шал Остюк. Це була пiсня про чумака, що з батiжком доганя║ долю. Вiтер розносить степом горе чумацько┐ душi. Через те, що вiтер малий, чи, може, через те, що обрi┐ розходились далi й далi, пiсня пливла за кiннотниками. Гарматники трусились на ящиках. Комбат Соса крутив вуса й намагався вгадати свою кар'║ру, ┐здовi на конях боком сидiли на сiдлах, думаючи кожний. Кулеметники порозвалювались на тачанках, i здавалося, що ┐м i чорт не брат. Довгi чуби виглядали з-пiд кашкетiв, i мимоволi згадувались руки, що пестили б таку красу. А пiхота пiсень не спiвала. Сидячи на полудрабках пiдвiд, вона говорила про землю. - Тут би та пшеницi вкинути. - А може, баштан? - Баштан балку любить, щоб холодок був увечерi. "Пшениця", "жито", "чи глибоко вода?", "дерева нема║" - i мимоволi очi звертались на командира, що був ┐хньою волею. Чи не все рiвно куди - щоб вiн тiльки був на конi та його спокiйнi очi спереду. I землю, i Шахая вони любили однаково. Власне кажучи, весни ще не було. Суха ковила ще стояла мiцно. Але куди дiнеться вона за тиждень? Куди пiде ┐┐ глузливий шелест, коли заговорить нове поколiння трав? Зникла ж уже ┐┐ золота краса й павутиння степово┐ осенi? - Зникла! З вирiю - чудесно┐ сторони! - вертаються журавлi. Завжди весна й журавлi - це одна мелодiя. I здалось, що тiнi вiд журавлiв упали на вiйсько. Саме з'┐здили в полонину. Кiннотники вигравали на губах неймовiрно соромiцьку пiсню, не червонiючи. Слова гинули у висвистах та зойках. Тiльки мелодiя гугонiла. Та танцювали конi. На обрi┐, що був зовсiм близько - по той бiк полонини, - замаячили постатi. Вони бiгли, як шаленi, кiньми. За чим вони гнались? Це ж не кiннотники, що оббiгти хочуть ворога, - вони махають руками, як вiтряки. Невеличкi селянськi конi мчать просто в полонину. Це - селяни. Гiн iз дво║ ще до вiйська ┐м бiгти. А мiж ними та вiйськом трава кублиться, хрущить, шумить молочай сухий i полинь. Бiг якийсь чи, може, льот? Ось-ось цей слiд повернув по травi, обминаючи вiйсько. Ще швидше трiскотить трава. Обмина║ переднiх кiннотникiв. Що це? Шахай смi║ться, звертаючись до жiнки: - Хорти зайця погнали! Хорти пробiгли за кiннотниками, приминаючи траву, як вiтрова хриля. Потроху зупинилися несмiливо селяни й не знали - злiзти ┐м з коней чи не злiзти. Кiннотники замовкли. П'ятеро соколiв вiдокремлю║ться вiд них, нахиляючись кожний до гриви. Почина║ться погонь. Наче то риби дивнi пливуть по землi, пливуть ковилою, стеляться, витягуючись удво║, перелiтають рiвчаки. Наче то тумани вночi звиваються клубками, щоб долетiти до мiсяця. Гей, дзвенить вона, як вiтер, людська вiдвага! Але не тако┐ думки Шахай. Вiн пiднiс до очей бiнокля, i Сiрий став, як неживий, затримуючи дихання. - Летять добре, чортовi сини, та не знаю, де сядуть. Як ти гада║ш, Макаре? - Сволочi! Макар, не повертаючи голови, презирливо дивився на вершникiв. Усе вiйсько стояло в полонинi. Пiхота проминала ноги, скачучи й борюкаючись. Кулеметники зняли чохли з кулеметiв i ладили стрiчки. - Сюди веди! - крикнув Макар кiннотниковi, що гнав поперед себе селян. Селяни пiдiйшли й потупились, ┐хнiм коням заглядали в зуби й шарпали за хвости десь за першими пiдводами. Селяни дивились мовчки на Шахая, чекаючи його слiв. Вони знали партизанськi закони -"мовчи, взнаваючи" i "взнавши, мовчи" - i виконували ┐х завжди. Вони чекали запитання. - Привести ┐хнiх коней, - сказав Шахай, злiзши з коня й поправивши на собi пояс. Селяни ще бiльше похмурились, тiльки в очах ┐хнiх пройшов блиск радостi i зараз же загинув. Коней привели. - Як звать? - запитав Шахай, пiдносячи руку до вуха кобили, що пiдвела голову. - Рябою. - Так от - забирай свою Рябу та доганяй хортiв. Селяни подивились один на одного, ┐хнi подертi свитки свiтили латками. Чорнi й шкарубкi руки не знали, куди дiтись у подяку. Нарештi одна з них торкнулась командирового френча. - I заприсягнусь, що ви нашi. Гарна в тебе бандочка, батьку! Макар проковтнув посмiшку. А степовi очi Шаха║вi вiдверто смiялись. - А чого вона тобi подоба║ться - оця моя банда? - Конi добрi, люди правильнi, та й ви, видать, нiчого собi чоловiк. За нас ходите. Переднiм кiннотникам набридло стояти на мiсцi, ┐хнiй Остюк примчав до тачанки. По-молодецькому злетiвши з коня, вiн козирнув, дзенькнувши острогами. - Зачекай, - Шахай пiдiйшов ближче до селян, -навкруги тут не зустрiчали якого вiйська? - За залiзницею по селах стоять трохи - в погонах. Та в тебе бiльше. Сила була справдi добра: гармати вилискували на сонцi вряд i десяткiв зо два кулеметiв на тачанках. Сотня добро┐ кiнноти i решта - пiдводами. - А тут, на горi за насипом, по┐зд iз гарматами ходить. Сюди й туди. Зустрiч наявне ставала корисною. Оглянувшись кругом, Шахай дав наказ Остюковi вислати розвiдку. - Хорти, певно, i самi знайдуть дорогу додому. Паняйте! - сказав вiн неголосно до селян i взявся знову за бiнокль. Чорнi крапки, що ними зробились п'ять кiннотникiв у далечинi, збiльшились i поближчали увосьмеро. Вони мчали далi, пригнувшись на сiдлах. Раптом бiла квiтка розкрилась високо над ┐хнiми головами i потiм друга й третя. Шахай, усмiхнувшися, покликав ординарця. В полонину долетiло один за одним три вибухи шрапнелi. I майже одночасно, як луна, стукнули вiдгомоном звуки вiд ворожих гармат. Полонина вся заклацала збро║ю. Кулеметники обняли сво┐ машини. Вершники мчали назад. Ще три шрапнелi луснуло вгорi, обдавши ┐х жахом смертi. I потiм стрiлянина вщухла. Степова балка мусила стати вихiдним пунктом бою. Синьо-рожева хмарка вгорi пливла самотньо над немiряним степом. Вона наближалась до сонця. Все затихло перед бо║м. Над кiннотниками знявся прапор. Тремтяча рука якась тримала його, пригорнувши до себе. Талановитий Галат бiгав вiд тачанки до тачанки. Вiн проклинав себе самого i всiх на свiтi, шукаючи шапку, через яку й день йому немилий i воювати вiн не хоче - на смiх людям - без шапки. Ординарець наче з-пiд землi вилетiв на бистрому конi. Обсмикуючи на собi гiмнастерку, вiн розповiв Шаха║вi про бронепо┐зд, що ходить вiн по рейках, сюди й назад, маневруючи. Повернулись i розвiдники. Остюк сам пiд┐хав iз ними, похитуючись станом, як кокетлива дiвчина. - Це тво┐ люди, Остюче, за зайцем бiгли? - Це мо┐. - Покликати. Полонина гула, як вулик. Особливий хвилястий тон - сторожкий i тривожний. Наче вiдразу думки вийшли на день, трiпочучи на сонцi. Все стояло вкупi - так, як поставила дорога. Розвiдники повертались на сво┐ мiсця, згори поглядаючи на пiхоту й заграваючи з гарматниками. П'ятеро кiннотникiв Остюкових нарештi пiд'┐хали - мокрi й потомленi. Вони зупинилися перед командиром, чекаючи нагороди за геройство. Конi ┐хнi були сiрi вiд мила, з обвислими гривами й хвостами, i важко дихали, закриваючи часом очi. - Судити вас будемо потiм, - сказав Шахай, - за вашу заячу вiдвагу пiд час рейду. А тепер спробу║мо, - промовив вiн тихше, - яка вона у вас. За мною! Вiн спокiйно зрушив iз мiсця свого коня й по┐хав уздовж . валки партизанiв. Поруч iз ним ┐хав Остюк, задуманий i суворий, а позаду - п'ятеро. Коло кiннотникiв стали всi семеро. Остюк передав щось сво║му помiчниковi. Привели двох запасних коней, i на них сiло дво║ кiннотникiв. Якi в них були думки? Такий страшний перелiт - вiд нагороди до суду - зiгнув ┐м спини. А проте, спитайте партизана, що таке ║, зрештою, смерть. Особливо, коли рука вiрного товариша пустить кулю в серце. Шахай ви┐хав на гору. Дiйсно, далеко десь мiж залiзничними насипами вився кучерявий дим. Ось вiн i вийшов по цей бiк. Сонце вдарило його з полудневого неба стрiлами, наче зупиняючи. I вiн зупинився. Шахай показав пальцем лiворуч по залiзницi, де верстов за п'ять стояла купка дерев. - ┐дьте до тих дерев. Поспiшайте. Бронепо┐зд мусить бачити вас увесь час. Коли ми перейдемо залiзницю, повертайте за нами. Остюк незрозумiле дивився слiдом за кiннотниками. - пх переб'ють з бронепо┐зда. Вони й половини не про┐дуть. - Ти, Остюче, подумай, що буде. Зна║ш гру в те, хто дурнiший вийде? Остюк звiв плечима, махнув головою. - Це коли певна дiя виклика║ одну певну думку. Що ти подума║ш, коли дiвчина винесе тобi гарбуза? - Я ┐й вимажу ворота! - Ти думатимеш, що вона за тебе не хоче. А коли ворог почне ставити проти тебе гармати - що тодi думати? Невже - що ворог хоче знятися на карточку? - Я йому, сукиному синовi, покажу, як виставляти гармати! - Ти будеш певний, що вiн пустить шрапнель або картеч. Тепер же, що подума║ iнтелiгентний капiтан на бронепо┐здi, коли побачить, як летять тво┐ хлопцi йому навперейми? Але Остюк уже смiявся, вставши на стременах i взявшися руками за шию коня. - Вiн подума║, що вони зiрвуть йому рейки! Це ║ гра. Не гiрш Успенiвки. З бронепо┐зда побачили метких вершникiв трохи запiзно. Пустили зо три шрапнелi високо в небо. Вершники ┐хали далi. Ще кiлька шрапнелi в прилiпилося до безхмарного неба. Бронепо┐зд став потроху одсуватись, звiльняючи путь. В'┐хав у насип i швидко виплив по другий бiк насипу. А вершники все бiгли йому навперейми. За знаком Шахая Остюк засвистiв умовно в полонину. - Чим же вони там зриватимуть? - Жаль, що нема║ чим. Динамiт вийшов увесь. I Остюк смi║ться знову, розвалившися на сiдлi. Вiйсько ледве показалося з полонини. Вiтер розколихував прапор, нестерпиме ворожий до блакитi i здалеку видний. Вiн був дисонансом в оцiй веснi - з ┐┐ невловимою блакиттю повiтря та сiренькою зеленню землi. Наче птах якийсь, викупавшись у фарбах вечiрнього заходу, коли сонце ляга║ в долину, виринув i несеться собi, колишучи крилами. Червоного прапора красна зоря Обiйде iз нами далекi моря. Це пiсня луна║ вiд кулеметiв. Галат диригу║ з сво║┐ тачанки. Це тачанка сто┐ть, i навкруги не┐ кулеметники з чубами на цiлу околицю. Завзято доспiвують свою пiсню, похитують у такт головами. Вони обнялися й стоять, поклавши руки на шию один одному. Шаха║ва хитрiсть облетiла вже всiх, звеселивши. Але й кулеметники ось рушають. В'║ться степовий пил з-пiд колiс. Жайворонок висить на невидимiй нитцi, спiваючи весну. Пiсня його тремтить згори, не переставаючи, наче лл║ться десь в озерце чистий i холодний невеличкий струмiнь. _ пхали далi. Ген-ген позаду залишилась залiзниця, на нiй досi маневру║ по┐зд. Пiшла бита дорога. Розтяглась валка вздовж, i край ┐┐ заховався в долинi. Недiльне сонце пада║ нижче й нижче. Весно, весно, прийди на цi поля скорiш i полий ┐х травами хлiбними i сiном, сiножатями й царинами! Працiвникiв у полi не чути. Одчайний безголосий сум обгорнув усе i кричить - просить робочих рук. Земле наша, матiнко, кров'ю политая, лежиш ти напохватi у всiх! Кожний руки, що вiд бажання спiтнiли, кладе на тебе. Але хто покладе руки на чепiги? Хто потом закрапле борозну на дощ i на врожай? Так i хочеться застромити зброю на межi й пiти вздовж за скибою, витираючи пiт. Ще не час, однак. Так дума║ Шахай. Сiрий аж замрiявся, легко тюпаючи поруч тачанки, ┐здець не пiдганя║ його, вiддавшися думкам. Проте нiчого не вчита║ш у нього на обличчi. Похмуро зламанi брови й над ними високе чисте чоло - на перший погляд. Далi й суворi уста запримiтиш, i сильне пiдборiддя. Це - звичайний парубок. Роки царсько┐ вiйни поклали багато важких думок у мозок, i цi думки свiтять тепер з очей. Суворе обличчя! А гляньмо-но, коли усмiшка покривить губи йому, коли розправляться брови - кращого не знайдеш у свiтi обличчя. Ось воно смi║ться й тремтить куточками губ - блищать степовi очi. А в той же час i наче стриму║ цю усмiшку, знову хмурить брови - i ще дорожчим вiд цього ста║! За цю усмiшку можна пiти на скiн, можна вирости в сво┐х очах, знайшовши сили для нелюдського дiла. Тiльки з нею можна розумiти всю велич i та║мнiсть слова - чоловiк. Уже потомилися конi. Вже не спiвають пiсень кiннотники. Навiть Галат похмурив лице сво║, звiсивши одну ногу з тачанки. Земляна пара колива║ться на обрi┐ - то жене святий Петро отару овець. Парко в повiтрi. - Тату, сiдай до нас iз мамою. Це дитина порушила тишу. Мати нiжнiше пригорнула ┐┐ до себе, а Шахай злiз з коня i по┐хав тачанкою, тримаючи Сiрого за повiд. Дитинча горнулося тепер до батька. Нерiвний i мелодiйний звук повис раптом. Шахай спiвав. Його думка, лiтаючи десь, а може, логiчно мандруючи, розважала себе пiснею. I дiйсно, здавалась розмовою ця пiсня. Даремно шукати б умiлого спiвака. Паузи розтягались тут неможливо. Певнi звороти мелодi┐ повторювались не раз любовно, забиваючи iншi. Але ж чому такою близькою оця пiсня ста║ Макаровi, що зсува║ вiн кашкета i лагодиться й собi пiдтягати голосно? Верховино, ти свiтку наш! Гей, як у тебе тут мило!.. - спiва║ Шахай. Спереду оглядаються чомусь кiннотники. Комбат Соса аж обкрутився конем двiчi. Пiхота ставала на полудрабки. Потiм i Галат заворушився. Остюк вiдстав потроху вiд сво┐х, байдуже наче оглядаючи партизанiв. Вiн iзлiз поправити пiдпругу й замiсть того перестелив пiтника. Пил невеличкий вiд копит та колiс обгортав йому ноги. Сонце просвiчувало крiзь цей пил, i здавалося, що сто┐ть Остюк за чудесним кущем, що кущ узявся весняними бруньками й пухом i через те - прозорий. Нарештi сiдло лежить як слiд. Остюк огляда║ його критично ще раз. - Цабе з дороги! - кричить йому Макар. Остюк нiби раптом помiча║ Шахая. Мить - i Остюк на сiдлi. - Як ся ма║ш? - пiд'┐здить вiн ближче до тачанки. - Там усi хлопцi бояться, чи не захворiв ти часом, що сiв у бричку. Насправдi, як? Справжня тривога ║ в його словах. Але вiн бо┐ться показати цю тривогу. Вiн трима║ться свобiдно, слiдкуючи за Шаха║м, щоб учасно обернути все на жарт. - Добре, - каже Шахай, - все гаразд. Потiм придивля║ться наперед. - Тво┐ розвiдники поспiшають. Кiлька хвилин мовчать. Остюк ┐де поруч, байдуже помахуючи ремiнцем. Зброя в нього командирська - шабля, маузер, карабiн, до сiдла приторочений, та французький бiнокль на грудях. Шапка-кубанка з чорним верхом ледве трима║ться на головi. - Мчать просто сюди, - каже Остюк. Шахай поправля║ пояс. Торка║ рукою револьвер у кишенi (iншо┐ збро┐ вiн не ма║) i сiда║ на коня. Пiд'┐здять i розвiдники, ┐х_ дво║. Один говорить, а другий важко диха║ й дивиться просто в рот першому, наче хоче заповнити його сво┐ми словами. - За горою в долинi село. Перед селом вiтряки. Там стоять кулемети. Сто┐ть багато пiхоти. Кавалерi┐ мало. Наче вихор, полетiв Сiрий пiд гору; поминаючи сво║ вiйсько, Шахай знав, що все воно здригнулося. Пiдсвiдома певнiсть небезпеки виклика║ поспiх. То дурницi - спокiй перед бо║м! Кожний поспiша║ так, наче всi сили його потрiбнi тiльки на годину. Всi чуття неможливо загострюються. Кожне слово виклика║ думки й думки. Як метеори, проносяться вони, затуманюючи кришталевий день, а може, ще бiльше дзвiнко┐ нерухомостi надаючи повiтрю. Наче сон сниться, нервовий, напружений. Дурницi, що дехто спокiйний бува║ перед бо║м! Шахай такий, як i всi. Але вiн витриманий неймовiрно. Вiн спокiйний з виду, як гiпнотизер, що трима║ в себе ключi вiд душi цiлого вiйська. Вiн вилiта║ на гору i ста║ так, що ворог може бачити тiльки його голову. Остюк, Соса, Галат i Марченко, начальники п'яти сотень пiхоти, стають позаду. Поволi збiга║ в долину рiлля, клаптики сiнокосiв i озимина. Сонце просушило ┐┐ за день, вигнавши пару. В долинi село вiдгуку║ться рiзними голосами, так що й не розбереш: чи воно корова реве, чи горобцi там з весни радiють, що прийде вона всiм на радiсть. Верстов зо двi до села - не розчу║ш толком. Десь димарi димлять - хазяйки вечерю варити заходжуються, i дивно якось збоку дивитись на мирне оце життя поруч з вiйною. Великими групами сто┐ть перед селом вiйсько - до тисячi набереться. Чекають. Але щось гармат не видко - не знати, чи поховано ┐х, може. Шахай дума║, що це зручний випадок для артилерi┐. "Вони не чекають на мене так швидко - легше нападати, нiж оборонятися. Де ж, однак, ┐хнi гармати?" - Соса, - каже Шахай, - давай сюди батарею. Став ┐┐ отут на вiдкритому - попробуй розгромити оту купу. Соса привiв свою батарею на ристях. Одна за одною чотири гармати стали в ряд на бугрi. Вже поодлiтали назад передки з кiньми, i наводчики взялись до панорам. Р-раз! - вибухнула ворожа гармата. Р-раз! р-раз! р-раз! - iще три при║днали до першо┐ сво┐ голоси. Ворожа артилерiя закопалась перед селом за млинами й садить тепер на пристрiляне мiсце. Як же ж iсхопилися гарматники! Земля стовбурами стала навкруги, закривши очi кривавим туманом, а сонце раптом коливатися стало на небi. Де вже тут стрiляти! Пiдлетiли конi з передками, причепились, шарпнули - i покотилась батарея назад, не сказавши свого слова. На ворожiм боцi до чотирьох гармат долучилося ще чотири. Вiд ляку заговорило кiлька кулеметiв i вiдразу ж замовкли. Пiхота розбилася на боки, розсипалася, як мак, уздовж, утворивши фронт. А гармати били правильно й точно, пiдкидаючи землю й орючи поле, наче хотiли перепону покласти мiж ворогом та сво║ю пiхотою, що поволi розгорнулась в одну розстрiльну[4], маючи й резервнi розстрiльнi. Вона йшла в наступ, розправивши фланги, як крила, i вiдкинувши ┐х трохи назад для бiльшого розмаху. Всерединi фронту чорнiли тачанки з кулеметами. Шахай не чекав, доки ворожа пiхота насяде його партизанiв. Людською кiлькiстю ворог задушить i зiтре з землi. Але нiхто навiть i гадки не мав, що командир вага║ться або хвилю║ться. Балка нагадувала приблизно велетенську пiдкову, що охоплювала сво┐ми боками цiле поле, яким тепер наступала ворожа пiхота. Кiнцi пiдкови сходилися в селi, де була артилерiя. На вершку пiдкови стояли партизани. План був ясний. Через хвилину партизани зникли, залишивши вороговi порожн║ мiсце. Лiворуч балкою пiшла Остюкова кiннота, пiдсилена кулеметами. Праворуч балкою повiв Шахай решту вiйська - пiхоту, гармати й кулеметникiв. План був - ударити ворога зразу в обидва фланги з бокiв. Стали. Тро║ вершникiв помчало далi балкою до села, а ввесь загiн лаштувався до бою. Розтяглися пiвколом гармати, повернувши на ворога морди. Вся пiхота залягла на горбi в ряд. Кулеметники розбiглися з тачанками на фланги, i Галат без шапки лаявся коло пiдводи з патронами, не смiючи пiднести голос. Тiльки ворожi гармати стукали далеко. Все робилося в такiй страшнiй i нервовiй тишi, що всiм здавалося - нiчого на землi нема║: нi мiст, нi сiл, нi людських звича┐в, тiльки вони самi зiйшлися тут на герць, самi на ввесь свiт - вони та ┐хнiй ворог... Шахай обережно пiд'┐хав. Вiн побачив фланг ворога, що наближався до нього. Розстрiльна йшла бадьоро й енергiйно з правильними iнтервалами мiж людьми й кулеметами. Такого ворога варто було подолати. Вiн подав знак гарматам i лiг на землю коло Марченка. Вiн почував, що всi люди дивляться на нього, i спокiйна усмiшка ледве пролинула на його губах. В собi вiн був певний, i це вiдчував також i Марченко, чию загибель у кiнцi рейду оспiвувала армiя. Марченко сам був криця, i нiщо не страшило його. Ревнули гармати, i снаряди полетiли через партизанськi голови вперед, розриваючи повiтря i скажено виючи. Зразу наче всi стали трохи недочувати. - Тепер пора, - сказав Марченко пiсля третьо┐ сальви[5] . Вiн скочив на ноги i пронизливо закричав: - Хло-опцi! Все пiдвелось. - Гайда! П'ять сотень пiхоти рушило рiшуче вперед. Розгорнулися в ширшу розстрiльну. За ними тягли по землi кулемети. Галат iз кулеметниками на тачанках залишився в резервi. А гармати били вже по ворожiй артилерi┐, мацаючи набоями, як пальцями, вдалинi. Коли вибiгли на бугор, чекали побачити Остюка з кiннотою на другiм боцi. Але його не було. Ворожi лави розгубились трохи, дiставши короткий i страшний удар на свiй лiвий фланг. Забiгали люди, передаючи бойовий наказ. I швидко ворожий фронт став повертатись, шикуючись, розгортаючи сво┐ крила, щоб битися в лоб. А Остюк ще не з'являвся. Ворог рушив уперед, його артилерiя намацувала партизанськi гармати. Не раз i не два падали партизани. Але була вже невидержка. Тодi махнув командир Галатовi. Тачанки вилетiли з обох бокiв, помчали скажено вперед i, зробивши кожна красивий заворот, застрочили вiдразу всi шiстнадцять кулеметами... Ворог вiдбивався сво┐ми. Його люди, лежачи, брали галатiвцiв на мушку, але багато вiзьмеш ти, коли в лоб тобi летять тисячi смертельних мух, свистять i риють землю! Це тяглося кiлька хвилин. Партизанська пiхота за цей час нарила землi й лежала вже в шанцях, готуючись до вiдсiчi. Ворога трохи порiдшало вiд кулеметiв, вiн одсунувся назад. Всi тачанки вмить повернули коней i, пiдстрибуючи по озиминi, бiгли до балки. Пiхота вiдразу ж прийняла на сво┐ плечi ввесь бiй. Остюка ж усе не було. Хвилин двадцять уже йшов бiй. Настрiй складався поганий. Ворог насiдав мiцнiш i мiцнiш. Його люди, чуючи сво┐ гармати, мали бойовий дух. Партизани в шанцях нервувались, як малi дiти, - багато з них стрiляло, не цiлячись, заспокоюючи цими пострiлами панiчнiсть i страх смертi. Тiльки сотня обстрiляних вовкiв лежала спокiйно i стрiляла, вишукуючи ворога. Панiчнiсть була в самому повiтрi. Отак скочить хтось на ноги та й бiжить просто пiд кулями, виючи по-звiрячому, загубивши пам'ять. Найхоробрiший партизан може пiддатися панiцi - це пошесть, безум, що спалахне в одну мить, i не знати, з якими страшними наслiдками! Через те й не люблять партизани боягузiв: такий i сам пропаде, й за ним усi хоробрi, що заквiтчали себе перемогами. Боягузовi одна доля - смерть! Шахай вiдчув цю панiчнiсть. Зiбравши волю, вiн сiв на коня. Тiльки непереможнiсть i спокiй командира рятують становище. Вiн по┐хав пiд свистом куль легкою ристю до лав, знаючи, що спокiйна й привiтна усмiшка повинна бути на його губах. Вiн пiд'┐хав до лав, скалячи зуби. - Хлопцi, - почули всi, - я з вами! Панiка пройшла, очистивши повiтря. Стало легше дихати. Часто почали стрiляти бiйцi. Тiльки один партизан, почувши рану на головi, зiрвався з мiсця в смертельнiй тузi, хоч рана й була легка, i побiг назад, кричачи дико. Шахай, пiдбiгши конем, ударив його кулею з револьвера. Боягузова кров бризнула на коня. Ще одного втiкача забив Шахай. А кулi лiтали, як трутнi, тонко спiваючи погребнi пiснi. Душа тужила перед смертю. Бiй важчав. В цей час замовкли ворожi гармати, i стало уривками чутно, як строчить там кулемет. То тро║ партизанiв допалися до ворога! Вони мчать по селу, стрiляючи в свiт, та утворюють iлюзiю раптового наскоку на ворожий тил. Артилерiя замовка║. Ворог губить свою бадьорiсть. Уже партизани беруть до сво┐х рук iнiцiативу. Завзято йде лава на сильнiшого ворога. Аж ось i Остюк з'явився на рiвнинi. Кiннотники мчать, вилискуючи шаблями, i вигукують, кричать, ревуть - лише гупотить земля. Знову махнув Шахай Галатовi. Вибiгли на ворога тачанки. Наче повеселiшав день. Ну й хiба тактовно - розповiдати, як iлл║ться потiм кров? Це не просто червона юшка, що на не┐ можна тверезо дивитися! Тепла й пахуча така та солодка, що нею не залл║ш нiколи жаги, вона лл║ться у весняну землю - на яснi зорi, тихi дощi, на врожай... Бiй кiнчався. Частина кiннотникiв побiгла ловити ворожi гармати, що давно вже втекли. Тачанки, пiдiбравши мертвих i поранених кулеметникiв, покурiли в село. Пiдводи розшукували поранену пiхтуру. Махнувши востанн║ клинком, пiд'┐хав Остюк до Шахая. Голову йому вкрив пил, i з-пiд брудно┐ кори над вухом проступила кров. Вiн скочив iз коня, похитався трохи, як п'яний, не стоячи на ногах вiд утоми, i витер об озимину шаблю. - Понiма║ш, - сказав вiн хрипким голосом, - там у балцi в ┐х кавалерiя була. Прийшлось попобiгати за ними, доки вирубали на капусту. Задержка вийшла. В село в'┐здили з пiснями. Коли бiй замре й розпливеться пороховий дим, вiтер стомлено повi║ землею тихою радiстю життя, i мертвi спочинуть на межах у братських могилах; коли вечiр прилетить здалеку, розiлл║ веснянi настро┐, огорне туманом обрi┐, до яких прагнеш весною; коли дим блакитний стане на ввесь свiт, iнакший кожного вечора в короткiм людськiм життi, тодi хто повiрить, що iсну║ смерть? Нiкчемне людське серце витче собi найтонше марево радостей. Воно тремтiтиме сильно, наче поспiшаючи перебiгти свою путь бадьорими ранками весни! Отже, партизани спiвали. Голоси хрипко лунали у вечiрнiм повiтрi, i вони були страшнi, як клекiт. Стогiн поранених, гуркiт колiс, iржання морених коней, про _яких _не можна було сказати, якi вони на масть, так вимучив ┐х бiй. Загiн вливався в село. Остюкова кiннота найбiльш виграла вiд бою, захопивши коней i переманивши пiхотинцiв на сiдла. Галат нудився, сидячи на тачанцi. Вiн вiдбив стiльки "максимiв", що задовольнив навiть сво║ завидюще око. Сосинi хлопцi за допомогою кiннотникiв наздогнали кiлька зарядних ящикiв i двi гармати. Тепер Соса й командир друго┐ батаре┐ Санька Шворень сварились, ┐дучи попереду, за таке добро. Тiльки Марченко, сам легко поранений, збирав сво┐х нешвидких дiтей. Нарештi й вiн у┐здить до села на чолi цiло┐ армi┐ пiдвiд, в'┐здить останнiй - за кiннотою, кулеметниками, гарматами. Шахай пропустив повз себе увесь цей цуг, стоячи край села. Моренi конi танцювали, проходячи мимо. Партизани пiдтягнулись, як регулярне вiйсько. З незвичайною гордiстю пiвлежали на тачанках галатiвцi, поклавши ногу на ногу. Це була мовчазна гордiсть цiлого загону за командирову вдачу. Ще раз Шахай подолав. Об'┐хавши всi застави, що не випускали нiкого з села, побалакавши з селянами, що прикидалися безпросвiтними дурнями, i вирiкши долю полонених солдатiв (офiцерiв порубано зразу), Шахай почув одинокий пострiл недалеко. Сiрий домчав за хвилину туди. Невеличкий гурток людей стояв там i меланхолiйно дивився вниз на землю, де бився пiдстрелений чоловiк, щось белькочучи й захлинаючись i уткнувши обличчя в землю. Тут же поруч стояв квартир'║р ксiков iз револьвером. З сусiднього двору виглядало кiлька партизанiв. - Хто це? - Я його спiймав у клунi в половi. Це - стражник! - ксiков чекав на Шаха║ву подяку й говорив запобiгливо щиро. Селяни мовчали. - А хiба в нас суду нема║? - Шахай, сказавши цi слова, покликав двох людей з ближчого двору. - Вiдберiть у нього зброю й ведiть до мене на кватирю. Тiльки пил покурив за Шаха║вим конем. Вiддавши револьвера, iшов ксiков пiд конво║м. Попова хата, що ┐┐ призначено пiд штаб, виходила ганком на площу, де розташувалися гармати. Коней було розведено по стайнях, i коло гармат де-не-де манячив стiйковий[6] . Соса сидiв на гарматi i, поклавши книжку на затвор, читав. Безперечно, це були вiршi Лермонтова. Ними завжди козиряв Соса, виказуючи свою належнiсть до культури. Книжку було зашарпано незвичайно. Шахай знав це також, як i те, що Соса гарний боягуз. Прекрасний гарматник, добрий начальник - колишнiй офiцер боявся смертi i не вмiв це заховати, як iншi. Тiльки граючи на честолюбствi Соси, на його кавказькiм темпераментi, Шахай переводив струни Сосиного страху на бойовий лад. А в мирнiй обстановцi хоробрiшого за Сосу не було. Хвiртку вiдчинив хтось iзсередини. Шахай зайшов помалу, як ходять люди сильно┐ волi, що завжди ║ насторожi. Позаду, майже по п'ятах, зайшов Сiрий. На подвiр'┐ стояла бричка. Макар мазав колеса в дальшу путь. З сiнешнiх дверей вибiгали й знову заходили вiстовi. Сонце вже зайшло, залишивши пiсля себе трошки дня й денно┐ метушнi. Але все це було як вiдгомiн. Вечiр стояв ясний, надходила прохолода, i денне свiтло згасало непомiтно, щоб одразу перейти в темну весняну нiч. У сiнях привiтався хазя┐н хати, не знаючи, хто вiн ║, оцей невеличкий i невидний чоловiк, що йде з таким виглядом, наче всi дверi свiту мусять перед ним вiдчинитися навстiж. У великiй хатi готували вечерю. Дочка пiдбiгла до батька i обняла його ноги. Жiнка усмiхнулася стомленим обличчям - цей не перший бойовий день дався ┐й узнаки. Шахай почав жартувати з малою, згадуючи якiсь пригоди, що були минуло┐ ночi. Помирилися на тiм, що дочка мусила зливати батьковi на руки, доки вiн умивався. Зайшов Остюк - вимитий i перев'язаний, вiд чого його кубанка майже не трималася на головi. Вiн сказав, що ксiкова привели до двору. Зустрiч Шахая з ксiковим вiдбулася в маленькiй кiмнатi з невеличким вiконцем. ксiков переступив порiг i побачив тiльки спину Шахая, що стояв, задумливо барабанячи пальцем по склi. Коли зачинились дверi, Шахай помалу обернувся й зробив два кроки до ксiкова. Квартир'║р одразу так зблiд, що й увечерi це стало помiтно. - Ти що це менi в рейдi розстрiли влаштову║ш? Не попереджав я тебе вчора? Тихо пролунали цi слова - ┐х чуло тiльки вухо ксiкова. Остюк, що стояв за дверима, i пiп у сусiднiй кiмнатi нiчого цього не чули. Тiльки стогiн пролунав потiм та короткий удар у стiну. Упало щось важке на землю - i все. Коли ксiкова витягли з кiмнати з наказом дати йому ще десяток шомполiв, Остюк зайшов до Шахая. Остюк, видно, нервувався. Остюк зiперся об косяк дверей. - Iменем даного менi вiд партi┐ контролю, прошу пояснень. Це ти хочеш стару дисциплiну завести? - Вiн без суду розстрiляв. Важно, щоб населення знало, що в нас суд ║, а не самосудчики. - Тодi к ногтю його, гада, - нiчуть же не бити! - к рiзнi породи людей, - протягнув Шахай, - одного вдар - горлянку тобi перегризе, а другий ще бiльше старатиметься. Першого стрiляй, коли виправити не можеш, а другого бий i вчи. До вечерi зайшли вдвох, розмовляючи про штабну нараду. Остюк грався оздобленими ремiнцями свого пояса. Трошки боязно й чудно було поповi. Кривавi синяки на Шаха║вих руках, гупання в стiну i цей товариський жартiвливий тон розмови - здавалося, що не можна бачити це в одного чоловiка. Вечеряли всi з апетитом, натискаючи на м'ясне. Остюк витирав руки об син║ сукно штанiв. Розмови точилися бiля Сосиного коня, якого вiн году║ зi сво║┐ ложки. Шахай похвалив прекрасного коня, що вартий бiльш за iншого чоловiка, а Остюк, вiддаючи дань красi й бiговi четвероногого друга, хотiв щиро вилаятися з цього, але вчасно прикусив язика. До дверей зайшов селянин. Звичайний, непоказний, засушений життям, так що не впiзна║ш його вiку. - Драстуйте, хлiб-сiль! Добрий вечiр, батюшко! З недiлею будьте! Де отут у вас самий главний? Остюк пiдiйшов до селянина. - Чого тобi? - Та жалобу хочу на вашу вармiю подати. Останню теличку зарубали. Шахай подивився на нього пильно. - Сiдай вечеряти, дядьку, а там потiм розберем. Селянин сiв за стiл, наче це робив уже не один раз i наче звично йому було ┐сти в такiй кумпанi┐. Вечеряли далi, аж доки не посвiтили ламп. Повставали. Надворi селянин та║мниче оглянувся навкруги й зашепотiв на вухо. Вiн був у шуряка в сусiднiм селi i принiс вiдомостi про ворога. Синчаки, Павлiвка й Довгий Кут повнi вiйська. Навiть на Ковалiв Хутiр - ось тут за горбом - на┐здять iнколи. Тисяч кiлька. Чув вiд шуряка - напевно, i щоб його хрест побив! - що завтра "в нашiм селi буде позицiя". Що завтра о восьмiй годинi ранку з усiх трьох сiл - Синчакiв, Павлiвки й Довгого Кута - почнеться наступ цього вiйська. Павлiвка - в центрi, Синчаки-.злiва, а Довгий Кут-з правого боку. Шахай подивився в вiчi селяниновi. Можна було вiрити, а можна й не вiрити. Обережнiсть - насамперед. Вiдпустив селянина додому, наказавши наглядати за ним та║мно. Потiм рушив до хати. Червоний мiсяць зiйшов низько над степом. Наче якийсь чудний бутафор вирiзав його з червоного паперу й випустив на небо, забувши позолотити. Низько, над самим обрi║м, коливався вiн, як вiдбиток у водi, коли набiгала на нього знизу прозора пряжа земного дихання. Шахай нахилився над мапою й довго сидiв нерухомо. Простора попiвська кiмната вiдгонила ладаном i зворушливою материнкою. Багато поколiнь попiв плодилося й розмножалося пiд цi║ю стелею, хворiло й умирало - головами до кiотiв. Товстий сволок через усю хату бачив не одну подiю. Тепер вiн побачив штабну нараду. Спочатку в сiнях бриньчали остроги й чулось бухикання. Дверi несмiливо вiдчинилися, пропустивши в хату начальника штабу. Це був немолодий чоловiк, лисий i цiлком не вiйськовий. Але так тiльки здавалось. Вiн скiнчив академiю й блискуче вiв партизанськi справи. Шахай його поважав за акуратнiсть i слухнянiсть. Сам вiн i води не замутив би. А маючи загальний план, мiг розробити його до найбiльших подробиць. Чемно, з повагою до самого себе, зайшов Соса. Забiг, наче з дороги, Галат. Остюк увiйшов i зразу ж почав пробувати пальцем, чи гостра його кубанська шабля. Марченко був останнiм через пiхотинськi сво┐ турботи. - Товаришi, - звернувся Шахай, - ви зна║те, що ми пiдiйшли до великих ворожих сил. Вони стануть iз нами до бою. Маю вiдомостi, що наступ почнеться завтра о восьмiй ранку. Коли й не в цей час, то, напевно, в iнший, але тiльки завтра. Люди, що втекли сьогоднi, вже дали повну iнформацiю про нас. Ось тут сто┐мо ми, а в оцих трьох переднiх селах - ворог. Командири розглядали мапу. Першим почав Соса. Вiн пропонував виждати ворога й раптовим наскоком з усiх бокiв розбити. Галат, як i слiд було чекати вiд кулеметника, виклав фантастичний план: послати вночi всi кулемети в середн║ село, де сто┐ть штаб, захопити його, користуючись панiкою, дезорганiзувати ворога i пройти крiзь нього, як нитка крiзь вушко в голцi. Марченко пропонував поробити блiндажi й почати позицiйну вiйну. Остюк же спочатку мовчав, а потiм почав громити всi пропозицi┐, йому вiдповiдали, обгрунтовували всiма можливими аргументами. Стримана лайка повисла в кiмнатi. Хапалися за шаблi й револьвери, але погляд Шахая зупиняв. Шахай сидiв мовчки, слухаючи уважно ввесь гармидер. Такий у нього був звичай: напустити командирiв майже до бiйки, а самому складати пiд цей галас план, що завжди протилежний тому, який радили командири. Начштабу теж усмiхався собi в уса, знаючи, що буде далi. - Товаришi, всi ви говорите дурницi. Ну, ось слухай ти, Галате, що вийде з твого плану: злетяться з двох бокiв ворожi полки - i тiльки мокро буде з тво┐х кулеметiв. Не забувай, що ворога вп'ятеро бiльше. В лоб тут нiяким чином не вiзьмеш. Хитрощi й науку треба прикласти. Ти ж, Соса, просто чудак. Коли вiйсько вороже наступатиме, то наскакуй ти з десятьох бокiв - не вiзьмеш, друже, ┐х же вп'ятеро бiльше! Одно ясно менi й усiм - не чекати, а напасти самим. Завтра о шостiй ранку почина║мо. Розходьтеся - через годину дiстанете наказа. Командири звикли до таких речей. Хiба не доведено вже ┐м у всiх попереднiх боях, що вони непереможнi, доки мають такого Шахая? Вони вийшли бадьорi й веселi i передали цю бадьорiсть вiйськовi. Завжди славу командировi роблять його помiчники й самi потiм свято вiрять цiй славi-iменi. Шахай послав за Остюковим конем, а сам сiв i написав чернетку наказу про наступ. Начштабу його переписав, i Шахай поставив унизу сво║ iм'я. Потiм вiн вийшов iз кiмнати. з Остюком. Сiли вдвох на коней i по┐хали вулицею. Мiсяць вийшов вище на небо. Облив весняним тремтячим молоком повiтря всю землю. Позасинали в хатах. Погасли вогники - темно у вiкнах. Нишком справляють недiльну гулянку парубки. Трiщать лiси, й коливаються кущi. Часом чути гармошку. Конi йдуть по дорозi. Задумались вершники. Про завтрашню сiчу думка, про вечiр весняний, нiч зовучу, долю партизанську? пдуть iз села геть - у степ широкий, оглянути поле. Бо швидко мина║ нiч, а ранок треба зустрiти в гарматнiм диму. Тюпають. Посеред дворiв стоять пiдводи, де хропуть просто пiд зорями кулеметники. Iнодi дверi рипнуть - i хазяйська дочка засоромиться при мiсяцi, поправляючи хустку на головi та млосно дишучи гарячими грудьми. Якийсь чуб молодецький не да║ спати ┐й - молодiй дочцi хазяйськiй. Шука║ вона причiпки на мiсяць подивитися та перемовитись трохи хоч iз тою зальотною птицею. Щасти тобi, дiвчино, на добре! Де-не-де ще вечерю варять. Розклалися на подвiр'┐, як хазя┐, та й грiються коло вогню, розповiдаючи бувальщину й брехню. Нiч довга - слухати ║ коли. По штабах окремих загонiв вiкна свiтяться ввесь час. Готуються до бою голови. I потiм вкладуться спати, як хто сидiв, захропуть дружно. А дехто до ранку не стулить очей, передумуючи щось, долю благаючи. Рiзнi бувають люди на свiтi! Шахай iзлiз iз коня й передав повiд Остюковi. - пдь за мною позаду, а я пiду послухаю. I йшов вулицею пiд парканами, iнодi зупиняючись i слухаючи розмови, а бiльше - помахуючи задумливо паличкою, яку вiн зламав по дорозi. Раптом став. - _Який ад'ютант? - запитало за парканом _кiлька голосiв разом. - Та той, що били його сьогоднi. Як чкурне через вiкно та городами, рiвчаком! Трохи ми боки з нього не порвали! - А з чого це вiн? - Та позавчора, як стояли ми в мiстечку, досвiтки встро┐в. Бабiв наприглашав. П'янi всi в доску; тут убiг хтось до двору та як крикне: "Шахай iде!" Як горобцi, всi розлетiлись. - Да, вiн такий у нас - пострiляв би, як собак. Мiж пiдводами горiв невеличкий вогонь. Коло нього стояло дво║. Ще тро║ сидiло на возах, звiсивши ноги. Тепле повiтря йшло ┐м знизу по ногах i вище, грiючи лице. Вони ┐ли щось. Шахай зайшов до двору i привiтався. Йому дали мiсце коло вогню. - Вечеря║те, хлопцi ? - Галушок забажалось - ось i наварили. - Добрi галушки, - сказав Шахай, настромивши собi одну на шпичку. - Добрi, - сказав вiн далi, покуштувавши. Коло ворiт зупинився Остюк iз кiньми. Шахай настромив iще одну галушку й пiшов сiдати на коня. По┐хали ристю вперед. До Ковалевого Хутора було не бiльше верстви. Вибiлений мiсячною рукою, стояв вiн на белебнi й на роздорiжжi. Нап'яв його хтось наче на серединi землi. I небо тут здавалося найвище: надмiрно син║ вгорi над головою й чорне ген туди вниз, де його, як шатро, припнуто до землi. Яка воля на такiм високiм мiсцi! Рiвний степ, як долоня, лежить без мiри в довжину, наче простягся до когось по весну. Шахай iз Остюком стали близько хутора за скиртою старого сiна. Чи почува║ Остюк, що його провезуть отут завтра? Пустили коней до сiна, а самi вилiзли нагору, поближче до свiтла. Чудовий кра║вид! Тебе не змалю║ш потертими п'ятаками звичайно┐ мови. А незвичайнiсть, як самоцвiтний камiнь, - його дiстають водолази з глибоко┐ води. На захiд далеко йшла стежка аж до того лiска, повертала там трохи й доходила до Павлiвки. Праворуч бовванiло село Довгий Кут - далеко теж за степовим розбiгом - майже коло обрiю. Лiворуч од Павлiвки на однiй лiнi┐ з нею та Довгим Кутом лежали Синчаки поблизу рiчки бистро┐ - Синяви. Дощами та весняною водою набрякла Синява й тече собi на захiд - бистра, гомiнка й глибока, трохи блищить на мiсяцi ледве помiтною смужкою. Шахай не замислився над кра║видом. Тiльки вiд повiтря весняно┐ ночi пом'якшав його голос. Та й ще дорожчий став Остюковi, що знав, однак, у яку вузьку петлю посила║ його цей голос. - Тут тобi ось увесь ворожий фронт. Можливо, що ззаду за цими трьома селами ║ й резерв. Ми повиннi виходити з того, чого вони хочуть. Командирiв ворожих я знаю, головних принаймнi - це кадровi полковники, люди без видумки. Нiчого незвичайного, психологiчного видумати вони не можуть.. Значить, завтра о восьмiй ранку почнуть вони наступ iз тим, щоб притиснути нас до рiки й розбити. Мета в них - не пустити за рiку, себто не дати нам Синчакiвського мосту i по змозi або розбити нас тут, або погнати назад, де за нами по п'ятах iдуть iншi. Шахай промовчав хвилину, наче хотiв збагнути всю серйознiсть свого становища. Вiн поклав палець на пiдборiддя й договорив ще тихiше свiй план. - Ми пустимось на вiйськовi хитрещi. Прямо нам ударити невигiдно, так ми спробу║мо косо вдарити. Косим ударом. Я розбирав його недавно й гадаю, що тут вiн на мiсцi - за таких сил i ситуацi┐. Остюковi це була новина. - Вiдколи вiн ║, цей косий удар? Генерал видумав? - Король. Рокiв пiвтораста тому. Остюк засмiявся весело й недовiрливо. - I харашо ним можна вдарити? - А слухай. Прутинку легше перерiзати навскоси, чоловiка легше зрубати навскоси, армiю легше розбити також так. Ми почина║мо бiй о шостiй ранку - попе