редимо ворога на двi години. Посила║мо всю пiхоту й половину кулеметiв до Синчакiв, де вони мусять зайняти позицiю. Ти з сотнею кiнноти ста║ш перед Павлiвкою. Артилерiя з кулеметами руша║ в оце ось село в долинi праворуч - верства до нього. Я з рештою кiнноти, з кулеметами й кiлькома гарматами стаю тут ось, де ми сто┐мо, пiд скиртою. Так мусимо чекати _ми у вихiдний момент бою. Остюк зацiкавився таким розташуванням вiйська. Вiн подумав, що, роздiлившися так, загинуть усi по одному у ворожих обiймах. Оце такий косий удар? - Рiвно о шостiй почина║ артилерiя. Всi нашi гармати ураганним огнем местимуть Павлiвку. Треба, щоб найбiльш ефектно все вийшло. Через пiвгодини ти йдеш в атаку на Павлiвку, вибива║ш звiдти ворога i трима║шся, доки тобi не поможуть злiва. У Остюка на мить погасли очi, передчуваючи смертельний бiй. - Нас роздушать, як варену картоплю в жменi! Павлiвка ж - середина фронту. Вони стягнуть моментально сили. - Цього менi й треба. Скажений гарматний вогонь на Павлiвку, шаленi наскоки й оборона тво║┐ сотнi - о, я знаю, як ти битимешся, Остюче! - все це примусить думати, що ми наступа║мо на Павлiвку. Ясно, що ворожi головнi сили всi стягнуться до Павлiвки. - А далi? - Доки маршал Остюк за пiдтримкою артилерi┐ буде битися з головними силами, вся моя пiхота вiзьме раптом Синчаки й пiде громити ворожий фланг. Це i ║ косий удар, проти якого рiдко хто може встояти. - Що буде з мо║ю сотнею до то┐ пори? - п┐ може не бути. Вона може лягти костями. Але слава тих, що загинуть, рятуючи справу й товаришiв, вставатиме попереду нас, як осяяний прапор перемоги! Слава ця пiде мiж народ по кра┐нi, i заспiвають нових дум про Остюкiв бiй пiд Павлiвкою. Мiсяць стояв на небi, блискучий, як клинок. На сухiй торiшнiй травi молочаями й ковилою тремтiли його вiдблиски, наче дивився вiн у морську гладь. Вони найщасливiшi в свiтi люди! Вони не знають безсонних ночей, вiчних хитань, коли думка облiта║ невiдомi й немiрянi простори, окуту║ себе фiмiамом прекрасного майбутнього i зараз же кида║ все це в землю, в труну, i бачиш, як у люстерко, воскове лице сво║ й заплющенi навiки очi. Вони не знають обсипаного листя надiй, ┐хн║ серце не б'║ться в повсякчаснiм чеканнi смертi... Гляньте на волю таку, коли вона почина║ титанiчний бiг. Падають i пiдiймаються з небуття мiста й кра┐ни! Сказане випадково слово ста║ символом мiльйонам живих i прийдешнiх людей. Воно, маючи на собi печать волi, може затрусити землею. Нiч пролiтала помалу. Шахай, попередивши свою жiнку про вранiшнiй виступ iз села, спав тихо, наче й не спав зовсiм. Снiв фантастичних i нереальних вiн не знав. Така була його вдача. Сонце сiдало на ланах десь унизу. Стрiмкi скелi вставали перед ним i його вiйськом. Ось ┐де вiн кам'яною дорогою, тiльки пiдкови вибивають iскри. Шлях лежить перед ним довгий i все нагору. Вiн чу║, як вiйсько гомонить позад його тривожно. Як зiрветься iнодi вершник який - з дороги в безодню. Б'║ться з конем об камiння гостре й летить униз, у долину. Серце холодне в Шахая, не зна║ вiн жалю. Веде дорога вгору до мети. I, наближаючись до ясного верхiв'я, вiн бачить новi й новi простори, оповитi туманами. Серце поспiшало, неясний дзвiн розливався в повiтрi, i довга стрiлчаста хмара затопила все, тiльки плив, погасаючи, неясний дзвiн. Нове видiння, живе й реальне, розкрилося, як велика квiтка. Бiй iде по всiй полонинi, не вгасаючи й не розпалюючись. Новi й новi сили виходять на поле й стають на мiсця, як шахи. Ворожа рука бере ┐х потроху, фiгуру за фiгурою, звiльняючи мiсце сво┐м. Але вперто й помалу пiдкрада║ться пiхота. Ось вона лагодить кулемети. Б'║ сигнал! Як порох, летять фiгури й пiшаки. "О, я собi зумiв вибрати командирiв! Хiба не вмре кожний iз них за мене десять разiв? А чи повiрить хто iз мо┐х, що мене можна подолати? Загiпнотизувавши себе мо┐м iм'ям, вони робитимуть чудеса. Наче прапор, несуть вони мене в серцi. Я не такий, як вони? Але воля моя не зна║ меж. Iсторiя запише мене на сво┐ бiлоснiжнi сторiнки. Iм'я мо║ Шахай - перемога!" Аж спiтнiв, трохи Шахай вiд такого сну. Ще пролетiло щось, не залишаючи слiду. Шум пройшов у головi, i Шахай зручнiше повернув на подушцi голову. Першi дзвiночки свiдомостi майнули. Ще не прокинувшись, Шахай зна║, що це будить його воля, якiй вiн призначив час розбудити. Розплющу║ очi. I на цьому остаточно прокида║ться. Крик про допомогу луна║ й луна║ з Павлiвки! Остюк геройським наскоком захопив село, вiдступив з нього, знову вдарив на ворога. Нiхто не пiдтриму║ його злiва. Пiхота вже запiзнилася на пiвгодини з Синчаками. Кулеметами й ручними гранатами вигнали остюкiвцiв iз половини села. Сам Остюк, тяжко поранений у хребет i контужений, залишився на ворожiй половинi. Остiльки вже видна була його смерть, що ворог навiть кулi пошкодував для Остюка. Його шаленi кiннотники, поховавши й розгубивши коней, вирiшили вмерти, а вiдбити командира. Як розлютованi вовки, кидалися вони на ворога! Як закривавлений птах, що погубив i очi в борнi i ледве маха║ перебитими й поламаними крилами, - так билися кiннотники. Загальний бiй почався рано й розгорався тепер, як пожежа. Командир Шахай стояв перед Ковалевим Хутором. Вiн послав уже до Синчакiв на допомогу пiхотi всю решту кiнноти з двома гарматами. З ним залишився Соса з батаре║ю та кiлькома кулеметами без пiхоти й кiнноти. Шахай поставив останню ставку. Синчаки мусять упасти! Праворуч, за кiлометр вiд нього, стояв Санька зi сво┐ми гарматами i стрiляв по лiску, що прозоро зеленiв неясними бруньками недалеко Павлiвки. Звичайно, там був ворог. Марченко водив в атаку на Синчаки пiхоту. З гвинтiвкою в руцi кидався вiн на ворога в перших лавах. Не раз i не два одкочувались назад, як хвиля, партизани. Не один боягуз упав од руки Марченка. Галат, перекосивши ворожу кiнноту, що полiзла була на його машини за лаврами, ловив тепер пiд кулями коней i поповняв ними недостачу в тачанках, його весела парубоцька вдача розважала себе неймовiрно довгими прокльонами, наче молитвою. Вiн готовий був розтрощити свою пiхоту, що к чорту годиться! Саме тут прийшла пiдмога. Двi гармати почали зразу з шрапнелiв. Синчаки впали. Пораненого Марченка повезли на тачанцi вперед - пiдбадьорити й пiдняти дух у пiхоти, що наступала на Павлiвку - на допомогу Остюковi. - Шахай цей наступ побачив. Ворожi гармати, що здалеку з-за Павлiвки влучали в Саньку й Ковалiв Хутiр, замовкли. Там починався остаточний i вирiшальний бiй. Саньчинi гармати теж перестали стрiляти вперед по лiску. Вони промовчали трохи, мабуть, перешиковуючи фронт, i стали кидати снаряди геть у правий бiк частiш i частiш, а потiм почали шрапнелями. Якась пiхота знайшлася на правому фланзi i йшла тепер на Саньку. Користуючись тишею, чи, може, час прийшов, - висунулась iз далекого лiска лава пiхоти. Вона пiшла в атаку на центр партизанського фронту - Ковалiв Хутiр - на Шахая. Тут i почина║ться справжн║ дiло. На три частини розподiлено партизанiв. Кожна б'║ться за сво║ життя окремо. Нi однiй не можна впасти, бо тодi загине решта. Марченко штурму║ Павлiвну. Послiплi вiд бою та кровi кiннотники знайшли Остюка. Вони його нiжно кинули на пiдводу й везли за собою, як бога. I Остюк знаходив силу iнодi пiдняти з пiдводи руку, посилаючи в бiй. Тро║ найкращих командирiв сто┐ть тут. Хiба можна перемогти Марченка, Остюка й Галата, доки вони ще живi? Саньцi приходилось круто з гарматами. Вiн втратив немало людей i, стрiляючи щохвилi з гвинтiвки, допомагав пораненим "нумерам" шарпати за ремiнець i розкривати ящики з набоями. Вiн кидався, як чорт, у пороховiм диму, одночасно роблячи кiлька дiл. Його прокльони пiдняли б i мертвого з могили. Голос його гримiв, як труба. Вiн закричав суворим голосом, плутаючи лайку з дистанцiйними цифрами: - Став на картеч! Ковалiв Хутiр теж розпочав бiй. Шахай завiв свого коня за скирту сiна i став розмовляти позад гармат iз Сосою спокiйно й тихо. Це його правило: що важчi справи, то тихше й спокiйнiше вiн говорить. - Товаришу Соса, - каже Шахай прихильно, - завжди у найнебезпечнiше мiсце я посилаю Сосу. Чому? Тому, що я знаю - нiколи того мiсця не вiзьме ворог. Ви зрозумiли? Соса вiд гордостi розцвiв. Увесь його страх придушила одчайна рiшучiсть. Вiн став покрикувати на людей, що подавали набоi. А Шахай усмiхнувся собi непомiтно i ходив позад гармат розмiреним, нешвидким кроком. Кулi почали лiтати частiш. Велетенський бич раз у раз хльоска║ в повiтрi. Дехто з людей упав коло гармат i хрипiв, конаючи. Соса пiдняв комiр шинелi, наче од вiтру. - Не поможе, товаришу Соса! - смi║ться Шахай. - Пруть, - Соса вилаявся, почуваючи себе, як школяр, якого застукав учитель. - Не лайся в такiм мiсцi. За скиртою почувся свист i стогiн. Упав на землю кiнь i став битися головою. Ворог iшов в лобову атаку на гармати, негусто стрiляючи, i вiд цi║┐ хмари, що насувалась так низько, поволi охоплював смертельний жах. Ех ти, сонце з високого неба, погасни хоч ти в цю розпачливу мить! Пiдбiг ординарець вiд Саньки. - Що робити?.. Передавав товариш Санька, що не втрима║ться з гарматами. Насiла вже проклята пiхота! Шахай мовчки подивився на ординарця. Потiм одказав тихо й роздiльно: - Скажи Саньцi, хай умира║. Ординарець iрвонув коня. Побiг. - Вернись! - крикнув йому Шахай, бо побачив, як вилетiли з-за лiска Галатовi тачанки i пiхота партизанська мчала пiдводами в атаку на ворожий тил. - Передай Саньцi, через п'ять хвилин вiн буде гнати ворога. Прекраснi хвилини! Ви нiколи не зiтретесь i не припадете пилом! Довго ще в тихих походах спiватимуть вашу славу! За скиртою Сiрий мучився, як людина. Випадкова куля долетiла туди, розбила йому ногу й груди. Шахай вийняв iз кишенi револьвера й добив вiрного коня. Далi Шахай повернувся до гармат, що перестали, вже стрiляти - така каша заварилася на полi бою. Соса не чув землi пiд собою вiд радостi. Далi прийшов з хутора Макар подивитись на бiй. Довго придивлявся в далину, зважуючи сили й завзяття. Сказавши: "Тепер можна вже й менi випрягати", - пiшов. Стали вертатися пораненi з Павлiвки. Пiд'┐хала пiдвода з Остюком. Пiд ним було до бiса ряден i сiна. Лежав вiн високо на пiдводi - пiвголий, обмотаний чистим селянським полотном -- скiфський велетень вертався додому з перемогою. Коло голови сидiв його вiрний кiннотник, коли сама туга може прийняти цей грiшний образ. Остюка везли в село до лiкаря й зупинилися коло Шахая. Шахай нахилився до Остюка, що вiд муки одкривав i закривав очi, i всмiхнувся одному йому. Це була найбiльша нагорода. - Ти не помирай, гляди, маршале Остюче. Бо хто ж замiсть тебе комiсаром у нас буде? А кавалерiя? - Не помру. Остюк скривив губи вiд болю, i вся його любов засвiтилась в очах. Його повезли. Ранок весняний розносив бойовi звуки. Сонце пiднялося високо i йшло ще вище. Перемога! - вiдгукалося в повiтрi. Перемога! - казав степ. - Перемога! Шаха║вi пiдвели Галатiв подарунок - вороного коня. Справжня арабська кров бiгла в його жилах. На ши┐ був доказ - невелика ямка, якою помiтив його -Мохаммед, придавивши палець до ши┐. Сухi ноги його нетерпляче били об землю. - Араб! - каже Шахай, сiдаючи в сiдло. - Не араб! - кричить збоку Соса, б'ючи по гривi свого коханця. -Вiн гiрший за мого. Не личить вiн Шаха║вi! - Спробу║мо! Соса став урiвнi з командиром. - Почнемо звiдси, - сказав Шахай, поводом попестивши нового коня свого. Погляд його зупинився на шпилi далеко┐ могили, i вiн на не┐ показав Сосi. - Яхчi! - прохрипiв цей. Шахай оглянувся на сво┐х партизанiв, що були вкритi пилом перемоги. Кiннотники, закривавленi, як рiзники, похитувались на сiдлах, ┐х було мало цiлих, i скажений вогонь бою ще не вицвiв на обличчях. Тачанки з кулеметами нешвидко ┐хали мореними кiньми. Галат, поранений у щоку, напiвлежав на тачанцi, поклавши руку по звичцi на кулемет, теплий, ще вiд роботи. Вiн захрип, як биндюжник, щохвилi плювався кров'ю, тримаючи червону ганчiрку коло щоки, i лаявся страшно й богохульне. З усiх бокiв бринiв день. Пiд'┐здила на ристях перша Саньчина батарея. За лiском на пригорку дорубували останнiй ворожий загiн, що боявся здатись. Страшний блиск клинкiв сотався над головами. А через хвилину лопотiли по дорозi копита командирового араба, i хвiст у хвiст iз ним iшов кiнь гарматника. - Ех, i душа доброй конь! - спiвали тихо кiннотники, пiднявшися на стременах. Степ наче позеленiшав за нiч. Не по днях, а по годинах росла трава. Можна було взяти травинку в руку й почути, як в'║ться вона й росте. До самого обрiю лежав шлях, вибитий пiдковами. Конi мчали. Раптом брязкiт шабель, льот шапок i кiнське iржання сповiстили Шаха║ву перемогу. Вихором вилетiв на шпиль могили вершник i став там, як пам'ятник. Простягнута рука застигла, показуючи вперед, нiби бронза раптом потекла в ┐┐ жилах. Тло пiвденного неба поломенiло! ЧЕТВЕРТА ПIСНЯ Голос: Бригади кiнно┐ сувора честь Не може падати або згасати! Життя тече, рушниця, тре плече, Перетомилися в боях солдати. Далекий край - його та║мний док, Пливе мiнливо i росте туманом. В патронах порох до кiнця замок, Давно вперед не кличуть барабани. Надiя пада║, як в море день, Звiрячий до безчестя кличе голос. I хто бригаду кiнну поведе - Заплямлену - боротися на поле? Покинь свою красуню, командир: Мiж рогачами в тебе шабля, брате! У бiй бригаду кiнну поведи, У бiй веди ┐┐, комбриг Галате! Невже вiдважнi голови поснули? Хилiть сво║ життя до дна, як мед! Хор: Солдат на землю пада║ вiд кулi, - його життя iще летить вперед! Зоря замигтить несподiвано, тоненьке, ледве помiтне промiння звисне вiд не┐ вниз i, як павутиння, нестиметься на землю. Зоря давно погасла, за квiнтильйони кiлометрiв пада║, вирвавшися iз загально┐ системи, лише ┐┐ блискучий труп. А свiтло, що вона послала в просторiнь, ще летить i летить, вiбруючи й переломлюючись в атмосферi. В день, коли цiлу дивiзiю Шахая ворог охопив кiльцем i бригади билися кожна окремо, кiнна бригада товариша Галата мала шiстсот клинкiв. Настрiй у бригади був барахольний, i в результатi вона погромила мiстечко N. Комбриг Галат, кулеметник, що прийняв бригаду пiсля останнього бою, пiсля мовчазно┐ рубки в степу, i став на мiсце забитого Виривайла, - комбриг сидiв безвихiдно бiля сво║┐ дiвчини на хуторi. Вiн чекав розплати за бешкет, хоч i не брав у ньому участi, бо лежав саме п'яний, заплутавшись у спiдницi кохано┐. Комiсар бригади зник пiсля того, як його хтось пiдстрелив уночi. Галат пиячив, почуваючи, що келех перелива║ться через край, а комiсар капа║ на нього Шахаю. Дiвчина була вогонь, нiздрi у не┐ гарячi, як у коня, i коли вона обнiмала за шию Галата, вiн почував, що ще трохи - i вона задушить його. Осiнь пройшлася брудними чобiтьми по полях. Подули холоднi вiтри з пiвночi. Швидко мали впасти снiги на остуджену землю i одягти ┐┐ в бiле полотно. Бригада ще не вiдпочила, коли прийшов наказ виступити. Наказ застав Галата на хуторi. Йому пiдвели вороного огиря Флорiду. Галат поцiлував мiцно свою дiвчину, так мiцно, що вона впала непритомною. Поточився огир, виносячись з ворiт хутора, вiд гуку й свисту Галата. Та недовго вiн мчав. Тверезий вiтер холодно┐ осенi обвiяв кiннотника. Вiн перевiв галоп коня на ристь, а потiм на широкий крок. Голова була остуджена i своя. Тепле тiло дiвчини не вабило вже його. Вiн, як справжнiй мужчина, заволодiвши жiнкою, заплiднивши ┐┐, ставши ┐й ближчим за хреста на тiлi, вiддалявся, i думок про не┐ не було в його головi. Таких дiвчат багато виросло на нашiй пахучiй i мiцнiй землi. Чи не вiд них ма║мо чекати велетнiв на втiху нашiй пожадливостi? Галат возив дiвчину в обозi. Горда i в'юнка, вона не пiдпускала до себе Галата i тодi, коли вiн клав перед нею револьвера та божився всiма кулеметами, що загине без ┐┐ поцiлунку. Увесь обоз полюбив дiвчину, i Галатове товариство в захопленнi випускало сво┐ чуби аж на очi. Часто в боях Галат раптом губив пам'ять, у нього в очах ставала дiвчина, i лише слiпе вiйськове щастя рятувало його голову. Щахай примiтив це одразу. - Галате, - сказав йому Шахай, - через твою сестру менi геть увесь обоз перестрiляють. Галат, що нiколи не рахував сво┐х перемог на жiночому фронтi i забував ┐х, одержавши, - Галат почервонiв. - Галате, - продовжував Шахай, - бригада Виривайла просить кулеметникiв. Може б, ти по┐хав, голубе? Галат посмутнiв i приклав руку до кашкета. - Тiльки придивися до людей, бо бригада тривожна. Я ┐х давно вже хочу послати в жорстокий перепльот i зробити з них вiдвагу. Шахай говорив, мляво стукотiв пальцем по планшетцi, i Галат знав, що це неласка. Серце загорiлося й заболiло, а кулi в заго║них ранах ворухнулися, наче пiд магнiтом. Вiн зустрiв у дворi Остюка i пожалiвся на комдива. Остюк пройшов з ним до ворiт, припадаючи на поранену ногу. - пдь, Галате, тихо i нагостри свою руку. Там тобi буде почище, нiж менi було в рейдi. - Я там буду сам, Остюче. - Понiма║ш, - сказав Остюк, - вiн тебе з власно┐ руки застрелить, коли ти загубишся серед сотень бригади. - Ти гада║ш, що я загублюся? - Я - комiсар дивiзi┐, i кiннотник, i командир, -закричав Остюк, - я зарубаю тебе до землi, коли ти забудеш за мене, за Шахая i за покiйного Марченка. Вони обнялися i зараз же застилалися з такого прояву сво┐х вза║мин. А над ними вечiр розкинув шати, такi високi, що ┐х нiяк не зогрi║ш диханням, вони темнi та безстороннi. I людям пiд ними холодно. Флорiда любив Галата. У нього була звичка миритися з людьми. Це був огир, але огир смирний. Вiн iнодi мiг iржати, стаючи цапа, випростовуючись на заднiх ногах, геть заюшений слиною. Вiн не любив вiстових, що волiли краще поспати, нiж вчасно його напо┐ти. Флорiда тихо iржав i лизав руки Галатовi, коли той згадував за нього й приносив йому води. Особливо Флорiда любив хлiб. Хто його вивчив i хто зiпсував таким чином його смак, невiдомо, але Флорiда завше з насолодою ковтав пережовану масу хлiба, i цi ласощi в ньому асоцiювалися з якимись надзвичайними спогадами. його подарував Галатовi маршал Остюк. Галат попускав повiддя i мчав уперед, в напрямку мiстечка N. Вiн був цiлком свiжий, нiби й не було того вина i тих дiвочих дарункiв, коли кров пiнилася, а вiн лежав знеможений i безсилий. Далеко десь були товаришi - жорстокий Шахай, вiдважний Остюк i тiнь розстрiляного Марченка. Тут, серед степу, побачив вiн далекi руки, що сплiтаються з його руками, думка жахнулася, згадавши всю безодню падiння. Насупленi очi ввижалися йому скрiзь, бойовi товаришi сварилися кулаками й шаблями. Геройський Остюк похмуро хитав головою. "Кулю гаду, - бурмотiв Остюк бiлими губами, - шкура барахольна!" Галат не виправдувався. Вiн заплатить за те, що допустив любов до свого бойового серця! Нехай лютують усi небеснi вiтри! Нехай хмари пливуть на небi, як безлюднi кораблi, як невiдомий, невблаганний гнiв комдива! Посiяв дрiбний дощ, наче все повiтря зробилося мокрим. Почала лiтати мерзла крупа. Сипалась крупа, а потiм мокрий снiг завихрився i встеляв дорогу й степ. Iшов снiг i розтавав слiдом. В мiстечку було повно засiдланих коней бригади. Обоз уже ви┐здив за околицю. Двi гармати стояло в центрi площi. Помiчник комбрига вишикував бригаду бiля гармат. Галат, пiдлетiвши на Флорiдi, геть заболочений, розпалений вiд галопу, зробив огляд. Потiм вiн сказав промову. - Хлопцi, - крикнув Галат i обкрутився конем перед бригадою. Здалося, нiби вiн почне спiвати. - На нас кад║ти наганяють полки, стягають кiльце. Бiй буде жорстокий i кривавий. Ми побарахолили в тому проклятому мiстечку, i на нас тепер плю║ уся дивiзiя. Галат по┐хав попереду бригади. Аж до станцi┐ бригада мовчала. Конi вiдчували на собi жорстокiсть людсько┐ руки й гострi дотики острогiв, що рвали нiжне м'ясо на ребрах. Вудила роздирали кiнський рот, заюшений слиною, в слинi вже червонiла кров подертих ясен. Сонце викочувалося з-за хмар, пливло по синьому шматковi неба, обливаючи всiх несказанною тривогою. Потiм воно заходило за хмари, його вкривав сiрий туман, що наче пiдiймався з землi, починав моросити холодний дощ, вiтер наганяв снiжнi пелюстки просто на конячi нiздрi й на червонi обличчя людей. Похмуру мовчанку переривав ляск пiдкiв та хлюпання копит по мокрiй дорозi. Сонячнi променi, що з'являлися несподiвано i несподiвано ж зникали, виповняли людей невпинним хвилюванням. Голови вiдважних погромникiв то хилилися аж до поводiв, то пiдносилися вгору до бадьоро┐ пiснi сонця. Вони почували на собi важучий грiх, який змива║ лише кров. Людське життя, що завше надi║ться, часом виповняло ┐х безмежною нахабнiстю. А зрадливе серце стиска║ться не знати чого. Воно передчува║ смертельнi дотики. Воно передчува║, бiйцi! Потомилися кiннотники. Тиша i ляск пiдкiв, i несмiливий голос здiйма║ться над бригадою. То Галат розспiвався, як весняний жайворонок. Цей новий комбриг не був до вподоби бригадi пiсля покладистого Виривайла. I мовчазна сльоза-мжичка, холодно┐ осенi струмливе молоко, сто┐ть мiж рядами коней, що пiд ними пливе назад дорога. А спереду доноситься пiсня Галата. Вiн наче вiдповiда║ комусь на болюче запитання. Менi шляху не питать, Просто степом мандрувать. Гей! Ге-ей! Долю доганять. Його голос такий бадьорий i такий переконливий, що всi вiрять у долю, яку треба догнати i яку доженуть. А сама мелодiя пiснi нагадала зелений сонячний промiнь, процiджений крiзь густий лист верховiть у темну, та║мничу сутiнь лiсу. Летять .вгорi галки. Пливуть .вечiрнi хмари високо й _не посуваються вперед. Хилита║ться верх високо┐ тополi на станцi┐. Сто┐ть бригада колоною, попереду Галат. I все це вiдбива║ться ,у величезнiй калюжi, цiлому озерi води, що не ворухнеться помiж бригадою i ганком станцi┐, де завмерла самотня людина. Вiдбиваються конячi морди у водi, вiдсвiчу║ться небесна глибина, i вершники зрослися кiнськими копитами - в водi i над водою. Обличчя, в людей у декого - заляпанi болотом. Ледве помiтнi риси провiв олiвцем страх. Розбризкуючи воду й розбиваючи копитами небо калюжi, вiд'┐хав Галат вiд бригади до станцi┐. Людина на ганковi привiтала його лiвою рукою, i всi побачили тодi пiд шинеллю поранену праву руку. Це був комiсар бригади. - Вольно-о! - крикнув Галат i зайшов разом з комiсаром до станцi┐. Вони пробули там стiльки часу, що надворi погода встигла перемiнитись двiчi: пiшов дощ, потiм тоненький лiд почав шерхнути на калюжах. Вони виказали один одному багато гiрких слiв, багато гарячих слiв. Галат шльопнув би комiсара за деякi нахабнi вирази, але останнiй нiс на собi волю i велич Шахая. Комбриг кiнно┐, ступивши на ║диний шлях, на криваву стежку розплати за злочин, лiвою рукою лише стискав срiбний ефес шаблi, подаровано┐ Остюком. Вiн мовчки вислухав наказ Шахая. Незабаром бригада почула його спiвучий голос, коли вiн з ганку викликав до себе чотирьох сотенних командирiв. Тi прив'язали до дерева коней i зайшли до станцi┐, лiниво клацаючи острогами, перевалюючись з одно┐ зомлiло┐ ноги на другу. Цi сотеннi командири були, власне, диктаторами кiнно┐. Скажено хоробрi та вiдважнi, вони виробляли завше чудеса. Рубали голови, не скривившись, крали коней в сусiднiх бригадах i любили вiдступати останнiми, розшукуючи барахло. Слава цих сотенних нiколи не радувала Шахая. Комбриг Галат знав за цих його пiдлеглих багато бiльше, нiж може знати командир без того, щоб не поставити сотенних перед фактом ┐хньо┐ смертi. Бригада побачила, як заходило сонце, прорвавшися на ту хвилину з-за оболокiв, i вiд'┐хав паровоз по колi┐ лiворуч вiд станцi┐. Тодi вийшов у сутiнь вечора Галат. Чомусь погода зробилася наче теплiшою. Комбриг дав розпорядження, i всю станцiю виповнив дзвiн острогiв. Конi нiяк не хотiли заходити до теплушок, кусали людей i все намагалися вибити хоч одну дошку з ненависно┐ теплушки. Вантажилися просто з перону, асфальт одразу вкрився трiсками з дощок, сiном i кiнськими екскрементами. Лiхтарi гойдалися вiд нiчного вiтру. Обоз залишався до ранку на станцi┐. Лише розiбрано було по вагонах усi набо┐ та гранати. Галата викликав комдив до телефону. Комбриг поправив на собi шапку, кобуру револьвера i шаблю, потiм вiн обережно взяв трубку телефону, нiби вона була скляна. - ксть! - вiдповiв голосно Галат на перше запитання, переклав телефонну трубку в лiву руку, а правою розстебнув кобуру i взявся за наган. - Я вам ┐х уже вiдправив з комiсаром, - вiдповiв вiн далi, випростовуючись перед телефоном. Далi Галат мовчки слухав гнiвнi слова комдива, не реагуючи на них жодним м'язом обличчя. Вiн слухав довго, i слова пропалювали йому мозок, як розпечене оливо пропалю║ папiр. Вiд таких слiв дрiт мусив би в степу мiж стовпами закручуватись, як стружка. Галат не вiдповiдав нiчого Шаха║вi. Той, сказавши все, що вважав за потрiбне сказати, передав трубку Остюковi. - Галате, - почулося од Остюка, - передай там поклон Марченковi, i хай вiн тебе ще раз застрелить пiсля тво║┐ смертi. Бийся, Галате, i ховай Флорiду вiд куль. Мою шаблю не вiддавай вороговi. Ми мусимо розбити кiльце. Галат стояв iще, не чуючи вже слiв i наливаючись гнiвом, як кожух кулемета водою. Вiн повiсив трубку, аж зiгнувши важельок телефонного апарата, i повернувся до дверей. Його зупинила постать нахабного блiдого кiннотника, що стояв, упершися в боки i сиплючи iскри з очей. - Товариш комбриг, - прошипiв кiннотник, - куди ти дiв мого брата? Куди ти вiдправив iще трьох наших командирiв? Галат, нiби нудьгуючи, поглянув у вiкно, щось подумав i раптом притиснув ногу до ноги, звертаючися до кiннотника. Той здригнувся i випростався. - Я ┐х послав за бронепотягом, товаришу. Вони ┐хатимуть слiдом за нами. Але кiннотник не був такий простий i не в теплiй водi купаний. Брат його встиг навчити, як треба поводитися iз збро║ю та з командирами. Вiн побiлiв iще бiльше, i голос його зривався на тонкий вереск: - Де ти брата мого подiв, комбриг? Братика мого милого куди ти закопу║ш? Кiннотник схопився за шаблю i вже до половини витяг ┐┐ з пiхов, але Галат пiдскочив до нього i ручкою револьвера вибив з пам'ятi. Потiм загасив лампу й вийшов на перон. Вiтер, як беззвучна пiсня, пролiтав угорi. Наче пiсля вибуху гармати, вухо не чуло гудка, i Галат бачив лише стрiмкий фонтан пари бiля димаря паровоза. Кiнна бригада, загнана з волi в ешелон, мчала назустрiч боям. Нiч облягла бригаду i ввесь свiт. Тунель ночi нависав над ешелоном уже кiлька годин. Багато людей понадягало чистi сорочки. Мовчазний ешелон вiз бригаду, яка, мов живий таран, мала з'явитися несподiвано перед ворогом. У бiйцiв уже апатiя й сонливiсть. Було моторошно мчати так у нiчну темiнь на невiдомий фронт. Наймiцнiшi заснули. Кволi серцем i нервами метушилися по теплушках, як птахи. Коли б ┐хню передсмертну енергiю можна було перетворити на крила, то, певно, все небо закрив би розпачливий шелест людських крил. Осiння нiч, пiзня осiнь перед зимою i горiшнiй вiтер неслися назустрiч. Нарештi ешелон зупинився. Це була глуха станцiя. Звiдси кiнна бригада шаха┐всько┐ дивiзi┐ мала почати наступ, оглянувши коней, порадившись iз мапами, почистивши кулемети i спробувавши, як виймаються клинки. Галат не вийшов iз теплушки. Вiн сидiв на лавi за столом, розгорнувши перед собою мапу. Олiвець вiн тримав так, нiби то була важка шабля. За теплушкою метушилася станцiя. Iржали приглушено конi. Гуркали колеса гармат, коли ┐х скочували з площадки. Цокотiли вiдра бiля водопою. Стриманий гомiн шести сотень людей навис над станцi║ю, не розлiтаючись нi вгору, нi вбiк. Нiч посiрiла вiд лави туману i вiд далекого загорання дня, критичного дня в життi кiнно┐ бригади. До Галата зайшло тро║ кiннотникiв. Це були делегати вiд бригади. Комбриг прийняв ┐х похмуро i непривiтно. - Куди ти нас ведеш? - сказали всi, перебиваючи один одного, делегати. - -Я веду вас, - сухо iнформував Галат, не пiдводячи очей вiд мапи, - на проклятого ворога. Я веду вас на поля, за бiдних людей i за правду. Кiннотники засмiялися. - На смерть ти нас ведеш, Галате! Нас одiрвано вiд усього на свiтi, i ми в кiльцi тут покладемо сво┐ шкури. - А вибитися треба з кiльця? Галат обвiв олiвцем велике коло. Кiннотники нахилилися до мапи, але дивилися вони, як у воду. Мапа перевернула ┐м душу i надзвичайно пiднесла авторитет комбрига. - Осюди треба нам проскочити, - показав делiкатно пальцем один кiннотник. Його палець пройшовся по мапi, витираючи лiси й озера та руйнуючи гори. А до гiр отих бригадi треба було б мчати в галопi не один тиждень! Кiннотники вийшли задоволенi з командира, ┐хня природна хитрiсть не дозволила ┐м запитати про те, що буде бригадi за бешкет. Тепер усi думали за розплату, але нiхто не признавався голосно. Делегати поiнформували бригаду, що Галат зна║, куди веде, i кiнна виб'║ться з мiшка. У комбрига були iншi думки. Жорстока неминучiсть хоч би кого могла увiгнати в розпач, i Галат сидiв, смакуючи темнi лiнi┐ мапи. Його приголомшувала лише вiдповiдальнiсть. Краще було б, коли б хтось послав його в бiй, давши правильний напрямок. Вiн був з тих людей, що знають та║мницю безрозсудно┐ хоробростi i не вмiють написати наказу про наступ. - Я пускаю бригаду з обох бокiв залiзницi, - бурмотiв сам собi Галат задумливо, - гармати пiдуть посерединi. Я дiйду до станцi┐, вiзьму ┐┐ i буду триматися до обiду. Галат iзгадав бiй пiд Павлiвною. Тодi Остюкова кiннота майже загинула, вiдтягаючи на себе всi ворожi сили i даючи можливiсть рештi сво┐х ударити ворога з флангу i з запiлля. Тодi вони з Марченком визволяли напiвмертвого Остюка i рятували його божевiльних кiннотникiв. Перемога тодi зiйшла з сонцем на полки, i раненi забували вмирати. Тепер Галат мав те завдання, що колись i Остюк. Вiн притягав на себе, на станцiю, яку мусив узяти, сусiднi ворожi полки. А Шахай, Остюк i решта бригад дивiзi┐ пройдуть повз нього, проб'ються крiзь послаблений фронт i з'║днаються з армi║ю. Нiхто не згада║ про Галата. Остюк пожалку║ за Флорiдою, а Шахай почне формувати нову бригаду. Теплушка скидалася на домовину. В одчиненi дверi запливав туман - одвiчний меланхолiк. Тумани справжнiми хвилями стояли над людьми. Туман не порiдшав, коли Галат сiв на коня. Сотеннi обступили його й мовчали. - Не женiть коникiв, братця. Бережiть силу до атаки. Галат раптом вихопив револьвер, почувши, як наближа║ться до станцi┐ паровоз. Бригада розсипалася поза лаштунками, i дехто вiд'┐хав далi. Четверо сотенних командирiв i п'ятий - брат одного з них - зiйшли з паровоза. Крiм останнього - всi без збро┐. У одного в кишенi був револьвер пораненого комiсара бригади. Вони повернулися до сво┐х i, ледве ступивши на перон, почали страшними словами клясти Галата. Вони хвалилися, що вимотають йому кишки на телефон, одрубають голову i кинуть ┐┐ пiд кiнське копито. Це були хоробрi безумцi. Галата, що сидiв недалеко вiд них, розвеселила така вигадка смертникiв. Вiн нацiлився з ручного кулемета. - Стiй! - Галате, виходь на розправу! Ми твого комiсара худого викинули й вернулися по зборю. На суд, Галате... - але останнi слова ┐хнi покрив рокотом кулемет "шоша", i 'вони попадали на зрошений туманом перон. Десь пiдiймалося сонце. Почав пiдноситися туман. Галат пiд'┐хав до зiбрано┐ бригади. Ворог почув уже, певне, кулеметнi пострiли, i взяти станцiю буде тяжко. Бригада гомонiла й лютувала. Коли б не ворог близько, вона пошматувала б Галата й розвiялася б по селах. Загальна небезпека тримала ще всiх укупi. - Шворень, виходь, - кричали з бригади. - Шворень хай побалака║! Шворня сюди! Нарештi ви┐хав i Митька Шворень. На обличчi в нього була мiшанина з ластовиння, вiспи й шабельних шрамiв. Вiн посмiхнувся до Галата i почав виконувати наказа бригади. Галат видобув шаблю - подарунок Остюка. Пiсля першого ж наскоку Шворень дiзнався, яка тверда була сталь Галатового клинка. Вони збiглися ще раз. Флорiдi Шворень зачепив вухо. Огир круто повернувся й високо вдарив заднiми ногами, дiстаючи ворога. Бригада вибухла смiхом. Шаблi ляскали й дзвенiли. Це було чудне видовисько, атавiзм татарсько┐ доби. I, головне, кожен нiби забув за ворога, за майбутнiй прорив фронту i за руку Шахая. Шворень нападав уже не так упевнено. Галат навiть зробив спробу напасти самому. Остюкова наука аж тепер йому знадобилася. Двобiй тривав далi. Почав пролiтати снiг. Погода була мiнлива, як вiйськове щастя. Коли над джунглями лiниво пливе мiсяць, i далекими передгiр'ями лунають бойовi пiснi полюючих звiрiв, i мускусною парою димлять рослини, i гниють пнi, повнi чудесних свiтлякiв, як жару незгоримого, зеленаво-блакитних повнi огнiв; коли бенгальська духмяна весна вилл║ всi сво┐ безконечнi теплi дощi, i заплiднi║ вiд води земля, i завагiтнiють рiки, широкi й священнi води, i над джунглями лiниво пливе мiсяць, - тодi на галявину лiсову вийдуть дво║ вовкiв, дво║ сiрих братiв. Вони повиють одне одному смертельний виклик, пiднявши морди до ясного мiсяця. Оббiжать галявину дружною iнохiддю, бiгтимуть поруч, клацаючи зубами i торкаючися боками. Зеленi очi жеврiтимуть, як жарини. I тодi вони почнуть битися. Могутнiми лапами роздиратимуть одне одному боки. Шерсть летiтиме клоччями, i вони зiб'ються в один рухливий клубок. Кров i пiт заллють галявину. Хряск i лють рознесуться навкруги, лякаючи дрiбних i нехоробрих мешканцiв джунглiв. Тiльки тигр тодi, ступаючи м'якими лапами, вийде до бiйцiв. Вiн крикне, i нiби полетить на джунглi безлiч срiбного пилу вiд затремтiлого мiсяця. Чiтко, розмiрене ступаючи, вийшов на перон невисокий Шахай. Обiйшов розстрiляних кiннотникiв, що плавали на сухому. За ним не вийшов нiхто з вагона. Вiн був у сiрiй шинелi, на широкому ремiнному поясi висiла кобура з револьвером, планшетка з мапою i через плече на ремiнцi бiнокль. - Ала-а-а! - пролетiло по бригадi i вiдразу вщухло. Шворень i Галат заклали в пiхви клинки. - Струнко! -закричав хрипким i задиханим голосом Галат. Вiн вихопив шаблю i вiдсалютував нею. Кiнна бригада не зводила очей з комдива. Той здавався надлюдською силою. Це був гiпноз. Усi чекали, що Шахай скаже магiчне слово i вiд нього встануть на перонi мертвi. Коли на перонi справдi хтось iз п'яти заворушився, усiх бiйцiв пройняв дрож, i вони почали чекати ще неймовiрнiших подiй. Галат стояв перед Шаха║м, тримаючи в лiвiй руцi повiд. Комдив кинув йому кiлька слiв. Галат i зсадив бригаду на землю, i коноводи вiдвели коней. Бригада стала у велику розтягнуту колону. - Товаришi, - почав Шахай, - сьогоднi ми мусимо пробитись до сво┐х. Або ми всi ляжемо славно, напившися ворожо┐ кровi. Пауза. Гудуть дроти. - Сюди за мною йдуть iншi бригади нашо┐ дивiзi┐. Летять орли кiнно┐ бригади Остюка, славетно┐ бригади, ┐хнi революцiйнi прапори заквiтчано перемогами. На них нема║ жодно┐ плями. Пауза. Дроти гудуть на легкому вiтрi. - Славетнi погромщики й барахольщики! Хоробрi бабники й шкурники! Де ви позичили совiстi? Де ви зараз очей позичили, дивлячись на мене i не провалюючись крiзь землю?! Пауза. Гудуть дроти, i гуде бригада. Незадоволене, зле гудiння багатьох людей. - Я плюю на вашу совiсть, бригада! Менi соромно за мою дивiзiю! Мовчанка. - Хлопцi, я хочу вiрити, що ви тi ж самi, що ходили зi мною в рейд. Пам'ята║те, яка сила ворожа гнулася перед нами? Я поведу вас сам у бiй, i горе тому, хто оглянеться назад. Бригада щось прокричала, бруднi й неголенi обличчя заворушилися, i невiдомо було, яке почуття розчулило бiйцiв. Шахай дiстав з кишенi папiр i розгорнув його. До бiлого шматка паперу прикувалися всi очi. Шахай тримав його перед собою мовчки, часом опускав, i тодi всi очi опускалися за ним. Комдив глянув на Галата. - Струнко! - прокричав Галат. Серед зловiсно┐ мовчанки почав читати Шахай прiзвища. Найперше вiдгукнувся присадкуватий козарлюга, з то┐ категорi┐, що зветься по селах "старими парубками" Вiн смiливо вийшов з лав бригади i пiдiйшов до Шахая. поглядаючи через плече назад на товаришiв. Це була безмежно нахабна постать. Вiн почував, що за ним сто┐ть всемогутня бригада. Коротке пальто не сходилося на його випнутих грудях, i руки вилазили з рукавiв. Вiн стояв перед Шаха║м, лiниво чекаючи, що буде далi. Комдив його викликав недурно, i бригада може пишатися з нього. Погляд поминав Шахая, блукав десь у далечинi, i ввесь вигляд кiннотника свiдчив за велику вибачливiсть його до цiло┐ людськостi. - Здай зброю, - почув вiн несподiвано. Кiннотник задирливо подивився в вiчi комдива. Його серце тьохнуло. Суворий, твердий i важкий погляд сiрих очей Шахая лiг на нього, як тягар. Вiн утратив свою нахабнiсть, зробившись винуватим. Вiдчув вогники смертi в очах комдива. Бригада мовчала, зата┐вши дух. Потроху кiннотник зблiд. Вiн був переможений. Наче великий молот ударив його, i тепер дзвенiло все навкруги дрiбними непри║мними звуками. Зняв з себе пояс iз шаблею i револьвером i кинув на руку Галатовi. Потiм вiдiйшов на десять крокiв i став самотньо. Шахай викликав дальшого. З лав вийшов безвусий нiжний юнак i, ще не наблизившись до комдива, побiлiв, як стiна. Вiн ледве чи чув наказа здати зброю, але тремтячими руками зняв ┐┐ з себе, поклав Галатовi на руку i вiдiйшов, ставши поруч iз першим. Бригада мовчала. Комдив викликав ще одного, йому вiдповiла мовчанка. Тодi з перших рядiв почувся несмiливий .голос: - Уже, - _сказав голос. Такi вигуки подала бригада ще чотири рази, мимоволi дивлячись на перон. Шахай далi викликав кiннотникiв. Вони виходили з лав i йшли до комдива, наче на високу скелю, за якою запада║ться в безвiсть земля. Коли Шахай перестав викликати, стояло вже шестеро. Галатовi тяжко було тримати зброю, i вiн ┐┐ поклав на землю. Викликав передню пiвсотню i поставив ┐┐ перед шiстьома кiннотниками. Комдив прийняв команду. - Галате, - сказав вiн комбриговi кiнно┐, - здай зброю й ти. - Шльопнеш? - запитав Галат. Бригада нiколи не бачила, щоб так ходили люди, як пiшов ┐хнiй комбриг. Це була хода людини, що лише могутньою волею випростала сво║ тiло i несе його туди, вiд чого тiло тiкало б, не оглядаючись. - По ворогах революцi┐, -скомандував Шахай. Пiвсотня пiднесла гвинтiвки й нацiлилася. Смертники дивилися на комдива. Вiн востанн║ сто┐ть перед очима. Вони не керують уже як слiд язиками й потьмареним розумом. I все-таки вони кричать. Це якийсь хрип. Кричать дужче. Кричать, як пеньки кричать на зеленiй лiсовiй галявинi. - Слава Шахаю! - чу║ комдив, i чу║ вся бригада. Смертники кричать, i ║ небезпека, що до ┐хнього крику прилучиться бригада. - Отставить, - каже Шахай, - пiдемо разом усi в бой. Кiннотники бачать, що опускаються гвинтiвки i Галат, як закоханий, припада║ до землi. Бригада не може цього витерпiти. Вона руйну║ лави, збiга║ться до комдива i пiдносить його на руки. Бригада пiшла в наступ, як бригантина, надувши паруси i поскрипуючи снастями. Станцiю взято, i снiг покрив загибель бiльшостi кiннотникiв. Решта дивiзi┐ також прорвалася за вороже кiльце поблизу. Остюк, зробивши прорив, примчав з полком до мiсця, де, на його думку, загинула бригада i загинув безумний Шахай. Остюк побачив обоз, що вiддалявся. Вiн упiзнав здалеку Галата на захопленiй тачанцi. За ним завмирала пiсня: Червоного прапора красна зоря Обiйде iз нами далекi моря! - Добра була частина - крикнув Шахай, нiби продовжуючи цю пiсню. Остюк мовчки згодився. Вони переломили шматок черствого хлiба i почали ┐сти його, давлячись слиною, в тишi могутнього ранку. Бiля них мовчав степ. Вороний Флорiда iз сiдлом примчав розгублений i ображений. Вiн смiливо пiдiйшов до свого першого хазя┐на, простяг губи до хлiба i штовхнув головою Остюка. Над землею сонце показувалося з хмар, як пофарбована тачанка, i починало обстрiлювати з беззвучного кулемета земнi позицi┐. Довго ще пiсля того, як бригантина пiшла пiд воду, бiлiли на поверхнi моря одiрванi паруси ┐┐. Р