна баба-розпорядниця спiва║ на печi. За столом точаться розмови, слiпий музика перехиля║ чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу, настрою║ струни. Поважне товариство сидить за столом. Червонощока наречена соромливо погляда║ на гостей. Галат трима║ голову обома руками, щоб вона не впала на стiл. Ой у саду голуби гудуть, Ой у саду голуби гудуть, Аж в свiтлонку го-ло-си i-дуть... Баба спiва║ старечим верескливим голосом. Вона згаду║ молодiсть. На не┐ сходять видiння далеких рокiв, молодих бажань. Порадь менi, моя матiнко, Порадь менi, моя рiдная, , Кого брати та у бояри? - Цiкаво, кого треба брати в бояри? - промовив Шахай. - Мабуть, багатих та дужих. Чи, може, козаченькiв з Сiчi? Усi засмiялися. Збери, сину, всю родину, I близькую, i далекую, I близькую, i далекую, I вбогую, i багатую. Нiхто не мiг витримати, щоб не зареготати на всю хату. Бабу почастували чаркою. Вона взяла чарку в руки i доспiвувала пiснi. Де в не┐ й узявся голос?! Останнi слова, як дорогоцiннi яства й напо┐, баба клала просто на стiл, i ще довго радувалася з них захоплена кумпанiя. Багатую - подарочки нести, Убогую - порядок вести. Багатую - щоб напитися, Убогую - пожуритися. Спiвачка випила чарку так, нiби добра дiвка була, i кинула посуд на долiвку, зухвало вигукнувши: "Гiрко!" Серед загально┐ тишi, котра постала пiсля поцiлунку Шахая, зарипiли легенько струни на кобзi, зашумiли, загули, як веснянi джмелi, як жовтi працьовитi бджоли. Руки торкалися до струн нiжно, i кобза дзвенiла, немов у чеканнi. - Чого ж ти нам заспiва║ш? - запитав молодий. - Про честь чи про хоробрiсть, про обов'язок людський чи про лицарську славу? - Мало тепер честi мiж людей, - несподiвано басовитим голосом одповiв кобзар, пiдводячи до товариства свою голову з невидющими бiлими очима. Це була замкнена в собi людська iстота: за плямами очей горiв людський мозок i нiколи не мав надi┐ вийти на свiтло. - Мало честi, - сказав слiпий, - i нема║ хоробростi. Ходжу я по свiтi, до моря доходив - злодiй народ тепер повiвся. Скiльки разiв мене обкрадали, били й смiялися з мо┐х пiсень. Од дiда й прадiда пам'ятаю я пiснi, а самому не довелося ще й однi║┐ скласти. Чутки ходять скрiзь по землi, я дослухаюся до всього, що вi║ться по дорогах, до всiх пiсень, до всiх розмов. I - ще нiчого я не почув, люди. Слiпому тяжко, а зрячому - ще тяжче. - Слухай, дiду, - в голосi Шахая забринiла воля, - ось тобi моя голова, дiду! Клянусь родом сво┐м чесним, клянусь дiдом крiпаком, прадiдом запорожцем - не загинула iще честь i хоробрiсть. Любов i ненависть, дружба й самопожертва вже пiдносяться з забуття. Революцi┐ ми не приспимо. Яка воля вi║ над землею! Остюк, Галат i Марченко, нiби за командою, перехилили чарки. Вони вiдчували вже вiтер шляхiв на щоках. Звичайнi слова, може, й незрозумiлi ┐м, збуджували в ┐хнiх серцях гордiсть. Через це вiрили в зорi i прекраснi iде┐, в чистоту i мужнiсть людсько┐ душi. Такi люди ходять по сторiнках iсторi┐, як по сво┐й хатi, i дивно ста║, чому пiсля них постають зруйнованi мiста, кров, пустка, смердючi трупи. Може, завше шукання людського, справедливого i достойного да║ такi наслiдки? Тим часом Шахай частував гостей: братiв Шворнiв - розумного Саньку й пришелепуватого Митьку; Макара - колишнього чередника, рудого велетня iз страшними вусами, кудлатою червоною головою i з дитячими блакитними очима; Бубона Петра - найкращого в свiтi наводчика, котрий мiг би набоями обкопати навкруги, мов межею, сво║ поле з трикiлометрово┐ дистанцi┐; братiв Василишиних - незрiвнянних розвiдникiв, телефонiстiв, i - у вiльну годину - музикантiв; Виривайлiв - чотирьох соколiв, що загинули згодом усi, - один по одному - рубаючи шляхту, стрiляючи кадетiв, домучуючи генералiв; Виривайла Iвана - генiального сурмача з неймовiрними легенями, котрий мiг перекричати всi стихi┐, збудити мертвих i виповнити поле бою тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сигналом; Виривайла Петра - комбрига кiнно┐, майбутнього героя Успенiвсько┐ операцi┐, котрому зробив поминки Марченко, наказавши зарубати над його тiлом сотню полонених; Виривайла Семена - першого в армi┐ злодiя, що обкрадав усi кiннi полки i щодня мав нового коня, а його ескадрон - навiть пташине молоко; Семена зарубав третiй ескадрон, оточивши його сво┐ми стодвадцятьма клинками в полi, вислухавши глузування i лайку, давши йому змогу попрощатися з бiлим свiтом; Виривайла Панька - гордiсть пiших i кiнних полкiв, кулеметникiв i гарматникiв, Панька, що складав пiснi - гострi, як бритва, спiвав ┐х так, що вершники падали з коней вiд реготу, i вивчив солiдно лаятись увесь свiй полк - вiн командував потiм полком. Було вже по ┐жi. Стiл пашiв усiма стравами. Пiд горiлку стояли квашенi баклажани - зеленi й червонi, огiрки й капуста, зелена олiя з накришеною дрiбно й посоленою цибулею. Од i зварено┐ риби йшла пара. Найважливiша рiч - вибрати людей. Це Шахай знав, допитливо оглядаючи гостей. Тут були потрiбнi люди. Вони цiлком пiдкоряться волi ватажка i командира. Наполеон i Петро Перший завше стоять прикладами - як треба вибирати людей. Жорстокий Даву, стратег Удiно, Ней, блискучий Мюрат, iнтриган Меншиков, ще сотнi невiдомих - всi й померли б офiцерами, синами скульпторiв, писарями в нотарiв, корчмарями, пирожниками. пх усiх знайшов державний розум, генiальне передбачення великих людей. - Хай заспiва║ про Супруна-козака, - сказав Панько Виривайло, - ох i пiсня ж грусна! Загальна мовчанка пiдтвердила, що Панькове бажання припало до серця всiм. Молода встала од столу i сiла поруч слiпця, мовчки торкнула дерев'яну опуклiсть кобзи. Очi молодо┐ - вогкi й привабливi - були трохи сумнi, як завше сумнi ║ очi всiх степовикiв, усiх птахiв степового краю, у всiх дiвчат великого степу. Акорд пролунав у хатi. З акордом зайшла знадвору дiвчина й сiла до Галата. Подвiр'я ж танцювало. Ой не знав козак, - голос кобзаря нерiшучий, кволий, непевний - козак щиро не знав, - Ой не знав Супрун, А як славоньки зажити, Гей, зiбрав вiйсько славне запорiзьке Та й пiшов вiн орду бити. Струни зайшлися цiлими сплесками звукiв. Згадки, спогади несла ┐хня хвиля. До берега наче докочувалися цi звуки i ховалися, як хвилi у пiску. Серед тишi народжувалися шелести степiв, тупiт копит кiлькатисячного загону Супруна. Кобзар торка║ струни нiжнiш i нiжнiш. Тоншi й тоншi звуки тихо злiтають з його пальцiв. Звукiв менша║ - i швидко - одна тенька║ струна, i довго в кутках хати чу║ напружене вухо ┐┐ вiдгомiн i луну. Ой у недiлю рано-пораненьку Супрун iз ордою стявся, А в понедiлок в обiдню годину Сам в неволеньку попався. Молода зiтха║. Голос кобзаря став трагiчний, наче вiн розповiда║ про рiдного сина. "Сьогоднi недiля, - дума║ Шахай, - а завтра понедiлок. I обiдня година". Галат щось говорить на вухо сво┐й дiвчинi, доки звучить мелодiя пiсля останнiх слiв кобзаря. Галатова дiвчина червонi║, i ┐┐ очi заволiка║ хвиля бажання. Панько Виривайло не ма║ сили витерпiти. Вiн приклада║ долоню до рота i пронизливо виводить божевiльну ноту пiснi. Ох i ти, козаче, козаче Супруне! До Панька долуча║ться речитатив кобзаря. У нього тремтять губи вiд зворушення. Але слова його твердi й роздiльнi, як докiр: А де ж тво┐ прегромкi рушницi? По паузi обидва голоси - Панькiв i кобзарiв - дружно виводять гiркi слова вiдповiдi. Тихо, похмуро, гiрко говорять вони про свою бiду. Покора людини, що потрапила в горе: Гей, мо┐ рушницi в хана у свiтлицi, Сам я, молодий, у темницi. Знову бреньчить сама кобза. Вона бреньчить, як гiркiсть Супрунового життя. Розчарування i туга за рiдною стороною. Струни дзенькають, нiби падають у безвiсть дзвiнкi краплi часу. Ох i ти, козаче, козаче Супруне, А де ж тво┐ воронi┐ конi? Розпачливо допитуються два голоси - мелодiя й речитатив. Вiдповiдь вже ┐м вiдома, i вони питають Супруна, тiльки щоб поплакати з ним в неволi i пожуритися разом з його пропащою головою. Гей, мо┐ конi в хана на припонi, Сам я, молодий, у неволi. Спiвають самi струни, покiрно хилить голову людська доля. Але що це з ними сталося, з тими струнами? Вони починають грiзно рокотати. Рве пальцями ┐х незрячий музика. Без жалю б'║ ┐х рука, а вони покiрнi, вже розiйшлися по хатi бадьорими, сильними звучаннями. Iван Виривайло зiтха║ на всi сво┐ велетенськi легенi: Ох i виведiте мене, виведiте На Савур-могилу, Гей, нехай стану, гляну-подивлюся Я на свою Вкра┐ну! Молода спiва║ вже дзвiнким голосом. Та й усi присутнi хочуть спiвати i починають iз сво┐х мiсць. Луна║ голосна пiсня, тривожна сила i збуджена радiсть суворостi. Нiби над степами ширя║ ┐┐ пiсенна величнiсть, прославляючи давнiх мешканцiв степу. А з то┐ могили видно всi кра┐ни, Сиз орел лiта║, Гей, сто┐ть вiйсько славне запорiзьке Та як мак процвiта║! На цьому закiнчу║ться весiлля в хатi молодо┐. Наста║ вечiр, i лiзе на небо червоний мiсяць. Дружина Шахая не могла заснути. Вона чекала чогось бiльшого вiд цi║┐ ночi. Уява малювала майже божевiльну насолоду. Млость незайманостi п'янила дiвоче серце. Та прийшов такий Шахай, i вже нема║ дiвочих мрiй, зникла туманна далина, прозоро мiниться обрiй. Бiль, втома i незручнiсть - холодили новонароджену жiнку. Хотiлось плакать вiд розчарування, хотiлось забути цю розкриту та║мницю i знову коливатися в повiтрi, як марево, ходити росою по воду i щоразу чекати там чорновусого парубка, котрого вона так гарно вмiла вишити на рушниках. У Шахая нема║ вусiв, його холоднi тонкi губи цiлували соромно, як нiгде не написано по книжках. Навiть досвiдченi дiвчата - подруги - не казали нiчого подiбного, що так можуть цiлувати губи чоловiка. Шахай поворухнувся, поклав руку на шию дружинi, i на мить здалось, що вiн прокинеться. Та вiн засвистiв носом ще дужче. Молода злякалася i почала його будити. Напiвсонний Шахай притиснув ┐┐ до себе i, вмить спалахнувши нестримним бажанням, удовольнив його. Потiм вiн заснув знову, не випускаючи дружини з обiймiв. Прохолода велико┐ хати посвiжила чоло жiнки. У не┐ зростала й зростала нiжнiсть до Шахая. Пливли години першо┐ ночi людського подружжя. На подвiр'┐ вистрелив хтось iз револьвера. Потiм голос Марченка страшно вилаяв Шахая, пролунав ще один пострiл, куля влучила у вiкно хати. Молода злякалася i затремтiла на лiжку. Шахай не прокидався. Молодiй здалося, що вiн мертвий. Вона припала до нього жадiбно, всiм тiлом i охопила його голову голими теплими руками. "Чого тобi, люба? - запитав крiзь сон Шахай. - То, певно, хтось напився з хлопцiв. Спи, голубко". Вiн бурмотiв ще крiзь сон. Нiч проходила тривожно й мертво, як людськi останнi ночi, як останнi сни засуджених. Це була нiч спокiйно┐ радостi. За пiвгодини молода побачила, що Шахай лежить з розплющеними очима. Не подаючи знаку, вона стала крiзь вi┐ слiдкувати за чоловiком. Вона знала, що не доспить цi║┐ ночi до ранку, i тому трохи згодом не дивувалася, коли прийшли до Шахая з телеграмою iз станцi┐. Розплющенi очi Шахая закрив, затяг туман. Так бува║, коли очi людини повертаються до себе в мозок i розглядають те, що вiдновлюють ┐м мозковi клiтини: картини вчорашнього, образи давнього, мрi┐ прийдешнього. Шахай побачив смиренного ченця Залiзняка, котрий в темну квiтневу нiч 1768 року вийшов з ватагою з Мотрониного лiсу. Пiдтикавши поли ряси, ┐хав Максим монастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по дорозi ватага. Вона простувала до Медведiвки святити ножi, бо свяченими тiльки й не грiх було колоти. Це - не Мазепа - на край життя свого полiтик, не Сковорода - ║вропейський розум i фiлософська голова, це, нарештi, не загадковий Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою жарину щастя. Iде ця анархiчна сила, що тiльки руйну║, повста║ катастрофiчне i зника║ за обрi║м, як фантастичний вогненний птах. Вiн безпомiчний, цей ватажок. Вiн хоче знайти бiля себе людину, що бачила б ширше й далi; вiн хоче вiрити всiм, не загубити результатiв вiдваги. Залиша║ ж по собi тiльки згадку про пожежу, пiсню про тортури та iскру невгасиму, що десь тлi║ в нетрях мозку до нового, божевiльного дiла. "Треба спiвати й про таких людей, - дума║ Шахай, - хай не загине на землi боротьба проти гнобителiв!" "Вони смiливi, цi анархiчнi велетнi, вияв сили i вiдсутнiсть точки, до яко┐ треба силу спрямувати. А зрячi прийдуть потiм, витопчуть колосистi царини конем i застромлять списа глибоко на межi. Але треба берегтися анархiчних слiпцiв: ┐хнi дiла вiдсувають перемогу в темряву прийдешнiх вiкiв!" Так снувалася думка в Шахая. Надворi почала бреньчати кобза. П'яний кобзар здався на прохання Галата i вчив його спiвати пiсню про козака Швачку. Музика знав, що над подвiр'ям висiло нiчне небо, людство спало по сво┐х хатах, а останнiй гуляка з Шаха║вого весiлля давно вже вгомонився там, куди встигли донести його ноги. Проте серед ночi постала кобзарева пiсня. Галат обнiмав кобзаря, щоб той не хилився назад, допомагав тримати кобзу i пiдбадьорював прокльонами. У слiпого повнi очi свiтла вiд мiцно┐ горiлки, йому було виднiше тако┐ ночi грати, нiж по дню. Гей, хвалився та козак Швачка, Пiд Бiлую Церкву iдучи: Гей, будем брати, та китайку драти, Та в онучах топтати! Галат совiсно проспiвав цього куплета й собi. Слiпий його_ виправив, показавши, як досягти бадьоростi й безтурботностi в мелодi┐. Пiсня коливалася, як самотнiй вершник на обрi┐. Гей, казав ║си козак Бондаренко, А що славонька буде: Гей, будем брати, та поли драти, Та плечi латати! - Це ви, дiду, про нас, - не витерпiв Галат, i до Шахая_ долетiло тремтiння його голосу, - бiсово┐ душi вiри! - Ти, Марченко, з нами не по┐деш. Тобi я вiддаю десятьох оцих людей. Хлопцi, слухайте Марченка. Обидва Шворнi, усi Виривайли, Петро Бубон, Василишини й Макар - я залишаю вас Марченковi. Зi мною по┐дуть Остюк, Галат та ота сотня охочих, що прийшли сюди на наш клич. Шахай пройшовся по залу станцi┐ i трохи помовчав. Бiля нього було тринадцятеро людей. Блимала на столi гасова лампа. На перонi гомонiли партизани - ┐х перехвилював цей туманний ранок, що потроху розганяв темiнь ночi. - Ми зустрiнемо ешелон на Варварiвцi. Спробу║мо його обеззбро┐ти i пустити далi без збро┐. Ми не встрянемо в жодний бiй. Нам треба тiльки збро┐, i ми ┐┐ заберемо в тих офiцерiв, що ┐дуть з фронту додому. Зброя за всяку цiну! -ось наше сьогоднiшн║ гасло. У кого в руках зброя, той i буде диктувати подi┐. - Понiма║ш, - сказав Остюк, - вони можуть ще перед Варварiвкою повернути праворуч i по┐хати iншою колi║ю. А ми на Варварiвцi ┐х не побачимо. - Ця дорога ближча, Остюче, телеграма каже, що вони можуть по┐хати тiльки через Варварiвку. Вони хочуть швидше дiстатись додому, щоб захищати сво┐ ма║тки вiд революцi┐, i нащо ┐м ┐хати не по простiй дорозi? Остюк згодився, а за ним закивали головами Марченко й Галат. Все передбачив ┐хнiй друг! - Та я подумав i про те, чого ти бо┐шся, Остюче: я не_ беру з собою цi║┐ десятки на чолi з Марченком, хочу, щоб Марченко ┐х повiв до станцi┐ Полтавки i там пересидiв день, чекаючи ешелону. На той випадок, коли ешелон не пiде на Варварiвку, а пiде на Полтавку, ми будемо певнi, що вiн все рiвно вiд нас не втече. Ти вiзьмеш його, Марченко? Останнiй - ще не зовсiм тверезий пiсля весiлля - заклiпав очима i почухав волохатi груди. Молодший Виривайло осмiхнувся до Шахая i вдарив долонею по плечах Марченка. Остюк клацнув острогами. - Ти вiзьмеш його, Ничипоре Олександровичу? - повторив Шахай. Дурний Митька Шворень поплював у руки i крикнув: "Заметем!" Нарештi Марченко пропитим голосом вимовив: - Даси менi фугасiв зривати рейки? Iз ними я й чорта вiзьму. Шахай погодився i наказав Остюковi вiддати Марченковi те, що той просив. - А ми з чим по┐демо? - промовив Остюк. - У нас ┐х штук п'ять усього ║. - У нас сила бiльша, ми без фугасiв i кулеметiв обiйдемось, а Марченко мусить мати i пiдривнi засоби, й обидва нашi кулемети. Цю фразу було сказано таким тоном, що нiхто не посмiв пiднести голосу, щоб заперечити. В голосi Шахая бринiли ноти непохитно┐ волi i чувся металевий тембр. - Тiльки ви┐зди зараз же до Полтавки, - сказав Шахай, - туди рахують сорок верстов з гаком. Щоб ти не спiзнився менi, Марченко! З цими словами Шахай пiшов на перон. Там стояв пiд парою паровоз з кiлькома вагонами i висiв у повiтрi пасмами туман. Люди заклопотано снували на перонi, чекаючи свого Колумба. Мета ┐м була темною й невиразною в такому скаженому туманi, що, нiби море, затопив степ i цю непомiтну станцiю. Чи ║ та загадкова земля, до яко┐ простував ┐хнiй ватаг, чи нема ┐┐ за безлiччю хвиль та║много та грiзного моря? Люди цього не знали, i стояв туман над ними i над станцi║ю, туман ранковий, котрий втро║ оманнiший за нiчну темряву. Застережливо стискалося серце, руки матерiв ввижалися в туманових хвилях. Проте всi пестили свою зброю: одрiзана, карабiна чи гостру косу - i марили прийдешнiми радостями невiдомо┐ землi. - Брати! - виголосив Шахай, ставши на драбинку, що вела до товарового вагона. - Схилiмо нашi голови перед тими, що впали на фронтах! Перед пам'яттю тих, кого розтерзав царський устрiй! Хай буде ┐м вiчна пам'ять! Партизани познiмали шапки i тримали ┐х нiяково в руках. Кожний згадував брата чи товариша i розтоплювався, як лiд. - Вам уже казали, куди ми йдемо. Ми йдемо здобувати зброю, щоб не повернулося нiколи назад те, що було. Нi кривавi фронти, нi вовкулаки-царi, нi проклятi пани. Ешелон ┐де з фронту i везе багато збро┐, котру ми мусимо вiдiбрати... - А з чим? - несподiвано озвавсь хтось в натовпi. Шахай блискавично зрозумiв, що програв ефект промови. Вiн занадто вже здався на вплив свого авторитету. - На Варварiвцi нас чека║ тридюймовка з Оситняга i оситнязькi партизани. Ми перекопа║мо колiю i перерiжемо дорогу ешелоновi. Вiн не зна║, скiльки нас усього ║... - А нащо то нам стiльки збро┐? - озвався той же голос. - Товариство! - закричав Шахай. - Хай вийдуть наперед усi тi, хто бо┐ться або плаче за маминою спiдницею. Хай ми на них подивимось i поглузу║мо з пiдлих боягузiв! А потiм ми проженемо ┐х вiд нас, бо ми_ всi прийшли сюди тiльки сво║ю волею, по сво┐й охотi. Витрiть сльози страху тим сво┐м сусiдам, котрi рюмають уже, сiдаючи тiльки до вагонiв! А ти, Грицьку, ти хiба зна║ш, скiльки нам треба збро┐? Чи, може, ти не чув, скiльки пудiв пшеницi кошту║ гвинтiвка? Ти бо┐шся гранати i хочеш мамино┐ цицi? Шахай вiдчув, що слухачi знову стали його вiрними. Легкий регiт пройшов по натовпу, Грицьковi насунули його чорну кудлату шапку аж на очi. - Сiдайте до вагонiв! -скомандував Шахай, i все товариство, товплячись, регочучи й лаючись, полiзло до теплушок. Стояв туман. Про┐хали двi станцi┐, на котрих паротяг брав воду. Туман рiдшав. По┐зд нiби ви┐здив з долини, де вiчно снували тумани. Iнодi проглядало сонце, зараз же ховаючись за хмару; часом розривалася сiра хвиля надво║, i мiж стiнами тако┐ земляно┐ пари простягався осiннiй степ, як лiсовий просiк. Нарештi й Варварiвка - самiтнiй полустанок, безлюдний острiв серед моря-степу й моря-туману. - Вигрузимось, а потяг свiй пошлемо назад, щоб вiдрiзати шлях до вiдступу, - сказав Шахай Остюковi, виходячи з сво║┐ теплушки, де ┐х ┐хало лише тро║ - з Галатом. Дорогою вони переговорили про все, i тепер кожний знав, що йому робити. Нiяко┐ гармати з Оситнягiв не чулося поблизу, це не здивувало Шахая, бо гармата була витвором його мiтингового запалу. Iз станцi┐ повиходило кiлька службовцiв - переляканих, мовчазних. - Вигружайсь! - закричав Остюк, i тро║ друзiв швидко мали перед собою армiю з восьми людей: дев'яносто два партизани повтiкали дорогою. Галат почервонiв, його вуха i навiть руки набрякли вiд кровi. Остюк поворушив головою, нiби йому муляв комiр френча. Шахай витягся увесь, стаючи струнко. Нiхто не рухався. В цю хвилину десь здалеку почувся гудок i чахкання паротяга. - Усi по мiсцях! - подав команду Шахай i махнув машинiстовi забрати потяг. Потяг пiшов, все збiльшуючи швидкiсть, а десятеро людей на чолi з Остюком та Галатом побiгли понад колi║ю до насипу, заховалися за ним. пх усiх закрила хвиля туману, що ┐┐ прикотив чи присунув вiтер. З протилежного боку виразно чулося, як наближа║ться до Варварiвки ешелон. Шахай зустрiв його, стоячи на перонi, тримаючи руки за спиною: такий вигляд ма║ вчитель, коли вiн сто┐ть в кiмнатi й вибачливо чека║, доки розсядуться учнi. Ледве спинився ешелон, як Шахай став походжати вздовж його, рахуючи вагони i записуючи щось до записно┐ книжки, котру вiн вийняв з кишенi, його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що нiхто не насмiлився заступити йому дорогу. На гамiр виглянув офiцер з пасажирського вагона, i всi йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовiрний гвалт. - В чом д║ло? - закричав офiцер. - Комендант? - почули всi серед тишi голос Шахая. Офiцер ствердив це махом голови. - Хай комендант ешелону та командири окремих частин зайдуть для переговорiв про капiтуляцiю, я чекатиму на вас десять хвилин. Шахай пiшов помалу до станцi┐ i, сiвши в кiмнатi бiля каси, став чекати. На перонi наче розпочався ураган. Кричали всi разом, обурено клацали затворами гвинтiвок, i крiзь вiкно Шахай помiтив, що в дверях деяких теплушок з'явились кулемети. Пiсля п'ятихвилинного чекання зайшло шестеро офiцерiв. Вони розгублено i в той же час суворо оглянули Шахая. Останнiй не запросив ┐х сiсти, i так пройшла вся розмова, сидiв тiльки Шахай. - В чом д║ло? - повторила людина, котра перед цим виглядала з вагона. -Хто ви i чого вам треба? Ми вас розстрiля║мо, не виходячи з кiмнати... Шахай витримав паузу i лiнькувато подивився на того, шо говорив. - Я вам даю п'ятнадцять хвилин на роздум. Замiтьте собi - тiльки п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешелон мусить здати менi, а вас я пропущу тодi ┐хати далi. Я - командувач цього району. Через, - Шахай удав, що дивиться на годинника, - через дванадцять хвилин мо┐ гармати рознесуть усю станцiю разом з ешелоном. Дорогу далi перегороджено. - Ми не можемо здати цi║┐ збро┐ -- ми веземо ┐┐, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину. Це - казенне майно. - Я не випускаю нiкого вiд себе зi збро║ю. - Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник. - Ви ма║те ще дев'ять хвилин. Але потiм - буде пiзно. Офiцери не знали, що ┐м робити. Вони вже погодилися з неминучiстю i тепер лише хотiли просити Шахая, щоб вiн ┐м залишив збро┐ для самоохорони. - Нiяких уступок, -сказав Шахай i встав iз стiльця. До кiмнати забiг розхвильований Остюк. Вiн став струнко перед Шаха║м i похапцем вимовив кiлька слiв, дивлячись просто в вiчi останнього. - Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати. Вони думають, що вас тут тримають. - Дурницi, - одповiв Шахай, - вони ж мають мого наказа? Хай почнуть тодi, як я наказав. - Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку - там сто┐ть делегат вiд батаре┐. - Хай зайде сюди, - вирiшив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось йому незрозумiле, не закiнчив фрази i вийшов з кiмнати. Остюк побiг за ним. "Тiкаймо звiдси, - прошепотiв Остюк, - на станцi┐ ┐м сказали, що нiкого поблизу нема║. Ще похлопають нас тут!" Вони зустрiли по дорозi роздратованого полковника, що закричав до них: - Де вiн тут, самозванець? - Там чека║, -вiдповiв Остюк, - я бiжу за хлопцями. Друзi повернули до якихось сiнець, перебiгли помешкання начальника Варварiвки i вибiгли до двору. На ┐хн║ щастя, знову упав на землю туман. Вони бiгли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат i стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою. - Де ж люди? - Повтiкали, гади, боягузи, сволочi! Шахай i Остюк посiдали коло Галата i засмiялися. Потiм вони смiялися вже втрьох, ┐м приходили на думку рiзнi веселi дотепи. Нарештi вони полiзли насипом вище i, лежачи, почали дивитися вниз на колiю, де лежало впоперек кiлька шпал. На станцi┐ стояв гамiр. Пролунало чимало пострiлiв. Хтось говорив промову, за щось агiтуючи. Потроху все там уляглося, i ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машинiст випустив зайву пару, i ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках. - Бувають на свiтi пригоди, - почав Шахай i подивився на весiльнi восковi квiти, що ┐х було приколото до його френча, -пригоди, кажу я. вам, коли можна поплутати весiлля з похороном. Я пригадую, як одружувався мiй товариш на фронтi. Наречена при┐хала до нього, щоб повiнчатися, а повезла його додому в цинковiй домовинi, i куль у нього бу